🔶 Ми продовжуємо серію публікацій про дні тижня в українській традиційній культурі. Сьогодні розкажемо про «Червивий день»🥬 ⤵️
🔶 Фонетика у традиційній народній культурі грає неабияку роль. Випадкові співзвуччя часто на віки закріплюють певні репутації, утворюють асоціативний звʼязок між найвіддаленішими явищами і поняттями, відбиваються у сотнях повірʼїв. Наприклад, святий Конон, згідно з народними уявленнями, просто не міг не стати покровителем коней, а святий Власій не міг не успадкувати від Велеса функції захисника худоби; гарбузи треба садити на свято Пуда, «щоб виросли з пуд», тощо.
За цією ж логікою четвер для українських городників став «червивим днем». Селяни знають: «у четвер садити не можна, бо черви нападуть на городину, усе буде червивим. До того ж цей день сухий». Петро Іванов зауважував, що на Купʼянщині наприкінці ХІХ століття панувала думка: «В четверг не следует сеять и насаживать бахчи, а не то народится множество червей и подъедят все всходы». Словацькі господині не пересаджували у четвер розсаду, аби її не погризли цвіркуни.
Така мотивація здавалася селянам сильною і переконливою. Проте в деяких місцевостях брали гору інші аргументи стосовно придатності четвертого дня тижня до городницьких справ. Як зазначає Василь Скуратівський, словʼяни вірили, що саме у четвер Бог створив усі планети, а тому цей день найкращий для висаджування городніх рослин, зокрема огірків та капусти — тоді «будуть на них сонячні дні». Тут поєдналися імітативний та ініціальний принципи магічної дії: Бог-творець у даному випадку виступає в якості «космічного городника»: він «засаджує» безкінечне небесне поле певними обʼєктами, а капуста і огірки, які мають вирости на селянському городі, асоціюються за формою з планетами.
🔸 Взагалі четвер, за віруваннями українців, день легкий і придатний для початку багатьох важливих справ, однак 100 — 150 років тому були актуальними ще деякі табуації, зокрема вони стосувалися приготування сирівцю — хлібного квасу. На Купʼянщині твердо знали: «В четвер не годиться сирівцю вварювати, в тім сирівці буде нечиста сила купатьця і страву собі з єго варити». Утім, щоб нечисть не скористалася сирівцем, який приготували у четвер, достатньо було зробити кілька простих магічних маніпуляцій. Наприклад, покласти в нього навхрест чотири вуглинки або тричі перехрестити і обовʼязково спробувати, щоб він був початий, оскільки, згідно зі слобожанськими повірʼями, саме у непочатому квасі, зробленому у четвер або в понеділок, чорти купають своїх дітей. Взагалі вважалося, що у четверговому квасі купаються водяні, русалки, утопленики та інша нечисть.
Матеріал підготував провідний методист ХООМЦКМ Михайло Красиков
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
🔶 Фонетика у традиційній народній культурі грає неабияку роль. Випадкові співзвуччя часто на віки закріплюють певні репутації, утворюють асоціативний звʼязок між найвіддаленішими явищами і поняттями, відбиваються у сотнях повірʼїв. Наприклад, святий Конон, згідно з народними уявленнями, просто не міг не стати покровителем коней, а святий Власій не міг не успадкувати від Велеса функції захисника худоби; гарбузи треба садити на свято Пуда, «щоб виросли з пуд», тощо.
За цією ж логікою четвер для українських городників став «червивим днем». Селяни знають: «у четвер садити не можна, бо черви нападуть на городину, усе буде червивим. До того ж цей день сухий». Петро Іванов зауважував, що на Купʼянщині наприкінці ХІХ століття панувала думка: «В четверг не следует сеять и насаживать бахчи, а не то народится множество червей и подъедят все всходы». Словацькі господині не пересаджували у четвер розсаду, аби її не погризли цвіркуни.
Така мотивація здавалася селянам сильною і переконливою. Проте в деяких місцевостях брали гору інші аргументи стосовно придатності четвертого дня тижня до городницьких справ. Як зазначає Василь Скуратівський, словʼяни вірили, що саме у четвер Бог створив усі планети, а тому цей день найкращий для висаджування городніх рослин, зокрема огірків та капусти — тоді «будуть на них сонячні дні». Тут поєдналися імітативний та ініціальний принципи магічної дії: Бог-творець у даному випадку виступає в якості «космічного городника»: він «засаджує» безкінечне небесне поле певними обʼєктами, а капуста і огірки, які мають вирости на селянському городі, асоціюються за формою з планетами.
🔸 Взагалі четвер, за віруваннями українців, день легкий і придатний для початку багатьох важливих справ, однак 100 — 150 років тому були актуальними ще деякі табуації, зокрема вони стосувалися приготування сирівцю — хлібного квасу. На Купʼянщині твердо знали: «В четвер не годиться сирівцю вварювати, в тім сирівці буде нечиста сила купатьця і страву собі з єго варити». Утім, щоб нечисть не скористалася сирівцем, який приготували у четвер, достатньо було зробити кілька простих магічних маніпуляцій. Наприклад, покласти в нього навхрест чотири вуглинки або тричі перехрестити і обовʼязково спробувати, щоб він був початий, оскільки, згідно зі слобожанськими повірʼями, саме у непочатому квасі, зробленому у четвер або в понеділок, чорти купають своїх дітей. Взагалі вважалося, що у четверговому квасі купаються водяні, русалки, утопленики та інша нечисть.
Матеріал підготував провідний методист ХООМЦКМ Михайло Красиков
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
🔶 Ми продовжуємо серію публікацій про дні тижня в українській традиційній культурі і сьогодні поговоримо про п‘ятницю⤵️
«Карательна» Пʼятниця
Пʼятниця не є у нашому розумінні святом, однак у традиційній народній культурі словʼян вона відноситься до так званих «карательних празників». Наведемо тут записи, зроблені нами у 2016-2017 роках у селах Рахівського району Закарпатської області.
Одне з покарань за певну роботу у пʼятницю таке: «Як хліб пече і вишиває, шиє у пʼєтницю, — як помре, нефайне тіло буде: очі вилізять, роззявлена будеш (рот відкритий) і така страшна, що люди будуть лякатися».
«У полонину в пʼєтницю і неділю не виганяють худобу: у пісну днину не можна».«Коли людина народиться в пʼєтницю, божкає (постит) за своє здоровʼя або за дитину держить піст». «Як ти народився у вівторок — постиш в середу, у четвер — у пʼєтницю постиш. У понеділок постяться за щастя і долю». «Мамка постилася, як пішов син у армію: як у четвер сонце сіло, аж до пʼєтниці не їла, поки сонце не сіло, щоб у нього все було добре. І потім до смерті по пʼєтницях взагалі не їла». Поширеним є уявлення: «Хто усе життя держит 12 Великих Пʼєтниць на рік (перед Великоднем, Різдвом, Русальна…), нічого не їсть, — знає час смерті».
Записали ми й перекази про появу (уві сні) антропоморфного образу Святої Пʼятниці (подібні тексти часто фіксувалися етнографами ХІХ століття у різних куточках України, відомі вони й у інших словʼянських народів), наприклад: «Колись я шила у пʼєтницю і губила гроші: загублю або десь пропадуть і не найду. Снилася велика чорна жінка (як би обгоріла, у лахманні чорнім) і сказала: „За то губиш гроші, що шиєш у пʼєтницю!“ І я дві неділі не шила, а потім у чоловіка поламався ґудзик, і я пришила і пішла на базарь з ним. Купила булочку за 12 копійок, дала десятку (тоді це були великі гроші), забрала продавщиця десятку, а здачу дала як з рубля і каже, що я не давала десятку. І більше я не шила у пʼєтницю». Взагалі багатьом інформантам відомо, що «не можна шити, прати у пʼєтницю». «У пʼєтницю не можна шити, стірати, печи, на шпорі [плиті — М.К.] жарити».
