Кажуть, “прийде весна і будемо саджати”. Будемо чи не будемо – пропонуємо зменшити політичну напругу та подивитися на весну в ренесансному розумінні цього слова.
“Весна” Сандро Боттічеллі (або “Прімавера”, якщо хочете повикаблучуватися перед друзями, які не знають італійської) у другій половині XX століття стала культовою картиною Відродження кватроченто. На ній написано понад 500 реалістичних квіток, шість схожих жіночих фігур та політик Флоренції в образі божественного листоноші. Розповідаємо, чому літати в саду на полотні – нормально, дивитися за його межі – неоплатонічно, а бачити на картині реалістично-готичного ренесансу нотну гаму від “до” до “до” наступної октави – можливо.
Мистецький напрям: поєднання традицій готики, її яскравих кольорів, декоративності та драматичності сюжетів із гуманістичним наративом італійського ренесансу. Сандро за підтримки правлячої династії Медічі не лише писав, а й робив театральні постановки, тому здається, ніби герої “Весни” чи то “Народження Венери” на авансцені. Крім того, Боттічеллі навчався у Філіппо Ліппі, який сповідував техніки пізньої готики, але привив учневі любов до людини в центрі всього, тобто, ренесансного гуманізму. Так Сандро уникнув страждальних сюжетів Середньовіччя, але продовжував ігнорувати модну тоді перспективу та використовувати орнаменталізацію.
Історія: Найімовірніше це полотно було весільним подарунком Лоренцо Медічі, правителя Флоренції, його племіннику Лоренцо П’єрфранческо та його нареченій Семаріді. Відповідно до історичних даних, Сандро знав, що картина висітиме за два метри від підлоги, тому її персонажі справді в повітрі.
Що тут зображено? У правому куті картини бачимо трьох міфічних персонажів: Зефіра, Хлориду та Флору. Зефір був богом західного вітру, який викрав Хлориду, звичайну дівчину з Давньої Греції, та одружився з нею. Помітивши її нещастя, він перетворив жінку на богиню квітів – Флору. На полотні зображено метаморфозу Хлориди – з її рота проростають рослини. В центрі композиції – Венера, богиня кохання та садів. Її центральність і весняна святість підкреслюється аркою з розсунених апельсинових дерев, яка нагадує ореол сакральності з релігійних полотен того часу. Ліворуч розташовані три Грації, богині вроди, радості й жіночої принадності, в танкУ. Завершується полотно зображенням захисника саду та божественного посланця – Меркурія.
Драматичність, вибір тих чи тих виразів, рухів персонажів та їхнє розташуваннє потребують інтерпретації, а їх – безліч. Перша стосується неоплатонізму, філософської течії, яка була поширена серед друзів Боттічеллі. Згідно з нею, на картині продемонстровано, як під керівництвом Венери діяльність людини піднімається від почуттів (перше тріо) через розум (три Грації) до споглядання (Меркурія). Підтвердженням цієї теорії є й те, що головна Грація стоїть спиною до Зефіра та незрячого Купідона, які символізують фізичні втіхи, та спрямовує свій погляд на Меркурія. Останній дивиться на іншу картину Сандро “Паллада та Кентавр” (вона, найімовірніше, висіла поряд із “Весною”), де чесноти перемагають хіть. Релігія теж дісталася до цього полотна: вона інтерпретує тріо Зефіра, Хлориди, Флори як плотське кохання, тріо Грацій і Меркурія як любов до ближнього, а Венеру та її сакральність як любов до Бога. Музика це полотно теж оминути не могла: вісім фігур на полотні розглядають як ноти: від Зефіра “до” до “до” Меркурія в наступній октаві. Є ще алхімічні, астрономічні, літературні, історичні інтерпретації – на колір і смак усіх фломастерів.
Хто зображений? Кажуть, що Грація посередині – це наречена племінника Лоренцо Медічі, а Меркурій – це сам Лоренцо молодший. Але ми вважаємо, що тут зображено музу Боттічеллі Сімонетту Веспуччі та її платонічного коханого Джуліано Медічі, правителя Флоренції. Про них ми вже писали в матеріалі Як потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Читайте, розглядайте і гайда веснувати!
#пусто_розбирається
“Весна” Сандро Боттічеллі (або “Прімавера”, якщо хочете повикаблучуватися перед друзями, які не знають італійської) у другій половині XX століття стала культовою картиною Відродження кватроченто. На ній написано понад 500 реалістичних квіток, шість схожих жіночих фігур та політик Флоренції в образі божественного листоноші. Розповідаємо, чому літати в саду на полотні – нормально, дивитися за його межі – неоплатонічно, а бачити на картині реалістично-готичного ренесансу нотну гаму від “до” до “до” наступної октави – можливо.
Мистецький напрям: поєднання традицій готики, її яскравих кольорів, декоративності та драматичності сюжетів із гуманістичним наративом італійського ренесансу. Сандро за підтримки правлячої династії Медічі не лише писав, а й робив театральні постановки, тому здається, ніби герої “Весни” чи то “Народження Венери” на авансцені. Крім того, Боттічеллі навчався у Філіппо Ліппі, який сповідував техніки пізньої готики, але привив учневі любов до людини в центрі всього, тобто, ренесансного гуманізму. Так Сандро уникнув страждальних сюжетів Середньовіччя, але продовжував ігнорувати модну тоді перспективу та використовувати орнаменталізацію.
Історія: Найімовірніше це полотно було весільним подарунком Лоренцо Медічі, правителя Флоренції, його племіннику Лоренцо П’єрфранческо та його нареченій Семаріді. Відповідно до історичних даних, Сандро знав, що картина висітиме за два метри від підлоги, тому її персонажі справді в повітрі.
Що тут зображено? У правому куті картини бачимо трьох міфічних персонажів: Зефіра, Хлориду та Флору. Зефір був богом західного вітру, який викрав Хлориду, звичайну дівчину з Давньої Греції, та одружився з нею. Помітивши її нещастя, він перетворив жінку на богиню квітів – Флору. На полотні зображено метаморфозу Хлориди – з її рота проростають рослини. В центрі композиції – Венера, богиня кохання та садів. Її центральність і весняна святість підкреслюється аркою з розсунених апельсинових дерев, яка нагадує ореол сакральності з релігійних полотен того часу. Ліворуч розташовані три Грації, богині вроди, радості й жіночої принадності, в танкУ. Завершується полотно зображенням захисника саду та божественного посланця – Меркурія.
Драматичність, вибір тих чи тих виразів, рухів персонажів та їхнє розташуваннє потребують інтерпретації, а їх – безліч. Перша стосується неоплатонізму, філософської течії, яка була поширена серед друзів Боттічеллі. Згідно з нею, на картині продемонстровано, як під керівництвом Венери діяльність людини піднімається від почуттів (перше тріо) через розум (три Грації) до споглядання (Меркурія). Підтвердженням цієї теорії є й те, що головна Грація стоїть спиною до Зефіра та незрячого Купідона, які символізують фізичні втіхи, та спрямовує свій погляд на Меркурія. Останній дивиться на іншу картину Сандро “Паллада та Кентавр” (вона, найімовірніше, висіла поряд із “Весною”), де чесноти перемагають хіть. Релігія теж дісталася до цього полотна: вона інтерпретує тріо Зефіра, Хлориди, Флори як плотське кохання, тріо Грацій і Меркурія як любов до ближнього, а Венеру та її сакральність як любов до Бога. Музика це полотно теж оминути не могла: вісім фігур на полотні розглядають як ноти: від Зефіра “до” до “до” Меркурія в наступній октаві. Є ще алхімічні, астрономічні, літературні, історичні інтерпретації – на колір і смак усіх фломастерів.
Хто зображений? Кажуть, що Грація посередині – це наречена племінника Лоренцо Медічі, а Меркурій – це сам Лоренцо молодший. Але ми вважаємо, що тут зображено музу Боттічеллі Сімонетту Веспуччі та її платонічного коханого Джуліано Медічі, правителя Флоренції. Про них ми вже писали в матеріалі Як потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Читайте, розглядайте і гайда веснувати!
#пусто_розбирається
Якщо у ці (не)весняні вечори ви марите теплом і літніми майданчиками кав’ярень, які ось-ось почнуть з’являтися, не сумуйте. Ван Гог зробив усе, щоб ви будь-де насолоджувалися золотисто-зоряною атмосферою нічного міста. Уявіть, що потрапили на його картину: вас охоплює тиша, жовто-помаранчеве світло ліхтаря й довколишня темрява. Це – “Нічна тераса кафе”, полотно-квінтесенція любові Вінсента до жовтого кольору, містечка Арля та естетики світла.
Мистецький напрям: Вінсент ван Гог – постімпресіоніст. Його манера написання картин є унікальною: густі олійні мазки, довгі штрихи й контрастні кольори. Він потрапив із Нідерландів до Парижа в час Клода Моне, П’єра Огюста Ренуара і Поля Сезанна. Останній надихнув молодого художника на яскраві барви. Цей період творчості ван Гога умовно називають “жовтим”: цим кольором він писав легендарні “Соняхи”, зафарбовував тло автопортретів і навіть їв, щоб “стати щасливим”. Відтінок, який Вінсент використовував, назвали “сірчасто-жовтим”. На “Нічній терасі кафе” найважливіша гра кольорів. Ван Гог не використовував чорну фарбу, хоча зробив ефект контрасту між ніччю й освітленим ліхтарем кафе. Щоб жовтий колір був ще яскравішим, художник використав глибокий блакитний на тлі. Через гру із фарбами Вінсент показав романтичність і різнобарвність темряви, яка помаранчева, синя й рожево-фіолетова. Художник казав: “Ніч набагато живіша й багатша на барви, ніж день”.
Що тут зображено? Тераса кафе на площі Форум в Арлі, де тоді жив Вінсент. Це полотно має продовження – на картині “Нічне кафе” ван Гог зобразив інтер’єр кав’ярні і якщо повісити твори поряд, можна “зайти” в приміщення ззовні. Такий сюжет – вечірнє життя міста – притаманний імпресіоністам, однак тут він написаний у незвичній для цього напряму палітрі. Люди на полотні – лише декорації. Художник не зобразив їх детально, а зосередив увагу на “головних героях” картини – жовтому світлі й нічному небі. На останньому можна помітити своєрідно написані зорі, які через біле сяйво нагадують абстрактні ромашки. Митець писав цю картину на вулиці, а не в майстерні, оскільки боявся забути якусь деталь. Кажуть, він навіть чіпляв на капелюха свічки, щоб було легше працювати в темряві.
Вплив: “Нічна тераса кафе” ван Гога нагадує “Авеню де Кліши” французького постімпресіоніста Луї Анкетена. Цей художник був представником синтетизму – напряму, який протиставляв себе пуантилізму. Тобто, якщо пуантилісти Жорж Сера й Поль Сіньяк намагалися розділити мазки на окремі цятки, то синтетист Анкетен змішував їх якнайбільше, щоб різкі штрихи “переливалися” один в одного. Для синтетів у картині були важливі емоції, з якими вони творили та передання цих емоцій глядачеві. “Авеню де Кліши о п’ятій вечора” Анкетена схоже на “Нічну терасу” ван Гога за композицією: тут однаково розташовані лінії, увага зосереджена на яскраво-жовтому світлі ліхтаря й натовп, який радше декорація, ніж герой картини.
