Якщо цими днями ви встигли засумувати за шаленими вечірками, нестримними пригодами, спонтанними подорожами, безсонними ночами, вітром у волоссі, посиденьками в улюблених кав’ярнях, вуличною музикою, усмішками людей та заходами сонця, ця літературна підбірка для вас. Зібрали чотири книги про свободу, простоту повсякденного життя та безмежну любов до нього.
Джек Керуак. У дорозі
Джек Керуак – письменник, з яким не потрібно знайомити, адже його ім’я – уособлення усього біт-покоління, а його історії – про дорогу, людей, які є її частиною, свободу, творчість й пошуки власного “Я”.
“У дорозі” – автобіографічний текст про подорож двох друзів Сполученими Штатами та Мексикою і про бажання жити моментом та любов до нього.
Читати:
— якщо мріяти про спонтанну подорож вже несила;
— якщо втомилися від Zoom та Skype і мрієте про класну вечірку;
— якщо давно хотіли побачити, який вигляд має свобода та літній вечірній вітер, який зловили та вклали між сторінок книжки.
Йван Козленко. Танжер
Йван Козленко – учасник одеського андеграундного літературного руху 2000-их років. А “Танжер” – його дебютний роман. Це історія строката та мозаїчна, як сама Одеса початку ХХ століття, де й відбуваються події тексту. Незнайомець пропонує одеситу Оресту знятися в експериментальному фільмі. Це стає початком карколомної історії, сповненої кіно, пристрасті та солоного морського бризу.
Читати:
— якщо захоплюєтеся творчістю Яновського та Довженка;
— якщо скучили за морем та сонячними одеськими пляжами;
— якщо не уявляєте своє життя без кіно та поезії.
Трумен Капоте. Сніданок у Тіффані
Трумен Капоте – американський письменник, автор численних оповідань, повістей і новел, найвідомішою з яких є “Сніданок у Тіффані”. Це історія короткотривалої дружби двох осіб, яких зводить Нью-Йорк. Вона – молода, гарна, обожнювана чоловіками, ексцентрична, часом дивакувата. Він – письменник, який шукає сюжети. Історія захоплює щирістю, легкістю та дотепністю.
Читати:
— якщо давно не снідали в улюбленому місці;
— якщо скучили за гамірними посиденьками з друзями;
якщо обожнюєте бути серцем вечірок і вже не можете дочекатися, коли знову шокуватимете людей фактами з автобіографії.
Ернест Гемінґвей. Свято, яке завжди з тобою
Ернест Гемінгвей умів писати не лише складні романи про громадянську війну. Він також умів рефлексувати з тої чи тої теми, дотепно жартувати, бачити справжні обличчя міст, в яких зупинявся, та кохати жінок, яких зустрічав, смачно їсти та пити в улюблених закладах – саме про це його автобіогафічний роман “Свято, яке завжди з тобою”. Письменник згадує своє життя в Парижі, друзів і приятелів, місця, які відвідував. Це цікаві щоденні замальовки про просту та невибагливу красу того, що нас оточує щодня.
Читати:
— якщо захоплюєтеся автобіографіями;
— якщо мрієте про черговий візит у Париж;
— якщо любите спостерігати за людьми, сидячи в тихій маленькій кав’ярні.
#пусто_про_літературу
Джек Керуак. У дорозі
Джек Керуак – письменник, з яким не потрібно знайомити, адже його ім’я – уособлення усього біт-покоління, а його історії – про дорогу, людей, які є її частиною, свободу, творчість й пошуки власного “Я”.
“У дорозі” – автобіографічний текст про подорож двох друзів Сполученими Штатами та Мексикою і про бажання жити моментом та любов до нього.
Читати:
— якщо мріяти про спонтанну подорож вже несила;
— якщо втомилися від Zoom та Skype і мрієте про класну вечірку;
— якщо давно хотіли побачити, який вигляд має свобода та літній вечірній вітер, який зловили та вклали між сторінок книжки.
Йван Козленко. Танжер
Йван Козленко – учасник одеського андеграундного літературного руху 2000-их років. А “Танжер” – його дебютний роман. Це історія строката та мозаїчна, як сама Одеса початку ХХ століття, де й відбуваються події тексту. Незнайомець пропонує одеситу Оресту знятися в експериментальному фільмі. Це стає початком карколомної історії, сповненої кіно, пристрасті та солоного морського бризу.
Читати:
— якщо захоплюєтеся творчістю Яновського та Довженка;
— якщо скучили за морем та сонячними одеськими пляжами;
— якщо не уявляєте своє життя без кіно та поезії.
Трумен Капоте. Сніданок у Тіффані
Трумен Капоте – американський письменник, автор численних оповідань, повістей і новел, найвідомішою з яких є “Сніданок у Тіффані”. Це історія короткотривалої дружби двох осіб, яких зводить Нью-Йорк. Вона – молода, гарна, обожнювана чоловіками, ексцентрична, часом дивакувата. Він – письменник, який шукає сюжети. Історія захоплює щирістю, легкістю та дотепністю.
Читати:
— якщо давно не снідали в улюбленому місці;
— якщо скучили за гамірними посиденьками з друзями;
якщо обожнюєте бути серцем вечірок і вже не можете дочекатися, коли знову шокуватимете людей фактами з автобіографії.
Ернест Гемінґвей. Свято, яке завжди з тобою
Ернест Гемінгвей умів писати не лише складні романи про громадянську війну. Він також умів рефлексувати з тої чи тої теми, дотепно жартувати, бачити справжні обличчя міст, в яких зупинявся, та кохати жінок, яких зустрічав, смачно їсти та пити в улюблених закладах – саме про це його автобіогафічний роман “Свято, яке завжди з тобою”. Письменник згадує своє життя в Парижі, друзів і приятелів, місця, які відвідував. Це цікаві щоденні замальовки про просту та невибагливу красу того, що нас оточує щодня.
Читати:
— якщо захоплюєтеся автобіографіями;
— якщо мрієте про черговий візит у Париж;
— якщо любите спостерігати за людьми, сидячи в тихій маленькій кав’ярні.
#пусто_про_літературу
Умберто Еко міг би писати статті на Пусто: він був веселим снобом та однаково розбирався що в романах про Джеймса Бонда, що в середньовічній естетиці. Італійський письменник дослідив поняття краси у Темні віки, створив безліч інтелектуальних романів та зібрав у домашній бібліотеці тридцять тисяч книг. А ще написав роботи про масову культуру, шукав значення читача в літературі та обожнював теорії змов. З’ясовуємо, хто такий Умберто Еко через призму його головних робіт.
МИСТЕЦТВО І КРАСА В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЕСТЕТИЦІ
Батько Умберто мріяв, щоб син став юристом. Але той пішов вивчати середньовічну культуру і став чудовим провідником через заплутані тексти про тогочасне поняття краси. У роботі “Мистецтво і краса в середньовічній естетиці” він розказує, що від світла шаленів навіть Тома Аквінський, а поети сприймали світ, як художники. Радимо почитати, щоб аналізувати знимки в інстаграмі крізь очі середньовічного митця та мимоволі вивчити кілька латинських фраз.
ШІСТЬ ПРОГУЛЯНОК В ЛІТЕРАТУРНИХ ЛІСАХ
Умберто Еко вважав, що роман залежить не лише від автора, але й від людини, яка його читає. Саме читач має можливість повноцінно інтерпретувати та сприймати текст. Неважливо, що автор щось сказав, важливо, чи це почули. Наприклад, кажуть, романи Умберто можна читати поверхово й поглиблено. У першому випадку ви отримаєте цікаву детективну історію, у другому — знайдете “пасхалки” на літописи, середньовічні праці, цитати філософів та історичні події. Робота “Шість прогулянок в літературних лісах” складається з лекцій Еко в Гарвардському університеті. Він дослідив та розповів, як “продиратися” через ліс, себто літературу. Радимо почитати, щоб відчути себе не самотнім під час читання й знати, як вас “шукають” ваші книжки. Ідеально, якщо вам трохи набридла художня література і хочеться якогось нон-фікшну, але про художню літературу. Бо вона зрад не терпить.
ІМ’Я РОЗИ
Перший роман Еко водночас найпопулярніший. Робота над кожним твором займала у автора близько шести років, бо він не просто досліджував тему, але й намагався підлаштувати стиль під епоху. Тому твір “Нульовий номер” про журналіста з 90-х написаний коротко й лаконічно, а у романі “Острів напередодні” можна знайти слова, які вживали лише у часи бароко. Оскільки в “Імені Рози” події відбуваються у Середньовічному монастирі, структура роману імітує тогочасні літописи. Тут безліч відсилок на вагомі філософські роботи, описи релігійний перипетій та саспенс не гірший, ніж у стрічках Гічкока. Радимо почитати, щоб зрозуміти, що життя на карантині нагадує життя середньовічних монахів.
БАВДОЛІНО
Події цього роману відбуваються всього на століття раніше, ніж в “Імені Рози”, але і мова, і стиль тут абсолютно інакші, оскільки тепер дійові особи простолюдини. Це історія про магічну землю з єдинорогами і сатирами, до якої прагнуть головні герої. Насправді вона не вигадана, а побудована на середньовічних мітах про Азію. Радимо почитати, щоб побачити, що магічних істот там шукали ще до виникнення К-попу.
Умберто Еко писав романи для нас. Бо читач у “Імені Рози”, “Бавдоліно” чи “Острові напередодні” такий ж важливий, як і всі монахи, простолюдини та єдинороги. Він навчав людей філософії простими словами через детективні історії. А нам залишив читати і вчитися. Недарма ж італійці називали Еко “професором”.
#пусто_про_літературу #пусто_про_автора
МИСТЕЦТВО І КРАСА В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЕСТЕТИЦІ
Батько Умберто мріяв, щоб син став юристом. Але той пішов вивчати середньовічну культуру і став чудовим провідником через заплутані тексти про тогочасне поняття краси. У роботі “Мистецтво і краса в середньовічній естетиці” він розказує, що від світла шаленів навіть Тома Аквінський, а поети сприймали світ, як художники. Радимо почитати, щоб аналізувати знимки в інстаграмі крізь очі середньовічного митця та мимоволі вивчити кілька латинських фраз.
ШІСТЬ ПРОГУЛЯНОК В ЛІТЕРАТУРНИХ ЛІСАХ
Умберто Еко вважав, що роман залежить не лише від автора, але й від людини, яка його читає. Саме читач має можливість повноцінно інтерпретувати та сприймати текст. Неважливо, що автор щось сказав, важливо, чи це почули. Наприклад, кажуть, романи Умберто можна читати поверхово й поглиблено. У першому випадку ви отримаєте цікаву детективну історію, у другому — знайдете “пасхалки” на літописи, середньовічні праці, цитати філософів та історичні події. Робота “Шість прогулянок в літературних лісах” складається з лекцій Еко в Гарвардському університеті. Він дослідив та розповів, як “продиратися” через ліс, себто літературу. Радимо почитати, щоб відчути себе не самотнім під час читання й знати, як вас “шукають” ваші книжки. Ідеально, якщо вам трохи набридла художня література і хочеться якогось нон-фікшну, але про художню літературу. Бо вона зрад не терпить.
ІМ’Я РОЗИ
Перший роман Еко водночас найпопулярніший. Робота над кожним твором займала у автора близько шести років, бо він не просто досліджував тему, але й намагався підлаштувати стиль під епоху. Тому твір “Нульовий номер” про журналіста з 90-х написаний коротко й лаконічно, а у романі “Острів напередодні” можна знайти слова, які вживали лише у часи бароко. Оскільки в “Імені Рози” події відбуваються у Середньовічному монастирі, структура роману імітує тогочасні літописи. Тут безліч відсилок на вагомі філософські роботи, описи релігійний перипетій та саспенс не гірший, ніж у стрічках Гічкока. Радимо почитати, щоб зрозуміти, що життя на карантині нагадує життя середньовічних монахів.
БАВДОЛІНО
Події цього роману відбуваються всього на століття раніше, ніж в “Імені Рози”, але і мова, і стиль тут абсолютно інакші, оскільки тепер дійові особи простолюдини. Це історія про магічну землю з єдинорогами і сатирами, до якої прагнуть головні герої. Насправді вона не вигадана, а побудована на середньовічних мітах про Азію. Радимо почитати, щоб побачити, що магічних істот там шукали ще до виникнення К-попу.
Умберто Еко писав романи для нас. Бо читач у “Імені Рози”, “Бавдоліно” чи “Острові напередодні” такий ж важливий, як і всі монахи, простолюдини та єдинороги. Він навчав людей філософії простими словами через детективні історії. А нам залишив читати і вчитися. Недарма ж італійці називали Еко “професором”.
#пусто_про_літературу #пусто_про_автора
План дій: 1) візьміть роман у руки; 2) почніть читати; 3) захопіться історією; 4) запитайте себе, звідки взялася література. Саме так автор цього поста просидів дві години в задумі. Якщо дерево проростає з насінини, то з чого проростає література? Який був перший роман? Так-так, говоритимемо про давнину. Приготуйте вологі ганчірки, щоб витирати пил, який ми тут накидаємо, бо розповідаємо про “Пісню про Гільгамеша” – текст, якому вдвічі більше, ніж християнському літочисленню (себто, чотири тисячі рочків) і який нічим не поступається сучасним психологічним трилерам.
”Пісня про Гільгамеша” – це “типовий” давній текст про царя-героя, який записує в ту-ду лист завдання і успішно всі виконує. Гільгамеш дуже продуктивний: зранку вбиває монстра, по обіді ґвалтує дівчат, а ввечері вмикає бокс на Netflix (себто, дивиться гладіаторські бої). А ще він – нещасний і розчарований, багато плаче і має психічні розлади. Так, це все ще текст, якому понад чотири тисячі років. Збереглося дві версії: аккадська – поема на 11-и глиняних табличках, шумерська – прозова версія. Яка з них була перша, ніхто не знає. Науковці припускають, що обидві були записані одночасно, просто в різних містах.
