#СтопКадр: якось негучно й зненацька Абук підключив електронні книжки. Їх ще небагато і в основному - ті ж видавництва, що розміщували там аудіоверсії. Треба буде придивитись уважніше

​​Після ефіру у Фантастичних ми з другом Бронхітом вирішили читати щось легеньке й приємне. Отак і познайомилась з Дженні Колґан. Почали з "Маленької книгарні щастя" - і от #КороткоПро

"Солодкавий, аж часом треба було нагадувати собі розліплювати зуби, чикліт про кардинальні зміни в житті, але настільки просотаний вересовим шармом шотландської глибинки, що його просто хочеться гладити по корінцю, обіймати й запевняти, що я любитиму його завжди.

Головна героїня помірно ексцентрична, ідеалізація сільського побуту викликає хіба що сумовите зітхання, любовні лінії... на щастя, на них пішло небагато ефіру, а от все, що стосується взаємодії мешканців дрібного містечка, краєвидів, смаколиків та особливостей організації букіністичного бізнесу - це прямо любов.

(Але одна штука зачепила: один з (ну як же в такому жанрі вибору не буде!) потенційних кавалерів головної героїні - латвієць-залізничник, який важко працює, але вогник романтики не гасне в душі загадкового іноземця, отаке. Авторка навісила на цей образ трохи специфічної соціалки, але у мене проблема з ним виникла в іншому місці. У тому, наскільки авторка цього Марека відверто орієнталізує. Звісно, можна припустити, що так само вона описувала б будь-якого загадкового красеня з країни не першого світу, але божечки, ладно ще пара моментів з експлуатацією трагічної історії країни і весь вайб страждання від необхідності працювати далеко від батьківщини. Але оце все: він романтик, він не такий, як всі, він зітхає над сушеними квіточками й цитує Тютчева! Вимбачте, але, по-моєму, в образ нормального такого пролетаря з країни, на хвилиночку, ЄС щедро піднасрало уявлення про Загадкову Російську Душу. І страшно подумати, скільки ще Східній Європі це уявлення розгрібати.)"

#СтопКадр: мабуть, це навіть і не писаночка, а таке - нагадування про спільний світ. У мене складні стосунки із House of Whispers - одним з розширень всесвіту Сендмена - але такі моменти дуже тішать

​​Хвилиночка реклами (і страшного зізнання).

У мене дуже складні стосунки з інстаграмом, в тому сенсі, що за всі ці роки я так і не зрозуміла концепцію "Ашо, до фоточок ще треба кілометрові підписи читати?". Але таки є кілька інста-акаунтів, де я не просто фото лайкаю, а читаю саме як блог.

Оцей варіант з книжками та сережками - один з найулюбленіших. По-перше, я знаю людину, яка його робить (пссст, ви ж чули про @so_medieval?) і ми з нею часто збігаємось у книжкових смаках. По-друге, це гарно. По-третє, усе, що стосується естетики колекціонування сережок - це для мене (людини, в якої продірявлені вуха заросли двадцять років тому) якийсь незбагненний космос. Вопчім, рекомендую: https://instagram.com/books_et_boucles

"Складно страшитись незвіданого, коли це незвідане тримає курей", або...

зустрілись якось нікому не потрібна принцеса, некромантка, одержима демоном курка, пес із кісток, воїн в бігах та криворука фея-хрещена й замість бару пішли вбивати лихого принца. Єп, я вже прочитала новесенький роман Т.Кінґфішер, покричала щасливою чаєчкою й написала пост. Патрони прочитали його ще місяць тому, а тепер він відкритий для всіх.

Придивитися до готично-казкової прєлєсті можна тут: https://bit.ly/3S1IMl4

Мінвайл, нещодавно вийшов ще один цьогорічний роман письменниці - горор за мотивами По (якшошо, горори за мотивами творчості Мекена та Елджернона Блеквуда вона вже писала, от би хтось видав!)

#ЧитацькеЖиттяБентежне: останнім часом ті мої знайомі, хто змогли повернутися до читання, поділилися на дві групи: ті, що можуть читати про якісь інші війни, і ті, кому це не вдається. Я, схоже, з другого табору, але вирішила-таки поекспериментувати.

