Його сутність – абсурд. Його принцип – відсутність принципів. Улюблені слова: непослідовність, глузування, свобода.
Знайомтеся, це – дадаїзм.
Напрям народився в 1916 році в Цюриху в середовищі поетів і художників, які через жахіття Першої світової були змушені втікати до мирної Швейцарії. Слово “дада” має багато визначень та жодного значення. У французькій мові “дада” – дитячий дерев'яний коник; мовою негритянського племені кру воно означає хвіст священної корови, у деяких областях Італії так називають матір, у російській і румунській це – подвійне ствердження. За найбільш розповсюдженою версію, цю назву вибрали, просто відкривши словник наосліп.
В основі напряму лежить протест проти війни, буржуазії та (дуже дивно) традиційного мистецтва. Дадаїсти створили власну анархію, розглядаючи прекрасне як можливість істинного сприйняття та критики сучасності. Їхня творчість алогічна, антиестетична та провокативна. Раціоналізм і порядок вони вважали причиною всіх світових негараздів, тому додали в процес елемент випадковості.
Ганс Арп висипав на лист картону чотирикутники з кольорового паперу та приклеював їх туди, куди вони впали. Трістан Тцара вирізав із газет слова, змішував їх у сумці, навгад витягав і складав у поетичні рядки. Рауль Гаусман робив колажі на соціально-політичні теми з фрагментів фотографій, кришечок, гральних карт й усього, що можна знайти в шухляді, та визначив це як “фотомонтаж”. Марсель Дюшан перевернув велосипедне колесо, поставив його на стілець і назвав це витвором мистецтва, започаткувавши техніку реді-мейд* і концептуалізм загалом. Хуго Баль писав звукову поезію, в якій склади створювали ритми та химерні візерунки, які не мали нічого спільного з жодною з мов.
Дадаїзм не проіснував довго. Війна закінчилася, лють художників потроху спала, а з нею – і потужність дади як напряму. Німецькі дадаїсти політизувалися та експресіонізувалися, а французькі — сюрреалізувалися. У 1921 році Андре Бретон писав: “Дадаїзму, дякувати Богу, більше не існує, і його похорон десь у травні не викликав жодних сварок...”
Найвідоміші представники: Трістан Тцара, Ганс Арп, Франсіс Пікабія, Хуго Баль, Поль Елюар, Марсель Дюшан, Макс Ернст, Ханна Хьох.
Знакові твори:
“Фонтан”, Марсель Дюшан, 1917. Так, той самий пісуар догори дриґом, підписаний ініціалами «R.Mutt» (Р. Дурень). Скульптура викликала скандал (що часто трапляється з нею і сьогодні), зробила митця відомим і допомогла Дюшану виголосити на весь світ: твір – це не лише об’єкт, а й жест, процес, ідея.
“Cut with the Kitchen Knife through the Beer-Belly of the Weimar Republic”, Ханна Хьох, 1919. Щоб порушити декілька тем одразу, коллажу цілком достатньо. Тут, наприклад, авторка згадує про декаданс та корупцію. Докоряє Веймарським політикам, зіставляючи їхні образи з інтелектуалами, радикалами, артистами та художниками: Леніним, Марксом, Полою Неґрі (тогочасною кінозіркою) та Кете Колльвіц (німецькою художницею і скульпторкою). Говорить про сексизм. Карта Європи, на якій позначені країни, де жінки вже досягли права голосу, свідчить про те, що німецькі жінки теж незабаром “поріжуть кухонними ножами пивний живіт Веймарської республіки”.
Костюм для виконання звукового вірша “Karawane”, Хуго Баль 1916. Не картинами й поезією єдиними. Для того, аби підсилити враження від поезії (про яку згадуємо вище) гостей кабаре “Вольтер” візуальними образами, Баль змайстрував собі такий костюм: “Мої ноги були в циліндрі з блискучого синього картону, який доходив до моїх стегон, щоб я виглядав як обеліск. Поверх я вдягнув великий плащ, вирізаний з картону, червоний всередині й золотий ззовні. Він був застебнутий на шиї так, що могло здатись, ніби я махаю крилали, піднімаючи й опускаючи лікті. Також я вдягнув високий блакитний смугасто-білий шаманський капелюх”.
*Ready-made — техніка в різних видах мистецтва, у якій автор представляє як свій твір якийсь об'єкт або текст, створений не ним і не з художніми цілями.
#пусто_про_ізми
Знайомтеся, це – дадаїзм.
Напрям народився в 1916 році в Цюриху в середовищі поетів і художників, які через жахіття Першої світової були змушені втікати до мирної Швейцарії. Слово “дада” має багато визначень та жодного значення. У французькій мові “дада” – дитячий дерев'яний коник; мовою негритянського племені кру воно означає хвіст священної корови, у деяких областях Італії так називають матір, у російській і румунській це – подвійне ствердження. За найбільш розповсюдженою версію, цю назву вибрали, просто відкривши словник наосліп.
В основі напряму лежить протест проти війни, буржуазії та (дуже дивно) традиційного мистецтва. Дадаїсти створили власну анархію, розглядаючи прекрасне як можливість істинного сприйняття та критики сучасності. Їхня творчість алогічна, антиестетична та провокативна. Раціоналізм і порядок вони вважали причиною всіх світових негараздів, тому додали в процес елемент випадковості.
Ганс Арп висипав на лист картону чотирикутники з кольорового паперу та приклеював їх туди, куди вони впали. Трістан Тцара вирізав із газет слова, змішував їх у сумці, навгад витягав і складав у поетичні рядки. Рауль Гаусман робив колажі на соціально-політичні теми з фрагментів фотографій, кришечок, гральних карт й усього, що можна знайти в шухляді, та визначив це як “фотомонтаж”. Марсель Дюшан перевернув велосипедне колесо, поставив його на стілець і назвав це витвором мистецтва, започаткувавши техніку реді-мейд* і концептуалізм загалом. Хуго Баль писав звукову поезію, в якій склади створювали ритми та химерні візерунки, які не мали нічого спільного з жодною з мов.
Дадаїзм не проіснував довго. Війна закінчилася, лють художників потроху спала, а з нею – і потужність дади як напряму. Німецькі дадаїсти політизувалися та експресіонізувалися, а французькі — сюрреалізувалися. У 1921 році Андре Бретон писав: “Дадаїзму, дякувати Богу, більше не існує, і його похорон десь у травні не викликав жодних сварок...”
Найвідоміші представники: Трістан Тцара, Ганс Арп, Франсіс Пікабія, Хуго Баль, Поль Елюар, Марсель Дюшан, Макс Ернст, Ханна Хьох.
Знакові твори:
“Фонтан”, Марсель Дюшан, 1917. Так, той самий пісуар догори дриґом, підписаний ініціалами «R.Mutt» (Р. Дурень). Скульптура викликала скандал (що часто трапляється з нею і сьогодні), зробила митця відомим і допомогла Дюшану виголосити на весь світ: твір – це не лише об’єкт, а й жест, процес, ідея.
“Cut with the Kitchen Knife through the Beer-Belly of the Weimar Republic”, Ханна Хьох, 1919. Щоб порушити декілька тем одразу, коллажу цілком достатньо. Тут, наприклад, авторка згадує про декаданс та корупцію. Докоряє Веймарським політикам, зіставляючи їхні образи з інтелектуалами, радикалами, артистами та художниками: Леніним, Марксом, Полою Неґрі (тогочасною кінозіркою) та Кете Колльвіц (німецькою художницею і скульпторкою). Говорить про сексизм. Карта Європи, на якій позначені країни, де жінки вже досягли права голосу, свідчить про те, що німецькі жінки теж незабаром “поріжуть кухонними ножами пивний живіт Веймарської республіки”.
Костюм для виконання звукового вірша “Karawane”, Хуго Баль 1916. Не картинами й поезією єдиними. Для того, аби підсилити враження від поезії (про яку згадуємо вище) гостей кабаре “Вольтер” візуальними образами, Баль змайстрував собі такий костюм: “Мої ноги були в циліндрі з блискучого синього картону, який доходив до моїх стегон, щоб я виглядав як обеліск. Поверх я вдягнув великий плащ, вирізаний з картону, червоний всередині й золотий ззовні. Він був застебнутий на шиї так, що могло здатись, ніби я махаю крилали, піднімаючи й опускаючи лікті. Також я вдягнув високий блакитний смугасто-білий шаманський капелюх”.
*Ready-made — техніка в різних видах мистецтва, у якій автор представляє як свій твір якийсь об'єкт або текст, створений не ним і не з художніми цілями.
#пусто_про_ізми
Уявіть, що ви – англійський молодик початку 1850-х років. Вам остогидли напудрені дами на портретах, ночами ви зачитуєтеся Шекспіром, гамлетівську Офелію вважаєте ідеалом краси, а естетику вбачаєте у природі. Вітаємо: якби це все було правдою, ви могли б вступити до братства Прерафаелітів.
Ця група художників-опозиціонерів Королівської академії мистецтв з’явилася на початку 50-х років ХІХ століття. Попри те, що назва об’єднання пов’язана з Рафаелем, митці з ним нічого спільного мати не хотіли. Вони возвеличували Середньовіччя й раннє Відродження, любили яскраві природні кольори трав, квітів, сонячних променів і надавали перевагу художникам того часу, як-от Перуджіно, Фра Анджеліко й Белліні. Прерафаеліти були вікторіанськими “авангардистами”, бо пішли всупереч канонам Королівської академії мистецтв, яка живопис цих епох вважала “примітивним”. Від середньовічних і ранньо-ренесансних митців вони перейняли любов до біблійних сюжетів, тому часто зображали сцени з Євангелія, однак намагалися уникати надмірної “церковності”, перетворюючи ці полотна на символічні, а не сакральні.
Окрім сюжетів із Біблії, художники писали жінок, які були втіленням прекрасних дам лицарів із середньовічних балад. Однією з постійних натурниць прерафаелітів була рудоволоса поетеса Елізабет Сідал, яка зображена на найпопулярнішій картині напряму – “Офелія” Мілле. “Брати” любили рудих дівчат із розпущеним кучерявим волоссям і ніжною блідою шкірою. Таємничі, возвишені, іделізовані, спокійні героїні картин прерафаелітів стали прообразами тріумфальних жінок Густава Клімта, а згодом – femme fatale нуарного кіно.
Художники виходили на пленери (і це в умовах англійського клімату!), отримували сонячні удари, мерзли, страждали і все, щоб писати натуралістично. Тло їхніх картин зазвичай всіяне деталями: травами, цвітом, ліанами, деревами, кущами. До цього додаються яскраві кольори, серед яких художники особливо любили помаранчевий (можливо, через рудих жінок) і жовтий.
Найвідоміші представники: Джон Еверетт Мілле, Вільям Морріс, Артур Г’юз, Данте Габріель Россетті, Вільям Холман Хант, Джон Вільям Вотергауз, Медокс Браун
Найвідоміші картини:
“Офелія” Джон Еверетт Мілле – найбільш впізнавана картина прерафаелітів. Моделлю була Елізабет Сідал, яка під час позування застудилася у крижаній ванній і, лікуючись, загинула від передозування опіумом. На полотні “Офелія” поєднується все, що любили прерафаеліти: “середньовічна” ідеалізована жінка (руда!), шекспірівський сюжет і природа. Мілле п’ять місяців поспіль виходив на пленери, щоб написати всі квіти максимально правдоподібно. Коли стало надто холодно, він навіть спорудив маленьку хижку із соломи й писав там.
“Душа Рози (троянди)”, Джон Вільям Вотергауз – це полотно – враження від поеми про трагічне кохання Теннісона “Мод”. Назва картини взята з вірша “And the soul of the rose went into my blood”. “Душа троянди” передає типову палітру, притаманну багатьом прерафаелітам: теплу, складену з відтінків зеленого, цегляного та охри.
“Прозерпіна”, Данте Габріель Россетті – героїнею полотна є Прозерпіна, давньоримська богиня підземного царства, яка через шлюб із Плутоном змушена півроку жити серед мертвих і півроку – серед живих. Натурницею для полотна стала Джейн Морріс, кохана художника та дружина митця Вільяма Морріса. Образ приреченої Прозерпіни Россетті переніс на Джейн, написавши зверху в куті сонет італійською, в якому порівняв її шлюб із долею богині. Ця картина сповнена символів: попільничка є атрибутом Прозерпіни, плющ на тлі – це спогади, за які вона намагається зачепитися тощо. Такий символізм притаманний усім прерафаелітам.
#пусто_про_ізми
Ця група художників-опозиціонерів Королівської академії мистецтв з’явилася на початку 50-х років ХІХ століття. Попри те, що назва об’єднання пов’язана з Рафаелем, митці з ним нічого спільного мати не хотіли. Вони возвеличували Середньовіччя й раннє Відродження, любили яскраві природні кольори трав, квітів, сонячних променів і надавали перевагу художникам того часу, як-от Перуджіно, Фра Анджеліко й Белліні. Прерафаеліти були вікторіанськими “авангардистами”, бо пішли всупереч канонам Королівської академії мистецтв, яка живопис цих епох вважала “примітивним”. Від середньовічних і ранньо-ренесансних митців вони перейняли любов до біблійних сюжетів, тому часто зображали сцени з Євангелія, однак намагалися уникати надмірної “церковності”, перетворюючи ці полотна на символічні, а не сакральні.