#пусто_розбирається
Мистецький напрям: Вінсент ван Гог – постімпресіоніст. Його манера написання картин є унікальною: густі олійні мазки, довгі штрихи й контрастні кольори. Він потрапив із Нідерландів до Парижа в час Клода Моне, П’єра Огюста Ренуара і Поля Сезанна. Останній надихнув молодого художника на яскраві барви. Цей період творчості ван Гога умовно називають “жовтим”: цим кольором він писав легендарні “Соняхи”, зафарбовував тло автопортретів і навіть їв, щоб “стати щасливим”. Відтінок, який Вінсент використовував, назвали “сірчасто-жовтим”. На “Нічній терасі кафе” найважливіша гра кольорів. Ван Гог не використовував чорну фарбу, хоча зробив ефект контрасту між ніччю й освітленим ліхтарем кафе. Щоб жовтий колір був ще яскравішим, художник використав глибокий блакитний на тлі. Через гру із фарбами Вінсент показав романтичність і різнобарвність темряви, яка помаранчева, синя й рожево-фіолетова. Художник казав: “Ніч набагато живіша й багатша на барви, ніж день”.
Що тут зображено? Тераса кафе на площі Форум в Арлі, де тоді жив Вінсент. Це полотно має продовження – на картині “Нічне кафе” ван Гог зобразив інтер’єр кав’ярні і якщо повісити твори поряд, можна “зайти” в приміщення ззовні. Такий сюжет – вечірнє життя міста – притаманний імпресіоністам, однак тут він написаний у незвичній для цього напряму палітрі. Люди на полотні – лише декорації. Художник не зобразив їх детально, а зосередив увагу на “головних героях” картини – жовтому світлі й нічному небі. На останньому можна помітити своєрідно написані зорі, які через біле сяйво нагадують абстрактні ромашки. Митець писав цю картину на вулиці, а не в майстерні, оскільки боявся забути якусь деталь. Кажуть, він навіть чіпляв на капелюха свічки, щоб було легше працювати в темряві.
Вплив: “Нічна тераса кафе” ван Гога нагадує “Авеню де Кліши” французького постімпресіоніста Луї Анкетена. Цей художник був представником синтетизму – напряму, який протиставляв себе пуантилізму. Тобто, якщо пуантилісти Жорж Сера й Поль Сіньяк намагалися розділити мазки на окремі цятки, то синтетист Анкетен змішував їх якнайбільше, щоб різкі штрихи “переливалися” один в одного. Для синтетів у картині були важливі емоції, з якими вони творили та передання цих емоцій глядачеві. “Авеню де Кліши о п’ятій вечора” Анкетена схоже на “Нічну терасу” ван Гога за композицією: тут однаково розташовані лінії, увага зосереджена на яскраво-жовтому світлі ліхтаря й натовп, який радше декорація, ніж герой картини.
#пусто_розбирається
Qui quaerit, reperit — знаходить той, хто шукає. Той, хто шукає довго, не вміє користуватися хештегами. #пусто_навігація допоможе вам не загубитися в нетрях постів і матеріалів.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
Спочатку було слово, і слово було Японія.
Якби імпресіоністи писали Біблію, то вона б починалась так. Ніякі околиці Парижа й туманні пейзажі Тернера не вплинули на Моне, Ренуара, Деґа, ван Гога так, як це зробили вибиті на рисовому папері гравюри світло-вимитих кольорів. У 1859 році Франція уклала договір про дипломатичні відносини з Японією, яка чверть тисячоліття була закрита для торговців. Європейський ринок заполонили віяла, ширми, шкатулки, нецке, кімоно й гравюри Хокусая, Утамаро та Хіросіге. Останні використовували як пакувальний папір для продуктів, який Моне купував у бакалійника й розвішував на стінах будинку, а ван Гог бачив на пристані в Роні.
Молоді художники шукали нові способи відображення дійсності й знайшли їх в японському стилі: естетиці, композиційних рішеннях, пласкій перспективі й кольорових акцентах. Думка про існування мистецтва такого ж давнього, як європейське, але позбавленого академічних принципів і моралей, заохочувала імпресіоністів перенести цю традицію на континент.
Серед визначних прихильників японізму варто виокремити Вінсента ван Гога. Саме йому приписують авторство цього поняття. Художник вбачав у далекій країні ідеалізований острів простоти й безтурботності та мріяв її відвідати.
“Ми любимо японський живопис, відчули його вплив – усі імпресіоністи мають щось спільне з ним. Але чому ми не їдемо до Японії, точніше, до французького еквіваленту – Провансу. Я вірю, що майбутнє нового мистецтва криється на півдні”.
В Арлі ван Гог хотів зібрати художників нової генерації, які, дивитимуться на світ “по-японськи”, переноситимуть з ним квітучі дерева на полотно й закарбовуватимуть подих весняного вітру в мазках. Втім, відгукнувся лише Поль Гоген, який мав схильність писати хіба стиглі фрукти в руках засмаглих полінезійок. І те протримався з митцем менше трьох місяців.
На останньому році життя, перебуваючи в психіатричній лікарні Сен-Ремі-де-Прованс, Вінсент дізнався, що став дядьком: “Ми назвали його на честь тебе, і я сподіваюсь, що він виросте таким відданим і відважним, як і ти”. Ця звістка надихнула художника на створення однієї з його найвідоміших японістичних картин – “Квітучий мигдаль”. У листах до Тео він називав цю картину найвдалішою: “я зробив її, мабуть, краще й ретельніше за інші: вона написана спокійним, впевненішим, ніж зазвичай мазком”. Вінсент був переконаний: щоб пізнати японське мистецтво, треба впустити в життя більше радості й задоволення, тому в щасливий момент він повертається до природи – джерела свого умиротворення.
Художник уникає традиційних чистих кольорів, щоб не дратувати око глядача. Бірюзове безхмарне небо, світло-рожеві квіти й хаотично розкидане гілля, виділене чорним контуром (дань гравюрам), заповнюють простір і віють чистотою, легкістю й свіжістю весняного цвітіння.
Тут Вінсент не тільки вітає нове життя, а й без надії сподівається на власне переродження після виснажливих переживань.
Дозвольте імпресіоністам вас “японізувати”: перегляньте їхні репліки гравюр. Вони чудово підходять для літньої спеки, бо там прохолода фруктового саду, плюскання води й солом’яні парасольки тендітних гейш.
#пусто_розбирається
Якби імпресіоністи писали Біблію, то вона б починалась так. Ніякі околиці Парижа й туманні пейзажі Тернера не вплинули на Моне, Ренуара, Деґа, ван Гога так, як це зробили вибиті на рисовому папері гравюри світло-вимитих кольорів. У 1859 році Франція уклала договір про дипломатичні відносини з Японією, яка чверть тисячоліття була закрита для торговців. Європейський ринок заполонили віяла, ширми, шкатулки, нецке, кімоно й гравюри Хокусая, Утамаро та Хіросіге. Останні використовували як пакувальний папір для продуктів, який Моне купував у бакалійника й розвішував на стінах будинку, а ван Гог бачив на пристані в Роні.
Молоді художники шукали нові способи відображення дійсності й знайшли їх в японському стилі: естетиці, композиційних рішеннях, пласкій перспективі й кольорових акцентах. Думка про існування мистецтва такого ж давнього, як європейське, але позбавленого академічних принципів і моралей, заохочувала імпресіоністів перенести цю традицію на континент.
Серед визначних прихильників японізму варто виокремити Вінсента ван Гога. Саме йому приписують авторство цього поняття. Художник вбачав у далекій країні ідеалізований острів простоти й безтурботності та мріяв її відвідати.
“Ми любимо японський живопис, відчули його вплив – усі імпресіоністи мають щось спільне з ним. Але чому ми не їдемо до Японії, точніше, до французького еквіваленту – Провансу. Я вірю, що майбутнє нового мистецтва криється на півдні”.
В Арлі ван Гог хотів зібрати художників нової генерації, які, дивитимуться на світ “по-японськи”, переноситимуть з ним квітучі дерева на полотно й закарбовуватимуть подих весняного вітру в мазках. Втім, відгукнувся лише Поль Гоген, який мав схильність писати хіба стиглі фрукти в руках засмаглих полінезійок. І те протримався з митцем менше трьох місяців.
На останньому році життя, перебуваючи в психіатричній лікарні Сен-Ремі-де-Прованс, Вінсент дізнався, що став дядьком: “Ми назвали його на честь тебе, і я сподіваюсь, що він виросте таким відданим і відважним, як і ти”. Ця звістка надихнула художника на створення однієї з його найвідоміших японістичних картин – “Квітучий мигдаль”. У листах до Тео він називав цю картину найвдалішою: “я зробив її, мабуть, краще й ретельніше за інші: вона написана спокійним, впевненішим, ніж зазвичай мазком”. Вінсент був переконаний: щоб пізнати японське мистецтво, треба впустити в життя більше радості й задоволення, тому в щасливий момент він повертається до природи – джерела свого умиротворення.
Художник уникає традиційних чистих кольорів, щоб не дратувати око глядача. Бірюзове безхмарне небо, світло-рожеві квіти й хаотично розкидане гілля, виділене чорним контуром (дань гравюрам), заповнюють простір і віють чистотою, легкістю й свіжістю весняного цвітіння.
Тут Вінсент не тільки вітає нове життя, а й без надії сподівається на власне переродження після виснажливих переживань.
Дозвольте імпресіоністам вас “японізувати”: перегляньте їхні репліки гравюр. Вони чудово підходять для літньої спеки, бо там прохолода фруктового саду, плюскання води й солом’яні парасольки тендітних гейш.
#пусто_розбирається
Жінка – не бренд. Але якщо ця жінка стражденна мисткиня-мексиканка, то більшість все одно знатиме її такою. Фріда Кало своєю ексцентричністю та монобровою відома на весь світ, але її картини майже незнайомі широкому загалу. На її єдину виставку замість мистецьких видань прийшли кореспонденти Vogue та Vanity Fair, які могли розповісти хіба про зовнішній вигляд художниці. Ми ж спробуємо розібратися з одним із найбільш визначних її полотен “Дві Фріди”.
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
Кажуть, Громадянська війна в Іспанії (1936-1939) була репетицією Другої світової, а Герніка – прародичкою Дрездена, Хіросіми та Лондона. 26 квітня 1937 року о 04:30 із фашистських літаків на баскське місто посипалися бомби. За три години від нього залишилося 30% будівель, а від людей – страх, агонія та 2/3 населення. Місто горіло три доби.
У січні 1937 керівництво Іспанської Республіки замовило в Пабло Пікассо роботу для павільйону на Всесвітній виставці в Парижі влітку. Картина мала бути монументальною й політичною, щоб довести світові ефективність місцевої республіканської влади. Пабло прийняв замовлення і невелику грошову компенсацію за матеріали. Пізніше з’ясувалося, що вони вартували 150 000 франків – 15% вартості всього іспанського павільйону. Цей гонорар став удев’ятеро більшим за будь-яку грошову винагороду митця до цього.
Пікассо, вражений трагедією в Герніці, відкинув попередні варіанти сюжетів (тобто, не відкинув, бо їх не мав; деякі критики впевнені, що митець клеїв дурня чотири місяці і продовжував ескізувати оголених жінок на диванах). Він натягнув полотно розміром 3,5х8 метрів і взявся до роботи. “Герніка” була готова за 35 днів.
Що ми бачимо на картині?
