​​#КороткоПро моє перше відверте розчарування в Рошані Чокші.

"І жили вони довго і щасливо. А тоді?

Торік Рошані Чокші написала на замовлення Audible невеличку повість, а друком вона оце лише зараз вийшла. Сюжетна ідея, на перший погляд, була чистий люкс: а що, як закохані принц з принцесою втратять кохання, і казкове життя для подружжя, яке вже бачити одне одного не може, візьме й скінчиться? А разом з ним - і царювання в королівстві, правити яким може тільки любляча пара? Що ж, відьма забрала (те саме кохання), відьма - дає (квест, після виконання якого двоє майже perfect strangers можуть розійтися на всі чотири сторони).

Отже в нас були принц з принцесою (різні ПОВи, неабищо!), казкова атмосфера, прекрасний чарівний помічник (говірливий вовняний плащ, котрий вважає себе румаком), купа пригод (готель з канібалами! підступне перетворення! горда й незалежна "білосніжка", яка перетворює всіх навколо на статуї!), ретелінги кількох казок зі спробами знайти вчинкам їхніх героїв психологічне обґрунтування (ви колись міркували над долею стражденного батечка дванадцяти принцес, що танцюють?), пара романтичних сцен і навіть очікувана мораль про місце кохання в житті середньстатистичного казкового героя.

От тільки всього цього для невеличкої повісти вийшло сильно забагато: пригоди пригоджуються скаженим галопом, до героїв не встигаєш призвичаїтися, а в них вже характер-білдінг на рівному місці відбувся, плащокінь недолуго жартує, бо за схемою осьдечки має бути недолугий жарт, нафіга в оповіді потрібна відьма (третій ПОВ, ага), окрім як запустити сюжет і оголосити пару банальних максим - взагалі неясно. При цьому всьому Чокші вміє і в романтичне фентезі, і в гумористично-пригодницьке, і в світоорієнтоване. Але "Once More Upon a Time" більше нагадує залиту чаєм чернетку роману з позначками на берегах ("поцілунок!", "жарт!", "порятунок!"), аніж доведену до такого-сякого ладу малу форму".

​​#КороткоПро детектив-підмінок: здається, що він про вампірські убивства, а насправді - про соціальну несправедливість та проблеми із залежністю.

"Надворі 1899 рік, до Нью-Йорка дохлинула хвиля популярності "Дракули", вразливі панянки видивляються вампірів під кожним кущем, але Тіллі Пемброук робить це з особливою наполегливістю. Бо в неї загинула сестра, і тіло її знайшли геть обезкровленим, з ранами на шиї, а ще - із запахом абсенту. Тіллі, яка фанатіє від статей Неллі Блай, заповзялася розслідувати смерть найближчої людини, але це трохи складно зробити, коли тебе а) не сприймають всерйоз; б) практично не випускають з дому; в) а ще, коли ти накачуєшся лауданумом, бо треба ж біль від переламу ключиці вгамувати.

"Опіум і абсент" - це детектив. Дуже повільний детектив, що постійно відволікається на суміжні жанри та проблематику.
Зокрема тут ідеться про те:
💉 що багаті теж плачуть, бо життя в них нудне і беззмістовне
💉 як стати журналісткою, коли родина заважає
💉 чи можлива дружба між чоловіком та жінкою з різних прошарків
💉 яким був рівень розвитку медицини на кінець 19 століття
💉 як жилося торговцям газетами та чи є припустимою важка дитяча праця
💉 як художня література впливає на реальність
💉 а як на ту реальність впливають забобони
💉 що робити жінкам, коли єдиний прийнятний для них шлях - заміжжя
💉 а що робити тим, кому заміжжя не сильно світить
💉 як долати наслідки хвороб
💉 ну і чи не в головну чергу - як жити із залежністю, яку тобі подарували рецептурні медикаменти.