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
«Карательна» Пʼятниця
Пʼятниця не є у нашому розумінні святом, однак у традиційній народній культурі словʼян вона відноситься до так званих «карательних празників». Наведемо тут записи, зроблені нами у 2016-2017 роках у селах Рахівського району Закарпатської області.
Одне з покарань за певну роботу у пʼятницю таке: «Як хліб пече і вишиває, шиє у пʼєтницю, — як помре, нефайне тіло буде: очі вилізять, роззявлена будеш (рот відкритий) і така страшна, що люди будуть лякатися».
«У полонину в пʼєтницю і неділю не виганяють худобу: у пісну днину не можна».«Коли людина народиться в пʼєтницю, божкає (постит) за своє здоровʼя або за дитину держить піст». «Як ти народився у вівторок — постиш в середу, у четвер — у пʼєтницю постиш. У понеділок постяться за щастя і долю». «Мамка постилася, як пішов син у армію: як у четвер сонце сіло, аж до пʼєтниці не їла, поки сонце не сіло, щоб у нього все було добре. І потім до смерті по пʼєтницях взагалі не їла». Поширеним є уявлення: «Хто усе життя держит 12 Великих Пʼєтниць на рік (перед Великоднем, Різдвом, Русальна…), нічого не їсть, — знає час смерті».
Записали ми й перекази про появу (уві сні) антропоморфного образу Святої Пʼятниці (подібні тексти часто фіксувалися етнографами ХІХ століття у різних куточках України, відомі вони й у інших словʼянських народів), наприклад: «Колись я шила у пʼєтницю і губила гроші: загублю або десь пропадуть і не найду. Снилася велика чорна жінка (як би обгоріла, у лахманні чорнім) і сказала: „За то губиш гроші, що шиєш у пʼєтницю!“ І я дві неділі не шила, а потім у чоловіка поламався ґудзик, і я пришила і пішла на базарь з ним. Купила булочку за 12 копійок, дала десятку (тоді це були великі гроші), забрала продавщиця десятку, а здачу дала як з рубля і каже, що я не давала десятку. І більше я не шила у пʼєтницю». Взагалі багатьом інформантам відомо, що «не можна шити, прати у пʼєтницю». «У пʼєтницю не можна шити, стірати, печи, на шпорі [плиті — М.К.] жарити».
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
Субота — не робота?
Хто не чув вислів: «Субота — не робота»? На Купʼянщині повна версія його понад 100 років тому звучала так: «Субота — не робота: помий, помаж та й спати ляж». Проте, як слушно зауважував слобожанський етнограф Петро Іванов, в дійсності субота для селянок — один із найтяжчих робочих днів тижня. Чому? Тому що, крім звичайних повсякденних справ, кожна хороша господиня у суботу обовʼязково мила стіл і лавки у хаті, підмазувала долівку та припічок (навіть у найгорячіший час, зокрема у жнива, вона знаходила час обмазати піч і простір навколо), зігрівала воду і лугом мила голову чоловікові та дітям, а також готувала всій родині чисту білизну. Отже, в українському традиційному селі субота ніяким «вихідним днем», особливо для жіноцтва, не була.
Більше того, дехто вважав за потрібне саме у суботу починати великі справи, наприклад, будівництво хати, бо субота вважається «легким днем» — можливо, тому, що це день перед таким жаданим відпочинком — неділею. Орина Никифорівна Костенко, 1902 р.н., мешканка с. Сковородинівка Золочівського району Харківської області, казала нам, що за її памʼяті «тільки у суботу починали будувати; закладщини робили у церковний день». Дослідниця Є. Смолинська також констатувала, що саме субота як найлегший день вважалася найкращим моментом для закладщин. У Рахівському районі Закарпатської області, за нашими записами 2016 — 2017 років, теж переважає думка: «Саме легше дом вʼязати (робити основу — М.К.) у суботу, вівторок, четвер. Саме ліпше — в суботу. Це легкий день. А як в понеділок почнеш — робота йде довго і нудно». Закарпатські лісники розповідали: «Крупну роботу краще починати в суботу: це задній у тижні день, наприкінці тижня. Нам лісосіку давали робити, і ми йшли в суботу, хоч був вихідний, рубали дві-три смереки, щоб скоріше зробити. Якщо в суботу успішно і швидко йде, то й далі робота легко піде». Та й інші мешканці цього регіону переконані: «Починати роботу краще в суботу, бо як в понеділок, довго тягнутиметься, а в суботу — скоро кінчиш».
Однак чимало українців у ХІХ столітті не починали серйозних справ у цей день. П. Іванов так пояснював мотиви цих селян: «В субботу не следует начинать нового дела, потому что и свет (творение) в субботу кончился» (тут і далі курсив наш — М.К.). Наші гуцульські інформанти також аргументували уникання суботи як дня початку великих справ логічною абсурдністю ситуації, обумовленої антонімічністю ключових понять: «В суботу недобре починати будь-яку роботу: кінець тижня».
Матеріал підготував Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ.
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#субота
Хто не чув вислів: «Субота — не робота»? На Купʼянщині повна версія його понад 100 років тому звучала так: «Субота — не робота: помий, помаж та й спати ляж». Проте, як слушно зауважував слобожанський етнограф Петро Іванов, в дійсності субота для селянок — один із найтяжчих робочих днів тижня. Чому? Тому що, крім звичайних повсякденних справ, кожна хороша господиня у суботу обовʼязково мила стіл і лавки у хаті, підмазувала долівку та припічок (навіть у найгорячіший час, зокрема у жнива, вона знаходила час обмазати піч і простір навколо), зігрівала воду і лугом мила голову чоловікові та дітям, а також готувала всій родині чисту білизну. Отже, в українському традиційному селі субота ніяким «вихідним днем», особливо для жіноцтва, не була.
Більше того, дехто вважав за потрібне саме у суботу починати великі справи, наприклад, будівництво хати, бо субота вважається «легким днем» — можливо, тому, що це день перед таким жаданим відпочинком — неділею. Орина Никифорівна Костенко, 1902 р.н., мешканка с. Сковородинівка Золочівського району Харківської області, казала нам, що за її памʼяті «тільки у суботу починали будувати; закладщини робили у церковний день». Дослідниця Є. Смолинська також констатувала, що саме субота як найлегший день вважалася найкращим моментом для закладщин. У Рахівському районі Закарпатської області, за нашими записами 2016 — 2017 років, теж переважає думка: «Саме легше дом вʼязати (робити основу — М.К.) у суботу, вівторок, четвер. Саме ліпше — в суботу. Це легкий день. А як в понеділок почнеш — робота йде довго і нудно». Закарпатські лісники розповідали: «Крупну роботу краще починати в суботу: це задній у тижні день, наприкінці тижня. Нам лісосіку давали робити, і ми йшли в суботу, хоч був вихідний, рубали дві-три смереки, щоб скоріше зробити. Якщо в суботу успішно і швидко йде, то й далі робота легко піде». Та й інші мешканці цього регіону переконані: «Починати роботу краще в суботу, бо як в понеділок, довго тягнутиметься, а в суботу — скоро кінчиш».
Однак чимало українців у ХІХ столітті не починали серйозних справ у цей день. П. Іванов так пояснював мотиви цих селян: «В субботу не следует начинать нового дела, потому что и свет (творение) в субботу кончился» (тут і далі курсив наш — М.К.). Наші гуцульські інформанти також аргументували уникання суботи як дня початку великих справ логічною абсурдністю ситуації, обумовленої антонімічністю ключових понять: «В суботу недобре починати будь-яку роботу: кінець тижня».
Матеріал підготував Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ.