Сюжет (обережно, спойлери)
Гільгамеш – цар міста Урук, напів бог і має зріст, як два Кличка. Він одночасно погана людина і жахливий правитель (ой, який незвичний збіг!). Жителі міста скаржаться його матері, богині плодючости Нінсун, що той зґвалтував усіх дівчат і з’їв їхніх дітей. Щоб покарати сина, вона зліпила з глини (у мітологіях всіх народів світу людина завжди створена з глини) Енкіду – того, хто вб’є Гільгамеша. Але не так сталося, як гадалося: хлопці потоваришували. Гільгамеш продовжував займатися царськими справами (ґвалтувати дівчат).
Небесна богиня-хвойда Іштар подумала, що він альфа-красень і треба вийти за нього заміж. Вона це запропонувала Гільгамешові (увага: жінка робить пропозицію чоловікові), але той відмовив, бо знав, що вона вбиває своїх чоловіків. Іштар розізлилася й наслала на Урук величезного бика. Гільгамеш і Енкіду його побороли, і небесна богиня-хвойда розлютилася ще більше. Вона наслала прокляття (яке і що воно з ним зробили, прочитаєте в поемі).
У Енкіду прокинувся ентузіазм. Він подумав, що всі царські справи Гільгамеша – то речі другорядні (золоті батони і туалети йому явно не подобалися). І підбив його піти в похід, аби вбити якогось монстра. Гільгамеш погодився. Тільки вони випадково знищили Хумбабу – сутність, яка втілює все зло. Тобто Гільгамеш і Енкіду порушили світову гармонію (мораль усіх давніх текстів – зло і добро мають бути завжди рівноправними, бо якщо ні, то почнеться хаос). І хаос таки почався: Енкіду захворів і помер. Цілу таблицю тексту присвячено сльозам Гільгамеша за другом (увага: навіть сильні альфа-самці плачуть). Його злякала думка, що він також може померти, що він – цар, напів бог, але смертний. Що робить Гільгамеш? Проходить пів світу в пошуках квітки-безсмертя. Що робить світ? Віднімає квітку безсмертя.
Сенс твору
Гільгамеш повертається в Урук ні з чим. Він не стане безсмертним. Це історія про героя, який нічого не здобуває – ані трофеїв, ані жінок, ані титулів, а всьо лиш втрачає: довіру богів, приязнь жителів, друга. Гільгамеш повертається додому і приймає те, що він – смертний і що він завжди набуватиме і втрачатиме, бо це закон життя.
“Пісня про Гільгамеша” – це перший протороман, бо в ньому розвинуто кілька сюжетних ліній. І він відрізняється від усіх героїчних поем, які будуть потім, бо вони розповідають які Одіссеї і Роланди класні і як ідеально у них все складається. А “Пісня про Гільгамеша” – історія про поразку і її прийняття. І саме з цього можна відраховувати початок літератури.
#пусто_про_літературу
Авторка іллюстраціїї: Otava Heikkilä
”Пісня про Гільгамеша” – це “типовий” давній текст про царя-героя, який записує в ту-ду лист завдання і успішно всі виконує. Гільгамеш дуже продуктивний: зранку вбиває монстра, по обіді ґвалтує дівчат, а ввечері вмикає бокс на Netflix (себто, дивиться гладіаторські бої). А ще він – нещасний і розчарований, багато плаче і має психічні розлади. Так, це все ще текст, якому понад чотири тисячі років. Збереглося дві версії: аккадська – поема на 11-и глиняних табличках, шумерська – прозова версія. Яка з них була перша, ніхто не знає. Науковці припускають, що обидві були записані одночасно, просто в різних містах.
Сюжет (обережно, спойлери)
Гільгамеш – цар міста Урук, напів бог і має зріст, як два Кличка. Він одночасно погана людина і жахливий правитель (ой, який незвичний збіг!). Жителі міста скаржаться його матері, богині плодючости Нінсун, що той зґвалтував усіх дівчат і з’їв їхніх дітей. Щоб покарати сина, вона зліпила з глини (у мітологіях всіх народів світу людина завжди створена з глини) Енкіду – того, хто вб’є Гільгамеша. Але не так сталося, як гадалося: хлопці потоваришували. Гільгамеш продовжував займатися царськими справами (ґвалтувати дівчат).
Небесна богиня-хвойда Іштар подумала, що він альфа-красень і треба вийти за нього заміж. Вона це запропонувала Гільгамешові (увага: жінка робить пропозицію чоловікові), але той відмовив, бо знав, що вона вбиває своїх чоловіків. Іштар розізлилася й наслала на Урук величезного бика. Гільгамеш і Енкіду його побороли, і небесна богиня-хвойда розлютилася ще більше. Вона наслала прокляття (яке і що воно з ним зробили, прочитаєте в поемі).
У Енкіду прокинувся ентузіазм. Він подумав, що всі царські справи Гільгамеша – то речі другорядні (золоті батони і туалети йому явно не подобалися). І підбив його піти в похід, аби вбити якогось монстра. Гільгамеш погодився. Тільки вони випадково знищили Хумбабу – сутність, яка втілює все зло. Тобто Гільгамеш і Енкіду порушили світову гармонію (мораль усіх давніх текстів – зло і добро мають бути завжди рівноправними, бо якщо ні, то почнеться хаос). І хаос таки почався: Енкіду захворів і помер. Цілу таблицю тексту присвячено сльозам Гільгамеша за другом (увага: навіть сильні альфа-самці плачуть). Його злякала думка, що він також може померти, що він – цар, напів бог, але смертний. Що робить Гільгамеш? Проходить пів світу в пошуках квітки-безсмертя. Що робить світ? Віднімає квітку безсмертя.
Сенс твору
Гільгамеш повертається в Урук ні з чим. Він не стане безсмертним. Це історія про героя, який нічого не здобуває – ані трофеїв, ані жінок, ані титулів, а всьо лиш втрачає: довіру богів, приязнь жителів, друга. Гільгамеш повертається додому і приймає те, що він – смертний і що він завжди набуватиме і втрачатиме, бо це закон життя.
“Пісня про Гільгамеша” – це перший протороман, бо в ньому розвинуто кілька сюжетних ліній. І він відрізняється від усіх героїчних поем, які будуть потім, бо вони розповідають які Одіссеї і Роланди класні і як ідеально у них все складається. А “Пісня про Гільгамеша” – історія про поразку і її прийняття. І саме з цього можна відраховувати початок літератури.
#пусто_про_літературу
Авторка іллюстраціїї: Otava Heikkilä
Якщо Микола Хвильовий – то «Я (Романтика)», якщо Валер’ян Підмогильний – то «Місто», якщо Іван Багряний – то «Тигролови». Через шкільну програму багато українських письменників асоціюються тільки з одним романом, оповіданням чи новелою, попри те, що їх творчий доробок містить ще досить вартісних робіт. Якщо сидіти на карантині уже несила і здається, що здоровий глузд ось-ось вас покине, то варто познайомитися з Андрієм, головним героєм роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Він теж перебуває на вимушеній самоізоляції, але не в стінах рідного дому, а у харківській в’язниці, де ділить одиночну камеру ще з 28(!) братами по нещастю.
Сюжет
Сюжет роману простий. Головний герой повертається додому, щоб побачитись з батьком на смертному одрі. Він не встигає, але зустрічається з матір’ю, трьома старшими братами та сестрою, котрих не бачив уже кілька років. Андрій – каторжник-утікач, який вештався світом і наражав на небезпеку рідних самим своїм існуванням. Зустріч із ними була дуже короткою. На Андрія хтось доніс і вже наступного дня його забрали до в’язниці в Харкові. Там він провів два роки, гублячись в здогадках, чи хтось з рідних став причиною його арешту.
Про що?
Автор описує жахіття сталінських репресій через історію Андрія та його співкамерників. Коли читаєш про тортури героїв книги, то на думку спадає лише слово абсурд. Кожен із них проголошений ворогом народу та небезпечним революціонером, але насправді їхня провина в тому, що вони опинилися не в тому місці і не в той час. Вершиною абсурду стає історія Дахна, Андрієвого сусіда по камері. Він був вегетаріанцем, але за теорією слідчого, Дахно – не просто вегетаріанець, а керівник великої контрреволюційної організації вегетаріанців. Окрім страждань та мук людей, в романі є чимало смішних моментів. Герої сприймають власне становище іронічно. У них відібрали звичне життя, а у когось ще й гідність, змусивши підписатись під безглуздими обвинуваченнями, і єдиний доступний метод боротьби – їдке висміювання системи.
Звідки ідея?
Коли читаєш «Сад Гетсиманський», найбільше вражає те, що описане – не вигадки автора, а його досвід. Іван Багряний був заарештований та просидів у в’язниці два роки, перебуваючи під слідством НКВД. Майже всі прізвища у романі справжні. Багряному пощастило, бо через зміну влади у 1940, багатьох арештантів засудили до невеликих термінів ув’язнення чи, як його, звільнили. Втім, деяких його співкамерників розстріляли чи відіслали у заслання на десятиліття. Нікого з них автор не забув, і майже усіх, з ким познайомився у в’язниці, згадав на сторінках книги. Також не забув імен своїх мучителів, описав кожного слідчого та тюремника, з якими мав справу.
Хай вас не відлякує обсяг роману (700 сторінок), бо «Сад Гетсиманський» – це історія про боротьбу людської гідности та чести в нелюдських умовах, коли вогник надії занадто слабкий, щоб його розгледіти за тюремними ґратами, і це варто прочитати. Роман водночас викликає захват і невіру в те, що таке насправді відбувалось. А воно таки було.
#пусто_про_літературу
Сюжет
Сюжет роману простий. Головний герой повертається додому, щоб побачитись з батьком на смертному одрі. Він не встигає, але зустрічається з матір’ю, трьома старшими братами та сестрою, котрих не бачив уже кілька років. Андрій – каторжник-утікач, який вештався світом і наражав на небезпеку рідних самим своїм існуванням. Зустріч із ними була дуже короткою. На Андрія хтось доніс і вже наступного дня його забрали до в’язниці в Харкові. Там він провів два роки, гублячись в здогадках, чи хтось з рідних став причиною його арешту.
Про що?
Автор описує жахіття сталінських репресій через історію Андрія та його співкамерників. Коли читаєш про тортури героїв книги, то на думку спадає лише слово абсурд. Кожен із них проголошений ворогом народу та небезпечним революціонером, але насправді їхня провина в тому, що вони опинилися не в тому місці і не в той час. Вершиною абсурду стає історія Дахна, Андрієвого сусіда по камері. Він був вегетаріанцем, але за теорією слідчого, Дахно – не просто вегетаріанець, а керівник великої контрреволюційної організації вегетаріанців. Окрім страждань та мук людей, в романі є чимало смішних моментів. Герої сприймають власне становище іронічно. У них відібрали звичне життя, а у когось ще й гідність, змусивши підписатись під безглуздими обвинуваченнями, і єдиний доступний метод боротьби – їдке висміювання системи.
Звідки ідея?
Коли читаєш «Сад Гетсиманський», найбільше вражає те, що описане – не вигадки автора, а його досвід. Іван Багряний був заарештований та просидів у в’язниці два роки, перебуваючи під слідством НКВД. Майже всі прізвища у романі справжні. Багряному пощастило, бо через зміну влади у 1940, багатьох арештантів засудили до невеликих термінів ув’язнення чи, як його, звільнили. Втім, деяких його співкамерників розстріляли чи відіслали у заслання на десятиліття. Нікого з них автор не забув, і майже усіх, з ким познайомився у в’язниці, згадав на сторінках книги. Також не забув імен своїх мучителів, описав кожного слідчого та тюремника, з якими мав справу.
Хай вас не відлякує обсяг роману (700 сторінок), бо «Сад Гетсиманський» – це історія про боротьбу людської гідности та чести в нелюдських умовах, коли вогник надії занадто слабкий, щоб його розгледіти за тюремними ґратами, і це варто прочитати. Роман водночас викликає захват і невіру в те, що таке насправді відбувалось. А воно таки було.
#пусто_про_літературу
У 40 починається нове життя. Хтось змінює роботу. Хтось – зачіску. А Бруно Шульц – усе й одразу. Криза середини життя зробила зі звичайного вчителя малювання без диплома зірку літературних кіл Львова. На відміну від інших українських письменників першої половини ХХ століття, у творах Бруно Шульца немає згадок про Першу світову, робітничий рух, терор та соціально-політичні зрушення. Письменник створив мітологію Галичини 20-х років, в яку нагромадив юдейську, античну, християнську і східну культури. Його новели – абсурдні і сюрреалістичні, зациклені на власному “я” та постаті батька який навчився літати, висидів кілька пташенят і зник. Розповідаємо про письменника, його мітологію і безумство.
“Цинамонові крамниці” (1934)
Ось фантастична крамниця торговця тканиною, в якій гупають дверима так голосно, наче щоразу землетрус стається. Де сонце ліниво пробирається стінами і лягає маленькому Юзефу на коліна. Безтямний батько розмотує рулони тканин із психоделічним принтом і “бореться, як Дон Кіхот, з постійною американізацією Дрогобича”. Покоївка Аделя так спокусливо крутить бедрами, що тільки вони й приваблюють сюди покупців. За вікном – мирний проспект, яким потихенько рухаються манекени. Місто, де вулиці зникають і з’являються на очах, а день і ніч змішуються воєдино, і Юзефу доводиться плентатися годинами або роками, щоб дістатися зі школи додому. При тому, він ніколи не дорослішає. Батько почасту перетворюється то на Бога, то на таргана. А врешті стає птахом і засихає, як опудало. Його ледь відгодувують молоком.