І часом здавалося, що вся ця історія з пошуком справедливості, притрушена соціальною проблематикою та вампірським вайбом, у першу чергу потрібна, щоб поговорити на гарячезну вже не тільки для американського суспільства тему наркотичної залежності від знеболювальних. Це дуже цікаво (а ще дуже страшно - авторка майстерно фокусує оповідь, так, що для читачів початок розпаду особистості героїні стає очевидним, а для неї - ще ні), але рівномірно увіпхати в текст все-все-все у Кан не вийшло, а шкода. Я б оце про новинарів більше почитала".

​​#КороткоПро книжку, яка доводить - що б оце британці жанрове не писали, а все одно готика виходить.

"Рипливі сходи, сімейні таємниці, мертві тваринки дивляться скляними очима, ніхто не розуміє, розум сутеніє... Це в нас готика? Но-но, це в нас психологічний трилер! Але як придиваитися - все одно готика.

Ліза, головна героїня "Загадкової кімнати", винаймає чудову кімнату на горищі вікторіанського особняка (ту, що колись була "для прислуги") і навіть щиро радіє, поки не знаходить передсмертного листа попереднього пожильця. От тільки господарі будинку заперечують, що в тій кімнаті хтось жив. Що можна зробити з такого матеріалу? Готичну історію про привидів. Готичну історію про маньяків-людожерів (ну, не готель, але так теж можна). Готичну історію про матеріальних привидів минулого...

О! Оце наш випадок. І розвиває його Дреда Сей Мітчелл за сучасним стандартом: підозрілі всі, ненадійна оповідачка, трохи сучасної прожіночої проблематики (навряд чи це так планувалося, але найстрашніша для мене сцена в книжці - на самому початку, коли до героїні завалюється господар з шампусиком і починає дуже виразно натякати на поглиблення знайомства, а вона думає: оце вплипла), дрібненькі крихточки соціалки, проговорення проблем переживання ПТСР от прямо словами через рот - наче все на місці. І сюжет жвавенько суне собі далі... і не оминає практично жодної родової травми своїх готичних предків: від показово, надмірно безпорадної героїні, яка лізе туди, де небезпечно, чудово усвідомлюючи, що це небезпечно, але їй дуже-дуже треба, до мотивації персонажів негативних, які чинять дивно, бо це красиво. Плюс до всього розгадка ключової таємниці, звісно дуже красива (от в тому значенні з попередньої тези), але на реалії нашого часу натягується препогано. З іншого боку, не можу не вітати підхід до психологізації жанрових прийомів: якщо раніше героїні просто зомліваали і дерлися на стіни від страху, то тут авторка дуже докладно пояснює, чому Ліза таке робить і навіщо. Але з креденцями, що танцюють зі стільцями, треба зав'язувати. Щось ці <гм-гм спойлер> у свіжих трилерах надто щедро використовують. Ще й описують, як під копірку, то замість "оце поворот!" виходить "обоже, знову!".

​​#КороткоПро чергову вилазку в британські детективо-трилери. На черзі - ода небезпеці весіль.

"На похмурому-похмурому острові має відбутися радісне-радісне свято. Серйозно? Ясно, що ні, це ж британський герметичний детектив, там все буде довго, повільно, похмуро та з несподіванкамм. І от якщо до перших трьох пунктів у мене зазвичай питань немає, то з четвертим буває по-всякому.