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#субота
🔶 Свята Неділенька
«Свята Неділенька» — саме так, з любовʼю і ніжністю, називали цей день в Україні ще 100 років тому. Уявляли її в образі суворої жінки і, як і Середу, і Пʼятницю, зараховували до народного пантеону святих. Вітаючись у цей день, промовляли: «Зі святою Неділею будьте здорові!».
Святість неділі була обумовлена тим, що, за Старим Заповітом, Бог у цей день відпочивав після створення світу, любуючись своїм творінням, а, за Новим Заповітом, саме у цей день Христос воскрес, звідки й російська назва цього дня — воскресенье. Походження ж української назви останнього дня тижня прозоре: нема діла, не діяти. Людині треба брати приклад з Бога і не займатися буденними справами. Але це не значить, що треба відсипатись чи всіляко розважатись. Навпаки, треба раненько потрапити на недільну службу, помолитися Богові і подякувати йому за все. Кожне свято — віконце у Вічність, зупинка в часі, вкрай потрібна людині, щоб не уподібнитися робочій худобі. Неділя — така регулярна зупинка серед щоденної біганини і метушні. На Слобожанщині робота в цей день вважалася навіть більшим гріхом, ніж у деякі шановані церквою свята. Мешканці Купʼянщини вірили, що за порушення святості неділі (тобто встановленого Богом порядку) покарання буде або того ж дня, або протягом семи років.
Особливо грішним вважалося у неділю працювати сокирою. Ні в якому разі не можна цього дня колоти дрова, навіть нарубати трохи трісок. За переказами, записаними Петром Івановим у купʼянських селах наприкінці ХІХ століття, «отрубленное в воскресенье полено, по прошествии семи лет, если сохранить его, непременно само загорится и сгорит», що, звісно, може бути причиною пожежі. Особливо ж треба бути обережними цього дня чоловікам вагітних жінок. Розповідали про одного заоскольського селянина, який відрубав у неділю кінчик ременя від налигача — і його дружина народила дитину з розсіченою верхньою губою. Подібні історії ми записували у різних куточках України — іноді людина щось рубала у Великдень, Різдво чи на інше релігійне свято, а іноді у неділю, а наслідком було те, що у дитини не було пальчика («батько відрубав»), половини язика (дитина народжувалася німою) чи була «заяча губа».
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
«Свята Неділенька» — саме так, з любовʼю і ніжністю, називали цей день в Україні ще 100 років тому. Уявляли її в образі суворої жінки і, як і Середу, і Пʼятницю, зараховували до народного пантеону святих. Вітаючись у цей день, промовляли: «Зі святою Неділею будьте здорові!».
Святість неділі була обумовлена тим, що, за Старим Заповітом, Бог у цей день відпочивав після створення світу, любуючись своїм творінням, а, за Новим Заповітом, саме у цей день Христос воскрес, звідки й російська назва цього дня — воскресенье. Походження ж української назви останнього дня тижня прозоре: нема діла, не діяти. Людині треба брати приклад з Бога і не займатися буденними справами. Але це не значить, що треба відсипатись чи всіляко розважатись. Навпаки, треба раненько потрапити на недільну службу, помолитися Богові і подякувати йому за все. Кожне свято — віконце у Вічність, зупинка в часі, вкрай потрібна людині, щоб не уподібнитися робочій худобі. Неділя — така регулярна зупинка серед щоденної біганини і метушні. На Слобожанщині робота в цей день вважалася навіть більшим гріхом, ніж у деякі шановані церквою свята. Мешканці Купʼянщини вірили, що за порушення святості неділі (тобто встановленого Богом порядку) покарання буде або того ж дня, або протягом семи років.
Особливо грішним вважалося у неділю працювати сокирою. Ні в якому разі не можна цього дня колоти дрова, навіть нарубати трохи трісок. За переказами, записаними Петром Івановим у купʼянських селах наприкінці ХІХ століття, «отрубленное в воскресенье полено, по прошествии семи лет, если сохранить его, непременно само загорится и сгорит», що, звісно, може бути причиною пожежі. Особливо ж треба бути обережними цього дня чоловікам вагітних жінок. Розповідали про одного заоскольського селянина, який відрубав у неділю кінчик ременя від налигача — і його дружина народила дитину з розсіченою верхньою губою. Подібні історії ми записували у різних куточках України — іноді людина щось рубала у Великдень, Різдво чи на інше релігійне свято, а іноді у неділю, а наслідком було те, що у дитини не було пальчика («батько відрубав»), половини язика (дитина народжувалася німою) чи була «заяча губа».
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
🔶Чому знахури народжуються по понеділках?
🔸В експедиціях по селах Рахівського району Закарпатської області нам довелося почути: «В понеділок не можна зичити грошей». Чому? Бо у тебе їх проситимуть позичити весь тиждень. Продавчині у сільмагах у цьому регіоні (у чому ми переконалися особисто) не дають односельцям товари в борг на початку робочого дня, особливо першому покупцеві. Зрозуміло, намагаються не давати товари в борг і по понеділках, але протягом дня. Логіка тут проста: ініціальний характер першого дня тижня визначає характер наступних днів, а початок дня (вдалий чи невдалий) підказує людині, що буде далі. «Як тобі добре повезе в понеділок, так і цілий тиждень буде», — кажуть закарпатці.
В одній із наших попередніх публікацій («Чому понеділок — „день важкий“?») ми наводили розповідь нашої інформантки Раїси Черкаської про те, як понад 50 років тому їй харківські бабусі-сусідки категорично не радили мити голову в понеділок, бо овдовіє (хоч тоді Рая ще була незаміжня). На Купʼянщині наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття це табу стосувалося лише заміжніх жінок і звучало так: якщо заміжня жінка буде мити голову 12 понеділків поспіль, не пропускаючи жодного, чоловік її незабаром неодмінно помре. Про звʼязок понеділка з уявленнями про Потойбіччя ми теж вже писали, і, ймовірно, миття голови асоціюється з обмиванням небіжчика. Але чому ж тоді помре не жінка, а чоловік? І чому не можна мити саме голову, а не тіло? Бо чоловік — ГОЛОВА родини. А цифра 12 — популярне у народному християнстві словʼян магічне число. У наступних публікаціях ми ще розкажемо, що і для чого треба робити 12 Страсних пʼятниць поспіль.
Вочевидь, звʼязком із Потойбіччям можна пояснити повірʼя, зафіксоване на тій же Купʼянщині Петром Васильовичем Івановим приблизно півтора століття тому: «Родившийся в ночь под понедельник будет ведун, знахарь; для этого по понедельникам мать не должна давать ребенку груди, а когда подрастет, должен по понедельникам постить». Вважалося, що словʼянський ведун, так само, як і сибірський шаман, спілкується з духами предків, бере від них свої знання та силу. Отже, вони й скеровують прихід з Того світу в наш «своєї людини» в свій день.
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
🔸В експедиціях по селах Рахівського району Закарпатської області нам довелося почути: «В понеділок не можна зичити грошей». Чому? Бо у тебе їх проситимуть позичити весь тиждень. Продавчині у сільмагах у цьому регіоні (у чому ми переконалися особисто) не дають односельцям товари в борг на початку робочого дня, особливо першому покупцеві. Зрозуміло, намагаються не давати товари в борг і по понеділках, але протягом дня. Логіка тут проста: ініціальний характер першого дня тижня визначає характер наступних днів, а початок дня (вдалий чи невдалий) підказує людині, що буде далі. «Як тобі добре повезе в понеділок, так і цілий тиждень буде», — кажуть закарпатці.