Окрім сюжетів із Біблії, художники писали жінок, які були втіленням прекрасних дам лицарів із середньовічних балад. Однією з постійних натурниць прерафаелітів була рудоволоса поетеса Елізабет Сідал, яка зображена на найпопулярнішій картині напряму – “Офелія” Мілле. “Брати” любили рудих дівчат із розпущеним кучерявим волоссям і ніжною блідою шкірою. Таємничі, возвишені, іделізовані, спокійні героїні картин прерафаелітів стали прообразами тріумфальних жінок Густава Клімта, а згодом – femme fatale нуарного кіно.
Художники виходили на пленери (і це в умовах англійського клімату!), отримували сонячні удари, мерзли, страждали і все, щоб писати натуралістично. Тло їхніх картин зазвичай всіяне деталями: травами, цвітом, ліанами, деревами, кущами. До цього додаються яскраві кольори, серед яких художники особливо любили помаранчевий (можливо, через рудих жінок) і жовтий.
Найвідоміші представники: Джон Еверетт Мілле, Вільям Морріс, Артур Г’юз, Данте Габріель Россетті, Вільям Холман Хант, Джон Вільям Вотергауз, Медокс Браун
Найвідоміші картини:
“Офелія” Джон Еверетт Мілле – найбільш впізнавана картина прерафаелітів. Моделлю була Елізабет Сідал, яка під час позування застудилася у крижаній ванній і, лікуючись, загинула від передозування опіумом. На полотні “Офелія” поєднується все, що любили прерафаеліти: “середньовічна” ідеалізована жінка (руда!), шекспірівський сюжет і природа. Мілле п’ять місяців поспіль виходив на пленери, щоб написати всі квіти максимально правдоподібно. Коли стало надто холодно, він навіть спорудив маленьку хижку із соломи й писав там.
“Душа Рози (троянди)”, Джон Вільям Вотергауз – це полотно – враження від поеми про трагічне кохання Теннісона “Мод”. Назва картини взята з вірша “And the soul of the rose went into my blood”. “Душа троянди” передає типову палітру, притаманну багатьом прерафаелітам: теплу, складену з відтінків зеленого, цегляного та охри.
“Прозерпіна”, Данте Габріель Россетті – героїнею полотна є Прозерпіна, давньоримська богиня підземного царства, яка через шлюб із Плутоном змушена півроку жити серед мертвих і півроку – серед живих. Натурницею для полотна стала Джейн Морріс, кохана художника та дружина митця Вільяма Морріса. Образ приреченої Прозерпіни Россетті переніс на Джейн, написавши зверху в куті сонет італійською, в якому порівняв її шлюб із долею богині. Ця картина сповнена символів: попільничка є атрибутом Прозерпіни, плющ на тлі – це спогади, за які вона намагається зачепитися тощо. Такий символізм притаманний усім прерафаелітам.
#пусто_про_ізми
“Хай буде світло” – сказав Робер Делоне і з’явився орфізм.
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Сандро Боттічеллі у 18 не знав, що робити з життям, тоді як у Флоренції XV століття чотирнадцятирічні чоловіки повинні були мати “сродну працю”. Його батько, наприклад, був шкірником і належав до цеху. Його брат був маклером (торговим посередником у торговій столиці Італії!) і вважав себе крутішим за всю родину. Його хрещений був ювеліром і любив глузувати з майбутнього художника. А Сандро не подобалося вчитися в школі, виготовляти прикраси і він панічно боявся крові, тому татовим ремеслом займатися не міг.
Зате в калюжах і каменях він бачив обриси облич. І якось, загубившись серед фресок у церкві, знайшов себе в живописі, антропології, гортанні античних книжок та любові до Бога і меланхолійних Мадоннах, яких писав так часто, що погоджувався на розпис ліжок, аби відволіктись від них. Словом, Сандро випало незвичне життя і про нього вже в цю суботу о 14.00 ми прочитаємо лекцію “Веснувати: Сандро Боттічеллі”. Реєстрація за посиланням, мінімальний благодійний внесок 30 грн. Але перш ніж летіти до нас з квітами в руках і античністю на думці, пропонуємо перечитати кілька матеріалів про золотоволосого майстра Відродження.
Як потрапити на картину Сандро Боттічеллі – Флорентійці боялися чуми, переймалися політикою, спостерігали за зміною Пап Римських. А Сандро писав картини, від яких хочеться лежати на морі, насолоджуватися весною, обіймати красивих італійців та італійок, брати участь у вакханаліях і ходити до флорентійських соборів на сповідь. Простими словами: на його картинах хочеться бути. У цьому матеріалі розповідаємо, кого писав майстер Відродження, хто така Сімонетта Веспуччі, чому бути молодшим братом класно і як нанести 18 ударів ножем, щоб вас зобразили на стінах палацу.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Флоренція часів художника була раєм для митців, поетів і язичників. Керівна династія міста гроші їм роздавала, возила на природу, створювала академії, хвалила та критикувала. І попри це, в митців були звичайні проблеми бунтівників: сварливі сусіди, безліч релігійних напрямків, та один поет, якого можна любити, навіть не читаючи. У цьому матеріалі всього потроху: і про місто, і про суперечки, і про картини.
І наостанок читайте Телеграм-пост із рубрики #пусто_про_ізми про наступників Сандро, щоб зрозуміти, навколо чого крутиться Ренесанс, які відкриття робили пензлем і чому Венеція кольорова, а Флоренція – рельєфна. І ще трохи про Леонардо (якому Сандро дуже заздрив), Рафаеля та Мікелянджело.
До весну(пусту)вання!
Зате в калюжах і каменях він бачив обриси облич. І якось, загубившись серед фресок у церкві, знайшов себе в живописі, антропології, гортанні античних книжок та любові до Бога і меланхолійних Мадоннах, яких писав так часто, що погоджувався на розпис ліжок, аби відволіктись від них. Словом, Сандро випало незвичне життя і про нього вже в цю суботу о 14.00 ми прочитаємо лекцію “Веснувати: Сандро Боттічеллі”. Реєстрація за посиланням, мінімальний благодійний внесок 30 грн. Але перш ніж летіти до нас з квітами в руках і античністю на думці, пропонуємо перечитати кілька матеріалів про золотоволосого майстра Відродження.
Як потрапити на картину Сандро Боттічеллі – Флорентійці боялися чуми, переймалися політикою, спостерігали за зміною Пап Римських. А Сандро писав картини, від яких хочеться лежати на морі, насолоджуватися весною, обіймати красивих італійців та італійок, брати участь у вакханаліях і ходити до флорентійських соборів на сповідь. Простими словами: на його картинах хочеться бути. У цьому матеріалі розповідаємо, кого писав майстер Відродження, хто така Сімонетта Веспуччі, чому бути молодшим братом класно і як нанести 18 ударів ножем, щоб вас зобразили на стінах палацу.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Флоренція часів художника була раєм для митців, поетів і язичників. Керівна династія міста гроші їм роздавала, возила на природу, створювала академії, хвалила та критикувала. І попри це, в митців були звичайні проблеми бунтівників: сварливі сусіди, безліч релігійних напрямків, та один поет, якого можна любити, навіть не читаючи. У цьому матеріалі всього потроху: і про місто, і про суперечки, і про картини.
І наостанок читайте Телеграм-пост із рубрики #пусто_про_ізми про наступників Сандро, щоб зрозуміти, навколо чого крутиться Ренесанс, які відкриття робили пензлем і чому Венеція кольорова, а Флоренція – рельєфна. І ще трохи про Леонардо (якому Сандро дуже заздрив), Рафаеля та Мікелянджело.
До весну(пусту)вання!
Архітектура – найбільш масове мистецтво. Можна не слухати музику, не відвідувати галереї, не читати книжки чи не ходити до кінотеатрів, але уникнути архітектури – неможливо. Ми щодня зіштовхуємося з бароковими фасадами, скляними хмарочосами й будівлями радянських двадцятих, які називають потворними, простими чи комуністичними. Така в авангарду доля: його часто недооцінюють або не розуміють. Конструктивізм – не виняток. Розбираємося, у чому краса цього архітектурного методу, до чого тут ідеальна людина та де в бетонних будівлях шукати естетику.
Функція = форма
1923 року брати Весніни спроектували Палац праці, який мав би розташовуватися у Москві (він не був втілений). Будівля поєднувала б у собі функції Палацу рад та з’їздів, театру, Будинку культури, їдальні, міськкомітету, музею тощо. Це був перший “маніфест” конструктивізму – залізобетонний каркас, геометризм і лінійність форм. Кожна деталь Палацу праці мала перш за все не естетичне, а функціональне значення і передбачала раціональне використання місця й ресурсів.
Архітектори працювали за п’ятьма принципами француза Ле Корбюзьє. Його метод побудови, за яким спершу робили залізобетонний каркас, дозволив відмовитися від частини внутрішніх стін. Замість них будівлю підтримували стовпці-опори, завдяки яким можна було вільно планувати внутрішній простір. Дах робили пласким – тепер він ще й виконував функцію зеленої тераси чи місця для літніх посиденьок.
Митці конструктивізму вірили в світле комуністичне майбутнє, свободу й революцію. У цьому стилі створювали будинки-комуни, в яких передбачалися їдальні, пральні, загальні кімнати. Це втілення ідеї “спільного побуту”. Ідеальною людиною утопічних соціалістів була людина масова, яка працює заради загальної вигоди. До того ж, нова радянська жінка так звільнялася від домашніх клопотів. Найвідоміший дім-комуна розташований у Москві на вулиці Орджонікідзе.
Схожі ідеологічні функції виконували й фабрики-кухні. Конструктивізм був тісно пов’язаний із новим рухом “перебудови побуту”. Фабрики-кухні, великі механізовані підприємства їжі, забезпечували соціалістичних працівників харчуванням. У них було кілька поверхів з підвалами, де розташовували промислові приміщення, холодильники, банкетні й звичайні їдальні. Найвідомішу фабрику-кухню побудували в Самарі. Вона є водночас і функціональним будинком, і символом, адже зверху має форму серпа та молота.
Пролетарська естетика в Україні
Прикладом конструктивізму в Україні є Харківський держпром, перший радянський хмарочос. Споруду розташували на площі Свободи так, що будівлі навколо утворювали архітектурний ансамбль. Харків тоді уособлював соціальністично-утопічне місто нових людей. Держпром побудований за всіма принципами конструктивізму: утилітарність (використовували для управління промисловістю), соціальність (на площі та всередині держпрому проводили масові заходи), лаконічність, суворість форми та ідеологічність (як символ розвитку індустріалізації). Тут є фасадні вікна, розташовані ніби стрічкою, неопорна фасадна стіна, геометричні форми й багато скла, яке створює ефект повітряності та просторості.
За кордоном конструктивізм отримав назву “функціоналізм” і розвивася впродовж ХХ століття. У СРСР ж до влади прийшов Сталін й усе авангардне назвав “буржуазним”. Конструктивізм замінили на сталінський ампір. Його намагалися повернути у 60-х та 70-х, але спроба була естетично невдалою (так, ми про хрущовки). Тоді раннім радянським конструктивізмом надихалися провідні світові архітектори – Колхас, Хадід, Айзенман. Вони побачили у бетонних будівлях елегантність та спробу пов’язати мистецтво із масами.
Конструктивізм – це абетка авангардної архітектури. Наступного разу зупиніться біля Музичного театру на Подолі чи “Жовтня”. Можливо, відчуєте дух світлого майбутнього.
#пусто_про_ізми
Функція = форма
1923 року брати Весніни спроектували Палац праці, який мав би розташовуватися у Москві (він не був втілений). Будівля поєднувала б у собі функції Палацу рад та з’їздів, театру, Будинку культури, їдальні, міськкомітету, музею тощо. Це був перший “маніфест” конструктивізму – залізобетонний каркас, геометризм і лінійність форм. Кожна деталь Палацу праці мала перш за все не естетичне, а функціональне значення і передбачала раціональне використання місця й ресурсів.
Архітектори працювали за п’ятьма принципами француза Ле Корбюзьє. Його метод побудови, за яким спершу робили залізобетонний каркас, дозволив відмовитися від частини внутрішніх стін. Замість них будівлю підтримували стовпці-опори, завдяки яким можна було вільно планувати внутрішній простір. Дах робили пласким – тепер він ще й виконував функцію зеленої тераси чи місця для літніх посиденьок.
Митці конструктивізму вірили в світле комуністичне майбутнє, свободу й революцію. У цьому стилі створювали будинки-комуни, в яких передбачалися їдальні, пральні, загальні кімнати. Це втілення ідеї “спільного побуту”. Ідеальною людиною утопічних соціалістів була людина масова, яка працює заради загальної вигоди. До того ж, нова радянська жінка так звільнялася від домашніх клопотів. Найвідоміший дім-комуна розташований у Москві на вулиці Орджонікідзе.
