Флешмоб #мистецтвовдома із відтворенням шедеврів образотворчого мистецтва придумали задовго до карантину. Наприклад, у кіно такі аналогії називають алюзіями. Є ще цитати – коли у кадрі з’являється твір мистецтва чи його репродукція. З’ясовуємо, як видатні режисери використовують ці прийоми. До речі, існує думка, що будь-який твір світової культури є інтертекстуальним – тобто таким, який створений із існуючих культурних кодів, з алюзій і цитат.
Бернардо Бертолуччі й інтелектуальне естетство
Режисер неодноразово згадував у інтерв’ю свою любов до відтворення творів культури й навіть наслідування інших митців. Його кінострічки пронизані візуальним естетством і від того нагадують фільми французької нової хвилі.
Кольори у картинах Бертолуччі м’які й часто пастельні. Твори, які він змушує глядача згадати своїми кадрами, вдало вплітаються у візуальну канву його робіт. Зазвичай, це алюзії до відомих шедеврів світової культури. Так Єва Грін у “Мрійниках” (2003) у темряві дверного отвору видається Венерою Мілоською. Це виправдано і сюжетно – Лувр, де зберігається скульптура, згадується у фільмі не раз. А коли герої намагаються побити рекорд персонажів Годара зі швидкості забігу через зали музею – це одночасно і алюзія, і цитата. Друге – через вставки з кадрами “Банди аутсайдерів”.
Багато алюзій на Караваджо можна знайти у “Конформісті” (1970) і “Двадцятому столітті” (1976). Щоправда, тут вони не такі прямолінійні. Часто на роботи митця епохи раннього бароко натякають саме кольори (підказка).
Психологізм Ларса фон Трієра
Будь-яке кіно Ларса фон Трієра є витонченою спробою розколупати чайною ложечкою психологію персонажів. Його герої часто нестабільні ментально, а режисер показує їх так, що вони видаються комічними – тож не знаєш, плакати від побаченого чи сміятися. Такими ж є і алюзії у кіномові режисера: підкреслюють психологізм моментів, водночас знизивши градус драматичности.
При виборі зразків мистецтва для наслідування фон Трієр тяжіє до творів ХІХ століття. Наприкінці “Антихриста” (2009) здається, що герої зображені на полотні французького живописця Ежена Делакруа періоду романтизму “Човен Данте” (1822). Іронічно те, що на картині Делакруа теж є відсилка – до “Божественної комедії”. А у “Меланхолії” Жюстін у весільній сукні пливе між лататтям, мов “Офелія” (1851-1852) прерафаеліта Джона Мілле (у цього своя алюзія – до Шекспіра).
Окреме місце у мистецькому наповненні кінострічок фон Трієра виділено його колезі й кумиру Андрію Тарковському. Так, у “Німфоманці” (2013) режисер неодноразово чи то цитує, чи то натякає на “Дзеркало”.
Андрій Тарковський і філософія моментів
Цей допис починає скидатися на круговерть алюзій у кіноприроді, однак Тарковський також майстерно вписував цей прийом у свої фільми. Відсилки режисера до творів живопису невагомі й нечіткі, їх знаходиш у кінострічках лише після кількох переглядів або ж, якщо дивишся з цією метою.
При цьому у стилі режисера помітне намагання проставити акценти саме на таких моментах. Найчастіше – з пропозицією глядачеві відшукати свою філософію і значення у відтворенні. Хай Тарковський і вклав у них власне бачення.
Найяскравіший приклад алюзії у режисера – натяк на Брейгеля у засніженій долині над рікою у “Дзеркалі” (1974), трохи підживлений санчатами й дітлахами з червоними від морозу щоками.
А в “Солярісі” впізнаваною є картина Рембрандта “Повернення блудного сина”. Та, якщо у нідерландського художника на полотні переважають коричнево-червоні барви, кольори у Тарковського цілком вписуються в його зелено-прохолодну палітру.
У сценах режисера з алюзіями камера завжди затримується на кілька секунд довше. Увиразнює натяк. Хоча з кінострічками Тарковського буває важко зрозуміти на що саме натякають глядачеві.
#пусто_про_кіно
Бернардо Бертолуччі й інтелектуальне естетство
Режисер неодноразово згадував у інтерв’ю свою любов до відтворення творів культури й навіть наслідування інших митців. Його кінострічки пронизані візуальним естетством і від того нагадують фільми французької нової хвилі.
Кольори у картинах Бертолуччі м’які й часто пастельні. Твори, які він змушує глядача згадати своїми кадрами, вдало вплітаються у візуальну канву його робіт. Зазвичай, це алюзії до відомих шедеврів світової культури. Так Єва Грін у “Мрійниках” (2003) у темряві дверного отвору видається Венерою Мілоською. Це виправдано і сюжетно – Лувр, де зберігається скульптура, згадується у фільмі не раз. А коли герої намагаються побити рекорд персонажів Годара зі швидкості забігу через зали музею – це одночасно і алюзія, і цитата. Друге – через вставки з кадрами “Банди аутсайдерів”.
Багато алюзій на Караваджо можна знайти у “Конформісті” (1970) і “Двадцятому столітті” (1976). Щоправда, тут вони не такі прямолінійні. Часто на роботи митця епохи раннього бароко натякають саме кольори (підказка).
Психологізм Ларса фон Трієра
Будь-яке кіно Ларса фон Трієра є витонченою спробою розколупати чайною ложечкою психологію персонажів. Його герої часто нестабільні ментально, а режисер показує їх так, що вони видаються комічними – тож не знаєш, плакати від побаченого чи сміятися. Такими ж є і алюзії у кіномові режисера: підкреслюють психологізм моментів, водночас знизивши градус драматичности.
При виборі зразків мистецтва для наслідування фон Трієр тяжіє до творів ХІХ століття. Наприкінці “Антихриста” (2009) здається, що герої зображені на полотні французького живописця Ежена Делакруа періоду романтизму “Човен Данте” (1822). Іронічно те, що на картині Делакруа теж є відсилка – до “Божественної комедії”. А у “Меланхолії” Жюстін у весільній сукні пливе між лататтям, мов “Офелія” (1851-1852) прерафаеліта Джона Мілле (у цього своя алюзія – до Шекспіра).
Окреме місце у мистецькому наповненні кінострічок фон Трієра виділено його колезі й кумиру Андрію Тарковському. Так, у “Німфоманці” (2013) режисер неодноразово чи то цитує, чи то натякає на “Дзеркало”.
Андрій Тарковський і філософія моментів
Цей допис починає скидатися на круговерть алюзій у кіноприроді, однак Тарковський також майстерно вписував цей прийом у свої фільми. Відсилки режисера до творів живопису невагомі й нечіткі, їх знаходиш у кінострічках лише після кількох переглядів або ж, якщо дивишся з цією метою.
При цьому у стилі режисера помітне намагання проставити акценти саме на таких моментах. Найчастіше – з пропозицією глядачеві відшукати свою філософію і значення у відтворенні. Хай Тарковський і вклав у них власне бачення.
Найяскравіший приклад алюзії у режисера – натяк на Брейгеля у засніженій долині над рікою у “Дзеркалі” (1974), трохи підживлений санчатами й дітлахами з червоними від морозу щоками.
А в “Солярісі” впізнаваною є картина Рембрандта “Повернення блудного сина”. Та, якщо у нідерландського художника на полотні переважають коричнево-червоні барви, кольори у Тарковського цілком вписуються в його зелено-прохолодну палітру.
У сценах режисера з алюзіями камера завжди затримується на кілька секунд довше. Увиразнює натяк. Хоча з кінострічками Тарковського буває важко зрозуміти на що саме натякають глядачеві.
#пусто_про_кіно
“Нам сказали, що війна вже закінчується і ми більше не будемо лазити у підвал” – говорить один із наймолодших героїв документальної стрічки “Земля блакитна, ніби апельсин”.
Прем’єра повнометражного дебюту Ірини Цілик в Україні відбулася онлайн у межах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини “Docudays UA”. До цього фільм відзначили нагородою за найкращу режисуру документалістики на американському фестивалі незалежного кіно Sundance Film Festival. З’ясовуємо, що то за блакитні цитрусові та оксюморони війни.
ПРО КОГО?
Ганні – 36. Вона любить своїх чотирьох дітей, грати на клавішах і монтувати разом із донькою аматорські фільми.
А ще жінка живе у Красногорівці, в “червоній зоні” Донбасу і, коли чує постріли, гукає сину “не ходи там” так, ніби то лише гавкіт сусідських собак. Протягом стрічки герої снідають усією сім’єю, співають, сперечаються, святкують дні народження, бавляться з котами й черепашкою. Кожен із них має надію, гобі, думки та плани на майбутнє – обов’язково мирне та світле.
У центрі опиняється також і старша донька Ганни Мирослава. Дівчина закінчує школу і мріє вступити до столичного кіно-ВНЗ. Через неї та її сестру Настю у сім’ї з’являється любов до операторства й монтажу – в якийсь момент стрічка стає про те, як сім’я фільмує своє життя під час воєнних дій.
Здається, що для сім’ї фільмування – не лише спосіб цікаво провести час, а й рефлексія на події, що відбулися у їхньому житті 2014-го. Своєрідний ментальний видих, відчути сповна який можуть лише мешканці цих міст і селищ, а зрозуміти варто усім.
Тема цьогорічного фестивалю “Docudays UA” – “Teen Spirit”. Старші доньки влучно розкривають процес дорослішання, яке триває попри війну. Мирослава у красивій випускній сукні з подругою позує на тлі зруйнованого фасаду школи, а поруч проїжджає військова техніка. Ось дівчина вступила до омріяного вишу, а мати, прощаючись з нею на вокзалі, обіцяє, що неодмінно приїде, якщо хтось буде ображати її доню. А ось Настя зустрічає сестру, яка повернулася додому на канікули фразою про те, що новий шарф їй не личить.
(СЮР)РЕАЛЬНІСТЬ
Попри те, що у сім’ї затишний і теплий будинок, під час перегляду нас не покидає відчуття сюрреалістичного неспокою. Воно починається з назви – рядків французького поета Поля Елюара й продовжує вигравати контрастами до фінальних титрів.
Спокійним і дружелюбним видається у стрічці Київ, куди Ганна з Мирославою приїздять подавати документи до університету. У них на двох – сумний задумливий погляд посеред столичних барвистих вулиць і тривожні спогади, попри неони атракціонів та історичні пам’ятки. Разом з героїнями не віриш, що київські реалії та зруйновані будинки рідного містечка сім’ї поєднує пів доби у плацкартному вагоні.
“У місті порожньо. Все, що було звичним і шумним, так само стає порожнім” – говорить Мирослава про Красногорівку.
І якщо фільм доньки й має елемент постановки – адже сім’я прагне відтворити події їхнього життя початку бойових дій, то сама “Земля блакитна…” документує героїв “тут і зараз”.
Стрічка наповнена теплими барвами, які зігрівають та обіймають. Вона передає запахи: цитрусів і новорічної ялинки, вранішньої кави, пилу й тривожного диму. Останнє для сім'ї – також звичний побут.
У фільмі відчутна любов знімальної групи до героїв. І картина від того не суб’єктивна – лише щира. Життя Ганни та її дітей рухається далі. Навіть, коли дуже страшно. Навіть, коли порожньо.
“The world is blue as an orange
No error the words do not lie” – хочеться завершити цими рядками Елюара. Рецензія завершується. Завершується фільм. Життя героїв триває. Обставини в яких вони живуть – також.
#пусто_про_кіно
Прем’єра повнометражного дебюту Ірини Цілик в Україні відбулася онлайн у межах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини “Docudays UA”. До цього фільм відзначили нагородою за найкращу режисуру документалістики на американському фестивалі незалежного кіно Sundance Film Festival. З’ясовуємо, що то за блакитні цитрусові та оксюморони війни.
ПРО КОГО?
Ганні – 36. Вона любить своїх чотирьох дітей, грати на клавішах і монтувати разом із донькою аматорські фільми.
А ще жінка живе у Красногорівці, в “червоній зоні” Донбасу і, коли чує постріли, гукає сину “не ходи там” так, ніби то лише гавкіт сусідських собак. Протягом стрічки герої снідають усією сім’єю, співають, сперечаються, святкують дні народження, бавляться з котами й черепашкою. Кожен із них має надію, гобі, думки та плани на майбутнє – обов’язково мирне та світле.
У центрі опиняється також і старша донька Ганни Мирослава. Дівчина закінчує школу і мріє вступити до столичного кіно-ВНЗ. Через неї та її сестру Настю у сім’ї з’являється любов до операторства й монтажу – в якийсь момент стрічка стає про те, як сім’я фільмує своє життя під час воєнних дій.
Здається, що для сім’ї фільмування – не лише спосіб цікаво провести час, а й рефлексія на події, що відбулися у їхньому житті 2014-го. Своєрідний ментальний видих, відчути сповна який можуть лише мешканці цих міст і селищ, а зрозуміти варто усім.
Тема цьогорічного фестивалю “Docudays UA” – “Teen Spirit”. Старші доньки влучно розкривають процес дорослішання, яке триває попри війну. Мирослава у красивій випускній сукні з подругою позує на тлі зруйнованого фасаду школи, а поруч проїжджає військова техніка. Ось дівчина вступила до омріяного вишу, а мати, прощаючись з нею на вокзалі, обіцяє, що неодмінно приїде, якщо хтось буде ображати її доню. А ось Настя зустрічає сестру, яка повернулася додому на канікули фразою про те, що новий шарф їй не личить.
(СЮР)РЕАЛЬНІСТЬ
Попри те, що у сім’ї затишний і теплий будинок, під час перегляду нас не покидає відчуття сюрреалістичного неспокою. Воно починається з назви – рядків французького поета Поля Елюара й продовжує вигравати контрастами до фінальних титрів.
Спокійним і дружелюбним видається у стрічці Київ, куди Ганна з Мирославою приїздять подавати документи до університету. У них на двох – сумний задумливий погляд посеред столичних барвистих вулиць і тривожні спогади, попри неони атракціонів та історичні пам’ятки. Разом з героїнями не віриш, що київські реалії та зруйновані будинки рідного містечка сім’ї поєднує пів доби у плацкартному вагоні.
“У місті порожньо. Все, що було звичним і шумним, так само стає порожнім” – говорить Мирослава про Красногорівку.
І якщо фільм доньки й має елемент постановки – адже сім’я прагне відтворити події їхнього життя початку бойових дій, то сама “Земля блакитна…” документує героїв “тут і зараз”.
Стрічка наповнена теплими барвами, які зігрівають та обіймають. Вона передає запахи: цитрусів і новорічної ялинки, вранішньої кави, пилу й тривожного диму. Останнє для сім'ї – також звичний побут.