Люсі Фолі працює з типовим аґата-крістевським матеріалом: садиба, ізоляція, складні переливи сімейних і не лише стосунків, потрійне дно минулих подій, зграйка неприємних персонажів і жменька приємніших, дрібочка міжкласового напруження й легкий присмак сатири. Але при цьому робить все, як нині прийнято: більше психологізму (досягти просто - дати більше ПОВів, а, нє, виявляється, все не настільки просто), більше відголосків соціальних питань (від булінгу в школі та його впливу на подальше життя до порно-помсти та інших шляхів приборкування "норовливих" партнерок), більше атмосфери, більше, більше... всього, поки не стає занадто. Перша половина "Списку запрошених" була дуже приємним читанням (до всього текст тут організовано за всіма законами "гортай швидше" і воно дійсно читається ракетою). Але десь посеред роману авторка починає зводити кінці з кінцями, сова, яку натягують на глобус - рипіти й стогнати, а читацькі брови (однієї окремо взятої читачки) - розглядати можливість злетіти в стратосферу. Британська письменниця спробувала піти шляхом "Наповнимо реалізмом старі жанрові умовності". Вийшло дивно - і сильно умовніше, аніж в тій класиці, якій ми пробачаємо легкий присмак "Ну так не буває". І там, де мусило з‘явитись захоплене "Ого!" раптом визріло скептичне «Їйбо, не варто було».

(Зате українське видання дуже приємно зроблене. І переклад прикольний - той випадок, коли ПОВи вирізняються і лексикою (є слова й вирази, якими послуговуються тільки окремі промовці), і синтаксисом. А ще Ганна Яновська класно з розмовною лексикою працює - востаннє на "Ару Шах" звернула на це увагу, а тут їй тим паче було, де розгулятися.)"

​​Здається, рубрика #КороткоПро намагається повернутися до життя. Але трохи іронічно вийшло, бо йдеться про відгук на повість про мертву наречену.

"Що буде, якщо змішати класичний японський кайдан, постстудентський жахастик формату "юні довбодятли полізли туди, куди не варто було" та щось трохи вишуканіше про торжество лімінальності на взір "Привида Дому на пагорбі"? А потім туди ще щедро сипанути розвідок з японської же демонології, мистецтвознавчих термінів, затятого (само)іншування, дрібочку постколоніальної проблематики та тропів підліткової прози на кінчику ножа? Ну, щось таки буде, але саме горор з того вийде кепський.

Бо надто навантажений, бо надто шахово-театральний (усі герої знають, яку функцію вони виконують в сюжеті, й що мусить статися далі, і багато про це говорять, не проламуючи при цьому четверту стіну насправжки, так, трохи молоточком стукають), бо надто умовний, а затяте проголошення центральним персонажем власної інакшості швидко минає позначку "Викликає співчуття" й стрімко наближається до пункту "Складно засоціювати із собою, отже й співчувати". А горор, зараза така, багато в чому на цьому розділенні страхів тримається. А коли вони задекоровані рюшечками, ще й старанно проговорюють: "Забий, це не про тебе", - то весь фан суттєво блякне. Навіть коли в мертвої нареченої такий червоний-червоний ротик з чорними-чорними зубками".

​​А сьогодні #КороткоПро цікавий загалом роман, де половина героїв має дивну схильність розмовляти вовчими цитатами, ідентичними натуральним.

"Випускниця музичного училища Романа з усією щирістю постпідліткової душі не підтримує життєвий вибір батька-вдівця (всмислі, його стосунки з ненабагато старшою за Роману жінкою не підтримує) й майже навмання переїжджає з неназваного великого й культурного міста до так само неназваного райцентру - сіяти розумне, добре й вічне у місцевій музичній школі. Що буде далі читачам feelgood-прози уявити неважко: старий будинок, таємниці на горищі, загадковий незнайомець з тонкою душею, скелети в усіх наявних шафах і бажання головної героїні розібратися в усіх секретах з грацією слона в посудній крамниці. Але це Україна, дітки, тому розслідування начебто побутових таємниць перетворюється на болісне проговорювання травм радянського минулого.

Зі стандартної схеми "Теперішнє зустрічає минуле" Оксана Сайко вичавлює максимум: як і годиться, з'ясовуючи, що сталося колись, герої краще пізнають себе, дізнаються, що задля порозуміння з людьми бажано говорити словами, а не ображеними зітханнями, вчаться пробачати, коли треба, і не пробачати, коли й не пробачиш. Не пробачають тут переважно колишню владу та її посіпак, хай навіть вже померлих. Ну але центральна тема сприяє. "Забута мелодія" - це лірична історія відновлення справедливості, вона оповідає про відродження доробку замученого Совітами геніального композитора. А заразом - і міркує, де проходить межа між генієм та людиною, та чи існує та межа взагалі.