Схожі ідеологічні функції виконували й фабрики-кухні. Конструктивізм був тісно пов’язаний із новим рухом “перебудови побуту”. Фабрики-кухні, великі механізовані підприємства їжі, забезпечували соціалістичних працівників харчуванням. У них було кілька поверхів з підвалами, де розташовували промислові приміщення, холодильники, банкетні й звичайні їдальні. Найвідомішу фабрику-кухню побудували в Самарі. Вона є водночас і функціональним будинком, і символом, адже зверху має форму серпа та молота.
Пролетарська естетика в Україні
Прикладом конструктивізму в Україні є Харківський держпром, перший радянський хмарочос. Споруду розташували на площі Свободи так, що будівлі навколо утворювали архітектурний ансамбль. Харків тоді уособлював соціальністично-утопічне місто нових людей. Держпром побудований за всіма принципами конструктивізму: утилітарність (використовували для управління промисловістю), соціальність (на площі та всередині держпрому проводили масові заходи), лаконічність, суворість форми та ідеологічність (як символ розвитку індустріалізації). Тут є фасадні вікна, розташовані ніби стрічкою, неопорна фасадна стіна, геометричні форми й багато скла, яке створює ефект повітряності та просторості.
За кордоном конструктивізм отримав назву “функціоналізм” і розвивася впродовж ХХ століття. У СРСР ж до влади прийшов Сталін й усе авангардне назвав “буржуазним”. Конструктивізм замінили на сталінський ампір. Його намагалися повернути у 60-х та 70-х, але спроба була естетично невдалою (так, ми про хрущовки). Тоді раннім радянським конструктивізмом надихалися провідні світові архітектори – Колхас, Хадід, Айзенман. Вони побачили у бетонних будівлях елегантність та спробу пов’язати мистецтво із масами.
Конструктивізм – це абетка авангардної архітектури. Наступного разу зупиніться біля Музичного театру на Подолі чи “Жовтня”. Можливо, відчуєте дух світлого майбутнього.
#пусто_про_ізми
Звикли застосовувати епітет “концептуальний” до фотографій в інстаграмі? Ранкові #пусто_про_ізми розкажуть, як знаходити натхнення у стільцях, де виставляти порожні листки й чому концептуалізм – це не про кожну гарну світлину в стрічці.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.
Qui quaerit, reperit — знаходить той, хто шукає. Той, хто шукає довго, не вміє користуватися хештегами. #пусто_навігація допоможе вам не загубитися в нетрях постів і матеріалів.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
Форма мусить відповідати функції. Чули? Радянські архітектори керувалися цим, коли створювали будівлі в стилі конструктивізму. А європейці в міжвоєнний період захопилися ідеями функціоналізму. Конструктивізм виник у Радянському союзі та був “стилем революції”: його застосовували в проектуванні комун, будинків культури та інших атрибутів “соціялістичного суспільства”. Функціоналізм ж з’явився у Німеччині та використовувався для побудови житлових споруд.
Практичне призначення
Обидва напрямки мають на меті зробити функцію первинною, а форму – вторинною. Вигляд будівлі залежить від її практичного призначення. Так екстер’єр зазвичай простий: геометричні форми, рівні стіни, відсутність декоративних складових, мінімалізм і бетон. Як і конструктивісти, функціоналісти працювали за принципами французького архітектора Ле Корбюзьє, який пропонував відмовитися від внутрішніх стін. Це дозволяло вільно планувати простір всередині, але так робили не всі. Дах будували пласким – він виконував функцію зеленої тераси або місця для літніх посиденьок.
Інтернаціоналізм
Німецький функціоналізм і радянський конструктивізм схожі: діяли за однаковими принципами в різних державах (один – у повоєнній розваленій Німеччині, інший – в охопленому революційними ідеями СРСР). Усі ці стилі зараховують до “інтернаціональних”. Тобто, в їхньому оформленні немає нічого, що вказувало б на особливості якоїсь країни. Наприклад, азійські будиночки з червоного дерева з химерними дахами чи українські хатки-мазанки мають помітну національну складову, чого не скажеш про сірі бетонні блоки кінотеатру «Жовтень» чи будівлю Баугауз у Дессау.
Де шукати функціоналізм?
У Львові
У 20–30-х роках, коли на Наддніпрянщині розвивався радянський конструктивізм, Львів був під владою Польщі. Тому тут, на відміну від Києва та Харкова, шукайте функціоналізм. Де? На вул. Зеленій, 17 в Інституті Вайгля (нині – факультет мікробіології Медуніверситету), щоб побачити бетон у всій його красі, половити сонячних зайчиків через панорамні вікна на сходах і порахувати вікна-ілюмінатори; серед житлових будівель на. вул. Героїв Майдану, щоб зрозуміти, як функціоналізм став повсякденністю; на вул. Кушевича, 1 в Палаці мистецтв ім. Гната Хоткевича. Споруда є унікальною завдяки червоній цеглі на фасаді – декоративний елемент, який суперечив приципам стилю, але зробив палац культурною пам’яткою. Можете оглянути його ззовні та зсередини 12 липня о 18:00 під час нашого кінопоказу “400 ударів” Франсуа Трюффо.
У сусідніх районах
Радянські хрущовки – теж своєрідні представники функціоналізму (хоч і не найбільш естетичні), адже спроектовані за тими ж принципами. Їх будували як швидке житло для людей, які після війни жили в бараках, підвалах або в переповнених комуналках. Тому маленькі затишні і, щонайважливіше, власні квартири в новобудовах були просто дивом. Втім, хрущовки мали ліквідувати ще у 80-х, коли за планом мав запанувати комунізм. Це, зрештою, так і не трапилось, а “затишні” новобудови перетворилися на архітектурні пам’ятники (надгробки?) радянської епохи.
#пусто_про_ізми
Практичне призначення
Обидва напрямки мають на меті зробити функцію первинною, а форму – вторинною. Вигляд будівлі залежить від її практичного призначення. Так екстер’єр зазвичай простий: геометричні форми, рівні стіни, відсутність декоративних складових, мінімалізм і бетон. Як і конструктивісти, функціоналісти працювали за принципами французького архітектора Ле Корбюзьє, який пропонував відмовитися від внутрішніх стін. Це дозволяло вільно планувати простір всередині, але так робили не всі. Дах будували пласким – він виконував функцію зеленої тераси або місця для літніх посиденьок.
Інтернаціоналізм
Німецький функціоналізм і радянський конструктивізм схожі: діяли за однаковими принципами в різних державах (один – у повоєнній розваленій Німеччині, інший – в охопленому революційними ідеями СРСР). Усі ці стилі зараховують до “інтернаціональних”. Тобто, в їхньому оформленні немає нічого, що вказувало б на особливості якоїсь країни. Наприклад, азійські будиночки з червоного дерева з химерними дахами чи українські хатки-мазанки мають помітну національну складову, чого не скажеш про сірі бетонні блоки кінотеатру «Жовтень» чи будівлю Баугауз у Дессау.
Де шукати функціоналізм?
У Львові
У 20–30-х роках, коли на Наддніпрянщині розвивався радянський конструктивізм, Львів був під владою Польщі. Тому тут, на відміну від Києва та Харкова, шукайте функціоналізм. Де? На вул. Зеленій, 17 в Інституті Вайгля (нині – факультет мікробіології Медуніверситету), щоб побачити бетон у всій його красі, половити сонячних зайчиків через панорамні вікна на сходах і порахувати вікна-ілюмінатори; серед житлових будівель на. вул. Героїв Майдану, щоб зрозуміти, як функціоналізм став повсякденністю; на вул. Кушевича, 1 в Палаці мистецтв ім. Гната Хоткевича. Споруда є унікальною завдяки червоній цеглі на фасаді – декоративний елемент, який суперечив приципам стилю, але зробив палац культурною пам’яткою. Можете оглянути його ззовні та зсередини 12 липня о 18:00 під час нашого кінопоказу “400 ударів” Франсуа Трюффо.
У сусідніх районах
Радянські хрущовки – теж своєрідні представники функціоналізму (хоч і не найбільш естетичні), адже спроектовані за тими ж принципами. Їх будували як швидке житло для людей, які після війни жили в бараках, підвалах або в переповнених комуналках. Тому маленькі затишні і, щонайважливіше, власні квартири в новобудовах були просто дивом. Втім, хрущовки мали ліквідувати ще у 80-х, коли за планом мав запанувати комунізм. Це, зрештою, так і не трапилось, а “затишні” новобудови перетворилися на архітектурні пам’ятники (надгробки?) радянської епохи.
#пусто_про_ізми
Навіть якщо ви плутаєте стилі, цей все одно впізнаєте . Підказуємо: він закликає дивитися сновидіння наяву. Сьогодні розбираємося із підсвідомим, тобто, сюрреалізмом і його найвідомішими представниками.
Сюрреалізм – це мистецький напрям, який зародився в 1920-х і проіснував до 1960-х. Його основа – спонтанність, свобода від усвідомлених асоціацій, упереджень та намірів.
На початку XX століття Зигмунд Фройд поставив на вуха Європу своїми працями про підсвідоме та безсвідоме. Він сказав: природа людських бажань ірраціональна. Іншими словами – король голий, а мораль і етика насправді не визначає нашу сутність. Більше про відкриття, революцію сексуальности й світосприйняття Фройда читайте в матеріалі Густав Клімт під ручку з Фройдом. Для митців ж ідеї психолога відкрилися в “Тлумаченні сновидінь” – виявилося, що творчість – це частина безсвідомого, а дістатися до неї можна через сни.
Термін “сюрреалізм” вперше вжив у 1916 році Гійом Аполлінер. Поет захоплювався сучасним мистецтвом, в якому почали з’являтися елементи “понадреального”. Його він так і описав — sur-réalisme, тобто “за межами реалізму”. Окремих художника чи художній стиль автор туди не вкладав.
Неологізм запав у душу молодому поету Андре Бретону. Митець тоді зневірився у дадаїзмі та шукав новий мистецький напрям. У маніфесті сюрреалізму 1924 року він і заклав головну ідею руху: проникнути в свідомість аудиторії та викрити усі брудні таємниці, які вона ховала за “моральністю”. Сюрреалісти зображали “приємну” реальність поруч з “потворною”, що викликало “масову дезорієнтацію” – а це, на думку Бретона, просто чудово!
Найвідоміші представники: Андре Бретон самовпевнено проголосив сюрреалістами половину діячів культури від Данте та Шекспіра до Марселя Дюшана та Пабло Пікассо. Зараз ж до сюрреалістів ми відносимо Хуана Міро, Сальвадора Далі, Макса Ернста, Рене Маґрітта, Мерет Оппенгайм, Фріду Кало, Альберто Джакометті.
Знакові твори:
“Карнавал Арлекіна”, Хуан Міро, 1925. Ця картина – ідеальний приклад “автоматизму”. Митець писав картини, не спланувавши композицію. Він спонтанно малював геометричні форми, з яких потім вигадував персонажів і значення. “Карнавал” символізує свідомість митця, а кожен об’єкт перегукується з важливою частиною його життя. Так Арлекін з діркою в животі – це голодний Міро, кішка в кутку – його кішка, що завжди сиділа поруч, поки той малював, а чорний трикутник у вікні – Ейфелева вежа, яку художник бачив, коли працював у Парижі.
“Син Людський”, Рене Маґрітт, 1946. Картина присвячена улюбленій темі митця – людській цікавості. Обличчя на картині приховане частково, босимволізує постійну жагу пізнати невідоме. Митець казав, що його картини нічого не приховують, але породжують таємницю. Втім, його полотна не мають значення, бо і таємниці не мають значення – вони незвідані.
“Постійність пам’яті”, Сальвадор Далі, 1931. Свій стиль митець називав параноїдально-критичним методом: він занурювався у стан параної, щоб творити. Так народилися його “розфарбовані вручну фотографії сновидінь”. Одна з них – “Постійність пам’яті” – символізує і тривогу кінця часу, і принизливість смерті, і статеву дисфункцію, якої дуже боявся митець, і відносність часу вві сні.
#пусто_про_ізми
Сюрреалізм – це мистецький напрям, який зародився в 1920-х і проіснував до 1960-х. Його основа – спонтанність, свобода від усвідомлених асоціацій, упереджень та намірів.
На початку XX століття Зигмунд Фройд поставив на вуха Європу своїми працями про підсвідоме та безсвідоме. Він сказав: природа людських бажань ірраціональна. Іншими словами – король голий, а мораль і етика насправді не визначає нашу сутність. Більше про відкриття, революцію сексуальности й світосприйняття Фройда читайте в матеріалі Густав Клімт під ручку з Фройдом. Для митців ж ідеї психолога відкрилися в “Тлумаченні сновидінь” – виявилося, що творчість – це частина безсвідомого, а дістатися до неї можна через сни.