Увесь твір – це смерть та агонія, які повторюються й демонструються різними персонажами. Ліворуч розташована жінка з мертвим немовлям на руках. Вона кричить від болю та розпачу, закинувши голову назад. Поруч із нею – голова білого бика, єдина спокійна фігура на полотні. Його тіло та хвіст можете побачити ліворуч, позаду жінки. Нижче – покалічений чоловік стискає поламаний меч відірваною від тіла рукою. З меча росте білий мак, а на лівій долоні героя зображені стигмати, подібні до Христових. У центрі картини написаний кінь із величезною раною-отвором у боці, а над ним – лампочка з ореолом із шипів. У куті праворуч розташована жінка, ув’язнена в палаючій будівлі, а ліворуч від неї дві постаті тягнуться крізь вікна до світла, що йде від лампи.
На картині немає звичного для олійних фарб глянцю – майстер навмисно замовив максимально матові матеріали.
Що це означає?
Пікассо показує: війна – це не лише міжлюдська ворожнеча, вбивства, знищення цивілізації чи навіть самознищення людства. Вона несе із собою хаос і розпад матерії загалом. Тому на картині зображена не лише трагедія жінок, дітей і тварин – увесь світ разом із тілами персонажів деформується, руйнується та страждає.
Існує безліч трактувань героїв “Герніки”, а особливо – образів бика та коня. Одні дослідники вважають, що бик – автор, наляканий жахіттями війни. Інші говорять, що тварина – втілення фашистського режиму та уособлення Франсіско Франко. Треті розглядають її як референс до іспанської культури, цінностей та традицій, і нагадують про кориду, де бик стає жертвою вбивства. З конем ситуація схожа: на нього можна дивитися як на фашистський режим Франко (повільне конання якого Пікассо пророкував до його встановлення), як на уособлення страждань іспанського народу чи просто як на бідолашну тварину. Пікассо не зобразив на картині жодної бомби. Натомість написав лампочку із шипами – символ полум’я, яке розривало небо під час бомбардування.
Втім, ви вільні трактувати “Герніку” так, як думаєте та відчуваєте: "... цей бик – бик, а цей кінь – кінь... Коли ви надаєте сенс конкретним речам на моїх картинах, то можете бути дуже близькими до правди, але це не моя ідея надавати чомусь значення. Я доходив до тих висновків й ідей, що й ви, але інстинктивно, несвідомо. Я малюю картину задля картини. Я малюю предмети такими, якими вони є" – наголошував Пікассо.
Розглядайте предмети, як вони є, і вкладайте в них свої смисли. А ще читайте наші попередні тексти про митця, який несвідомо думає так, як ви:
Про блакитний та рожевий періоди Пікассо
Про африканський, або чорний, період творчості митця
Барселона очима Пікассо
#пусто_розбирається
У січні 1937 керівництво Іспанської Республіки замовило в Пабло Пікассо роботу для павільйону на Всесвітній виставці в Парижі влітку. Картина мала бути монументальною й політичною, щоб довести світові ефективність місцевої республіканської влади. Пабло прийняв замовлення і невелику грошову компенсацію за матеріали. Пізніше з’ясувалося, що вони вартували 150 000 франків – 15% вартості всього іспанського павільйону. Цей гонорар став удев’ятеро більшим за будь-яку грошову винагороду митця до цього.
Пікассо, вражений трагедією в Герніці, відкинув попередні варіанти сюжетів (тобто, не відкинув, бо їх не мав; деякі критики впевнені, що митець клеїв дурня чотири місяці і продовжував ескізувати оголених жінок на диванах). Він натягнув полотно розміром 3,5х8 метрів і взявся до роботи. “Герніка” була готова за 35 днів.
Що ми бачимо на картині?
Увесь твір – це смерть та агонія, які повторюються й демонструються різними персонажами. Ліворуч розташована жінка з мертвим немовлям на руках. Вона кричить від болю та розпачу, закинувши голову назад. Поруч із нею – голова білого бика, єдина спокійна фігура на полотні. Його тіло та хвіст можете побачити ліворуч, позаду жінки. Нижче – покалічений чоловік стискає поламаний меч відірваною від тіла рукою. З меча росте білий мак, а на лівій долоні героя зображені стигмати, подібні до Христових. У центрі картини написаний кінь із величезною раною-отвором у боці, а над ним – лампочка з ореолом із шипів. У куті праворуч розташована жінка, ув’язнена в палаючій будівлі, а ліворуч від неї дві постаті тягнуться крізь вікна до світла, що йде від лампи.
На картині немає звичного для олійних фарб глянцю – майстер навмисно замовив максимально матові матеріали.
Що це означає?
Пікассо показує: війна – це не лише міжлюдська ворожнеча, вбивства, знищення цивілізації чи навіть самознищення людства. Вона несе із собою хаос і розпад матерії загалом. Тому на картині зображена не лише трагедія жінок, дітей і тварин – увесь світ разом із тілами персонажів деформується, руйнується та страждає.
Існує безліч трактувань героїв “Герніки”, а особливо – образів бика та коня. Одні дослідники вважають, що бик – автор, наляканий жахіттями війни. Інші говорять, що тварина – втілення фашистського режиму та уособлення Франсіско Франко. Треті розглядають її як референс до іспанської культури, цінностей та традицій, і нагадують про кориду, де бик стає жертвою вбивства. З конем ситуація схожа: на нього можна дивитися як на фашистський режим Франко (повільне конання якого Пікассо пророкував до його встановлення), як на уособлення страждань іспанського народу чи просто як на бідолашну тварину. Пікассо не зобразив на картині жодної бомби. Натомість написав лампочку із шипами – символ полум’я, яке розривало небо під час бомбардування.
Втім, ви вільні трактувати “Герніку” так, як думаєте та відчуваєте: "... цей бик – бик, а цей кінь – кінь... Коли ви надаєте сенс конкретним речам на моїх картинах, то можете бути дуже близькими до правди, але це не моя ідея надавати чомусь значення. Я доходив до тих висновків й ідей, що й ви, але інстинктивно, несвідомо. Я малюю картину задля картини. Я малюю предмети такими, якими вони є" – наголошував Пікассо.
Розглядайте предмети, як вони є, і вкладайте в них свої смисли. А ще читайте наші попередні тексти про митця, який несвідомо думає так, як ви:
Про блакитний та рожевий періоди Пікассо
Про африканський, або чорний, період творчості митця
Барселона очима Пікассо
#пусто_розбирається
Сни, божевілля і Сальвадор Далі – так можна описати сюрреалізм трьома словами. Звучить майже як девіз “Коротко, сильно і страшно”. Проте не уявляйте сюрреалістів дивакуватими дядьками із закрученими вусами, які мазюкають все, що їм привиділося. Насправді, вони розумілися на науці. Робота над одним полотном для декого вартувала приблизно п’ятьох прочитаних монографій про атоми чи квадратні рівняння. Сюрреалісти зачитувалися до смерти. Сьогодні розбираємо наукові підтексти на прикладі “Атомної Леди” (1949) Сальвадора Далі.
Під час Другої світової війни Далі захопився квантовою фізикою (ну, а чим же ще цікавитися митцям?). У 49-му він прочитав про стосунки між атомами. Точніше, про їхнє відчуження одне від одного.
За теорією, атоми не можуть обійматися, а цілуватися й поготів. Вони приречені на вічну самотність, оскільки їм не дано наблизитися один до одного.
Усі речі складаються з атомів. Тобто, всі речі також одинокі, неспроможні злитися або доторкнутися. Ця теорія надихнула Сальвадора Далі на божевільний експеримент – зобразити світ, який складається із самотности. Тому на полотні “Атомна Леда” речі не торкаються одна одної Море плаває над берегом. Краплі води зависли у повітрі. Біблія, п’єдестал і лінійка – також. Жінка, Леда, літає не гірше за лебедя. Вони ніколи не стануть одним світом, бо кожна річ відчужена від іншої.
Таке поєднання має дивний, але символічний вигляд. На картині зображений античний міф про Леду-коханку Зевса. Вона була вродливою спартанською царицею, яку спокусив головний бог Олімпу. Аби залишитися інкоґніто, він перетворився на лебедя. Тієї ж ночі Леда злягла зі своїм законним чоловіком. Дев’ять місяців опісля у неї народилося дві пари близнят (як не дивно). Перша – безсмертні Зевсові діти, які народилися в яйцях. Друга – прості смертні, народжені звичним шляхом. Картина не про Ледину зраду, а про сексуальне бажання митця до своєї музи. Дружина Сальвадора Далі, Галина Дьяконова, позувала для цієї роботи. А лебідь був самим Сальвадором Далі. Він уважав себе богом, Зевсом, патріархом. Словом, називався усіма сексистськими словами.
Утім, картина цим не обмежується. На тлі зображено катаклізм, який сколихнув світ у середині сорокових – атомна бомба, скинута на Хіросіму і Нагасакі. Вона дала частину назви картини. Вибух, як його собі уявляв митець, робить небо неприродньо жовтим. Він розташовується за спиною Леди, яка наче намагається прикрити собою від глядачів цей жах. Так само, як це намагалися зробити ЗМІ у 1945-му.
“Атомна Леда” – це кошмар і приємний сон на полотні водночас. На картині є пристрасть і смерть. А це все, що потрібно мистецтву – ерос і танатос. Ну і трохи грецької мітології та пихи в стилі Далі.
#пусто_розбирається
Під час Другої світової війни Далі захопився квантовою фізикою (ну, а чим же ще цікавитися митцям?). У 49-му він прочитав про стосунки між атомами. Точніше, про їхнє відчуження одне від одного.
За теорією, атоми не можуть обійматися, а цілуватися й поготів. Вони приречені на вічну самотність, оскільки їм не дано наблизитися один до одного.
Усі речі складаються з атомів. Тобто, всі речі також одинокі, неспроможні злитися або доторкнутися. Ця теорія надихнула Сальвадора Далі на божевільний експеримент – зобразити світ, який складається із самотности. Тому на полотні “Атомна Леда” речі не торкаються одна одної Море плаває над берегом. Краплі води зависли у повітрі. Біблія, п’єдестал і лінійка – також. Жінка, Леда, літає не гірше за лебедя. Вони ніколи не стануть одним світом, бо кожна річ відчужена від іншої.
Таке поєднання має дивний, але символічний вигляд. На картині зображений античний міф про Леду-коханку Зевса. Вона була вродливою спартанською царицею, яку спокусив головний бог Олімпу. Аби залишитися інкоґніто, він перетворився на лебедя. Тієї ж ночі Леда злягла зі своїм законним чоловіком. Дев’ять місяців опісля у неї народилося дві пари близнят (як не дивно). Перша – безсмертні Зевсові діти, які народилися в яйцях. Друга – прості смертні, народжені звичним шляхом. Картина не про Ледину зраду, а про сексуальне бажання митця до своєї музи. Дружина Сальвадора Далі, Галина Дьяконова, позувала для цієї роботи. А лебідь був самим Сальвадором Далі. Він уважав себе богом, Зевсом, патріархом. Словом, називався усіма сексистськими словами.
Утім, картина цим не обмежується. На тлі зображено катаклізм, який сколихнув світ у середині сорокових – атомна бомба, скинута на Хіросіму і Нагасакі. Вона дала частину назви картини. Вибух, як його собі уявляв митець, робить небо неприродньо жовтим. Він розташовується за спиною Леди, яка наче намагається прикрити собою від глядачів цей жах. Так само, як це намагалися зробити ЗМІ у 1945-му.