У фільмі відчутна любов знімальної групи до героїв. І картина від того не суб’єктивна – лише щира. Життя Ганни та її дітей рухається далі. Навіть, коли дуже страшно. Навіть, коли порожньо.
“The world is blue as an orange
No error the words do not lie” – хочеться завершити цими рядками Елюара. Рецензія завершується. Завершується фільм. Життя героїв триває. Обставини в яких вони живуть – також.
#пусто_про_кіно
Останні кілька місяців нашого життя доводять, що без інтернету будь-яка людська діяльність повністю зупинилася б. Та й за повноцінного офлайн-життя важко уявити себе без розповідей у інстаграмі чи лонгрідів фейсбуку – не на жаль і не на щастя, просто така поведінка в сучасному світі є природною. Тільки хейтерів ніхто не скасовував, як і булінг, який знаходить свій шлях до ментального здоров’я жертв і через інтернет.
Минулого року Docudays UA започаткували Всеукраїнську кампанію проти кібербулінгу, а цьогоріч діляться її результатами у дискусіях програми RIGHTS NOW! та вже традиційно звертають глядацьку увагу на проблему фільмами фестивалю. Наприклад, стрічкою німецької режисерки Пії Гелленталь “У пошуках Єви”. Ми ж у межах фестивалю досліджуємо кібербулінг і намагаємося знайти Єву (та чи Єву?).
P.S. Рекомендований вік для перегляду фільму – 21+.
https://telegra.ph/SHukayuchi-YEvu-ta-vtіkayuchi-vіd-anonіmіv-05-03
#пусто_про_кіно
Минулого року Docudays UA започаткували Всеукраїнську кампанію проти кібербулінгу, а цьогоріч діляться її результатами у дискусіях програми RIGHTS NOW! та вже традиційно звертають глядацьку увагу на проблему фільмами фестивалю. Наприклад, стрічкою німецької режисерки Пії Гелленталь “У пошуках Єви”. Ми ж у межах фестивалю досліджуємо кібербулінг і намагаємося знайти Єву (та чи Єву?).
P.S. Рекомендований вік для перегляду фільму – 21+.
https://telegra.ph/SHukayuchi-YEvu-ta-vtіkayuchi-vіd-anonіmіv-05-03
#пусто_про_кіно
Telegraph
Шукаючи Єву та втікаючи від анонімів
Останні кілька місяців нашого життя доводять, що без інтернету будь-яка людська діяльність повністю зупинилася б. Та й за повноцінного офлайн-життя важко уявити себе без розповідей у інстаграмі чи лонгрідів фейсбуку – не на жаль і не на щастя, просто така…
Якби фільм був літаком, то композиція була би першим пілотом. Побудова кадру здатна керувати не лише поглядом глядача, але й ієрархією персонажів, транслювати їх характери та стани. З’ясовуємо, як за допомогою ліній, форм, світлотіні, кольору, перспективи, балансу та інших засобів композиції оператори й режисери розставляють візуальні та сенсові акценти у стрічці. А ще — допомагають глядачам знайти відповіді на одвічні запитання.
https://telegra.ph/Kompozicіya-v-kіnematografі-05-08
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/Kompozicіya-v-kіnematografі-05-08
#пусто_про_кіно
Telegraph
Мова кінематографу: композиція
Якби фільм був літаком, то композиція була би першим пілотом. Побудова кадру здатна керувати не лише поглядом глядача, але й ієрархією персонажів, транслювати їх характери та стани. З’ясовуємо, як за допомогою ліній, форм, світлотіні, кольору, перспективи…
Кіно народилося чорно-білим і довго таким залишалося через брак технічних можливостей. Сьогодні, у часи барвистого шаленства блокбастерів, монохромні стрічки стають улюбленцями найпрестижніших кінофестивалів. З’ясовуємо, чому видатні режисери XXI століття знімають ч/б та як історія, розказана не кольорами, а тінями може бути довершеною.
https://telegra.ph/Monohromna-%D1%96stor%D1%96ya-chomu-rezhiseri-zn%D1%96mayut-u-chb-05-22
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/Monohromna-%D1%96stor%D1%96ya-chomu-rezhiseri-zn%D1%96mayut-u-chb-05-22
#пусто_про_кіно
Telegraph
Монохромна історія: чому режисери знімають у ч\б
Кіно народилося чорно-білим і довго таким залишалося через брак технічних можливостей. Сьогодні, у часи барвистого шаленства блокбастерів, монохромні стрічки стають улюбленцями найпрестижніших кінофестивалів. З’ясовуємо, чому видатні режисери XXI століття…
Кримінал, насунутий на очі капелюх, цигарковий дим, міцні напої та рокові жінки — приблизно такий асоціативний ряд виникає, коли чуємо слово “нуар”. І це коректний і послідовний перелік характеристик. Уточнюємо його та з’ясовуємо, що це за кіноявище та як у ньому поєднується експресіонізм та схильність до мелодрами.
https://telegra.ph/Tіnі-nuaru-05-29
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/Tіnі-nuaru-05-29
#пусто_про_кіно
Telegraph
Тіні нуару
Кримінал, насунутий на очі капелюх, цигарковий дим, міцні напої та рокові жінки — приблизно такий асоціативний ряд виникає, коли чуємо слово “нуар”. І це коректний і послідовний перелік характеристик. Уточнюємо його та з’ясовуємо, що це за кіноявище та як…
Forwarded from Пусто
“Всього з книжок не дізнаєшся” – каже Брендан з “Таємниці абатства Келс”. Є речі, які можна дізнатися лише з мультиків. У анімації теж є незалежне арт-хаус відгалуження і саме про авторські картини (і це найбільш влучне слово) сьогодні буде мова. Втомилися від Діснею, Піксару, радянських мультфільмів, темпу життя та аргентинських трилерів у кіно? Зробіть мультмарафон від Пусто та змініть своє життя: засинайте під надзвичайну ірландську колискову та мрійте стати тюленчиком.
“Таємниця абатства Келс” Томм Мур (2009). Втікаємо від снігу в зелені та густі ліси Ірландії у IX столітті, до рудоволосих хлопчиків з мистецькими мріями та рудобородих чоловіків-зануд, які захищають місто від нападу норманів. Якщо ви хочете пожити в світі, де нормально товаришувати з духами лісу та перемагати язичницькі нечисті сили, при цьому створюючи християнську книжку, гайда дивитися. Це перший мультфільм режисера і він отримав номінацію на Оскар. Важко не помітити щось шедевральне у картині, де поєднано кілька різновидів 2Д-анімації, а боротьба з ворогами нагадує чи то гру в змійку, чи то фільми німецьких експресіоністів. Це не просто історія про абатство, якому загрожує напад вікінгів та до якого потрапляє майстер-ілюстратор Ейдан і вчить хлопчика малювати. Вона заснована на реальних фактах про створення Келлської книги, книги-легенди та гордості Ірландії, яка складається з чотирьох Євангелій; та історії містечка Келлс із монастирем з 554 року. Цікаво, що ім’я кота старця Ейдана Пангур Бан – це назва старовинної поеми, яку монах присвятив своєму коту, а Ейшлін – ім’я духу лісу – це ірландський поетичний жанр, де Ірландія постає у вигляді жінки.
“Пісня моря” Томм Мур (2014). Якщо в лісах забагато кліщів і їхня відсутність в попередній картині вас не цікавить, маємо мультфільм про море. І про тих, хто не хоче звідти повертатись. Якось Томм Мур гуляв зі своїм сином узбережжям і побачив мертвих тюленів. Місцеві сказали, що так люди намагаються зберегти рибу для себе, а не для тварин. А ще, що раніше тут вірили в селкі і не вбивали благородних звірів. Селкі – це міфічні створіння в образі тюленів, які скидали свою шкіру і перетворюватись на юнаків чи дівчат. За легендами, вони допомагали людям допливати до берегів, а красивих викрадали. Чому б це не анімувати? Бен і Сірша – брат і сестра. Їхня мати селкі і зникає в морі, а батько вирішує втекти від міфів до міста. Але Сірша не може. А Бен не може залишити її в подорожі магічним світом. Фільм знову номінували на Оскар і критики кажуть, що ця 2Д анімація якістю нагадує 5Д.
“Пророк” Роджер Аллерс (2014). Любите “Король Лев”? Його режисер зняв мультфільм про поетичну книгу-бестселер ліванського митця. “Пророк” – це філософсько-релігійна поема про життя, любов та сенси. Як зробити з неї мультфільм? Знайдіть Сальму Гаєк, якій в дитинстві ліванський шедевр читав дідусь. Візьміть кілька режисерів з найрізноманітнішими стилями анімації і змішайте їх в одну стрічку. Зробіть дві сюжетні лінії: про мовчазну дівчинку та ідеологічного в’язня, якого люблять всі; та повчальні історії, які відповідають тексту поеми. Можна просто віддатися вдало підібраній музиці та зворушливій історії, а можна подумати про філософський текст. Зрештою, мультфільм ж про свободу вибору та слова.
“Хлібодавиця” Нора Творні (2017). Були в лісі, були в морі, були в поемі, будемо в пустелі. Кому жити краще: хлопчикам чи дівчаткам? Парвана знає відповідь. Коли таліби захопили Афганістан, вони заборонили жінкам вчитися, пересуватися без чоловіків і мати права. Батька Парвани забрали до в’язниці, а у неї є лише мама, сестра та брат-немовля. Тому вона стрижеться під хлопчика і утримує сім’ю. “Мультфільм про темні часи та світлу надію”. Надію, яку героїня знаходить лише в казках та історіях. Ви не хотіли дивитися репортажі про Афганістан та не вірите в сексизм? Анджеліна Джолі, продюсерка фільму, зробила все, щоб ви переглянули, перейнялися і зрозуміли. Бо несправжня лише висококласна анімація, історія – переказана з інтерв’ю. Хочете дізнатися щось нове та повірити в Парвану – дивіться,і розповідайте друзям і дітям.
#пусто_про_кіно
“Таємниця абатства Келс” Томм Мур (2009). Втікаємо від снігу в зелені та густі ліси Ірландії у IX столітті, до рудоволосих хлопчиків з мистецькими мріями та рудобородих чоловіків-зануд, які захищають місто від нападу норманів. Якщо ви хочете пожити в світі, де нормально товаришувати з духами лісу та перемагати язичницькі нечисті сили, при цьому створюючи християнську книжку, гайда дивитися. Це перший мультфільм режисера і він отримав номінацію на Оскар. Важко не помітити щось шедевральне у картині, де поєднано кілька різновидів 2Д-анімації, а боротьба з ворогами нагадує чи то гру в змійку, чи то фільми німецьких експресіоністів. Це не просто історія про абатство, якому загрожує напад вікінгів та до якого потрапляє майстер-ілюстратор Ейдан і вчить хлопчика малювати. Вона заснована на реальних фактах про створення Келлської книги, книги-легенди та гордості Ірландії, яка складається з чотирьох Євангелій; та історії містечка Келлс із монастирем з 554 року. Цікаво, що ім’я кота старця Ейдана Пангур Бан – це назва старовинної поеми, яку монах присвятив своєму коту, а Ейшлін – ім’я духу лісу – це ірландський поетичний жанр, де Ірландія постає у вигляді жінки.
“Пісня моря” Томм Мур (2014). Якщо в лісах забагато кліщів і їхня відсутність в попередній картині вас не цікавить, маємо мультфільм про море. І про тих, хто не хоче звідти повертатись. Якось Томм Мур гуляв зі своїм сином узбережжям і побачив мертвих тюленів. Місцеві сказали, що так люди намагаються зберегти рибу для себе, а не для тварин. А ще, що раніше тут вірили в селкі і не вбивали благородних звірів. Селкі – це міфічні створіння в образі тюленів, які скидали свою шкіру і перетворюватись на юнаків чи дівчат. За легендами, вони допомагали людям допливати до берегів, а красивих викрадали. Чому б це не анімувати? Бен і Сірша – брат і сестра. Їхня мати селкі і зникає в морі, а батько вирішує втекти від міфів до міста. Але Сірша не може. А Бен не може залишити її в подорожі магічним світом. Фільм знову номінували на Оскар і критики кажуть, що ця 2Д анімація якістю нагадує 5Д.
“Пророк” Роджер Аллерс (2014). Любите “Король Лев”? Його режисер зняв мультфільм про поетичну книгу-бестселер ліванського митця. “Пророк” – це філософсько-релігійна поема про життя, любов та сенси. Як зробити з неї мультфільм? Знайдіть Сальму Гаєк, якій в дитинстві ліванський шедевр читав дідусь. Візьміть кілька режисерів з найрізноманітнішими стилями анімації і змішайте їх в одну стрічку. Зробіть дві сюжетні лінії: про мовчазну дівчинку та ідеологічного в’язня, якого люблять всі; та повчальні історії, які відповідають тексту поеми. Можна просто віддатися вдало підібраній музиці та зворушливій історії, а можна подумати про філософський текст. Зрештою, мультфільм ж про свободу вибору та слова.
“Хлібодавиця” Нора Творні (2017). Були в лісі, були в морі, були в поемі, будемо в пустелі. Кому жити краще: хлопчикам чи дівчаткам? Парвана знає відповідь. Коли таліби захопили Афганістан, вони заборонили жінкам вчитися, пересуватися без чоловіків і мати права. Батька Парвани забрали до в’язниці, а у неї є лише мама, сестра та брат-немовля. Тому вона стрижеться під хлопчика і утримує сім’ю. “Мультфільм про темні часи та світлу надію”. Надію, яку героїня знаходить лише в казках та історіях. Ви не хотіли дивитися репортажі про Афганістан та не вірите в сексизм? Анджеліна Джолі, продюсерка фільму, зробила все, щоб ви переглянули, перейнялися і зрозуміли. Бо несправжня лише висококласна анімація, історія – переказана з інтерв’ю. Хочете дізнатися щось нове та повірити в Парвану – дивіться,і розповідайте друзям і дітям.
#пусто_про_кіно
Монтаж — це те, що змушує людей любити кіно. Бо, зрештою, чи не хотіли б ми редагувати власні життя? — Роб Коен
Редагувати життя ми не навчимо(ся). Втім, з’ясовуємо, як мистецтво редагування трансформує кінострічку, чому монтаж схожий на поезію і до чого тут італійська кухня.
СКЛАДАЄ ФІЛЬМ ДОКУПИ
Сцена, як і паста, має бути аль-денте. Не можна залишити глядача “сирим”, не дати йому відчути емоцію, швидко змінюючи відрізки стрічки. Об’єм інформації у занадто довгій сцені перевантажує глядача і розсіює його увагу. Монтажер підбирає таку тривалість кожної частини фільму, яка зробить його найбільш насиченим потрібною динамікою. Звідси випливає друга функція редагування.