За те, про що ця книжка, її хочеться закидати компліментами (от хіба що слабенька рефлексія стосунків між сильно старшими чоловіками й сильно романтичними дівчатами викликає деяке отетеріння). Але в мене виникли великі проблеми з тим, як саме вона написана. Солодкава сентиментальність стилю змушує перевірити, чи її точно не років сімдесят тому написали, персонажі замість характерів мають схильність до плакатних висловлювань а-ля передовиця культурної преси початку дев'яностих, а повна відсутність (само)іронії навіть там, де вона аж проситься, не поглиблює трагізм наскрізної історії, а радше дбайливо припорошує її музейним пилом. І такий "бронзовізм" форми дуже дивує в тексті, зміст якого - буквально повернути до життя минуле.

Приклад отих сентенцій з діалогів: "Меломанія - стиль життя! Для того, щоби бути меломаном, необов'язково слухати вишукану музику, - відказав Анатоль. - Достатньо чути її тоді, коли її не слухаєш".

Встигла, встигла! Сьогодні видають Неб'юли, й це чудовий привід розповісти про всі, номіновані на неї та Г'юго, оповідання, раз уж я сумлінно їх прочитала.

Одне сподобалось до захопленого вереску, ще два-три - просто сподобались, інші - ну ладно.

Шматочок на пробу:
"Алікс Герроу (так, авторка “Десяти тисяч дверей“) Mr. Death: сумовите, але по-своєму іронічне оповідання про бюрократію та професійні ризики “харонів” – тих самих женців, що забирають людську душу після смерті й переправляють її до потойбіччя. Сем працює женцем порівняно недовго, проте цілковито успішно, але й хороші робітники часом витягують погану карту. Для Сема, котрий свого часу втратив дитину, ця погана карта – обов’язок забрати душу дворічного хлопчика. Герроу вдало балансує між одою сімейним цінностям та легкою сатирою на корпоративну культуру, й текст у неї вийшов симпатичний: журливий, ненав’язливо атмосферний, пронизливий, але без безнадії, хоча тема дозволяє настиснути на газ і викачати з читачів фонтан емоцій (також є номінація на Локус)

Сем Джей Міллер Let All the Children Boogie: чергове зізнання в любові вісімдесятим (гаразд, в тексті 1991-й, але ж ми знаємо, до чого тут все). “Бугі” – типова підліткова історія з обов’язковими елементами: перше кохання, проблеми самовизначення, проблеми з батьками, а на решту – багато, дуже багато культової музики тієї епохи. І тримається це все на живій нитці класичного палпового сюжету: в улюблену радіопередачу головних героїв періодично вклинюється загадковий радіосигнал. Прибульці з космосу? Прибульці з майбутнього? Evil Russians, які не простять падіння Берлінської стіни? Звісно ж герої кинуться розгадувати цю таємницю. І навіть розгадають. Гмгм (також номінація на Локус)

Сара Пінскер Where Oaken Hearts Do Gather: короткий сеанс філологічного екстазу. Серед цьогорічних номінантів саме Пінскер забирає приз “Найвигадливіша форма”. Вона написала оповідання у форматі… Коментарів та приміток. До умовно вікіпедійної статті про народну баладу, яку затято обговорюють кілька гіків-фанатів, сперечаючись буквально про кожен рядочок. Балада з тих, яку перфектно виконав би гурт з Wylding Hall Елізабет Генд, й історія за пошуками істини: це просто метафора чи за текстом ховається трукрайм-сюжет? – має неабиякий готично-фольклорний шарм. Не кажучи вже про те, що пародія вийшла прекрасна (також номінація на Локус)"

І про ще шість оповідань тут: https://bit.ly/3LyyXXl

​​Поки відпочивала від оповідання-марафону на честь Сезону нагород, відволіклась на симпатичний любовний роман про книжкових людей. Отже #КороткоПро Book Lovers - книжку, де плакати від замилування хотілося не там, де заповідалося авторкою.