Обрала, здавалося б, далекий від сьогодення варіант - історичний горор про епідемію в таборі для інтернованих японців (з художньої літератури про цю проблемну сторінку з історії США у нас точно видавали "Японського коханця" Ісабель Альєнде, але я могла щось іще пропустити). І от засада - йде, як нігтями по шкільній дошці шкребе. То відволікаюсь на думки про фільтраційні табори на окупованих територіях, то шпортаюсь, замислюючись, що оцей характерний для деяких героїв страх "А раптом сусіда - шпигун" перестав бути аж настільки абстрактно-абсурдним сюжетом. Важко це. Бо там, де авторка щиро (й правильно) апелює до справедливості, намагаючись викликати в американських читачів емпатію, коли йдеться про читачів українських, вона ненавмисно колупає патичком у відкритій рані. Ні, книжку постараюся дочитать, але рано, надто рано ще.

(а є люди, які навесні читали, а то й перечитували "Сараєво для початківців" Озрена Кебо - оце сила духу!)

І все ж про горор потім постараюся розказать, бо окрім основної, там є цікава сюжетна лінія про журналістку, яка мріє вирватися із загончика "жіночих" тем у велику журналістику й завзято лізе туди, куди не варто.

Здається, пан Бронхіт нарешті мене відпустив у вільне плавання, отже вперше за місяць з'явилось бодай трохи сил на давні блогові борги. Серед них - пост про начебто ідилічну літню книжку, яка все одно знаходить шлях нагадати про війну (здається, паралелі переслідують уже буквально всюди). #ПрочиталаВідписала про "Літо в Бескидах" - артбук, що я ним милувалася, над ним сплакалася і ще трішки позлилася.

Шматочок на пробу:

"Батьки Терки лишають її на… сусідку. Щоправда, бабця Текля живе далеченько – вона єдина мешканка закинутого сільця поблизу, але що там дитині на велосипеді через ліс, ррраз – і на місці! Так от, бабця Текля – з лемків, вона там-сям прохоплюється про те, як тут люди жили колись, про те, що вони розмовляли іншою мовою, мали інший триб життя, ходили до інакшої церкви (ондечки стоять ті церкви закинути та напівзруйновані), а потім тих людей виселили, але колишня вчителька Текля знайшла спосіб повернутися й доживати віку в рідній місцині, яка перетворилась для неї на населену привидами пустку.

Оскільки ми бачимо події очима дитини, яка в усьому шукає розваги, трагедія Теклі не так б’є обухом по голові, як штрикає голкою. Та й сама літня жінка не виливає на дитину все, що могла б, либонь, вилити, а м’яко залучає до лемківських звичаїв, вбачаючи в малій таку собі умовну спадкоємицю – хай не по крові, але в любові до цього краю. І все ж припускаю, що польськими й українськими читачами цей сюжет може читатися трохи по-різному. Бо, скажімо, там, де Терка, яка росте за соціалізму й “бога нема”, залазить до церкви й дивується, як там все влаштовано, можна відчитати шматочок наративу “Кляті комуністи проти релігії”, а можна звернути увагу на те, що церква – ой яка не католицька… Не знаю, можливо, це велика війна загострила сприйняття оцього мотиву нагло висмикнутого коріння, але зараз, цього літа, начебто світла історія дитячих пустощів точиться слізьми та кров’ю. І болем за людей, що жили в тих Низьких Бескидах, але їх змусили покинути свій дім".

Довгопост отут: https://bit.ly/3ziHtpb

#СтопКадр: наклади воєнного часу. Думала, буде ще менше, але це все ж КСД і дуже розкручена авторка

#СтопКадр: here we go again. Здається, нарешті одужала, можна й попрацювать. Тим часом Небо надіслало вчора питання від читачів Безночі, пішла думать (за давньою журналістською звичкою я тексти кілька днів проговорюю в голові, а потім сідаю і записую практично на чистовик), то доведеться ще трішки почекати. Про улюблене таки не спитали, ну ладно, буде зворушлива байка для якоїсь презентації 😺

Я вже була плакалась, що суворе життя (і кілька прекрасних жінок) змусили мене придивитись уважніше до апок з трекінгом читання. Однією зарубіжною покористувалась і знесла - непогана, але в безкоштовній версії функціонал мав свої обмеження, зате потім зустріла в твітері згадку про Rork - симпатичний застосунок, який закрив майже всі мої потреби у відстеженні читаного і запропонував неочікувану соціальну складову.