ЗАДАЄ РИТМ
Монтаж — це візуальний розмір фільму, який робить його ритмічним і гармонійним, римуючи кадри між собою.
“Шалений Макс” Джорджа Міллера — приклад того, як редагування підкреслює сюжет фільму. Коротка тривалість кадрів (як правило, не більше чотирьох секунд) створює ефект прискорення, а рухи, що їх з’єднують, допомагають створити відчуття постійного переміщення. Стрічка пульсує в такт із серцебиттям героїв, стуком барабанів і гулом моторів. Для того, аби створити такі кадри-імпульси, монтажерка “Шаленого Макса” Маргарет Сіксель майже завжди обрізала рух. Переривання кадрів відбуваються на предметах та персонажах, які постійно перебувають у динаміці: кулі, що вистрілює, прискореному авто або повороті голови героя.
Довгі сцени занурюють глядача всередину стрічки, створюють меланхолійно-тривожну атмосферу, щоб показати очікування (або, навпаки, занадто протяжну тривалість) подій. Згадаємо “Бердмена” Алехандро Іньярріту, “Рому” Альфонсо Куарона або славнозвісний “1917” Сема Мендеса, де приховані склейки створюють еффект фільму, знятого одним кадром.
СТВОРЮЄ КОНТЕКСТ
Як макарони без соусу не є пастою, так і просто відзняті сцени не є кіномистецтвом. Монтажер контролює час і простір у матеріалі для фільму, що дозволяє йому створювати контекст.
Сусідні кадри впливають на сприйняття, маніпулюючи відчуттями авдиторії. Цей принцип відкрив радянський кінематографіст Лев Кулєшов, сучасник Дзиги Вертова та Сергія Ейзенштейна, який так і назвали: ефектом Кулєшова. Класичний приклад: якщо після кадру із обличчям персонажа буде кадр із супом, глядач подумає, що герой зголоднів; труна означатиме, що втратив близьку людину, а напівгола жінка\чоловік підкреслюватиме його сексуальне бажання.
Окрім візуального наповнення, монтажер налаштовує і звукові доріжки фільму. Обрізаючи репліку раніше, чи розтягуючи її на наступну сцену, він може поєднувати кадри та надавати їм нових значень. Так, у перших сценах “Великої краси” Паоло Соррентіно, крик як реакція на смерть перетікає у клекіт вечірки на віллі. Класична музика, слоу-моушн та лінійний рух камери у “Паразитах” Пон Чжун Хо створює ілюзію безпеки та контрастує із корейськими нетрями, хитрими та дещо підступними вчинками персонажів фільму, підкреслюючи абсурдність подій.
#пусто_про_кіно
Редагувати життя ми не навчимо(ся). Втім, з’ясовуємо, як мистецтво редагування трансформує кінострічку, чому монтаж схожий на поезію і до чого тут італійська кухня.
СКЛАДАЄ ФІЛЬМ ДОКУПИ
Сцена, як і паста, має бути аль-денте. Не можна залишити глядача “сирим”, не дати йому відчути емоцію, швидко змінюючи відрізки стрічки. Об’єм інформації у занадто довгій сцені перевантажує глядача і розсіює його увагу. Монтажер підбирає таку тривалість кожної частини фільму, яка зробить його найбільш насиченим потрібною динамікою. Звідси випливає друга функція редагування.
ЗАДАЄ РИТМ
Монтаж — це візуальний розмір фільму, який робить його ритмічним і гармонійним, римуючи кадри між собою.
“Шалений Макс” Джорджа Міллера — приклад того, як редагування підкреслює сюжет фільму. Коротка тривалість кадрів (як правило, не більше чотирьох секунд) створює ефект прискорення, а рухи, що їх з’єднують, допомагають створити відчуття постійного переміщення. Стрічка пульсує в такт із серцебиттям героїв, стуком барабанів і гулом моторів. Для того, аби створити такі кадри-імпульси, монтажерка “Шаленого Макса” Маргарет Сіксель майже завжди обрізала рух. Переривання кадрів відбуваються на предметах та персонажах, які постійно перебувають у динаміці: кулі, що вистрілює, прискореному авто або повороті голови героя.
Довгі сцени занурюють глядача всередину стрічки, створюють меланхолійно-тривожну атмосферу, щоб показати очікування (або, навпаки, занадто протяжну тривалість) подій. Згадаємо “Бердмена” Алехандро Іньярріту, “Рому” Альфонсо Куарона або славнозвісний “1917” Сема Мендеса, де приховані склейки створюють еффект фільму, знятого одним кадром.
СТВОРЮЄ КОНТЕКСТ
Як макарони без соусу не є пастою, так і просто відзняті сцени не є кіномистецтвом. Монтажер контролює час і простір у матеріалі для фільму, що дозволяє йому створювати контекст.
Сусідні кадри впливають на сприйняття, маніпулюючи відчуттями авдиторії. Цей принцип відкрив радянський кінематографіст Лев Кулєшов, сучасник Дзиги Вертова та Сергія Ейзенштейна, який так і назвали: ефектом Кулєшова. Класичний приклад: якщо після кадру із обличчям персонажа буде кадр із супом, глядач подумає, що герой зголоднів; труна означатиме, що втратив близьку людину, а напівгола жінка\чоловік підкреслюватиме його сексуальне бажання.
Окрім візуального наповнення, монтажер налаштовує і звукові доріжки фільму. Обрізаючи репліку раніше, чи розтягуючи її на наступну сцену, він може поєднувати кадри та надавати їм нових значень. Так, у перших сценах “Великої краси” Паоло Соррентіно, крик як реакція на смерть перетікає у клекіт вечірки на віллі. Класична музика, слоу-моушн та лінійний рух камери у “Паразитах” Пон Чжун Хо створює ілюзію безпеки та контрастує із корейськими нетрями, хитрими та дещо підступними вчинками персонажів фільму, підкреслюючи абсурдність подій.
#пусто_про_кіно
Чому ти прийшов на вечірку, якщо тобі так сумно?
Що спільного у мисткині Йоко Оно, музичного гурту The National і американської компанії дезодорантів Old Spice? Майк Міллз — режисер, сценарист і дизайнер, який знімає кліпи музичним виконавцям, короткометражні фільми митцям і рекламні ролики компаніям. А поміж тим встигає створювати ще й красиве кіно. «Початківці» — фільм-рефлексія Міллза на теми втрати, любови і прийняття.
Сюжет
Головний герой фільму, Олівер, любить розмовляти з Артуром (джек-расселом його померлого батька), не забуває вітатись з власним домом та речима у ньому і боїться будувати стосунки. Йому 38 і усе життя він думав, що його батьки просто не люблять один одного, але коли мати померла, батько розповів, що він — гей. Так Хал (батько Олівера) у 75 років став активним членом ЛГБТК+ спільноти Лос-Анджелесу, почав брати участь у маршах, роздавати листівки і став зустрічатись з чоловіком, молодшим від нього на кілька десятків років. А потім захворів і помер. Олівер же залишився наодинці з домом, повним спогадів, джек-расселом та тугою, що поступово заповнювала його час і простір. Аж поки на вечірці друзів він не зустрів Анну, і після нетривалих роздумів і консультації з Артуром вирішив дати шанс романтичним стосункам.
Про що?
«Початківці», як можна зрозуміти з назви фільму, це історія про нові початки, дослідження себе, та готовність до нового досвіду, незалежно від того 38 тобі чи 75. Фільм також досліджує низку інших тем, зокрема конфлікт поколінь, горе і переживання втрати та проблеми ЛГБТК+ спільноти. Олівер каже, що «на нашу долю випала можливість відчувати сум, на який наші батьки не мали часу, і пізнати таку радість, яка була їм незнайома». Мати Олівера ніколи не була щасливою, бо знаючи про орієнтацію Хала, все ж вийшла за нього заміж, в надії «вилікувати» чи «змінити» його, а Хал не був достатньо сміливим, щоб жити так, як йому хотілося.
Звідки ідея?
Майку Міллзу не довелося нічого вигадувати, бо фільм базується на історії його батька, який здійснив камінг-аут у 75, за 5 років до смерті. За словами Міллза, їхні стосунки з батьком страшенно змінились після того, як останній розповів сину про те, що він гей: «Мій батько-гей був більш зацікавлений у моєму романтичному житті, допитуючись про мої любовні походеньки. Він став відкритішим щодо себе, своїх бажань, злетів та падінь. Ми стільки говорили, набагато більше ніж коли він прикидався гетеросексуалом, а потім — упс — його не стало». У створенні фільму Міллз бачив можливість продовжити ці розмови і прийняти те, що сталося.
«Початківці» — це історія про те, що знайомо кожному з нас. Глядачі можуть знайти себе як у деталях (кожному хоч раз доводилось вдавати, що їм весело на вечірці чи у колі знайомих) так і у більш глобальних речах (усім рано чи пізно потрібно якось переживати горе та втрату близьких людей). У спокійній та медитативній манері фільм показує історію чоловіка, який намагається з усім цим впоратися.
#пусто_про_кіно
Що спільного у мисткині Йоко Оно, музичного гурту The National і американської компанії дезодорантів Old Spice? Майк Міллз — режисер, сценарист і дизайнер, який знімає кліпи музичним виконавцям, короткометражні фільми митцям і рекламні ролики компаніям. А поміж тим встигає створювати ще й красиве кіно. «Початківці» — фільм-рефлексія Міллза на теми втрати, любови і прийняття.
Сюжет
Головний герой фільму, Олівер, любить розмовляти з Артуром (джек-расселом його померлого батька), не забуває вітатись з власним домом та речима у ньому і боїться будувати стосунки. Йому 38 і усе життя він думав, що його батьки просто не люблять один одного, але коли мати померла, батько розповів, що він — гей. Так Хал (батько Олівера) у 75 років став активним членом ЛГБТК+ спільноти Лос-Анджелесу, почав брати участь у маршах, роздавати листівки і став зустрічатись з чоловіком, молодшим від нього на кілька десятків років. А потім захворів і помер. Олівер же залишився наодинці з домом, повним спогадів, джек-расселом та тугою, що поступово заповнювала його час і простір. Аж поки на вечірці друзів він не зустрів Анну, і після нетривалих роздумів і консультації з Артуром вирішив дати шанс романтичним стосункам.
Про що?
«Початківці», як можна зрозуміти з назви фільму, це історія про нові початки, дослідження себе, та готовність до нового досвіду, незалежно від того 38 тобі чи 75. Фільм також досліджує низку інших тем, зокрема конфлікт поколінь, горе і переживання втрати та проблеми ЛГБТК+ спільноти. Олівер каже, що «на нашу долю випала можливість відчувати сум, на який наші батьки не мали часу, і пізнати таку радість, яка була їм незнайома». Мати Олівера ніколи не була щасливою, бо знаючи про орієнтацію Хала, все ж вийшла за нього заміж, в надії «вилікувати» чи «змінити» його, а Хал не був достатньо сміливим, щоб жити так, як йому хотілося.
Звідки ідея?
Майку Міллзу не довелося нічого вигадувати, бо фільм базується на історії його батька, який здійснив камінг-аут у 75, за 5 років до смерті. За словами Міллза, їхні стосунки з батьком страшенно змінились після того, як останній розповів сину про те, що він гей: «Мій батько-гей був більш зацікавлений у моєму романтичному житті, допитуючись про мої любовні походеньки. Він став відкритішим щодо себе, своїх бажань, злетів та падінь. Ми стільки говорили, набагато більше ніж коли він прикидався гетеросексуалом, а потім — упс — його не стало». У створенні фільму Міллз бачив можливість продовжити ці розмови і прийняти те, що сталося.
«Початківці» — це історія про те, що знайомо кожному з нас. Глядачі можуть знайти себе як у деталях (кожному хоч раз доводилось вдавати, що їм весело на вечірці чи у колі знайомих) так і у більш глобальних речах (усім рано чи пізно потрібно якось переживати горе та втрату близьких людей). У спокійній та медитативній манері фільм показує історію чоловіка, який намагається з усім цим впоратися.
#пусто_про_кіно
У «Сніданку в “Тіффані”» вона зіграла найекстравертнішу героїню американського кіно ХХ століття, бувши інтроверткою. Вважала, що найкрасивіші дівчата — ті, що щасливі, а сама має найсексуальніший вигляд, коли збирає яблука в саду під дощем. Розповідаємо про дуже європейську американську акторку та філантропку Одрі Гепберн та непопулярні стрічки за її участі.
Одрі, війна та балет
У ікони американського стилю 60-их — розгалужене європейське коріння. Одрі Кетлін Растон (справжнє ім’я акторки) народилася в Бельгії у родині британця та нідерландки, а після розлучення батьків переїхала з матір’ю до Нідерландів. Там, у невеликому містечку Арнем, на Одрі чекав один із наймоторошніших періодів у житті — нідерландська «Голодна зима» 1944 року, коли наприкінці Другої світової через ембарго з боку Німеччини стався масштабний голод серед цивільного населення. Про ці події Одрі згадуватиме чи не у всіх своїх інтерв’ю.
Після завершення війни Одрі вирушила до Великої Британії вчитися хореографії — балетом дівчина захоплювалася з дитинства. Там її викладачкою була Марі Рамберт — одна з ключових постатей в історії британського балету. Саме вона натякнула Одрі, що через тривалі голодування під час війни та зависокий зріст, примою дівчині не стати. І саме вона цими словами підштовхнула майбутню кінозірку до драматичного мистецтва.
Хронічне недоїдання та стрес під час «Голодної зими» дещо пізніше, у 1959 році, стануть причинами відмови Одрі від головної ролі у стрічці «Щоденник Анни Франк», першої екранізації історії єврейської дівчинки з Німеччини. При чому роль Гепберн запропонував Отто Франк, батько Анни.
Одрі — жінка, жива та прекрасна
Попри лялькову зовнішність, Одрі не вважала себе красунею. Хоча любила повторювати, що для жіночої вроди достатньо бути щасливою.
Зараз би Одрі точно підтримала рух бодіпозитиву. Вона ввела у моду короткі зачіски піксі, як у її героїні після повернення із Парижа в «Сабріні» (1954), та у цій же стрічці однією з перших показала оголені ноги у шортах. Гепберн підкреслювала, що є акторки із більш пишними формами, як Софі Лорен чи Джина Лоллобриджида, однак не лише вчилася любити себе такою, як вона є, а і причарувала справжністю фотографів і режисерів.
Зокрема, це маніфестує і Стенлі Донен у кінокартині «Потішне личко» (1957), де Гепберн зіграла мрійливу інтелектуалку-продавчиню книжкової крамниці, якій пропонують стати обличчям глянцю, а дівчина ж марить лише лекціями кумира-професора.