"Приємна романтична історія про людей, які початково одне одному не симпатизували, бо познайомились кепської миті, але коли запізналися ближче - повільно й нормально закохалися: без якихось особливих драм, без отетоповоротів чи класичних для жанру отетонепорозумінь. Просто зустрілись дві самотні людини й допомогли одне одному пофіксити деякі психологічні проблеми - здебільшого завдяки тому, що слухати вміють.

Плюс маленьке містечко а-ля Старс-Голлов, плюс сестринські стосунки, плюс вайб Нью-Йорка, плюс... Книжкова тема, через яку книжечка читалася не стільки як романс, скільки як фантастика.

Людоньки, тут герої - книжкова агентка та редактор з видавництва! Агентка допомагає вибивати кращі умови контракту, організовує зустрічі, носиться з авторами, як курка з яйцем, підтримує, втішає, пояснює, які вони чудові й геніальні, й навіть отримує за це непогані гроші. А редактор не синтаксис править, а витесує з непоганих книжок офігенні, враховує маркетингові перспективи, але не надто захоплюється, робить все залежне, щоб хороших книжок на світі побільшало, при цьому навіть отримує за це непогані гроші і має виразні кар'єрні перспективи. Кажу ж, справжня фантастика!"

​​Вийшло не дуже #КороткоПро роман єгипетської письменниці Соги аль-Фіккі.

"То он ти яка - єгипетська жіноча проза середини десятих. А відчуття - наче мене привалило підшивкою журналів "Наталі" за кінець дев'яностих-початок нульових. Бо попри загальну екзотичність локації і деяких елементів укладу, більшість моментів суто емоційно ну дуже впізнавані. Але тако, знаєте, впізнавані в режимі "Прокинулась в холодному поту й сподіваюся наживо це не побачити".

Звичайний такий триб життя в (не дуже пост) патріархальному суспільстві, де жінка винна все й всім, але це ж не глухі й відсталі часи, тому в першу чергу їй розкажуть, як вона завинила перед собою. Бо старається бути красивою, бо не старається бути красивою, бо ведеться на патріархатні установки, бо занадто вже відірвалася від тих установок, а тобі ж із суспільством і власною родиною ще треба жить, бо хоче мати романтичні стосунки, бо не хоче мати романтичні стосунки (шо, сильно вумна, да?), бо хоче мати кар'єру, бо не хоче мати кар'єру... і битим шляхом - далі до нескінченності. Плюс все це притрушується мудрокоельївщиною й емансипаційними тейками штибу "з мужиками все'дно нічого не вдієш, давай, вигрібай до світлого майбутнього якось сама" (мимохідь емоційно обслуговуючи всіх навколо, але неодмінно пояснюючи, що робити цього не мусиш - хай присоромляться на хвилиночку, хоча мужикам (див. вище) це все одно непомітно й не властиво).

Ой. Це було б по-своєму дуже цікаво (хоча й тригерно, ага), якби носійкою цього роздраю в романі не була б головна героїня, яка дуже переконливо клеїть із себе ту саму дочку маминої подруги, яку всім хочеться придушити, роздає прохані й непрохані поради, які часом неможливо виконати одночасно, й щедрою рукою сіє навколо презирство, навіть не дуже маскуючи його показною доброзичливістю. При цьому письменниця цікаво вибудовує наратив, показуючи через повтори, рефрени й дезорієнтаційні епізоди, наскільки ілюзорним є оце "правильне" життя персонажки, й змушує її бодай спробувати прийняти (а читачам - зрозуміти) причини отакого світовідчуття. Ну але harm вже done, і її все одно хочеться придушити - просто під кінець зі співчуття, щоб не мучилась.

