Флешмоб #мистецтвовдома із відтворенням шедеврів образотворчого мистецтва придумали задовго до карантину. Наприклад, у кіно такі аналогії називають алюзіями. Є ще цитати – коли у кадрі з’являється твір мистецтва чи його репродукція. З’ясовуємо, як видатні режисери використовують ці прийоми. До речі, існує думка, що будь-який твір світової культури є інтертекстуальним – тобто таким, який створений із існуючих культурних кодів, з алюзій і цитат.
Бернардо Бертолуччі й інтелектуальне естетство
Режисер неодноразово згадував у інтерв’ю свою любов до відтворення творів культури й навіть наслідування інших митців. Його кінострічки пронизані візуальним естетством і від того нагадують фільми французької нової хвилі.
Кольори у картинах Бертолуччі м’які й часто пастельні. Твори, які він змушує глядача згадати своїми кадрами, вдало вплітаються у візуальну канву його робіт. Зазвичай, це алюзії до відомих шедеврів світової культури. Так Єва Грін у “Мрійниках” (2003) у темряві дверного отвору видається Венерою Мілоською. Це виправдано і сюжетно – Лувр, де зберігається скульптура, згадується у фільмі не раз. А коли герої намагаються побити рекорд персонажів Годара зі швидкості забігу через зали музею – це одночасно і алюзія, і цитата. Друге – через вставки з кадрами “Банди аутсайдерів”.
Багато алюзій на Караваджо можна знайти у “Конформісті” (1970) і “Двадцятому столітті” (1976). Щоправда, тут вони не такі прямолінійні. Часто на роботи митця епохи раннього бароко натякають саме кольори (підказка).
Психологізм Ларса фон Трієра
Будь-яке кіно Ларса фон Трієра є витонченою спробою розколупати чайною ложечкою психологію персонажів. Його герої часто нестабільні ментально, а режисер показує їх так, що вони видаються комічними – тож не знаєш, плакати від побаченого чи сміятися. Такими ж є і алюзії у кіномові режисера: підкреслюють психологізм моментів, водночас знизивши градус драматичности.
При виборі зразків мистецтва для наслідування фон Трієр тяжіє до творів ХІХ століття. Наприкінці “Антихриста” (2009) здається, що герої зображені на полотні французького живописця Ежена Делакруа періоду романтизму “Човен Данте” (1822). Іронічно те, що на картині Делакруа теж є відсилка – до “Божественної комедії”. А у “Меланхолії” Жюстін у весільній сукні пливе між лататтям, мов “Офелія” (1851-1852) прерафаеліта Джона Мілле (у цього своя алюзія – до Шекспіра).
Окреме місце у мистецькому наповненні кінострічок фон Трієра виділено його колезі й кумиру Андрію Тарковському. Так, у “Німфоманці” (2013) режисер неодноразово чи то цитує, чи то натякає на “Дзеркало”.
Андрій Тарковський і філософія моментів
Цей допис починає скидатися на круговерть алюзій у кіноприроді, однак Тарковський також майстерно вписував цей прийом у свої фільми. Відсилки режисера до творів живопису невагомі й нечіткі, їх знаходиш у кінострічках лише після кількох переглядів або ж, якщо дивишся з цією метою.
При цьому у стилі режисера помітне намагання проставити акценти саме на таких моментах. Найчастіше – з пропозицією глядачеві відшукати свою філософію і значення у відтворенні. Хай Тарковський і вклав у них власне бачення.
Найяскравіший приклад алюзії у режисера – натяк на Брейгеля у засніженій долині над рікою у “Дзеркалі” (1974), трохи підживлений санчатами й дітлахами з червоними від морозу щоками.
А в “Солярісі” впізнаваною є картина Рембрандта “Повернення блудного сина”. Та, якщо у нідерландського художника на полотні переважають коричнево-червоні барви, кольори у Тарковського цілком вписуються в його зелено-прохолодну палітру.
