Qui quaerit, reperit — знаходить той, хто шукає. Той, хто шукає довго, не вміє користуватися хештегами. #пусто_навігація допоможе вам не загубитися в нетрях постів і матеріалів.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
У чотири роки він втратив батька, у шість – почав писати вірші, у вісім – мріяв винайти велосипед, що літає, у дванадцять – вперше сів у літак, а в тридцять – знав усе про токсичні стосунки. Антуан де Сент-Екзюпері любив небо, розфарбовував марґінеси (поля сторінок) книг і почувався самотнім серед людей. Розповідаємо, що накоїв цей чоловік за 44 роки життя.
Антуан народився 1900 року в сім’ї французького графа де Сент-Екзюпері, рід якого походив з середньовічних лицарів. Незабаром батько помер, а хлопчик і ще четверо дітей залишилися із матір’ю. Вона сушила з ними гербарій, вчила любити книги і вечорами читала Біблію вголос. Проте у вісім років Антуан зрозумів: література – це, звісно, цікаво, але небо – цікавіше. Тому вирішив винайти велосипед, що літає. Після багатьох невдалих експериментів, кількох вибухів і однієї розсіченої брови брата матір заборонила хлопцям щось винаходити. Тож Антуану довелося стати поетом. У 17 він втратив брата Франсуа через хворобу серця. Перед смертю той заповів йому велосипед і карабін. Ця подія наштовхнула Сент-Екзюпері до створення збірки “Прощання” про переживання втрати близької людини. Він сам її розмалював: додав квіткові орнаменти на марґінесах, а на початку – автопортрет.
1917-го Екзюпері вступив до Академії високих мистецтв на відділення архітектури, а через два роки став вільним слухачем у Національній вищій школі мистецтв. Творче навчання хлопця перервала армія. Сент-Екзюпері записався до полку авіації, побував у Марокко, закохався в Африку, налагодив дипломатичне спілкування з тамтешніми племенами й розбив свого першого літака. 1923 року його із черепно-мозковою травмою відправили до Парижа. Проте вже в 1926-му Антуан став пілотом у поштовій компанії, що відправляла листи до Північної Африки. Перший роман Екзюпері “Південний поштар”, що вийшов у 1929 році, розповідав про цей його досвід. Ще через два роки вийшов “Нічний політ”, який і прославив Екзюпері як письменника. Він отримав премію “Феміна”, а незабаром книгу екранізували.
У тридцять років в житті Антуана з’явилася його головна катастрофа, любов і ненависть – Консуело. Коли вони познайомилися, письменник запропонував дівчині покатати її на літаку. Консуело відмовилась, але Антуана це не зупинило: він затягнув її до кабіни, налякав своїми вміннями робити зиґзаґи в небі, а тоді в стані шоку привів до своєї квартири й всю ніч читав рукописи. Зрештою, Консуело в нього закохалася. Він називав її “маленьким сальвадорським вулканом” і погрожував втопити, а вона кидала в нього тарілки й казала, що придбає багряні простирадла, щоб там зарізати. Більше про токсично-палкі стосунки читайте у нашій інструкції.
Втім література і кохання не позбавили Екзюпері любові літати. І розбивати літаки. Якось Антуан із механіком впав у Лівійській пустелі. Чоловіки мали б загинути, та їх урятували бедуїни. Остання катастрофа письменника відбулася 31 липня 1944 року. Під час Другої світової Антуан був у французькій авіації. Він відправився у політ для розвідки й не повернувся. Антуан загинув у морі. Йому було сорок чотири.
Антуан все життя літав, писав і писав про те, як літав. Радимо почитати: “Нічний політ”, щоб відчути, як у пілота тремтять руки в кабіні; “Планету людей”, щоб через особу Екзюпері потрапити до пустелі; “Листа до заручника”, щоб поринути в атмосферу святково-несвяткової війни й Португалії. Чи, зрештою, просто перечитати доросло-дитячу притчу про принца, троянду й лиса – не буде зайвим.
#пусто_про_автора
Антуан народився 1900 року в сім’ї французького графа де Сент-Екзюпері, рід якого походив з середньовічних лицарів. Незабаром батько помер, а хлопчик і ще четверо дітей залишилися із матір’ю. Вона сушила з ними гербарій, вчила любити книги і вечорами читала Біблію вголос. Проте у вісім років Антуан зрозумів: література – це, звісно, цікаво, але небо – цікавіше. Тому вирішив винайти велосипед, що літає. Після багатьох невдалих експериментів, кількох вибухів і однієї розсіченої брови брата матір заборонила хлопцям щось винаходити. Тож Антуану довелося стати поетом. У 17 він втратив брата Франсуа через хворобу серця. Перед смертю той заповів йому велосипед і карабін. Ця подія наштовхнула Сент-Екзюпері до створення збірки “Прощання” про переживання втрати близької людини. Він сам її розмалював: додав квіткові орнаменти на марґінесах, а на початку – автопортрет.
1917-го Екзюпері вступив до Академії високих мистецтв на відділення архітектури, а через два роки став вільним слухачем у Національній вищій школі мистецтв. Творче навчання хлопця перервала армія. Сент-Екзюпері записався до полку авіації, побував у Марокко, закохався в Африку, налагодив дипломатичне спілкування з тамтешніми племенами й розбив свого першого літака. 1923 року його із черепно-мозковою травмою відправили до Парижа. Проте вже в 1926-му Антуан став пілотом у поштовій компанії, що відправляла листи до Північної Африки. Перший роман Екзюпері “Південний поштар”, що вийшов у 1929 році, розповідав про цей його досвід. Ще через два роки вийшов “Нічний політ”, який і прославив Екзюпері як письменника. Він отримав премію “Феміна”, а незабаром книгу екранізували.
У тридцять років в житті Антуана з’явилася його головна катастрофа, любов і ненависть – Консуело. Коли вони познайомилися, письменник запропонував дівчині покатати її на літаку. Консуело відмовилась, але Антуана це не зупинило: він затягнув її до кабіни, налякав своїми вміннями робити зиґзаґи в небі, а тоді в стані шоку привів до своєї квартири й всю ніч читав рукописи. Зрештою, Консуело в нього закохалася. Він називав її “маленьким сальвадорським вулканом” і погрожував втопити, а вона кидала в нього тарілки й казала, що придбає багряні простирадла, щоб там зарізати. Більше про токсично-палкі стосунки читайте у нашій інструкції.
Втім література і кохання не позбавили Екзюпері любові літати. І розбивати літаки. Якось Антуан із механіком впав у Лівійській пустелі. Чоловіки мали б загинути, та їх урятували бедуїни. Остання катастрофа письменника відбулася 31 липня 1944 року. Під час Другої світової Антуан був у французькій авіації. Він відправився у політ для розвідки й не повернувся. Антуан загинув у морі. Йому було сорок чотири.
Антуан все життя літав, писав і писав про те, як літав. Радимо почитати: “Нічний політ”, щоб відчути, як у пілота тремтять руки в кабіні; “Планету людей”, щоб через особу Екзюпері потрапити до пустелі; “Листа до заручника”, щоб поринути в атмосферу святково-несвяткової війни й Португалії. Чи, зрештою, просто перечитати доросло-дитячу притчу про принца, троянду й лиса – не буде зайвим.
#пусто_про_автора
Великий митець починається з великого горя. Технічно художник Пабло Пікассо з’являється 1889 року, коли восьмирічним під враженням від кориди чи то малює сам, чи то перемальовує картину “Маленький пікадор”. Далі – дебютне велике полотно (“Перше причастя”), академізм, вивчення Ель Ґреко й наслідування каталанських модерністів.
Блакитний період
Коли? 1901-1904
Той Пікассо, якого знають, упізнають та купують, почався зі смерті. У 1895 році від дифтерії помирає семирічна сестра Пабло Консепсьйон, у 1899 році товариш-художник Гортензі Гуель кидається зі скелі, а двома роками пізніше найкращий друг Карлоc Касагемас через нерозділене кохання стріляє собі в скроню в паризькому кафе L'Hippodrome.
Депресія Пікассо прогресує. На початку 1901 року він ще шукає власний стиль і не продає достатньо робіт, щоб мати на життя. Головні персонажі полотен того часу – знедолені: жебраки, п’яниці та повії. На картинах переважають відтінки блакитного – кольору печалі. Постаті чітко окреслені сірувато-бліді та стражденні. Блакитний період – етап змін Пікассо як особистості та його трансформації із хорошого звичайного академіста до художника-революціонера з власним стилем та баченням.
Що дивитись? “Старий гітарист”, “Блакитний автопортрет”, “Смерть Касагемаса”, “Воскресіння (Похорон Касагемаса)”, “Життя” (знайдіть на полотні Карлоса Касагемаса). Цікаво, що остання написана поверх картини “Останні моменти”, присвяченої померлій сестрі Пабло.
Рожевий період
Коли? 1904-1906
У 1904 році художник переїздить до Парижа. Оселяється на Монмартрі, потрапляє в (чи, радше, створює) коло богеми та зустрічає перше кохання – “прекрасну Фернанду” Олів’є. Роботи цього періоду ще сповнені меланхолії, але глибокий траур і скорбота відступають. Монохромна холодна палітра змінюється на охру, перламутр і романтичні рожево-червоні відтінки. Матеріал для сюжетів картин Пікассо знаходить у цирку Мердано поряд зі своїм будинком. Ця спільнота мандрівних акробатів, клоунів і музикантів показувала вистави просто на вулиці. Різноманіття артистів, – старих і молодих, красивих і потворних, мініатюрних і велетенських – підкреслене яскравими костюмами, граційністю та акцентованими жестами, впускає на полотна художника життя.
Матеріальний статус (та раціон) Пікассо в цей час покращується. Кловіс Саґо, колишній клоун, засновує у Парижі галерею, для якої купує твори Пабло. Через нього молодий митець знайомиться із Лео й Ґертрудою Стайнами, які стають його дилерами та друзями. Вони захоплюються іспанцем настільки, що накуповують картин на 900 франків (Для порівняння: за картину “Молода дівчина з кошиком квітів”, Саґо заплатив художникові 75 франків).
У цей час для художника важливіше те, як писати, ніж те, кого зображувати. Його картини є предметними, але люди на них залишаються анонімами, майже позбавленими особистих рис. Зате він експериментує з кольором, виробляє власний стиль та зміщується в русло відсутності перспективи та 3D-простору.
Що дивитися? “Хлопчик із люлькою”, “Родина вуличних циркачів”, “Оголена жінка, що сидить”, “Дівчина на кулі”, “Акробатка і молодий арлекін”.
Далі буде.
#пусто_про_автора
Блакитний період
Коли? 1901-1904
Той Пікассо, якого знають, упізнають та купують, почався зі смерті. У 1895 році від дифтерії помирає семирічна сестра Пабло Консепсьйон, у 1899 році товариш-художник Гортензі Гуель кидається зі скелі, а двома роками пізніше найкращий друг Карлоc Касагемас через нерозділене кохання стріляє собі в скроню в паризькому кафе L'Hippodrome.
Депресія Пікассо прогресує. На початку 1901 року він ще шукає власний стиль і не продає достатньо робіт, щоб мати на життя. Головні персонажі полотен того часу – знедолені: жебраки, п’яниці та повії. На картинах переважають відтінки блакитного – кольору печалі. Постаті чітко окреслені сірувато-бліді та стражденні. Блакитний період – етап змін Пікассо як особистості та його трансформації із хорошого звичайного академіста до художника-революціонера з власним стилем та баченням.
Що дивитись? “Старий гітарист”, “Блакитний автопортрет”, “Смерть Касагемаса”, “Воскресіння (Похорон Касагемаса)”, “Життя” (знайдіть на полотні Карлоса Касагемаса). Цікаво, що остання написана поверх картини “Останні моменти”, присвяченої померлій сестрі Пабло.
Рожевий період
Коли? 1904-1906
У 1904 році художник переїздить до Парижа. Оселяється на Монмартрі, потрапляє в (чи, радше, створює) коло богеми та зустрічає перше кохання – “прекрасну Фернанду” Олів’є. Роботи цього періоду ще сповнені меланхолії, але глибокий траур і скорбота відступають. Монохромна холодна палітра змінюється на охру, перламутр і романтичні рожево-червоні відтінки. Матеріал для сюжетів картин Пікассо знаходить у цирку Мердано поряд зі своїм будинком. Ця спільнота мандрівних акробатів, клоунів і музикантів показувала вистави просто на вулиці. Різноманіття артистів, – старих і молодих, красивих і потворних, мініатюрних і велетенських – підкреслене яскравими костюмами, граційністю та акцентованими жестами, впускає на полотна художника життя.
Матеріальний статус (та раціон) Пікассо в цей час покращується. Кловіс Саґо, колишній клоун, засновує у Парижі галерею, для якої купує твори Пабло. Через нього молодий митець знайомиться із Лео й Ґертрудою Стайнами, які стають його дилерами та друзями. Вони захоплюються іспанцем настільки, що накуповують картин на 900 франків (Для порівняння: за картину “Молода дівчина з кошиком квітів”, Саґо заплатив художникові 75 франків).
У цей час для художника важливіше те, як писати, ніж те, кого зображувати. Його картини є предметними, але люди на них залишаються анонімами, майже позбавленими особистих рис. Зате він експериментує з кольором, виробляє власний стиль та зміщується в русло відсутності перспективи та 3D-простору.
Що дивитися? “Хлопчик із люлькою”, “Родина вуличних циркачів”, “Оголена жінка, що сидить”, “Дівчина на кулі”, “Акробатка і молодий арлекін”.
Далі буде.
#пусто_про_автора
Вашу мати звуть Сігне, але всі кличуть її Хам. Вашого батька – Віктор, але Хам кличе його Фаффан. Коли ви народились, Хам намалювала скетч і написала: «Народилась серпневої ночі в неділю, о 23.55. Радію, що це дитя – дівчинка, але вона така огидна, наче зморщена стара жінка». Ви – Туве Янссон, всесвітньо відома авторка книжок про Мумі-тролів. Вона хотіла «жити у мирі, вирощувати картоплю та мріяти», багато малювала і проводила довгі літні дні на власному острові. Розбираємося, хто ж такі ті Мумі-тролі, до чого тут Кант і чому Туве втекла жити на острів.