З рубрики "Невгамовна порадниця":

"Живи своїм життям і насолоджуйся ним. Справді насолоджуйся, тому що щастя починається зсередини, а не ззовні... І не забувай фарбувати губи".

А, і про екзотичність локації. За деякими творами умовно "малих" літератур часом видно, чи розраховані вони на стороннього читача. Так от "Рейс Каїр - Касабланка" - дуже неекспортний варіант, внутрішній монолог героїні помережаний побутовими дрібницями й нескінченними вплетеннями цитат з єгипетського маскульту, який мало що скаже людям з-за меж арабськомовного культурного простору. Корпус приміток в українському виданні дуже класний, але принципово ситуацію не рятує - бо дзвіночки, розраховані на єгипетських читачок, для нас просто не задзеленчать".

​​Після ефіру у Фантастичних ми з другом Бронхітом вирішили читати щось легеньке й приємне. Отак і познайомилась з Дженні Колґан. Почали з "Маленької книгарні щастя" - і от #КороткоПро

"Солодкавий, аж часом треба було нагадувати собі розліплювати зуби, чикліт про кардинальні зміни в житті, але настільки просотаний вересовим шармом шотландської глибинки, що його просто хочеться гладити по корінцю, обіймати й запевняти, що я любитиму його завжди.

Головна героїня помірно ексцентрична, ідеалізація сільського побуту викликає хіба що сумовите зітхання, любовні лінії... на щастя, на них пішло небагато ефіру, а от все, що стосується взаємодії мешканців дрібного містечка, краєвидів, смаколиків та особливостей організації букіністичного бізнесу - це прямо любов.

(Але одна штука зачепила: один з (ну як же в такому жанрі вибору не буде!) потенційних кавалерів головної героїні - латвієць-залізничник, який важко працює, але вогник романтики не гасне в душі загадкового іноземця, отаке. Авторка навісила на цей образ трохи специфічної соціалки, але у мене проблема з ним виникла в іншому місці. У тому, наскільки авторка цього Марека відверто орієнталізує. Звісно, можна припустити, що так само вона описувала б будь-якого загадкового красеня з країни не першого світу, але божечки, ладно ще пара моментів з експлуатацією трагічної історії країни і весь вайб страждання від необхідності працювати далеко від батьківщини. Але оце все: він романтик, він не такий, як всі, він зітхає над сушеними квіточками й цитує Тютчева! Вимбачте, але, по-моєму, в образ нормального такого пролетаря з країни, на хвилиночку, ЄС щедро піднасрало уявлення про Загадкову Російську Душу. І страшно подумати, скільки ще Східній Європі це уявлення розгрібати.)"

​​Провела сама собі майстер-клас "Як схопити позаплановий кринж від безневинної підліткової повістинки", або несильно #КороткоПро симпатичне, але місцями нереалістичне "Несподіване кіно" Наталії Ясіновської.

"Несподіване кіно" - це роман, окей, за обсягом - повість в новелах. Зі спільним світом, наскрізними героями, часом - можливістю подивитися на одну й ту ж саму ситуацію з різних боків.

Сюжети в кожної новели простенькі, але з них складається строката мозаїка життя кількох подруг та їхніх супутників. У космічному сенсі слова: хлопці, wannabe-хлопців, батьків (але переважно таки матерів), братів-сестер, інших значущих дорослих. Одна з героїнь важко переживає розлучення батьків, ще одна - злиться на матір, яка з появою малюка звалила на неї більшість обов'язків по господарці, ще інша - в'яло сердиться на весь світ, бо той чомусь не поспішає адаптуватися під її потреби, а ще-ще інша - намагається виборсатися із токсичних стосунків, а натомість пірнає у ще глибшу прірву. Кожна з дівчат має свій виразний характер, між ними цікава динаміка "стара дружба vs нова дружба", у всіх доволі здорове й профем-ставлення до реальності й цікаві стосунки із дорослими жінками. Ну і в цілому - це хороший текст про розбудову взаєморозуміння та підтримки, який мимохідь встигає проговорити ряд проблем: від творчих криз до прийняття втрати, від обмежень, які на людину накладає важка алергія до психологічного виживання у різних форматах змішаних родин, від життя з хронічним болем до дрібненьких негараздів підліткової соціалізації. І хоча формат новелок не завжди дозволяє проговорити проблеми детально, "Несподіване кіно" є хорошою стартовою точкою. Гарно було б, якби з цих "тизерів" написали кілька розлогих романів, але і так непогано вийшло.