“Атомна Леда” – це кошмар і приємний сон на полотні водночас. На картині є пристрасть і смерть. А це все, що потрібно мистецтву – ерос і танатос. Ну і трохи грецької мітології та пихи в стилі Далі.
#пусто_розбирається
Жінка – не бренд. Але якщо ця жінка стражденна мисткиня-мексиканка, то більшість все одно знатиме її такою. Вже цієї суботи (2 листопада) о 15.00 в ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро "Університет”) на лекції Фріда Кало: чікіта, дружина, (не)сюрреалістка ми розповімо про жінку, яка затьмарила свого відомого чоловіка картинами про болючу реальність. Хапайте останні місця за реєстрацією за посиланням.
Фріда Кало своєю ексцентричністю та монобровою відома на весь світ, але її картини майже незнайомі широкому загалу. На її єдину виставку замість мистецьких видань прийшли кореспонденти Vogue та Vanity Fair, які могли розповісти хіба про зовнішній вигляд художниці. Ми ж спробуємо розібратися з одним із найбільш визначних її полотен “Дві Фріди”.
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
Фріда Кало своєю ексцентричністю та монобровою відома на весь світ, але її картини майже незнайомі широкому загалу. На її єдину виставку замість мистецьких видань прийшли кореспонденти Vogue та Vanity Fair, які могли розповісти хіба про зовнішній вигляд художниці. Ми ж спробуємо розібратися з одним із найбільш визначних її полотен “Дві Фріди”.
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
Про 1962 рік треба знати дві речі. 1) Енді Воргол написав “Консервні банки з супом “Кемпбелл”, з чого почалася його кар’єра. 2) Мерилін Монро внаслідок затяжної депресії наклала на себе руки.
П’ять днів потому Енді написав її посмертний портрет (точніше, п’ятдесят портретів), відомий як “Диптих Мерилін Монро”.
Що зображено?
На картині 50 портретів Мерилін Монро. Вони поділені на дві частини, з чого і назва “Диптих”. Один бік виконаний у нереалістично-яскравих кольорах, інший – чорно-білий. Кожен портрет вирізняється якістю зафарбовування та яскравістю кольорів.
“Диптих” виконаний у техніці шовкодруку. Тобто, митець виготовив трафарети, за допомогою яких шарами наніс зображення на полотно. Критики не схвалювали використання такої техніки. Художник за традицією мав би бути більше часу “сам на сам” із картиною, а не робити все швидко й механічно. Втім, Воргол мав концептуальну мету. Він прагнув писати картини “конвеєрно” – як фабрика Кемпбелл запаює банки з супом, а Голівуд штампує нових і нових зірок.
Що це означає?
У 1962 році Мерилін переживала погані часи. Кінокомпанії розривали з нею контракти. Розділивши картину на дві частини, Воргол показав, яким життя актриси здавалося для публіки і як вона себе почувала насправді.
На першій половині портрети Мерилін яскраві, а сама вона безтурботно усміхається. Це зображення щастя та легкості намагалися продати кіномагнати. На другій половині обличчя актриси виконане в чорно-білій палітрі. Вона похмура, Воргол навмисно спотворив під час друку її портрети. Кольори символізують депресію через конкуренцію в Голівуді і яка отруювала останні роки актриси.
Картина не завжди була диптихом. Спочатку існувало лише два окремі портрети (кольоровий і чорно-білий), але колекціонер Бартон Тремейн порадив об’єднати їх в одну композицію. Найчастіше диптихи роблять із ікон, тому асоціація з вівтарем лише підкреслила ідею культовости Монро, обіграну митцем.
#пусто_розбирається
П’ять днів потому Енді написав її посмертний портрет (точніше, п’ятдесят портретів), відомий як “Диптих Мерилін Монро”.
Що зображено?
На картині 50 портретів Мерилін Монро. Вони поділені на дві частини, з чого і назва “Диптих”. Один бік виконаний у нереалістично-яскравих кольорах, інший – чорно-білий. Кожен портрет вирізняється якістю зафарбовування та яскравістю кольорів.
“Диптих” виконаний у техніці шовкодруку. Тобто, митець виготовив трафарети, за допомогою яких шарами наніс зображення на полотно. Критики не схвалювали використання такої техніки. Художник за традицією мав би бути більше часу “сам на сам” із картиною, а не робити все швидко й механічно. Втім, Воргол мав концептуальну мету. Він прагнув писати картини “конвеєрно” – як фабрика Кемпбелл запаює банки з супом, а Голівуд штампує нових і нових зірок.
Що це означає?
У 1962 році Мерилін переживала погані часи. Кінокомпанії розривали з нею контракти. Розділивши картину на дві частини, Воргол показав, яким життя актриси здавалося для публіки і як вона себе почувала насправді.
На першій половині портрети Мерилін яскраві, а сама вона безтурботно усміхається. Це зображення щастя та легкості намагалися продати кіномагнати. На другій половині обличчя актриси виконане в чорно-білій палітрі. Вона похмура, Воргол навмисно спотворив під час друку її портрети. Кольори символізують депресію через конкуренцію в Голівуді і яка отруювала останні роки актриси.
Картина не завжди була диптихом. Спочатку існувало лише два окремі портрети (кольоровий і чорно-білий), але колекціонер Бартон Тремейн порадив об’єднати їх в одну композицію. Найчастіше диптихи роблять із ікон, тому асоціація з вівтарем лише підкреслила ідею культовости Монро, обіграну митцем.
#пусто_розбирається
“Мамо, це не перехідний вік! Це моє життя!” – міг би сказати французький художник-мінімаліст Ів Кляйн, коли зафарбовував 194-ий монохром синьою фарбою. Утім не менш дивною за серію синіх картин була історія створення його “Антропометрії”. З’ясовуємо, чому живими жінками, на думку митця, малювати “концептуально” та де в “Антропометрії” пошуки Всесвіту.
Що зображено?
На полотні п’ять відбитків жіночих тіл. Часткових і неідеальних, адже натурниці наносили фарбу лише на тулуб та стегна. Колір – авторський синій. Ів Кляйн розробив “ідеальний”, насичений відтінок, який назвав “International Klein Blue”. У дитинстві митець любив вдивлятися в синє небо, тому саме ця барва асоціювалася в нього зі Всесвітом. Кляйн став першим художником, який запатентував колір. Ним він виконував усі свої роботи.
Як це створювалось?
У 1960 році Ів Кляйн запросив французьку богему на перфоманс (про мистецтво перфомансу ми розповідали тут) “Антропометрія”. Він у смокінгу урочисто зустрічав гостей, а на тлі симфонічний оркестр виконував “моносимфонію” – симфонію з однієї ноти, написану Івом Кляйном, яка тривала весь вечір.
Щойно всі зайняли свої місця, митець покликав оголених натурниць. Вони наносили “міжнародний синій Кляйна” на тулуб та стегна й залишали відбитки тіла на двох полотнах. Одне з них стояло навпроти глядачів, а друге – лежало на підлозі. Митець був поруч, щоб “гідно зустріти новий витвір мистецтва”. Коли натурниці закінчили, Кляйн запросив публіку до обговорення.
Того ж року він вдруге повторив перфоманс на відео.
Що це означає?
Ів Кляйн жив у часи перших космічних відкриттів і багато думав про безкрайність Всесвіту. Мрією його життя було стати імматеріальним, втратити тілесність та розчинитися у Всесвіті. Митець втілив це після свого третього серцевого нападу, утім, до того часу з ним відбувалися дуже земні події.
За рік до “Антропометрії” митець зустрів свою майбутню дружину Ротро Моквей. Вона була ланкою між митцем, який давно думками був у Космосі, та його земним життям. Жінка надихнула його на “Антропометрію” – діалог людини та Всесвіту, “Міжнародного синього Кляйна” та жіночого тіла.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На полотні п’ять відбитків жіночих тіл. Часткових і неідеальних, адже натурниці наносили фарбу лише на тулуб та стегна. Колір – авторський синій. Ів Кляйн розробив “ідеальний”, насичений відтінок, який назвав “International Klein Blue”. У дитинстві митець любив вдивлятися в синє небо, тому саме ця барва асоціювалася в нього зі Всесвітом. Кляйн став першим художником, який запатентував колір. Ним він виконував усі свої роботи.
Як це створювалось?
У 1960 році Ів Кляйн запросив французьку богему на перфоманс (про мистецтво перфомансу ми розповідали тут) “Антропометрія”. Він у смокінгу урочисто зустрічав гостей, а на тлі симфонічний оркестр виконував “моносимфонію” – симфонію з однієї ноти, написану Івом Кляйном, яка тривала весь вечір.
Щойно всі зайняли свої місця, митець покликав оголених натурниць. Вони наносили “міжнародний синій Кляйна” на тулуб та стегна й залишали відбитки тіла на двох полотнах. Одне з них стояло навпроти глядачів, а друге – лежало на підлозі. Митець був поруч, щоб “гідно зустріти новий витвір мистецтва”. Коли натурниці закінчили, Кляйн запросив публіку до обговорення.
Того ж року він вдруге повторив перфоманс на відео.
Що це означає?
Ів Кляйн жив у часи перших космічних відкриттів і багато думав про безкрайність Всесвіту. Мрією його життя було стати імматеріальним, втратити тілесність та розчинитися у Всесвіті. Митець втілив це після свого третього серцевого нападу, утім, до того часу з ним відбувалися дуже земні події.
За рік до “Антропометрії” митець зустрів свою майбутню дружину Ротро Моквей. Вона була ланкою між митцем, який давно думками був у Космосі, та його земним життям. Жінка надихнула його на “Антропометрію” – діалог людини та Всесвіту, “Міжнародного синього Кляйна” та жіночого тіла.
#пусто_розбирається
Зимові пейзажі нагадують вам гармонійний уклад світу? Засніжені схили налаштовують на філософські роздуми про місце людини у світобудові? А якщо ви бачите їх на картині Пітера Брейгеля Старшого? Розповідаємо, що вклав нідерланський художник у “Мисливці на снігу” – одну з найвпізнаваніших картин Північного Відродження.
Циклічність. Картина входить до циклу “Пори року” та хронологічно відповідає грудню-січню. Цикл складався з шести або дванадцяти картин, з яких вціліло лише п’ять. Він продовжував середньовічну традицію ілюстрованих календарів, проте з ренесансними ідеями: “Пори року” нагадують не про суворість Божого замислу та невблаганний хід часу, а про красу кожного сезону.
Композиція. Все, що відбувається на картині, ми бачимо з верхньої перспективи або, якщо просто, з висоти пташиного польоту. Брейгель так робить глядача богом, який дивиться з гори. На передньому плані – мисливці, які повертаються з полювання, та втомлені, худі собаки. На тлі – долина з сільськими будинками та повсякденням людей. Хтось катається на ковзанах, хтось обпалює свиню, хтось везе дрова.
Символічність та настрій. В композиційній побудові є динаміка – діагоналі утворені схилами перетинаються вертикалями дерев. Драматичности додають гори на дальньому плані. Вони умовні та навмисні – голландські ландшафти пологі, а гори художник запозичив зі спогадів про Альпи, куди подорожував. Утім, холодна зеленувато-сіра палітра картини передає морозне заціпеніння. Попри наявність динамічних сцен, світ на ній здається застиглим.Тож тут поєднується статика і динаміка. Художник показує глядачу світ у динамічній рівновазі.
Геометрія картини трохи викривлена. Зображення наче ввігнуте всередину полотна. Одразу це непомітно, але підсвідомо створює ефект занурення.