Туве 8. Літо її сім’я проводить на острові в орендованому рибальському будинку. Майбутня письменниця зустрічає світанки на березі моря, збирає чорницю на галявині біля дому і п’є вишневий морс на терасі. А ще палко дискутує з братом та друзями щодо філософії Іммануїла Канта. Коли аргументи закінчились, Туве перейшла до радикальних методів і намалювала на стіні «найбільш огидне створіння, яке можна уявити» та підписала його «Кант». Так народилася істота, яку пізніше знатимуть як Мумі-троля.
Туве 15. Вона навчається у Стокгольмі, досліджує мистецтво та визначає, що їй подобається. Через два роки повертається в Гельсінкі і вступає до Академії мистецтв, де колись навчався її батько. Туве швидко засвоює базові техніки малювання, але їй не подобається підхід викладачів і обмеження свободи студентів і студенток. Тому разом із сімома друзями вона залишає Академію, знімає студію, багато пише та займається тим, що їй подобається.
Тоді ж Туве знайомиться з Семом Венні, фінським художником і викладачем Академії мистецтв. Він малює її портрети, а вона пише в щоденнику: “Коли я дивилась на ці картини, мене переповнювала радість, яка краяла серце”. Проте Туве відмовляється стати Семовою дружиною, бо не хоче, щоб заміжжя сковувало її свободу.
Туве 24. Вона отримує грант на навчання і прямує в Париж. Там записується до кількох шкіл, але залишає навчання та подорожує через Бретань до Таллінна, Берліна, Мюнхена, Верони та Рима. Відвідує музеї та виставки, розглядає роботи Босха та Рафаеля, досліджує природу та вилазить на верхівку кратера Везувія, щоб запалити цигарку та споглядати захід сонця.
Туве 26. Вона живе у Гельсинкі та створює політичні комікси для журналу Гарм. На одному зображенні влаштувався Мумі-троль. Це був перший його вихід на сцену і з часом фігурка Мумі-троля з’являється майже в усіх коміксах Туве для Гарму.
Туве 31. Вона публікує свою першу книгу «Маленькі тролі і велика повінь» про подорож Мумі-троля та його мами в пошуках тата, який покинув їх та подався у мандри. Книжка швидко стає популярною і Туве продовжує писати історії про Мумі-тролів та їх друзів.
Туве 42. Вона зустрічається з художницею Тууліккі Піетіля, пише історії про Мумі-тролів, працює в театрі та малює. Її втомлює надмірна увага журналістів, тому вона купує будинок на острові, де щороку з Туулукі вони проводять літо та весну.
Туве 56. Вона пише останню книжку з циклу про Мумі-тролів, «Наприкінці листопада». Тон історії зовсім інший, ніж у решти книг. Події в першій книжці відбуваються влітку, вона сповнена яскравих пригод. В останній книзі ж – пізня осінь, а герої дорослішають та дізнаються, що таке сум, збентеження та самотність.
Після публікації останньої книги Туве та Туулікі вирушають у подорож навколо світу. Відвідують Японію, Мексику та Північну Америку, зупиняються у містах та містечках на скільки завгодно. Туве пише: «Ми вже більше не туристи, ми живемо тут! Готуємо їжу вдома. А ще тут є невеликий сад, де ми вирощуємо овочі». Вона нарешті отримує свободу. Живе у містах, де ніхто не асоціює її з Мумі-тролями, проводить час з коханою, вирощує рослини і багато пише та малює.
Якщо ви ще не читали історій про Мумі-тролів, то варто почати з “Маленькі тролі та велика повінь” і “Комета прилітає” для того, щоб познайомитися з персонажами, а такі книги як “Невидиме дитятко” чи “Наприкінці листопада” дозволять глибше зрозуміти їхні характери.
#пусто_про_автора
Туве 8. Літо її сім’я проводить на острові в орендованому рибальському будинку. Майбутня письменниця зустрічає світанки на березі моря, збирає чорницю на галявині біля дому і п’є вишневий морс на терасі. А ще палко дискутує з братом та друзями щодо філософії Іммануїла Канта. Коли аргументи закінчились, Туве перейшла до радикальних методів і намалювала на стіні «найбільш огидне створіння, яке можна уявити» та підписала його «Кант». Так народилася істота, яку пізніше знатимуть як Мумі-троля.
Туве 15. Вона навчається у Стокгольмі, досліджує мистецтво та визначає, що їй подобається. Через два роки повертається в Гельсінкі і вступає до Академії мистецтв, де колись навчався її батько. Туве швидко засвоює базові техніки малювання, але їй не подобається підхід викладачів і обмеження свободи студентів і студенток. Тому разом із сімома друзями вона залишає Академію, знімає студію, багато пише та займається тим, що їй подобається.
Тоді ж Туве знайомиться з Семом Венні, фінським художником і викладачем Академії мистецтв. Він малює її портрети, а вона пише в щоденнику: “Коли я дивилась на ці картини, мене переповнювала радість, яка краяла серце”. Проте Туве відмовляється стати Семовою дружиною, бо не хоче, щоб заміжжя сковувало її свободу.
Туве 24. Вона отримує грант на навчання і прямує в Париж. Там записується до кількох шкіл, але залишає навчання та подорожує через Бретань до Таллінна, Берліна, Мюнхена, Верони та Рима. Відвідує музеї та виставки, розглядає роботи Босха та Рафаеля, досліджує природу та вилазить на верхівку кратера Везувія, щоб запалити цигарку та споглядати захід сонця.
Туве 26. Вона живе у Гельсинкі та створює політичні комікси для журналу Гарм. На одному зображенні влаштувався Мумі-троль. Це був перший його вихід на сцену і з часом фігурка Мумі-троля з’являється майже в усіх коміксах Туве для Гарму.
Туве 31. Вона публікує свою першу книгу «Маленькі тролі і велика повінь» про подорож Мумі-троля та його мами в пошуках тата, який покинув їх та подався у мандри. Книжка швидко стає популярною і Туве продовжує писати історії про Мумі-тролів та їх друзів.
Туве 42. Вона зустрічається з художницею Тууліккі Піетіля, пише історії про Мумі-тролів, працює в театрі та малює. Її втомлює надмірна увага журналістів, тому вона купує будинок на острові, де щороку з Туулукі вони проводять літо та весну.
Туве 56. Вона пише останню книжку з циклу про Мумі-тролів, «Наприкінці листопада». Тон історії зовсім інший, ніж у решти книг. Події в першій книжці відбуваються влітку, вона сповнена яскравих пригод. В останній книзі ж – пізня осінь, а герої дорослішають та дізнаються, що таке сум, збентеження та самотність.
Після публікації останньої книги Туве та Туулікі вирушають у подорож навколо світу. Відвідують Японію, Мексику та Північну Америку, зупиняються у містах та містечках на скільки завгодно. Туве пише: «Ми вже більше не туристи, ми живемо тут! Готуємо їжу вдома. А ще тут є невеликий сад, де ми вирощуємо овочі». Вона нарешті отримує свободу. Живе у містах, де ніхто не асоціює її з Мумі-тролями, проводить час з коханою, вирощує рослини і багато пише та малює.
Якщо ви ще не читали історій про Мумі-тролів, то варто почати з “Маленькі тролі та велика повінь” і “Комета прилітає” для того, щоб познайомитися з персонажами, а такі книги як “Невидиме дитятко” чи “Наприкінці листопада” дозволять глибше зрозуміти їхні характери.
#пусто_про_автора
Томас Едісон не робив помилок, він просто знайшов 10 000 способів, які не працюють. Пабло Пікассо, про перші періоди творчости якого ми говорили тут, не правив портрет Гертруди Стайн впродовж дев'яти місяців, а випробовував різні шляхи написання.
За 80 сесій позування художник так і не досяг бажаного результату. На полотні не змінювалося нічого, крім голови. А всередині Пікассо тим часом вирувала буря пошуків нових прийомів. Врешті-решт Пабло замалював обличчя письменниці, сказав, що більше не бачить нічого, коли дивиться на неї, й поїхав до Іспанії. Портрет, можливо, так би й лишився незакінченим, якби через пів року на один із вечорів у салоні Стайн Анрі Матісс не прихопив із собою фігурку конгійського племені вілі.
“Матісс узяв дерев’яну статуетку зі столу й показав Пікассо. Той не випускав її з рук увесь вечір. Коли я зайшла до студії Пабло наступного ранку, підлога була встелена розписаними аркушами. Зображення на кожному було приблизно однаковим: велике жіноче обличчя з одним оком, задовгий ніс, який практично з’єднувався із вустами, пасмо волосся на одному плечі… Кубізм народився” – із щоденника Гертруди Стайн.
Африканське мистецтво стало ключем до завершення роботи – Пікассо швидко й без натури дописав портрет. Париж казав, що Гертруда на полотні не схожа сама на себе (схожою стане через 40 років). Але автор та Стайн були задоволені. Картина “Портрет Гертруди Стайн” започаткувала Чорний, або Африканський період (1907-1909) творчости Пабло Пікассо.
Чому Африка? У 1907 році художник опинився в паризькому етнографічному музеї Трокадеро. За спогадами Пікассо це було огидно: поруч був розташований блошиний ринок, там жахливо пахло, художник був один і хотів утекти. Але не зміг. Розгледів у тотемах, масках, статуетках, ідолах і примітивних ляльках те, що називав мистецтвом – не просто домашні декорації, а заступників, які допомагають приручити ворожих духів. Художник тут – посередник між реальністю та вищими силами.
“Ідея “Авіньйонських дівиць”, мабуть, прийшла до мене саме того дня. Але не через форми – абсолютно точно це був мій перший живописний екзорцизм”.
Що дивитися: “Авіньйонські дівиці”, “Оголена з драперією”, “Автопортрет”, “Автопортрет із палітрою”, “Танок покривал”.
Картини цього періоду визначайте за подібністю облич до африканських масок, сміливим виразним штрихуванням, схожим на насічки на дереві, та жовто-червоно-коричневою палітрою. А ще – за барель’єфністю, виразним фоном та оголеними жінками, ніби складеними із геометричних фігур: Пікассо деконструює класичні форми та поступово наближається до кубізму. Стиль Пабло цього періоду також називають протокубізмом або сезанівським кубізмом.
Далі буде.
#пусто_про_автора
За 80 сесій позування художник так і не досяг бажаного результату. На полотні не змінювалося нічого, крім голови. А всередині Пікассо тим часом вирувала буря пошуків нових прийомів. Врешті-решт Пабло замалював обличчя письменниці, сказав, що більше не бачить нічого, коли дивиться на неї, й поїхав до Іспанії. Портрет, можливо, так би й лишився незакінченим, якби через пів року на один із вечорів у салоні Стайн Анрі Матісс не прихопив із собою фігурку конгійського племені вілі.
“Матісс узяв дерев’яну статуетку зі столу й показав Пікассо. Той не випускав її з рук увесь вечір. Коли я зайшла до студії Пабло наступного ранку, підлога була встелена розписаними аркушами. Зображення на кожному було приблизно однаковим: велике жіноче обличчя з одним оком, задовгий ніс, який практично з’єднувався із вустами, пасмо волосся на одному плечі… Кубізм народився” – із щоденника Гертруди Стайн.
Африканське мистецтво стало ключем до завершення роботи – Пікассо швидко й без натури дописав портрет. Париж казав, що Гертруда на полотні не схожа сама на себе (схожою стане через 40 років). Але автор та Стайн були задоволені. Картина “Портрет Гертруди Стайн” започаткувала Чорний, або Африканський період (1907-1909) творчости Пабло Пікассо.
Чому Африка? У 1907 році художник опинився в паризькому етнографічному музеї Трокадеро. За спогадами Пікассо це було огидно: поруч був розташований блошиний ринок, там жахливо пахло, художник був один і хотів утекти. Але не зміг. Розгледів у тотемах, масках, статуетках, ідолах і примітивних ляльках те, що називав мистецтвом – не просто домашні декорації, а заступників, які допомагають приручити ворожих духів. Художник тут – посередник між реальністю та вищими силами.
“Ідея “Авіньйонських дівиць”, мабуть, прийшла до мене саме того дня. Але не через форми – абсолютно точно це був мій перший живописний екзорцизм”.
Що дивитися: “Авіньйонські дівиці”, “Оголена з драперією”, “Автопортрет”, “Автопортрет із палітрою”, “Танок покривал”.
Картини цього періоду визначайте за подібністю облич до африканських масок, сміливим виразним штрихуванням, схожим на насічки на дереві, та жовто-червоно-коричневою палітрою. А ще – за барель’єфністю, виразним фоном та оголеними жінками, ніби складеними із геометричних фігур: Пікассо деконструює класичні форми та поступово наближається до кубізму. Стиль Пабло цього періоду також називають протокубізмом або сезанівським кубізмом.
Далі буде.
#пусто_про_автора
“Є три складові, що забезпечують успіх твору: зміст, майстерність (передусім мова та композиція) і новизна” – таким рецептом створення товстого та захопливого роману ділиться Донна Тартт, відома письменниця, лауреатка Пулітцерівської премії, мисткиня, чиї тексти вважаються класикою. "Маленький друг", "Таємна історія", "Щиголь" – грубі та цікаві романи, історії, від яких неможливо відірватися. Ми ж вирішили дослідити феномен творчости Донни Тартт і поділитися її рецептом створення текстів.
Пишіть повільно
"Якось я спробувала писати швидко – мені не сподобалося" – так письменниця відповідає на запитання, чому тридцять років кар’єри увінчалися лише трьома романами. "Краще написати один добрий роман, ніж десять посередніх" – вважає Донна Тартт, адже література, на її думку, не конвеєр, тому елегантно й швидко – поняття майже завжди несумісні. "Сумна правда життя полягає в тому, що все на світ потребує більше часу, ніж здається спочатку".
Пишіть детально
Книги Донни Тартт відомі своєю філігранністю та детальністю. Маємо погану новину для "любителів" довгих розлогих описів – їх тут багато. "Написати роман –це, як намалювати картину розміром зі стіну маленьким пензликом" – стверджує вона. Бо ж істинне завдання письменника – інкуструвати – врізувати та вклеювати в поверхню предмета шматочки інших матеріалів для його оздоблення. Саме тому одним із літературних улюбленців Донни Тартт є Діккенс – письменник, героям історій якого можна, здається, потиснути руку або запросити на чай. "Коли я пишу, – каже Тартт – я концентруюся на деталях: колір, у який пофарбовано кімнату, або шлях краплинки, яка стікає мокрим листком після дощу". Завдяки деталям читач вірить і Річарду Пейпену ("Таємна історія") , і Гарієт ("Маленький друг"), і Тео Декеру ("Щиголь").