Але не в усьому. Є в тексті пара проблем - вони з категорії "дрібних перлів", але саме зараз (і гаразд - саме в мене) викликали гіркуватий присмак у роті.
Перша проблема - характерна для багатьох сучасних українських підліткових текстів розмитість часопростору (яка мене останнім часом невимовно засмучує). Ні-ні, книжка декларує, що дія відбувається в Україні і з українськими підлітками. Але, строго кажучи, українськість цих підлітків проявляється здебільшого в іменах: ми знаємо, що вони вчаться в школі, але не знаємо, що саме вивчають на уроках, ми знаємо, що вони живуть в Києві, але це не зовсім Київ - це усереднена столиця як функція, місце, куди їдуть за кар'єрними перспективами чи кращим лікуванням, а не живий і виразний Київ, який мусив би впізнаватися в деталях (власне, з усіх новелок тільки від однієї запахло чимось впізнаваним, в "Оліному секреті" героїня їде з Києва до рідних Черкас, і от нарешті там мені видали шматочок прям України-України). Універсальність - хороша штука і по-своєму корисна, але поміняй героям імена - і вони цілком собі можуть стати героями типових американських книжок з тих, з якими зокрема я сама працюю. Бо й специфічно українських проблем у них нема, а деякі деталі більше їхнім заокеанським одноліткам пасують (скажімо, як герой, якому на 17-річчя батьки дарують автівку - їздити на перший курс).

А другий момент... Це якась паралельна Україна, в якій немає війни. До того ж радикально паралельна, в одній з перших новелок герой нерішучо запрошує героїню в кіно на четвертого "Тора" і боїться, що вона відмовиться. Ну гм, я - далеко не підлітка, але побоялася (б) йти на четвертого "Тора", бо нервів шкода на тривоги перериватися. А в героїв такої проблеми нема. У "Подяках" авторка згадує, що писала оповідання, що склалися в цю повість кілька років, і дуже легко припустити, що в перших версіях тексту йшлося про якийсь інший марвел-коміксоїд, а, збираючи тексти в купочку, оцей епізод оновили за розкладом, щоб краще 2022-му пасував. От тільки теоретичний 2022-й і практичний вийшли дуже різними. Моя внутрішня твітерянка знизує плечима й каже: це не той таймлайн. І це правда. "Несподіване кіно" - це віконечко в уже інший всесвіт. Приємне, оптимістичне, але через оці деталі, які відсилають до майбутнього, яке так і не справдилось, - змушує трішки злитися й відверто сумувати.

​​#КороткоПро дивний, але дуже красивий графічний роман за мотивами фінської міфології. Теґ #видайтеукраїнською йому цілком пасує, непогано вписалося б на полицю з виданнями від Видавництва.

"Жорстоко й поетично, химерно й хтонічно. Акварель і чорнило, міфологія й психологічно достовірні сімейні проблеми. "Оксі" - це щось на межі сайлентбуку та "класичнішого" графічного роману в тому сенсі, що тут є безтектові епізоди, які авторка не поспішатиме пояснювати, і... воно й не завжди треба і точно мало коли варто. І все це про те, як посеред лісу в родині ведмедів народжується шото таке... Дивне, небезпечне, шалено зворушливе.