Шматочок-тизер:
"Отже Rork – це дійсно аналог читацького щоденника, який дбайливо рахує прочитане, дозволяє додавати нотатки по ходу читання (в тому числі – у фотоваріанті, що властиво далеко не всім таким апкам), генерує календар читацьких успіхів, ще й дає можливість піддивитися, що читають інші користувачі".

А весь огляд - отут: https://bit.ly/3bE6jbr

​​#Хотіти: мало не пропустила, що у вересні виходить новий роман Кейт Аткінсон - про багатодітну родину, Ревучі Двадцяті, клубне життя у Сохо та потойбіччя гламуру.

Цікаво, чи буде українською, чи не чекати і брати оригінал

#СтопКадр: отже вона існує. Вона - це останнє передзамовлення до великої війни. Так дивно: коли я це замовлення робила, то чомусь дуже урочисто пояснювала urbi et orbi (тобто формально друзям, але насправді - собі), що як "Путін не попре" - буде мені подарунок до дня народження, а як попре - ну, трохи грошей хорошим людям уже зараз. Русня поперла, а книжку все одно зробили. Є в цьому щось щемливо оптимістичне

​​Я хотіла б зробити пару веж з улюблених українських книжок (бо майже кожна українська книжка - це маленька цеглинка незалежності), але моя бібліотека в Києві, а я ще ні. Але також я дуже люблю дудли, а дудл сьогодні гарний. То нехай буде дудл. Авторка - українська художниця Ольга Штонда. Слава Україні! І смерть ворогам!

​​Провела сама собі майстер-клас "Як схопити позаплановий кринж від безневинної підліткової повістинки", або несильно #КороткоПро симпатичне, але місцями нереалістичне "Несподіване кіно" Наталії Ясіновської.

"Несподіване кіно" - це роман, окей, за обсягом - повість в новелах. Зі спільним світом, наскрізними героями, часом - можливістю подивитися на одну й ту ж саму ситуацію з різних боків.

Сюжети в кожної новели простенькі, але з них складається строката мозаїка життя кількох подруг та їхніх супутників. У космічному сенсі слова: хлопці, wannabe-хлопців, батьків (але переважно таки матерів), братів-сестер, інших значущих дорослих. Одна з героїнь важко переживає розлучення батьків, ще одна - злиться на матір, яка з появою малюка звалила на неї більшість обов'язків по господарці, ще інша - в'яло сердиться на весь світ, бо той чомусь не поспішає адаптуватися під її потреби, а ще-ще інша - намагається виборсатися із токсичних стосунків, а натомість пірнає у ще глибшу прірву. Кожна з дівчат має свій виразний характер, між ними цікава динаміка "стара дружба vs нова дружба", у всіх доволі здорове й профем-ставлення до реальності й цікаві стосунки із дорослими жінками. Ну і в цілому - це хороший текст про розбудову взаєморозуміння та підтримки, який мимохідь встигає проговорити ряд проблем: від творчих криз до прийняття втрати, від обмежень, які на людину накладає важка алергія до психологічного виживання у різних форматах змішаних родин, від життя з хронічним болем до дрібненьких негараздів підліткової соціалізації. І хоча формат новелок не завжди дозволяє проговорити проблеми детально, "Несподіване кіно" є хорошою стартовою точкою. Гарно було б, якби з цих "тизерів" написали кілька розлогих романів, але і так непогано вийшло.