В одній із наших попередніх публікацій («Чому понеділок — „день важкий“?») ми наводили розповідь нашої інформантки Раїси Черкаської про те, як понад 50 років тому їй харківські бабусі-сусідки категорично не радили мити голову в понеділок, бо овдовіє (хоч тоді Рая ще була незаміжня). На Купʼянщині наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття це табу стосувалося лише заміжніх жінок і звучало так: якщо заміжня жінка буде мити голову 12 понеділків поспіль, не пропускаючи жодного, чоловік її незабаром неодмінно помре. Про звʼязок понеділка з уявленнями про Потойбіччя ми теж вже писали, і, ймовірно, миття голови асоціюється з обмиванням небіжчика. Але чому ж тоді помре не жінка, а чоловік? І чому не можна мити саме голову, а не тіло? Бо чоловік — ГОЛОВА родини. А цифра 12 — популярне у народному християнстві словʼян магічне число. У наступних публікаціях ми ще розкажемо, що і для чого треба робити 12 Страсних пʼятниць поспіль.
Вочевидь, звʼязком із Потойбіччям можна пояснити повірʼя, зафіксоване на тій же Купʼянщині Петром Васильовичем Івановим приблизно півтора століття тому: «Родившийся в ночь под понедельник будет ведун, знахарь; для этого по понедельникам мать не должна давать ребенку груди, а когда подрастет, должен по понедельникам постить». Вважалося, що словʼянський ведун, так само, як і сибірський шаман, спілкується з духами предків, бере від них свої знання та силу. Отже, вони й скеровують прихід з Того світу в наш «своєї людини» в свій день.
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
🔶 «Ну ти й вівторок!»
🔸 Якщо у східних та західних словʼян, і зокрема в українців у більшості регіонів країни, вівторок має виключно позитивну репутацію (про що ми говорили у попередній публікації «У вівторок початків сорок»), то у південнних словʼян та на Гуцульщині і взагалі в Карпатському краї його сприймають більшою мірою негативно.
Причини для негативного іміджу вівторка нам можуть здатися сміхотворними, але у людини традиційної народної культури своя логіка і своє асоціативне коло. Наприклад, білоруси у вівторок (як і у четвер) не садили картоплю, капусту, горох та інші овочі, а також не різали худобу, оскільки в назвах цих днів є звук «р»! Ви скажете: ну й що? А білоруси (їх аж до початку ХХ ст. в Україні часто називали «литвинами») щиро вірили, що в овочах та мʼясі заведуться «робаки» (хробаки), бо в словах «вівторок» і «четвер» голосний «р» ой як звучить!
Гуцули і словʼяни Балкан вважають вівторок нещасливим, важким і навіть «днем мертвих» (як і суботу) і не починають жодної справи цього дня, бо вона все одно «завмре», не буде доведена до кінця. Але й закінчувати серйозну справу у вівторок не радять. Звісно, у деяких регіонах існувало стійке табу на весілля цього дня, адже шлюб у вівторок буде невдалим (у кращому випадку) або з трагічним фіналом у близькому майбутньому. Македонці та боснійці це пояснювали тим, що у вівторок є одна нещаслива година; коли вона наступає — невідомо, а тому краще утримуватися цього дня від будь-яких ініціатив і взагалі «сидіти тихо».
Серби і болгари по вівторках (а також по пʼятницях) не прали і намагалися поменше мати справу з водою, бо інакше град вибʼє посіви.
Хто радів вівторку, так це балканські знахурки й відьми: вони вважали, що саме у вівторок краще за все займатися шкідницькою магією, особливо якщо це «скончані уторнік», тобто коли місяць щербатий і сходить нанівець. Повʼязане це, як легко здогадатися, з семантикою смерті, яка була невідʼємною частиною «аури» вівторка.
Дуже боялися македонці смерті когось із односельців у вівторок, адже «вторнік-повторнік»: наступного вівторка, за їхніми віруваннями, у селі знов буде небіжчик. (Рима у народній культурі завжди «спрацьовує», тому випадкове слово, яке римується з більш значущим поняттям, часто визначає й асоціативний хід думки, наприклад, у тлумаченні сновидінь: «сниться криниця — будеш вдовиця, сниться вуж — буде муж».)
«Вівторком» серби (зокрема й ті, які мешкали в Україні, на Луганщині) називали невдаху, безпорадну людину, а частіше — дурня. Коли до чоловіка «довго доходило», вони казали:«Ну ти й вівторок!» Словенці у такому разі напівжартома зауважували, що ця людина, мабуть, народилася у вівторок.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🔸 Якщо у східних та західних словʼян, і зокрема в українців у більшості регіонів країни, вівторок має виключно позитивну репутацію (про що ми говорили у попередній публікації «У вівторок початків сорок»), то у південнних словʼян та на Гуцульщині і взагалі в Карпатському краї його сприймають більшою мірою негативно.
Причини для негативного іміджу вівторка нам можуть здатися сміхотворними, але у людини традиційної народної культури своя логіка і своє асоціативне коло. Наприклад, білоруси у вівторок (як і у четвер) не садили картоплю, капусту, горох та інші овочі, а також не різали худобу, оскільки в назвах цих днів є звук «р»! Ви скажете: ну й що? А білоруси (їх аж до початку ХХ ст. в Україні часто називали «литвинами») щиро вірили, що в овочах та мʼясі заведуться «робаки» (хробаки), бо в словах «вівторок» і «четвер» голосний «р» ой як звучить!
Гуцули і словʼяни Балкан вважають вівторок нещасливим, важким і навіть «днем мертвих» (як і суботу) і не починають жодної справи цього дня, бо вона все одно «завмре», не буде доведена до кінця. Але й закінчувати серйозну справу у вівторок не радять. Звісно, у деяких регіонах існувало стійке табу на весілля цього дня, адже шлюб у вівторок буде невдалим (у кращому випадку) або з трагічним фіналом у близькому майбутньому. Македонці та боснійці це пояснювали тим, що у вівторок є одна нещаслива година; коли вона наступає — невідомо, а тому краще утримуватися цього дня від будь-яких ініціатив і взагалі «сидіти тихо».
Серби і болгари по вівторках (а також по пʼятницях) не прали і намагалися поменше мати справу з водою, бо інакше град вибʼє посіви.
Хто радів вівторку, так це балканські знахурки й відьми: вони вважали, що саме у вівторок краще за все займатися шкідницькою магією, особливо якщо це «скончані уторнік», тобто коли місяць щербатий і сходить нанівець. Повʼязане це, як легко здогадатися, з семантикою смерті, яка була невідʼємною частиною «аури» вівторка.
Дуже боялися македонці смерті когось із односельців у вівторок, адже «вторнік-повторнік»: наступного вівторка, за їхніми віруваннями, у селі знов буде небіжчик. (Рима у народній культурі завжди «спрацьовує», тому випадкове слово, яке римується з більш значущим поняттям, часто визначає й асоціативний хід думки, наприклад, у тлумаченні сновидінь: «сниться криниця — будеш вдовиця, сниться вуж — буде муж».)
«Вівторком» серби (зокрема й ті, які мешкали в Україні, на Луганщині) називали невдаху, безпорадну людину, а частіше — дурня. Коли до чоловіка «довго доходило», вони казали:«Ну ти й вівторок!» Словенці у такому разі напівжартома зауважували, що ця людина, мабуть, народилася у вівторок.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🔶 «Не лізь, середа, наперед четверга!»
🔸 Про дні тижня складено чимало приповідок. Серед них є й про середу, наприклад: «Не лізь, середа, наперед четверга» (або «не сунься…), «Добрі ви гості, та в середу трапилися...», «Середа в нас аж до пʼятниці», «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця». Чи замислювалися ви над сенсом та походженням цих висловлювань?
Сенс першої приповідки зрозумілий: він про певну ієрархію у родині чи суспільстві або у якійсь справі. Одразу пригадується «не лізь поперед батька в пекло». Однак чому середа, а не понеділок чи вівторок фігурує в якості вискочки? По-перше, слова «середа» і «четверга» певною мірою римуються, а це вже передумова того, що вони обʼєднаються в одній із паремій. По-друге, слово «середа» жіночого роду, отже її уявляли як жінку чи дівчину. А хто ж як не особи жіночої статі намагаються сунути ніс у справи, які їх не стосуються?