Одрі та гуманізм
Попри те, що, здебільшого, ролі Гепберн — у комедіях і мелодрамах, Одрі не була легковажною та ніколи не сахалася гостросоціальних тем. Як у кіно, так і в житті.
У 1961 році Гепберн зіграла головну роль у картині «Дитяча година» Вільяма Вайлера, яка чи не першою висвітлює проблему гомофобії в американському суспільстві. Героїня Одрі тут — така ж легка й невагома, як у багатьох інших стрічках, однак обставини, у які вона потрапляє — дають зрозуміти: дівчина ще й сильна та рішуча. Ця стрічка не про гомосексуальність, а про чутки, які руйнують життя, та нетерпимість, яка підштовхує до відчайдушного кроку.
Акторка завжди прагнула допомогти слабшим і у 80-их їй здалося, що її участі в кіно для цього замало. Так Одрі стала послом доброї волі ЮНІСЕФ і, остаточно покинувши кар’єру акторки, їздила до бідних країн допомагати дітям, які постраждали від війн, епідемій та голоду.
Що дивитися?
«Париж, коли там спека» (1964) — романтична історія від режисера Ричарда Квайда про те, що може статися, якщо прокрастинувати, бавитися з дедлайнами та випадково загратися у вигаданих персонажів.
«Дочекайся темряви» (1967) — для Гепберн характерні ролі слабких і немічних ззовні дівчат, які виявляються найстійкішими. Так і в цьому психологічному трилері Теренса Янга, де акторка грає сліпу, яка майже самотужки протистоїть бандитам.
«Вони всі сміялися» (1981) — типова для 80-их комедія Пітера Богдановича. Тут вродливі жінки, які зраджують багатим чоловікам, детективи в капелюхах та окулярах і кіношно-пристрасний Мангеттен.
#пусто_про_кіно
Одрі, війна та балет
У ікони американського стилю 60-их — розгалужене європейське коріння. Одрі Кетлін Растон (справжнє ім’я акторки) народилася в Бельгії у родині британця та нідерландки, а після розлучення батьків переїхала з матір’ю до Нідерландів. Там, у невеликому містечку Арнем, на Одрі чекав один із наймоторошніших періодів у житті — нідерландська «Голодна зима» 1944 року, коли наприкінці Другої світової через ембарго з боку Німеччини стався масштабний голод серед цивільного населення. Про ці події Одрі згадуватиме чи не у всіх своїх інтерв’ю.
Після завершення війни Одрі вирушила до Великої Британії вчитися хореографії — балетом дівчина захоплювалася з дитинства. Там її викладачкою була Марі Рамберт — одна з ключових постатей в історії британського балету. Саме вона натякнула Одрі, що через тривалі голодування під час війни та зависокий зріст, примою дівчині не стати. І саме вона цими словами підштовхнула майбутню кінозірку до драматичного мистецтва.
Хронічне недоїдання та стрес під час «Голодної зими» дещо пізніше, у 1959 році, стануть причинами відмови Одрі від головної ролі у стрічці «Щоденник Анни Франк», першої екранізації історії єврейської дівчинки з Німеччини. При чому роль Гепберн запропонував Отто Франк, батько Анни.
Одрі — жінка, жива та прекрасна
Попри лялькову зовнішність, Одрі не вважала себе красунею. Хоча любила повторювати, що для жіночої вроди достатньо бути щасливою.
Зараз би Одрі точно підтримала рух бодіпозитиву. Вона ввела у моду короткі зачіски піксі, як у її героїні після повернення із Парижа в «Сабріні» (1954), та у цій же стрічці однією з перших показала оголені ноги у шортах. Гепберн підкреслювала, що є акторки із більш пишними формами, як Софі Лорен чи Джина Лоллобриджида, однак не лише вчилася любити себе такою, як вона є, а і причарувала справжністю фотографів і режисерів.
Зокрема, це маніфестує і Стенлі Донен у кінокартині «Потішне личко» (1957), де Гепберн зіграла мрійливу інтелектуалку-продавчиню книжкової крамниці, якій пропонують стати обличчям глянцю, а дівчина ж марить лише лекціями кумира-професора.
Одрі та гуманізм
Попри те, що, здебільшого, ролі Гепберн — у комедіях і мелодрамах, Одрі не була легковажною та ніколи не сахалася гостросоціальних тем. Як у кіно, так і в житті.
У 1961 році Гепберн зіграла головну роль у картині «Дитяча година» Вільяма Вайлера, яка чи не першою висвітлює проблему гомофобії в американському суспільстві. Героїня Одрі тут — така ж легка й невагома, як у багатьох інших стрічках, однак обставини, у які вона потрапляє — дають зрозуміти: дівчина ще й сильна та рішуча. Ця стрічка не про гомосексуальність, а про чутки, які руйнують життя, та нетерпимість, яка підштовхує до відчайдушного кроку.
Акторка завжди прагнула допомогти слабшим і у 80-их їй здалося, що її участі в кіно для цього замало. Так Одрі стала послом доброї волі ЮНІСЕФ і, остаточно покинувши кар’єру акторки, їздила до бідних країн допомагати дітям, які постраждали від війн, епідемій та голоду.
Що дивитися?
«Париж, коли там спека» (1964) — романтична історія від режисера Ричарда Квайда про те, що може статися, якщо прокрастинувати, бавитися з дедлайнами та випадково загратися у вигаданих персонажів.
«Дочекайся темряви» (1967) — для Гепберн характерні ролі слабких і немічних ззовні дівчат, які виявляються найстійкішими. Так і в цьому психологічному трилері Теренса Янга, де акторка грає сліпу, яка майже самотужки протистоїть бандитам.
«Вони всі сміялися» (1981) — типова для 80-их комедія Пітера Богдановича. Тут вродливі жінки, які зраджують багатим чоловікам, детективи в капелюхах та окулярах і кіношно-пристрасний Мангеттен.
#пусто_про_кіно
Дивитися незалежне кіно легально онлайн — це розкіш. Коли таку можливість надає українська платформа takflix.com та Одеський міжнародний кінофестиваль — потрібно брати руки в ноги та складати списки до перегляду. Продовжуємо з’ясовувати що й навіщо дивитися на сайті OIFF Flashback зі стрічками “А потім ми танцювали”, “Бо ми мужики” та “Тут був Саша”.
“А потім ми танцювали” Левана Акіна
Що?
Стрічка про юного танцівника ансамблю грузинських танців Мераба (Леван Гельбах’яні) та його самоусвідомлення, першу закоханість і Тбілісі, в якому він живе. Мераб народився в сім’ї, де бабуся, мама й батько танцювали в Метрополітені, Альберт-голі та Ла Скалі. Він також у ансамблі з дитинства. Керівник ансамблю на початку фільму зазначає, що в грузинському танці немає місця для сексу. Танцівниці розповідають, як з головного складу вигнали танцюриста, бо побачили його під час сексу з чоловіком. А посеред репетиції раптом з’являється Іраклі, танцівник на заміну із Батумі. І з цього моменту ми починаємо відлік дорослішання й усвідомлення Мераба. А також — знайомства з консервативним і гомофобним суспільством Грузії.
Навіщо дивитися?
Тому що це кіно, в якому зміст і форма ідеально переплітаються. Соціальна мета — вказати на проблеми ЛГБТК-спільноти в Грузії поєднується із фільмуванням повним сонячного світла та танцювальними рухами під народну грузинську музику й техно на закритих вечірках.
“Бо ми мужики” Петтера Соммера й Ю Вуд Свендсена
Що?
Стрічка про хор звичайних норвезьких чоловіків різних професій із вусами та бородами, які люблять пити пиво у вільний час, а щовівторка зустрічаються і разом співають. На початку фільму ми дізнаємося, що вони мають виступити на розігріві Black Sabbath на музичному фестивалі. Чоловіки не співають народних норвезьких композицій і не ходять у національному одязі. В їхньому репертуарі пісні зі словами “Я гівнюк”, “Чому мені боляче пісяти” та класичні твори на латині. Спойлерити не будемо, але попередимо: починаємо дивитися кіно з усмішкою, а закінчуємо — сльозами.
Навіщо дивитися?
Для того, щоб зрозуміти, як мистецтво зближує абсолютно різних і незнайомих людей. Документальна стрічка з одного боку розповідає нам про хор, де люди перетворюються в один цілісний механізм. А з іншого “Бо ми мужики” — фільм про диригента, який цей хор змінив.
“Тут був Саша” Ернестеса Янскаукаса
Що?
Стрічка про день із життя подружжя Юрґи й Томаса та небажаного хлопчика із дитбудинку Саші. Пара не може мати дітей, тож, вирішила усиновити дівчинку Сашу. Втім, бюрократичні схеми замість неї вирішили прилаштувати 12-річного хлопця.. Фільм розповідає про події тривалістю в день, але постійно відсилає нас у минуле, щоб ми зрозуміли трагедію головної героїні, жінки, яка не може бути матір’ю. А також, намагається знайти відповідь на запитання: “Що таке сім’я?”
Навіщо дивитися?
Щоб познайомитися з непопулярними для сучасного кінематографу темами — безпліддя та сирітства. Це кіно добре ілюструє і почуття Юрґи, і реакцію консервативного суспільства на її бажання всиновити дитину, і деструктив, який вона, травмована своїм становищем, вносить у життя близьких їй людей. А також, показує, який спектр почуттів є у дітей, звідки вони беруть вміння відкриватися і як переживають біль.
#пусто_про_кіно
“А потім ми танцювали” Левана Акіна
Що?
Стрічка про юного танцівника ансамблю грузинських танців Мераба (Леван Гельбах’яні) та його самоусвідомлення, першу закоханість і Тбілісі, в якому він живе. Мераб народився в сім’ї, де бабуся, мама й батько танцювали в Метрополітені, Альберт-голі та Ла Скалі. Він також у ансамблі з дитинства. Керівник ансамблю на початку фільму зазначає, що в грузинському танці немає місця для сексу. Танцівниці розповідають, як з головного складу вигнали танцюриста, бо побачили його під час сексу з чоловіком. А посеред репетиції раптом з’являється Іраклі, танцівник на заміну із Батумі. І з цього моменту ми починаємо відлік дорослішання й усвідомлення Мераба. А також — знайомства з консервативним і гомофобним суспільством Грузії.
Навіщо дивитися?
Тому що це кіно, в якому зміст і форма ідеально переплітаються. Соціальна мета — вказати на проблеми ЛГБТК-спільноти в Грузії поєднується із фільмуванням повним сонячного світла та танцювальними рухами під народну грузинську музику й техно на закритих вечірках.
“Бо ми мужики” Петтера Соммера й Ю Вуд Свендсена
Що?
Стрічка про хор звичайних норвезьких чоловіків різних професій із вусами та бородами, які люблять пити пиво у вільний час, а щовівторка зустрічаються і разом співають. На початку фільму ми дізнаємося, що вони мають виступити на розігріві Black Sabbath на музичному фестивалі. Чоловіки не співають народних норвезьких композицій і не ходять у національному одязі. В їхньому репертуарі пісні зі словами “Я гівнюк”, “Чому мені боляче пісяти” та класичні твори на латині. Спойлерити не будемо, але попередимо: починаємо дивитися кіно з усмішкою, а закінчуємо — сльозами.
Навіщо дивитися?
Для того, щоб зрозуміти, як мистецтво зближує абсолютно різних і незнайомих людей. Документальна стрічка з одного боку розповідає нам про хор, де люди перетворюються в один цілісний механізм. А з іншого “Бо ми мужики” — фільм про диригента, який цей хор змінив.
“Тут був Саша” Ернестеса Янскаукаса
Що?
Стрічка про день із життя подружжя Юрґи й Томаса та небажаного хлопчика із дитбудинку Саші. Пара не може мати дітей, тож, вирішила усиновити дівчинку Сашу. Втім, бюрократичні схеми замість неї вирішили прилаштувати 12-річного хлопця.. Фільм розповідає про події тривалістю в день, але постійно відсилає нас у минуле, щоб ми зрозуміли трагедію головної героїні, жінки, яка не може бути матір’ю. А також, намагається знайти відповідь на запитання: “Що таке сім’я?”
Навіщо дивитися?
Щоб познайомитися з непопулярними для сучасного кінематографу темами — безпліддя та сирітства. Це кіно добре ілюструє і почуття Юрґи, і реакцію консервативного суспільства на її бажання всиновити дитину, і деструктив, який вона, травмована своїм становищем, вносить у життя близьких їй людей. А також, показує, який спектр почуттів є у дітей, звідки вони беруть вміння відкриватися і як переживають біль.
#пусто_про_кіно
У Джима Джармуша 14 кінострічок: п’ять чорно-білих, п’ять роуд-муві, три поділені на новели, а всі вони надповільні та естетичні. Цього тижня в межах кінопоказів На дорозі: серія кінопоказів Джармуша і Вендерса від Пусто дивимося “Поза законом”, встигніть зареєструватися тут (кількість місць безпечно обмежена), Сьогодні ж радимо розібратися з кіносвітом режисера в матеріалі Джим Джармуш у п’яти словах і ділимося редакційним списком його фільмів обов’язкових до перегляду.
“Патерсон” , 2016 рік – фільм-дзен, через який Джим Джармуш турбується про наше моральне здоров’я: він спокійний, приємний і надестетичний. Патерсон – це велике місто в штаті Нью Джерсі. А ще Патерсон – це водій автобуса. Він сьорбає каву, слухає розмови пасажирів, п’є пиво, цілує свою дружину Лауру та пише вірші. Вона читає Петрарку, готує “секретні пироги” із брюссельською капустою, розфарбовує все в чорно-біле та мріє стати кантрі співачкою. У нього все блакитне – сірники, форма, автобус, небо, водоспад, стіни. У неї – чорно-біле: двері, одяг, випічка, гітара, фіранки. Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя. Іноді вони замовляють піцу, іноді ходять в кіно. Режисер просто знімає оду повсякденності, до якої хочеться прагнути.
“Виживуть тільки коханці”, 2014 рік – режисер взяв любов, вампірів, естетику, мистецтво, додав і зробив один з найбільш відомих та іконічних фільмів в інді жанрі. Це вам не Белла з Едвардом: завжди ідеальні і пристрасні. Ні, це дві старих душі в красивих тілах, які кохають за теорією Ейнштейна і кайфують від відбірної крові. Що було б, якби Адам (Том Гіддлстон) і Єва (Тільда Свінтон) дожили до сьогодні? Це стрічка про чуттєві танки́, людську депресію, напівшерстяні перуки та витончені рукавички для вампірів, знята в теплих тонах під теплу музику з теплим одягом. Ода безсмертю та мистецтву в одній картині.