Термін “сюрреалізм” вперше вжив у 1916 році Гійом Аполлінер. Поет захоплювався сучасним мистецтвом, в якому почали з’являтися елементи “понадреального”. Його він так і описав — sur-réalisme, тобто “за межами реалізму”. Окремих художника чи художній стиль автор туди не вкладав.
Неологізм запав у душу молодому поету Андре Бретону. Митець тоді зневірився у дадаїзмі та шукав новий мистецький напрям. У маніфесті сюрреалізму 1924 року він і заклав головну ідею руху: проникнути в свідомість аудиторії та викрити усі брудні таємниці, які вона ховала за “моральністю”. Сюрреалісти зображали “приємну” реальність поруч з “потворною”, що викликало “масову дезорієнтацію” – а це, на думку Бретона, просто чудово!
Найвідоміші представники: Андре Бретон самовпевнено проголосив сюрреалістами половину діячів культури від Данте та Шекспіра до Марселя Дюшана та Пабло Пікассо. Зараз ж до сюрреалістів ми відносимо Хуана Міро, Сальвадора Далі, Макса Ернста, Рене Маґрітта, Мерет Оппенгайм, Фріду Кало, Альберто Джакометті.
Знакові твори:
“Карнавал Арлекіна”, Хуан Міро, 1925. Ця картина – ідеальний приклад “автоматизму”. Митець писав картини, не спланувавши композицію. Він спонтанно малював геометричні форми, з яких потім вигадував персонажів і значення. “Карнавал” символізує свідомість митця, а кожен об’єкт перегукується з важливою частиною його життя. Так Арлекін з діркою в животі – це голодний Міро, кішка в кутку – його кішка, що завжди сиділа поруч, поки той малював, а чорний трикутник у вікні – Ейфелева вежа, яку художник бачив, коли працював у Парижі.
“Син Людський”, Рене Маґрітт, 1946. Картина присвячена улюбленій темі митця – людській цікавості. Обличчя на картині приховане частково, босимволізує постійну жагу пізнати невідоме. Митець казав, що його картини нічого не приховують, але породжують таємницю. Втім, його полотна не мають значення, бо і таємниці не мають значення – вони незвідані.
“Постійність пам’яті”, Сальвадор Далі, 1931. Свій стиль митець називав параноїдально-критичним методом: він занурювався у стан параної, щоб творити. Так народилися його “розфарбовані вручну фотографії сновидінь”. Одна з них – “Постійність пам’яті” – символізує і тривогу кінця часу, і принизливість смерті, і статеву дисфункцію, якої дуже боявся митець, і відносність часу вві сні.
#пусто_про_ізми
“Повернімося до простого, геть пихатий академізм з його незмінними правилами” – сказали європейські художники на початку XX-го століття. Втомлені від нескінченної кількості догм класичного мистецтва, митці звернулись до чогось інтуїтивного та зрозумілого для всіх. Вони не знали, що такий протест назвуть примітивізмом або неопримітивізмом. Просто надихалися мистецтвом первісних культур: наскельними зображеннями, африканськими ритуальними масками, статуетками тощо.
Щодо термінології напряму досі дискутують: мистецтвознавці не можуть вирішити, кого називати примітивістами. Одні іменують так усіх, хто використовує прості форми візуального мистецтва. Інші вважають, що примітивістськими можна називати роботи лише непрофесійних художників. Ті, хто добровільно повернувся до невигадливого живопису – неопримітивісти. Ще існує термін “наївне мистецтво”, що позначає роботи митців, які не здобули академічної художньої освіти.
Найпомітнішою рисою (нео)примітивізму є максимальне спрощення робіт, себто відсутність перспективи та використання основних або чистих кольорів. Професійні митці немов сумували за доіндустріальними часами, тому часто зображували природу та людей, незнайомих із цивілізацією.
Наївне мистецтво ж характеризується “дитячістю” зображення, звідки і назва. Часто на картинах фігурують фантазійні істоти та вигадливі рослини. Художники часто посилаються на мітологію. Іноді “наївні” митці звертаються і до повсякденних ситуацій, наприклад, Ніко Піросмані любив сцени застілля.
Найвідоміші представники: Багато митців цікавились примітивізмом лише у конкретний період творчости. Часто він трансформувався у кубізм, сюрреалізм чи інші напрямки. Дехто повертався до академізму. Серед відомих художників-представників був Поль Гоген. Він втік від цивілізації на Таїті, де спостерігав за місцевою культурою та зображував повсякденне життя острів’ян. Пабло Пікассо ж знайшов натхнення у традиційних африканських масках і статуетках.
Серед представників наївного мистецтва найвідомішою українською мисткинею є Марія Приймаченко. Вона втілює вигадливі образи звірів, птахів і використовує традиційні орнаменти. Роботи художниці є у Львівському музеї імені Шептицького до 20 жовтня. “Наївними” митцями також є Катерина Білокур, Ніко Піросмані та Анрі Руссо.
Знакові картини:
"Видіння після проповіді, або Яків бореться з Ангелом", Поль Гоген, 1888. Гоген змальовує сцену Старого Завіту, підкресливши червоним тлом далекість від фізичного світу. Як і інші примітивісти, він надавав символічного значення роботам. Тоді художник лише починав захоплюватись напрямом, тому плоскість простору та спрощення форм ледь помітні. Фігури Якова та Ангела не пропорційні щодо інших героїв картини. Такий контраст підкреслює те, що Яків та Ангел існують лише в уяві людей, які моляться.
“Звір гуляє”, Марія Приймаченко, 1971. Найчастіше художниця пише вигадливих звірів, не намагаючись зробити їх схожими на справжніх. Яскраві та чисті кольори вона доповнює традиційними орнаментами, які бачила на теслярських виробах батька. Тулуб і голова звіра розділені, наче два окремих елементи картини. Так зображували звірів у доісторичні часи.
“Спляча циганка”, Анрі Руссо, 1897. Руссо вважав себе художником-реалістом, але двовимірність зображення свідчить про інше. Зверніть увагу: Руссо не вмів правильно співвідносити розміри предметів. Це додає роботі деякої мітологічности та фантазійности. Сяйво місяця немов окутує циганку та лева, що надає відчуття спокою.
#пусто_про_ізми
Щодо термінології напряму досі дискутують: мистецтвознавці не можуть вирішити, кого називати примітивістами. Одні іменують так усіх, хто використовує прості форми візуального мистецтва. Інші вважають, що примітивістськими можна називати роботи лише непрофесійних художників. Ті, хто добровільно повернувся до невигадливого живопису – неопримітивісти. Ще існує термін “наївне мистецтво”, що позначає роботи митців, які не здобули академічної художньої освіти.
Найпомітнішою рисою (нео)примітивізму є максимальне спрощення робіт, себто відсутність перспективи та використання основних або чистих кольорів. Професійні митці немов сумували за доіндустріальними часами, тому часто зображували природу та людей, незнайомих із цивілізацією.
Наївне мистецтво ж характеризується “дитячістю” зображення, звідки і назва. Часто на картинах фігурують фантазійні істоти та вигадливі рослини. Художники часто посилаються на мітологію. Іноді “наївні” митці звертаються і до повсякденних ситуацій, наприклад, Ніко Піросмані любив сцени застілля.
Найвідоміші представники: Багато митців цікавились примітивізмом лише у конкретний період творчости. Часто він трансформувався у кубізм, сюрреалізм чи інші напрямки. Дехто повертався до академізму. Серед відомих художників-представників був Поль Гоген. Він втік від цивілізації на Таїті, де спостерігав за місцевою культурою та зображував повсякденне життя острів’ян. Пабло Пікассо ж знайшов натхнення у традиційних африканських масках і статуетках.
Серед представників наївного мистецтва найвідомішою українською мисткинею є Марія Приймаченко. Вона втілює вигадливі образи звірів, птахів і використовує традиційні орнаменти. Роботи художниці є у Львівському музеї імені Шептицького до 20 жовтня. “Наївними” митцями також є Катерина Білокур, Ніко Піросмані та Анрі Руссо.
Знакові картини:
"Видіння після проповіді, або Яків бореться з Ангелом", Поль Гоген, 1888. Гоген змальовує сцену Старого Завіту, підкресливши червоним тлом далекість від фізичного світу. Як і інші примітивісти, він надавав символічного значення роботам. Тоді художник лише починав захоплюватись напрямом, тому плоскість простору та спрощення форм ледь помітні. Фігури Якова та Ангела не пропорційні щодо інших героїв картини. Такий контраст підкреслює те, що Яків та Ангел існують лише в уяві людей, які моляться.
“Звір гуляє”, Марія Приймаченко, 1971. Найчастіше художниця пише вигадливих звірів, не намагаючись зробити їх схожими на справжніх. Яскраві та чисті кольори вона доповнює традиційними орнаментами, які бачила на теслярських виробах батька. Тулуб і голова звіра розділені, наче два окремих елементи картини. Так зображували звірів у доісторичні часи.
“Спляча циганка”, Анрі Руссо, 1897. Руссо вважав себе художником-реалістом, але двовимірність зображення свідчить про інше. Зверніть увагу: Руссо не вмів правильно співвідносити розміри предметів. Це додає роботі деякої мітологічности та фантазійности. Сяйво місяця немов окутує циганку та лева, що надає відчуття спокою.
#пусто_про_ізми
У митців-мінімалістів є два кола пекла: в одному ви шукаєте сенс їхніх робіт. В іншому – сплутали їхню скульптуру з будматеріалами. З’ясовуємо, як допомогти їм уникнути горіння та насолоджуватися витворами мінімалізму.
Мінімалізм – це напрям абстрактного мистецтва 1960-1970-их років. Йому притаманне використання простих геометричних форм і відкидання усіх несуттєвих рис та ідей.
Тоді як абстрактний експресіонізм, який існував паралельно, обирав все драматичне, від палітри до назв, мінімалісти прагнули до чистоти та спокою.
Мистецтво не мало імітувати життя, бо глядач мав взаємодіяти лише з тим, що було перед ним: матеріалом і формою, яку йому надали. Мінімалісти мали дуже буквальне світосприйняття. Френк Стелла, наприклад, пояснював свої роботи так: “Ви бачите те, що ви бачите”.
Митці Ренесансу часто виконували роль проєктувальників — вигадували сюжети, але картини малювали їхні помічники. Так можна було закінчити та продати більше картин. Мінімалісти також часто віддавали свої полотна майстрам і лише контролювали виробництво. Втім, так вони намагалися позбавитися авторської суб’єктивности та зробити мистецтво майже анонімним. Деякі митці переставали давати назви своїм роботам. Наприклад, у Дональда Джадда є 72 роботи “Без назви”.
Як зрозуміти роботи мінімалістів?
Нема що розуміти. Ваше завдання – побачити та оцінити предмет з естетичного та фізичного боку. Який воно має вигляд і що ви відчуваєте, коли його розглядаєте? Нічого не потрібно інтерпретувати, прихованого сенсу немає. Єдине запитання: вам подобається чи ні?
Якщо ви опинитеся в одній кімнаті з мінімалістичною скульптурою, не панікуйте. Придивіться, як був зроблений предмет, як на нього наклали фарбу, чи акуратні його кути. Що більше уваги ви сконцентруєте на предметі, то яскравіше буде ваше враження від нього.
Найвідоміші представники: Одним із перших мінімалістів був Френк Стелла. Від моменту, коли його “Чорні картини” виставили у 1959 році в Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва, почали відлік напрямку. Інші видатні мінімалісти: Карл Андре, Дональд Джадд, Ден Флавін, Роберт Морріс, Соль Левітт.
Знакові твори:
“Монохромна картина”, Ів Кляйн, 1962. Ів Кляйн писав монохромні картини ще у 1947. Це був його протест проти ідеї, що картина має зображати щось. Відтоді й до смерті він створив майже 200 таких. В назві кожної є абревіатура “IKB”. Вона означає “International Klein Blue” — митець дуже любив синій колір і писав одним авторським відтінком.
“Без назви (Стопка)”, Дональд Джадд, 1967. Це фрагментована скульптура, яка має вигляд 12-ти полиць. Кожна вилита зі сталі у цеху в Нью-Джерсі та пофарбована збоку в зелений. Утім, насправді об’єктів тут 23 — це 12 полиць та 11 просторів у 22,8 см між ними. Це так звана “поляризація”: полиці існують окремо, але сприймаємо ми їх як одне ціле.
“Ретроспектива”, Ден Флавін, 1987. Митець обмежив свої матеріали кольоровими флуоресцентними лампами, і все своє життя працював зі світлом. Він доводив, що з простих матеріалів можуть виникнути складні композиції.
#пусто_про_ізми
Мінімалізм – це напрям абстрактного мистецтва 1960-1970-их років. Йому притаманне використання простих геометричних форм і відкидання усіх несуттєвих рис та ідей.
Тоді як абстрактний експресіонізм, який існував паралельно, обирав все драматичне, від палітри до назв, мінімалісти прагнули до чистоти та спокою.