Увесь цей світ – дитинство Бруно Шульца. Або радше те, як він сприймав його. Дитинство було ідеальним часом для письменника, куди він повернувся в творчості. Шульц вбачав у цьому періоді унікальний спосіб сприйняття світу, який в дорослому житті втрачається.
Автор мітологізує всі події дитинства: прогулянку з мамою містом, візит до тітки, радість від подарованого собаки, хворобу батька. Це світ, речі прокидаються зі сну, незначні події прирівнюються до революційних. “Цинамонові крамниці” – збірка новел, в якій все рухається сюрреалістично.
“Санаторій під Клепсидрою” (1937)
Батька, якого ледь врятували, відправляють в санаторій під Клепсидрою. Це гра слів: із польської (якою писав Бруно Шульц) клепсидра – піщаний годинник, але туди, куди приїжджає герой, часу не існує. Це санаторій, в якому життя стоїть на павзі, і ніхто не помирає. Замість того, щоб споглядати, як життя зупинилося, батько відкриває крамницю тканин і торгує сукном. Це модифікований міт про Сізіфа: навіть коли дають офіційну розписку на відпочинок, людина не може змиритися з бездіяльністю і продовжує котити камінь. Але раптово він зникає, і крамниця також, наче її ніколи не існувало. Так мітологізував Бруно Шульц смерть батька, репресії і прихід нацистської влади, яка знищила все.
Твори Бруно Шульца не говорять прямо. Ось як пояснював це сам автор: “Мої твори – автобіографія або духовна генеалогія, бо представляють духовний родовід аж до тієї глибини, де він сягає мітології, де губиться у мітологічному мерехтінні. Це – остаточне дно, поза яке не можна вийти”. І якщо його література на дні, то нехай це буде єдине дно, де ми перебуватимемо. Мітологічне, мерехтливе й почасти дитяче.
#пусто_про_літературу
“Цинамонові крамниці” (1934)
Ось фантастична крамниця торговця тканиною, в якій гупають дверима так голосно, наче щоразу землетрус стається. Де сонце ліниво пробирається стінами і лягає маленькому Юзефу на коліна. Безтямний батько розмотує рулони тканин із психоделічним принтом і “бореться, як Дон Кіхот, з постійною американізацією Дрогобича”. Покоївка Аделя так спокусливо крутить бедрами, що тільки вони й приваблюють сюди покупців. За вікном – мирний проспект, яким потихенько рухаються манекени. Місто, де вулиці зникають і з’являються на очах, а день і ніч змішуються воєдино, і Юзефу доводиться плентатися годинами або роками, щоб дістатися зі школи додому. При тому, він ніколи не дорослішає. Батько почасту перетворюється то на Бога, то на таргана. А врешті стає птахом і засихає, як опудало. Його ледь відгодувують молоком.
Увесь цей світ – дитинство Бруно Шульца. Або радше те, як він сприймав його. Дитинство було ідеальним часом для письменника, куди він повернувся в творчості. Шульц вбачав у цьому періоді унікальний спосіб сприйняття світу, який в дорослому житті втрачається.
Автор мітологізує всі події дитинства: прогулянку з мамою містом, візит до тітки, радість від подарованого собаки, хворобу батька. Це світ, речі прокидаються зі сну, незначні події прирівнюються до революційних. “Цинамонові крамниці” – збірка новел, в якій все рухається сюрреалістично.
“Санаторій під Клепсидрою” (1937)
Батька, якого ледь врятували, відправляють в санаторій під Клепсидрою. Це гра слів: із польської (якою писав Бруно Шульц) клепсидра – піщаний годинник, але туди, куди приїжджає герой, часу не існує. Це санаторій, в якому життя стоїть на павзі, і ніхто не помирає. Замість того, щоб споглядати, як життя зупинилося, батько відкриває крамницю тканин і торгує сукном. Це модифікований міт про Сізіфа: навіть коли дають офіційну розписку на відпочинок, людина не може змиритися з бездіяльністю і продовжує котити камінь. Але раптово він зникає, і крамниця також, наче її ніколи не існувало. Так мітологізував Бруно Шульц смерть батька, репресії і прихід нацистської влади, яка знищила все.
Твори Бруно Шульца не говорять прямо. Ось як пояснював це сам автор: “Мої твори – автобіографія або духовна генеалогія, бо представляють духовний родовід аж до тієї глибини, де він сягає мітології, де губиться у мітологічному мерехтінні. Це – остаточне дно, поза яке не можна вийти”. І якщо його література на дні, то нехай це буде єдине дно, де ми перебуватимемо. Мітологічне, мерехтливе й почасти дитяче.
#пусто_про_літературу
Аби зрозуміти, що людям подобається нон-фікшн, достатньо подивитися на бестселери в онлайн-книгарнях. Люди читають і мотиваційні книги про те, як витратити мільйон, якого немає, і біографії відомих бізнесменів, і “Чорний лебідь” та “Людина розумна”, щоб зрозуміти, як працює суспільство. Художня література, здавалося б, втрачає позиції.
Втім, ми далі її читаємо. Індійська письменниця Арундаті Рой вважає: художня література настільки всеохопна, що ніякий інший вид мистецтва не може дати нам розуміння такої кількости тем, проблем і персонажів. І вона точно знає, що каже, бо написала десятки есе, сценаріїв документальних фільмів, два романи-бестселери і отримала Букерівську премію. Розповідаємо, хто це така, як ліпить із речень будинки і міста та чому її твори варто читати.
https://telegra.ph/YAk-chitati-Arundatі-Roj-05-06
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Втім, ми далі її читаємо. Індійська письменниця Арундаті Рой вважає: художня література настільки всеохопна, що ніякий інший вид мистецтва не може дати нам розуміння такої кількости тем, проблем і персонажів. І вона точно знає, що каже, бо написала десятки есе, сценаріїв документальних фільмів, два романи-бестселери і отримала Букерівську премію. Розповідаємо, хто це така, як ліпить із речень будинки і міста та чому її твори варто читати.
https://telegra.ph/YAk-chitati-Arundatі-Roj-05-06
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Telegraph
Як читати Арундаті Рой
Аби зрозуміти, що людям подобається нон-фікшн, достатньо подивитися на бестселери в онлайн-книгарнях. Люди читають і мотиваційні книги про те, як витратити мільйон, якого немає, і біографії відомих бізнесменів, і “Чорний лебідь” та “Людина розумна”, щоб зрозуміти…
Якби про життя шотландського письменника Александа Троккі зняли кіно, це була б похмура, але захоплива стрічка про тяжку роботу моряка під час Другої світової, бурхливе студентське життя у великому місті, пристрасть до письма, вірну дружбу та роботу в паризькому літературному журналі. Часом кіно ставало б контроверсійно-епатажним, ми б спостерігали за тим, як Троккі пише порнографічні романи, страждає від наркотичної залежності, живе з повією, тікає від смертної кари… Пусто ж з’ясовує, яким було життя цього контроверсійного шотландського письменника.
Шлях до літератури
Троккі народився в Глазго у шотландсько-італійській родині. Другу світову війну шістнадцятирічний юнак провів на бортах арктичних конвоїв, спеціальних транспортних суден, які курсували між портами Північної Атлантики та Радянським Союзом. Він доставляв сировину для військового виробництва, зброю та їжу.
Після завершення війни отримав вищу освіту, а згодом – мандрівницький грант. Завдяки ньому на початку 50-их осів у Парижі та працював редактором у літературному журналі “Мерлін”, де публікували твори Міллера та Беккета. Однак видання збанкрутувало.
Література
Після закриття “Мерлін” Троккі разом з друзями заробляв тим, що писав і публікував під різними псевдонімами порнографічні історії та маленькі оповіді (прим. від ред.: хороша ідея для карантинного стартапу та саморозвитку). “Гелен і жадання”, яка тоді вийшла з-під його пера, нині вважається класикою. “Молодий Адам” – найвідоміший текст Александра Троккі, також був задуманий для заробітку та спочатку мав вигляд чергової еротичної фанатазії.
“Молодий Адам” – історія Джо, працівника річкових барж, які курсують між Глазго та Единбургом. Вона про його гострі враження, чуттєві реакції на світ і людей, які його оточують. Текст називають трилером-сенсацією, псевдо-детективом та екзистеціною драмою. Троккі ж через нього – дослідником людських досвідів.
“Книга Каїна” – ще один відомий роман письменника, який базується на досвіді Троккі та його експериментах з наркотиками. Головний герой роману письменник, який шукає нову дозу, проводить час у сумнівних компаніях, згадує життя в Парижі та своє дитинство в Глазго. Цей текст британська влада оцінила, як провокаційний та аморальний і заборонила його продаж та публікацію, проте в США, де вже починали з'являтися бітники, роман отримав схвальні відгуки.
Наркотики
Після того, як Троккі почав вживати наркотики, до кінця життя лишався у замкненому колі залежности. Міг вколоти собі дозу під час прямої трансляції дебатів щодо зловживання наркотиками. Поки дружина письменника працювала повією, йому приписували розповсюдження героїну серед неповнолітніх, за що передбачалася смертна кара. Троккі врешті довелося нелегально втекти до Канади й перебувати там у статусі втікача.
Пізні роки його життя пов’язані з підтримкою марксистських рухів, а саме перебуванням в лавах ситуціоністів, які розвивали ідею культурної революції та створення контркультури. Троккі активно підтримував бітників і розвиток британського авангарду. Він помер у 1984 році через запалення легенів. Троккі пережив дружину, яка померла від ускладнення гепатиту, та 19-річного сина, який хворів на рак. Проте навіть після смерті увага до його творчої спадщини зростала, знаходилися все нові тексти, написані під численними псевдонімами.
Життя письменника справді було драматичним. Кіно ж про Александра Троккі можна було б з легкістю назвати “Бунтар без ідеалу”, адже бунтував він протягом усього життя, у часи злетів та падінь він продовжував досліджувати людські досвіди, спускався на дно, аби відшукати людину без прикрас і фальші. Часом слабку, підлу, немічну, залежну, проте ту, що завжди шукає себе та власне місце у світі.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Шлях до літератури
Троккі народився в Глазго у шотландсько-італійській родині. Другу світову війну шістнадцятирічний юнак провів на бортах арктичних конвоїв, спеціальних транспортних суден, які курсували між портами Північної Атлантики та Радянським Союзом. Він доставляв сировину для військового виробництва, зброю та їжу.
Після завершення війни отримав вищу освіту, а згодом – мандрівницький грант. Завдяки ньому на початку 50-их осів у Парижі та працював редактором у літературному журналі “Мерлін”, де публікували твори Міллера та Беккета. Однак видання збанкрутувало.
Література
Після закриття “Мерлін” Троккі разом з друзями заробляв тим, що писав і публікував під різними псевдонімами порнографічні історії та маленькі оповіді (прим. від ред.: хороша ідея для карантинного стартапу та саморозвитку). “Гелен і жадання”, яка тоді вийшла з-під його пера, нині вважається класикою. “Молодий Адам” – найвідоміший текст Александра Троккі, також був задуманий для заробітку та спочатку мав вигляд чергової еротичної фанатазії.
“Молодий Адам” – історія Джо, працівника річкових барж, які курсують між Глазго та Единбургом. Вона про його гострі враження, чуттєві реакції на світ і людей, які його оточують. Текст називають трилером-сенсацією, псевдо-детективом та екзистеціною драмою. Троккі ж через нього – дослідником людських досвідів.
“Книга Каїна” – ще один відомий роман письменника, який базується на досвіді Троккі та його експериментах з наркотиками. Головний герой роману письменник, який шукає нову дозу, проводить час у сумнівних компаніях, згадує життя в Парижі та своє дитинство в Глазго. Цей текст британська влада оцінила, як провокаційний та аморальний і заборонила його продаж та публікацію, проте в США, де вже починали з'являтися бітники, роман отримав схвальні відгуки.
Наркотики
Після того, як Троккі почав вживати наркотики, до кінця життя лишався у замкненому колі залежности. Міг вколоти собі дозу під час прямої трансляції дебатів щодо зловживання наркотиками. Поки дружина письменника працювала повією, йому приписували розповсюдження героїну серед неповнолітніх, за що передбачалася смертна кара. Троккі врешті довелося нелегально втекти до Канади й перебувати там у статусі втікача.
Пізні роки його життя пов’язані з підтримкою марксистських рухів, а саме перебуванням в лавах ситуціоністів, які розвивали ідею культурної революції та створення контркультури. Троккі активно підтримував бітників і розвиток британського авангарду. Він помер у 1984 році через запалення легенів. Троккі пережив дружину, яка померла від ускладнення гепатиту, та 19-річного сина, який хворів на рак. Проте навіть після смерті увага до його творчої спадщини зростала, знаходилися все нові тексти, написані під численними псевдонімами.