Безліч людських фігур, які чітко видніються на сніжному тлі, наче створюють візерунок. Люди займаються своїми справами та утворюють з природою органічне ціле. Це передає гармонію та умиротворення.
Допитливі глядачі можуть знайти на картині і тривожні знаки. Мисливці повернулися з лісу майже без здобичі, тож, можливо, їм доведеться голодувати. Он люди кидають у вогонь меблі – може, скоро їм буде нічим палити? А там на даху одного будинку горить димар – невже скоро спалахне і селище? Гармонія тут не тільки й динамічна, але й хитка.
#пусто_розбирається
Циклічність. Картина входить до циклу “Пори року” та хронологічно відповідає грудню-січню. Цикл складався з шести або дванадцяти картин, з яких вціліло лише п’ять. Він продовжував середньовічну традицію ілюстрованих календарів, проте з ренесансними ідеями: “Пори року” нагадують не про суворість Божого замислу та невблаганний хід часу, а про красу кожного сезону.
Композиція. Все, що відбувається на картині, ми бачимо з верхньої перспективи або, якщо просто, з висоти пташиного польоту. Брейгель так робить глядача богом, який дивиться з гори. На передньому плані – мисливці, які повертаються з полювання, та втомлені, худі собаки. На тлі – долина з сільськими будинками та повсякденням людей. Хтось катається на ковзанах, хтось обпалює свиню, хтось везе дрова.
Символічність та настрій. В композиційній побудові є динаміка – діагоналі утворені схилами перетинаються вертикалями дерев. Драматичности додають гори на дальньому плані. Вони умовні та навмисні – голландські ландшафти пологі, а гори художник запозичив зі спогадів про Альпи, куди подорожував. Утім, холодна зеленувато-сіра палітра картини передає морозне заціпеніння. Попри наявність динамічних сцен, світ на ній здається застиглим.Тож тут поєднується статика і динаміка. Художник показує глядачу світ у динамічній рівновазі.
Геометрія картини трохи викривлена. Зображення наче ввігнуте всередину полотна. Одразу це непомітно, але підсвідомо створює ефект занурення.
Безліч людських фігур, які чітко видніються на сніжному тлі, наче створюють візерунок. Люди займаються своїми справами та утворюють з природою органічне ціле. Це передає гармонію та умиротворення.
Допитливі глядачі можуть знайти на картині і тривожні знаки. Мисливці повернулися з лісу майже без здобичі, тож, можливо, їм доведеться голодувати. Он люди кидають у вогонь меблі – може, скоро їм буде нічим палити? А там на даху одного будинку горить димар – невже скоро спалахне і селище? Гармонія тут не тільки й динамічна, але й хитка.
#пусто_розбирається
Гійом Аполлінер казав, що подружжя Делоне “говорили живописом”. Ці двоє об’єднувалися і любилися в мистецтві: разом писали картини, ходили на виставки та творили симультанізм. Про їхні орфічні побачення розповідатимемо на лекції “Соня і Робер Делоне: любов барвиста” 22 лютого (субота) о 14:00 в просторі ПеремогаSpace (бульвар Тараса Шевченка, 16). Вхід за внеском 30 грн та реєстрацією. А зараз допоможемо розібратися хоча б з однією картиною напрямку подружжя – “Електричні призми” (авторка – Соня).
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Соня і Робер любили гуляти бульваром Сан Мішель у Парижі, щоб роздивлятися нові ліхтарі. Саме тоді французьку столицю почали електрифікувати: гасове освітлення масово змінювали на електричне. Мисткиня згадувала, що ореоли навколо нових ліхтарів “вібрували кольорами та тінями”. Лампи нагадували “маленькі сонця” і були набагато яскравішими за гасові. Це явище Соня зобразила на серії картин “Електричні призми” 1913-го та 1914-го років.
СВІТЛО, БАРВА та РИТМ
Світло ліхтарів тут передане розмаїттям кольорових геометричних дисків. Картина поєднує три основи творчости Соні та Робера — світло, барву та ритм. За теорією Делоне розташування контрастних кольорів поряд створює відчуття “вібрації”. Так Соня намагалася змусити світло на “Електричних призмах” “рухатися” й “танцювати”. Яскраві диски — це не фізичне явище, яке створює ліхтар, а його суб’єктивне відчуттєве сприйняття художницею.
ФУТУРИЗМ
“Електричні призми” — не єдина картина, де Делоне пише “електрику”. І Соня, і Робер захоплювалися новими технологіями. Їм були близькі ідеї футуристів. Робер змалечку захоплювався наукою, вивчав фізику та геометрію, а його улюбленою частиною Парижа була Ейфелева вежа — ода модернізму й технологій. На деяких його симультанних полотнах диски й смужки повторюють обриси пропеллерів, передають відчуття руху та швидкости.
#пусто_розбирається
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Соня і Робер любили гуляти бульваром Сан Мішель у Парижі, щоб роздивлятися нові ліхтарі. Саме тоді французьку столицю почали електрифікувати: гасове освітлення масово змінювали на електричне. Мисткиня згадувала, що ореоли навколо нових ліхтарів “вібрували кольорами та тінями”. Лампи нагадували “маленькі сонця” і були набагато яскравішими за гасові. Це явище Соня зобразила на серії картин “Електричні призми” 1913-го та 1914-го років.
СВІТЛО, БАРВА та РИТМ
Світло ліхтарів тут передане розмаїттям кольорових геометричних дисків. Картина поєднує три основи творчости Соні та Робера — світло, барву та ритм. За теорією Делоне розташування контрастних кольорів поряд створює відчуття “вібрації”. Так Соня намагалася змусити світло на “Електричних призмах” “рухатися” й “танцювати”. Яскраві диски — це не фізичне явище, яке створює ліхтар, а його суб’єктивне відчуттєве сприйняття художницею.
ФУТУРИЗМ
“Електричні призми” — не єдина картина, де Делоне пише “електрику”. І Соня, і Робер захоплювалися новими технологіями. Їм були близькі ідеї футуристів. Робер змалечку захоплювався наукою, вивчав фізику та геометрію, а його улюбленою частиною Парижа була Ейфелева вежа — ода модернізму й технологій. На деяких його симультанних полотнах диски й смужки повторюють обриси пропеллерів, передають відчуття руху та швидкости.
#пусто_розбирається
Telegram
Пусто
“Хай буде світло” – сказав Робер Делоне і з’явився орфізм.
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання…
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання…
Якби Густав Клімт мав улюблене свято, ним би було восьме березня, бо включало дві радости митця: кохати та писати жінок. Для художника вони втілювали саме життя, тому мали на картинах головні ролі. Про femme fatale та фемінізм Густава Клімта ми вже розповідали на лекції, яку можна переглянути тут. А поки розглянемо конкретну жінку на картині “Юдита та Олоферн” Густава Клімта.
Що зображено?
На картині портрет біблійної героїні Юдити. У руках вона тримає відтяту голову генерала Олоферна. Жінка напів оголена в блакитному вбранні, прикрашеному золотими візерунками в єгипетському та вавилонському стилях. Як і на багатьох картинах митця, вона займає центральне місце на полотні. Тьмяно намальована голова чоловіка майже витіснена з картини. Він тут не важливий.
Полотно було написане під час “золотого періоду” Густава Клімта, тому багато де вкрито сусальним золотом – тонкими листами золота, популярними в декорі. Воно, як на старих візантійських мозаїках, сакралізує героїню, адже так само озолочували зображення Христа, Діви Марії та інших святих.
Для “Юдити та Олоферна” позувала одна з улюблених натурниць і муз митця – Адель Блох-Бауер.
Що це означає?
У Старому Завіті, у “Книзі Юдити”, є притча про місто Ветілую, яке взяв в облогу ассирійський генерал Олоферн. Вдова Юдита, щоб врятувати місто, пробралася у ворожий табір, спокусила командувача, а потім відтяла йому голову. Втративши генерала, військо Олоферна залишило Ветілую, а Юдита стала місцевою героїнею.
Утім, Густав Клімт побачив Юдиту іншою, ніж її зображали художники до нього. Традиційно її історія символізувала перемогу чеснот над пороками. Вона була самою невинністю, втіленою на полотні. У Клімта ж Юдита чуттєва, впевнена і ніяк не смиренна. Вона впивається вбивством і зверхньо посміхається глядачу, не соромлячись ані свого вчинку, ані оголености.
У 1901 для віденьскої публіки, й так стурбованої працями Фройда, “Юдита” стала шоком. Щоб врятувати честь міту про смиренну героїню, критики заперечили назву на полотні й називали картину “Саломея” – на честь жорстокої царівни з Нового Завіту, яка наказала відтяти голову Іоану Хрестителю. Утім, Клімта, що вже став визнаним майстром, їхня думка мало хвилювала.
Щоб дізнатися, що ще мало хвилювало Клімта, а також визначало його мистецький стиль звертайтеся до матеріалів на сайті Пусто: Золотий Густав Клімт, православ'я і еротика, Густав Клімт поза золотом, Густав Клімт на променаді, Густав Клімт під ручку з Фройдом і Батько-модерніст, син-експресіоніст: Клімт і Шіле.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На картині портрет біблійної героїні Юдити. У руках вона тримає відтяту голову генерала Олоферна. Жінка напів оголена в блакитному вбранні, прикрашеному золотими візерунками в єгипетському та вавилонському стилях. Як і на багатьох картинах митця, вона займає центральне місце на полотні. Тьмяно намальована голова чоловіка майже витіснена з картини. Він тут не важливий.
Полотно було написане під час “золотого періоду” Густава Клімта, тому багато де вкрито сусальним золотом – тонкими листами золота, популярними в декорі. Воно, як на старих візантійських мозаїках, сакралізує героїню, адже так само озолочували зображення Христа, Діви Марії та інших святих.
Для “Юдити та Олоферна” позувала одна з улюблених натурниць і муз митця – Адель Блох-Бауер.
Що це означає?
У Старому Завіті, у “Книзі Юдити”, є притча про місто Ветілую, яке взяв в облогу ассирійський генерал Олоферн. Вдова Юдита, щоб врятувати місто, пробралася у ворожий табір, спокусила командувача, а потім відтяла йому голову. Втративши генерала, військо Олоферна залишило Ветілую, а Юдита стала місцевою героїнею.
Утім, Густав Клімт побачив Юдиту іншою, ніж її зображали художники до нього. Традиційно її історія символізувала перемогу чеснот над пороками. Вона була самою невинністю, втіленою на полотні. У Клімта ж Юдита чуттєва, впевнена і ніяк не смиренна. Вона впивається вбивством і зверхньо посміхається глядачу, не соромлячись ані свого вчинку, ані оголености.
У 1901 для віденьскої публіки, й так стурбованої працями Фройда, “Юдита” стала шоком. Щоб врятувати честь міту про смиренну героїню, критики заперечили назву на полотні й називали картину “Саломея” – на честь жорстокої царівни з Нового Завіту, яка наказала відтяти голову Іоану Хрестителю. Утім, Клімта, що вже став визнаним майстром, їхня думка мало хвилювала.
Щоб дізнатися, що ще мало хвилювало Клімта, а також визначало його мистецький стиль звертайтеся до матеріалів на сайті Пусто: Золотий Густав Клімт, православ'я і еротика, Густав Клімт поза золотом, Густав Клімт на променаді, Густав Клімт під ручку з Фройдом і Батько-модерніст, син-експресіоніст: Клімт і Шіле.