Мистецтво не мало імітувати життя, бо глядач мав взаємодіяти лише з тим, що було перед ним: матеріалом і формою, яку йому надали. Мінімалісти мали дуже буквальне світосприйняття. Френк Стелла, наприклад, пояснював свої роботи так: “Ви бачите те, що ви бачите”.
Митці Ренесансу часто виконували роль проєктувальників — вигадували сюжети, але картини малювали їхні помічники. Так можна було закінчити та продати більше картин. Мінімалісти також часто віддавали свої полотна майстрам і лише контролювали виробництво. Втім, так вони намагалися позбавитися авторської суб’єктивности та зробити мистецтво майже анонімним. Деякі митці переставали давати назви своїм роботам. Наприклад, у Дональда Джадда є 72 роботи “Без назви”.
Як зрозуміти роботи мінімалістів?
Нема що розуміти. Ваше завдання – побачити та оцінити предмет з естетичного та фізичного боку. Який воно має вигляд і що ви відчуваєте, коли його розглядаєте? Нічого не потрібно інтерпретувати, прихованого сенсу немає. Єдине запитання: вам подобається чи ні?
Якщо ви опинитеся в одній кімнаті з мінімалістичною скульптурою, не панікуйте. Придивіться, як був зроблений предмет, як на нього наклали фарбу, чи акуратні його кути. Що більше уваги ви сконцентруєте на предметі, то яскравіше буде ваше враження від нього.
Найвідоміші представники: Одним із перших мінімалістів був Френк Стелла. Від моменту, коли його “Чорні картини” виставили у 1959 році в Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва, почали відлік напрямку. Інші видатні мінімалісти: Карл Андре, Дональд Джадд, Ден Флавін, Роберт Морріс, Соль Левітт.
Знакові твори:
“Монохромна картина”, Ів Кляйн, 1962. Ів Кляйн писав монохромні картини ще у 1947. Це був його протест проти ідеї, що картина має зображати щось. Відтоді й до смерті він створив майже 200 таких. В назві кожної є абревіатура “IKB”. Вона означає “International Klein Blue” — митець дуже любив синій колір і писав одним авторським відтінком.
“Без назви (Стопка)”, Дональд Джадд, 1967. Це фрагментована скульптура, яка має вигляд 12-ти полиць. Кожна вилита зі сталі у цеху в Нью-Джерсі та пофарбована збоку в зелений. Утім, насправді об’єктів тут 23 — це 12 полиць та 11 просторів у 22,8 см між ними. Це так звана “поляризація”: полиці існують окремо, але сприймаємо ми їх як одне ціле.
“Ретроспектива”, Ден Флавін, 1987. Митець обмежив свої матеріали кольоровими флуоресцентними лампами, і все своє життя працював зі світлом. Він доводив, що з простих матеріалів можуть виникнути складні композиції.
#пусто_про_ізми
Серед мистецьких жанрів є свій Бруно Марс – флюксус. Він грає на всіх інструментах, міксує жанри і дивиться на світ крізь кольорові окуляри. Розбираємося, чому цей напрям у мистецтві не пов’язаний з “флюсом” (як подумала наша головна редакторка), “фікусом” (це вже дизайнерка) і як ставити перфоманси за п‘ять хвилин.
Флюксус (з латини потік) – це мистецький напрям, який сформувався у 1960-х у Нью-Йорку. Його послідовники намагалися стерти кордони між мистецтвом і буденністю, навчити людей бачити красу в простих речах та жити моментом.
Концепцію флюксусу сформулював американський художник Джорж Мачюнас. Його надихали роботи дадаїста Марселя Дюшана, новий реалізм і гепенінги Аллана Капроу. Поєднавши ці ідеї, він видав “Маніфест флюксусу”: протест проти комерційної та академічної культури, за розвиток живого мистецтва та єдину мистецьку революцію.
Як розпізнати флюксус?
1. Митець змішує все, що змішується: себе з середовищем, високе з буденним, непоєднувані жанри та види мистецтва. Ніяких правил, ніяких кордонів.
2. Все просто і водночас складно. Роботи створюються з простих речей, але в них багато алюзій та натяків.
3. Спонтанність, експерименти, імпровізація. Митці Флюксус-групи ввели в моду перфоманси та гепенінги.
Перфоманс – одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу.
Гепенінг – одна з форм акціоністського мистецтва, де традиційний художній твір замінюється простим жестом, розіграною виставою, спровокованою подією.
Найвідоміші представники: Джордж Мачюнас, Йозеф Бойс, Джордж Брехт, Йоко Оно, Нам Джун Пайк, Еліс Гатчінз.
Знакові перфоманси:
“Я люблю Америку, а Америка любить мене”, Йозеф Бойс. Німецький художник прилетів з Європи в аеропорт Нью-Йорка. Звідти на швидкій, щоб навіть не торкатися американської землі для чистоти експерименту, його відвезли до галереї. Там він провів три дні по 8 годин замкнений в кімнаті з диким койотом – символом Америки. Койот поступово звик до митця, який символізував іноземців, та навіть дав себе обійняти. Цим митець намагався примирити американське суспільство, розділене В’єтнамською війною. Тільки через прямий діалог можна побудувати толерантність та гармонію.
“Відріж шматок”, Йоко Оно. Мисткиня мовчки сиділа на сцені. На ній чорна сукня, а поруч лежать ножиці. Глядачам пропонують підійти та відрізати шматок від плаття. Спочатку стримано, а потім вже агресивно та жорстоко глядачі шматували її одяг та спіднє. Перфоманс показує істину природу людини краще, ніж картина чи скульптура, і щиріше, ніж театральна вистава.
“Крапельна музика”, Джордж Брехт. Митець виніс на сцену драбину та склянку. Заліз на драбину і згори лив воду у склянку. Брехт вважав, що не існує нічого немузичного. Все створює музику, якщо ви хочете її почути.
Як створити флюксус-перфоманс за 5 хвилин?
Запаліть сірник та дивіться, як він горить. (“П’єса світла”, Йоко Оно)
Кидайтеся предметами, що занадто легкі, аби кидатися. (“Падіння”, Лі Гефлін)
Поставте на сцені плакат “Повернуся через 10 хвилин” і підіть на каву. (“Я повернуся через 10 хвилин”, Бен Вотьє)
Розріжте пальто навпіл та носіть половинки окремо. (“Мода”, Мілан Книжак)
#пусто_про_ізми
Флюксус (з латини потік) – це мистецький напрям, який сформувався у 1960-х у Нью-Йорку. Його послідовники намагалися стерти кордони між мистецтвом і буденністю, навчити людей бачити красу в простих речах та жити моментом.
Концепцію флюксусу сформулював американський художник Джорж Мачюнас. Його надихали роботи дадаїста Марселя Дюшана, новий реалізм і гепенінги Аллана Капроу. Поєднавши ці ідеї, він видав “Маніфест флюксусу”: протест проти комерційної та академічної культури, за розвиток живого мистецтва та єдину мистецьку революцію.
Як розпізнати флюксус?
1. Митець змішує все, що змішується: себе з середовищем, високе з буденним, непоєднувані жанри та види мистецтва. Ніяких правил, ніяких кордонів.
2. Все просто і водночас складно. Роботи створюються з простих речей, але в них багато алюзій та натяків.
3. Спонтанність, експерименти, імпровізація. Митці Флюксус-групи ввели в моду перфоманси та гепенінги.
Перфоманс – одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу.
Гепенінг – одна з форм акціоністського мистецтва, де традиційний художній твір замінюється простим жестом, розіграною виставою, спровокованою подією.
Найвідоміші представники: Джордж Мачюнас, Йозеф Бойс, Джордж Брехт, Йоко Оно, Нам Джун Пайк, Еліс Гатчінз.
Знакові перфоманси:
“Я люблю Америку, а Америка любить мене”, Йозеф Бойс. Німецький художник прилетів з Європи в аеропорт Нью-Йорка. Звідти на швидкій, щоб навіть не торкатися американської землі для чистоти експерименту, його відвезли до галереї. Там він провів три дні по 8 годин замкнений в кімнаті з диким койотом – символом Америки. Койот поступово звик до митця, який символізував іноземців, та навіть дав себе обійняти. Цим митець намагався примирити американське суспільство, розділене В’єтнамською війною. Тільки через прямий діалог можна побудувати толерантність та гармонію.
“Відріж шматок”, Йоко Оно. Мисткиня мовчки сиділа на сцені. На ній чорна сукня, а поруч лежать ножиці. Глядачам пропонують підійти та відрізати шматок від плаття. Спочатку стримано, а потім вже агресивно та жорстоко глядачі шматували її одяг та спіднє. Перфоманс показує істину природу людини краще, ніж картина чи скульптура, і щиріше, ніж театральна вистава.
“Крапельна музика”, Джордж Брехт. Митець виніс на сцену драбину та склянку. Заліз на драбину і згори лив воду у склянку. Брехт вважав, що не існує нічого немузичного. Все створює музику, якщо ви хочете її почути.
Як створити флюксус-перфоманс за 5 хвилин?
Запаліть сірник та дивіться, як він горить. (“П’єса світла”, Йоко Оно)
Кидайтеся предметами, що занадто легкі, аби кидатися. (“Падіння”, Лі Гефлін)
Поставте на сцені плакат “Повернуся через 10 хвилин” і підіть на каву. (“Я повернуся через 10 хвилин”, Бен Вотьє)
Розріжте пальто навпіл та носіть половинки окремо. (“Мода”, Мілан Книжак)
#пусто_про_ізми
Forwarded from Пусто
“Хай буде світло” – сказав Робер Делоне і з’явився орфізм.
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Якщо на час карантину ви опинилися за містом, копати грядки теж можна богемно. Просто називайте це лендартом і фотографуйте результати для майбутньої виставки. З’ясовуємо, що це за естетично приємний та eco-friendly мистецький напрям для дауншифтерів*.
Ленда́рт – це мистецький напрям, який сформувався у Великій Британії та США у 1960-70-х. Його послідовники створювали роботи на природі далеко від міст. Зазвичай лендарт-інсталяції робили з каміння, землі, води чи інших природних ресурсів, які були доступні на обраній локації.
Перші лендарт-роботи належали до концептуального мистецтва. Утім, концепти більшости робіт були схожими – багатство природи та її взаємодія з людиною. Так лендарт став самостійним напрямом. Як і концептуалізм та мінімалізм, лендарт протистояв поп-арту та заперечував комерційне мистецтво. Щоб стати популярним, він загравав з новоствореним природозахисним рухом.
Послідовники напряму створювали інсталяції далеко від населених пунктів, тому побачити їх можна було лише на фотовиставках. Рідко митці привозили землю чи каміння з локації, щоб створити інсталяцію в галереї.
Лендарт-роботи були масштабними та дорогими, їх здебільшого фінансували фонди. У 1970-х на піці популярності напряму почався економічний спад і митці втратили фінансування. Тоді ж один із ключових творців напряму Роберт Смітсон загинув і лендарт почав втрачати популярність.
Найвідоміші представники: Алан Сонфіст, Роберт Смітсон, Енді Голдсворті, Річард Лонґ, Нільс-Удо, Чарльз Росс, Майкл Хейзер, дует Крісто та Жанна-Клод.
Знакові роботи:
“Синергія”, Мартін Гілл та Філіпа Джоунс. Це скульптура з очерету та лляних мотузок, які витають над озером. Усі елементи тримаються завдяки тенсегріті – інженерному принципі, за допомогою якого з натягнутих тросів та міцних стрижнів будують споруди. Така скульптура неможлива без синергії: кожен її елемент має сильну власну енергію, але якщо його поєднати з іншими, енергія кожного елемента і скульптури загалом стане потужнішою. Так митці показують тонкий баланс між світом людей та природою, і як стале використання ресурсів допоможе і нам, і їй.
“Подих пустелі”, група D.A.S.T Arteam. Ми бачимо дві спіралі в пустелі Хургада: одна – з заглиблень, інша – з пагорбів. Пустельний пейзаж – це простори свідомости, а спіралі в ній символізують відчуття нескінченности. Роботу створили у 1997, але її все ще можна побачити зі супутника. Її поступове руйнування символізує плинність часу.
“Вкритий берег”, Крісто та Жанна-Клод. Творчий дует вкрив берег довжиною 2,4 кілометри тканиною площею 100 квадратних кілометрів та перев’язав все це мотузками. Робота над інсталяцією зайняла 17 тисяч годин (4 тижні), а потім її сфотографували та прибрали. Ідея проста: це красиво та естетично. Крісто часто хвалився, що він митець, у якого немає існуючих робіт, лише згадки про них. Митці згодом часто зверталися до цього концепту та вкривали різні будівлі та ландшафти.
#пусто_про_ізми
*Дауншифтер – людина, яка відмовилася від міської метушні та переїхала за місто. Наприклад, був собі проджект-менеджер, втомився від стресу, звільнився, живе в селі та називає себе дауншифтером.
Ленда́рт – це мистецький напрям, який сформувався у Великій Британії та США у 1960-70-х. Його послідовники створювали роботи на природі далеко від міст. Зазвичай лендарт-інсталяції робили з каміння, землі, води чи інших природних ресурсів, які були доступні на обраній локації.