Читайте
Літературність і заглибненість у літературу. Ось як можна описати твори Донни Тартт. Її романи – глибокий масив літературних і мистецьких алюзій, ремінісценсій та переосмислень. Твори часто стають невід'ємною частиною оповіді, впливають на дії та думки героя. “Ідіот” Достоєвсього, чи, скажімо, “Грона гніву” Стейнбека час від часу фігурують у розмовах героїв “Щигля”. Книжки, які читають персонажі, перегукуються з подіями, а події віддають ехом визнаної класики. Це своєрідна інтелектуальна версія гри в хованки. І приз отримає той, хто віднайде всі потаємні сховки.
"Моя улюблена книга? "Лоліта". Але запитайте мене про це завтра, і я, швидше за все, назву якусь іншу".
Будьте самотніми
"Книжки пишуть самітники" – впевнена Донна Тартт. Тому більшість часу вона проводить наодинці з собою, власними думками та майбутніми творіннями. Вона не веде публічного життя. Працювати може тільки на самоті. І взагалі, вважає, що письменники – люди самотні.
У рецептах часто вказують час і складність приготування. Нам здається, що в цьому випадку вони очевидно немалі й непрості. За геніальність треба платити: часом, особистим життям і спілкуванням. Варто чи ні? Вирішуйте самі за прочитанням одного з романів письменниці. Тим паче, що скоро нас чекає екранізація “Щигля” в кінотеатрах.
Приємного читання!
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Пишіть повільно
"Якось я спробувала писати швидко – мені не сподобалося" – так письменниця відповідає на запитання, чому тридцять років кар’єри увінчалися лише трьома романами. "Краще написати один добрий роман, ніж десять посередніх" – вважає Донна Тартт, адже література, на її думку, не конвеєр, тому елегантно й швидко – поняття майже завжди несумісні. "Сумна правда життя полягає в тому, що все на світ потребує більше часу, ніж здається спочатку".
Пишіть детально
Книги Донни Тартт відомі своєю філігранністю та детальністю. Маємо погану новину для "любителів" довгих розлогих описів – їх тут багато. "Написати роман –це, як намалювати картину розміром зі стіну маленьким пензликом" – стверджує вона. Бо ж істинне завдання письменника – інкуструвати – врізувати та вклеювати в поверхню предмета шматочки інших матеріалів для його оздоблення. Саме тому одним із літературних улюбленців Донни Тартт є Діккенс – письменник, героям історій якого можна, здається, потиснути руку або запросити на чай. "Коли я пишу, – каже Тартт – я концентруюся на деталях: колір, у який пофарбовано кімнату, або шлях краплинки, яка стікає мокрим листком після дощу". Завдяки деталям читач вірить і Річарду Пейпену ("Таємна історія") , і Гарієт ("Маленький друг"), і Тео Декеру ("Щиголь").
Читайте
Літературність і заглибненість у літературу. Ось як можна описати твори Донни Тартт. Її романи – глибокий масив літературних і мистецьких алюзій, ремінісценсій та переосмислень. Твори часто стають невід'ємною частиною оповіді, впливають на дії та думки героя. “Ідіот” Достоєвсього, чи, скажімо, “Грона гніву” Стейнбека час від часу фігурують у розмовах героїв “Щигля”. Книжки, які читають персонажі, перегукуються з подіями, а події віддають ехом визнаної класики. Це своєрідна інтелектуальна версія гри в хованки. І приз отримає той, хто віднайде всі потаємні сховки.
"Моя улюблена книга? "Лоліта". Але запитайте мене про це завтра, і я, швидше за все, назву якусь іншу".
Будьте самотніми
"Книжки пишуть самітники" – впевнена Донна Тартт. Тому більшість часу вона проводить наодинці з собою, власними думками та майбутніми творіннями. Вона не веде публічного життя. Працювати може тільки на самоті. І взагалі, вважає, що письменники – люди самотні.
У рецептах часто вказують час і складність приготування. Нам здається, що в цьому випадку вони очевидно немалі й непрості. За геніальність треба платити: часом, особистим життям і спілкуванням. Варто чи ні? Вирішуйте самі за прочитанням одного з романів письменниці. Тим паче, що скоро нас чекає екранізація “Щигля” в кінотеатрах.
Приємного читання!
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Щастя – це коли ваше оповідання публікує у своєму журналі Борхес. Той, на якого ви молитеся. Таке щастя звалилося на Хуліо Корта՛сара, 34-річного аргентинського вчителя. А за сумісництвом одну з головних постатей латиноамериканської літератури. Автор роману “Гра в класики” Хуліо Корта՛сар зіграє з вами поганий жарт, якщо ви проскролите повз. Тож краще кидайте камінець і стрибайте далі по тексту.
Хуліо народився в Брюсселі на початку Першої світової війни. Аби від неї врятуватися, батьки-аргентинці повернулися до Буенос-Айреса. Там майбутній автор провів дитинство і юність. Потім – вступив на літературно-філософський факультет Університета Буенос-Айреса, але його відрахували через несплату курсу. Проте це не завадило майбутньому письменнику викладати літературу й мову в сільській школі сім років. Паралельно, 1938-го Хуліо Корта՛сар видав першу поетичну збірку під назвою “Присутність”. Проте присутністю читача й не пахло.
Корта՛сара, в якого досі не було диплому, у 1944 запросили викладати в університеті міста Мендоса. Зранку він читав лекції, а ввечері ходив на марші проти диктаторської влади. За це його й звільнили. Розлючений Хуліо сказав: життя не має сенсу, і впав у депресію. Він навіть розійшовся з літературою, але вона не переставала надзвонювати. Так у 1946-му чоловік написав своє перше оповідання «Захоплений будинок», яке видав у журналі Борхес. Не творити далі було би злочином. 1949-го Корта՛сар з’явилася п’єса “Королі”. А вже в 1951 за роман “Бестіарій” автор отримав літературну стипендію й чкурнув до Парижа назавжди. Там працював перекладачем в ЮНЕСКО і писав.
Корта՛сара оточував багатонаціональний контингент. Це спричинило гуманний клімат усіх його романів – на сторінках живуть французи, серби, англійці тощо. Але в центрі оповіді – завжди аргентинці. Навколо них “зона” – коло богеми. Там люди відстоюють свободу від моральних умовностей старого світу і почуваються захищеними від розрухи ворожого. Вони протистоять побуту. Хто виходить поза “зону”, той прогинається під руїнами світу, закохується й страждає.
Уся творчість Корта՛сара пронизана ігровим ставленням до життя. “Для мене неможливо жити й писати без гри. Я вважаю гру сутнісною діяльністю людини. Тому плутати її з легковажністю помилково” – казав письменник. Для Корта՛сара гра – це спосіб перебороти побут, намагання принести в життя щось вартісне. У “Грі в класики”, романі, з яким радимо ознайомитися, письменник пропонує два способи прочитання: 1) хронологічно – від першого до 152-го розділу; 2) із 73-го, а тоді в кінці кожного переходити на вказаний. Читач може прочитати дві історії в одній книзі. В залежности від способу змінюється сюжет. У романі герої грають у класики, а ви – в їхню історію.
У своїх романах Корта՛сар вивів особливий типаж людини – хроноп. Це суміш поета, дитини, гумориста, романтика й провидця. Для самого письменника ідеальним образом хронопа був князь Мишкін з “Ідіота” Ф. Достоєвського. В усіх центральних персонажах Корта՛сара є частинка і цього типажу, і самого автора – елементи біографії, спогади, пристрасті.
Якщо цієї середи ви граєте романтика, який жахливо жартує, поводиться, як дитина, й пише поезію, то ви – частинка Хуліо Корта՛сара. І можете читати його літературу. Гарної гри!
#пусто_про_автора
Хуліо народився в Брюсселі на початку Першої світової війни. Аби від неї врятуватися, батьки-аргентинці повернулися до Буенос-Айреса. Там майбутній автор провів дитинство і юність. Потім – вступив на літературно-філософський факультет Університета Буенос-Айреса, але його відрахували через несплату курсу. Проте це не завадило майбутньому письменнику викладати літературу й мову в сільській школі сім років. Паралельно, 1938-го Хуліо Корта՛сар видав першу поетичну збірку під назвою “Присутність”. Проте присутністю читача й не пахло.
Корта՛сара, в якого досі не було диплому, у 1944 запросили викладати в університеті міста Мендоса. Зранку він читав лекції, а ввечері ходив на марші проти диктаторської влади. За це його й звільнили. Розлючений Хуліо сказав: життя не має сенсу, і впав у депресію. Він навіть розійшовся з літературою, але вона не переставала надзвонювати. Так у 1946-му чоловік написав своє перше оповідання «Захоплений будинок», яке видав у журналі Борхес. Не творити далі було би злочином. 1949-го Корта՛сар з’явилася п’єса “Королі”. А вже в 1951 за роман “Бестіарій” автор отримав літературну стипендію й чкурнув до Парижа назавжди. Там працював перекладачем в ЮНЕСКО і писав.
Корта՛сара оточував багатонаціональний контингент. Це спричинило гуманний клімат усіх його романів – на сторінках живуть французи, серби, англійці тощо. Але в центрі оповіді – завжди аргентинці. Навколо них “зона” – коло богеми. Там люди відстоюють свободу від моральних умовностей старого світу і почуваються захищеними від розрухи ворожого. Вони протистоять побуту. Хто виходить поза “зону”, той прогинається під руїнами світу, закохується й страждає.
Уся творчість Корта՛сара пронизана ігровим ставленням до життя. “Для мене неможливо жити й писати без гри. Я вважаю гру сутнісною діяльністю людини. Тому плутати її з легковажністю помилково” – казав письменник. Для Корта՛сара гра – це спосіб перебороти побут, намагання принести в життя щось вартісне. У “Грі в класики”, романі, з яким радимо ознайомитися, письменник пропонує два способи прочитання: 1) хронологічно – від першого до 152-го розділу; 2) із 73-го, а тоді в кінці кожного переходити на вказаний. Читач може прочитати дві історії в одній книзі. В залежности від способу змінюється сюжет. У романі герої грають у класики, а ви – в їхню історію.
У своїх романах Корта՛сар вивів особливий типаж людини – хроноп. Це суміш поета, дитини, гумориста, романтика й провидця. Для самого письменника ідеальним образом хронопа був князь Мишкін з “Ідіота” Ф. Достоєвського. В усіх центральних персонажах Корта՛сара є частинка і цього типажу, і самого автора – елементи біографії, спогади, пристрасті.
Якщо цієї середи ви граєте романтика, який жахливо жартує, поводиться, як дитина, й пише поезію, то ви – частинка Хуліо Корта՛сара. І можете читати його літературу. Гарної гри!
#пусто_про_автора
Із пороху земного Бог створив людину. А із філософії, соціалізму і Парижа 60-х – Жан-Люка Годара. Тоді він знімав інтелектуально-естетичні стрічки, критикував Америку й крав гроші у журналів. Як? Розповідаємо у принципах життя французького “кіноавтора”. Більше про геніального режисера, який “ще живий і ще не вмер” розкажемо на лекції “Годар: вічний революціонер, різник, Сартр” 5 жовтня о 14:00 в ПеремогаSpace за адресою бульвар Шевченка, 62 (метро “Університет”). Вхід за благодійним внеском 30 гривень; реєстрація за посиланням.
Засуджувати буржуа, бути буржуа
Щоб ефективно боротися з ворогом, необхідно знати його зсередини. Тому, перш ніж знімати стрічки про соціалізм, Жан-Люк 1930 року познайомився із буржуазним світом у Парижі. Тобто, народився в ньому. Батько хлопчика був лікарем, а матір – донькою одного із найзаможніших банкірів Франції з відомого роду Моно. Незабаром сім’я переїхала з Парижа до Швейцарії. Дитинство Жан-Люка минало на березі Женевського озера і, як казав режисер, “нагадувало рай”.
Розчаровувати сім’ю
Після швейцарської школи Годар повернувся до Парижа, аби вивчати вищу математику. Втім, Жан-Люк захопився кінематографом і днями сидів у кіноклубах. Через це не склав екзамени в інжернерній школі й повернувся до батьків. Попри це, Жан-Люк майже не був вдома: весь час проводив із іншими фанатами кіно в Женеві. Це погіршило його стосунки із батьком.
Друга спроба закінчити виш також була невдалою: Годар вступив до Сорбонни на етнологію, але знову не відвідував пари. Знову через кіно. Зате на показах стрічок познайомився із Франсуа Трюффо та Жаком Ріветтом. Вони годинами переглядали в кінотеатрі стрічку за стрічкою. Зрештою, коли Годар вдруге “вилетів” з університету через своє захоплення фільмами, батьки відмовилися давати йому гроші.
Критикувати, пропонувати, красти гроші
Годар, Трюффо та Ріветт в 1950-му заснували “La Gazette du cinéma”, а через два роки почали працювати в журналі “Cashier du cinéma”. Жан-Люк на сторінках захоплювався Альфредом Гічкоком, Жаном Ренуаром та Біллі Вайлдером; інтерв’ював відомих режисерів і критикував французькі фільми. Перш ніж зректися недостатньо реалістичного вітчизняного кіно і знімати естетичні стрічки нової хвилі, Жан-Люк втомився від життя критика. Тому, наприкінці 1952 року, поцупив гроші в журналу і втік до матері у Швейцарію. Там влаштувався на телебачення Цюриха, потрапив до в’язниці, остаточно зіпсував стосунки із сім’єю, попрацював на будівництві дамби (і зняв про це документальний фільм) і навіть кілька тижнів полежав у психіатричній лікарні.
Творити актуальне
Його перша повнометражна стрічка “На останньому подиху” вийшла майже одночасно із “400 ударів” Франсуа Трюффо і ознаменувала початок французької нової хвилі. Герої фільмів Годара шукали себе в житті (читати: в шаленому вирі Парижа 60-х), критикували Америку й говорили про війну у В’єтнамі. А Жан-Люк нещадно різав кадри й відкривав нові техніки монтажу. 1968 року Годар приєднався до ліворадикальних студентських повстань проти влади у Франції, ініціював зрив Каннського кінофестивалю та створив стрічки “Китаянка” і “Вік-енд”. Героїв цих кінокартин Годара бентежила філософія Мао (засновника Китайської народної республіки). Вони пропагували революцію, інтелектуально розмовляли й естетично читали червоні книжечки.