#пусто_розбирається
Кажуть, у художників найменша ймовірність заразитися вірусом, бо вони й так постійно самоізолюються. Теодор Жеріко — не виняток. У ХІХ столітті він влаштував собі “карантин”: побрив голову, щоб не ходити на тусівки (така зачіска вважалася не світською), замкнувся в майстерні й працював цілодобово. Все заради того, щоб написати одну з найграндіозніших картин Лувру – “Пліт медузи”. Розповідаємо, звідки взявся шедевр романтизму, що спільного між майстернею Жеріко і моргом та до чого тут студенти-медики.
НЕВДАЛИЙ ПЕРЕЇЗД
1816 року з Франції до Сенегалу фрегат “Медуза” перевозив людей для колонізації нових земель. Капітаном корабля був граф де Шомаре, який підкупом здобув це місце. Через його непрофесіоналізм “Медуза” погрузла на мілині вже наступного дня. Судно не рухалося, тому людям довелося пересісти на рятівні човни. Для 150 осіб, яким не вистачило місця, змайстрували імпровізований пліт і прив’язали до шлюпок. Однак граф де Шомаре вирішив порізати мотузки, щоб “скинути баласт” і швидше дістатися суші. Жінок, старих і матросів залишили напризволяще у океані. Вони провели на плоті 13 діб, під час яких вижили лише 15 людей. За безпечне місце біля щогли билися на смерть, голод спонукав вдаватися до канібалізму, а від палючого сонця деякі втратили глузд. Лише згодом судно “Аргус” знайшов пліт і забрав тих, хто вижив.
(А)ПОЛІТИЧНИЙ ЖЕРІКО
Жеріко вирішив написати картину через два роки після трагедії плоту “Медуза”. Тоді ця історія все ще не сходила з язиків: вона показувала корупцію у французькій владі, яка призвела до десятків невинних жертв. Хірург та інженер, які були серед переживців, видали книжку про свій досвід. Суспільство було обурене, а політична верхівка намагалася ігнорувати трагедію. Тому свою нову картину Теодор Жеріко назвав “Кораблетроща”. Ця назва не мала політичного контексту, тому її дозволили виставити на Салоні, але глядачі розуміли, про що мова.
РОМАНТИЗМ, НАДІЯ І ВІДІРВАНІ КІНЦІВКИ
Митець довго не міг визначитися, на чому зробити акцент. На ескізах бачимо, що Жеріко думав і про канібалізм, і про момент порятунку, і про бійки за місце біля щогли. Втім, Теодор обрав найсильніший сюжет: відчуття надії. На горизонті ми бачимо “Аргус”, який ось-ось врятує пліт. До речі, постраждалі двічі бачили судно: вперше воно не помітило “Медузу” і проплило повз. Ця крихітна цятка уособлює все, що тоді відчували люди.
На картині складна композиція: всі лиця обернені від нас, а один кут плота ховається під раму, тому здається, немов глядач також на “Медузі”. Щоб зобразити понівечені мертві тіла, Жеріко годинами малював кінцівки, які йому приносили медики із госпіталю. Писати на передньому плані мерців було “модно” серед романтиків: це додавало картині адреналіну, того, чого собі не могли дозволити класицисти. Такий прийом згодом використав на “Свободі на барикадах” Ежен Делакруа, який, до речі, був натурником Жеріко для цієї картини. Про канібалізм Теодор теж не забув: на фрагменті можна побачити, як один з чоловіків кусає за ногу іншого.
Картина Жеріко — не просто картина про засудження влади чи кораблетрощу. “Пліт Медуза” розповідає позачасову історію про людей, кинутих напризволяще. Бо всі ми часом почуваємося, ніби втрачаємо останню надію посеред океану, де не можемо знайти порятунку. Жеріко залишає нам лише одне — розмиту цятку на горизонті, яка може виявитися судном “Аргус”.
#пусто_розбирається
НЕВДАЛИЙ ПЕРЕЇЗД
1816 року з Франції до Сенегалу фрегат “Медуза” перевозив людей для колонізації нових земель. Капітаном корабля був граф де Шомаре, який підкупом здобув це місце. Через його непрофесіоналізм “Медуза” погрузла на мілині вже наступного дня. Судно не рухалося, тому людям довелося пересісти на рятівні човни. Для 150 осіб, яким не вистачило місця, змайстрували імпровізований пліт і прив’язали до шлюпок. Однак граф де Шомаре вирішив порізати мотузки, щоб “скинути баласт” і швидше дістатися суші. Жінок, старих і матросів залишили напризволяще у океані. Вони провели на плоті 13 діб, під час яких вижили лише 15 людей. За безпечне місце біля щогли билися на смерть, голод спонукав вдаватися до канібалізму, а від палючого сонця деякі втратили глузд. Лише згодом судно “Аргус” знайшов пліт і забрав тих, хто вижив.
(А)ПОЛІТИЧНИЙ ЖЕРІКО
Жеріко вирішив написати картину через два роки після трагедії плоту “Медуза”. Тоді ця історія все ще не сходила з язиків: вона показувала корупцію у французькій владі, яка призвела до десятків невинних жертв. Хірург та інженер, які були серед переживців, видали книжку про свій досвід. Суспільство було обурене, а політична верхівка намагалася ігнорувати трагедію. Тому свою нову картину Теодор Жеріко назвав “Кораблетроща”. Ця назва не мала політичного контексту, тому її дозволили виставити на Салоні, але глядачі розуміли, про що мова.
РОМАНТИЗМ, НАДІЯ І ВІДІРВАНІ КІНЦІВКИ
Митець довго не міг визначитися, на чому зробити акцент. На ескізах бачимо, що Жеріко думав і про канібалізм, і про момент порятунку, і про бійки за місце біля щогли. Втім, Теодор обрав найсильніший сюжет: відчуття надії. На горизонті ми бачимо “Аргус”, який ось-ось врятує пліт. До речі, постраждалі двічі бачили судно: вперше воно не помітило “Медузу” і проплило повз. Ця крихітна цятка уособлює все, що тоді відчували люди.
На картині складна композиція: всі лиця обернені від нас, а один кут плота ховається під раму, тому здається, немов глядач також на “Медузі”. Щоб зобразити понівечені мертві тіла, Жеріко годинами малював кінцівки, які йому приносили медики із госпіталю. Писати на передньому плані мерців було “модно” серед романтиків: це додавало картині адреналіну, того, чого собі не могли дозволити класицисти. Такий прийом згодом використав на “Свободі на барикадах” Ежен Делакруа, який, до речі, був натурником Жеріко для цієї картини. Про канібалізм Теодор теж не забув: на фрагменті можна побачити, як один з чоловіків кусає за ногу іншого.
Картина Жеріко — не просто картина про засудження влади чи кораблетрощу. “Пліт Медуза” розповідає позачасову історію про людей, кинутих напризволяще. Бо всі ми часом почуваємося, ніби втрачаємо останню надію посеред океану, де не можемо знайти порятунку. Жеріко залишає нам лише одне — розмиту цятку на горизонті, яка може виявитися судном “Аргус”.
#пусто_розбирається
Мінімаліст Френк Стелла хотів писати картини без сенсу, але випадково заклав у них цілу ідеологію. Щоб ви не шукали прихованого символізму в його роботах, як дівчина на фото (чого робити не можна!), з’ясовуємо, що заклав митець у серію “Чорних картин” на прикладі полотна “Піднімайте прапори”.
Що зображено?
На картині чорні полоси, які розділяють тонкі проміжки незафарбованого полотна. Вони написані на необробленому полотні звичайною ремонтною фарбою. Стелла написав серію простими мазками, якими маляри фарбують будинки.
Що це означає?
“Чорні картини” вважаються першими прикладами мінімалізму, заснованого у 1950-их. Митці цього напряму намагалися відвернути увагу глядача від зображення та концепту картини і натомість показати її як предмет.
“Ви бачите те, що ви бачите,” – пояснював митець, і ця фраза випадково підсумувала весь мистецький напрям. Стелла хотів, щоб ви роздивлялися полотно, його нерівні мазки та сформували своє суб’єктивне ставлення: подобається чи ні? І все.
За назву Стелла взяв стару нацистську пісню. Він не вкладав у неї ніякого сенсу, навпаки намагався довести роботу до абсурду та іронічно підривав саму ідею “сенсу картини”. Для митця мінімалізм став першим етапом на шляху до експериментів з кольором та заснування максималізму – протилежного напряму, який використовував надмірність, яскравість та динамічність.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На картині чорні полоси, які розділяють тонкі проміжки незафарбованого полотна. Вони написані на необробленому полотні звичайною ремонтною фарбою. Стелла написав серію простими мазками, якими маляри фарбують будинки.
Що це означає?
“Чорні картини” вважаються першими прикладами мінімалізму, заснованого у 1950-их. Митці цього напряму намагалися відвернути увагу глядача від зображення та концепту картини і натомість показати її як предмет.
“Ви бачите те, що ви бачите,” – пояснював митець, і ця фраза випадково підсумувала весь мистецький напрям. Стелла хотів, щоб ви роздивлялися полотно, його нерівні мазки та сформували своє суб’єктивне ставлення: подобається чи ні? І все.
За назву Стелла взяв стару нацистську пісню. Він не вкладав у неї ніякого сенсу, навпаки намагався довести роботу до абсурду та іронічно підривав саму ідею “сенсу картини”. Для митця мінімалізм став першим етапом на шляху до експериментів з кольором та заснування максималізму – протилежного напряму, який використовував надмірність, яскравість та динамічність.
#пусто_розбирається
Жінок ґвалтують. І що в Італії XVII століття, що в сучасному світі, їх намагаються у цьому звинуватити, а кривдників — виправдати. Мисткиня Артемізія Джентілескі не носила “надто коротких” спідниць, не користувалася червоною помадою і не поверталася додому ночами. Втім, коли їй було 17, її зґвалтував художник Агостіно Тассі, у майстерні якого Артемізія мала навчатися мистецтву перспективи.
Чоловік довго дурив юну Джентілескі та її тата й обіцяв, що одружиться з нею. Це були пусті балачки, бо Агостіно перебував у шлюбі з іншою жінкою. За зґвалтування після кількох місяців суду художника посадили, однак у в’язниці він відсидів менше, ніж рік. Під час розслідування Артемізію катували, ганьбили і навіть проводили публічний гінекологічний огляд. Перспективи Агостіно її, до речі, так і не навчив.
Джентілескі закарбувала спогади про зґвалтування у своїх картинах. Вона часто обирала сюжети, пов’язані з насиллям над жінками, або ті, де героїні тріумфують над чоловіками, що їх скривдили. Такою є, наприклад, “Сусанна і старці”. Це біблійна історія про єврейку, якої домагалися двоє старійшин, коли побачили, як вона вмивається у басейні. Вони вмовляли жінку віддатися їм і шантажували тим, що звинуватять її у злочинах. Сусанна не погодилася, тому суд несправедливо приговорив її до смертної кари. Дівчину врятував пророк Даниїл.
На цій ранній картині Артемізія написала жінку так, як тоді могла зробити лише жінка. Її тіло не ідеалізоване і не сексуалізоване. Цікаво зображений бюст Сусанни: її груди злегка опущені, а під ними видно невеликі складки, так само, як і на животі. Художниця писала жіноче тіло таким, яким сама його бачила, а не з “чоловічої” перспективи. До того ж, Сусанна зображена тут цілком природньо: немає жодного “натяку”, що вона могла якось сама спокусити старців, її обличчя збентежене. Тоді як на однойменній роботі Гвідо Рені героїня радше спантеличена, ніж налякана.