“Зламані квіти”, 2005 рік – Дон Джонстон (тільки через Т!) має багато спільного з Дон Жуаном: ім’я, бурхливу молодість і… старість. Його волосся посивіло, чергова коханка гримнула дверима, музика не розважає, а букет квітів у вітальні поступово в’яне. Так само, як і Дон. Це роуд-муві, подорож у нікуди в пошуках відповіді на запитання, яке зовсім не головне. Шлях головного героя в орендованих машинах під ефіопський джаз займає валову частину стрічки. Для Джармуша це притаманно: події просто відбуваються, а час спливає. Джонстона в дорозі спіткають різні думки та випробування, але назвати їх позитивними чи негативними неможливо – вони просто трапляються.
“Кава та сигарети”, 2003 рік – у 1986 році Джим кинув палити. А ще зняв короткометражку з Роберто Беніньї та Стівеном Райтом, де ті пили каву, курили цигарки та знайомилися так, ніби все трапляється насправді. Це буденний діалог між двома зірковими особистостями. Джиму сподобалось, бо знову знайшов те, чого в кіно не показують: деталь свого покоління. Тому впродовж наступних сімнадцяти років зняв одинадцять коротких комедійних метрів із зірками, які грають самих себе: Томом Вейтсом та Іґґі Попом, які засмучені, бо в кав’ярні немає їхніх платівок, Кейт Бланшетт, яка бачиться зі своєю кузиною-рокершою (у ролі та ж Кейт Бланшетт) і Біллом Мюрреєм, який під прикриттям баристи проводить спокійні кавові вихідні.
“Ніч на Землі”, 1991 рік – таксисти часом бувають такими балакучими: і вас про день розпитають, і про своїх дітей розкажуть, і дорогу до центру міста забудуть. Джимові це знайомо. Тому він зібрав зірковий каст і зняв кіно про поїздки в таксі: п’ять новел у п’яти різних куточках світу. Тут Вайнона Райдер мріє стати автомеханіком, Гельмут Грокенбергер не говорить англійською і не вміє водити авто, Роберто Беніньї по дорозі розповідає ледве притомному священику про свої збоченства, а Ісаак де Банколе виганяє пасажирів. Нічні міста, цікаві історії, багато жартів, сліз і образ – екстракт нашого таксистсько-пасажирського життя в одній стрічці.
Про інші стрічки, феномен дороги та всюдищу смерть у кінематографі Джармуша читайте за посиланням.
#пусто_про_кіно
“Патерсон” , 2016 рік – фільм-дзен, через який Джим Джармуш турбується про наше моральне здоров’я: він спокійний, приємний і надестетичний. Патерсон – це велике місто в штаті Нью Джерсі. А ще Патерсон – це водій автобуса. Він сьорбає каву, слухає розмови пасажирів, п’є пиво, цілує свою дружину Лауру та пише вірші. Вона читає Петрарку, готує “секретні пироги” із брюссельською капустою, розфарбовує все в чорно-біле та мріє стати кантрі співачкою. У нього все блакитне – сірники, форма, автобус, небо, водоспад, стіни. У неї – чорно-біле: двері, одяг, випічка, гітара, фіранки. Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя. Іноді вони замовляють піцу, іноді ходять в кіно. Режисер просто знімає оду повсякденності, до якої хочеться прагнути.
“Виживуть тільки коханці”, 2014 рік – режисер взяв любов, вампірів, естетику, мистецтво, додав і зробив один з найбільш відомих та іконічних фільмів в інді жанрі. Це вам не Белла з Едвардом: завжди ідеальні і пристрасні. Ні, це дві старих душі в красивих тілах, які кохають за теорією Ейнштейна і кайфують від відбірної крові. Що було б, якби Адам (Том Гіддлстон) і Єва (Тільда Свінтон) дожили до сьогодні? Це стрічка про чуттєві танки́, людську депресію, напівшерстяні перуки та витончені рукавички для вампірів, знята в теплих тонах під теплу музику з теплим одягом. Ода безсмертю та мистецтву в одній картині.
“Зламані квіти”, 2005 рік – Дон Джонстон (тільки через Т!) має багато спільного з Дон Жуаном: ім’я, бурхливу молодість і… старість. Його волосся посивіло, чергова коханка гримнула дверима, музика не розважає, а букет квітів у вітальні поступово в’яне. Так само, як і Дон. Це роуд-муві, подорож у нікуди в пошуках відповіді на запитання, яке зовсім не головне. Шлях головного героя в орендованих машинах під ефіопський джаз займає валову частину стрічки. Для Джармуша це притаманно: події просто відбуваються, а час спливає. Джонстона в дорозі спіткають різні думки та випробування, але назвати їх позитивними чи негативними неможливо – вони просто трапляються.
“Кава та сигарети”, 2003 рік – у 1986 році Джим кинув палити. А ще зняв короткометражку з Роберто Беніньї та Стівеном Райтом, де ті пили каву, курили цигарки та знайомилися так, ніби все трапляється насправді. Це буденний діалог між двома зірковими особистостями. Джиму сподобалось, бо знову знайшов те, чого в кіно не показують: деталь свого покоління. Тому впродовж наступних сімнадцяти років зняв одинадцять коротких комедійних метрів із зірками, які грають самих себе: Томом Вейтсом та Іґґі Попом, які засмучені, бо в кав’ярні немає їхніх платівок, Кейт Бланшетт, яка бачиться зі своєю кузиною-рокершою (у ролі та ж Кейт Бланшетт) і Біллом Мюрреєм, який під прикриттям баристи проводить спокійні кавові вихідні.
“Ніч на Землі”, 1991 рік – таксисти часом бувають такими балакучими: і вас про день розпитають, і про своїх дітей розкажуть, і дорогу до центру міста забудуть. Джимові це знайомо. Тому він зібрав зірковий каст і зняв кіно про поїздки в таксі: п’ять новел у п’яти різних куточках світу. Тут Вайнона Райдер мріє стати автомеханіком, Гельмут Грокенбергер не говорить англійською і не вміє водити авто, Роберто Беніньї по дорозі розповідає ледве притомному священику про свої збоченства, а Ісаак де Банколе виганяє пасажирів. Нічні міста, цікаві історії, багато жартів, сліз і образ – екстракт нашого таксистсько-пасажирського життя в одній стрічці.
Про інші стрічки, феномен дороги та всюдищу смерть у кінематографі Джармуша читайте за посиланням.
#пусто_про_кіно
У школах на літо дають лише списки літератури. Ми ж іще розповідаємо, які переглядати стрічки: комедійні, спекотні, жалісливі і динамічні. За рекомендаціями нашої редакції кіноподорожуємо до Греції, відвідуємо Вудсток 60-х і дихаємо марокканським повітрям. А ще нагадуємо, що сьогодні 10 липня о 19:30 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, літній майданчик Sereda vegan point) також вирушимо у маленьку мандрівку автомобілем із роуд-муві Джима Джармуша “Поза законом” у межах “На дорозі: серія кінопоказів Джармуша і Вендерса”. З нас лекція і безпечна атмосфера, з вас — реєстрація за посиланням.
Журналістка Маша цього літа радить повернутися у часі з документальною стрічкою «Вудсток: три дні, що змінили покоління» і максимально відчути дух епохи: через зйомку на плівку, музику та динаміку, яка змушує тіло вкриватися мурахами. А ще згадувати, як пульсує життя на літніх фестивалях, і меланхолійно журитися, що цього року не вдасться їх відвідати.
Дизайнерка Катя рекомендує одразу два фільми. Перший — “Юність” Паоло Соррентіно — має викликати у вас бажання так само, як головні герої, опинитися десь у санаторії серед гір, плавати в басейні, гуляти ланами і багато думати про життя та молодість. Другий — “Жінки на межі нервового зриву” Педро Альмодовара — покликаний вивести вас зі стану, у який ви можете впасти після першого, бо це легка (настільки, наскільки може бути такою стрічка Альмодовара) комедія, яка схожа на мексиканський серіал у найкращому сенсі цього слова.
Кураторка Таня смертельно смутна, бо хоче грати у волейбол на грецьких пляжах, але натомість радить стрічку, де цим займається головний герой — “Жаль” Бабіса Макрідіса. Окрім занять спортом на білосніжному піску, у нього є ще одне гобі — відчувати скорботу. І приймати співчуття людей навколо. Стрічка, яка дивовижним чином поєднує у собі грецький абсурд у стилі Лантімоса, холодну емоційність тамтешніх драм і естетичну зйомку, від якої так і хочеться опинитися десь в Атенах.
Журналіст Олексій підхоплює тему інших країн, тому наступна зупинка у кіноподорожі — Марокко у стрічці “Розколоте небо” Бернардо Бертолуччі. Фільм, сповнений спекотного повітря, помаранчевих заходів сонця та розпуки, притаманної повоєнному світові. Олексій застерігає: є загроза закохатися у головного героя і весь перегляд ридати від того, що з ним відбувається.
Якщо цьогорічних кінорекомендацій вам не досить, залишаємо наші поради повнометражних і короткометражних стрічок з минулого року. Бо поки справжні мандрівки недоступні, маємо кіно. Зрештою, це далеко не найгірша альтернатива.
#пусто_про_кіно
Журналістка Маша цього літа радить повернутися у часі з документальною стрічкою «Вудсток: три дні, що змінили покоління» і максимально відчути дух епохи: через зйомку на плівку, музику та динаміку, яка змушує тіло вкриватися мурахами. А ще згадувати, як пульсує життя на літніх фестивалях, і меланхолійно журитися, що цього року не вдасться їх відвідати.
Дизайнерка Катя рекомендує одразу два фільми. Перший — “Юність” Паоло Соррентіно — має викликати у вас бажання так само, як головні герої, опинитися десь у санаторії серед гір, плавати в басейні, гуляти ланами і багато думати про життя та молодість. Другий — “Жінки на межі нервового зриву” Педро Альмодовара — покликаний вивести вас зі стану, у який ви можете впасти після першого, бо це легка (настільки, наскільки може бути такою стрічка Альмодовара) комедія, яка схожа на мексиканський серіал у найкращому сенсі цього слова.
Кураторка Таня смертельно смутна, бо хоче грати у волейбол на грецьких пляжах, але натомість радить стрічку, де цим займається головний герой — “Жаль” Бабіса Макрідіса. Окрім занять спортом на білосніжному піску, у нього є ще одне гобі — відчувати скорботу. І приймати співчуття людей навколо. Стрічка, яка дивовижним чином поєднує у собі грецький абсурд у стилі Лантімоса, холодну емоційність тамтешніх драм і естетичну зйомку, від якої так і хочеться опинитися десь в Атенах.
Журналіст Олексій підхоплює тему інших країн, тому наступна зупинка у кіноподорожі — Марокко у стрічці “Розколоте небо” Бернардо Бертолуччі. Фільм, сповнений спекотного повітря, помаранчевих заходів сонця та розпуки, притаманної повоєнному світові. Олексій застерігає: є загроза закохатися у головного героя і весь перегляд ридати від того, що з ним відбувається.
Якщо цьогорічних кінорекомендацій вам не досить, залишаємо наші поради повнометражних і короткометражних стрічок з минулого року. Бо поки справжні мандрівки недоступні, маємо кіно. Зрештою, це далеко не найгірша альтернатива.
#пусто_про_кіно
Ми продовжуємо натхненно знайомити(ся) із програмою Одеського міжнародного кінофестивалю за підтримки платформи takflix.com. Загалом вона нагадує таку собі географічну мапу, що пропонує віртуально зануритися у естетичну та сюжетну специфіку абсолютно різних країн. Цього разу розповідаємо про іспанське “Літо 1993”, італійського “Чоловіка, який купив місяць” та колумбійського “Моноса”
“Літо 1993” Карли Симон
Про що?
Про уривки із дитинства маленької Фріди, яка залишилася сиротою та змушена переїхати до сім'ї свого дядька — тепер вона має адаптуватися до нового середовища та незвичних правил і умов. Стрічка абсолютно фрідоцентрична: буквально та фігурально ми споглядаємо світ крізь призму сприйняття дівчинки, та водночас бачимо її саму у його ядрі — ніби на крихітному постаменті, довкола якого обертається реальність, сповнена самотности, дитячих страхів, ритуалів та прагнень.
Для чого дивитися?
Картина занурює у простір, що існує передовсім у голові Фріди, проте втілюється й фізично — посеред каталонських літніх садиб. Візуально-чуттєвий стан у кадрі — медитативний, елегійний та почасти задушливий. Він схожий на спекотне липневе пообіддя, яке, здається, ніколи не завершиться. Тож, дивіться, якщо персики та абрикоси, які сповнюють ваш пасторальний дачний простір, — усе ще рідні, проте видаються надто тривіальними. Дивіться також, якщо прагнете прорефлексувати підняту режисеркою Карлою Симон проблематику: питання формування особистости, взаємодії між різними віковими групами в межах родини, проблем утрати, самотности та адаптації.
“Чоловік, який купив місяць” Паоло Дзукки
Про що?
Сюжет кінострічки розгортається довкола сюрреалістичного інциденту: сардинець заволодіває Місяцем. Для владнання ситуації інституції в межах євроaтлантичного альянсу розпочинають спецоперацію та відправляють на острів агента під прикриттям. Утім, для того, аби усе пройшло вдало, він мусить пройти суворий тренінг із того, як бути істинним сардинцем. Попри те, що стрічка починається із документальних кадрів висадки американців на Місяць, вона зовсім не про небесне тіло. Якщо узагальнено — то про італійців. А також — про локальний устрій життя у всій його регіональній різноманітності — культурній, ціннісній, звичаєвій.
У чому специфіка?
Стрічка користається достатньо звичними, ординарними комедійними прийомами. Разом із тим, увесь цей синтез кінематографічних кліше представлений крізь призму живого, автентичного італійського колориту. Відтак, перед нами не просто комедія італійського виробництва, а самобутня, дещо фольклорна практика. Щодо візуальної складової: стрічка постає надзвичайно впорядкованою: усі елементи в кадрі розташовуються відповідно до специфічної чуттєвої гармонії. Також тут багато мінімалістичної геометрії та дотепних промовистих візуальних метафор. У своїй цілісності картина скидається на логічно структурований ланцюг трагікомедійних епізодів: виважених, продуманих, довершених.
“Монос” Алехандро Ландреса
Про що?
Картина розповідає про озброєне угрупування безпритульних підлітків під назвою Монос, які мешкають ізольовано в колумбійських горах. Щодня вони виконують виснажливі фізичні тренування, вправляються у поводженні зі зброєю, проводять ритуальні ігрища, доглядають за своїм господарством і тамтешньою природою. Водночас герої займаються тим, що властиво для підлітків будь-де та будь-коли: кохаються, експериментують із зовнішністю та пізнають власну сексуальність. Їхній життєвий устрій порушує ряд трагічних інцидентів, тому молодь змушена шукати нового пристанища.