Залишатися революційним
У подальшій творчості Жан-Люк не стояв на місці. Спершу намагався втілити в кінопродукції принципи соціалізму і заснував групу “Дзиґа Вертов”, де митці знімали стрічки колективно. Згодом – переосмислював Бога в стрічці “Вітаю тебе, Маріє” (і сварився з Ватиканом), відправляв на Каннський кінофестиваль фільм “Соціалізм” і досліджував новітні технології у “Прощавай, мова 3D”. Остання картина кинула виклик новітнім методам зйомки. І глядачам, які вирішили її переглянути, теж. Бо, зізнаємося, з кожним роком Жан-Люк все більше губиться в революціях і все менше – в кіно. Але йому можна. Він ж слідував власним принципам геніального режисера. Ну, а ще він Жан-Люк Годар. Чоловікові з таким прізвищем можна все. Принаймні, в кіно.
#пусто_про_автора
Засуджувати буржуа, бути буржуа
Щоб ефективно боротися з ворогом, необхідно знати його зсередини. Тому, перш ніж знімати стрічки про соціалізм, Жан-Люк 1930 року познайомився із буржуазним світом у Парижі. Тобто, народився в ньому. Батько хлопчика був лікарем, а матір – донькою одного із найзаможніших банкірів Франції з відомого роду Моно. Незабаром сім’я переїхала з Парижа до Швейцарії. Дитинство Жан-Люка минало на березі Женевського озера і, як казав режисер, “нагадувало рай”.
Розчаровувати сім’ю
Після швейцарської школи Годар повернувся до Парижа, аби вивчати вищу математику. Втім, Жан-Люк захопився кінематографом і днями сидів у кіноклубах. Через це не склав екзамени в інжернерній школі й повернувся до батьків. Попри це, Жан-Люк майже не був вдома: весь час проводив із іншими фанатами кіно в Женеві. Це погіршило його стосунки із батьком.
Друга спроба закінчити виш також була невдалою: Годар вступив до Сорбонни на етнологію, але знову не відвідував пари. Знову через кіно. Зате на показах стрічок познайомився із Франсуа Трюффо та Жаком Ріветтом. Вони годинами переглядали в кінотеатрі стрічку за стрічкою. Зрештою, коли Годар вдруге “вилетів” з університету через своє захоплення фільмами, батьки відмовилися давати йому гроші.
Критикувати, пропонувати, красти гроші
Годар, Трюффо та Ріветт в 1950-му заснували “La Gazette du cinéma”, а через два роки почали працювати в журналі “Cashier du cinéma”. Жан-Люк на сторінках захоплювався Альфредом Гічкоком, Жаном Ренуаром та Біллі Вайлдером; інтерв’ював відомих режисерів і критикував французькі фільми. Перш ніж зректися недостатньо реалістичного вітчизняного кіно і знімати естетичні стрічки нової хвилі, Жан-Люк втомився від життя критика. Тому, наприкінці 1952 року, поцупив гроші в журналу і втік до матері у Швейцарію. Там влаштувався на телебачення Цюриха, потрапив до в’язниці, остаточно зіпсував стосунки із сім’єю, попрацював на будівництві дамби (і зняв про це документальний фільм) і навіть кілька тижнів полежав у психіатричній лікарні.
Творити актуальне
Його перша повнометражна стрічка “На останньому подиху” вийшла майже одночасно із “400 ударів” Франсуа Трюффо і ознаменувала початок французької нової хвилі. Герої фільмів Годара шукали себе в житті (читати: в шаленому вирі Парижа 60-х), критикували Америку й говорили про війну у В’єтнамі. А Жан-Люк нещадно різав кадри й відкривав нові техніки монтажу. 1968 року Годар приєднався до ліворадикальних студентських повстань проти влади у Франції, ініціював зрив Каннського кінофестивалю та створив стрічки “Китаянка” і “Вік-енд”. Героїв цих кінокартин Годара бентежила філософія Мао (засновника Китайської народної республіки). Вони пропагували революцію, інтелектуально розмовляли й естетично читали червоні книжечки.
Залишатися революційним
У подальшій творчості Жан-Люк не стояв на місці. Спершу намагався втілити в кінопродукції принципи соціалізму і заснував групу “Дзиґа Вертов”, де митці знімали стрічки колективно. Згодом – переосмислював Бога в стрічці “Вітаю тебе, Маріє” (і сварився з Ватиканом), відправляв на Каннський кінофестиваль фільм “Соціалізм” і досліджував новітні технології у “Прощавай, мова 3D”. Остання картина кинула виклик новітнім методам зйомки. І глядачам, які вирішили її переглянути, теж. Бо, зізнаємося, з кожним роком Жан-Люк все більше губиться в революціях і все менше – в кіно. Але йому можна. Він ж слідував власним принципам геніального режисера. Ну, а ще він Жан-Люк Годар. Чоловікові з таким прізвищем можна все. Принаймні, в кіно.
#пусто_про_автора
Якщо ви цікавитеся теоріями змов і заклеюєте вебкамеру на ноутбуці, то підсвідомо наслідуєте Олдосу Гакслі. Ми переконані, якби письменник жив у 2019 році, робив би так само. Насправді автор думав, що за ним слідкують фашисти, його підслуховують комуністи і що весь світ – спірітична машина. Словом, Олдос Гакслі був диваком. А в історії залишився як марґінально гайповий письменник. Розбираємося, чому його світ такий новий і чудовий.
– Тук-тук – почув Олдос стукіт у двері, коли йому було 13. Відчинив. Зайшла смерть і забрала маму.
– Тук-тук – у 15 Олдос подумав, що квартирою помилилися і вирішив навіть не рухатися. Втім, старший брат викинувся з вікна, спробувавши відчинити.
– Тук-тук – 17-річний Олдос утретє почув стукіт у двері. Гадав, що прийшли за ним. Таки так. Він втратив зір. Діагноз – катаракта обох очей. Світ став білим і каламутним. Свій перший роман “Жовтий Кром” Гакслі писав дотиком (система написання для сліпих) і боявся перечитувати, бо не знав, як виправити. Точніше, не бачив. Проте дивом самостійно за 7 років вилікував катаракту.
Бадьорий і зрячий Олдос у 33 викладав французьку в приватній школі. Серед його учнів був Ерік Блер. Десятиліття опісля юнак під псевдонімом Джордж Орвелл написав “1984”. Письменник згадував, що Гакслі нудно викладав французьку. Олдос знав про це й сам. Тому через рік покинув вчителювання й повноцінно віддався письменницькій роботі. Як і будь-який початківець, поставив собі за мету створити велику епопею про людей. Вдалось – “Контрапункт”. Роман про буржуазних англійських інтелектуалів 20-тих, про мейнстрімове захоплення фройдизмом і авангардизмом, про пошуки власної духовности. Але книги Гакслі тоді ще не були популярними. Щоб заробити грошей, він писав про моду і культуру для Vogue i Vanity Fair – фешн-журналів.
Олдос Гакслі негативно ставився до науково-технічного прогресу. Похмурий погляд на цивілізацію змусив автора написати “Який чудесний світ новий!”. Там суспільство перетворилося на тоталітарну машину, а людина стала механічною системою. У романі проглядаються зацікавлення письменника темою езотерики. Один з героїв – корінний американець, який зберіг традиції племені й релігію.
За словами Олдоса, Європа давно втратила віру. Тому британський письменник переїхав до Каліфорнії у 1937, щоб поєднатися з енергією світу. Спершу працював у Голівуді сценаристом. Його перу належать кіноадаптації “Джейн Ейр”, “Аліса в країні див” та “Гордість і упередження”. Гакслі познайомився з корінними шаманами й брав участь у їхніх ритуалах. Він написав багато есеїв про власні експерименти з містичними вченнями. А у 60 почав приймати мескалін – сік кактуса, який викликає психоделічні відчуття. Так бавився на старості літ Гакслі. А ще вважав, що не може нічого хорошого вже написати. Його останні слова були адресовані дружині: “Люба, подай маскаліну”.
А ми сподіваємося, що ви проситимете, щоб в книгарні вам подали “Який чудесний світ новий!”.
#пусто_про_автора
– Тук-тук – почув Олдос стукіт у двері, коли йому було 13. Відчинив. Зайшла смерть і забрала маму.
– Тук-тук – у 15 Олдос подумав, що квартирою помилилися і вирішив навіть не рухатися. Втім, старший брат викинувся з вікна, спробувавши відчинити.
– Тук-тук – 17-річний Олдос утретє почув стукіт у двері. Гадав, що прийшли за ним. Таки так. Він втратив зір. Діагноз – катаракта обох очей. Світ став білим і каламутним. Свій перший роман “Жовтий Кром” Гакслі писав дотиком (система написання для сліпих) і боявся перечитувати, бо не знав, як виправити. Точніше, не бачив. Проте дивом самостійно за 7 років вилікував катаракту.
Бадьорий і зрячий Олдос у 33 викладав французьку в приватній школі. Серед його учнів був Ерік Блер. Десятиліття опісля юнак під псевдонімом Джордж Орвелл написав “1984”. Письменник згадував, що Гакслі нудно викладав французьку. Олдос знав про це й сам. Тому через рік покинув вчителювання й повноцінно віддався письменницькій роботі. Як і будь-який початківець, поставив собі за мету створити велику епопею про людей. Вдалось – “Контрапункт”. Роман про буржуазних англійських інтелектуалів 20-тих, про мейнстрімове захоплення фройдизмом і авангардизмом, про пошуки власної духовности. Але книги Гакслі тоді ще не були популярними. Щоб заробити грошей, він писав про моду і культуру для Vogue i Vanity Fair – фешн-журналів.
Олдос Гакслі негативно ставився до науково-технічного прогресу. Похмурий погляд на цивілізацію змусив автора написати “Який чудесний світ новий!”. Там суспільство перетворилося на тоталітарну машину, а людина стала механічною системою. У романі проглядаються зацікавлення письменника темою езотерики. Один з героїв – корінний американець, який зберіг традиції племені й релігію.
За словами Олдоса, Європа давно втратила віру. Тому британський письменник переїхав до Каліфорнії у 1937, щоб поєднатися з енергією світу. Спершу працював у Голівуді сценаристом. Його перу належать кіноадаптації “Джейн Ейр”, “Аліса в країні див” та “Гордість і упередження”. Гакслі познайомився з корінними шаманами й брав участь у їхніх ритуалах. Він написав багато есеїв про власні експерименти з містичними вченнями. А у 60 почав приймати мескалін – сік кактуса, який викликає психоделічні відчуття. Так бавився на старості літ Гакслі. А ще вважав, що не може нічого хорошого вже написати. Його останні слова були адресовані дружині: “Люба, подай маскаліну”.
А ми сподіваємося, що ви проситимете, щоб в книгарні вам подали “Який чудесний світ новий!”.
#пусто_про_автора
Всі ми часом мріємо про свавільне життя. І маємо з кого брати приклад. Наприклад, Джек Лондон у дитинстві часто нудьгував, тому ходив до місцевого паба знайомитися з моряками і найгрізнішими капітанами західного узбережжя. Коли стало нудно в університеті, поїхав шукати золото на Алясці, а коли набридла cлава письменника, вирушив у плавання на власноруч збудованому кораблі. У розмові з друзями казав:
«Вже краще перетворитися на попіл, ніж на пил. Хай краще згасне моє полум’я в сліпучому спалаху, ніж пліснява задушить його. Краще бути метеоритом, кожен атом якого випромінює сяйво, а не сонною вічною планетою. Справжня суть людини – жити, а не існувати. Я не марнуватиму свої дні на те, щоб продовжити їх. Краще я витрачу відведений мені час на життя».
За кілька місяців після цієї розмови помер і не знайдеться кращих слів, щоб підсумувати його життя. І здавалося б, йому можна лише позаздрити. Втім, не все так квітково. Якщо вас теж відвідують почуття нудьги, а сміливости на радикальні зміни не вистачає та й маму не хочеться хвилювати, пропонуємо подивитися на приватне життя відомого письменника. І подумати, чи воно вам треба.
ДРУЖИНИ
Письменник був одружений двічі. Казав, що ніколи не любив першу дружину Елізабет, але їх поєднала дружба, взаємоповага і бажання мати дітей. У них народилися двоє дочок, яких вони обожнювали, втім ужитися разом пара так і не змогла. Може, від її нервових розладів, а може, від його байдужих закидів. У листах до друзів Джек писав:
«Елізабет так схиблена на правильності. Коли я кажу їй, що ця її моральність лише доказ того, що у неї проблеми з кров’яним тиском, вона мене ненавидить».
Чотири роки разом завершилися розлученням, яке стало полегшенням для обох.
Вдруге Джеку пощастило. Якщо першу дружину письменник кликав «Мати-Дівчинка», то друга, Чарміан, в його листах згадувалась як «Компаньйонка-Жінка». Джека та Чарміан поєднувала взаємна пристрасть і тяга до пригод, а друзі називали їх ідеальною парою. Разом вони об’їздили чимало країн і були разом до його смерті.
ХВОРОБИ
Джек Лондон помер, коли йому було лише сорок років. Численні подорожі на кораблях, важка праця матросом і розвантажувачем кораблів, пошуки золота на Алясці, залишили слід на здоров’ї. Свобода – не завжди легкість. Письменник страждав від кількох хронічних хвороб і зловживав алкоголем.
Згідно з офіційною версією, Джек помер від ниркової недостатності, але запитань щодо його смерті досі багато. Головні герої кількох історій письменника завершували життя самогубством, а в автобіографічній повісті «Джон Ячмінне Зерно» він описав власну спробу, яку вчинив замолоду. Також в останні роки життя письменник часто приймав морфій через постійний біль у всьому тілі.
Як помер Джек Лондон, мабуть, уже не стане відомо ніколи, але ми точно знаємо, що він прожив таке життя, яке хотів – сповнене пригод, авантюризму, любові та історій, які варті були бути написаними. Як от, “Мартін Іден”, про якого у нас є матеріал. І залишив нам приклад вдалої втечі від нудьги: хороший у літературі та правдивий (суперечливий, тобто) у житті.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
«Вже краще перетворитися на попіл, ніж на пил. Хай краще згасне моє полум’я в сліпучому спалаху, ніж пліснява задушить його. Краще бути метеоритом, кожен атом якого випромінює сяйво, а не сонною вічною планетою. Справжня суть людини – жити, а не існувати. Я не марнуватиму свої дні на те, щоб продовжити їх. Краще я витрачу відведений мені час на життя».