Перші лендарт-роботи належали до концептуального мистецтва. Утім, концепти більшости робіт були схожими – багатство природи та її взаємодія з людиною. Так лендарт став самостійним напрямом. Як і концептуалізм та мінімалізм, лендарт протистояв поп-арту та заперечував комерційне мистецтво. Щоб стати популярним, він загравав з новоствореним природозахисним рухом.
Послідовники напряму створювали інсталяції далеко від населених пунктів, тому побачити їх можна було лише на фотовиставках. Рідко митці привозили землю чи каміння з локації, щоб створити інсталяцію в галереї.
Лендарт-роботи були масштабними та дорогими, їх здебільшого фінансували фонди. У 1970-х на піці популярності напряму почався економічний спад і митці втратили фінансування. Тоді ж один із ключових творців напряму Роберт Смітсон загинув і лендарт почав втрачати популярність.
Найвідоміші представники: Алан Сонфіст, Роберт Смітсон, Енді Голдсворті, Річард Лонґ, Нільс-Удо, Чарльз Росс, Майкл Хейзер, дует Крісто та Жанна-Клод.
Знакові роботи:
“Синергія”, Мартін Гілл та Філіпа Джоунс. Це скульптура з очерету та лляних мотузок, які витають над озером. Усі елементи тримаються завдяки тенсегріті – інженерному принципі, за допомогою якого з натягнутих тросів та міцних стрижнів будують споруди. Така скульптура неможлива без синергії: кожен її елемент має сильну власну енергію, але якщо його поєднати з іншими, енергія кожного елемента і скульптури загалом стане потужнішою. Так митці показують тонкий баланс між світом людей та природою, і як стале використання ресурсів допоможе і нам, і їй.
“Подих пустелі”, група D.A.S.T Arteam. Ми бачимо дві спіралі в пустелі Хургада: одна – з заглиблень, інша – з пагорбів. Пустельний пейзаж – це простори свідомости, а спіралі в ній символізують відчуття нескінченности. Роботу створили у 1997, але її все ще можна побачити зі супутника. Її поступове руйнування символізує плинність часу.
“Вкритий берег”, Крісто та Жанна-Клод. Творчий дует вкрив берег довжиною 2,4 кілометри тканиною площею 100 квадратних кілометрів та перев’язав все це мотузками. Робота над інсталяцією зайняла 17 тисяч годин (4 тижні), а потім її сфотографували та прибрали. Ідея проста: це красиво та естетично. Крісто часто хвалився, що він митець, у якого немає існуючих робіт, лише згадки про них. Митці згодом часто зверталися до цього концепту та вкривали різні будівлі та ландшафти.
#пусто_про_ізми
*Дауншифтер – людина, яка відмовилася від міської метушні та переїхала за місто. Наприклад, був собі проджект-менеджер, втомився від стресу, звільнився, живе в селі та називає себе дауншифтером.
Telegram
Пусто
Звикли застосовувати епітет “концептуальний” до фотографій в інстаграмі? Ранкові #пусто_про_ізми розкажуть, як знаходити натхнення у стільцях, де виставляти порожні листки й чому концептуалізм – це не про кожну гарну світлину в стрічці.
Концептуалізм – це…
Концептуалізм – це…
Представники попарту – головні сноби 20-го сторіччя. Під видом боротьби з елітарністю мистецтва, вони продавали багачам копії етикеток та вирізок із газет (і про себе сміялися з них). З’ясовуємо, як комерційне мистецтво посунуло концептуальну “мазню” та як попарт став другим дадаїзмом.
Попарт – це мистецький напрям, що домінував у 1950-1960-их у Великій Британії та США. Він заперечував елітарність і суб’єктивність абстрактного експресіонізму, в якому важливі техніка та переживання художника (найвідоміший представник – Джексон Поллок). Митці попарту ж (часто іронічно) звеличували “низьке” мистецтво: попкультури, комерційного дизайну, знаменитостей, їжі.
“Мені так шкода людей, які вважають потворними мильниці та пляшки Кока-Коли, бо вони живуть в оточені цих предметів і від цього нещасні” – казав Роберт Раушенберг, представник попарту.
Як впізнати попарт роботу? Річард Гамільтон вважав, що всі вони: популярні (створені для великих авдиторій), тимчасові (короткочасні рішення), одноразові (легко забуваються), дешеві, виробляються масово, молоді (націлені на молодь), жартівливі, сексуальні, затійливі, шикарні, бізнес-орієнтовані.
У своїх ідеях попарт схожий на дадаїзм. Обидва напрями розмивали кордони між високим мистецтвом і щоденним побутом. Дадаїсти робили це заради протесту проти класичного мистецтва, а попарт-митці хотіли показати, як масова культура впливає на особистість.
Видатні представники: Едуардо Паолоцци, Річард Гамільтон, Роберт Раушенберг, Джаспер Джонс, Енді Воргол, Рой Ліхтенштейн.
Знакові твори:
“Я була іграшкою багача”, Едуардо Паолоцци. Це колаж із журнальних вирізок. Ми бачимо жінку, цитати зі статей, логотипи вишневого пирога, й апельсинового соку та військові літаки. Колаж зухвалий та неакуратний. Паолоцци показує, як бренди та реклама переповнюють життя людей в епоху консюмеризму. До речі, саме завдяки фразі “Pop!” біля пістолету і з’явився термін попарт.
“Прапор”, Джаспер Джонс. Це не звичайний американський прапор. Джонс склеїв на фанері клаптики газет і полотна, а потім змішав фарбу з воском й пофарбував усе це в американський прапор. Джонс запитує: це прапор чи зображення прапора? І якщо будь-який прапор – по суті пофарбована тканина, в чому різниця між символом нації і колажем, зробленим із “неконцептуальних” газетних вирізок?
“Дівчина, що тоне”, Рой Ліхнтенштейн. Митець часто використовував вирізки з коміксів та перемальовував їх як повноцінні картини. Він користувався технікою Бен-Дея, якою друкували комікси, – малював окремими крапками, які око зводило в цілісну картинку. Друкарні робили це для економії фарби. Ліхтенштейн бачив іронію в тому, що його роботи, які мільйонери гордо вішали у вітальні, – звичайні копії безціні.
#пусто_про_ізми
Попарт – це мистецький напрям, що домінував у 1950-1960-их у Великій Британії та США. Він заперечував елітарність і суб’єктивність абстрактного експресіонізму, в якому важливі техніка та переживання художника (найвідоміший представник – Джексон Поллок). Митці попарту ж (часто іронічно) звеличували “низьке” мистецтво: попкультури, комерційного дизайну, знаменитостей, їжі.
“Мені так шкода людей, які вважають потворними мильниці та пляшки Кока-Коли, бо вони живуть в оточені цих предметів і від цього нещасні” – казав Роберт Раушенберг, представник попарту.
Як впізнати попарт роботу? Річард Гамільтон вважав, що всі вони: популярні (створені для великих авдиторій), тимчасові (короткочасні рішення), одноразові (легко забуваються), дешеві, виробляються масово, молоді (націлені на молодь), жартівливі, сексуальні, затійливі, шикарні, бізнес-орієнтовані.
У своїх ідеях попарт схожий на дадаїзм. Обидва напрями розмивали кордони між високим мистецтвом і щоденним побутом. Дадаїсти робили це заради протесту проти класичного мистецтва, а попарт-митці хотіли показати, як масова культура впливає на особистість.
Видатні представники: Едуардо Паолоцци, Річард Гамільтон, Роберт Раушенберг, Джаспер Джонс, Енді Воргол, Рой Ліхтенштейн.
Знакові твори:
“Я була іграшкою багача”, Едуардо Паолоцци. Це колаж із журнальних вирізок. Ми бачимо жінку, цитати зі статей, логотипи вишневого пирога, й апельсинового соку та військові літаки. Колаж зухвалий та неакуратний. Паолоцци показує, як бренди та реклама переповнюють життя людей в епоху консюмеризму. До речі, саме завдяки фразі “Pop!” біля пістолету і з’явився термін попарт.
“Прапор”, Джаспер Джонс. Це не звичайний американський прапор. Джонс склеїв на фанері клаптики газет і полотна, а потім змішав фарбу з воском й пофарбував усе це в американський прапор. Джонс запитує: це прапор чи зображення прапора? І якщо будь-який прапор – по суті пофарбована тканина, в чому різниця між символом нації і колажем, зробленим із “неконцептуальних” газетних вирізок?
“Дівчина, що тоне”, Рой Ліхнтенштейн. Митець часто використовував вирізки з коміксів та перемальовував їх як повноцінні картини. Він користувався технікою Бен-Дея, якою друкували комікси, – малював окремими крапками, які око зводило в цілісну картинку. Друкарні робили це для економії фарби. Ліхтенштейн бачив іронію в тому, що його роботи, які мільйонери гордо вішали у вітальні, – звичайні копії безціні.
#пусто_про_ізми
Якщо шукати серед мистецьких напрямів меланхолійного підлітка з розтягнутим гольфом і Placebo в навушниках, то це — романтизм. Стиль живопису ХІХ століття, який прийшов на зміну суворости й лаконічности класицизму (аka суворому батькові). Романтизм апелює до емоцій, зосереджується на переживаннях героя і хоче зробити нас не просто глядачем, а “затягнути” на полотно, змусити відчути себе учасником, не свідком. Розповідаємо, як він встигає бути і бунтівним, і задумано-мовчазним: робить усе, аби спровокувати.
Романтизм “народився” з картиною Теодора Жеріко “Пліт Медузи”, про яку ми детально розповіли тут. Художник написав трагедію: через недбалість капітана від голоду, спеки та канібалізму померли десятки людей, яких країна покинула напризволяще. Композиція полотна вражала: глядач немов стояв на краю плоту, а герої були обернені до нього спиною. На горизонті вони бачили цятку — вітрильник “Аргус”, який міг бути їхнім спасінням. “Пліт медузи” зачіпав глядачів: вони жахалися, обурювалися, а, отже, виконували те, чого хотів Жеріко — реагували. Ежен Делакруа, близький друг Теодора і також художник, побачивши картину, вибіг із виставки та не зупинявся аж до свого дому. Незабаром він і сам написав полотно, яке стало ще одним символом романтизму — “Свобода на барикадах”. На обидвох картинах є схожа деталь: купа мерців, “викинутих” художником на передній план. Це поширений прийом серед романтиків, який використовували, щоб вивести глядача на емоцію і “шокувати”. Попередники-класицисти не могли собі дозволити такої провокації.
Інший бік романтизму — глибокий психологізм. Митець хоче не просто змусити глядача щось відчувати, він вимагає, щоб той перейнявся емоціями героя картини. Нас має сповнювати сум, коли ми дивимося на “Станчика” Яна Матейко, меланхолійна невизначеність від “Одинака над морем туману” Каспара Давида Фрідріха чи жахатися від “Капрічос” Франциска Гойї. Такі ідеї шокували публіку: раніше вони приходили на виставку оцінити, у кого найрум’яніший янгол, найчіткіше написаний меч чи наймайстерніше виведений малюнок. Тепер їх змушували задуматися про внутрішні переживання і страхи.
Відомі представники: Ежен Делакруа, Теодор Жеріко, Франциско Гойя, Каспар Фрідріх, Ян Матейко, Карл Брюллов, Вільям Тернер, Іван Айвазовський
Знакові картини:
Про “Свободу на барикадах” та творчість Теодора Жеріко ми писали ось тут. Але не французькими авторами єдиними:
“Станчик” (авторка тексту подумки кривляється “Станчик-стаканчик”), Ян Матейко — цією роботою польского художника Матейка часто ілюструють романтизм у підручниках. Герой картини — реальний чоловік, придворний блазень Станіслав Гуска (звідси з скорочене ім’я, яким названа картина). Матейко ловить жартівливого сатирика Станчика у момент розпачу: після поразки Польщі під Смоленськом (на це натякають нам цифри “1514” та назва міста на листі, який він щойно прочитав). Яскравий одяг блазня контрастує з його відчаєм. На тлі у дверях ми бачимо бурхливий бал, але Станіслав більше не може розважатися: він сповнений тривоги перед майбутнім.
“Етапи життя”, Каспар Давид Фрідріх — цей німецький романтик відомий картиною “Одинак над морем туману”, яку кожен запам’ятав з розділу про романтизм у шкільному підручнику із зарубіжної літератури. Фрідріх часто писав роботи за таким принципом: його герой обернений до нас спиною, щоб виникло враження, що ми також на полотні та підглядаємо за ним. На пейзажі “Етапи життя” зображені люди різного віку перед морем. Воно у Фрідріха уособлює потойбіччя, життя після смерти. Якщо уважно розглянути картину, можна помітити, що вітрильники на воді реплікують персонажів: найближчі до берега — маленькі діти, а найдалі — старий чоловік і корабель з піднятими вітрилами, який мчить у далечінь.