Життя письменника справді було драматичним. Кіно ж про Александра Троккі можна було б з легкістю назвати “Бунтар без ідеалу”, адже бунтував він протягом усього життя, у часи злетів та падінь він продовжував досліджувати людські досвіди, спускався на дно, аби відшукати людину без прикрас і фальші. Часом слабку, підлу, немічну, залежну, проте ту, що завжди шукає себе та власне місце у світі.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
“Усі ми рівні, але дехто рівніший за інших” — написав Джордж Орвелл у “Колгоспі тварин” і цим підсумував десятиліття правління радянської влади. У межах проєкту Музею Голодомору “Рівніші за інших: про злочини та привілеї в СССР” розповідаємо про другу за популярністю книгу англійського автора. А ще з’ясовуємо, хто такий політичний письменник і для кого він пише книжки, як українці отримали особливу передмову до видання та зробили один із перших його перекладів і до чого тут наліпки в телеграмі.
https://telegra.ph/Vsі-mi-rіvnі-ale-dehto-rіvnіshij-za-іnshih-05-20
#пусто_про_літературу #рівнішізаінших
Телеграм-канал Музею Голодомору
https://telegra.ph/Vsі-mi-rіvnі-ale-dehto-rіvnіshij-za-іnshih-05-20
#пусто_про_літературу #рівнішізаінших
Телеграм-канал Музею Голодомору
Telegraph
Як читати “Колгосп тварин” Джорджа Орвелла
“Усі ми рівні, але дехто рівніший за інших” — написав Джордж Орвелл у “Колгоспі тварин” і цим підсумував десятиліття правління радянської влади. У межах проєкту Музею Голодомору “Рівніші за інших: про злочини та привілеї в СССР” розповідаємо про другу за…
“Наступного дня ніхто не помер” — так починається роман “Перерви у смерті” португальського письменника Жозе Сарамаґо. З усіх тем для книжки він обрав смерть. Не ту, яка розлучає Ромео і Джульєтту, і не ту, яка чекає на Анну Кареніну. Смерть у творі Сарамаґо персоніфікується і покидає неназвану країну, де після Нового року припиняють гинути люди. Розповідаємо, як автор поєднує смерть, любов та фантастику і чому з цього твору найкраще починати знайомство з постмодернізмом.
Про любов, фантастику й церкву
Твір Сарамаґо можна умовно поділити на дві частини. Перша нагадує фантастичний роман. Автор розглядає, як зникнення смерти вплинуло би на країну з різних боків. Показує, як бідкаються політики, мафіозі і навіть церква. Для останньої це стає чи не найбільшим ударом, адже, якщо люди перестають помирати, то й сенсу боятися пекла і спокутувати гріхи теж немає. Релігія дає людині визначеність у тому, що вона не може передбачити — житті після загибелі, яке стає непотрібним.
Друга ж схожа на любовний роман. Тепер смерть набуває людської подоби (і просить називати її саме смертю з маленької літери, адже вона просто вбиває людей, а Смерть натомість вбиває Всесвіт). У цій частині письменник локалізує історію: він перемикається з глобального опису проблеми на життя одного віолончеліста. Через історію його взаємодії зі смертю в образі жінки Сарамаґо, фактично, досліджує процес того, як люди закохуються і прив’язуються. Він роздумує над людяністю і каже, що “навіть смерть віддала би все за те, щоб жити”.
Музика, постмодернізм і кошмар дизайнера-міленіала
У “Перервах у смерті” автор часто згадує композиторів і говорить про музику. Через те, що головний герой віолончеліст, його хочеться читати під звуки струнного оркестру, який задавав би тексту “ритм”. До того ж, так сприймати стиль письменника було би значно простіше. Сарамаґо — постмодерніст. Він пише твори за принципом “потоку свідомости”. Автор не позначає репліки героїв лапками чи іншими розділовими знаками. Вони нагадують жах дизайнера-міленіала: відсутність абзаців і розділів, лише полотно тексту. Втім,після кількох сторінок читач до цього звикає і виявляє, що попередній досвід знайомства з літературою дозволяє на підсвідомому рівні розуміти, з якою інтонацією і що саме кажуть герої.
Якщо ви шукаєте способи безболісно познайомитися з постмодерном, то “Перерви у смерті” Жозе Сарамаґо — хороший перший крок. Попри специфічний стиль, його романи зацікавлюють сюжетами: у нього Євангеліє написав Ісус (“Євангеліє від Ісуса”), Іберійський пів острів відколовся від материка (“Кам’яний пліт”), а біблійні події розповів Каїн (“Каїн”). Застосовуючи специфічну постмодерну літературну манеру, Сарамаґо все ще розказує захопливі історії, складені за принципом “А що, якби?” І цим зачіпає.
#пусто_про_літературу
Про любов, фантастику й церкву
Твір Сарамаґо можна умовно поділити на дві частини. Перша нагадує фантастичний роман. Автор розглядає, як зникнення смерти вплинуло би на країну з різних боків. Показує, як бідкаються політики, мафіозі і навіть церква. Для останньої це стає чи не найбільшим ударом, адже, якщо люди перестають помирати, то й сенсу боятися пекла і спокутувати гріхи теж немає. Релігія дає людині визначеність у тому, що вона не може передбачити — житті після загибелі, яке стає непотрібним.
Друга ж схожа на любовний роман. Тепер смерть набуває людської подоби (і просить називати її саме смертю з маленької літери, адже вона просто вбиває людей, а Смерть натомість вбиває Всесвіт). У цій частині письменник локалізує історію: він перемикається з глобального опису проблеми на життя одного віолончеліста. Через історію його взаємодії зі смертю в образі жінки Сарамаґо, фактично, досліджує процес того, як люди закохуються і прив’язуються. Він роздумує над людяністю і каже, що “навіть смерть віддала би все за те, щоб жити”.
Музика, постмодернізм і кошмар дизайнера-міленіала
У “Перервах у смерті” автор часто згадує композиторів і говорить про музику. Через те, що головний герой віолончеліст, його хочеться читати під звуки струнного оркестру, який задавав би тексту “ритм”. До того ж, так сприймати стиль письменника було би значно простіше. Сарамаґо — постмодерніст. Він пише твори за принципом “потоку свідомости”. Автор не позначає репліки героїв лапками чи іншими розділовими знаками. Вони нагадують жах дизайнера-міленіала: відсутність абзаців і розділів, лише полотно тексту. Втім,після кількох сторінок читач до цього звикає і виявляє, що попередній досвід знайомства з літературою дозволяє на підсвідомому рівні розуміти, з якою інтонацією і що саме кажуть герої.
Якщо ви шукаєте способи безболісно познайомитися з постмодерном, то “Перерви у смерті” Жозе Сарамаґо — хороший перший крок. Попри специфічний стиль, його романи зацікавлюють сюжетами: у нього Євангеліє написав Ісус (“Євангеліє від Ісуса”), Іберійський пів острів відколовся від материка (“Кам’яний пліт”), а біблійні події розповів Каїн (“Каїн”). Застосовуючи специфічну постмодерну літературну манеру, Сарамаґо все ще розказує захопливі історії, складені за принципом “А що, якби?” І цим зачіпає.
#пусто_про_літературу
Часом література потрібна для того, щоб знайти у ній притулок від рутини, думки, які резонують, і живих та зрозумілих персонажів. Усе це дає нам новий роман Софії Андрухович (так, оця 827-сторінкова “махіна” нестандартного формату з красивою обкладинкою і аж двома закладками від “ВСЛ”) “Амадока”. Він написаний у трьох жанрах, має камерне, але пульсуюче від реальности, розмаїття героїв і претендує на звання великого українського роману, про який говоритимуть ще довго. Розповідаємо, кому й навіщо читати цю книжку та як під час читання вам допоможуть статті Пусто.
https://telegra.ph/Amadoka-Sofіi-Andruhovich-chitati-chi-ne-chitati-06-03
#пусто_про_літературу
https://telegra.ph/Amadoka-Sofіi-Andruhovich-chitati-chi-ne-chitati-06-03
#пусто_про_літературу
Telegraph
“Амадока” Софії Андрухович: читати чи не читати?
Часом література потрібна для того, щоб знайти у ній притулок від рутини, думки, які резонують, і живих та зрозумілих персонажів. Усе це дає нам новий роман Софії Андрухович (так, оця 827-сторінкова “махіна” нестандартного формату з красивою обкладинкою і…
Поки в Європі доби Середньовіччя придворні дами наймали трубадурів, щоб ті їм співали дифірамби, японки тоді ж складали вірші та писали романи. Вони змагалися в майстерності поезії, читали купу книжок і були femme fatale ще до того, як це стало модним. Сей Сьонаґон, письменниця ХІ століття, відмовила чоловіку, бо той подарував їй холодні пиріжки. Вона невдало вийшла заміж, але подала на розлучення і поступила на придворну службу до імператорського двору. Більше про Сей Сьонаґон та інших письменниць читайте у книзі Ганни Улюри “Ніч на Венері: 113 письменниць які сяють у темряві” від видавництва ArtHuss. У ній розповідається про жінок, які творили літературу, писали краще, за інших, і відкривали нове. А ми з’ясовуємо, чому варто читати роман Сей Сьонаґон “Записки коло подушки”.
Період
Японія ХІ століття була ідилічним місцем. Війни з Китаєм припинилися, роль імператора зменшилася, країна процвітала (а не “ЗЕленіла”). Придворні мали багато гобі, найпопулярнішим з яких була поезія. Світовідчуття японців базувалося на естетичній філософії: вони вірили, що в усьому навколо є краса. Помітити й відчути її – головне завдання людини.
Форма
Буддизм приніс у Японію ідею мінливости всього: ніщо не постійне, крім вічної зміни. Тому потрібен інструментарій, яким швидко можна показати мінливу красу – щоденникові записи, наприклад. Ця форма була популярною, бо не потребувала довгих міркувань і підбору слів, а навпаки, слугувала інструментом для швидкого записування вражень. Так в Японії зародився імпресіонізм в літературі ще задовго до того, як його відкрили європейці. Поки чоловіки займалися адміністративними справами при дворі, аристократки писали щоденники, які часто мали розмір роману. Утворилася ціла плеяда авторок, які описували своє буденне життя. Надалі саме ці щоденники для фахівців були надійним джерелом, за яким вони реконструювали події Х-ХІІІ століть. Отак жінки творили історію.
Зміст
“Записки коло подушки” – щоденник придворної дами Сей Сьонаґон. Вона писала про своє звичайне життя, яке було наповнене спогляданням природи, читанням книжок і імператорськими інтригами. Тут багато роздумів про сенс буття, який полягає в схоплені прекрасних моментів, природи, яка прямолінійно зображає почуття Сей Сьонаґон, і поезії: “Коли на світанку дощ припиняється, але небо ще вкрите хмарами, страшно, що знову впадуть краплі”. А ще авторка специфічно жартує: “Людина, яка пригощає холодними пиріжками, має таке ж холодне серце”. Часто вона залишає простір між рядками, щоб читач заповнив їх власними враженнями від прочитаного.
#пусто_про_літературу
Період
Японія ХІ століття була ідилічним місцем. Війни з Китаєм припинилися, роль імператора зменшилася, країна процвітала (а не “ЗЕленіла”). Придворні мали багато гобі, найпопулярнішим з яких була поезія. Світовідчуття японців базувалося на естетичній філософії: вони вірили, що в усьому навколо є краса. Помітити й відчути її – головне завдання людини.
Форма
Буддизм приніс у Японію ідею мінливости всього: ніщо не постійне, крім вічної зміни. Тому потрібен інструментарій, яким швидко можна показати мінливу красу – щоденникові записи, наприклад. Ця форма була популярною, бо не потребувала довгих міркувань і підбору слів, а навпаки, слугувала інструментом для швидкого записування вражень. Так в Японії зародився імпресіонізм в літературі ще задовго до того, як його відкрили європейці. Поки чоловіки займалися адміністративними справами при дворі, аристократки писали щоденники, які часто мали розмір роману. Утворилася ціла плеяда авторок, які описували своє буденне життя. Надалі саме ці щоденники для фахівців були надійним джерелом, за яким вони реконструювали події Х-ХІІІ століть. Отак жінки творили історію.
Зміст
“Записки коло подушки” – щоденник придворної дами Сей Сьонаґон. Вона писала про своє звичайне життя, яке було наповнене спогляданням природи, читанням книжок і імператорськими інтригами. Тут багато роздумів про сенс буття, який полягає в схоплені прекрасних моментів, природи, яка прямолінійно зображає почуття Сей Сьонаґон, і поезії: “Коли на світанку дощ припиняється, але небо ще вкрите хмарами, страшно, що знову впадуть краплі”. А ще авторка специфічно жартує: “Людина, яка пригощає холодними пиріжками, має таке ж холодне серце”. Часто вона залишає простір між рядками, щоб читач заповнив їх власними враженнями від прочитаного.
#пусто_про_літературу
Часом хочеться зруйнувати всі мости, обірвати усі зв'язки, розчинитися, загубитися десь в дорозі, блукати, спостерігати, вчитися у природи її споконвічної мудрости. Цього хотілося Толстому, Емерсону, Торо, Селінджеру, Кутзее, Кундері… Знайоме таке прагнення й Джону Кракауеру, авторові документального роману “У дикій глушині”, про який розповідаємо сьогодні.
Про що читатимемо?
“У дикій глушині” — захоплива історія заглиблення сучасної людини у дике середовище. Оповідь про спраглі пошуки гармонії та намагання прожити насичене, яскраве, справжнє життя. Стомлений нудним животінням, Кріс Мак-Кендлесс лишає все: заможну родину, престижну освіту, перспективне майбутнє – усе, аби втілити власні ідеали: відчути справжнє життя на смак, повернутися на лоно природи. Адже лише там людина може позбутися абсурдної любови до розмірености та повторюваности, обтяжливих пут щоденної боротьби за втілення матеріалістичних мрій, які укорінюють її в прагненні жити, як усі. Кріс, натхненний прикладом Торо, романами Толстого та поглядами Емерсона, мріє про дику Аляску, вільну від людської обмежености та фальшивости. Врешті він пориває з колишнім життям, готовий будувати нове своє бажане. Він автостопить, фотографує, працює на випадкових роботах, знайомиться з випадковими людьми, пише їм листи та йде власною дорогою, ні на мить не озираючись на інших. Джон Кракауер у свою чергу йде його слідами, уперто та скурпульозно документує історію затятого ідеаліста, який обирає життя, а не його імітацію.
Навіщо читати?