Для чого дивитися?
Щоби зануритися у незвичну для себе систему людських взаємодій. «Монос» — кіно художнє, а не документальне, проте нагадує свого роду соціальний експеримент. Угрупування скидається на закрите суспільство, що функціонує за власними специфічними правилами, та постає цікавим об'єктом споглядання й аналізу. Також — аби вразитися живій первозданній природі Південної Америки. Для цього творці картини пропонують цілий арсенал операторських технік: він інтимного макро до величної зйомки завдяки дронам.
#пусто_про_кіно
“Літо 1993” Карли Симон
Про що?
Про уривки із дитинства маленької Фріди, яка залишилася сиротою та змушена переїхати до сім'ї свого дядька — тепер вона має адаптуватися до нового середовища та незвичних правил і умов. Стрічка абсолютно фрідоцентрична: буквально та фігурально ми споглядаємо світ крізь призму сприйняття дівчинки, та водночас бачимо її саму у його ядрі — ніби на крихітному постаменті, довкола якого обертається реальність, сповнена самотности, дитячих страхів, ритуалів та прагнень.
Для чого дивитися?
Картина занурює у простір, що існує передовсім у голові Фріди, проте втілюється й фізично — посеред каталонських літніх садиб. Візуально-чуттєвий стан у кадрі — медитативний, елегійний та почасти задушливий. Він схожий на спекотне липневе пообіддя, яке, здається, ніколи не завершиться. Тож, дивіться, якщо персики та абрикоси, які сповнюють ваш пасторальний дачний простір, — усе ще рідні, проте видаються надто тривіальними. Дивіться також, якщо прагнете прорефлексувати підняту режисеркою Карлою Симон проблематику: питання формування особистости, взаємодії між різними віковими групами в межах родини, проблем утрати, самотности та адаптації.
“Чоловік, який купив місяць” Паоло Дзукки
Про що?
Сюжет кінострічки розгортається довкола сюрреалістичного інциденту: сардинець заволодіває Місяцем. Для владнання ситуації інституції в межах євроaтлантичного альянсу розпочинають спецоперацію та відправляють на острів агента під прикриттям. Утім, для того, аби усе пройшло вдало, він мусить пройти суворий тренінг із того, як бути істинним сардинцем. Попри те, що стрічка починається із документальних кадрів висадки американців на Місяць, вона зовсім не про небесне тіло. Якщо узагальнено — то про італійців. А також — про локальний устрій життя у всій його регіональній різноманітності — культурній, ціннісній, звичаєвій.
У чому специфіка?
Стрічка користається достатньо звичними, ординарними комедійними прийомами. Разом із тим, увесь цей синтез кінематографічних кліше представлений крізь призму живого, автентичного італійського колориту. Відтак, перед нами не просто комедія італійського виробництва, а самобутня, дещо фольклорна практика. Щодо візуальної складової: стрічка постає надзвичайно впорядкованою: усі елементи в кадрі розташовуються відповідно до специфічної чуттєвої гармонії. Також тут багато мінімалістичної геометрії та дотепних промовистих візуальних метафор. У своїй цілісності картина скидається на логічно структурований ланцюг трагікомедійних епізодів: виважених, продуманих, довершених.
“Монос” Алехандро Ландреса
Про що?
Картина розповідає про озброєне угрупування безпритульних підлітків під назвою Монос, які мешкають ізольовано в колумбійських горах. Щодня вони виконують виснажливі фізичні тренування, вправляються у поводженні зі зброєю, проводять ритуальні ігрища, доглядають за своїм господарством і тамтешньою природою. Водночас герої займаються тим, що властиво для підлітків будь-де та будь-коли: кохаються, експериментують із зовнішністю та пізнають власну сексуальність. Їхній життєвий устрій порушує ряд трагічних інцидентів, тому молодь змушена шукати нового пристанища.
Для чого дивитися?
Щоби зануритися у незвичну для себе систему людських взаємодій. «Монос» — кіно художнє, а не документальне, проте нагадує свого роду соціальний експеримент. Угрупування скидається на закрите суспільство, що функціонує за власними специфічними правилами, та постає цікавим об'єктом споглядання й аналізу. Також — аби вразитися живій первозданній природі Південної Америки. Для цього творці картини пропонують цілий арсенал операторських технік: він інтимного макро до величної зйомки завдяки дронам.
#пусто_про_кіно
Ми часто й багато говоримо про французьку нову хвилю як про найбільшу революцію в кіно. Але кіномодернізм приходив і в Центральну та Східну Європу. Він був пов'язаний зі зміною епохи в регіоні. Сталін помер. Почалась відлига. До Празької весни залишався час.Такі умови сприяли поширенню французької візуальної тенденції. На зміну штативній камері прийшла ручна й рухлива. "Новий" тип героя — безтурботної людини — потіснив епічного персонажа післявоєнної доби. А складну, "театральну" композицію замінили на просту й абстрактну. Проте не можна назвати модерну течію у кіно Центрально-Східної Європи копією чи, боже впаси, симулякром течії кіно французького. Це окрема епоха з окремими фільмами і окремими режисерами, про яких варто знати. З’ясовуємо, з чого почати знайомство.
"Чорний Петро" (1964) — повнометражний дебют чеського режисера Мілоша Формана. Головний герой стрічки — молодий хлопець, який тільки починає смакувати життя, а воно у нього не сироп. На роботі йому допікає директор, вдома – батьки, а на танцях — якийсь дивак. І поки всі однолітки п'ють алкоголь, щоб познайомитись із дівчиною, Петро від неї втікає, щоб хильнути. Проте це не трагічна стрічка. Історія сповнена абсурдно смішними випадками, а протагоніст радше ліричний, ніж втомлений. Фільм за візуальною формою дуже схожий на "канонічний" модерністський твір. Проте, гротескний стиль Формана у "Чорному Петрі" — самобутній.
"Тіні забутих предків" (1964) — фільм, створений за повістю Коцюбинського, оповідає про протистояння сімей Палійчуків і Гутенюків. Сюжет люблять порівнювати з протистоянням Монтеккі і Капулетті, а героїв Івана і Марічку — з Ромео та Джульєттою. Проте у "Тінях", стрижневим все ж є Іван.
Це фільм-двобій між режисером Сергієм Параджановим і оператором Юрієм Іллєнком. Під час зйомок чоловіки вирішили стрілятись, щоб залишився тільки один геній, але міст, де мала бути дуель, на щастя, знесла річка.
Переглянувши матеріал, автори розплакались і помирились. А їхній фільм започаткував течію українського поетичного кіно на противагу соціальному реалізму. За формою фільм — це двобій між класицизмом і модернізмом. Між статикою Параджанова і динамікою Іллєнка.
"Попіл і діамант" (1958) — один із перших модерних фільмів. Кінострічка розповідає про Польщу в перші дні після війни. Країну "звільнили" совєти: польські чиновники перевзуваються у народних міністрів, інтелігенція переварюється у власному соку, а звичайні люди страждають. Проте фільм не сповнений ідеологічною риторикою — режисер виділяє прості людські цінності. Навіть персонаж комуніста Щуки викликає емпатію.
Фільм цікаво розглядати під кутом зміни візуальних традицій. Режисер Анджей Вайда ще використовує театральну композицію, релігійно-барокову. Але протагоніст Мачек — точно "новий" тип героя. Його наче вирвали із 1958 і помістили у 1945. Збігнєв Цибульський, який виконав головну роль, навіть знімався у повсякденному одязі.
"Мені 20 років" (1964) — фільм, який вважають зразковим твором про відлигу.
Сюжет рухають трійко веселих хлопців. У перші хвилини вони схожі на типових героїв Годарівського штибу. Але у протагоністів спільного з російською літературною традицією не менше, ніж з французьким модернізмом. Поруч із беззмістовною балаканиною, притаманною модерній течії, існують ліро-епічні думки героїв. Родзинкою фільму є місто, яке існує як мозаїчна цілісність поетичних образів. "Мені 20 років" — фільм про життя (slice of life) та дорослішання покоління, що народилось після війни.
#пусто_про_кіно
Автор: Дмитро Мар'янич
"Чорний Петро" (1964) — повнометражний дебют чеського режисера Мілоша Формана. Головний герой стрічки — молодий хлопець, який тільки починає смакувати життя, а воно у нього не сироп. На роботі йому допікає директор, вдома – батьки, а на танцях — якийсь дивак. І поки всі однолітки п'ють алкоголь, щоб познайомитись із дівчиною, Петро від неї втікає, щоб хильнути. Проте це не трагічна стрічка. Історія сповнена абсурдно смішними випадками, а протагоніст радше ліричний, ніж втомлений. Фільм за візуальною формою дуже схожий на "канонічний" модерністський твір. Проте, гротескний стиль Формана у "Чорному Петрі" — самобутній.
"Тіні забутих предків" (1964) — фільм, створений за повістю Коцюбинського, оповідає про протистояння сімей Палійчуків і Гутенюків. Сюжет люблять порівнювати з протистоянням Монтеккі і Капулетті, а героїв Івана і Марічку — з Ромео та Джульєттою. Проте у "Тінях", стрижневим все ж є Іван.
Це фільм-двобій між режисером Сергієм Параджановим і оператором Юрієм Іллєнком. Під час зйомок чоловіки вирішили стрілятись, щоб залишився тільки один геній, але міст, де мала бути дуель, на щастя, знесла річка.
Переглянувши матеріал, автори розплакались і помирились. А їхній фільм започаткував течію українського поетичного кіно на противагу соціальному реалізму. За формою фільм — це двобій між класицизмом і модернізмом. Між статикою Параджанова і динамікою Іллєнка.
"Попіл і діамант" (1958) — один із перших модерних фільмів. Кінострічка розповідає про Польщу в перші дні після війни. Країну "звільнили" совєти: польські чиновники перевзуваються у народних міністрів, інтелігенція переварюється у власному соку, а звичайні люди страждають. Проте фільм не сповнений ідеологічною риторикою — режисер виділяє прості людські цінності. Навіть персонаж комуніста Щуки викликає емпатію.
Фільм цікаво розглядати під кутом зміни візуальних традицій. Режисер Анджей Вайда ще використовує театральну композицію, релігійно-барокову. Але протагоніст Мачек — точно "новий" тип героя. Його наче вирвали із 1958 і помістили у 1945. Збігнєв Цибульський, який виконав головну роль, навіть знімався у повсякденному одязі.
"Мені 20 років" (1964) — фільм, який вважають зразковим твором про відлигу.
Сюжет рухають трійко веселих хлопців. У перші хвилини вони схожі на типових героїв Годарівського штибу. Але у протагоністів спільного з російською літературною традицією не менше, ніж з французьким модернізмом. Поруч із беззмістовною балаканиною, притаманною модерній течії, існують ліро-епічні думки героїв. Родзинкою фільму є місто, яке існує як мозаїчна цілісність поетичних образів. "Мені 20 років" — фільм про життя (slice of life) та дорослішання покоління, що народилось після війни.
#пусто_про_кіно
Автор: Дмитро Мар'янич
Коли у єдине кінематографічне ціле єднаються європейська та азійська традиції, отримуємо симбіоз агресивно-спокусливого візуалу та мінімалістичних діалогів у стилі французької нової хвилі. Тобто, «Озеро диких гусей» — нову стрічку китайського режисера Дяо Інаня. Поспішайте переглянути її на великих екранах (як же ми чекали, коли знову можна буде це сказати!), а ми розповімо про специфіку сюжету та візуальні цитати у стрічці.
ПРО ЩО?
Головний герой — лідер кримінального угрупування, яке займається крадіжками мотоциклів у небезпечному районі, що йменують Озером диких гусей (там дійсно є озеро, яке стало об’єктом численних естетичних операторських знимкувань). У ході ризикованої операції герой убиває поліцейського та змушений переховуватися. Доля зводить його із повією, яка ладна на все, щоб повернути матеріальну, фізичну та внутрішню, психологічну свободу. Вони довіряють одне одному свої життя, а глядачу залишається здогадуватися, до яких наслідків це призведе.
СЮЖЕТНА СПЕЦИФІКА
Оповідь у картині — не лінійна, а ніби зіткана із кількох сюжетних смуг, які різняться за настроєм та драматургічним насиченням. У центральний наратив, який розпочинається із зустрічи героя з повією, вписаний ряд флешбеків, що могли би допомогти ліпше розкрити історію. Проте, через надмірну тривалість та хаотичну конфігурацію, вони радше розріджують, розбалансовують загальну сюжетну лінію, ускладнюють її цілісне сприйняття та розуміння. Флешбеки, що мають виконувати функцію спогадів, які прояснюють минуле крізь призму бачення конкретного героя, досить різко й нелогічно перетікають у відсторонену оповідь кримінальної хроніки від третьої особи. Це конфліктує із первинною ідеєю та деформує парадигму, крізь яку початково пропонують дивитися на історію. Можливо, використання простої лінійної структури було би більш вдалим рішенням.
А ЩО З ВІЗУАЛОМ?
На відміну від сюжету, що виразно «просідає» через незбалансованість, візуальна складова картини постає витриманою, композиційно довершеною, продуманою до найдрібніших деталей комбінацією китайської побутової автентики, витончених пейзажів місцевої природи та різнобарвного неонового світла — то інтимного й еротичного, то рваного, динамічного й агресивного. Сюжет стрічки майже повністю розгортається вночі, що дає можливість наситити, сповнити візуальну складову неоном по вінця. Відтак, маємо такий собі неонуар, просякнутий локальною далекосхідною специфікою — соціальною, культурною та, передовсім, естетичною.
Стилістично «Озеро диких гусей» нагадує картини представника гонконгської нової хвилі Вонга Карвая. У стрічці зустрічається багато візуальних цитат на «Чунгкінський експрес» та «Занепалих ангелів» (наприклад: підхід до зображення міста і вуличного життя, ракурси зйомки під час гонитви на мотоциклах, сцени з китайською традиційною вечерею в автентичних закладах харчування, характерна пара персонажів у кадрі – флегматичний чоловік та романтична, більш активна і діяльна жінка).
ЙТИ ЧИ НЕ ЙТИ?
Йти, аби насолодитися стильною і дуже чуттєвою, свого роду довершеною операторською роботою та візуальною специфікою загалом. А також — аби пошукати референси до відомих картин інших китайських кінематографістів і втішитися знахідкам. Попри виразні недоліки сценарного компоненту, «Озеро диких гусей» — це цікавий досвід кінематографічного занурення в самобутній моторошно-естетичний вакуум, у якому може статися все, що завгодно.
#пусто_про_кіно
ПРО ЩО?