За кілька місяців після цієї розмови помер і не знайдеться кращих слів, щоб підсумувати його життя. І здавалося б, йому можна лише позаздрити. Втім, не все так квітково. Якщо вас теж відвідують почуття нудьги, а сміливости на радикальні зміни не вистачає та й маму не хочеться хвилювати, пропонуємо подивитися на приватне життя відомого письменника. І подумати, чи воно вам треба.
ДРУЖИНИ
Письменник був одружений двічі. Казав, що ніколи не любив першу дружину Елізабет, але їх поєднала дружба, взаємоповага і бажання мати дітей. У них народилися двоє дочок, яких вони обожнювали, втім ужитися разом пара так і не змогла. Може, від її нервових розладів, а може, від його байдужих закидів. У листах до друзів Джек писав:
«Елізабет так схиблена на правильності. Коли я кажу їй, що ця її моральність лише доказ того, що у неї проблеми з кров’яним тиском, вона мене ненавидить».
Чотири роки разом завершилися розлученням, яке стало полегшенням для обох.
Вдруге Джеку пощастило. Якщо першу дружину письменник кликав «Мати-Дівчинка», то друга, Чарміан, в його листах згадувалась як «Компаньйонка-Жінка». Джека та Чарміан поєднувала взаємна пристрасть і тяга до пригод, а друзі називали їх ідеальною парою. Разом вони об’їздили чимало країн і були разом до його смерті.
ХВОРОБИ
Джек Лондон помер, коли йому було лише сорок років. Численні подорожі на кораблях, важка праця матросом і розвантажувачем кораблів, пошуки золота на Алясці, залишили слід на здоров’ї. Свобода – не завжди легкість. Письменник страждав від кількох хронічних хвороб і зловживав алкоголем.
Згідно з офіційною версією, Джек помер від ниркової недостатності, але запитань щодо його смерті досі багато. Головні герої кількох історій письменника завершували життя самогубством, а в автобіографічній повісті «Джон Ячмінне Зерно» він описав власну спробу, яку вчинив замолоду. Також в останні роки життя письменник часто приймав морфій через постійний біль у всьому тілі.
Як помер Джек Лондон, мабуть, уже не стане відомо ніколи, але ми точно знаємо, що він прожив таке життя, яке хотів – сповнене пригод, авантюризму, любові та історій, які варті були бути написаними. Як от, “Мартін Іден”, про якого у нас є матеріал. І залишив нам приклад вдалої втечі від нудьги: хороший у літературі та правдивий (суперечливий, тобто) у житті.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
“Фемінізм – це класно. Але я ж хочу вийти заміж, мати дітей і піклуватися про власну оселю” – скаже хтось. А Олена Пчілка не зрозуміє, в чому проблема. Адже вона з Петром Косачем мала шість дітей. Одночасно – брала участь в перших установчих зборах “Товариства руських женщин”, галицької жіночої організації, і укладала жіночий альманах “Перший вінок”, який ставив питання становища жінки в суспільстві. А ще брала активну участь в національно-визвольному русі. Цього тижня розвінчуємо міти про фемінізм на прикладі українських діячок за гештегом #УкраїнціСпрагліДоРівности. Стисло розбираємося, звідки взялася така трудівниця в українській культурі.
1. З виховання успішного адвоката й звичайної домогосподарки.
Народилася Ольга (справжнє ім’я Олени Пчілки) в сім’ї Петра Драгоманова та Єлизавети Цяцьки в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. Її батько здобув юридичну освіту в Санкт-Петербурзі, успадкував великий маєток і 53 кріпаки. Він мав стати успішним адвокатом, заробляти чимало грошей і забезпечувати сім’ю із заможною дружиною та шістьома дітьми. Натомість – багато читав, писав новели й вірші та допомагав “людям козацького роду”. Навчив доньку любови до літератури. Матір ж, звичайна домогосподарка, була неписемна, проте привчала дітей любити природу й українське мистецтво. Багато співала народних пісень.
2. Із захоплення красивим вбранням.
Освіту Олени Пчілки влаштував старший брат, політичний діяч і літератор, Михайло Драгоманов. Він віддав дівчину навчатися до Київського зразкового пансіону шляхетних панянок, а тоді забрав жити до себе в столицю. Долучив її до роботи “Громади”, української культурно-освітньої організації, в якій брали участь Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олександр і Софія Русові. Кажуть, бажання розвивати українську культуру в Олені Пчілці зародилося через любов до гарного вбрання: їй подобалися народні строї. Головне, що цю любов вона скерувала в правильне русло: у 27 років видала першу ґрунтовну етнографічну роботу про українське декоративне мистецтво “Український народний орнамент”.
3. З любови до небайдужих людей.
Був у “Громаді” тихий і скромний майбутній успішний адвокат Петро Косач. Олена Пчілка, мабуть, побачила в ньому свого батька (але ми не за Фройдом працюємо, то точно не знаємо), і вони заручилися. Разом все життя боролися проти утисків українців, хто як міг: він через правничу справу, вона як світська дама й літераторка. Залишатися в національно-визвольній боротьбі допомагали листування й зустрічі з Франком та Павликом, а також організовані з сім’єю Лисенків і Старицьких “Сполучені Штати”. До жіночої боротьби її залучила перша українська лікарка Софія Окуневська та головна постать галицького жіночого руху Наталя Кобринська. Разом із останньою вони видали “Перший вінок”. Не без їхнього впливу Олена Пчілка написала повість “Товаришки” – історію про двох звичайних українських дівчат і їхнє навчання у виші в Цюриху, яку радимо прочитати, щоб ознайомитися з творчістю письменниці для дорослих.
4. З любови до дітей.
“Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна” – казала Олена Пчілка. Вона, як і діячки тодішнього жіночого руху, вважала виховання майбутнього покоління чи не найважливішим завданням свого життя. Тому перекладала з різних мов книжки, видавала журнал для дітей “Молода Україна” та писала оповідання й вірші. Її нащадки – зразок вдалого українського інтелігентного виховання: письменниця Леся, перекладачка Ольга, вчений-фізик Михайло, музикантка Оксана, інженер Микола та мемуаристка Ізидора. Останніх трьох в переліку Косачів, щоправда, часто записують як “та інші діти”, бо вони здобули освіту агрономів. Але це теж незле (може). Словом, була хорошою матір’ю, хоча про її сумнівне ставлення до Лесі Українки ми писали тут. Чоловік на неї наче не жалівся. І підтримка жіночого руху його теж не бентежила. А жінок у русі – її сімейний стан.
Більше розповімо на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”, яка відбудеться цієї суботи о 14.00. Деталі й реєстрація тут.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
1. З виховання успішного адвоката й звичайної домогосподарки.
Народилася Ольга (справжнє ім’я Олени Пчілки) в сім’ї Петра Драгоманова та Єлизавети Цяцьки в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. Її батько здобув юридичну освіту в Санкт-Петербурзі, успадкував великий маєток і 53 кріпаки. Він мав стати успішним адвокатом, заробляти чимало грошей і забезпечувати сім’ю із заможною дружиною та шістьома дітьми. Натомість – багато читав, писав новели й вірші та допомагав “людям козацького роду”. Навчив доньку любови до літератури. Матір ж, звичайна домогосподарка, була неписемна, проте привчала дітей любити природу й українське мистецтво. Багато співала народних пісень.
2. Із захоплення красивим вбранням.
Освіту Олени Пчілки влаштував старший брат, політичний діяч і літератор, Михайло Драгоманов. Він віддав дівчину навчатися до Київського зразкового пансіону шляхетних панянок, а тоді забрав жити до себе в столицю. Долучив її до роботи “Громади”, української культурно-освітньої організації, в якій брали участь Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олександр і Софія Русові. Кажуть, бажання розвивати українську культуру в Олені Пчілці зародилося через любов до гарного вбрання: їй подобалися народні строї. Головне, що цю любов вона скерувала в правильне русло: у 27 років видала першу ґрунтовну етнографічну роботу про українське декоративне мистецтво “Український народний орнамент”.
3. З любови до небайдужих людей.
Був у “Громаді” тихий і скромний майбутній успішний адвокат Петро Косач. Олена Пчілка, мабуть, побачила в ньому свого батька (але ми не за Фройдом працюємо, то точно не знаємо), і вони заручилися. Разом все життя боролися проти утисків українців, хто як міг: він через правничу справу, вона як світська дама й літераторка. Залишатися в національно-визвольній боротьбі допомагали листування й зустрічі з Франком та Павликом, а також організовані з сім’єю Лисенків і Старицьких “Сполучені Штати”. До жіночої боротьби її залучила перша українська лікарка Софія Окуневська та головна постать галицького жіночого руху Наталя Кобринська. Разом із останньою вони видали “Перший вінок”. Не без їхнього впливу Олена Пчілка написала повість “Товаришки” – історію про двох звичайних українських дівчат і їхнє навчання у виші в Цюриху, яку радимо прочитати, щоб ознайомитися з творчістю письменниці для дорослих.
4. З любови до дітей.
“Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна” – казала Олена Пчілка. Вона, як і діячки тодішнього жіночого руху, вважала виховання майбутнього покоління чи не найважливішим завданням свого життя. Тому перекладала з різних мов книжки, видавала журнал для дітей “Молода Україна” та писала оповідання й вірші. Її нащадки – зразок вдалого українського інтелігентного виховання: письменниця Леся, перекладачка Ольга, вчений-фізик Михайло, музикантка Оксана, інженер Микола та мемуаристка Ізидора. Останніх трьох в переліку Косачів, щоправда, часто записують як “та інші діти”, бо вони здобули освіту агрономів. Але це теж незле (може). Словом, була хорошою матір’ю, хоча про її сумнівне ставлення до Лесі Українки ми писали тут. Чоловік на неї наче не жалівся. І підтримка жіночого руху його теж не бентежила. А жінок у русі – її сімейний стан.
Більше розповімо на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”, яка відбудеться цієї суботи о 14.00. Деталі й реєстрація тут.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
“Нехай собі існують феміністки, але не бритися і не носити підбори й красиві сукні – не для мене” – скаже хтось. Ольга Кобилянська стенула би плечима, адже поняття не має, чим це заважає підтримувати феміністичні ідеї. У музеї в Чернівцях зберігаються кілька її улюблених речей і, поряд з каменем із могили Шевченка, там – пінцет для вищипування брів. Все своє життя письменниця ретельно дбала про свій зовнішній вигляд, була стрункою й носила довгі спідниці й підбори 3-5 сантиметрів. А ще стояла біля витоків жіночого руху на Буковині. Розбираємося, як Ольга Кобилянська прийшла до емансипації.
1. Не отримала бажану освіту
Виросла письменниця в сім’ї Юліана Кобилянського, який походив із Наддніпрянщини, та Марії Вернер, спольщеної німки. Кажуть, вона для чоловіка вивчила українську та виховувала дітей в повазі до українських традицій. Утім, вдома Кобилянські говорили німецькою. Крім Ольги, в сім’ї було ще семеро дітей. Четверо з них – брати. Це означало, що гроші на освіту призначені були їм. Ользі та її сестрам – зась. Чотири класи початкової школи, вчителька української мови вдома (бо школа німецькомовна), гра на фортепіано та й по всій освіті. Далі – займайся хатньою справою, будь красивою і чемною жінкою.
2. Потоваришувала з чудовими жінками
Ольга була лінива. Так казали. Не любила виконувати домашню роботу, зате зачитувалася підручниками братів, позичала книги в бібліотеці й у батьківських друзів-професорів і брала участь у дискусіях, до яких її ніхто не запрошував. Коли дівчині виповнилося 18, до її брата на заняття з латини почала ходити Софія Окуневська, майбутня перша лікарка в Австро-Угорщині. Ольга дивилася на неї й зрозуміти не могла, як та змогла вже й класичну гімназію у Львові закінчити, і готуватися до вступу у швейцарський виш. Дівчата потоваришували й багато говорили: про українську ідентичність і емансипацію.
Ольга насправді зовсім не була лінивою. Вона любила грати на фортепіано, їздити верхи й грати в театрі. А ще з початку 1880-х років писала короткі твори німецькою. Під впливом Софії й Августи Кохановської (подруга Ольги, художниця) почала досліджувати українську культуру, яку описувала між іншим у новелах “Некультурна”, “Природа” та в повісті “В неділю рано зілля копала”. Потім познайомилася з Наталею Кобринською, головою першого жіночого руху “Товариство руських женщин”, і її братом Юліаном Озаркевичем. Невзаємно закохалася. І почала писати тексти про сильних і високих жінок українською. Деякі видання називають Юліана найбільшим приводом до початку українськомовної літературної праці Ольги. Любов – велика сила і подібне. Втім, ми це твердження вважаємо суперечливим.
3. Покохала?
Річ у тім, що Ольга лише в період з 1883 по 1891 рік у своїх щоденниках поряд зі словом “люблю” згадала понад двадцять чоловіків. А у 19 написала знайомому професорові в листі пропозицію руки й серця, бо хотіла заміж за його бібліотеку. Притиснена суспільними звичаями, які дозволяли інтелектуальний розвиток лише чоловікам, Ольга прагнула, як вичитала у свого улюбленого Ніцше, стати самій собі ціллю. І хоча кохала Осипа Маковея, писала, що любить багатьох чоловіків, і часом ворожила на кількох підряд, насправді вважала найважливішим у житті розкрити свій потенціал письменниці. І боротися за долю жінки в суспільстві.
Більше про чудернацько-містичні історії та серйозну творчість Ольги Кобилянської ми розповімо вже цієї суботи о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрації та деталі тут. А сьогодні о 19.00 чекаємо вас на літклубі про оповідання "Приязнь" Лесі Українки. Деталі тут.
#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу
1. Не отримала бажану освіту
Виросла письменниця в сім’ї Юліана Кобилянського, який походив із Наддніпрянщини, та Марії Вернер, спольщеної німки. Кажуть, вона для чоловіка вивчила українську та виховувала дітей в повазі до українських традицій. Утім, вдома Кобилянські говорили німецькою. Крім Ольги, в сім’ї було ще семеро дітей. Четверо з них – брати. Це означало, що гроші на освіту призначені були їм. Ользі та її сестрам – зась. Чотири класи початкової школи, вчителька української мови вдома (бо школа німецькомовна), гра на фортепіано та й по всій освіті. Далі – займайся хатньою справою, будь красивою і чемною жінкою.