Історія Кріса Мак-Кендлеса - трагічна та захоплива, історія намагання людської істоти зійти до власних витоків та віднайти втрачений у нескінченній метушні сенс існування.
Це нагадування про те наскільки мізерною є людина в порівнянні з природою, наскільки короткими та незначними можуть бути наші життя на противагу мовчазній вічности гір та бурхливости рік.
Нагадування про підміну цінностей та понять, нашу вдоволеність ілюзією справжнього життя, нашу неготовність та беззахисність, коли ми таки врешті з цим справжнім життям зіштовхуємось.
Коли читати?
Читати “У дикій глушині” варто, коли вам здається, що життя проходить повз; якщо ловите себе на думці, що втратили сенс того, що робите; якщо прагнете почати все спочатку й почати інакше, ніж досі. Читати, якщо вам задушливо та тісно у власному житті. Хто сказав, що книжки не лікують?
#пусто_про_літературу
Про що читатимемо?
“У дикій глушині” — захоплива історія заглиблення сучасної людини у дике середовище. Оповідь про спраглі пошуки гармонії та намагання прожити насичене, яскраве, справжнє життя. Стомлений нудним животінням, Кріс Мак-Кендлесс лишає все: заможну родину, престижну освіту, перспективне майбутнє – усе, аби втілити власні ідеали: відчути справжнє життя на смак, повернутися на лоно природи. Адже лише там людина може позбутися абсурдної любови до розмірености та повторюваности, обтяжливих пут щоденної боротьби за втілення матеріалістичних мрій, які укорінюють її в прагненні жити, як усі. Кріс, натхненний прикладом Торо, романами Толстого та поглядами Емерсона, мріє про дику Аляску, вільну від людської обмежености та фальшивости. Врешті він пориває з колишнім життям, готовий будувати нове своє бажане. Він автостопить, фотографує, працює на випадкових роботах, знайомиться з випадковими людьми, пише їм листи та йде власною дорогою, ні на мить не озираючись на інших. Джон Кракауер у свою чергу йде його слідами, уперто та скурпульозно документує історію затятого ідеаліста, який обирає життя, а не його імітацію.
Навіщо читати?
Історія Кріса Мак-Кендлеса - трагічна та захоплива, історія намагання людської істоти зійти до власних витоків та віднайти втрачений у нескінченній метушні сенс існування.
Це нагадування про те наскільки мізерною є людина в порівнянні з природою, наскільки короткими та незначними можуть бути наші життя на противагу мовчазній вічности гір та бурхливости рік.
Нагадування про підміну цінностей та понять, нашу вдоволеність ілюзією справжнього життя, нашу неготовність та беззахисність, коли ми таки врешті з цим справжнім життям зіштовхуємось.
Коли читати?
Читати “У дикій глушині” варто, коли вам здається, що життя проходить повз; якщо ловите себе на думці, що втратили сенс того, що робите; якщо прагнете почати все спочатку й почати інакше, ніж досі. Читати, якщо вам задушливо та тісно у власному житті. Хто сказав, що книжки не лікують?
#пусто_про_літературу
Карантин минув у піжамах, гуді та часом у зверху накинутих піджаках перед зум-конференціями. Але це (майже) скінчилося: доводиться знову соціалізуватися і гуляти посткарантинними (читати: постапокаліптичними) вулицями. Англійська письменниця Вірджинія Вулф радить, як одягатися так, наче ви впевнено прямуєте в глянець. З’ясовуємо, чому ікона модерністської літератури обожнювала моду і епатувала дивними нарядами.
Вулф була феміністкою і вважала, що “жіночі” справи мають бути рівноцінно важливі з “чоловічими”: “Похід на ринок чи за новою сукнею – такі ж захопливі, як політика”. Вірджинія визнавала, що нам невідоме життя жінок. Його вважали нецікавим. Письменниця присвятила цій темі майже всю свою творчість. Її героїні займаються типовими справами: влаштовують вечірки, малюють, блукають шопінг-центрами в пошуках нової сукні або зашивають улюблене плаття. Вулф так заповнювала прогалини в сучасній їй літературі – жіноче життя, про яке ніхто нічого не знав. Авторку багато засуджували за увагу до звичайних речей, але саме вони її й цікавили. І найбільше те, як люди вдягаються. Ось її топ-три правила шопінгу.
1. Будьте сміливими
Редакторка Vogue Британії очманіла, коли у 1920 році побачилася з Вулф. Письменниця була в помаранчевій накидці буддистських монахів, а під спідницею з трояндовим принтом виднілися різні шкарпетки: чорна і червона. Вулф обожнювала яскравий одяг і не хвилювалася, якщо він не гармоніював. Тому не дивно, що в 52 вона придбала рожеве манто і довго тішилася: “Марні дрібниці, якими здається одяг, змінюють наш погляд на світ і погляд світу на нас”.
2. Насолоджуйтеся процесом
Купувати одяг – це не мета, а процес. Цьому Вулф присвятила есе “Усе блистить і сяє: шопінг 1930-х”, в якому описала, як прогулювалася шопінг-центрами Лондона і роздивлялася вітрини магазинів. Письменниця придбала лише олівець, але покупки не були ціллю. Їй подобався процес розміреної ходи магазинами, яскраві вітрини, запах і вигляд нового одягу. Це приносило таке ж задоволення, як прогулянка і милування садами. Врешті, і природа, і мода постійно змінюються, то чому другою не можна так тішитися, як першою?
3. Спершу подумайте, потім купуйте
Одяг впливає на ідентичність людини: “Це не ми носимо речі, а вони нас”. Так сказав/ла Орландо з однойменного роману Вулф. Одяг, який ми носимо, створює певний образ. Під час шопінгу слід думати, чи вподобані речі справді пасують вашому внутрішньому “Я”. Вулф вважала, що не потрібно мати купу вбрання, щоб мати красивий вигляд, просто слід знайти правильні речі, які відображатимуть сутність людини.
Стиль Вулф постійно змінювався і в старшому віці він став мінімалістичним (рожеве манто не рахується). Але письменниця слідкувала за модою і обожнювала шопінг-центри, бо вони нагадували картинні галереї. Вона вважала, що це найкраще благо сучасного світу – прогулюватися яскравими магазинами і насолоджуватися виглядом нових речей, втім,купувати лише справді потрібне, як олівці. Завдяки Вулф справи, які відображали стереотипну жіночність, набирали повноцінного, НЕ меншовартісного значення. Тому ходіть у магазини, але пам’ятайте, купувати лише потрібне й відповідне вам. Бо, здається, навіть Вулф була екологічно свідомою і розуміла, що швидка мода може бути небезпечною.
#пусто_про_літературу
Вулф була феміністкою і вважала, що “жіночі” справи мають бути рівноцінно важливі з “чоловічими”: “Похід на ринок чи за новою сукнею – такі ж захопливі, як політика”. Вірджинія визнавала, що нам невідоме життя жінок. Його вважали нецікавим. Письменниця присвятила цій темі майже всю свою творчість. Її героїні займаються типовими справами: влаштовують вечірки, малюють, блукають шопінг-центрами в пошуках нової сукні або зашивають улюблене плаття. Вулф так заповнювала прогалини в сучасній їй літературі – жіноче життя, про яке ніхто нічого не знав. Авторку багато засуджували за увагу до звичайних речей, але саме вони її й цікавили. І найбільше те, як люди вдягаються. Ось її топ-три правила шопінгу.
1. Будьте сміливими
Редакторка Vogue Британії очманіла, коли у 1920 році побачилася з Вулф. Письменниця була в помаранчевій накидці буддистських монахів, а під спідницею з трояндовим принтом виднілися різні шкарпетки: чорна і червона. Вулф обожнювала яскравий одяг і не хвилювалася, якщо він не гармоніював. Тому не дивно, що в 52 вона придбала рожеве манто і довго тішилася: “Марні дрібниці, якими здається одяг, змінюють наш погляд на світ і погляд світу на нас”.
2. Насолоджуйтеся процесом
Купувати одяг – це не мета, а процес. Цьому Вулф присвятила есе “Усе блистить і сяє: шопінг 1930-х”, в якому описала, як прогулювалася шопінг-центрами Лондона і роздивлялася вітрини магазинів. Письменниця придбала лише олівець, але покупки не були ціллю. Їй подобався процес розміреної ходи магазинами, яскраві вітрини, запах і вигляд нового одягу. Це приносило таке ж задоволення, як прогулянка і милування садами. Врешті, і природа, і мода постійно змінюються, то чому другою не можна так тішитися, як першою?
3. Спершу подумайте, потім купуйте
Одяг впливає на ідентичність людини: “Це не ми носимо речі, а вони нас”. Так сказав/ла Орландо з однойменного роману Вулф. Одяг, який ми носимо, створює певний образ. Під час шопінгу слід думати, чи вподобані речі справді пасують вашому внутрішньому “Я”. Вулф вважала, що не потрібно мати купу вбрання, щоб мати красивий вигляд, просто слід знайти правильні речі, які відображатимуть сутність людини.
Стиль Вулф постійно змінювався і в старшому віці він став мінімалістичним (рожеве манто не рахується). Але письменниця слідкувала за модою і обожнювала шопінг-центри, бо вони нагадували картинні галереї. Вона вважала, що це найкраще благо сучасного світу – прогулюватися яскравими магазинами і насолоджуватися виглядом нових речей, втім,купувати лише справді потрібне, як олівці. Завдяки Вулф справи, які відображали стереотипну жіночність, набирали повноцінного, НЕ меншовартісного значення. Тому ходіть у магазини, але пам’ятайте, купувати лише потрібне й відповідне вам. Бо, здається, навіть Вулф була екологічно свідомою і розуміла, що швидка мода може бути небезпечною.
#пусто_про_літературу
У нашої редакції є традиція: кожних літніх і зимових канікул (попри те, що половина з нас вже їх не має) робити списки літератури. І ось ми вже склали сесії (а хтось отримав дипломи бакалаврів) і готові ділитися своїми книжковими рекомендаціями. Розповідаємо, що читати, щоб саморефлексувати, розуміти власну втому та жити арабськими пригодами хоча би на папері.
Головна редакторка Дора радить почитати збірку творів Сковороди від видавництва Terra Incognita, щоб познайомитися з людиною, яка стояла на початку формування української філософії та літератури. Андрій Любка у передмові пропонує уявити Григорія Савича в сучасному Києві у метро з еко-торбинкою і радить поглянути на автора з цього боку. Збірка точно дає таку можливість: тут і примітки про те, як Сковороду з університету виганяли, і його листи-присвяти творів друзям. Особливу увагу радимо звернути на притчу “Благодарний Еродій”. І запастися олівцем чи нотатником, аби виписувати цитати про те, що все легке – корисне, а все важке – непотрібне.
Кураторка Таня радить знайти час на цикл поезії в прозі “З глибини” Михайла Коцюбинського, щоб любити автора не лише за “Intermezzo”, але й за “Втому”, “Хмари” й “Сон”. Ці тексти так само про втечу від суспільства: під час читання будете уявляти, як лежите на піску біля річки, весь світ завмер і залишилося лише помічати, як віє вітер, переливається світлом поверхня води і світить сонце. Особливу увагу зверніть на частину “Самотній”. Вона відгукнеться всім, хто чемно сидів удома на карантині та тільки зараз почав виходити в люди.
Дизайнерка Катя з першого дня відпустки читає “Тисяча і одну ніч” і радить робити це всім. Ця збірка народних оповідок дозволить вам зануритись у арабську (Катя зазначає: жадібну) культуру, забезпечить цікаві пригоди хоча би під час читання та допоможе усвідомити, що українська спека не страшна, а творці мультику “Аладін” брехали. Тим, хто має слабкі нерви, Катя радить купувати версію для дітей. І наостанок заохочує і любителів прози, і поезії – і те, і те там є.
Журналіст Олексій зазначає, що літній смуток люди відчували ще до пісні Лани Дель Рей, і радить прочитати про це у "Грі в класики" Хуліо Кортасара. Це роман про те, як професійно і естетично байдикувати і рефлексувати так, щоб заплутатися в самому собі ще більше. Крім себе, можна заплутатися ще й у самій книзі. В неї цікава структура: з нею можна ознайомлюватися або звично (що нудно), або за вигадливою схемою автора в передмові. Читати, щоб дізнатися рецепт аргентинської матчи і відчути не собі тягар відповідальности за минуле.
Журналістка Маша радить влітку займатися саморефлексією із романом “Нестерпна легкість буття” Мілана Кундери. Втім, почати пропонує із перегляду однойменної екранізації книги режисера Філіпа Кауфмана – так ви ознайомитеся із сюжетом про звичайного аполітичного лікаря та Празьку весну, яка перевертає все його життя. У романі ж звертатимете увагу лише на філософські пасажі та роздуми автора, які, ймовірно, постійно відсилатимуть до вашої реальности. На щастя (ваше, наше і всіх), книга написана легко і, попри кількість думок, яку провокує, читається просто й зрозуміло.
Якщо вам мало нашого цьогорічного списку, то тут ховається минулорічний з української і світової літератури. Приємного вам літнього читання!
#пусто_про_літературу
Головна редакторка Дора радить почитати збірку творів Сковороди від видавництва Terra Incognita, щоб познайомитися з людиною, яка стояла на початку формування української філософії та літератури. Андрій Любка у передмові пропонує уявити Григорія Савича в сучасному Києві у метро з еко-торбинкою і радить поглянути на автора з цього боку. Збірка точно дає таку можливість: тут і примітки про те, як Сковороду з університету виганяли, і його листи-присвяти творів друзям. Особливу увагу радимо звернути на притчу “Благодарний Еродій”. І запастися олівцем чи нотатником, аби виписувати цитати про те, що все легке – корисне, а все важке – непотрібне.