Головний герой — лідер кримінального угрупування, яке займається крадіжками мотоциклів у небезпечному районі, що йменують Озером диких гусей (там дійсно є озеро, яке стало об’єктом численних естетичних операторських знимкувань). У ході ризикованої операції герой убиває поліцейського та змушений переховуватися. Доля зводить його із повією, яка ладна на все, щоб повернути матеріальну, фізичну та внутрішню, психологічну свободу. Вони довіряють одне одному свої життя, а глядачу залишається здогадуватися, до яких наслідків це призведе.
СЮЖЕТНА СПЕЦИФІКА
Оповідь у картині — не лінійна, а ніби зіткана із кількох сюжетних смуг, які різняться за настроєм та драматургічним насиченням. У центральний наратив, який розпочинається із зустрічи героя з повією, вписаний ряд флешбеків, що могли би допомогти ліпше розкрити історію. Проте, через надмірну тривалість та хаотичну конфігурацію, вони радше розріджують, розбалансовують загальну сюжетну лінію, ускладнюють її цілісне сприйняття та розуміння. Флешбеки, що мають виконувати функцію спогадів, які прояснюють минуле крізь призму бачення конкретного героя, досить різко й нелогічно перетікають у відсторонену оповідь кримінальної хроніки від третьої особи. Це конфліктує із первинною ідеєю та деформує парадигму, крізь яку початково пропонують дивитися на історію. Можливо, використання простої лінійної структури було би більш вдалим рішенням.
А ЩО З ВІЗУАЛОМ?
На відміну від сюжету, що виразно «просідає» через незбалансованість, візуальна складова картини постає витриманою, композиційно довершеною, продуманою до найдрібніших деталей комбінацією китайської побутової автентики, витончених пейзажів місцевої природи та різнобарвного неонового світла — то інтимного й еротичного, то рваного, динамічного й агресивного. Сюжет стрічки майже повністю розгортається вночі, що дає можливість наситити, сповнити візуальну складову неоном по вінця. Відтак, маємо такий собі неонуар, просякнутий локальною далекосхідною специфікою — соціальною, культурною та, передовсім, естетичною.
Стилістично «Озеро диких гусей» нагадує картини представника гонконгської нової хвилі Вонга Карвая. У стрічці зустрічається багато візуальних цитат на «Чунгкінський експрес» та «Занепалих ангелів» (наприклад: підхід до зображення міста і вуличного життя, ракурси зйомки під час гонитви на мотоциклах, сцени з китайською традиційною вечерею в автентичних закладах харчування, характерна пара персонажів у кадрі – флегматичний чоловік та романтична, більш активна і діяльна жінка).
ЙТИ ЧИ НЕ ЙТИ?
Йти, аби насолодитися стильною і дуже чуттєвою, свого роду довершеною операторською роботою та візуальною специфікою загалом. А також — аби пошукати референси до відомих картин інших китайських кінематографістів і втішитися знахідкам. Попри виразні недоліки сценарного компоненту, «Озеро диких гусей» — це цікавий досвід кінематографічного занурення в самобутній моторошно-естетичний вакуум, у якому може статися все, що завгодно.
#пусто_про_кіно
Шотландію 90-х ми зазвичай асоціюємо із кінороботами Денні Бойла, романами Ірвіна Велша та молодим Юеном Макгрегором у ролях характерних привабливих маргіналів. Локальний мистецький продукт того періоду сповнений відголосками глем-року та трагікомедійних оповідок про героїнову чуму і СНІД. Втім, не ними єдиними. Так вирішив режисер Брайан Велш і зняв ностальгійний «Рейв» (нині в кіно). Поспішайте переглянути, а ми розповімо про сюжетну та художню специфіку картини.
СЮЖЕТ
Історія розгортається в Шотландії 1994-го – часі змучено консервативному, та від того не менш буремному. Влада ухвалює закон про зібрання, який забороняє рейв-вечірки. Але ті не зникають, а переходять у підпілля. У центрі сюжету – двоє друзів-підлітків, Джонно та Спаннер. Перший живе із консервативною матір’ю та вітчимом-поліцейським, цілковито вписаним у систему. Від нього очікують послуху та конформізму. Другий мешкає зі старшим братом – брутальним, агресивним кримінальним авторитетом – та постійно піддається цькуванню з його боку. Хлопців, зрощених у полярних реальностях, єднає палкий інтерес до популярної рейв-культури, і саме тоді випадає можливість зробити внесок у те, аби вона не занепала.
МАНІХЕЙСТВО
Маніхейство в мистецтві – це про дихотомічні сполуки, що складаються із цілковитого зла та цілковитого добра. Саме на цьому ґрунтується проблематика «Рейву».
«Вони хочуть приватизувати наш мозок» – так говорить один із героїв стрічки про владний апарат. У такий спосіб він формує основну, наскрізну бінарну опозицію: «система – молодь». Перша її складова – консервативна, фундаменталістська. Вона прагне агресивного контролю усіх сфер людського життя та штампує абсурдні закони для досягнення цілі. Друга ж уособлює поступ до волі, протест – антисистемність. Молодь зображена не політизованою, але й не аполітичною: методи її протестів – поза межами традиційної політичної участи, тому вона постає не байдужою, проте і не вписаною до системи. Боротьба за свободу зібрань – промовистий політичний акт, обрамлений у синтез потужних електронних бітів та візуального постнаркотичного психоделу.
«Єдина хороша система – це саунд-система» – стверджує усе той же персонаж та пропонує однодумцям альтернативу чинному ладу. А творці картини кінематографічно втілюють її у видовищному рейві – той постає своєрідним катарсисом, особистісним наповненням та вивільненням для кожного з героїв.
СТАН
Стрічка знята на лаконічну чорно-білу плівку із високою контрастністю: це алюзія на тогочасні постери до контркультурних молодіжних подій. Візуально вона – гармонійно геометрична (це виявляється у повторюваних формах та композиції кадрів). Така естетизація впорядкованости контрастує із внутрішнім хаосом. Останній – у динаміці, ритмі, енергетиці діалогів, музичному супроводі. Тому загальний стан картини – неоднозначний, нестабільний, «на межі».
Наприкінці чорно-білу геометрію стрічки розриває кольоровий психоделічний відеоряд – ніби обкладинки альбомів Pink Floyd воз’єдналися у єдиний несамовитий калейдоскоп, запрограмований на самодеструкцію. Його можна трактувати по-різному: як візуалізацію масового наркотичного приходу, алюзію на максимальний відрив від обридлої реальності або ж прощання із минулими культурно-мистецькими епохами.
«Рейв» Брайана Велша – це замальовка епохи, що, попри свою минущість, має відчутний вплив на сьогодення. Чому варто дивитися? (Спойлер: не лише тому, що через карантин це поки єдиний рейв, на який можна розраховувати)
— Дізнатися про витоки культурного феномену.
— Насолодитися візуалом та саундтреком.
— Просякнути революційним духом.
— Поспостерігати за специфікою суспільних та міжособистісних взаємин у невідомому для нас соціальному середовищі.
#пусто_про_кіно
СЮЖЕТ
Історія розгортається в Шотландії 1994-го – часі змучено консервативному, та від того не менш буремному. Влада ухвалює закон про зібрання, який забороняє рейв-вечірки. Але ті не зникають, а переходять у підпілля. У центрі сюжету – двоє друзів-підлітків, Джонно та Спаннер. Перший живе із консервативною матір’ю та вітчимом-поліцейським, цілковито вписаним у систему. Від нього очікують послуху та конформізму. Другий мешкає зі старшим братом – брутальним, агресивним кримінальним авторитетом – та постійно піддається цькуванню з його боку. Хлопців, зрощених у полярних реальностях, єднає палкий інтерес до популярної рейв-культури, і саме тоді випадає можливість зробити внесок у те, аби вона не занепала.
МАНІХЕЙСТВО
Маніхейство в мистецтві – це про дихотомічні сполуки, що складаються із цілковитого зла та цілковитого добра. Саме на цьому ґрунтується проблематика «Рейву».
«Вони хочуть приватизувати наш мозок» – так говорить один із героїв стрічки про владний апарат. У такий спосіб він формує основну, наскрізну бінарну опозицію: «система – молодь». Перша її складова – консервативна, фундаменталістська. Вона прагне агресивного контролю усіх сфер людського життя та штампує абсурдні закони для досягнення цілі. Друга ж уособлює поступ до волі, протест – антисистемність. Молодь зображена не політизованою, але й не аполітичною: методи її протестів – поза межами традиційної політичної участи, тому вона постає не байдужою, проте і не вписаною до системи. Боротьба за свободу зібрань – промовистий політичний акт, обрамлений у синтез потужних електронних бітів та візуального постнаркотичного психоделу.
«Єдина хороша система – це саунд-система» – стверджує усе той же персонаж та пропонує однодумцям альтернативу чинному ладу. А творці картини кінематографічно втілюють її у видовищному рейві – той постає своєрідним катарсисом, особистісним наповненням та вивільненням для кожного з героїв.
СТАН
Стрічка знята на лаконічну чорно-білу плівку із високою контрастністю: це алюзія на тогочасні постери до контркультурних молодіжних подій. Візуально вона – гармонійно геометрична (це виявляється у повторюваних формах та композиції кадрів). Така естетизація впорядкованости контрастує із внутрішнім хаосом. Останній – у динаміці, ритмі, енергетиці діалогів, музичному супроводі. Тому загальний стан картини – неоднозначний, нестабільний, «на межі».
Наприкінці чорно-білу геометрію стрічки розриває кольоровий психоделічний відеоряд – ніби обкладинки альбомів Pink Floyd воз’єдналися у єдиний несамовитий калейдоскоп, запрограмований на самодеструкцію. Його можна трактувати по-різному: як візуалізацію масового наркотичного приходу, алюзію на максимальний відрив від обридлої реальності або ж прощання із минулими культурно-мистецькими епохами.
«Рейв» Брайана Велша – це замальовка епохи, що, попри свою минущість, має відчутний вплив на сьогодення. Чому варто дивитися? (Спойлер: не лише тому, що через карантин це поки єдиний рейв, на який можна розраховувати)
— Дізнатися про витоки культурного феномену.
— Насолодитися візуалом та саундтреком.
— Просякнути революційним духом.
— Поспостерігати за специфікою суспільних та міжособистісних взаємин у невідомому для нас соціальному середовищі.
#пусто_про_кіно
Фільми шведського режисера Роя Андерссона — ілюстрація до артгаузного кіно у найпоширенішому (і часто хибному) значенні цього виразу. Вони лякають незрозумілістю наративу та заворожують холодними, суто шведськими кольорами. Остання за датою (а може, за словами режисера, остання у його кар‘єрі) стрічка «Про нескінченність» наразі у прокаті. Саме вона є чи не найбільш філософською у фільмографії Андерссона. Розповідаємо про її особливості, та чому вона варта перегляду.
ПРО ЩО?
Вживати слово «сюжет» у контексті цього фільму — недоречно, оскільки повноцінної історії нам не показують. Глядач є лише випадковим свідком уривків розповідей невідомої дівчини. Проте вони не мають розв’язки — це лише зачини історій про чоловіків, жінок, хлопців і дівчат, яких оповідачка колись знала. Що ж було далі — можливо, не відає і вона сама.
Саме закадровий голос дівчини разом із музикою є «аудіокістяком» фільму, адже репліки героїв у кадрі тут — рідкість.
Усі ці фрагменти — хаотичні клаптики мозаїки, у якій практично неможливо вгледіти цілісну картину. Серед них є історії про минуле й теперішнє, є сни і реальність. Є дрібні неприємності: як зламані підбори, і є наслідки масштабних збройних конфліктів. Андерссон стоншує межу, що мала б розділяти ці уривки, а подекуди і зовсім її стирає.
Єдине, що точно випливає із цього виру історій без закінчень — різноманітність та циклічність життя. У дрібницях та вагомих подіях можна відчути повторюваність людського існування, його (не)скінченність.
ВІЗУАЛЬНЕ
Кожна мізансцена Роя Андерссона виглядає так, ніби глядач зазирає у віконце лялькового будинку.
Приміщення у кадрі завжди оформлені мінімалістично — режисер акцентує на людських постатях. Вулиці ж мають неприродний вигляд: вони порожні й занадто чисті, а від того — неживі. А герої завмирають, ніби в очікуванні команди режисера рухатися чи говорити.
У фільмі багато сірих кольорів: у декорі, екстер'єрі, одязі героїв. Навіть серпневе передчуття осені на початку стрічки тут не золотаве, а срібне. Світло лише посилює обрану режисером кольорову гаму. У стрічці — вічна п'ята по обіді, хоча час доби в історіях змінюється.
Від цього людські обличчя видаються зовсім блідими, а тому — схожими на експонати виставки воскових фігур.
АЛЮЗІЇ
У стрічці «Про нескінченність» Рой Андерссон часто звертається до творчости відомих художників.
І якщо алюзії на «Опівнічників» Едварда Гоппера траплялися і в інших фільмах режисера (наприклад, у «Голуб сидів на гілці, міркуючи про буття»), то у цій стрічці яскраво помітне і покликання на картину Марка Шагала «Над містом». Однак, у Андерссона пара закоханих пролітає над зруйнованим війною населеним пунктом.
То чому ж варто встигнути в кіно на «Про нескінченність»?
— заради можливости знайти свої сенси у кожній історії без допомоги режисера;
— аби зблизька поглянути на різних людей у їхній повсякденності: як офісний працівник може плакати в автобусі, пастор — втратити віру у Бога, а заклопотана мати — поспішати кудись босоніж;
— і зрештою, щоби просто помилуватися на казковий сніг і відчути, що «все фантастично».
#пусто_про_кіно
ПРО ЩО?
Вживати слово «сюжет» у контексті цього фільму — недоречно, оскільки повноцінної історії нам не показують. Глядач є лише випадковим свідком уривків розповідей невідомої дівчини. Проте вони не мають розв’язки — це лише зачини історій про чоловіків, жінок, хлопців і дівчат, яких оповідачка колись знала. Що ж було далі — можливо, не відає і вона сама.
Саме закадровий голос дівчини разом із музикою є «аудіокістяком» фільму, адже репліки героїв у кадрі тут — рідкість.
Усі ці фрагменти — хаотичні клаптики мозаїки, у якій практично неможливо вгледіти цілісну картину. Серед них є історії про минуле й теперішнє, є сни і реальність. Є дрібні неприємності: як зламані підбори, і є наслідки масштабних збройних конфліктів. Андерссон стоншує межу, що мала б розділяти ці уривки, а подекуди і зовсім її стирає.
Єдине, що точно випливає із цього виру історій без закінчень — різноманітність та циклічність життя. У дрібницях та вагомих подіях можна відчути повторюваність людського існування, його (не)скінченність.
ВІЗУАЛЬНЕ
Кожна мізансцена Роя Андерссона виглядає так, ніби глядач зазирає у віконце лялькового будинку.