Але не в усьому. Є в тексті пара проблем - вони з категорії "дрібних перлів", але саме зараз (і гаразд - саме в мене) викликали гіркуватий присмак у роті.
Перша проблема - характерна для багатьох сучасних українських підліткових текстів розмитість часопростору (яка мене останнім часом невимовно засмучує). Ні-ні, книжка декларує, що дія відбувається в Україні і з українськими підлітками. Але, строго кажучи, українськість цих підлітків проявляється здебільшого в іменах: ми знаємо, що вони вчаться в школі, але не знаємо, що саме вивчають на уроках, ми знаємо, що вони живуть в Києві, але це не зовсім Київ - це усереднена столиця як функція, місце, куди їдуть за кар'єрними перспективами чи кращим лікуванням, а не живий і виразний Київ, який мусив би впізнаватися в деталях (власне, з усіх новелок тільки від однієї запахло чимось впізнаваним, в "Оліному секреті" героїня їде з Києва до рідних Черкас, і от нарешті там мені видали шматочок прям України-України). Універсальність - хороша штука і по-своєму корисна, але поміняй героям імена - і вони цілком собі можуть стати героями типових американських книжок з тих, з якими зокрема я сама працюю. Бо й специфічно українських проблем у них нема, а деякі деталі більше їхнім заокеанським одноліткам пасують (скажімо, як герой, якому на 17-річчя батьки дарують автівку - їздити на перший курс).

А другий момент... Це якась паралельна Україна, в якій немає війни. До того ж радикально паралельна, в одній з перших новелок герой нерішучо запрошує героїню в кіно на четвертого "Тора" і боїться, що вона відмовиться. Ну гм, я - далеко не підлітка, але побоялася (б) йти на четвертого "Тора", бо нервів шкода на тривоги перериватися. А в героїв такої проблеми нема. У "Подяках" авторка згадує, що писала оповідання, що склалися в цю повість кілька років, і дуже легко припустити, що в перших версіях тексту йшлося про якийсь інший марвел-коміксоїд, а, збираючи тексти в купочку, оцей епізод оновили за розкладом, щоб краще 2022-му пасував. От тільки теоретичний 2022-й і практичний вийшли дуже різними. Моя внутрішня твітерянка знизує плечима й каже: це не той таймлайн. І це правда. "Несподіване кіно" - це віконечко в уже інший всесвіт. Приємне, оптимістичне, але через оці деталі, які відсилають до майбутнього, яке так і не справдилось, - змушує трішки злитися й відверто сумувати.

Замість PS: а насправді страшно подумати, скільки книжок, запланованих до виходу цьогоріч, за великим рахунком застаріли мимоволі ще до того, як опинилися на полицях.

#БудніЙСвятаПерекладачки

- А ви не проти перекласти нонфікшен? - Нууу... - Про історію вина. - А, тоді я дуже да!

Звідтоді минуло два з половиною роки, але ось вона - "Історія вина в 100 пляшках" Оза Кларка - мабуть, найяскравіша книжка, яку я перекладала, і це враховуючи улюблені "Барвочки", так-так-так.

Оз Кларк - британський винний ентузіаст, який перетворив хобі на роботу, актор з оксбриджською освітою (а ще підступним шармом, безкрайою ерудицією і дуже специфічним британсько-снобським поглядом на дійсність) так любив вино, так любив вино, що з часом став суддею винних конкурсів міжнародного рівня, написав купу книжок і створив кілька радіо- та телешоу про винишко. Більшість цих книжок - гайди різного масштабу та ступеню занурення в тему, але "100 пляшок" в його доробку - дуже особлива книжка. Вона про те, як винайшли вино, як здогадались його зберігати, куди його наливали, чим його відкорковували, як дійшли до того, що бульбашки у вині - це не баг, а фіча, як викручувались у тих землях, це природна (не)солодкість винограду не дозволяла покластися на божу волю... А ще про те, як за вино воювали, як його продавали, викрадали, підроблювали... Кароч, ця книжка - бездонне джерело кулсторі, прикольних фактоїдів, їдкого гумору та великої любові до прекрасного напою з доооовгим шлейфом проблем (філоксера! я ще не згадувала про філоксеру?)

Трохи про саме видання. Дорого й красиво. Це подарунковий кофітейбл, де половина об'єму - повноколірні ілюстрації, обкладинка з тисненого дизайнерського картону, крейдований папір і вага така, що можна звихнути зап'ясток. Для винолюбів мастгев, для любителів історії побуту та культурології - гарантія кількох приємних вечорів з келихом білого чи червоного. А, і цей... моя печіночка успішно пережила цю непросту роботу. Але про "матеуш" я все одно шкодую.

Увечері ще запощу кілька розворотів, а загалом просто зараз розігрую один з примірників у твітері за донати на ПЖ, долучайтесь, якщо цікаво: https://bit.ly/3Rjxasr