Кураторка Таня радить знайти час на цикл поезії в прозі “З глибини” Михайла Коцюбинського, щоб любити автора не лише за “Intermezzo”, але й за “Втому”, “Хмари” й “Сон”. Ці тексти так само про втечу від суспільства: під час читання будете уявляти, як лежите на піску біля річки, весь світ завмер і залишилося лише помічати, як віє вітер, переливається світлом поверхня води і світить сонце. Особливу увагу зверніть на частину “Самотній”. Вона відгукнеться всім, хто чемно сидів удома на карантині та тільки зараз почав виходити в люди.
Дизайнерка Катя з першого дня відпустки читає “Тисяча і одну ніч” і радить робити це всім. Ця збірка народних оповідок дозволить вам зануритись у арабську (Катя зазначає: жадібну) культуру, забезпечить цікаві пригоди хоча би під час читання та допоможе усвідомити, що українська спека не страшна, а творці мультику “Аладін” брехали. Тим, хто має слабкі нерви, Катя радить купувати версію для дітей. І наостанок заохочує і любителів прози, і поезії – і те, і те там є.
Журналіст Олексій зазначає, що літній смуток люди відчували ще до пісні Лани Дель Рей, і радить прочитати про це у "Грі в класики" Хуліо Кортасара. Це роман про те, як професійно і естетично байдикувати і рефлексувати так, щоб заплутатися в самому собі ще більше. Крім себе, можна заплутатися ще й у самій книзі. В неї цікава структура: з нею можна ознайомлюватися або звично (що нудно), або за вигадливою схемою автора в передмові. Читати, щоб дізнатися рецепт аргентинської матчи і відчути не собі тягар відповідальности за минуле.
Журналістка Маша радить влітку займатися саморефлексією із романом “Нестерпна легкість буття” Мілана Кундери. Втім, почати пропонує із перегляду однойменної екранізації книги режисера Філіпа Кауфмана – так ви ознайомитеся із сюжетом про звичайного аполітичного лікаря та Празьку весну, яка перевертає все його життя. У романі ж звертатимете увагу лише на філософські пасажі та роздуми автора, які, ймовірно, постійно відсилатимуть до вашої реальности. На щастя (ваше, наше і всіх), книга написана легко і, попри кількість думок, яку провокує, читається просто й зрозуміло.
Якщо вам мало нашого цьогорічного списку, то тут ховається минулорічний з української і світової літератури. Приємного вам літнього читання!
#пусто_про_літературу
Якщо читати влітку, то щось яскраве та химерне. Якщо яскраве та химерне, то, звісно, латиноамериканську літературу в дусі магічного реалізму. А якщо латиноамериканську літературу, то що саме? З'ясовуємо, кого читати, аби зрозуміти, чим такий особливий магічний реалізм.
Історичне: Що таке магічний реалізм?
Література магічного реалізму, тобто, творчість латиноамериканських письменників, яка базувалася на поєднанні реального та мітологічного, буденного та химерного, прозаїчного та фантастичного, стала феноменом кінця ХХ століття і навіть отримала назву “карибське диво”.
Латиноамериканські письменники огранічно поєднали духовний спадок ацтеків, майя, інків та інших доколумбових цивілізацій з актуальними проблемами сьогодення, створивши тим самим унікальну суміш із, здавалося б, непоєднуваних речей.
Тексти в стилі магічного реалізму вирізняються гармонійністю поєднання фантастичних і реальних речей: ніхто з героїв не сумнівається в природності того, що відбувається. Автори ж часто грають з часом, викривляють його перебіг: ми повсякчас подорожуємо минулим, теперішнім та майбутнім або самі крок за кроком мусимо відтворювати поступовість того, про що читаємо. Символізм у свою чергу є невід'ємною частиною розуміння тексту.
Практичне: Кого читати?
Габріель Гарсіа Маркес
Маркес – письменник, якого навряд чи необхідно представляти. Саме з іменем цього колумбійського автора й асоціюється поняття “магічного реалізму”, адже вважається, що він стояв у витоків напряму та чи не найактивніше сприяв формуванню рис, які наразі вирізняють латиноамериканську літературу з-поміж інших.
Саме Маркес отримав Нобелівську премію «За романи й оповіді, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя й конфлікти цілого континенту».
Що читати?
“Сто років самотності” — родинна хроніка сім'ї Буендіа, яка стала метафоричним уособленням усієї латиноамериканської історії. Роман відслідковує життя однієї родини та заснованого нею містечка впродовж ста років. Протягом цього часу стається безліч химерних і фантастичних подій, розповідь про які насичена алюзіями на біблійні, античні та традиційні латиноамериканські сюжети.
Жоржі Амаду
Жоржі Амаду – відомий бразильський письменник та політичний діяч. Поєднував захоплення літературою й комуністичною партією, за що неодноразово переслідувався: його твори забороняли до публікації, самого письменника намагалися вислати подалі з країни. Та, попри тісну пов'язаність творчости письменника з поглядами, що були на часі ХХ століття, Амаду зберіг захоплення традиційною культурою та мітологією, яке й втілював у текстах.
Що читати?
“Жубіаба” — роман, герої якого нагадують традиційні фольклорні образи зі старовинних оповідей та пісень; вважається одним із перших текстів латиноамериканського магічного реалізму. Він розповідає про життя негритянського хлопчика Антоніо, який, попри все, прагне свободи, невпинно долає перешкоди й переживає безліч пригод: працює на плантаціях, виступає у цирку — лиш би досягти мети усього свого життя.
Карлос Фуентес
Карлос Фуентес — мексиканський письменник, який довго, наполегливо й успішно вибудовував кар'єру дипломата, проте став письменником. Надто багато історій він чув у дитинстві від бабусі, надто багатою була культура, приналежність до якої письменник завжди відчував особливо гостро, аби не втілити все це у тексти, сповнені за канонами магічного реалізму мітологізмом, сюрреалістичністю та символізмом.
Що читати?
“Terra Nostra” — роман, який є амбітною спробою втілення письменником усього комплексу мексиканського мітологізму та традиційних увірувань в одному тексті. Латинська Америка оживає на теренах іншого, альтернативного образу Парижа.
Письменник ставить важливі питання самобутности латиноамериканського народу та її збереження у боротьбі як з конкістадорами, так і з корінними американцями. Часопростір роману охоплює XVI та XX століття. На сторінках самого тексту ми зустрічаємо яскраві мітичні образи тубільних богів та традицій.
#пусто_про_літературу
Історичне: Що таке магічний реалізм?
Література магічного реалізму, тобто, творчість латиноамериканських письменників, яка базувалася на поєднанні реального та мітологічного, буденного та химерного, прозаїчного та фантастичного, стала феноменом кінця ХХ століття і навіть отримала назву “карибське диво”.
Латиноамериканські письменники огранічно поєднали духовний спадок ацтеків, майя, інків та інших доколумбових цивілізацій з актуальними проблемами сьогодення, створивши тим самим унікальну суміш із, здавалося б, непоєднуваних речей.
Тексти в стилі магічного реалізму вирізняються гармонійністю поєднання фантастичних і реальних речей: ніхто з героїв не сумнівається в природності того, що відбувається. Автори ж часто грають з часом, викривляють його перебіг: ми повсякчас подорожуємо минулим, теперішнім та майбутнім або самі крок за кроком мусимо відтворювати поступовість того, про що читаємо. Символізм у свою чергу є невід'ємною частиною розуміння тексту.
Практичне: Кого читати?
Габріель Гарсіа Маркес
Маркес – письменник, якого навряд чи необхідно представляти. Саме з іменем цього колумбійського автора й асоціюється поняття “магічного реалізму”, адже вважається, що він стояв у витоків напряму та чи не найактивніше сприяв формуванню рис, які наразі вирізняють латиноамериканську літературу з-поміж інших.
Саме Маркес отримав Нобелівську премію «За романи й оповіді, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя й конфлікти цілого континенту».
Що читати?
“Сто років самотності” — родинна хроніка сім'ї Буендіа, яка стала метафоричним уособленням усієї латиноамериканської історії. Роман відслідковує життя однієї родини та заснованого нею містечка впродовж ста років. Протягом цього часу стається безліч химерних і фантастичних подій, розповідь про які насичена алюзіями на біблійні, античні та традиційні латиноамериканські сюжети.
Жоржі Амаду
Жоржі Амаду – відомий бразильський письменник та політичний діяч. Поєднував захоплення літературою й комуністичною партією, за що неодноразово переслідувався: його твори забороняли до публікації, самого письменника намагалися вислати подалі з країни. Та, попри тісну пов'язаність творчости письменника з поглядами, що були на часі ХХ століття, Амаду зберіг захоплення традиційною культурою та мітологією, яке й втілював у текстах.
Що читати?
“Жубіаба” — роман, герої якого нагадують традиційні фольклорні образи зі старовинних оповідей та пісень; вважається одним із перших текстів латиноамериканського магічного реалізму. Він розповідає про життя негритянського хлопчика Антоніо, який, попри все, прагне свободи, невпинно долає перешкоди й переживає безліч пригод: працює на плантаціях, виступає у цирку — лиш би досягти мети усього свого життя.
Карлос Фуентес
Карлос Фуентес — мексиканський письменник, який довго, наполегливо й успішно вибудовував кар'єру дипломата, проте став письменником. Надто багато історій він чув у дитинстві від бабусі, надто багатою була культура, приналежність до якої письменник завжди відчував особливо гостро, аби не втілити все це у тексти, сповнені за канонами магічного реалізму мітологізмом, сюрреалістичністю та символізмом.
Що читати?
“Terra Nostra” — роман, який є амбітною спробою втілення письменником усього комплексу мексиканського мітологізму та традиційних увірувань в одному тексті. Латинська Америка оживає на теренах іншого, альтернативного образу Парижа.
Письменник ставить важливі питання самобутности латиноамериканського народу та її збереження у боротьбі як з конкістадорами, так і з корінними американцями. Часопростір роману охоплює XVI та XX століття. На сторінках самого тексту ми зустрічаємо яскраві мітичні образи тубільних богів та традицій.
#пусто_про_літературу
Уявіть футбольний матч. Є сама гра і є людина, яка слідкує за дотриманням правил – рефері. Тепер уявіть судовий процес. Є справа, яку потрібно розв’язати, і є людина, яка її розв’язує – суддя. Спільне між футбольним матчем і судовим процесом те, що завжди є той, хто судить і вирішує. У літературі така людина – “критик”. Це – “сірий кардинал”, від якого в усіх письменників коліна підкошуються. З’ясовуємо, як одна репліка може зарахувати вас до лав літературних критиків, чим вони займаються і навіщо читати їхні роботи.
Ми всі — критики
Коли читаємо літературу, ми хвилюємося за героїв, мліємо від сюжетних поворотів і ділимося з близькими враженнями. Ця реакція може бути емоційною: “Вау!”, “Це фігня”, “стікер-експресія враження від прочитаного”. А може бути у формі есе з продуманою концепцією, виваженими словами і бібліографією. Всі ці реакції – літературна критика. А ми – критики, які робимо про твір різні судження. Грубо кажучи, висловлюємо, що добре, що погане і чи потрібне воно. Це спосіб аргументованого упорядкування хаосу в зручні категорії, спроба осмислити частинку світу – художній твір. Тож, щоразу, коли говорите про художню літературу, ви стаєте критиком, бо виказуєте реакцію і судження.
Спочатку було слово
Професійна літературна критика з’явилася з релігією. Священні тексти розуміли неоднаково і не кожен. Потрібно було пояснити слова бога/ів і зробити їх доступними широкому або замкненому колу людей. Так у стародавній Індії були чотири тексти індуїстської релігії – складні за формою та змістом Веди, – але до них брахмани писали упанішади – пояснення. У християнській релігії була незрозуміла і заплутана Біблія, до якої священнослужителі писали екзегетику – роз’яснення Святого Письма. В усіх інших релігіях відбувалося те саме.
Коли, крім священної літератури, з’явилася інша і активізувався книгодрук,збільшилася кількість критиків; вони також її розтлумачували та судили: що потрібно спалити, а що читати всім.
Свобода! Рівність! Справедливість!
Нині літературознавці та критики не диктують, які книги “хороші” чи “погані”. Вони досліджують, з чого складений текст і як він функціонує, щоб зрозуміти свідомість людей. Літературознавці і критики відчитують у текстах те, що людина без особливих знань не бачить. Це – як взяти у подорож темним лісом ліхтарик. Проте, світло цього ліхтарика може бути різноманітним. Про що поговоримо у наступній публікаці рубрики #пусто_про_критику.
Літературна критика не страшна і не кусається. Вона не вказує і не обмежує, а тільки дає більше інформації. Її читають, щоб могти сказати про книгу щось більше, ніж надіслати “стікер-експресія враження від прочитаного”. Але й те не є погано.
#пусто_про_літературу
Ми всі — критики
Коли читаємо літературу, ми хвилюємося за героїв, мліємо від сюжетних поворотів і ділимося з близькими враженнями. Ця реакція може бути емоційною: “Вау!”, “Це фігня”, “стікер-експресія враження від прочитаного”. А може бути у формі есе з продуманою концепцією, виваженими словами і бібліографією. Всі ці реакції – літературна критика. А ми – критики, які робимо про твір різні судження. Грубо кажучи, висловлюємо, що добре, що погане і чи потрібне воно. Це спосіб аргументованого упорядкування хаосу в зручні категорії, спроба осмислити частинку світу – художній твір. Тож, щоразу, коли говорите про художню літературу, ви стаєте критиком, бо виказуєте реакцію і судження.