Інші вирази повʼязані з тим, що середа у православній традиції є пісним днем, у який не тільки існують харчові обмеження, а й певна регламентація поведінки (див. про це у нашій попередній публікації «Я в середу родилася — горе мені!» за посиланням https://www.facebook.com/photo/?fbid=595717602596941&set=a.461455909356445 або за #середа ). Отже, коли йдеться про гостей — доводиться сумувати, що вони трапилися у такий день, коли й горілки не випʼєш, не поспіваєш, не потанцюєш… А вираз «середа аж до пʼятниці» — про надто суворі умови, які розповсюджуються й на четвер, у який взагалі-то ніхто не повинен вимагати аскетичної поведінки, хіба що певної стриманості ввечері. Недарма ж кажуть: «Хто в четверг скаче, той у п'ятницю плаче». Малося на увазі, що напередодні постового дня, ввечері, не можна влаштовувати гучні вечірки. За таку зухвалість віруючі очікували швидкого покарання. Утім, приповідка «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця» — про те, що не треба всіх стригти під один гребінець, не треба навʼязувати будь-кому свій стиль поведінки, свій modus vivendi.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🔸 Про дні тижня складено чимало приповідок. Серед них є й про середу, наприклад: «Не лізь, середа, наперед четверга» (або «не сунься…), «Добрі ви гості, та в середу трапилися...», «Середа в нас аж до пʼятниці», «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця». Чи замислювалися ви над сенсом та походженням цих висловлювань?
Сенс першої приповідки зрозумілий: він про певну ієрархію у родині чи суспільстві або у якійсь справі. Одразу пригадується «не лізь поперед батька в пекло». Однак чому середа, а не понеділок чи вівторок фігурує в якості вискочки? По-перше, слова «середа» і «четверга» певною мірою римуються, а це вже передумова того, що вони обʼєднаються в одній із паремій. По-друге, слово «середа» жіночого роду, отже її уявляли як жінку чи дівчину. А хто ж як не особи жіночої статі намагаються сунути ніс у справи, які їх не стосуються?
Інші вирази повʼязані з тим, що середа у православній традиції є пісним днем, у який не тільки існують харчові обмеження, а й певна регламентація поведінки (див. про це у нашій попередній публікації «Я в середу родилася — горе мені!» за посиланням https://www.facebook.com/photo/?fbid=595717602596941&set=a.461455909356445 або за #середа ). Отже, коли йдеться про гостей — доводиться сумувати, що вони трапилися у такий день, коли й горілки не випʼєш, не поспіваєш, не потанцюєш… А вираз «середа аж до пʼятниці» — про надто суворі умови, які розповсюджуються й на четвер, у який взагалі-то ніхто не повинен вимагати аскетичної поведінки, хіба що певної стриманості ввечері. Недарма ж кажуть: «Хто в четверг скаче, той у п'ятницю плаче». Малося на увазі, що напередодні постового дня, ввечері, не можна влаштовувати гучні вечірки. За таку зухвалість віруючі очікували швидкого покарання. Утім, приповідка «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця» — про те, що не треба всіх стригти під один гребінець, не треба навʼязувати будь-кому свій стиль поведінки, свій modus vivendi.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🌿 ЗЕЛЕНИЙ ЧЕТВЕР
🔸В українському народному календареві чимало святкових дат позначено днями тижня з додаванням епітету. Серед найвідоміших — Обливальний понеділок, Права середа, Чистий четвер, Страсна пʼятниця, Поминальна субота, Прощена неділя. А четвертий день по Трійці (тобто сьогодні, 8 червня) в народі називали Зеленим четвергом (бо йшов Зелений тиждень, як його йменували в Україні), і з ним було повʼязано чимало містичних повірʼїв та обрядодій.
🔸Цього дня дітлахів особливо суворо застерігали, щоб вони не ходили в поле, мовляв, у житах водяться русалки (яких, до речі, уявляли в образі не секс-бомб, а діточок у білих сорочечках; дехто з наших інформантів розповідав, що бачив їх серед дня на власні очі та ще й дивувався, чого це дитячий садочок у спеку на поле вивели). Казали, що цього дня русалки святкують свій Великдень (його називають ще «нявським», «мавським» — від «нявка», «мавка») і зустрічних, особливо хлопців і дівчат, неодмінно спробують залоскотати.
🔸У Зелений четвер намагалися не працювати, щоб не розгнівати душі померлих (у них же Великдень, а на таке свято не працюють!), ні в якому разі не дозволялося просівати борошно в діжу, бо розплодяться русалки. Як зазначав Василь Скуратівський, цього дня пекли паски-баби, фарбували жовтим кольором яйця, тобто й справді відбувався своєрідний «ремейк» Великодня. Щоправда, шкаралупу крашанок не кидали у воду (як на людські Великодні свята), остерігаючись, що одразу тут зʼявляться русалки.
🔸 Оскільки вважалося, що русалками стають мертвонароджені та діти, які померли нехристями, а також утоплениці й інші самогубиці, батьки таких небіжчиків намагалися їхні душі пригостити парою від гарячого хлібу, який у Русалчин Великдень виставляли на підвіконня. А на кущах поблизу річок та ставків залишали шматок полотна — «на сорочечку» своїй дитині (в експедиціях нам зустрічалися люди, які робили це ще 20-30 років тому).
🔸У Зелений четвер жінки з чоловіками або дівчата (у різних селах по-різному), святково одягнені йшли в поле, несучи житній хліб, спечений на святій воді, або іншу обрядову їжу і залишали потроху на межах нив, задобрюючи таким чином русалок.
Про інші повірʼя та обрядодії, повʼязані з Зеленим четвергом, ми розповімо в одній із наших наступних заміток.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
🔸В українському народному календареві чимало святкових дат позначено днями тижня з додаванням епітету. Серед найвідоміших — Обливальний понеділок, Права середа, Чистий четвер, Страсна пʼятниця, Поминальна субота, Прощена неділя. А четвертий день по Трійці (тобто сьогодні, 8 червня) в народі називали Зеленим четвергом (бо йшов Зелений тиждень, як його йменували в Україні), і з ним було повʼязано чимало містичних повірʼїв та обрядодій.
🔸Цього дня дітлахів особливо суворо застерігали, щоб вони не ходили в поле, мовляв, у житах водяться русалки (яких, до речі, уявляли в образі не секс-бомб, а діточок у білих сорочечках; дехто з наших інформантів розповідав, що бачив їх серед дня на власні очі та ще й дивувався, чого це дитячий садочок у спеку на поле вивели). Казали, що цього дня русалки святкують свій Великдень (його називають ще «нявським», «мавським» — від «нявка», «мавка») і зустрічних, особливо хлопців і дівчат, неодмінно спробують залоскотати.
🔸У Зелений четвер намагалися не працювати, щоб не розгнівати душі померлих (у них же Великдень, а на таке свято не працюють!), ні в якому разі не дозволялося просівати борошно в діжу, бо розплодяться русалки. Як зазначав Василь Скуратівський, цього дня пекли паски-баби, фарбували жовтим кольором яйця, тобто й справді відбувався своєрідний «ремейк» Великодня. Щоправда, шкаралупу крашанок не кидали у воду (як на людські Великодні свята), остерігаючись, що одразу тут зʼявляться русалки.
🔸 Оскільки вважалося, що русалками стають мертвонароджені та діти, які померли нехристями, а також утоплениці й інші самогубиці, батьки таких небіжчиків намагалися їхні душі пригостити парою від гарячого хлібу, який у Русалчин Великдень виставляли на підвіконня. А на кущах поблизу річок та ставків залишали шматок полотна — «на сорочечку» своїй дитині (в експедиціях нам зустрічалися люди, які робили це ще 20-30 років тому).