А ще про те, звідки приходять тіні, що трапляється з тими, хто падає з небес, про те, як виживати в сім'ї, коли тебе не люблять, і як жити з дитиною, яка, сама того не розуміючи, здатна розтрощити все навколо, про те, куди приводить пісня і з якого огидного місива може прорости культура. Ну і взагалі-то це захмарно красивий, але дуже моторошний переспів космологічного міфу про протистояння Богині Неба та Смерті, в якому полонених не беруть та на collateral damage не зважають. І про незграбне не-ведмежа, яке з ведмежою не-грацією проломило стежку крізь це протистояння. "Мамо-мамо, ти ж мною пишаєшся, я зрозуміла, як робити м'ясо!" - бррр".

Я місяцями намагалася написати щось у блог для рубрики "Графічна пауза", й місяцями в мене це не виходило. Тому певної миті я вже просто психанула й вирішила зробити дайджест прочитаних мальописів за два сезона. Сьогодні ділюся першою частиною цього дайджесту: про космічних (буквально, ага) придурків, мої експерименти з манґою, давніх богів, чайних драконів та давно знайому дивачку: https://bit.ly/3e5Fb6w

Далі буде ще. Ну, я сподіваюся.

​​У житті завжди мають бути котики, навіть якщо вдома їх тримати не можна. Цього року я дуже рано виконала норматив з читання поезії, а все тому, що мені подарували Cats in Spring Rain - збірку хайку про володарів всесвіту.

Дуже #КороткоПро:
"Маленький, але неймовірно чарівливий артбук - один з тих камінчиків, на яких психіка тримається в оці непевні дні. Добірка хайку, доповнена роботами японських художників, і все це - про їхніх котячих величностей. Прекрасна книжка, якій трішечки бракує екскурсів у культурні контексти - символіку "котячості" в хайку укладачка-перекладачка в передмові трохи пояснила, але хотілося б і про ключики до візуальної складової почитати. Хай там як, а це крихітне диво поліграфії і сенсів, яке вчасно нагадало, що попри все життя триває, дощ падає, а коти - любляться, чубляться й ганяють метеликів".

​​Стратегія комфортного читання дається взнаки - затишні книжки вкрай рідко викручують руки й змушують про них написати. Тому сьогодні #КороткоПро очевидно й безкомпромісно некомфортне читання - фантасмагоричну повість Кларісе Ліспектор.

"Ліспектор - одна з найдбайливіших письменниць серед усіх, кого я читала. "Пристрасть, згідно з Г.Х." починається з коротесенької передмови, де вона сподівається, що її книжку читатимуть люди "з повністю сформованими поглядами", які "зрозуміють, що ця книжка ні в кого нічого не відбирає". Але це не зовсім так, бо вона дуже старається вибити підлогу з-під ніг і... ні, не змусити, запропонувати подивитися на звичні... ні, не речі, думки трішки по-інакшому.

Ця коротенька книжка намотує читацькі нерви на паличку, занурює тебе в стан ну дуже зміненої хворобливої свідомості, зв'язує повторами, жонглює цитатами з Біблії, підморгує Ніцше, косить оком до Борхеса, перекручує навиворіт Кафку, шокує, збриджує, змушує сумувати, напружено думати, волати в стінку "ну брєд же, брєд, це нелогічно!", і пояснює, пояснює, пояснює, як випадковий попутник у темному купе, який за двадцять хвилин до своєї зупинки намагається лихоманково втрамбувати всю історію своїх емоційних пошуків і життєвих драм в абсолютно незрозумілу чужій людині, але дуже щиру сповідь. "Пристрасть" - це така сповідь-молитва-медитація, згрубша дві з половиною години читання, упродовж яких героїня кілька разів губить сенс життя, ще частіше - себе, перевизначає пекло та рай, зрікається самості, відбудовує її наново й відшукує Бога в порожнечі. І все це - через невдалу зустріч з тарганом".