Спочатку було слово
Професійна літературна критика з’явилася з релігією. Священні тексти розуміли неоднаково і не кожен. Потрібно було пояснити слова бога/ів і зробити їх доступними широкому або замкненому колу людей. Так у стародавній Індії були чотири тексти індуїстської релігії – складні за формою та змістом Веди, – але до них брахмани писали упанішади – пояснення. У християнській релігії була незрозуміла і заплутана Біблія, до якої священнослужителі писали екзегетику – роз’яснення Святого Письма. В усіх інших релігіях відбувалося те саме.
Коли, крім священної літератури, з’явилася інша і активізувався книгодрук,збільшилася кількість критиків; вони також її розтлумачували та судили: що потрібно спалити, а що читати всім.
Свобода! Рівність! Справедливість!
Нині літературознавці та критики не диктують, які книги “хороші” чи “погані”. Вони досліджують, з чого складений текст і як він функціонує, щоб зрозуміти свідомість людей. Літературознавці і критики відчитують у текстах те, що людина без особливих знань не бачить. Це – як взяти у подорож темним лісом ліхтарик. Проте, світло цього ліхтарика може бути різноманітним. Про що поговоримо у наступній публікаці рубрики #пусто_про_критику.
Літературна критика не страшна і не кусається. Вона не вказує і не обмежує, а тільки дає більше інформації. Її читають, щоб могти сказати про книгу щось більше, ніж надіслати “стікер-експресія враження від прочитаного”. Але й те не є погано.
#пусто_про_літературу
Не «Кульбабовим вином єдиним» – так, мабуть, подумали у Видавництві Старого Лева і видали ще одну літературну оду літові. Це – «Діти їхні», роман французького письменника Ніколя Матьє, лауреата Гонкурівської премії 2018 року. З’ясовуємо, що то за текст, коли й навіщо його варто (а таки варто) читати.
Що?
«Діти їхні» – історія дорослішання Антоні, Асіна, Стеф – звичайних підлітків, які народилися та виросли в атмосфері провінційної знуджености маленького містечка. Це ода юності, безтурботності, заходам сонця, які зустрічаються на березі озера з гітарою та пивом, нестримним вечіркам, перегонам на мотоциклах, першим дорослим стосункам та літу: наївній думці про те, що воно нізащо не скінчиться, а ми назавжди лишимося в ньому, вільними та дикими.
Роман Ніколя Матьє – ще й про розчарування, відхід епохи індустріалізації, а разом із нею – старих звичаїв. Це роман про наліт показової безтурботности на глибоко болючому, безнадійно прозаїчному та чітко розпланованому по секундах людському існуванні в сучасному світі, часто надто жорстокому, гидкому, незручному, такому, який несила змінити.
Жанр
«Діти їхні» – роман-виховання, бо на наших очах дорослішають діти, наївні та нетерплячі у всьому, що роблять. Це також роман-хроніка, бо ми відкриваємо для себе історії цілих сімейств з їхніми скелетами у шафах. Зрештою, це ще й роман-медитація, бо автор багато рефлексує про долю покоління нового часу та долю всієї Франції неясного кінця 90-х ХХ століття, коли нутром відчувалося, що в новому тисячолітті все буде інакше, а як саме – невідомо.
Коли?
Кожній історії – свій час. «Діти їхні» Ніколя Матьє – для меланхолійного спекотного знудженого пообіддя.
Читати, коли раптом розумієте, що не певні, як працює світ, де ваше місце в ньому, як це місце можна змінити, чи потрібно його змінювати. Коли не знаєте, чи позбуватись залежности від середовища, родини, величезного спадку суспільства, який падає на плечі з першої секунди життя на Землі, і що з тим спадком врешті робити, ким із цим спадком бути, як його передати далі.
Або ж тоді, коли трапляється «страшна ніжність причетности» до життя, до людини, до спогадів, до місць, як пише сам автор.
Навіщо?
«Діти їхні» – роман, де не буде карколомних пригод, надто харизматичних персонажів, дотепних чи інтелектуальних діалогів, інтертекстуальних подорожей. Навпаки: розмірений плин часу, літня спека, лінь, апатичність, звичайні хлопці та дівчата, які закохуються, крутять косяки, п'ють пиво, лаються, пліткують, сваряться з батьками і не дуже хочуть думати про якесь далеке, майже примарне майбутнє поза цим нескінченним літом.
І читач, якому вже знайомі спека, невизначеність, усі ці підліткові беззмістовні дурощі, має повне право запитати: «Так а навіщо тоді все це?». Ми ж відповімо: задля нового погляду на звичне та у певному сенсі вічне. Задля усвідомлення важливости власного коріння, проте водночас і здатности полишити успадкований устрій життя предків і почати усе заново. Задля впевнености, що завжди є вихід, і що, попри все, життя у всій своїй абсурдній красі завжди триватиме.
«Діти їхні» – роман, на сторінках якого застигло справжнє, голе, нічим не прикрашене життя. Іноді його варто бачити саме таким.
Авторка: Аріна Кравченко
#пусто_про_літературу
Що?
«Діти їхні» – історія дорослішання Антоні, Асіна, Стеф – звичайних підлітків, які народилися та виросли в атмосфері провінційної знуджености маленького містечка. Це ода юності, безтурботності, заходам сонця, які зустрічаються на березі озера з гітарою та пивом, нестримним вечіркам, перегонам на мотоциклах, першим дорослим стосункам та літу: наївній думці про те, що воно нізащо не скінчиться, а ми назавжди лишимося в ньому, вільними та дикими.
Роман Ніколя Матьє – ще й про розчарування, відхід епохи індустріалізації, а разом із нею – старих звичаїв. Це роман про наліт показової безтурботности на глибоко болючому, безнадійно прозаїчному та чітко розпланованому по секундах людському існуванні в сучасному світі, часто надто жорстокому, гидкому, незручному, такому, який несила змінити.
Жанр
«Діти їхні» – роман-виховання, бо на наших очах дорослішають діти, наївні та нетерплячі у всьому, що роблять. Це також роман-хроніка, бо ми відкриваємо для себе історії цілих сімейств з їхніми скелетами у шафах. Зрештою, це ще й роман-медитація, бо автор багато рефлексує про долю покоління нового часу та долю всієї Франції неясного кінця 90-х ХХ століття, коли нутром відчувалося, що в новому тисячолітті все буде інакше, а як саме – невідомо.
Коли?
Кожній історії – свій час. «Діти їхні» Ніколя Матьє – для меланхолійного спекотного знудженого пообіддя.
Читати, коли раптом розумієте, що не певні, як працює світ, де ваше місце в ньому, як це місце можна змінити, чи потрібно його змінювати. Коли не знаєте, чи позбуватись залежности від середовища, родини, величезного спадку суспільства, який падає на плечі з першої секунди життя на Землі, і що з тим спадком врешті робити, ким із цим спадком бути, як його передати далі.
Або ж тоді, коли трапляється «страшна ніжність причетности» до життя, до людини, до спогадів, до місць, як пише сам автор.
Навіщо?
«Діти їхні» – роман, де не буде карколомних пригод, надто харизматичних персонажів, дотепних чи інтелектуальних діалогів, інтертекстуальних подорожей. Навпаки: розмірений плин часу, літня спека, лінь, апатичність, звичайні хлопці та дівчата, які закохуються, крутять косяки, п'ють пиво, лаються, пліткують, сваряться з батьками і не дуже хочуть думати про якесь далеке, майже примарне майбутнє поза цим нескінченним літом.
І читач, якому вже знайомі спека, невизначеність, усі ці підліткові беззмістовні дурощі, має повне право запитати: «Так а навіщо тоді все це?». Ми ж відповімо: задля нового погляду на звичне та у певному сенсі вічне. Задля усвідомлення важливости власного коріння, проте водночас і здатности полишити успадкований устрій життя предків і почати усе заново. Задля впевнености, що завжди є вихід, і що, попри все, життя у всій своїй абсурдній красі завжди триватиме.
«Діти їхні» – роман, на сторінках якого застигло справжнє, голе, нічим не прикрашене життя. Іноді його варто бачити саме таким.
Авторка: Аріна Кравченко
#пусто_про_літературу
Зовсім скоро ми дізнаємося ім’я лауреата Букерівської премії 2020 року – ним стане один чи одна із тих, хто потрапив до довгого списку письменників, опублікованого у липні. Букерівська премія, або ж The Man Booker Prize – одна з найпрестижніших та найбільш відомих літературних премій. Кожного літа організатори оголошують так званий довгий список із 20-25-ти найкращих, на думку журі, текстів, написаних та виданих англійською мовою протягом поточного року у будь-якій країні світу. Саме з цього списку у вересні формують короткий список із шести найкращих текстів, куди входить і остаточний переможець, якого комісія оголошує в жовтні. І поки ми лише досліджуємо твори нових лауреатів довгого списку Букерівської премії 2020, наша журналістка Аріна пригадує трійку лауреатів та переможців попередніх років, на яких варто звернути увагу.
1. Джон Кутзее – «Безчестя» (1999)
«Безчестя» – драматична історія життя університетського професора, який разом із роботою викладача втрачає і свої сподівання на творчу кар’єру. Причина – зв’язок із власною студенткою. Через це він також вимушений оселитися у дочки.
«Безчестя» – роман-переосмислення звичних речей, роман про намагання пережити помилки минулого, про прощення, помсту та про те, що будь-який вчинок врешті доводиться спокутувати.
Роман цей плинний та розмірений, меланхолійний та сповнений духом своєрідної втоми від життєвих випробувань, які однак продиктовані безкомпромісною справедливістю долі. Саме тому «Безчестя» є ідеальними ліками від сумнівів у цій безапеляційності.
Джон Кутзее – автор, який був двічі удостоєний Букерівської премії, та є лауреатом Нобелівської премії з літератури.
2. Елеонора Каттон – «Світила» (2013)
Сюжет роману «Світила» починається в Новій Зеландії та переносить читача у часи «золотої лихоманки». Тут у кожного з героїв свої таємниці та минулі життя, які вони намагаються забути в пошуках щастя та гонитві за багатством на нових землях. Кожному, кого ми зустрічаємо на сторінках роману, відповідає своя планета та знак зодіаку, що дає читачеві змогу розкрити таємничу історію вбивства на іншому, символічному рівні.
Читати текст варто, якщо хочеться таємничих історій про убивства й скарби, приправлених символізмом та філософічністю.
Елеонор Каттон зі свого боку є наймолодшою авторкою в історії Букера.
3. Джордж Сондерс – «Лінкольн у бардо» (2017)
«Лінкольн у бардо» – абсолютно нетиповий читацький досвід, медитативна, химерна історія душ, які застрягли між світом живих та світом мертвих. З читачами / (між собою?) вони діляться своїми життєвими досвідами та враженнями, переживаннями, втратами, коханнями.
Усі вони різні: за походженням, освітою, політичними уподобаннями, філософією та навіть мовленням – їх об’єднує лише стан переходу в небуття, стан затримки в «бардо» – місці на зразок чистилища.
Роман – унікальна, ні на що не схожа історія про різноманітність життя, людей та ситуацій, які можуть трапитися з нами навіть на межі зникнення.
Читати, якщо сумуєте за літературною нестандартністю та експериментальністю, якщо хочете розширити межі звичного та відкрити для себе щось нове еклектичне (драматичне та поетичне водночас) сміливе композиційно та сюжетно довершене.
#пусто_про_літературу
1. Джон Кутзее – «Безчестя» (1999)
«Безчестя» – драматична історія життя університетського професора, який разом із роботою викладача втрачає і свої сподівання на творчу кар’єру. Причина – зв’язок із власною студенткою. Через це він також вимушений оселитися у дочки.
«Безчестя» – роман-переосмислення звичних речей, роман про намагання пережити помилки минулого, про прощення, помсту та про те, що будь-який вчинок врешті доводиться спокутувати.
Роман цей плинний та розмірений, меланхолійний та сповнений духом своєрідної втоми від життєвих випробувань, які однак продиктовані безкомпромісною справедливістю долі. Саме тому «Безчестя» є ідеальними ліками від сумнівів у цій безапеляційності.
Джон Кутзее – автор, який був двічі удостоєний Букерівської премії, та є лауреатом Нобелівської премії з літератури.
2. Елеонора Каттон – «Світила» (2013)
Сюжет роману «Світила» починається в Новій Зеландії та переносить читача у часи «золотої лихоманки». Тут у кожного з героїв свої таємниці та минулі життя, які вони намагаються забути в пошуках щастя та гонитві за багатством на нових землях. Кожному, кого ми зустрічаємо на сторінках роману, відповідає своя планета та знак зодіаку, що дає читачеві змогу розкрити таємничу історію вбивства на іншому, символічному рівні.
Читати текст варто, якщо хочеться таємничих історій про убивства й скарби, приправлених символізмом та філософічністю.
Елеонор Каттон зі свого боку є наймолодшою авторкою в історії Букера.
3. Джордж Сондерс – «Лінкольн у бардо» (2017)
«Лінкольн у бардо» – абсолютно нетиповий читацький досвід, медитативна, химерна історія душ, які застрягли між світом живих та світом мертвих. З читачами / (між собою?) вони діляться своїми життєвими досвідами та враженнями, переживаннями, втратами, коханнями.
Усі вони різні: за походженням, освітою, політичними уподобаннями, філософією та навіть мовленням – їх об’єднує лише стан переходу в небуття, стан затримки в «бардо» – місці на зразок чистилища.
Роман – унікальна, ні на що не схожа історія про різноманітність життя, людей та ситуацій, які можуть трапитися з нами навіть на межі зникнення.
Читати, якщо сумуєте за літературною нестандартністю та експериментальністю, якщо хочете розширити межі звичного та відкрити для себе щось нове еклектичне (драматичне та поетичне водночас) сміливе композиційно та сюжетно довершене.