🔸У Зелений четвер жінки з чоловіками або дівчата (у різних селах по-різному), святково одягнені йшли в поле, несучи житній хліб, спечений на святій воді, або іншу обрядову їжу і залишали потроху на межах нив, задобрюючи таким чином русалок.
Про інші повірʼя та обрядодії, повʼязані з Зеленим четвергом, ми розповімо в одній із наших наступних заміток.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
🔶 Нявський Великдень, або Зелений четвер
Як і обіцяли, продовжуємо розповідь про один із «іменних» четвергів року. У попередньому пості
https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/pfbid02zbiFR2aF58AVSwHgD3qWhdAa4B8UNzeFjDpHiHmpuRPkhxbQXXGcuZe4vbRZJqznl ми розказали про деякі повірʼя, повʼязані з Зеленим четвергом — кульмінацією Зелених свят. Сьогодні додамо ще кілька шкіців до характеристики цього неймовірного дня.
Петро Васильович Іванов, невтомний дослідник Купʼянщини, у книзі «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии» (1907) відзначав, що на «русалкін Великдень» на Троїцькому тижні, за повірʼями слобожан, русалки виходять з води й бігають по полях та городах, розшукуючи своїх батьків. Якщо батьки не поминали їх у суботу напередодні Трійці, русалка, впіймавши, скажімо, таку забудькувату мати, починає її лоскотати, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала». Й зазвичай залоскоче до смерти. До речі, вираз «помру зо сміху» — ймовірно, походить саме з цього повірʼя, бо людина помирає не від лоскотання як такого, а від надмірного сміху, який виникає як фізіологічна реакція на нього, точніше від асфіксії, яка може трапитися, коли людина, як кажуть, «аж захлинається сміхом» (випадки смерті від сміху відомі ще з часів античності).
Головним оберегом від русалок був полин, цього дня люди, а особливо дівчата й хлопці, з ним не розставалися. Однак в якості апотропеїв у Нявський Великдень й взагалі протягом усіх Зелених свят молодь (і не тільки) носила із собою також запашну лепеху (аїр), любисток, шовкову траву, холодну мʼяту.
За народними повірʼями, якщо людина цього дня працює в полі (тобто не шанує велике свято русалок), нявки намагаються їй всіляко перешкоджати робити свою справу і неодмінно надішлють на посіви стихійне лихо.
Цього четверга прийнято було дбати й про безпеку худоби. Господині поливали молоком дорогу, якою ходили корівки до водопою чи в поле на випас, приносячи таким чином жертву русалкам.
Михайло Красиков,
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#ЛабораторіядослідженьНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
Як і обіцяли, продовжуємо розповідь про один із «іменних» четвергів року. У попередньому пості
https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/pfbid02zbiFR2aF58AVSwHgD3qWhdAa4B8UNzeFjDpHiHmpuRPkhxbQXXGcuZe4vbRZJqznl ми розказали про деякі повірʼя, повʼязані з Зеленим четвергом — кульмінацією Зелених свят. Сьогодні додамо ще кілька шкіців до характеристики цього неймовірного дня.
Петро Васильович Іванов, невтомний дослідник Купʼянщини, у книзі «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии» (1907) відзначав, що на «русалкін Великдень» на Троїцькому тижні, за повірʼями слобожан, русалки виходять з води й бігають по полях та городах, розшукуючи своїх батьків. Якщо батьки не поминали їх у суботу напередодні Трійці, русалка, впіймавши, скажімо, таку забудькувату мати, починає її лоскотати, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала». Й зазвичай залоскоче до смерти. До речі, вираз «помру зо сміху» — ймовірно, походить саме з цього повірʼя, бо людина помирає не від лоскотання як такого, а від надмірного сміху, який виникає як фізіологічна реакція на нього, точніше від асфіксії, яка може трапитися, коли людина, як кажуть, «аж захлинається сміхом» (випадки смерті від сміху відомі ще з часів античності).
Головним оберегом від русалок був полин, цього дня люди, а особливо дівчата й хлопці, з ним не розставалися. Однак в якості апотропеїв у Нявський Великдень й взагалі протягом усіх Зелених свят молодь (і не тільки) носила із собою також запашну лепеху (аїр), любисток, шовкову траву, холодну мʼяту.
За народними повірʼями, якщо людина цього дня працює в полі (тобто не шанує велике свято русалок), нявки намагаються їй всіляко перешкоджати робити свою справу і неодмінно надішлють на посіви стихійне лихо.
Цього четверга прийнято було дбати й про безпеку худоби. Господині поливали молоком дорогу, якою ходили корівки до водопою чи в поле на випас, приносячи таким чином жертву русалкам.
Михайло Красиков,
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#ЛабораторіядослідженьНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
🔶Чому — «після дощику в четвер»?
🔸В українців є чимало фразеологізмів, які означають «ніколи»: «на турецьку паску», «після другого пришестя», «коли рак на горі свисне», «коли на долоні волосся виросте», «як пʼявка крикне», «як корова заспіває», «як виросте гарбуз на вербі», «як виросте трава на помості», «після морковкина заговини», «на Миколи та ніколи». Такий само сенс є у виразу «після дощику в четвер». Хоча іноді так кажуть і про подію, яка теоретично може статися, але невідомо коли.
Чому ж тут йдеться саме про четвер? Відповідь проста: у давніх словʼян цей день був присвячений Перунові, богові-громовержцю. Полабська назва четверга — «Перунов день», на Поліссі четвер на четвертому тижні після Великодня називають «Громовим днем». Заборони та приписи, яких треба було дотримуватися у четвер, аби не постраждати від блискавки та граду, відомі у багатьох індоєвропейських народів.
Олександр Авраменко, зазначаючи, що Перун був покровителем землеробів і відав дощами, громами та блискавками, так трактує походження вислову «після дощику в четвер»: «Кожного четверга Перунові приносили жертву і просили, щоб послав дощ. Але часто четверги минали один за одним, а дощ так і не йшов. Так і постав іронічний вислів "після дощику в четвер", тобто ніколи». Те саме твердять й інші сучасні коментатори: «Русичі свято вірили, що Перун може дати дощ, якщо його добре попросити про це. У головного слов’янського бога був навіть свій день, коли прохання приносили максимальний ефект. Це четвер. <...> Абсолютно зрозуміло, що ні благання, ні день, ні що-небудь ще не могли вплинути на опади і їх кількість. Тому відсутність дощу і стало приводом для появи виразу „після дощику в четвер“, яке стало позначати те, що не виповниться ніколи і ні за яких обставин».
Ці пояснення здаються цілком логічними сучасному читачеві, який не надто знайомий із міфологічною свідомістю. Насправді ж іронія і скепсис, тим більше по відношенню до сакральних постатей, — явище достатньо нове, абсолютно не властиве людині архаїчного суспільства. Нема дощу після жертвоприношень — значить жертва недостатня, погано просили, бог гнівається тощо. Ніхто не вважав, що більше не варто звертатися до «вищої інстанції», якщо вона не реагує на прохання й «подарунки». І якщо дощ врешті-решт йшов, це розглядали не як випадковість чи примху погоди, а саме як результат колективних зусиль громади чи окремих її представників (жерців) з викликання дощу. У часи словʼянського язичництва люди не мали сумнівів у тому, що дощ неодмінно піде у Перунів день, якщо бог буде задоволений поведінкою людей.