У сценах режисера з алюзіями камера завжди затримується на кілька секунд довше. Увиразнює натяк. Хоча з кінострічками Тарковського буває важко зрозуміти на що саме натякають глядачеві.
#пусто_про_кіно
Бернардо Бертолуччі й інтелектуальне естетство
Режисер неодноразово згадував у інтерв’ю свою любов до відтворення творів культури й навіть наслідування інших митців. Його кінострічки пронизані візуальним естетством і від того нагадують фільми французької нової хвилі.
Кольори у картинах Бертолуччі м’які й часто пастельні. Твори, які він змушує глядача згадати своїми кадрами, вдало вплітаються у візуальну канву його робіт. Зазвичай, це алюзії до відомих шедеврів світової культури. Так Єва Грін у “Мрійниках” (2003) у темряві дверного отвору видається Венерою Мілоською. Це виправдано і сюжетно – Лувр, де зберігається скульптура, згадується у фільмі не раз. А коли герої намагаються побити рекорд персонажів Годара зі швидкості забігу через зали музею – це одночасно і алюзія, і цитата. Друге – через вставки з кадрами “Банди аутсайдерів”.
Багато алюзій на Караваджо можна знайти у “Конформісті” (1970) і “Двадцятому столітті” (1976). Щоправда, тут вони не такі прямолінійні. Часто на роботи митця епохи раннього бароко натякають саме кольори (підказка).
Психологізм Ларса фон Трієра
Будь-яке кіно Ларса фон Трієра є витонченою спробою розколупати чайною ложечкою психологію персонажів. Його герої часто нестабільні ментально, а режисер показує їх так, що вони видаються комічними – тож не знаєш, плакати від побаченого чи сміятися. Такими ж є і алюзії у кіномові режисера: підкреслюють психологізм моментів, водночас знизивши градус драматичности.
При виборі зразків мистецтва для наслідування фон Трієр тяжіє до творів ХІХ століття. Наприкінці “Антихриста” (2009) здається, що герої зображені на полотні французького живописця Ежена Делакруа періоду романтизму “Човен Данте” (1822). Іронічно те, що на картині Делакруа теж є відсилка – до “Божественної комедії”. А у “Меланхолії” Жюстін у весільній сукні пливе між лататтям, мов “Офелія” (1851-1852) прерафаеліта Джона Мілле (у цього своя алюзія – до Шекспіра).
Окреме місце у мистецькому наповненні кінострічок фон Трієра виділено його колезі й кумиру Андрію Тарковському. Так, у “Німфоманці” (2013) режисер неодноразово чи то цитує, чи то натякає на “Дзеркало”.
Андрій Тарковський і філософія моментів
Цей допис починає скидатися на круговерть алюзій у кіноприроді, однак Тарковський також майстерно вписував цей прийом у свої фільми. Відсилки режисера до творів живопису невагомі й нечіткі, їх знаходиш у кінострічках лише після кількох переглядів або ж, якщо дивишся з цією метою.
При цьому у стилі режисера помітне намагання проставити акценти саме на таких моментах. Найчастіше – з пропозицією глядачеві відшукати свою філософію і значення у відтворенні. Хай Тарковський і вклав у них власне бачення.
Найяскравіший приклад алюзії у режисера – натяк на Брейгеля у засніженій долині над рікою у “Дзеркалі” (1974), трохи підживлений санчатами й дітлахами з червоними від морозу щоками.
А в “Солярісі” впізнаваною є картина Рембрандта “Повернення блудного сина”. Та, якщо у нідерландського художника на полотні переважають коричнево-червоні барви, кольори у Тарковського цілком вписуються в його зелено-прохолодну палітру.
У сценах режисера з алюзіями камера завжди затримується на кілька секунд довше. Увиразнює натяк. Хоча з кінострічками Тарковського буває важко зрозуміти на що саме натякають глядачеві.
#пусто_про_кіно