Приміщення у кадрі завжди оформлені мінімалістично — режисер акцентує на людських постатях. Вулиці ж мають неприродний вигляд: вони порожні й занадто чисті, а від того — неживі. А герої завмирають, ніби в очікуванні команди режисера рухатися чи говорити.
У фільмі багато сірих кольорів: у декорі, екстер'єрі, одязі героїв. Навіть серпневе передчуття осені на початку стрічки тут не золотаве, а срібне. Світло лише посилює обрану режисером кольорову гаму. У стрічці — вічна п'ята по обіді, хоча час доби в історіях змінюється.
Від цього людські обличчя видаються зовсім блідими, а тому — схожими на експонати виставки воскових фігур.
АЛЮЗІЇ
У стрічці «Про нескінченність» Рой Андерссон часто звертається до творчости відомих художників.
І якщо алюзії на «Опівнічників» Едварда Гоппера траплялися і в інших фільмах режисера (наприклад, у «Голуб сидів на гілці, міркуючи про буття»), то у цій стрічці яскраво помітне і покликання на картину Марка Шагала «Над містом». Однак, у Андерссона пара закоханих пролітає над зруйнованим війною населеним пунктом.
То чому ж варто встигнути в кіно на «Про нескінченність»?
— заради можливости знайти свої сенси у кожній історії без допомоги режисера;
— аби зблизька поглянути на різних людей у їхній повсякденності: як офісний працівник може плакати в автобусі, пастор — втратити віру у Бога, а заклопотана мати — поспішати кудись босоніж;
— і зрештою, щоби просто помилуватися на казковий сніг і відчути, що «все фантастично».
#пусто_про_кіно
Пусто разом із вами лічить дні до прем'єри кінострічки Крістофера Нолана «TENET». Але чого очікувати від нового фільму? Щоб не гаяти час, пропонуємо переглянути наш мініґайд.
Це — блокбастерно
Дебютний неонуар «Переслідування» 1996-го року, який Крістофер Нолан зняв у вихідний день за 6000 фунтів, приніс режисерові шестикратний дохід. З того часу кошториси його фільмів суттєво збільшились. Збільшилась й масштабність дії у стрічках, кількість упізнаваних акторів та складних за постановкою сцен. Утім, фільмографія Нолана далека від типових голлівудських блокбастерів. Він знімає за власними правилами й узагалі належить до плеяди режисерів авторського кіно.
Це — король сюжетних твістів
Історії у стрічках Нолана не бувають прямолінійними й простими. Вони реверсивні, кількарівневі чи, принаймні, паралельні. До того ж ніколи не втрачають динаміки та драматичности. У такий спосіб режисер досягає ефекту, коли глядач максимально заглиблюється у сюжет та намагається розгадати його, наче загадку. Найліпшим прикладом буде культовий фільм Нолана «Початок» 2010-го року. Тут час та простір деформуються у залежності від рівня сну, у який потрапляють герої. А їх там аж чотири! Окремою особливістю сюжетів американо-британського режисера є неочікувана розв'язка. Можемо тільки здогадуватись, що чекає нас цього разу.
Це — розслідування
Нолан справжній ювелір. Його фільми інкрустовані цікавими деталями, що, наче підказки, автор залишає для допитливого глядача. Фотокартки, карти, записки, маленькі предмети. Довершено «прикрашеною» є стрічка «Пам'ятай» 2000-го року. Головний герой у ній шукає вбивцю своєї дружини, та водночас страждає на ретроградну амнезію (перманентно забуває усе, що відбулось). Тому він постійно фотографує оточення, робить записки на своєму тілі та збирає цілу схему власних думок, щоб усе пам'ятати.
Це ж треба думати!
Нолан один із небагатьох авторів-мислителів. Він часто звертається до тем часу і простору й щоразу випробовує можливості кіновиразности висвітлювати їх. До того ж, режисер уміло адаптує наукові теорії й робить із них яскраве видовище. Згадаймо «Інтерстеллар» 2014-го року. Політ космічного корабля Крістофер Нолан виводить за межі буденного явища. За допомогою музичного контрапункту та поетизації режисер створює незабутні сцени, які споглядаєш із захопленням малої дитини.
Це — звучить
У кінострічках Нолана постійно наявний звуковий ембієнт. Так автор підсилює емоційну складову дії фільму. Цей інструмент є частоуживаним у масовому кіно, тому, нібито, нічого особливого. Проте Крістофер співпрацює тільки із найкращими кінокомпозиторами (серед яких усім відомий Ганс Циммер). Їхні музичні шедеври у поєднанні з візуальною складовою додають якости нашому зануренню у стрічку. А ще їх просто приємно додати у плей-лист і слухати-смакувати. У своєму останньому фільмі «Дюнкерк» 2017-го року Нолан застосовує аудіальну складову як тригер, щоб глядачі переживали кожну мить й були тут і зараз із героями.
Крістофер Нолан опинився у потрібному місці й у потрібний час. Він зміг відповісти потребам втомленого від класичних форм оповіді глядача й відірвати його від споживання попкорну. Кінострічки режисера — це справжня культурна подія, яку не варто пропускати.
#пусто_про_кіно
Це — блокбастерно
Дебютний неонуар «Переслідування» 1996-го року, який Крістофер Нолан зняв у вихідний день за 6000 фунтів, приніс режисерові шестикратний дохід. З того часу кошториси його фільмів суттєво збільшились. Збільшилась й масштабність дії у стрічках, кількість упізнаваних акторів та складних за постановкою сцен. Утім, фільмографія Нолана далека від типових голлівудських блокбастерів. Він знімає за власними правилами й узагалі належить до плеяди режисерів авторського кіно.
Це — король сюжетних твістів
Історії у стрічках Нолана не бувають прямолінійними й простими. Вони реверсивні, кількарівневі чи, принаймні, паралельні. До того ж ніколи не втрачають динаміки та драматичности. У такий спосіб режисер досягає ефекту, коли глядач максимально заглиблюється у сюжет та намагається розгадати його, наче загадку. Найліпшим прикладом буде культовий фільм Нолана «Початок» 2010-го року. Тут час та простір деформуються у залежності від рівня сну, у який потрапляють герої. А їх там аж чотири! Окремою особливістю сюжетів американо-британського режисера є неочікувана розв'язка. Можемо тільки здогадуватись, що чекає нас цього разу.
Це — розслідування
Нолан справжній ювелір. Його фільми інкрустовані цікавими деталями, що, наче підказки, автор залишає для допитливого глядача. Фотокартки, карти, записки, маленькі предмети. Довершено «прикрашеною» є стрічка «Пам'ятай» 2000-го року. Головний герой у ній шукає вбивцю своєї дружини, та водночас страждає на ретроградну амнезію (перманентно забуває усе, що відбулось). Тому він постійно фотографує оточення, робить записки на своєму тілі та збирає цілу схему власних думок, щоб усе пам'ятати.
Це ж треба думати!
Нолан один із небагатьох авторів-мислителів. Він часто звертається до тем часу і простору й щоразу випробовує можливості кіновиразности висвітлювати їх. До того ж, режисер уміло адаптує наукові теорії й робить із них яскраве видовище. Згадаймо «Інтерстеллар» 2014-го року. Політ космічного корабля Крістофер Нолан виводить за межі буденного явища. За допомогою музичного контрапункту та поетизації режисер створює незабутні сцени, які споглядаєш із захопленням малої дитини.
Це — звучить
У кінострічках Нолана постійно наявний звуковий ембієнт. Так автор підсилює емоційну складову дії фільму. Цей інструмент є частоуживаним у масовому кіно, тому, нібито, нічого особливого. Проте Крістофер співпрацює тільки із найкращими кінокомпозиторами (серед яких усім відомий Ганс Циммер). Їхні музичні шедеври у поєднанні з візуальною складовою додають якости нашому зануренню у стрічку. А ще їх просто приємно додати у плей-лист і слухати-смакувати. У своєму останньому фільмі «Дюнкерк» 2017-го року Нолан застосовує аудіальну складову як тригер, щоб глядачі переживали кожну мить й були тут і зараз із героями.
Крістофер Нолан опинився у потрібному місці й у потрібний час. Він зміг відповісти потребам втомленого від класичних форм оповіді глядача й відірвати його від споживання попкорну. Кінострічки режисера — це справжня культурна подія, яку не варто пропускати.
#пусто_про_кіно
Якщо ви у Києві й не знаєте, куди піти, якщо просто любите кіно і засумували за можливістю переглянути авторські фільми онлайн (як це було на «Docudays»), — приходьте на чи вмикайтесь у міжнародний кінофестиваль «Молодість». Ви запитаєте, чому ми пишемо про це лише зараз, де були останні п'ять днів. Ми (забули) дивилися кіно, аби порадити найкраще та поділитись не просто списком, а й свіжими враженнями.
Тому зараз розповідаємо, що варто побачити офлайн та онлайн до 30 серпня — дуже лаконічно, аби ви встигли до кінотеатру!
Що переглянути офлайн (за детальним розкладом йдемо на сайт фестивалю):
Двоє/ Two of us
27 серпня,14:30, Будинок кіно
Стрічка французькою мовою про кохання двох жінок «похилого» віку, які довгі роки не розповідали близьким про свої стосунки. Вік героїнь — можливість для глядачів поглянути на «нетрадиційне» кохання, яке зазвичай асоціюють із молоддю, під іншим кутом. Режисер розповідає про біль втрати коханої людини, про довіру та ніжність, про те, що зізнаватись у своїй інакшості важко не лише дітям, а й батькам. Обережно: після перегляду можливі сльози. Також зверніть увагу на чудову гру акторів.
Цілковито нормальна родина/A Perfectly Normal Family
28 серпня, 17:30, Будинок кіно
«Ми розлучаємось, бо ваш тато хоче стати жінкою» — сюжет фільму в одному реченні. Ні, це не документалка про родину Кардаш’янів. Це історія про сім'ю середнього класу, члени якої вимушені переживати кризу ідентичности разом із батьком. Якщо процес зміни статі у XXI столітті і став простішим та зрозумілішим, то стосунки між дітьми та батьками-трансгендерами залишаються непростою темою. Зверніть увагу на візуальне наповнення: холодні кольори, простора композиція підкреслюють складність піднятих питань, додають почуття самотности.
Метри/Maitres
29 серпня, 19:00, Жовтень
Короткометражки від «метрів» (очевидний каламбур, перепрошуємо). Серед режисерів Йоргос Лантімос (той самий автор «Лобстера») та Лука Ґваданьїно (той, який постійно знімає Тільду Свінтон, автор улюбленого всіма «Назви мене своїм ім'ям»). Короткий опис: страшно, дивно, красиво. Перегляд нагадує жанрові гірки — від тривожного сюру до реалізму. До речі, якщо хтось зрозуміє про що була короткометражка Лантімоса — напишіть нам, будь ласка!
Національний конкурс короткого метру
27, 28, 29, 30 серпня; Будинок кіно/Жовтень
Своє кіно треба знати в обличчя — більше не скажемо, нехай це буде інтригою. Єдина обіцянка — ви не пошкодуєте, оскільки емоції точно будуть (хороші чи погані — це вже як піде). Радимо звернути увагу на «Життя лінивого бєздєльніка» Романа Кологойди (назва вже промовляє до глядача) та «Maternite’» Наталії Ільчук.
Що переглянути онлайн:
Все, що знайдете у відкритому доступі на сайті! Зокрема радимо: «Біжи, Ує, біжи» (Швеція), драмеді з елементами мюзиклу, та документальний феміністський фільм «Мене звуть клітор» (Бельгія). Режисер першого назвав його «найкращим, що ви знайдете на цьому фестивалі», а другий — спеціальний вибір редакторки Каті.
Гарного перегляду!
#пусто_про_кіно #пусто_про_сучасне
Тому зараз розповідаємо, що варто побачити офлайн та онлайн до 30 серпня — дуже лаконічно, аби ви встигли до кінотеатру!
Що переглянути офлайн (за детальним розкладом йдемо на сайт фестивалю):
Двоє/ Two of us
27 серпня,14:30, Будинок кіно
Стрічка французькою мовою про кохання двох жінок «похилого» віку, які довгі роки не розповідали близьким про свої стосунки. Вік героїнь — можливість для глядачів поглянути на «нетрадиційне» кохання, яке зазвичай асоціюють із молоддю, під іншим кутом. Режисер розповідає про біль втрати коханої людини, про довіру та ніжність, про те, що зізнаватись у своїй інакшості важко не лише дітям, а й батькам. Обережно: після перегляду можливі сльози. Також зверніть увагу на чудову гру акторів.
Цілковито нормальна родина/A Perfectly Normal Family
28 серпня, 17:30, Будинок кіно
«Ми розлучаємось, бо ваш тато хоче стати жінкою» — сюжет фільму в одному реченні. Ні, це не документалка про родину Кардаш’янів. Це історія про сім'ю середнього класу, члени якої вимушені переживати кризу ідентичности разом із батьком. Якщо процес зміни статі у XXI столітті і став простішим та зрозумілішим, то стосунки між дітьми та батьками-трансгендерами залишаються непростою темою. Зверніть увагу на візуальне наповнення: холодні кольори, простора композиція підкреслюють складність піднятих питань, додають почуття самотности.
Метри/Maitres
29 серпня, 19:00, Жовтень
Короткометражки від «метрів» (очевидний каламбур, перепрошуємо). Серед режисерів Йоргос Лантімос (той самий автор «Лобстера») та Лука Ґваданьїно (той, який постійно знімає Тільду Свінтон, автор улюбленого всіма «Назви мене своїм ім'ям»). Короткий опис: страшно, дивно, красиво. Перегляд нагадує жанрові гірки — від тривожного сюру до реалізму. До речі, якщо хтось зрозуміє про що була короткометражка Лантімоса — напишіть нам, будь ласка!
Національний конкурс короткого метру
27, 28, 29, 30 серпня; Будинок кіно/Жовтень
Своє кіно треба знати в обличчя — більше не скажемо, нехай це буде інтригою. Єдина обіцянка — ви не пошкодуєте, оскільки емоції точно будуть (хороші чи погані — це вже як піде). Радимо звернути увагу на «Життя лінивого бєздєльніка» Романа Кологойди (назва вже промовляє до глядача) та «Maternite’» Наталії Ільчук.
Що переглянути онлайн:
Все, що знайдете у відкритому доступі на сайті! Зокрема радимо: «Біжи, Ує, біжи» (Швеція), драмеді з елементами мюзиклу, та документальний феміністський фільм «Мене звуть клітор» (Бельгія). Режисер першого назвав його «найкращим, що ви знайдете на цьому фестивалі», а другий — спеціальний вибір редакторки Каті.
Гарного перегляду!
#пусто_про_кіно #пусто_про_сучасне