Фраза ж «після дощику в четвер» у сенсі «ніколи» могла народитися лише у християнізованому суспільстві, коли відбувалася з боку церковників свідома дискредитація поганських богів, демонстрація їхньої неспроможності впливати на вирішення життєвих проблем вчорашніх язичників. Утім, православʼя у разі посухи прекрасно проводило ритуали викликання дощу, щоправда, не обовʼязково по четвергах.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
🔸В українців є чимало фразеологізмів, які означають «ніколи»: «на турецьку паску», «після другого пришестя», «коли рак на горі свисне», «коли на долоні волосся виросте», «як пʼявка крикне», «як корова заспіває», «як виросте гарбуз на вербі», «як виросте трава на помості», «після морковкина заговини», «на Миколи та ніколи». Такий само сенс є у виразу «після дощику в четвер». Хоча іноді так кажуть і про подію, яка теоретично може статися, але невідомо коли.
Чому ж тут йдеться саме про четвер? Відповідь проста: у давніх словʼян цей день був присвячений Перунові, богові-громовержцю. Полабська назва четверга — «Перунов день», на Поліссі четвер на четвертому тижні після Великодня називають «Громовим днем». Заборони та приписи, яких треба було дотримуватися у четвер, аби не постраждати від блискавки та граду, відомі у багатьох індоєвропейських народів.
Олександр Авраменко, зазначаючи, що Перун був покровителем землеробів і відав дощами, громами та блискавками, так трактує походження вислову «після дощику в четвер»: «Кожного четверга Перунові приносили жертву і просили, щоб послав дощ. Але часто четверги минали один за одним, а дощ так і не йшов. Так і постав іронічний вислів "після дощику в четвер", тобто ніколи». Те саме твердять й інші сучасні коментатори: «Русичі свято вірили, що Перун може дати дощ, якщо його добре попросити про це. У головного слов’янського бога був навіть свій день, коли прохання приносили максимальний ефект. Це четвер. <...> Абсолютно зрозуміло, що ні благання, ні день, ні що-небудь ще не могли вплинути на опади і їх кількість. Тому відсутність дощу і стало приводом для появи виразу „після дощику в четвер“, яке стало позначати те, що не виповниться ніколи і ні за яких обставин».
Ці пояснення здаються цілком логічними сучасному читачеві, який не надто знайомий із міфологічною свідомістю. Насправді ж іронія і скепсис, тим більше по відношенню до сакральних постатей, — явище достатньо нове, абсолютно не властиве людині архаїчного суспільства. Нема дощу після жертвоприношень — значить жертва недостатня, погано просили, бог гнівається тощо. Ніхто не вважав, що більше не варто звертатися до «вищої інстанції», якщо вона не реагує на прохання й «подарунки». І якщо дощ врешті-решт йшов, це розглядали не як випадковість чи примху погоди, а саме як результат колективних зусиль громади чи окремих її представників (жерців) з викликання дощу. У часи словʼянського язичництва люди не мали сумнівів у тому, що дощ неодмінно піде у Перунів день, якщо бог буде задоволений поведінкою людей.
Фраза ж «після дощику в четвер» у сенсі «ніколи» могла народитися лише у християнізованому суспільстві, коли відбувалася з боку церковників свідома дискредитація поганських богів, демонстрація їхньої неспроможності впливати на вирішення життєвих проблем вчорашніх язичників. Утім, православʼя у разі посухи прекрасно проводило ритуали викликання дощу, щоправда, не обовʼязково по четвергах.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
«У пʼятницю добрі люди не прядуть»
У всіх християнських народів пʼятниця вважається нещасливим днем. Особливо несприятлива вона для виконання певних робіт. Категорично забороняється цього дня прясти. Європейці у ХІХ столітті навіть розповідали про те, що у порушниці табу неодмінно згорить прядка, а саму жінку унесе вітер.
Українці, як свідчив етнограф В.П. Милорадович, казали: «У пʼятницю добрі люди не прядуть». На Харківщині неслухняних начебто карало таким чином: «Тій жінці, що пряде у пʼятницю, пробивають горло клоччям на тім світі, а на сім коноплі не будуть родить і горобці їх питимуть» (клоччя — грубе волокно, що використовувалось для виготовлення мішків та ряден).
Заборонялися по пʼятницях і всі роботи з підготовки до прядіння: «Не можно тіпать, терти, мняти конопель, мичок микать. Як тіпать коноплі, то лихорадка тіпатиме. У пʼятницю коноплями не трусить, щоб очей не запорошить. І пʼятниця плачеться дуже: ми їй очі порошим». У цьому повірʼї бачимо характерний для традиційної народної культури психологічний паралелізм, який базується на співпадінні назви виробничого процесу і симптому хвороби — тіпання. За логікою магічного мислення, тіпання тіла хворого на лихоманку є карою за тіпання конопель у день, коли такі дії є табуйованими.
Запорошити очі — не собі, а небіжчикам, тобто предкам-покровителям і антропоморфній Пʼятниці — можна було саме під час тіпання волокна конопель, коли витрушувалося з нього «терміття» і виділялося багато пороху.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
У всіх християнських народів пʼятниця вважається нещасливим днем. Особливо несприятлива вона для виконання певних робіт. Категорично забороняється цього дня прясти. Європейці у ХІХ столітті навіть розповідали про те, що у порушниці табу неодмінно згорить прядка, а саму жінку унесе вітер.
Українці, як свідчив етнограф В.П. Милорадович, казали: «У пʼятницю добрі люди не прядуть». На Харківщині неслухняних начебто карало таким чином: «Тій жінці, що пряде у пʼятницю, пробивають горло клоччям на тім світі, а на сім коноплі не будуть родить і горобці їх питимуть» (клоччя — грубе волокно, що використовувалось для виготовлення мішків та ряден).
Заборонялися по пʼятницях і всі роботи з підготовки до прядіння: «Не можно тіпать, терти, мняти конопель, мичок микать. Як тіпать коноплі, то лихорадка тіпатиме. У пʼятницю коноплями не трусить, щоб очей не запорошить. І пʼятниця плачеться дуже: ми їй очі порошим». У цьому повірʼї бачимо характерний для традиційної народної культури психологічний паралелізм, який базується на співпадінні назви виробничого процесу і симптому хвороби — тіпання. За логікою магічного мислення, тіпання тіла хворого на лихоманку є карою за тіпання конопель у день, коли такі дії є табуйованими.
Запорошити очі — не собі, а небіжчикам, тобто предкам-покровителям і антропоморфній Пʼятниці — можна було саме під час тіпання волокна конопель, коли витрушувалося з нього «терміття» і виділялося багато пороху.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
«Притули до серця, чи буде пекти тебе?»
Ми вже розповідали у попередніх дописах про неділю ( https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/618638350304866, https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/653398193495548, https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/684477117054322), яка недарма зветься «святою», що цього дня табуюються майже всі роботи, але особливо гріховним вважається випікання хліба. Наведемо ще цікаву легенду, записану Василем Петровичем Милорадовичем (1846 — 1911) у с. Тишок Лубенського повіту Полтавської губернії наприкінці ХІХ ст. Вона, як і інші подібні тексти, нагадує жанр «мораліте» часів західноєвропейського середньовіччя.
«Пекла хазйяка в неділю паляниці. Тільки що посажала в піч, вийшла, увійшла в хату, коли сидить жінка, каже: „Виймай уже хліб із печі“. Хазяйка каже: „Ще не спікся“. „Уже спікся“. Коли виняла, коли вже готове. Розломила ту паляницю та жінка, що вийшла, каже: „Притули до серця, чи буде пекти тебе?“ Притулила та хазяйка собі до серця, потім зачала кричать: „О, пече, пече!“ „А що, — каже та, — хорошо, як тобі пече? То так ви нас печете у неділю“. Хліб там і уріс проти серця, не можна одірвать. І стали її по світам водить, стали людей прохать: „Кайтеся, — каже вона людям, — на мені, не печіть хліба у неділю“».