#пусто_про_ізми
Романтизм “народився” з картиною Теодора Жеріко “Пліт Медузи”, про яку ми детально розповіли тут. Художник написав трагедію: через недбалість капітана від голоду, спеки та канібалізму померли десятки людей, яких країна покинула напризволяще. Композиція полотна вражала: глядач немов стояв на краю плоту, а герої були обернені до нього спиною. На горизонті вони бачили цятку — вітрильник “Аргус”, який міг бути їхнім спасінням. “Пліт медузи” зачіпав глядачів: вони жахалися, обурювалися, а, отже, виконували те, чого хотів Жеріко — реагували. Ежен Делакруа, близький друг Теодора і також художник, побачивши картину, вибіг із виставки та не зупинявся аж до свого дому. Незабаром він і сам написав полотно, яке стало ще одним символом романтизму — “Свобода на барикадах”. На обидвох картинах є схожа деталь: купа мерців, “викинутих” художником на передній план. Це поширений прийом серед романтиків, який використовували, щоб вивести глядача на емоцію і “шокувати”. Попередники-класицисти не могли собі дозволити такої провокації.
Інший бік романтизму — глибокий психологізм. Митець хоче не просто змусити глядача щось відчувати, він вимагає, щоб той перейнявся емоціями героя картини. Нас має сповнювати сум, коли ми дивимося на “Станчика” Яна Матейко, меланхолійна невизначеність від “Одинака над морем туману” Каспара Давида Фрідріха чи жахатися від “Капрічос” Франциска Гойї. Такі ідеї шокували публіку: раніше вони приходили на виставку оцінити, у кого найрум’яніший янгол, найчіткіше написаний меч чи наймайстерніше виведений малюнок. Тепер їх змушували задуматися про внутрішні переживання і страхи.
Відомі представники: Ежен Делакруа, Теодор Жеріко, Франциско Гойя, Каспар Фрідріх, Ян Матейко, Карл Брюллов, Вільям Тернер, Іван Айвазовський
Знакові картини:
Про “Свободу на барикадах” та творчість Теодора Жеріко ми писали ось тут. Але не французькими авторами єдиними:
“Станчик” (авторка тексту подумки кривляється “Станчик-стаканчик”), Ян Матейко — цією роботою польского художника Матейка часто ілюструють романтизм у підручниках. Герой картини — реальний чоловік, придворний блазень Станіслав Гуска (звідси з скорочене ім’я, яким названа картина). Матейко ловить жартівливого сатирика Станчика у момент розпачу: після поразки Польщі під Смоленськом (на це натякають нам цифри “1514” та назва міста на листі, який він щойно прочитав). Яскравий одяг блазня контрастує з його відчаєм. На тлі у дверях ми бачимо бурхливий бал, але Станіслав більше не може розважатися: він сповнений тривоги перед майбутнім.
“Етапи життя”, Каспар Давид Фрідріх — цей німецький романтик відомий картиною “Одинак над морем туману”, яку кожен запам’ятав з розділу про романтизм у шкільному підручнику із зарубіжної літератури. Фрідріх часто писав роботи за таким принципом: його герой обернений до нас спиною, щоб виникло враження, що ми також на полотні та підглядаємо за ним. На пейзажі “Етапи життя” зображені люди різного віку перед морем. Воно у Фрідріха уособлює потойбіччя, життя після смерти. Якщо уважно розглянути картину, можна помітити, що вітрильники на воді реплікують персонажів: найближчі до берега — маленькі діти, а найдалі — старий чоловік і корабель з піднятими вітрилами, який мчить у далечінь.
#пусто_про_ізми
Колись Леонардо не знав, що творить у чінквенченто, Жеріко не проголошував себе романтиком, а Рафаель не підозрював, що його ім’ям назвуть братство. А потім культурологи, критики й арт-дилери почали групувати митців за філософією та технікою, а ті — писати картини й маніфести нових напрямків. Ми ж започаткували рубрику #пусто_про_ізми і спробували про це розповісти.
#пусто_про_ізми допоможе вам дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Ділимося підбіркою усіх матеріалів про епохи та течії від Пусто. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
Чінквенченто — https://t.me/pustoproject/116
Романтизм — https://t.me/pustoproject/612
Прерафаеліти — https://t.me/pustoproject/241
Ар-нуво (сецесизм) — https://t.me/pustoproject/180
Імпресіонізм — https://t.me/pustoproject/5
Імпресіонізм у Франції — https://t.me/pustoproject/21
Імпресіонізм у Німеччині — https://t.me/pustoproject/45
Імпресіонізм у США — https://t.me/pustoproject/61
Імпресіонізм в Україні — https://t.me/pustoproject/74
Імпресіонізм неімпресіоністів — https://t.me/pustoproject/124
Примітивізм, неопримітивізм — https://t.me/pustoproject/426
Абстракціонізм — https://t.me/pustoproject/82
Фовізм — https://t.me/pustoproject/110
Експресіонізм — https://t.me/pustoproject/98
Футуризм — https://t.me/pustoproject/90
Кубізм — https://t.me/pustoproject/141
Орфізм — https://t.me/pustoproject/247
Супрематизм — https://t.me/pustoproject/133
Дадаїзм — https://t.me/pustoproject/216
Конструктивізм — https://t.me/pustoproject/302
Перфоманc — https://t.me/pustoproject/154
Концептуалізм — https://t.me/pustoproject/312
Сюрреалізм — https://t.me/pustoproject/396
Флюксус — https://t.me/pustoproject/522
Функціоналізм — https://t.me/pustoproject/362
Мінімалізм — https://t.me/pustoproject/426
Лендарт — https://t.me/pustoproject/583
Попарт — https://t.me/pustoproject/604
#пусто_про_ізми допоможе вам дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Ділимося підбіркою усіх матеріалів про епохи та течії від Пусто. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
Чінквенченто — https://t.me/pustoproject/116
Романтизм — https://t.me/pustoproject/612
Прерафаеліти — https://t.me/pustoproject/241
Ар-нуво (сецесизм) — https://t.me/pustoproject/180
Імпресіонізм — https://t.me/pustoproject/5
Імпресіонізм у Франції — https://t.me/pustoproject/21
Імпресіонізм у Німеччині — https://t.me/pustoproject/45
Імпресіонізм у США — https://t.me/pustoproject/61
Імпресіонізм в Україні — https://t.me/pustoproject/74
Імпресіонізм неімпресіоністів — https://t.me/pustoproject/124
Примітивізм, неопримітивізм — https://t.me/pustoproject/426
Абстракціонізм — https://t.me/pustoproject/82
Фовізм — https://t.me/pustoproject/110
Експресіонізм — https://t.me/pustoproject/98
Футуризм — https://t.me/pustoproject/90
Кубізм — https://t.me/pustoproject/141
Орфізм — https://t.me/pustoproject/247
Супрематизм — https://t.me/pustoproject/133
Дадаїзм — https://t.me/pustoproject/216
Конструктивізм — https://t.me/pustoproject/302
Перфоманc — https://t.me/pustoproject/154
Концептуалізм — https://t.me/pustoproject/312
Сюрреалізм — https://t.me/pustoproject/396
Флюксус — https://t.me/pustoproject/522
Функціоналізм — https://t.me/pustoproject/362
Мінімалізм — https://t.me/pustoproject/426
Лендарт — https://t.me/pustoproject/583
Попарт — https://t.me/pustoproject/604
Розставте розділові знаки у реченні: “Жити не можна пригнічуватися”. Труднощі у виконанні цього завдання спіткали людей епохи бароко. Після наукових відкриттів, які показали, що Сонце не крутиться навколо Землі, планета не пласка, а людина — не центр Всесвіту, вони почувалися покинутими. Їхнє уявлення про світ різко змінилося. Ідеали епохи Відродження вже не були актуальними, а нових ще не знайшли. Так бароко стало епохою “життя заради моменту”, гедонізму і пишности. З’ясовуємо, як ці ідеали проявлялися у живописі XVII століття.
НІ — ПРОСТОТІ
Людина епохи бароко не сприймає природність. Вона прагне до якнайтоншої талії у корсеті, якнайвищого каблука та якнайхитромудрішої перуки. У живописі вона шукає такої ж неприродности, динаміки та свята.
Митці епохи бароко стерли межу між реальним і вигаданим: на їхніх картинах часто мітологічні герої з’являлися пліч-о-пліч з реальними генералами чи офіцерами, а персонажі біблійних історій були одягнені за останньою модою.
Якщо мистецтво Відродження зберігало дистанцію між твором і глядачем, то бароко намагалося якнайбільше його зачепити. Тому Караваджо писав криваві сцени відрізання голів, а Рубенс — драматичні сцени з грецьких мітів, які схожі радше на театр, ніж на справжнє життя.
Художники прагнуть показати помпезність через яскраві кольори (найчастіше – червоний, зелений та синій), грубі мазки та гіперболізовані емоції. Форми у живописі цієї епохи плавні й округлі чи то сукня інфанти на “Менінах” Веласкеса, чи то оголені сідниці грецької богині на картині Рубенса.
ВЕЛИЧНА МАНЕРА vs КАРАВАДЖИЗМ
Живопис бароко ділиться на два табори. Перший — це “maniera grande”. До нього зараховують картини з історичними чи мітологічними сюжетами, церковні фрески та портрети. Герої таких полотен мають ідеальний вигляд: вони юні й бадьорі, стоять у витончених позах, їхній одяг завжди чистий, а погляди блаженні й відсторонені. Художникам цієї школи притаманні світлі яскраві кольори.
Напротивагу цьому караваджизм, названий на честь Мікеланджело Мерізі да Караваджо, показує тих же мітологічних чи біблійних персонажів ув образі звичайного люду. Так Юдит на своїй відомій картині Караваджо одягає не в королівські шати, як це часто робили до нього, а в одяг звичайної міщанки. За модель він бере не високоповажну даму, а повію. Караваджисти граються зі світлом та тінню, часто зображають героїв на чорному тлі, ніби на них спрямоване жовте контрове світло, а позаду пітьма.
ЗНАКОВІ КАРТИНИ
“Викрадення доньок Левкіппа”, Пауль Пітер Рубенс — Герої цього полотна, брати Кастор і Полідевк, відомі через свою братерську любов, відданість і самовіддачу. Але Рубенса ця історія не цікавить: він розповідає про те, як юнаки задля помсти своїм ворогам викрали їхніх наречених. Ця сцена театральна: тіла дівчат вигнуті неприродно, навіть під час такої події вони залишаються божественно красивими та вишуканими. Рубенс у найкращих традиціях бароко ідеалізує, гіперболізує та естетизує нереалістичність зображеного.
“Тріумф Вакха”, Дієґо Веласкес — на полотні зображений Діонисій, бог вина, як метафор на п’янство. Замість того, щоб “посадити” поряд із ним прекрасних вакханок, художник пише звичайних іспанських “мужиків” із місцевого шинка.
#пусто_про_ізми
НІ — ПРОСТОТІ
Людина епохи бароко не сприймає природність. Вона прагне до якнайтоншої талії у корсеті, якнайвищого каблука та якнайхитромудрішої перуки. У живописі вона шукає такої ж неприродности, динаміки та свята.
Митці епохи бароко стерли межу між реальним і вигаданим: на їхніх картинах часто мітологічні герої з’являлися пліч-о-пліч з реальними генералами чи офіцерами, а персонажі біблійних історій були одягнені за останньою модою.
Якщо мистецтво Відродження зберігало дистанцію між твором і глядачем, то бароко намагалося якнайбільше його зачепити. Тому Караваджо писав криваві сцени відрізання голів, а Рубенс — драматичні сцени з грецьких мітів, які схожі радше на театр, ніж на справжнє життя.
Художники прагнуть показати помпезність через яскраві кольори (найчастіше – червоний, зелений та синій), грубі мазки та гіперболізовані емоції. Форми у живописі цієї епохи плавні й округлі чи то сукня інфанти на “Менінах” Веласкеса, чи то оголені сідниці грецької богині на картині Рубенса.
ВЕЛИЧНА МАНЕРА vs КАРАВАДЖИЗМ
Живопис бароко ділиться на два табори. Перший — це “maniera grande”. До нього зараховують картини з історичними чи мітологічними сюжетами, церковні фрески та портрети. Герої таких полотен мають ідеальний вигляд: вони юні й бадьорі, стоять у витончених позах, їхній одяг завжди чистий, а погляди блаженні й відсторонені. Художникам цієї школи притаманні світлі яскраві кольори.
Напротивагу цьому караваджизм, названий на честь Мікеланджело Мерізі да Караваджо, показує тих же мітологічних чи біблійних персонажів ув образі звичайного люду. Так Юдит на своїй відомій картині Караваджо одягає не в королівські шати, як це часто робили до нього, а в одяг звичайної міщанки. За модель він бере не високоповажну даму, а повію. Караваджисти граються зі світлом та тінню, часто зображають героїв на чорному тлі, ніби на них спрямоване жовте контрове світло, а позаду пітьма.