2. Потоваришувала з чудовими жінками
Ольга була лінива. Так казали. Не любила виконувати домашню роботу, зате зачитувалася підручниками братів, позичала книги в бібліотеці й у батьківських друзів-професорів і брала участь у дискусіях, до яких її ніхто не запрошував. Коли дівчині виповнилося 18, до її брата на заняття з латини почала ходити Софія Окуневська, майбутня перша лікарка в Австро-Угорщині. Ольга дивилася на неї й зрозуміти не могла, як та змогла вже й класичну гімназію у Львові закінчити, і готуватися до вступу у швейцарський виш. Дівчата потоваришували й багато говорили: про українську ідентичність і емансипацію.
Ольга насправді зовсім не була лінивою. Вона любила грати на фортепіано, їздити верхи й грати в театрі. А ще з початку 1880-х років писала короткі твори німецькою. Під впливом Софії й Августи Кохановської (подруга Ольги, художниця) почала досліджувати українську культуру, яку описувала між іншим у новелах “Некультурна”, “Природа” та в повісті “В неділю рано зілля копала”. Потім познайомилася з Наталею Кобринською, головою першого жіночого руху “Товариство руських женщин”, і її братом Юліаном Озаркевичем. Невзаємно закохалася. І почала писати тексти про сильних і високих жінок українською. Деякі видання називають Юліана найбільшим приводом до початку українськомовної літературної праці Ольги. Любов – велика сила і подібне. Втім, ми це твердження вважаємо суперечливим.
3. Покохала?
Річ у тім, що Ольга лише в період з 1883 по 1891 рік у своїх щоденниках поряд зі словом “люблю” згадала понад двадцять чоловіків. А у 19 написала знайомому професорові в листі пропозицію руки й серця, бо хотіла заміж за його бібліотеку. Притиснена суспільними звичаями, які дозволяли інтелектуальний розвиток лише чоловікам, Ольга прагнула, як вичитала у свого улюбленого Ніцше, стати самій собі ціллю. І хоча кохала Осипа Маковея, писала, що любить багатьох чоловіків, і часом ворожила на кількох підряд, насправді вважала найважливішим у житті розкрити свій потенціал письменниці. І боротися за долю жінки в суспільстві.
Більше про чудернацько-містичні історії та серйозну творчість Ольги Кобилянської ми розповімо вже цієї суботи о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрації та деталі тут. А сьогодні о 19.00 чекаємо вас на літклубі про оповідання "Приязнь" Лесі Українки. Деталі тут.
#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу
“Я не феміністка, бо не хочу й не розумію навіщо мені йти на Марш жінок” – скаже хтось. А Леся Українка погодиться. Щоправда, в її час були тільки жіночі видання й рухи. Вона до них не належала, бо не хотіла обмежуватися “жіночим питанням” і унікальними персонажками.
У листі Драгоманову писала: “...я не розумію, що нового можна видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї. Нескучно хіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та ще й з таланóм, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий”. Шкода, що він не відписав: “Бути феміністкою не означає бути ЛИШЕ феміністкою. Ти, доню, от скільки сильних персонажок створила і несприятливих для своєї статі суспільних умов показала. Це вже фемінізм”. Ну, нічого. Не відписав Драгоманов – відпишемо ми. І розповімо, що нового для літератури з боку жіночого питання зробила Лариса Косач.
1. Показала виховання в патріархальному суспільстві в усій його красі.
Уявіть, що ви народилися дівчинкою в заможній сім’ї. Як ми вже знаємо з досвіду Ольги Кобилянської, вам не дуже пощастило. Втім, маєте два варіанти: 1) бути маминою квіточкою, щоб потім стати чоловіковою; або 2) читати, збунтувати через несправедливість і пізнавати світ поза межами хатніх справ. Що той, що той – повні незгод. Саме це й показала Леся Українка в своїх творах. Її героїнь, як от Софію з оповідання “Жаль” або Дарку з “Приязні”, життя кидає не на жарт. Мамині квіточки, коли чоловіки помирають, стають нікому не потрібними й в’януть від жалю. Та й роботи не можуть ані знайти, ані до неї прагнути, бо їх не вчили хотіти чогось, окрім заміжжя. Бунтарки ж мусять вічно діяти суспільству на перекір і з ним боротися. І хоча з роками ситуація покращилася, це досі є актуальним і цікавим.
2. Зобразила сильних лідерок у літературі.
Леся Українка була другою жінкою в європейській літературі, яка написала драму про Дон Жуана. Це – “Камінний господар”. Тільки в її творі гендерні ролі й акценти на героях змінені. На передній план виходять подруги донна Анна та Долорес. Перша втілює бажання до влади, сили, зброї, боротьби. Каже, що її одруження – вихід на гору, де вона недосяжна й править іншими. Друга – своєю духовною жертвою зрікається уявної влади патріархального суспільства над нею. Вони двоє перемагають Дон Жуана, одна – вдягнувши його в “камінні шати” й позбавивши волі, а інша – показавши свою внутрішню перевагу. Сильні лідерські позиції займають і жінки в “Лісовій пісні”. Кожна керує долею Лукаша на свій манір. Рятує його в результаті теж жінка, Мавка, втілення Орфеєвої Еврідіки.
3. Пролила світло на жіночі тіні.
Ви точно пам’ятаєте Дантову Беатріче. Високу музу італійського поета, яку він бачив всього кілька разів у житті та якій присвятив ледве не весь свій літературний доробок. Але ми майже впевнені, що ви і не здогадуєтесь, як звали його дружину. Лесі Українці це не подобалося. Таке вона бачила і в житті більшости творців у літературі, і в житті друзів її родини. Зокрема, присвятила вірш “Забута тінь” Ользі Лисенко, дружині відомого композитора. Так заговорила про несправедливе місце жінок, які разом із чоловіками проторювали шлях, у культурі. А в драмах “Руфін і Прісцилла” та “Одержима” пролила світло на замовчувані історією образи християнок, які зробили чималий вклад у становлення й розуміння релігії.
Одного поста для доробку Лесі Українки в жіночому питанні не вистачить: вона і про жіночу істерію розповіла, і, кажуть, здійснила перші феміністичні студії, і критикувала сексистських персонажів своїх сучасників. А ще відстоювала позицію тотального рівноправ’я. Писала: “Наші критики ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літераторів, і літераторок; не знаю, як хто, а я не раз казала їм за це спасибі”. А ми кажемо – їй. І скажемо ще раз завтра (субота, сьоме березня) о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрація й деталі тут.
#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу
У листі Драгоманову писала: “...я не розумію, що нового можна видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї. Нескучно хіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та ще й з таланóм, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий”. Шкода, що він не відписав: “Бути феміністкою не означає бути ЛИШЕ феміністкою. Ти, доню, от скільки сильних персонажок створила і несприятливих для своєї статі суспільних умов показала. Це вже фемінізм”. Ну, нічого. Не відписав Драгоманов – відпишемо ми. І розповімо, що нового для літератури з боку жіночого питання зробила Лариса Косач.
1. Показала виховання в патріархальному суспільстві в усій його красі.
Уявіть, що ви народилися дівчинкою в заможній сім’ї. Як ми вже знаємо з досвіду Ольги Кобилянської, вам не дуже пощастило. Втім, маєте два варіанти: 1) бути маминою квіточкою, щоб потім стати чоловіковою; або 2) читати, збунтувати через несправедливість і пізнавати світ поза межами хатніх справ. Що той, що той – повні незгод. Саме це й показала Леся Українка в своїх творах. Її героїнь, як от Софію з оповідання “Жаль” або Дарку з “Приязні”, життя кидає не на жарт. Мамині квіточки, коли чоловіки помирають, стають нікому не потрібними й в’януть від жалю. Та й роботи не можуть ані знайти, ані до неї прагнути, бо їх не вчили хотіти чогось, окрім заміжжя. Бунтарки ж мусять вічно діяти суспільству на перекір і з ним боротися. І хоча з роками ситуація покращилася, це досі є актуальним і цікавим.
2. Зобразила сильних лідерок у літературі.
Леся Українка була другою жінкою в європейській літературі, яка написала драму про Дон Жуана. Це – “Камінний господар”. Тільки в її творі гендерні ролі й акценти на героях змінені. На передній план виходять подруги донна Анна та Долорес. Перша втілює бажання до влади, сили, зброї, боротьби. Каже, що її одруження – вихід на гору, де вона недосяжна й править іншими. Друга – своєю духовною жертвою зрікається уявної влади патріархального суспільства над нею. Вони двоє перемагають Дон Жуана, одна – вдягнувши його в “камінні шати” й позбавивши волі, а інша – показавши свою внутрішню перевагу. Сильні лідерські позиції займають і жінки в “Лісовій пісні”. Кожна керує долею Лукаша на свій манір. Рятує його в результаті теж жінка, Мавка, втілення Орфеєвої Еврідіки.
3. Пролила світло на жіночі тіні.
Ви точно пам’ятаєте Дантову Беатріче. Високу музу італійського поета, яку він бачив всього кілька разів у житті та якій присвятив ледве не весь свій літературний доробок. Але ми майже впевнені, що ви і не здогадуєтесь, як звали його дружину. Лесі Українці це не подобалося. Таке вона бачила і в житті більшости творців у літературі, і в житті друзів її родини. Зокрема, присвятила вірш “Забута тінь” Ользі Лисенко, дружині відомого композитора. Так заговорила про несправедливе місце жінок, які разом із чоловіками проторювали шлях, у культурі. А в драмах “Руфін і Прісцилла” та “Одержима” пролила світло на замовчувані історією образи християнок, які зробили чималий вклад у становлення й розуміння релігії.
Одного поста для доробку Лесі Українки в жіночому питанні не вистачить: вона і про жіночу істерію розповіла, і, кажуть, здійснила перші феміністичні студії, і критикувала сексистських персонажів своїх сучасників. А ще відстоювала позицію тотального рівноправ’я. Писала: “Наші критики ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літераторів, і літераторок; не знаю, як хто, а я не раз казала їм за це спасибі”. А ми кажемо – їй. І скажемо ще раз завтра (субота, сьоме березня) о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрація й деталі тут.
#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу
“Ну Боже, вже сил нема” – приблизно так реагують школярі, коли вчитель анонсує тему наступних уроків. А ми говоримо про це навіть у карантин. Мова про “національного генія і символа України” (визначення з Вікіпедії) Тараса Шевченка. Цієї суботи о 13.00 на базі Пусто чорнобровий блогер Данило Гайдамаха прочитає лекцію “Тарас Шевченко: перформанс безсмертя”. Деталі та реєстрація тут. Двері зачинимо після 59 людини. А поки розповідаємо, що слід знати, щоб шар золота, пилюки й святості змився з наших, замозолених шкільною програмою, очей.
Матеріал почерпнули з минулорічної лекції від Літосвіти Ігоря Хворостяного “Шева форева чи Тарас Григорович навіки”.
У період Національно-визвольної боротьби кріпацтво, яке існувало на території України з часів Київської Русі, майже зникло. Проте Катерина ІІ у 1783-му вирішила, що безкоштовна праця – це свята справа, яка неодмінно призведе до розвитку суспільства. Зі своєї легкої руки (ні) вона відновила кріпацтво. Тарас Шевченко народився через 31 рік, 9 березня 1814 року. Дід, якого малий обожнював, пам’ятав відчуття свободи і навчив цьому онука, тому Шевченко внутрішньо кріпаком ніколи не був. А ще з ранніх років обожнював шапку-безкозирку (схожу на кашкет моряків), яку сам собі пошив і ганяв в ній по вулиці, дивуючи односельців. Те, що вона сповзала на очі його не бентежило. Головне – це було красиво й ефектно.
Що означало бути кріпаком? Ви не мали нічого: прав, майна і навіть часу. Але тут Шевченкові двічі пощастило: під час рисування в Літньому саду в Петербурзі він познайомився з художником-земляком Іваном Сошенком. Останній бачив, що хлопець добре малює і що становище його м’яко кажучи, не дуже. Тому посприяв знайомству Тараса з Василем Жуковським, гувернатором царевича, і Карлом Брюлловим, найпопулярнішим тогочасним художником. Це були вершки російського суспільства, які вирішили допомогти кріпаку. Чому? Напевне, Тарас настільки добре малював, що за його свободу готові були викласти 45 кілограмів чистого срібла. До того ж, як згадував Брюллов, було в Тараса щось нерабське, що Карлу дуже подобалось. Але Енгельгардт, власник Шевченка, розумів: якщо такі люди просять, слід вимагати вп’ятеро більше, ніж за звичайного кріпака. Жуковський і Брюллов не розгубились: влаштували лотерею при царському дворі, зробили платним вхід і продали картину. Вгадайте кому? Правильно: імператриці.
Тарасу тоді було 24. Важко уявити, щоб він, молодий, харизматичний і вперше вільний сів, похиливши голову, і думав про знедолену Україну. Тим паче, в тогочасному Петербурзі про нього говорили й кожен хотів мати портрет його авторства. Шевченко був денді: мав пальто з єнотового хутра, їздив (а не ходив) у театр і сидів у партері. Любив білий ром, мав паскудний характер, а, дізнавшись про зраду Ликери, спалив всі речі, які їй подарував. Його звинувачують у алкоголізмі, гомосексуальності й тому, що він відвідував борделі. Зрештою, якщо й так, то що? Це не робить з нього менш геніального письменника та художника.
У 1840-у почалася драма: вийшло перше видання “Кобзаря”. І хоча панночки ридали над “Катериною”, а критики схвально відгукувались про збірку, все ж їх бентежила українська мова. Втім, Шевченко на це не зважав. Займався самоосвітою, намагався вчити польську, приїжджав в Україну і писав, як Рембрандт. Тільки останній – картини, а Тарас – поезію, в якій вимальовував світло і тіні так, як нідерландський художник: ви відчуваєте на собі те, що вони хотіли сказати (або щось своє, хто вас там знає).