В іншій повчальній легенді, записаній тим же фольклористом в селі Бересточі на Лубенщині, до грішниці, яка в неділю спекла пʼятеро хлібів, «прийшла дівка і взяла первий хліб і розломила той хліб, розідрала і приложила жінці до грудей і начала вона кричать, а дівка спрашує: „Зачім ти проти неділі учиняла діжу?“». Здивована жінка запитує дивну «гостю»: «“Що ж ви таке є?“ „Я свята неділонька, і ти должна мене штить і прибирать і стать на колінки і Богу помолиться“. Стала та жінка на коліна падать і просить: „Свята неділонька, помилуй мене!“ І та каже: „Я на тебе положеніє маю на діток, а щоб ти лежала у постелі год цілий. Ісказуй другим людям, щоб вони каялися і щоб вони за мене Богу молилися“».
Зазначимо, що як би не розкаювалася людина, покарання все одно відбувається. Причому воно обовʼязково має набути розголосу й стати уроком для тих, хто нехтує встановленими Богом правилами.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
Ми вже розповідали у попередніх дописах про неділю ( https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/618638350304866, https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/653398193495548, https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/684477117054322), яка недарма зветься «святою», що цього дня табуюються майже всі роботи, але особливо гріховним вважається випікання хліба. Наведемо ще цікаву легенду, записану Василем Петровичем Милорадовичем (1846 — 1911) у с. Тишок Лубенського повіту Полтавської губернії наприкінці ХІХ ст. Вона, як і інші подібні тексти, нагадує жанр «мораліте» часів західноєвропейського середньовіччя.
«Пекла хазйяка в неділю паляниці. Тільки що посажала в піч, вийшла, увійшла в хату, коли сидить жінка, каже: „Виймай уже хліб із печі“. Хазяйка каже: „Ще не спікся“. „Уже спікся“. Коли виняла, коли вже готове. Розломила ту паляницю та жінка, що вийшла, каже: „Притули до серця, чи буде пекти тебе?“ Притулила та хазяйка собі до серця, потім зачала кричать: „О, пече, пече!“ „А що, — каже та, — хорошо, як тобі пече? То так ви нас печете у неділю“. Хліб там і уріс проти серця, не можна одірвать. І стали її по світам водить, стали людей прохать: „Кайтеся, — каже вона людям, — на мені, не печіть хліба у неділю“».
В іншій повчальній легенді, записаній тим же фольклористом в селі Бересточі на Лубенщині, до грішниці, яка в неділю спекла пʼятеро хлібів, «прийшла дівка і взяла первий хліб і розломила той хліб, розідрала і приложила жінці до грудей і начала вона кричать, а дівка спрашує: „Зачім ти проти неділі учиняла діжу?“». Здивована жінка запитує дивну «гостю»: «“Що ж ви таке є?“ „Я свята неділонька, і ти должна мене штить і прибирать і стать на колінки і Богу помолиться“. Стала та жінка на коліна падать і просить: „Свята неділонька, помилуй мене!“ І та каже: „Я на тебе положеніє маю на діток, а щоб ти лежала у постелі год цілий. Ісказуй другим людям, щоб вони каялися і щоб вони за мене Богу молилися“».
Зазначимо, що як би не розкаювалася людина, покарання все одно відбувається. Причому воно обовʼязково має набути розголосу й стати уроком для тих, хто нехтує встановленими Богом правилами.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
Іменні середи
Усі дні тижня в традиційній народній культурі словʼян мають протягом року певну кількість іменних назв. Якби серед днів тижня проводився чемпіонат за кількостю таких особливих назв, середа, можливо, була б чемпіонкою. Надто вже їх багато. Згадаємо сьогодні деякі з них.
Середу на Масляному тижні на Поліссі називали Скоромною, бо цього дня не дотримувалися традиційного для цього дня посту. У Карпатах цю середу називали Білою. Так само називали її й серби, хоч була у них й інша її назва — Сирна.
Середу на першому тижні Великого посту католики називають Попільною.
Середу на четвертому тижні Великого посту українці, як і всі словʼяни, іменують Середопостям чи Середохрестям (див. про це нашу попередню публікацію: https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=702338911934809&id=100064761184281).
Середу на Страсному тижні поліщуки та мешканці Карпатського регіону називають Темною або Чорною. А ще називають її «Дровяная страсть»: цього дня поминають померлих нехрещених дітей. У хаті миють усе деревʼяне, готуючись до Великодня.
Середу на Великодньому тижні на Поліссі називають Сухою, Градовою, Громничною. Цього дня не можна навіть торкатися землі, щоб град не побив посівів. У деяких місцевостях цього регіону так називають середу на Фоминому тижні. «Від грому» святкують також третю або четверту середу між Великоднем та Вознесінням, називаючи її так само.
Четверту середу після Великодня в Полісському регіоні називають Переплавною, Поплавною, Половенською: вважається, що цього дня Бог (за іншою версією — Богородиця) перепливає через річку, і після цієї середи вже дозволялося купатися: Бог благословив! У сербів ця середа називається Средорусою, Русою, Русаною: цього дня не працюють заради здоровʼя людей та худоби, а також щоб поля та будинки не були затоплені; у цей день забороняється місити тісто, варити, прати, купати дітей, голитися і навіть розчісуватися.
Середу перед Трійцею поліщуки називають Градовою, Градобійною, Кривою. Забороняються роботи на городі. Купусту, буряк та інші овочі не садять цього дня, бо виросте все криве, червиве, мале.
І це ще не всі іменні середи!
Михайло Красиков провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#середа
Усі дні тижня в традиційній народній культурі словʼян мають протягом року певну кількість іменних назв. Якби серед днів тижня проводився чемпіонат за кількостю таких особливих назв, середа, можливо, була б чемпіонкою. Надто вже їх багато. Згадаємо сьогодні деякі з них.
Середу на Масляному тижні на Поліссі називали Скоромною, бо цього дня не дотримувалися традиційного для цього дня посту. У Карпатах цю середу називали Білою. Так само називали її й серби, хоч була у них й інша її назва — Сирна.
Середу на першому тижні Великого посту католики називають Попільною.
Середу на четвертому тижні Великого посту українці, як і всі словʼяни, іменують Середопостям чи Середохрестям (див. про це нашу попередню публікацію: https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=702338911934809&id=100064761184281).
Середу на Страсному тижні поліщуки та мешканці Карпатського регіону називають Темною або Чорною. А ще називають її «Дровяная страсть»: цього дня поминають померлих нехрещених дітей. У хаті миють усе деревʼяне, готуючись до Великодня.
Середу на Великодньому тижні на Поліссі називають Сухою, Градовою, Громничною. Цього дня не можна навіть торкатися землі, щоб град не побив посівів. У деяких місцевостях цього регіону так називають середу на Фоминому тижні. «Від грому» святкують також третю або четверту середу між Великоднем та Вознесінням, називаючи її так само.
Четверту середу після Великодня в Полісському регіоні називають Переплавною, Поплавною, Половенською: вважається, що цього дня Бог (за іншою версією — Богородиця) перепливає через річку, і після цієї середи вже дозволялося купатися: Бог благословив! У сербів ця середа називається Средорусою, Русою, Русаною: цього дня не працюють заради здоровʼя людей та худоби, а також щоб поля та будинки не були затоплені; у цей день забороняється місити тісто, варити, прати, купати дітей, голитися і навіть розчісуватися.
Середу перед Трійцею поліщуки називають Градовою, Градобійною, Кривою. Забороняються роботи на городі. Купусту, буряк та інші овочі не садять цього дня, бо виросте все криве, червиве, мале.
І це ще не всі іменні середи!
Михайло Красиков провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#середа
Facebook
Log in to Facebook
Log in to Facebook to start sharing and connecting with your friends, family and people you know.