Однією з найвідоміших картин Артемізії Джентілескі є “Юдит, що відсікає голову Олоферна”. Її часто порівнюють з однойменною роботою Караваджо. Втім, картина Артемізії має кардинально інший характер. Героїня Караваджо схвильована, її обличчя виявляє відразу до того, що відбувається, тоді як у Джентілескі Юдит знає, що робить, і холоднокровно вбиває Олоферна. Це історія жінки, яка рятує свій народ від армії ассирійців, вбиваючи їхнього головнокомандувача. Артемізія розуміла, що героїня з таким завданням мала бути жорстокою і тріумфальною. Зрештою, вона знала, що жінка такою взагалі може бути. Через це картина Джентілескі набагато кривавіша й емоційніша, ніж Караваджо: художниця усвідомлювала, кого вона пише.
Рішучість, біль та травма відчувається й в іншій героїні мисткині — Лукреції. Вона була одруженою римлянкою, до якої залицявся син царя Тарквіній. Дівчина йому відмовила, тому він взяв її силою. Лукреція не могла пережити цього безчестя, тому розповіла про все чоловікові і заколола себе у нього на очах. Цей момент і пише Артемізія. Ми бачимо, що обличчя Лукреції виявляє холодний спокій та відчай: після зґвалтування думка про смерть не лякає її, а здається єдиним виходом із ситуації. Джентілескі вирішила написати не момент зґвалтування чи самогубства. Вона обрала найбільш емоційно сильну мить, коли Лукреція прийняла рішення. Вона вже притримує груди, щоб ввігнати в серце кинжал, і ми чітко розуміємо: її не зупинити.
Жінок ґвалтують. У Древньому Римі, біблійному Вавилоні і в сучасній Україні. Не за спідниці, поведінку чи макіяж. У зґвалтування не було і немає провини жертви, а у кривдника — виправдання. І хоч якою прекрасню добою не було XVII століття в Італії, деякі речі слід залишити в минулому.
#пусто_розбирається
Чоловік довго дурив юну Джентілескі та її тата й обіцяв, що одружиться з нею. Це були пусті балачки, бо Агостіно перебував у шлюбі з іншою жінкою. За зґвалтування після кількох місяців суду художника посадили, однак у в’язниці він відсидів менше, ніж рік. Під час розслідування Артемізію катували, ганьбили і навіть проводили публічний гінекологічний огляд. Перспективи Агостіно її, до речі, так і не навчив.
Джентілескі закарбувала спогади про зґвалтування у своїх картинах. Вона часто обирала сюжети, пов’язані з насиллям над жінками, або ті, де героїні тріумфують над чоловіками, що їх скривдили. Такою є, наприклад, “Сусанна і старці”. Це біблійна історія про єврейку, якої домагалися двоє старійшин, коли побачили, як вона вмивається у басейні. Вони вмовляли жінку віддатися їм і шантажували тим, що звинуватять її у злочинах. Сусанна не погодилася, тому суд несправедливо приговорив її до смертної кари. Дівчину врятував пророк Даниїл.
На цій ранній картині Артемізія написала жінку так, як тоді могла зробити лише жінка. Її тіло не ідеалізоване і не сексуалізоване. Цікаво зображений бюст Сусанни: її груди злегка опущені, а під ними видно невеликі складки, так само, як і на животі. Художниця писала жіноче тіло таким, яким сама його бачила, а не з “чоловічої” перспективи. До того ж, Сусанна зображена тут цілком природньо: немає жодного “натяку”, що вона могла якось сама спокусити старців, її обличчя збентежене. Тоді як на однойменній роботі Гвідо Рені героїня радше спантеличена, ніж налякана.
Однією з найвідоміших картин Артемізії Джентілескі є “Юдит, що відсікає голову Олоферна”. Її часто порівнюють з однойменною роботою Караваджо. Втім, картина Артемізії має кардинально інший характер. Героїня Караваджо схвильована, її обличчя виявляє відразу до того, що відбувається, тоді як у Джентілескі Юдит знає, що робить, і холоднокровно вбиває Олоферна. Це історія жінки, яка рятує свій народ від армії ассирійців, вбиваючи їхнього головнокомандувача. Артемізія розуміла, що героїня з таким завданням мала бути жорстокою і тріумфальною. Зрештою, вона знала, що жінка такою взагалі може бути. Через це картина Джентілескі набагато кривавіша й емоційніша, ніж Караваджо: художниця усвідомлювала, кого вона пише.
Рішучість, біль та травма відчувається й в іншій героїні мисткині — Лукреції. Вона була одруженою римлянкою, до якої залицявся син царя Тарквіній. Дівчина йому відмовила, тому він взяв її силою. Лукреція не могла пережити цього безчестя, тому розповіла про все чоловікові і заколола себе у нього на очах. Цей момент і пише Артемізія. Ми бачимо, що обличчя Лукреції виявляє холодний спокій та відчай: після зґвалтування думка про смерть не лякає її, а здається єдиним виходом із ситуації. Джентілескі вирішила написати не момент зґвалтування чи самогубства. Вона обрала найбільш емоційно сильну мить, коли Лукреція прийняла рішення. Вона вже притримує груди, щоб ввігнати в серце кинжал, і ми чітко розуміємо: її не зупинити.
Жінок ґвалтують. У Древньому Римі, біблійному Вавилоні і в сучасній Україні. Не за спідниці, поведінку чи макіяж. У зґвалтування не було і немає провини жертви, а у кривдника — виправдання. І хоч якою прекрасню добою не було XVII століття в Італії, деякі речі слід залишити в минулому.
#пусто_розбирається
Wikipedia
Файл:Guido Reni - Susanna and the Elders - WGA19296.jpg
Исходный файл (1280 × 990 пикселей, размер файла: 252 Кб, MIME-тип: image/jpeg)
Коли не існувало комп’ютерів та інтернету, діти проводили час на вулиці, де грали у футбол, піжмурки чи квача. Ці та інші дитячі забави зображені на картині «Дитячі ігри» Пітера Брейгеля Старшого. Розповідаємо, для чого нідерландський художник написав картину-ілюстрацію мало не всіх дитячих розваг XVI століття.
Що зображено?
Згідно з підрахунками, на полотні зображено понад двісті фігур, які залучені до близько вісімдесяти дитячих ігор. Може здатися, що таку кількість людей можливо намалювати лише на полотні розміром із кімнату, але насправді «Дитячі ігри» – це маленька картина розміром 118х161 см. Художник зобразив дитячі будні у реалістичній манері, де діти не лише граються ляльками чи доганяють один одного, але й конфліктують між собою і навіть б’ються. Мистецтвознавці вважають, що на картині зображений лише один дорослий персонаж – жінка, яка обливає водою двох хлопчиків, що зчепилися у бійці. Також на картині присутня алюзія на ремесло Брейгеля – дівчинка, яка розтирає червоні цеглини у порошок. Так робили тоді художники, а отриманий порошок перетворювали у пігмент для фарби.
Що це означає?
Сучасник Брейгеля, письменник Еразм Ротердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» писав, що «немає нічого дурнішого ніж серйозне сприйняття грайливости й також немає нічого безглуздішого ніж дурощі у серйозних справах». Натхненний цією роботою, Брейгель написав картину, де дитячі забави служать метафорою дурости та абсурду, що притаманні світу дорослих. Як і в дорослому світі, чимало дитячих фігурок сповнені жорстокости та ненависти один до одного. Наприклад є сцена гри, де діти формують прохід, через який один із них має пробігти, тоді як решта штовхають його та дають стусанів. Ще однією сумнівною грою зайнята інша група дітей, які оточили хлопчика та виривають йому волосся із голови. Нажаханий вираз обличчя дитини свідчить про те, що йому геть не до вподоби така забава. Але на полотні також можна знайти і мирні ігри, як-от пускання мильних бульбашок чи будування пісочного замку. Не всі ми жорстокі.
Саме полотно можна вважати грою, адже незліченна кількість маленьких фігурок мовби запрошує глядача приглядітися і віднайти якнайбільше різних забав на картині.
Хаос, поспіх, метушня – ось перші асоціації, які виникають при спогляданні полотна. Тими ж словами можна описати життя сучасних людей, які настільки заклопотані власними турботами, що не помічають, як поряд із ними з когось знущаються, б’ють чи грабують. Брейгель дозволяє авдиторії поглянути на себе збоку І залишається актуальним й досі.
#пусто_розбирається
Що зображено?
Згідно з підрахунками, на полотні зображено понад двісті фігур, які залучені до близько вісімдесяти дитячих ігор. Може здатися, що таку кількість людей можливо намалювати лише на полотні розміром із кімнату, але насправді «Дитячі ігри» – це маленька картина розміром 118х161 см. Художник зобразив дитячі будні у реалістичній манері, де діти не лише граються ляльками чи доганяють один одного, але й конфліктують між собою і навіть б’ються. Мистецтвознавці вважають, що на картині зображений лише один дорослий персонаж – жінка, яка обливає водою двох хлопчиків, що зчепилися у бійці. Також на картині присутня алюзія на ремесло Брейгеля – дівчинка, яка розтирає червоні цеглини у порошок. Так робили тоді художники, а отриманий порошок перетворювали у пігмент для фарби.
Що це означає?
Сучасник Брейгеля, письменник Еразм Ротердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» писав, що «немає нічого дурнішого ніж серйозне сприйняття грайливости й також немає нічого безглуздішого ніж дурощі у серйозних справах». Натхненний цією роботою, Брейгель написав картину, де дитячі забави служать метафорою дурости та абсурду, що притаманні світу дорослих. Як і в дорослому світі, чимало дитячих фігурок сповнені жорстокости та ненависти один до одного. Наприклад є сцена гри, де діти формують прохід, через який один із них має пробігти, тоді як решта штовхають його та дають стусанів. Ще однією сумнівною грою зайнята інша група дітей, які оточили хлопчика та виривають йому волосся із голови. Нажаханий вираз обличчя дитини свідчить про те, що йому геть не до вподоби така забава. Але на полотні також можна знайти і мирні ігри, як-от пускання мильних бульбашок чи будування пісочного замку. Не всі ми жорстокі.
Саме полотно можна вважати грою, адже незліченна кількість маленьких фігурок мовби запрошує глядача приглядітися і віднайти якнайбільше різних забав на картині.
Хаос, поспіх, метушня – ось перші асоціації, які виникають при спогляданні полотна. Тими ж словами можна описати життя сучасних людей, які настільки заклопотані власними турботами, що не помічають, як поряд із ними з когось знущаються, б’ють чи грабують. Брейгель дозволяє авдиторії поглянути на себе збоку І залишається актуальним й досі.
#пусто_розбирається
Абстрактне мистецтво – не завжди хаотична, яскрава мазня. Абстракціонізм буває тихим та казковим, якщо знати, де шукати. З’ясовуємо, чому “Червоно-зелені та фіолетово-жовті ритми” Пауля Клее не дитячі каракулі й де тут захований цілий концерт.
Що зображено?
На невеликому полотні написаний майже абстрактний пейзаж з квадратів і дерев. Палітра приглушена та гармонійна, хоч і базується на протилежностях – червоному/зеленому і фіолетовому/жовтому кольорах.
Що це означає?
Робота уособлює все, у що вірив Пауль Клее та “Синій Вершник” – мистецьке угрупування, в яке він входив.