Шевченко, ніби дзеркало: бачиш у ньому те, з чим приходиш. Тому комусь – Бог, комусь – віктимблеймінґ, а комусь – азіатський ренесанс (Хвильовому привіт). Єдине, що має тільки одну інтерпретацію: найбільшу в світі кількість пам’ятників йому встановили не за те, що він був геніальним письменником (бо за кордоном на це начхати), а за те, що він був одним із найбільших гуманістів свого часу. Як то кажуть, у всякого своя доля. В Шевченка – така.
P.S. Малюнок з обкладинки створив семирічний Дмитро, студія “Малювці”.
#пусто_про_автора
Матеріал почерпнули з минулорічної лекції від Літосвіти Ігоря Хворостяного “Шева форева чи Тарас Григорович навіки”.
У період Національно-визвольної боротьби кріпацтво, яке існувало на території України з часів Київської Русі, майже зникло. Проте Катерина ІІ у 1783-му вирішила, що безкоштовна праця – це свята справа, яка неодмінно призведе до розвитку суспільства. Зі своєї легкої руки (ні) вона відновила кріпацтво. Тарас Шевченко народився через 31 рік, 9 березня 1814 року. Дід, якого малий обожнював, пам’ятав відчуття свободи і навчив цьому онука, тому Шевченко внутрішньо кріпаком ніколи не був. А ще з ранніх років обожнював шапку-безкозирку (схожу на кашкет моряків), яку сам собі пошив і ганяв в ній по вулиці, дивуючи односельців. Те, що вона сповзала на очі його не бентежило. Головне – це було красиво й ефектно.
Що означало бути кріпаком? Ви не мали нічого: прав, майна і навіть часу. Але тут Шевченкові двічі пощастило: під час рисування в Літньому саду в Петербурзі він познайомився з художником-земляком Іваном Сошенком. Останній бачив, що хлопець добре малює і що становище його м’яко кажучи, не дуже. Тому посприяв знайомству Тараса з Василем Жуковським, гувернатором царевича, і Карлом Брюлловим, найпопулярнішим тогочасним художником. Це були вершки російського суспільства, які вирішили допомогти кріпаку. Чому? Напевне, Тарас настільки добре малював, що за його свободу готові були викласти 45 кілограмів чистого срібла. До того ж, як згадував Брюллов, було в Тараса щось нерабське, що Карлу дуже подобалось. Але Енгельгардт, власник Шевченка, розумів: якщо такі люди просять, слід вимагати вп’ятеро більше, ніж за звичайного кріпака. Жуковський і Брюллов не розгубились: влаштували лотерею при царському дворі, зробили платним вхід і продали картину. Вгадайте кому? Правильно: імператриці.
Тарасу тоді було 24. Важко уявити, щоб він, молодий, харизматичний і вперше вільний сів, похиливши голову, і думав про знедолену Україну. Тим паче, в тогочасному Петербурзі про нього говорили й кожен хотів мати портрет його авторства. Шевченко був денді: мав пальто з єнотового хутра, їздив (а не ходив) у театр і сидів у партері. Любив білий ром, мав паскудний характер, а, дізнавшись про зраду Ликери, спалив всі речі, які їй подарував. Його звинувачують у алкоголізмі, гомосексуальності й тому, що він відвідував борделі. Зрештою, якщо й так, то що? Це не робить з нього менш геніального письменника та художника.
У 1840-у почалася драма: вийшло перше видання “Кобзаря”. І хоча панночки ридали над “Катериною”, а критики схвально відгукувались про збірку, все ж їх бентежила українська мова. Втім, Шевченко на це не зважав. Займався самоосвітою, намагався вчити польську, приїжджав в Україну і писав, як Рембрандт. Тільки останній – картини, а Тарас – поезію, в якій вимальовував світло і тіні так, як нідерландський художник: ви відчуваєте на собі те, що вони хотіли сказати (або щось своє, хто вас там знає).
Шевченко, ніби дзеркало: бачиш у ньому те, з чим приходиш. Тому комусь – Бог, комусь – віктимблеймінґ, а комусь – азіатський ренесанс (Хвильовому привіт). Єдине, що має тільки одну інтерпретацію: найбільшу в світі кількість пам’ятників йому встановили не за те, що він був геніальним письменником (бо за кордоном на це начхати), а за те, що він був одним із найбільших гуманістів свого часу. Як то кажуть, у всякого своя доля. В Шевченка – така.
P.S. Малюнок з обкладинки створив семирічний Дмитро, студія “Малювці”.
#пусто_про_автора
За останні тижні нас закидали списками фільмів і книжок, безкоштовних курсів і лекцій, ба навіть ваш далекий від мистецтва дядько репостнув список галерей, які можна відвідати онлайн. Всюдисуща любов сучасних людей до саморозвитку, як син маминої подруги – дратує і викликає заздрощі водночас. І хоча блогери радять не тиснути на себе і просто відпочивати, все ж слід хоча б ліниво переглянути наші лекції на YouTube. Для просунутих – прочитати крайні статті.
Зовсім нещодавно ми розповідали про австрійського художника, дизайнера і еко-активіста Фріденсрайха Гундертвассера – і неспроста! У віденському художньому музеї Леопольд все літо буде виставка робіт його та Еґона Шіле. А оскільки шанси потрапити у Відень у нас невеликі, розказуємо як ці митці пов'язані, що мають спільну експозицію, та до чого тут кольори.
У віці двадцяти років, коли Гундертвассер був студентом Академії образотворчих мистецтв, він відкрив для себе віденський модернізм через виставки та книги. Експресіоніст Егон Шіле тоді став його центральним орієнтиром. Гундертвассер відточував майстерність, вивчаючи малюнки Шіле, поширював його мистецтво серед колег у Парижі (куди втік писати й голодувати), навіть назвав одну зі своїх робіт його іменем. Фріденсрайх оточив себе репродукціями його картин у своїх майстернях і будинках у Венеції та в Новій Зеландії.
Поетичний текст Гундертвассера «Я люблю Шіле», написаний 1951 року, найбільше демонструє, як сильно і тонко митець відчував Еґона: “Мені часто сняться, як і моєму батькові Шіле, червоні квіти, птахи, летючі риби і сади в оксамиті і смарагдова зелень та люди, що гуляють, плачучи, червоно-жовтими та океанічно-синіми сльозами”.
Вперше митці “зустрілись” у 1948 році на виставці Шіле у віденській галереї “Альбертіна”. Найбільше Гундертвассера вразило те, що у роботах Шіле немає різниці між зображенням стін будинків на пейзажах і шкіри людини. Фріденсрайх казав: “Будівлі Шіле здавалися одухотворено-людськими – вони нічим не нагадували малюнки архітектора, або будинки, написані іншими художниками”, “вони світилися в темряві, він писав їх так, немов немає ніякої різниці між шкірою оголеної дівчини і шкірою будинку”.
Це натхнення дало поштовх Гундертвассеру, який постійно шукав себе. У митців схожа тематика робіт – автопортрети, архітектура Відня, ландшафти. Схожа і манера, і перспектива, з якої вони писали місто, роблячи його пласким, проте справжнім, ніби взятим зі снів. Головна відмінність у кольоровій гаммі: як би не подобався Фріденсрайху жовто-сірий Шіле, він писав яскравими фарбами, які сам і виготовляв. Тому дивитись на Відень з точки зору полотен одночасно Гундертвассера і Шіле особливо цікаво: це поєднання пастельної реальности та психоделічного сну.
За допомогою виставки-діалогу «Гундертвассер – Шіле. Imagine Tomorrow», до якої входить близько 170 експонатів, музей Леопольда демонструє художню та духовну спорідненість обох майстрів, які, хоч і не мали можливості познайомитись, та об’єднані багатьма речима.
Поки писали цей пост, вигадали ще один спосіб провести карантин із користю: знайдіть свого Шіле у сфері, яка вас цікавить, пройдіть його шлях, додайте нове і очікуйте на успіх. Виставка в музеї Леопольда та статті на Пусто прийдуть самі.
#пусто_про_автора
Зовсім нещодавно ми розповідали про австрійського художника, дизайнера і еко-активіста Фріденсрайха Гундертвассера – і неспроста! У віденському художньому музеї Леопольд все літо буде виставка робіт його та Еґона Шіле. А оскільки шанси потрапити у Відень у нас невеликі, розказуємо як ці митці пов'язані, що мають спільну експозицію, та до чого тут кольори.
У віці двадцяти років, коли Гундертвассер був студентом Академії образотворчих мистецтв, він відкрив для себе віденський модернізм через виставки та книги. Експресіоніст Егон Шіле тоді став його центральним орієнтиром. Гундертвассер відточував майстерність, вивчаючи малюнки Шіле, поширював його мистецтво серед колег у Парижі (куди втік писати й голодувати), навіть назвав одну зі своїх робіт його іменем. Фріденсрайх оточив себе репродукціями його картин у своїх майстернях і будинках у Венеції та в Новій Зеландії.
Поетичний текст Гундертвассера «Я люблю Шіле», написаний 1951 року, найбільше демонструє, як сильно і тонко митець відчував Еґона: “Мені часто сняться, як і моєму батькові Шіле, червоні квіти, птахи, летючі риби і сади в оксамиті і смарагдова зелень та люди, що гуляють, плачучи, червоно-жовтими та океанічно-синіми сльозами”.
Вперше митці “зустрілись” у 1948 році на виставці Шіле у віденській галереї “Альбертіна”. Найбільше Гундертвассера вразило те, що у роботах Шіле немає різниці між зображенням стін будинків на пейзажах і шкіри людини. Фріденсрайх казав: “Будівлі Шіле здавалися одухотворено-людськими – вони нічим не нагадували малюнки архітектора, або будинки, написані іншими художниками”, “вони світилися в темряві, він писав їх так, немов немає ніякої різниці між шкірою оголеної дівчини і шкірою будинку”.
Це натхнення дало поштовх Гундертвассеру, який постійно шукав себе. У митців схожа тематика робіт – автопортрети, архітектура Відня, ландшафти. Схожа і манера, і перспектива, з якої вони писали місто, роблячи його пласким, проте справжнім, ніби взятим зі снів. Головна відмінність у кольоровій гаммі: як би не подобався Фріденсрайху жовто-сірий Шіле, він писав яскравими фарбами, які сам і виготовляв. Тому дивитись на Відень з точки зору полотен одночасно Гундертвассера і Шіле особливо цікаво: це поєднання пастельної реальности та психоделічного сну.
За допомогою виставки-діалогу «Гундертвассер – Шіле. Imagine Tomorrow», до якої входить близько 170 експонатів, музей Леопольда демонструє художню та духовну спорідненість обох майстрів, які, хоч і не мали можливості познайомитись, та об’єднані багатьма речима.
Поки писали цей пост, вигадали ще один спосіб провести карантин із користю: знайдіть свого Шіле у сфері, яка вас цікавить, пройдіть його шлях, додайте нове і очікуйте на успіх. Виставка в музеї Леопольда та статті на Пусто прийдуть самі.
#пусто_про_автора
Умберто Еко міг би писати статті на Пусто: він був веселим снобом та однаково розбирався що в романах про Джеймса Бонда, що в середньовічній естетиці. Італійський письменник дослідив поняття краси у Темні віки, створив безліч інтелектуальних романів та зібрав у домашній бібліотеці тридцять тисяч книг. А ще написав роботи про масову культуру, шукав значення читача в літературі та обожнював теорії змов. З’ясовуємо, хто такий Умберто Еко через призму його головних робіт.
МИСТЕЦТВО І КРАСА В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЕСТЕТИЦІ
Батько Умберто мріяв, щоб син став юристом. Але той пішов вивчати середньовічну культуру і став чудовим провідником через заплутані тексти про тогочасне поняття краси. У роботі “Мистецтво і краса в середньовічній естетиці” він розказує, що від світла шаленів навіть Тома Аквінський, а поети сприймали світ, як художники. Радимо почитати, щоб аналізувати знимки в інстаграмі крізь очі середньовічного митця та мимоволі вивчити кілька латинських фраз.
ШІСТЬ ПРОГУЛЯНОК В ЛІТЕРАТУРНИХ ЛІСАХ
Умберто Еко вважав, що роман залежить не лише від автора, але й від людини, яка його читає. Саме читач має можливість повноцінно інтерпретувати та сприймати текст. Неважливо, що автор щось сказав, важливо, чи це почули. Наприклад, кажуть, романи Умберто можна читати поверхово й поглиблено. У першому випадку ви отримаєте цікаву детективну історію, у другому — знайдете “пасхалки” на літописи, середньовічні праці, цитати філософів та історичні події. Робота “Шість прогулянок в літературних лісах” складається з лекцій Еко в Гарвардському університеті. Він дослідив та розповів, як “продиратися” через ліс, себто літературу. Радимо почитати, щоб відчути себе не самотнім під час читання й знати, як вас “шукають” ваші книжки. Ідеально, якщо вам трохи набридла художня література і хочеться якогось нон-фікшну, але про художню літературу. Бо вона зрад не терпить.
ІМ’Я РОЗИ
Перший роман Еко водночас найпопулярніший. Робота над кожним твором займала у автора близько шести років, бо він не просто досліджував тему, але й намагався підлаштувати стиль під епоху. Тому твір “Нульовий номер” про журналіста з 90-х написаний коротко й лаконічно, а у романі “Острів напередодні” можна знайти слова, які вживали лише у часи бароко. Оскільки в “Імені Рози” події відбуваються у Середньовічному монастирі, структура роману імітує тогочасні літописи. Тут безліч відсилок на вагомі філософські роботи, описи релігійний перипетій та саспенс не гірший, ніж у стрічках Гічкока. Радимо почитати, щоб зрозуміти, що життя на карантині нагадує життя середньовічних монахів.
БАВДОЛІНО
Події цього роману відбуваються всього на століття раніше, ніж в “Імені Рози”, але і мова, і стиль тут абсолютно інакші, оскільки тепер дійові особи простолюдини. Це історія про магічну землю з єдинорогами і сатирами, до якої прагнуть головні герої. Насправді вона не вигадана, а побудована на середньовічних мітах про Азію. Радимо почитати, щоб побачити, що магічних істот там шукали ще до виникнення К-попу.
Умберто Еко писав романи для нас. Бо читач у “Імені Рози”, “Бавдоліно” чи “Острові напередодні” такий ж важливий, як і всі монахи, простолюдини та єдинороги. Він навчав людей філософії простими словами через детективні історії. А нам залишив читати і вчитися. Недарма ж італійці називали Еко “професором”.