#пусто_про_літературу
Якби мистецькі терміни були державою, то ізми стали б найбільшою з них. Редакція Пусто нарахувала принаймні 28 таких у живописі, про які можна прочитати за покликанням. Та не тільки образотворче мистецтво захопили ізми. У літературі їхня популяція не менша. З’ясовуємо, що таке структуралізм, про який наш журналіст Олексій постійно згадує в рубриці «Критикуємо, отже існуємо» і вчимося складати літературу, як пазли.
Спочатку було слово, і слово те було частиною структури. Так у 1920-х швейцарець Фердинанд де Соссюр винайшов нову теорію лінгвістики. Весь світ складається зі структур – сонячна система, природа, суспільство і т.д. – а отже, і мова також. Знати якесь слово неможливо без контексту – розуміння, в якій структурі воно перебуває. Ці ідеї у 1950-х підхопили французькі літературознавці й започаткували інтелектуальний рух у мистецтві, який тепер зветься постмодернізмом. Втім, до того, як Ролан Барт у 1967-у вб’є автора і Умберто Еко у 1983-у напише «Ім’я Рози» ще далеко.
Суть структуралізму можна описати так: не можна зрозуміти річ відокремлено – її слід розглядати в контексті більших структур, частиною яких вона є. У літературі такий підхід до критики означає рух від інтерпретації окремих текстів до розуміння більших абстрактних структур, які їх вміщують. Тобто, аналізуючи якийсь твір, критик повинен вийти на філософський рівень – знайти у творі не інтелектуальну розвагу чи вправляння в символізм, а загальнолюдські проблеми та ситуації. Адже книга не існує просто так одноосібно. Вона – частина культури, соціуму і більших структур.
Наприклад, якщо аналізувати «Міт про царя Едіпа», то така поодинока оповідь не матиме повноцінного сенсу. Цей міт можна краще зрозуміти, якщо ми врахуємо його позицію у контексті давньогрецької літератури. Так французький структураліст Леві-Строс, інтерпретуючи «Царя Едіпа», вклав його (як частинку пазлу) у структуру, до якої ця історія належить – фіванський цикл мітів. Потім він знайшов повторювані мотиви й антитези. Виявилося, що цей цикл побудований на базових опозиціях: тварина/людина, свій/чужий, батько/син тощо. А «Цар Едіп» у цій структурі позначає антитезу доля/людина. Тож, певні деталі оповіді розглядаються в контексті більшої структури, а сама вона – як глобальна мережа базових «парних опозицій».
Це зразок типового структуралістського руху від часткового до загального, залучення окремої одиниці до ширшого структурного контексту. У сучасній літературі це працює так само. Наприклад, роман Софії Андрухович «Амадока» одноосібно зрозуміти важко. Втім, якщо вкласти його до більшої структури – романної традиції сучукрліту про національну пам’ять – інтерпретація стає простішою.
Використовуючи ці принципи, структуралісти «читають» культуру, частиною якої ми є. Вони розшифровують значення її структурної мережі, вбачають у ній єдину систему, де кожний елемент взаємодіє з іншим. Тож, структуруйте літературу, щоб бачити широку картину. Далі буде.
#пусто_про_критику
#пусто_про_літературу
Спочатку було слово, і слово те було частиною структури. Так у 1920-х швейцарець Фердинанд де Соссюр винайшов нову теорію лінгвістики. Весь світ складається зі структур – сонячна система, природа, суспільство і т.д. – а отже, і мова також. Знати якесь слово неможливо без контексту – розуміння, в якій структурі воно перебуває. Ці ідеї у 1950-х підхопили французькі літературознавці й започаткували інтелектуальний рух у мистецтві, який тепер зветься постмодернізмом. Втім, до того, як Ролан Барт у 1967-у вб’є автора і Умберто Еко у 1983-у напише «Ім’я Рози» ще далеко.
Суть структуралізму можна описати так: не можна зрозуміти річ відокремлено – її слід розглядати в контексті більших структур, частиною яких вона є. У літературі такий підхід до критики означає рух від інтерпретації окремих текстів до розуміння більших абстрактних структур, які їх вміщують. Тобто, аналізуючи якийсь твір, критик повинен вийти на філософський рівень – знайти у творі не інтелектуальну розвагу чи вправляння в символізм, а загальнолюдські проблеми та ситуації. Адже книга не існує просто так одноосібно. Вона – частина культури, соціуму і більших структур.
Наприклад, якщо аналізувати «Міт про царя Едіпа», то така поодинока оповідь не матиме повноцінного сенсу. Цей міт можна краще зрозуміти, якщо ми врахуємо його позицію у контексті давньогрецької літератури. Так французький структураліст Леві-Строс, інтерпретуючи «Царя Едіпа», вклав його (як частинку пазлу) у структуру, до якої ця історія належить – фіванський цикл мітів. Потім він знайшов повторювані мотиви й антитези. Виявилося, що цей цикл побудований на базових опозиціях: тварина/людина, свій/чужий, батько/син тощо. А «Цар Едіп» у цій структурі позначає антитезу доля/людина. Тож, певні деталі оповіді розглядаються в контексті більшої структури, а сама вона – як глобальна мережа базових «парних опозицій».
Це зразок типового структуралістського руху від часткового до загального, залучення окремої одиниці до ширшого структурного контексту. У сучасній літературі це працює так само. Наприклад, роман Софії Андрухович «Амадока» одноосібно зрозуміти важко. Втім, якщо вкласти його до більшої структури – романної традиції сучукрліту про національну пам’ять – інтерпретація стає простішою.
Використовуючи ці принципи, структуралісти «читають» культуру, частиною якої ми є. Вони розшифровують значення її структурної мережі, вбачають у ній єдину систему, де кожний елемент взаємодіє з іншим. Тож, структуруйте літературу, щоб бачити широку картину. Далі буде.
#пусто_про_критику
#пусто_про_літературу
День Незалежности — це свято для всіх. Ми як проєкт про мистецтво особливо святкуємо незалежність культурну (або, принаймні, право на неї). 29 років тому в українських митців з’явилася можливість творити й ділитися всім, що душа забажає. І вони створили й поділилися. Цього тижня ми розповімо, які твори мистецтва, створені за часів незалежности, необхідно читати й бачити. Почнемо з п’яти текстів сучасної української літератури.
«Рекреації» (1992), Юрій Андрухович
Це роман-зачин сучукрліту. Автор оповідає про вигадане Свято Воскресаючого Духу у вигаданому Чортополі з вигаданими подіями, що траплялися з майже реальними поетами. Тут гуцульські околиці разом із галицькою площею Ринок та залишками радянщини у вигляді кінотеатру «Росія» постають ідеальним тлом для розгортання подій всієї майбутньої для автора незалежности. Багато алкоголю, бійок, трохи запозиченої аристократії, незрозумілих убивств і суцільної фантасмагорії. І нерозуміння, як же воно має відбуватися насправді, те Свято Воскресаючого Духу. Роман скидається чи то на фільми Девіда Лінча, чи Террі Гільяма і читається легко й іронічно. Він частково визначає наперед постмодерну літературу Андруховича: вона скидатиме поетів з їхніх п'єдесталів, вічно спонукатиме нас читати Богдана Ігоря-Антонича та наближатиме до нечистої сили. Читайте під Rolling Stones, вони личать і письменнику, і самому творові.
«Музей покинутих секретів» (2009), Оксана Забужко
Ми могли б написати, аби ви прочитали «Польові дослідження українського сексу» (прочитати таки варто, бо це не лише роман-виклик у назві, а й якісний та важливий для сучукрліту текст), але вирішили порадити той, який радять рідко. «Музей покинутих секретів» вважають першим «великим українським романом». Він розповідає кілька історій у різних часопросторах, які пов’язані між собою пам’яттю, кров’ю й історією. Тут переплетені сюжетні лінії любови героїв часів УПА після Другої світової війни, журналістки Дарини Гощинської у XXI столітті та її подруги-художниці Владислави Матусевич, а також тієї ж журналістки і її коханого Андріяна Ватаманюка. Це майже детективний текст із глибоким історіософським підґрунтям, який гортаєте з надією, що він ніколи не закінчиться, як і речення Забужко. Авторка порушує питання такої потрібної нам як нації пам’яти і вирішує його буквально крізь сон.
«НепрОсті» (2002), Тарас Прохасько
Прохасько каже, що це роман про історію Карпат у проміжку 1913-го–1951-го років, Карпат нам абсолютно незнаних, автентичних і водночас європеїзовано-глобалізованих. Він написаний у майже медитативній формі і складається не так із сюжетного наповнення, як із афористичних сентенцій, які можна подекуди повторювати, як мантри. Але там є і персонажі. Головні: Франциск, Себастян і три Анни, доньки й дружини. Цей текст порівнюють із магічним реалізмом Маркеса у “Сто років самотности”, бо тут історію Карпат показано крізь історію однієї родини. І речі, які відбуваються — абсолютно нереальні, а втім, чомусь послідовно нормально прийняті нами на віру. Читати радимо, щоб шукати за малою кількістю слів багато сенсу, дізнатися, як дім стає виразним результатом нашої біографії, та чому рослини є витоком усієї краси. А ще навчитися казати: «я так тебе дуже люблю».
«Земля загублених, або маленькі страшні казки» (2017), Катерина Калитко
У Калитко — свій світ, який первісно повторює наш. Він казково-метафоричний, майже досконало окремий від реальности. «Земля загублених» — це збірка короткої прози, де в кожній новелі ми знаходимо історії про любов, самотність, дружбу й війну. Це ніби лірика у прозі, написана так, що хочеться читати речення вголос, записувати на папері, запам’ятовувати і подумки повторювати. Калитко вдалося не ворохобити наше небажання читати книжки про актуальне, бо воно й так всюди, загорнувши його в обгортку маленьких страшних казок. По закінченню хочеться читати ще. Тоді варто розгортати поезію письменниці й продовжувати подорож.
П’ятим текстом буде «Амадока» (2020) Софії Андрухович, про яку можна почитати тут. Приємного читання, втішання та боротьби за незалежність!
#пусто_про_літературу
«Рекреації» (1992), Юрій Андрухович
Це роман-зачин сучукрліту. Автор оповідає про вигадане Свято Воскресаючого Духу у вигаданому Чортополі з вигаданими подіями, що траплялися з майже реальними поетами. Тут гуцульські околиці разом із галицькою площею Ринок та залишками радянщини у вигляді кінотеатру «Росія» постають ідеальним тлом для розгортання подій всієї майбутньої для автора незалежности. Багато алкоголю, бійок, трохи запозиченої аристократії, незрозумілих убивств і суцільної фантасмагорії. І нерозуміння, як же воно має відбуватися насправді, те Свято Воскресаючого Духу. Роман скидається чи то на фільми Девіда Лінча, чи Террі Гільяма і читається легко й іронічно. Він частково визначає наперед постмодерну літературу Андруховича: вона скидатиме поетів з їхніх п'єдесталів, вічно спонукатиме нас читати Богдана Ігоря-Антонича та наближатиме до нечистої сили. Читайте під Rolling Stones, вони личать і письменнику, і самому творові.
«Музей покинутих секретів» (2009), Оксана Забужко
Ми могли б написати, аби ви прочитали «Польові дослідження українського сексу» (прочитати таки варто, бо це не лише роман-виклик у назві, а й якісний та важливий для сучукрліту текст), але вирішили порадити той, який радять рідко. «Музей покинутих секретів» вважають першим «великим українським романом». Він розповідає кілька історій у різних часопросторах, які пов’язані між собою пам’яттю, кров’ю й історією. Тут переплетені сюжетні лінії любови героїв часів УПА після Другої світової війни, журналістки Дарини Гощинської у XXI столітті та її подруги-художниці Владислави Матусевич, а також тієї ж журналістки і її коханого Андріяна Ватаманюка. Це майже детективний текст із глибоким історіософським підґрунтям, який гортаєте з надією, що він ніколи не закінчиться, як і речення Забужко. Авторка порушує питання такої потрібної нам як нації пам’яти і вирішує його буквально крізь сон.
«НепрОсті» (2002), Тарас Прохасько
Прохасько каже, що це роман про історію Карпат у проміжку 1913-го–1951-го років, Карпат нам абсолютно незнаних, автентичних і водночас європеїзовано-глобалізованих. Він написаний у майже медитативній формі і складається не так із сюжетного наповнення, як із афористичних сентенцій, які можна подекуди повторювати, як мантри. Але там є і персонажі. Головні: Франциск, Себастян і три Анни, доньки й дружини. Цей текст порівнюють із магічним реалізмом Маркеса у “Сто років самотности”, бо тут історію Карпат показано крізь історію однієї родини. І речі, які відбуваються — абсолютно нереальні, а втім, чомусь послідовно нормально прийняті нами на віру. Читати радимо, щоб шукати за малою кількістю слів багато сенсу, дізнатися, як дім стає виразним результатом нашої біографії, та чому рослини є витоком усієї краси. А ще навчитися казати: «я так тебе дуже люблю».
«Земля загублених, або маленькі страшні казки» (2017), Катерина Калитко
У Калитко — свій світ, який первісно повторює наш. Він казково-метафоричний, майже досконало окремий від реальности. «Земля загублених» — це збірка короткої прози, де в кожній новелі ми знаходимо історії про любов, самотність, дружбу й війну. Це ніби лірика у прозі, написана так, що хочеться читати речення вголос, записувати на папері, запам’ятовувати і подумки повторювати. Калитко вдалося не ворохобити наше небажання читати книжки про актуальне, бо воно й так всюди, загорнувши його в обгортку маленьких страшних казок. По закінченню хочеться читати ще. Тоді варто розгортати поезію письменниці й продовжувати подорож.
П’ятим текстом буде «Амадока» (2020) Софії Андрухович, про яку можна почитати тут. Приємного читання, втішання та боротьби за незалежність!
#пусто_про_літературу