Передовсім, це – музика. Пауль Клее грав на скрипці в оркестрі і переніс любов до музики в живопис. Кожен колір мав для нього власне звучання та емоцію, тому квадрати на полотні розташовані у певному “ритмі”, ніби ноти музичного твору.
Крім цього, важлива відмова від форми. Будь-яка картина в образотворчому мистецтві сприймається крізь форму та колір. Якщо ж ви справді хочете почути “внутрішню музику” кольорів, то не можете відволікатися на форму. Так думали абстракціоністи. Втім, ця робота не є повністю абстрактною: ми бачимо силует лісу, який повторюється й в інших роботах митця.
Члени “Синього Вершника” романтизували роль художника як сміливого лицаря, і загадковий ліс на полотні свідчить, що Клее бачив в собі цього “синього вершника”.
Є тут також і любов до примітивізму. Хоча картина має по-дитячому простий вигляд, вона дбайливо спланована. Клее захоплювався тим, як наскельні малюнки простими образами викликають сильні емоції. Цього він прагнув і сам: не ускладнювати і передати свої переживання якомога простіше.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На невеликому полотні написаний майже абстрактний пейзаж з квадратів і дерев. Палітра приглушена та гармонійна, хоч і базується на протилежностях – червоному/зеленому і фіолетовому/жовтому кольорах.
Що це означає?
Робота уособлює все, у що вірив Пауль Клее та “Синій Вершник” – мистецьке угрупування, в яке він входив.
Передовсім, це – музика. Пауль Клее грав на скрипці в оркестрі і переніс любов до музики в живопис. Кожен колір мав для нього власне звучання та емоцію, тому квадрати на полотні розташовані у певному “ритмі”, ніби ноти музичного твору.
Крім цього, важлива відмова від форми. Будь-яка картина в образотворчому мистецтві сприймається крізь форму та колір. Якщо ж ви справді хочете почути “внутрішню музику” кольорів, то не можете відволікатися на форму. Так думали абстракціоністи. Втім, ця робота не є повністю абстрактною: ми бачимо силует лісу, який повторюється й в інших роботах митця.
Члени “Синього Вершника” романтизували роль художника як сміливого лицаря, і загадковий ліс на полотні свідчить, що Клее бачив в собі цього “синього вершника”.
Є тут також і любов до примітивізму. Хоча картина має по-дитячому простий вигляд, вона дбайливо спланована. Клее захоплювався тим, як наскельні малюнки простими образами викликають сильні емоції. Цього він прагнув і сам: не ускладнювати і передати свої переживання якомога простіше.
#пусто_розбирається
Правильно освідчитися у коханні може не кожен. Найбільше через це натерпілися жінки художників-модерністів, яким писали жахливі портрети. З’ясовуємо, чому дружина Анрі Матісса мала б не ображатися на “Жінку в капелюсі”, а бачити в картині вияв великої любови.
Що зображено?
Це портрет жінки, вбраної у щось, що символізує модну сукню та чепурний капелюшок. Утім, це не типовий буржуазний портрет. Фарби нанесені швидко та неакуратно (згодом цю “мазню” називатимуть технікою імпасто), а кольори нереалістичні. Через грубі мазки капелюх нагадує вазу, а сукня – лахміття. Непропорційно мале обличчя жінки одночасно синє, жовте та зелене. Замість тла на картині – кольорові плями.
Що це означає?
Коли Матісс пояснював, що це портрет його дружини, всі вважали таке твердження дикунством та великою неповагою. Насправді ж для митця це був єдиний спосіб показати свої палкі почуття до коханої, які ховалися за маскою стриманости. Анрі Матісс і справді був стриманим: адвокат, завжди в гарному костюмі, батько трьох дітей. Не вписувалося в образ лише те, що він, попри волю батька, кинув юриспруденцію заради живопису.
У пошуках свого стилю разом із найкращим другом, художником Андре Дереном, він накупив яскравих фарб і поїхав на південь Франції писати. Їх надила яскрава палітра Ван Гога. Вони часто обирали контрастні кольори, щоб картина запам’ятовувалася, утім, для них це було поле для експериментів з кольором. Жодного сенсу. Коли ж восени Матісс та його друзі-однодумці вперше показали свої картини у Осінньому салоні, глядачі подумали, що з них кепкують. Матісса та друзів вони називали “звірами”, а їхній напрям – фовізмом (від французького слова “звір”).
Але звірі також можуть любити. І писати коханих жінок — яскраво, констрастно й емоційно.
#пусто_розбирається
Що зображено?
Це портрет жінки, вбраної у щось, що символізує модну сукню та чепурний капелюшок. Утім, це не типовий буржуазний портрет. Фарби нанесені швидко та неакуратно (згодом цю “мазню” називатимуть технікою імпасто), а кольори нереалістичні. Через грубі мазки капелюх нагадує вазу, а сукня – лахміття. Непропорційно мале обличчя жінки одночасно синє, жовте та зелене. Замість тла на картині – кольорові плями.
Що це означає?
Коли Матісс пояснював, що це портрет його дружини, всі вважали таке твердження дикунством та великою неповагою. Насправді ж для митця це був єдиний спосіб показати свої палкі почуття до коханої, які ховалися за маскою стриманости. Анрі Матісс і справді був стриманим: адвокат, завжди в гарному костюмі, батько трьох дітей. Не вписувалося в образ лише те, що він, попри волю батька, кинув юриспруденцію заради живопису.
У пошуках свого стилю разом із найкращим другом, художником Андре Дереном, він накупив яскравих фарб і поїхав на південь Франції писати. Їх надила яскрава палітра Ван Гога. Вони часто обирали контрастні кольори, щоб картина запам’ятовувалася, утім, для них це було поле для експериментів з кольором. Жодного сенсу. Коли ж восени Матісс та його друзі-однодумці вперше показали свої картини у Осінньому салоні, глядачі подумали, що з них кепкують. Матісса та друзів вони називали “звірами”, а їхній напрям – фовізмом (від французького слова “звір”).
Але звірі також можуть любити. І писати коханих жінок — яскраво, констрастно й емоційно.
#пусто_розбирається
Якщо вам здається, що сучасний український живопис — це щось зі світу фантастики, то ви не дарма почали читати цей пост. В образотворчому мистецтві періоду незалежности склалася традиція мусолити тему радянського минулого. Цим у живописі займаються навіть молоді художники, які СРСР не застали. Та не тільки таким живе Україна. Розповідаємо про п'ятьох незвичних митців періоду незалежности, на яких варто звернути увагу (або не одним Марчуком).
Марікó Гельман
Спільний знаменник творів мисткині — людина. Утім, кожна серія її робіт — це дослідження окремої теми: тілесність, сексуальність, вплив, самоідентифікація чи свідомість. Маріко Гельман досліджує людину через призму психоаналізу та релігії, чим створює баланс між інтелектуальним та емоційним. Роботи мисткині — іноді графічні, а часом іконописні або з використанням іронічного тексту.
Костянтин Зоркін
Митця цікавить шаманське коріння мистецтва, тому часто перформанси Зоркіна нагадують прадавні ритуали. Для нього творчість — це магічна практика, яка повинна виводити митця і глядача на новий рівень сприйняття. Зоркін презентує ритуальні дійства, якими наповнене наше життя, і які ми самі часто не помічаємо. Так мистецтво стає засобом повернення пам’яти, поверненням до магічного. Або здобуття інакшого, незвичного досвіду.
Олена Каїнська
На полотнах мисткині — схематині 2D образи, статичні і часом казкові. Вони наївні і прості. Утім, у цьому і полягає їхня символічна глибина. У мистецтві Олена Каїнська транслює внутрішній спокій, безпеку, які не можна знайти ні в тибетських монастирях, ні в книгах самопомочі. Саме цих базових почуттів — захищености і співчуття — не вистачає ускладненому сучасному живопису. Про Каїнську, Зоркіна та Гельман читайте детально в матеріалі.
Анатолій Криволап
Мистецтвознавці кажуть, що полотна Криволапа — візитна картка України. А точніше, колір, який художник розмазує по всьому полотні. Якщо у вас болітимуть очі від такої насиченности, то не хвилюйтеся. На противагу ядучому кольору, композиції його робіт спокійні. Пейзажні сцени з корівками, заходами сонця і величезним небом. Це експресіонізм, пов’язаний із українською пейзажною традицією.
Тіберій Сільваші
Що станеться, якщо абстракціонізм зіллється із закарпатською школою живопису? Це буде мистецтво Тіберія Сільваші. Мінімалістичні, багаторівневі серії полотен, які зображують кольори і форми, прості об’єкти, які складаються в пазл і позначають рух. Користуючись кольором, Сільваші фіксує внутрішній потік часу. Тут не треба шукати логічного пояснення символіки або філософського підтексту, а всього лиш дивитися і відчувати.
Тож, споглядайте сучасне українське мистецтво (чорноброві, та не з раціоналізмом!), бо не все воно лишилось у СРСР.
#пусто_розбирається
Марікó Гельман
Спільний знаменник творів мисткині — людина. Утім, кожна серія її робіт — це дослідження окремої теми: тілесність, сексуальність, вплив, самоідентифікація чи свідомість. Маріко Гельман досліджує людину через призму психоаналізу та релігії, чим створює баланс між інтелектуальним та емоційним. Роботи мисткині — іноді графічні, а часом іконописні або з використанням іронічного тексту.
Костянтин Зоркін
Митця цікавить шаманське коріння мистецтва, тому часто перформанси Зоркіна нагадують прадавні ритуали. Для нього творчість — це магічна практика, яка повинна виводити митця і глядача на новий рівень сприйняття. Зоркін презентує ритуальні дійства, якими наповнене наше життя, і які ми самі часто не помічаємо. Так мистецтво стає засобом повернення пам’яти, поверненням до магічного. Або здобуття інакшого, незвичного досвіду.
Олена Каїнська
На полотнах мисткині — схематині 2D образи, статичні і часом казкові. Вони наївні і прості. Утім, у цьому і полягає їхня символічна глибина. У мистецтві Олена Каїнська транслює внутрішній спокій, безпеку, які не можна знайти ні в тибетських монастирях, ні в книгах самопомочі. Саме цих базових почуттів — захищености і співчуття — не вистачає ускладненому сучасному живопису. Про Каїнську, Зоркіна та Гельман читайте детально в матеріалі.
Анатолій Криволап
Мистецтвознавці кажуть, що полотна Криволапа — візитна картка України. А точніше, колір, який художник розмазує по всьому полотні. Якщо у вас болітимуть очі від такої насиченности, то не хвилюйтеся. На противагу ядучому кольору, композиції його робіт спокійні. Пейзажні сцени з корівками, заходами сонця і величезним небом. Це експресіонізм, пов’язаний із українською пейзажною традицією.
Тіберій Сільваші
Що станеться, якщо абстракціонізм зіллється із закарпатською школою живопису? Це буде мистецтво Тіберія Сільваші. Мінімалістичні, багаторівневі серії полотен, які зображують кольори і форми, прості об’єкти, які складаються в пазл і позначають рух. Користуючись кольором, Сільваші фіксує внутрішній потік часу. Тут не треба шукати логічного пояснення символіки або філософського підтексту, а всього лиш дивитися і відчувати.
Тож, споглядайте сучасне українське мистецтво (чорноброві, та не з раціоналізмом!), бо не все воно лишилось у СРСР.
#пусто_розбирається