#пусто_про_літературу #пусто_про_автора
МИСТЕЦТВО І КРАСА В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЕСТЕТИЦІ
Батько Умберто мріяв, щоб син став юристом. Але той пішов вивчати середньовічну культуру і став чудовим провідником через заплутані тексти про тогочасне поняття краси. У роботі “Мистецтво і краса в середньовічній естетиці” він розказує, що від світла шаленів навіть Тома Аквінський, а поети сприймали світ, як художники. Радимо почитати, щоб аналізувати знимки в інстаграмі крізь очі середньовічного митця та мимоволі вивчити кілька латинських фраз.
ШІСТЬ ПРОГУЛЯНОК В ЛІТЕРАТУРНИХ ЛІСАХ
Умберто Еко вважав, що роман залежить не лише від автора, але й від людини, яка його читає. Саме читач має можливість повноцінно інтерпретувати та сприймати текст. Неважливо, що автор щось сказав, важливо, чи це почули. Наприклад, кажуть, романи Умберто можна читати поверхово й поглиблено. У першому випадку ви отримаєте цікаву детективну історію, у другому — знайдете “пасхалки” на літописи, середньовічні праці, цитати філософів та історичні події. Робота “Шість прогулянок в літературних лісах” складається з лекцій Еко в Гарвардському університеті. Він дослідив та розповів, як “продиратися” через ліс, себто літературу. Радимо почитати, щоб відчути себе не самотнім під час читання й знати, як вас “шукають” ваші книжки. Ідеально, якщо вам трохи набридла художня література і хочеться якогось нон-фікшну, але про художню літературу. Бо вона зрад не терпить.
ІМ’Я РОЗИ
Перший роман Еко водночас найпопулярніший. Робота над кожним твором займала у автора близько шести років, бо він не просто досліджував тему, але й намагався підлаштувати стиль під епоху. Тому твір “Нульовий номер” про журналіста з 90-х написаний коротко й лаконічно, а у романі “Острів напередодні” можна знайти слова, які вживали лише у часи бароко. Оскільки в “Імені Рози” події відбуваються у Середньовічному монастирі, структура роману імітує тогочасні літописи. Тут безліч відсилок на вагомі філософські роботи, описи релігійний перипетій та саспенс не гірший, ніж у стрічках Гічкока. Радимо почитати, щоб зрозуміти, що життя на карантині нагадує життя середньовічних монахів.
БАВДОЛІНО
Події цього роману відбуваються всього на століття раніше, ніж в “Імені Рози”, але і мова, і стиль тут абсолютно інакші, оскільки тепер дійові особи простолюдини. Це історія про магічну землю з єдинорогами і сатирами, до якої прагнуть головні герої. Насправді вона не вигадана, а побудована на середньовічних мітах про Азію. Радимо почитати, щоб побачити, що магічних істот там шукали ще до виникнення К-попу.
Умберто Еко писав романи для нас. Бо читач у “Імені Рози”, “Бавдоліно” чи “Острові напередодні” такий ж важливий, як і всі монахи, простолюдини та єдинороги. Він навчав людей філософії простими словами через детективні історії. А нам залишив читати і вчитися. Недарма ж італійці називали Еко “професором”.
#пусто_про_літературу #пусто_про_автора
Аби зрозуміти, що людям подобається нон-фікшн, достатньо подивитися на бестселери в онлайн-книгарнях. Люди читають і мотиваційні книги про те, як витратити мільйон, якого немає, і біографії відомих бізнесменів, і “Чорний лебідь” та “Людина розумна”, щоб зрозуміти, як працює суспільство. Художня література, здавалося б, втрачає позиції.
Втім, ми далі її читаємо. Індійська письменниця Арундаті Рой вважає: художня література настільки всеохопна, що ніякий інший вид мистецтва не може дати нам розуміння такої кількости тем, проблем і персонажів. І вона точно знає, що каже, бо написала десятки есе, сценаріїв документальних фільмів, два романи-бестселери і отримала Букерівську премію. Розповідаємо, хто це така, як ліпить із речень будинки і міста та чому її твори варто читати.
https://telegra.ph/YAk-chitati-Arundatі-Roj-05-06
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Втім, ми далі її читаємо. Індійська письменниця Арундаті Рой вважає: художня література настільки всеохопна, що ніякий інший вид мистецтва не може дати нам розуміння такої кількости тем, проблем і персонажів. І вона точно знає, що каже, бо написала десятки есе, сценаріїв документальних фільмів, два романи-бестселери і отримала Букерівську премію. Розповідаємо, хто це така, як ліпить із речень будинки і міста та чому її твори варто читати.
https://telegra.ph/YAk-chitati-Arundatі-Roj-05-06
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Telegraph
Як читати Арундаті Рой
Аби зрозуміти, що людям подобається нон-фікшн, достатньо подивитися на бестселери в онлайн-книгарнях. Люди читають і мотиваційні книги про те, як витратити мільйон, якого немає, і біографії відомих бізнесменів, і “Чорний лебідь” та “Людина розумна”, щоб зрозуміти…
Відкладіть книгу “Як заробити мільйон”, є більш дієвий метод розбагатіти за британським художником і фотографом Девідом Гокні. Треба всього лиш переїхати у Лос-Анджелес, надихнутись розкішним життям і попрактикуватись у зображенні басейнів. Далі — стати достатньо відомим, щоб вашу картину купили за 90 мільйонів доларів. Вуаля! Якщо все ж треба більше деталей, читайте далі.
https://telegra.ph/Devіd-Goknі-05-11
#пусто_про_сучасне #пусто_про_автора
https://telegra.ph/Devіd-Goknі-05-11
#пусто_про_сучасне #пусто_про_автора
Telegraph
Девід Гокні: як заробити мільйон, пишучи басейни
Відкладіть книгу “Як заробити мільйон”, є більш дієвий метод розбагатіти за британським художником і фотографом Девідом Гокні. Треба всього лиш переїхати у Лос-Анджелес, надихнутись розкішним життям і попрактикуватись у зображенні басейнів. Далі — стати достатньо…
Якби про життя шотландського письменника Александа Троккі зняли кіно, це була б похмура, але захоплива стрічка про тяжку роботу моряка під час Другої світової, бурхливе студентське життя у великому місті, пристрасть до письма, вірну дружбу та роботу в паризькому літературному журналі. Часом кіно ставало б контроверсійно-епатажним, ми б спостерігали за тим, як Троккі пише порнографічні романи, страждає від наркотичної залежності, живе з повією, тікає від смертної кари… Пусто ж з’ясовує, яким було життя цього контроверсійного шотландського письменника.
Шлях до літератури
Троккі народився в Глазго у шотландсько-італійській родині. Другу світову війну шістнадцятирічний юнак провів на бортах арктичних конвоїв, спеціальних транспортних суден, які курсували між портами Північної Атлантики та Радянським Союзом. Він доставляв сировину для військового виробництва, зброю та їжу.
Після завершення війни отримав вищу освіту, а згодом – мандрівницький грант. Завдяки ньому на початку 50-их осів у Парижі та працював редактором у літературному журналі “Мерлін”, де публікували твори Міллера та Беккета. Однак видання збанкрутувало.
Література
Після закриття “Мерлін” Троккі разом з друзями заробляв тим, що писав і публікував під різними псевдонімами порнографічні історії та маленькі оповіді (прим. від ред.: хороша ідея для карантинного стартапу та саморозвитку). “Гелен і жадання”, яка тоді вийшла з-під його пера, нині вважається класикою. “Молодий Адам” – найвідоміший текст Александра Троккі, також був задуманий для заробітку та спочатку мав вигляд чергової еротичної фанатазії.
“Молодий Адам” – історія Джо, працівника річкових барж, які курсують між Глазго та Единбургом. Вона про його гострі враження, чуттєві реакції на світ і людей, які його оточують. Текст називають трилером-сенсацією, псевдо-детективом та екзистеціною драмою. Троккі ж через нього – дослідником людських досвідів.
“Книга Каїна” – ще один відомий роман письменника, який базується на досвіді Троккі та його експериментах з наркотиками. Головний герой роману письменник, який шукає нову дозу, проводить час у сумнівних компаніях, згадує життя в Парижі та своє дитинство в Глазго. Цей текст британська влада оцінила, як провокаційний та аморальний і заборонила його продаж та публікацію, проте в США, де вже починали з'являтися бітники, роман отримав схвальні відгуки.
Наркотики
Після того, як Троккі почав вживати наркотики, до кінця життя лишався у замкненому колі залежности. Міг вколоти собі дозу під час прямої трансляції дебатів щодо зловживання наркотиками. Поки дружина письменника працювала повією, йому приписували розповсюдження героїну серед неповнолітніх, за що передбачалася смертна кара. Троккі врешті довелося нелегально втекти до Канади й перебувати там у статусі втікача.
Пізні роки його життя пов’язані з підтримкою марксистських рухів, а саме перебуванням в лавах ситуціоністів, які розвивали ідею культурної революції та створення контркультури. Троккі активно підтримував бітників і розвиток британського авангарду. Він помер у 1984 році через запалення легенів. Троккі пережив дружину, яка померла від ускладнення гепатиту, та 19-річного сина, який хворів на рак. Проте навіть після смерті увага до його творчої спадщини зростала, знаходилися все нові тексти, написані під численними псевдонімами.
Життя письменника справді було драматичним. Кіно ж про Александра Троккі можна було б з легкістю назвати “Бунтар без ідеалу”, адже бунтував він протягом усього життя, у часи злетів та падінь він продовжував досліджувати людські досвіди, спускався на дно, аби відшукати людину без прикрас і фальші. Часом слабку, підлу, немічну, залежну, проте ту, що завжди шукає себе та власне місце у світі.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Шлях до літератури
Троккі народився в Глазго у шотландсько-італійській родині. Другу світову війну шістнадцятирічний юнак провів на бортах арктичних конвоїв, спеціальних транспортних суден, які курсували між портами Північної Атлантики та Радянським Союзом. Він доставляв сировину для військового виробництва, зброю та їжу.
Після завершення війни отримав вищу освіту, а згодом – мандрівницький грант. Завдяки ньому на початку 50-их осів у Парижі та працював редактором у літературному журналі “Мерлін”, де публікували твори Міллера та Беккета. Однак видання збанкрутувало.
Література
Після закриття “Мерлін” Троккі разом з друзями заробляв тим, що писав і публікував під різними псевдонімами порнографічні історії та маленькі оповіді (прим. від ред.: хороша ідея для карантинного стартапу та саморозвитку). “Гелен і жадання”, яка тоді вийшла з-під його пера, нині вважається класикою. “Молодий Адам” – найвідоміший текст Александра Троккі, також був задуманий для заробітку та спочатку мав вигляд чергової еротичної фанатазії.
“Молодий Адам” – історія Джо, працівника річкових барж, які курсують між Глазго та Единбургом. Вона про його гострі враження, чуттєві реакції на світ і людей, які його оточують. Текст називають трилером-сенсацією, псевдо-детективом та екзистеціною драмою. Троккі ж через нього – дослідником людських досвідів.
“Книга Каїна” – ще один відомий роман письменника, який базується на досвіді Троккі та його експериментах з наркотиками. Головний герой роману письменник, який шукає нову дозу, проводить час у сумнівних компаніях, згадує життя в Парижі та своє дитинство в Глазго. Цей текст британська влада оцінила, як провокаційний та аморальний і заборонила його продаж та публікацію, проте в США, де вже починали з'являтися бітники, роман отримав схвальні відгуки.
Наркотики
Після того, як Троккі почав вживати наркотики, до кінця життя лишався у замкненому колі залежности. Міг вколоти собі дозу під час прямої трансляції дебатів щодо зловживання наркотиками. Поки дружина письменника працювала повією, йому приписували розповсюдження героїну серед неповнолітніх, за що передбачалася смертна кара. Троккі врешті довелося нелегально втекти до Канади й перебувати там у статусі втікача.
Пізні роки його життя пов’язані з підтримкою марксистських рухів, а саме перебуванням в лавах ситуціоністів, які розвивали ідею культурної революції та створення контркультури. Троккі активно підтримував бітників і розвиток британського авангарду. Він помер у 1984 році через запалення легенів. Троккі пережив дружину, яка померла від ускладнення гепатиту, та 19-річного сина, який хворів на рак. Проте навіть після смерті увага до його творчої спадщини зростала, знаходилися все нові тексти, написані під численними псевдонімами.
Життя письменника справді було драматичним. Кіно ж про Александра Троккі можна було б з легкістю назвати “Бунтар без ідеалу”, адже бунтував він протягом усього життя, у часи злетів та падінь він продовжував досліджувати людські досвіди, спускався на дно, аби відшукати людину без прикрас і фальші. Часом слабку, підлу, немічну, залежну, проте ту, що завжди шукає себе та власне місце у світі.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Минулого року ми ходили на виставку Олександра Богомазова в НХМУ, розігрували барвисті записники з його «Пилярами» й тішилися некарантинному безпечному (майже) життю. Сьогодні, як данину цим спогадам, ділимося публікацією про митця і мріємо про різнокольорові фарби.
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин — кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат «Туберкульоз виліковний» і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати — значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати «мазнею» та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненка, Мурашка і Селезньова.
Навчаючись у різних художників, Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку «Ланка». Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів, а газети писали:
«На "Ланці" небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, — виставка живописців-бездарів».
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу «Кільце» та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на «Ланці» виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало «Маніфест», який закликав митців «звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
«Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється)».
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був — у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші — надсилав їй поетичні листи.
Знакові твори:
1. «Лісоруб», 1913 р.
2. «Трамвай», 1914 р.
3. «Сінний ринок», 1914 р.
4. «Пилярі», 1927 р.
5. «Портрет доньки, 1928 р.
#пусто_про_автора
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин — кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат «Туберкульоз виліковний» і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати — значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати «мазнею» та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненка, Мурашка і Селезньова.
Навчаючись у різних художників, Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку «Ланка». Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів, а газети писали:
«На "Ланці" небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, — виставка живописців-бездарів».
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу «Кільце» та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на «Ланці» виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало «Маніфест», який закликав митців «звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
«Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється)».
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був — у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші — надсилав їй поетичні листи.
Знакові твори:
1. «Лісоруб», 1913 р.
2. «Трамвай», 1914 р.
3. «Сінний ринок», 1914 р.
4. «Пилярі», 1927 р.
5. «Портрет доньки, 1928 р.
#пусто_про_автора