ЗНАКОВІ КАРТИНИ
“Викрадення доньок Левкіппа”, Пауль Пітер Рубенс — Герої цього полотна, брати Кастор і Полідевк, відомі через свою братерську любов, відданість і самовіддачу. Але Рубенса ця історія не цікавить: він розповідає про те, як юнаки задля помсти своїм ворогам викрали їхніх наречених. Ця сцена театральна: тіла дівчат вигнуті неприродно, навіть під час такої події вони залишаються божественно красивими та вишуканими. Рубенс у найкращих традиціях бароко ідеалізує, гіперболізує та естетизує нереалістичність зображеного.
“Тріумф Вакха”, Дієґо Веласкес — на полотні зображений Діонисій, бог вина, як метафор на п’янство. Замість того, щоб “посадити” поряд із ним прекрасних вакханок, художник пише звичайних іспанських “мужиків” із місцевого шинка.
#пусто_про_ізми
Telegram
Пусто
Флорентійське чінквеченто – це назва наймасштабнішого періоду Відродження з кінця XV століття, першої третини XVI століття (з італійської cinquecento – буквально п'ятсот або 1500-ті роки) між Високим та Пізнім.
У Відродженні на п’єдесталі – людина. Її тіло…
У Відродженні на п’єдесталі – людина. Її тіло…
«Не кубики!» – хоч кубізм народився із марнославоного змагання між Пабло Пікассо та фовістом Анрі Матіссом, він став фундаментом усіх майбутніх мистецьких напрямів. З‘ясовуємо, чому все таке сіре та квадратне, і де приховані мистецькі мініреволюції.
Кубізм – це один з ключових напрямів модернізму, який зародився на початку ХХ століття. Свою назву він отримав, коли Анрі Матісс зневажливо назвав одну з картин Жоржа Брака «кубиками». Утім, все було навпаки: кубісти відмовлялися від об‘ємних фігур.
Вони визнавали, що полотно двовимірне і не дозволитьвам обійти навколо предмета, щоб роздивитися його з різних боків і зрозуміти його сутність. Єдине рішення – обрати кілька вдалих ракурсів і помістити їх усі на полотно, ніби картонний кубик, який ще не склеїли в об‘ємну фігуру.
Щоб не відволікати вас від споглядання (а також тому, що так робив зірка того часу, Поль Сезанн), кубісти обирали тьмяні коричнево-сірі палітри. Вони також були першими, хто цінував кольори та ритм картин незалежно від сюжету (не дякуйте, нащадки-абстракціоністи).
Видатні представники: Жорж Брак, Пабло Пікассо, Поль Сезанн, Сальвадор Далі, Хуан Ґріс
Знакові роботи:
«Авіньйонські панянки», Пабло Пікассо. Це портрет секс-працівниць з однойменної вулиці Барселони. Утім, ці жінки не привабливі. Форми облич спрощені та гострі, а перспектива викривлена, щоб повністю прибрати об‘єм з картини. Сам Пікассо називав її екзорцизмом, бо вона перекреслила його старий стиль і переродила його як кубіста.
«Скрипка і палітра», Жорж Брак. Сюжетно – це звичайний натюрморт. Утім, митець розбирає скрипку до її пласкої версії, щоб ми могли побачити усі її сторони. Палітра висить на досить реалістично намальованому цвяху – Брак хотів, щоб його ідеї здавались ще більш революційними на фоні чогось такого традиційного і звичного.
«Моя красуня», Пабло Пікассо. Типовий для кубістів портрет коханої: впізнати силует Марсель Умбер, «подріблений» на прості геометричні форми, можна лише добре пошукавши. До речі, маленький підпис внизу став справжньою революцією, бо до цього живопис користувався лише формою і ніколи – словом.
#пусто_про_ізми
Кубізм – це один з ключових напрямів модернізму, який зародився на початку ХХ століття. Свою назву він отримав, коли Анрі Матісс зневажливо назвав одну з картин Жоржа Брака «кубиками». Утім, все було навпаки: кубісти відмовлялися від об‘ємних фігур.
Вони визнавали, що полотно двовимірне і не дозволитьвам обійти навколо предмета, щоб роздивитися його з різних боків і зрозуміти його сутність. Єдине рішення – обрати кілька вдалих ракурсів і помістити їх усі на полотно, ніби картонний кубик, який ще не склеїли в об‘ємну фігуру.
Щоб не відволікати вас від споглядання (а також тому, що так робив зірка того часу, Поль Сезанн), кубісти обирали тьмяні коричнево-сірі палітри. Вони також були першими, хто цінував кольори та ритм картин незалежно від сюжету (не дякуйте, нащадки-абстракціоністи).
Видатні представники: Жорж Брак, Пабло Пікассо, Поль Сезанн, Сальвадор Далі, Хуан Ґріс
Знакові роботи:
«Авіньйонські панянки», Пабло Пікассо. Це портрет секс-працівниць з однойменної вулиці Барселони. Утім, ці жінки не привабливі. Форми облич спрощені та гострі, а перспектива викривлена, щоб повністю прибрати об‘єм з картини. Сам Пікассо називав її екзорцизмом, бо вона перекреслила його старий стиль і переродила його як кубіста.
«Скрипка і палітра», Жорж Брак. Сюжетно – це звичайний натюрморт. Утім, митець розбирає скрипку до її пласкої версії, щоб ми могли побачити усі її сторони. Палітра висить на досить реалістично намальованому цвяху – Брак хотів, щоб його ідеї здавались ще більш революційними на фоні чогось такого традиційного і звичного.
«Моя красуня», Пабло Пікассо. Типовий для кубістів портрет коханої: впізнати силует Марсель Умбер, «подріблений» на прості геометричні форми, можна лише добре пошукавши. До речі, маленький підпис внизу став справжньою революцією, бо до цього живопис користувався лише формою і ніколи – словом.
#пусто_про_ізми
Стереотипний француз харчується лише багетами, круасанами і жабами, стильно одягається, не розмовляє іноземними мовами, виховує надзвичайно ввічливих дітей за особливою методикою. І час від часу вигадує новий напрям у мистецтві. Принаймні лише так ми можемо пояснити те, що більшість живописних -ізмів народилися у Франції. Класицизм — не виняток.
Класицизм класичний
На початку XVII століття серед молодих художників стало модним їздити до Рима дивитися на мистецтво Античности та Відродження, яке цю ж античність наслідувало. Надивившись на грецькі скульптури, римські барельєфи і твори Рафаеля, митці поверталися до своїх майстерень і відтворювали побачене. Серед них був і француз Ніколя Пуссен. Захоплений роботами цих періодів, він став основоположником раннього класицизму.
Напрям отримав свою назву від слова classicus, тобто «взірцевий» чи просто «класичний». Таким тоді вважали античне мистецтво. Пуссен (а згодом і його послідовники) відтворював композиції з грецьких та римських барельєфів, сюжети брав із літератури Гомера, Вергілія та Овідія, а тіла наближав до «ідеальних», схожих на скульптури. З натури не писали: вважалося, що завдання художника — зробити людину на полотні довершеною. Жанри розділили на «високі» та «низькі». До перших належали мітологічний, історичний та релігійний живопис. Натюрморти, пейзажі та портрети поважали менше. Утім, із цим не погоджувався класицист Клод Лоррен. Він працював з пейзажами і робив їх не менш драматичними ніж сюжетні картини з античними героями. Хоча на роботах Лоррена є люди, увагу глядача він все одно зосереджує на фоні. Так саме персонажі стають декораціями для пейзажу, а не навпаки. На своїх картинах художник часто зображає руїни, щоб звернутися до античного минулого. Згодом любов до естетики руїн перейняли митці-романтики.
Класицизм революційний
Упродовж ХVIII століття зацікавленість в античній культурі лише зросла. По-перше, у цей час розкопали Помпеї. По-друге, настала епоха Просвітництва, з’явилися перші звичні нам музеї та виставки (до цього твори перебували лише в приватних колекціях). Давнє мистецтво стало доступним широкому колу людей. Тепер «головним» класицистом Франції став Жак-Луї Давід. Попри те, що його естетичні принципи схожі на принципи Пуссена, ідеї «нового класицизму» у двох художників — зовсім протилежні. Епоха Пуссена — це прославлення абсолютної монархії Людовіка XVI. Художники того часу запрошували до «споглядання». Тоді як роботи Давіда відбражали часи Французької революції і закликали до дії. Це проявилося у сюжетах, які обирали художники.
Знакові твори:
«Смерть Ґерманіка», Ніколя Пуссен — ця робота стала головною у творчому доробку художника, бо прославила і його, і класицизм. Вона зображає момент, коли полководець Ґерманік помирає від того, що його отруїв імператор Тиверій, а воїни присягають не мстити. Емоції героїв картини Пуссен показав не через міміку, а через жести. Це додало зображенню театральности. Такий прийом був притаманний класицистам, оскільки у цей час театр був чи не найважливішою культурною розвагою.
«Велика Одаліска», Жан Енгр — полотно ще одного знакового представника класицизму. У часи Енгра люди почали цікавитись культурою Сходу. Одаліска — прислужниця в гаремі. Енгр написав її неприродно ідеальною: вона відсторонена, зваблива і холодна. Її тіло настільки бездоганне, що навіть стопи — гладкі та білосніжні.
«Смерть Сократа», Жак-Луї Давід — митець зобразив момент кончини античного філософа. Цікаво, що його Сократ має молодший вигляд, ніж Платон, що сидить поряд, хоча насправді було навпаки. Можливо, так Давід хоче показати, що саме Платон відкрив світові Сократа. Присмертний філософ ось-ось візьметься за чашу з отрутою, яку має випити, але перед тим все ще дає настанови учням.
#пусто_про_ізми
Класицизм класичний
На початку XVII століття серед молодих художників стало модним їздити до Рима дивитися на мистецтво Античности та Відродження, яке цю ж античність наслідувало. Надивившись на грецькі скульптури, римські барельєфи і твори Рафаеля, митці поверталися до своїх майстерень і відтворювали побачене. Серед них був і француз Ніколя Пуссен. Захоплений роботами цих періодів, він став основоположником раннього класицизму.
Напрям отримав свою назву від слова classicus, тобто «взірцевий» чи просто «класичний». Таким тоді вважали античне мистецтво. Пуссен (а згодом і його послідовники) відтворював композиції з грецьких та римських барельєфів, сюжети брав із літератури Гомера, Вергілія та Овідія, а тіла наближав до «ідеальних», схожих на скульптури. З натури не писали: вважалося, що завдання художника — зробити людину на полотні довершеною. Жанри розділили на «високі» та «низькі». До перших належали мітологічний, історичний та релігійний живопис. Натюрморти, пейзажі та портрети поважали менше. Утім, із цим не погоджувався класицист Клод Лоррен. Він працював з пейзажами і робив їх не менш драматичними ніж сюжетні картини з античними героями. Хоча на роботах Лоррена є люди, увагу глядача він все одно зосереджує на фоні. Так саме персонажі стають декораціями для пейзажу, а не навпаки. На своїх картинах художник часто зображає руїни, щоб звернутися до античного минулого. Згодом любов до естетики руїн перейняли митці-романтики.
Класицизм революційний
Упродовж ХVIII століття зацікавленість в античній культурі лише зросла. По-перше, у цей час розкопали Помпеї. По-друге, настала епоха Просвітництва, з’явилися перші звичні нам музеї та виставки (до цього твори перебували лише в приватних колекціях). Давнє мистецтво стало доступним широкому колу людей. Тепер «головним» класицистом Франції став Жак-Луї Давід. Попри те, що його естетичні принципи схожі на принципи Пуссена, ідеї «нового класицизму» у двох художників — зовсім протилежні. Епоха Пуссена — це прославлення абсолютної монархії Людовіка XVI. Художники того часу запрошували до «споглядання». Тоді як роботи Давіда відбражали часи Французької революції і закликали до дії. Це проявилося у сюжетах, які обирали художники.
Знакові твори:
«Смерть Ґерманіка», Ніколя Пуссен — ця робота стала головною у творчому доробку художника, бо прославила і його, і класицизм. Вона зображає момент, коли полководець Ґерманік помирає від того, що його отруїв імператор Тиверій, а воїни присягають не мстити. Емоції героїв картини Пуссен показав не через міміку, а через жести. Це додало зображенню театральности. Такий прийом був притаманний класицистам, оскільки у цей час театр був чи не найважливішою культурною розвагою.
«Велика Одаліска», Жан Енгр — полотно ще одного знакового представника класицизму. У часи Енгра люди почали цікавитись культурою Сходу. Одаліска — прислужниця в гаремі. Енгр написав її неприродно ідеальною: вона відсторонена, зваблива і холодна. Її тіло настільки бездоганне, що навіть стопи — гладкі та білосніжні.
«Смерть Сократа», Жак-Луї Давід — митець зобразив момент кончини античного філософа. Цікаво, що його Сократ має молодший вигляд, ніж Платон, що сидить поряд, хоча насправді було навпаки. Можливо, так Давід хоче показати, що саме Платон відкрив світові Сократа. Присмертний філософ ось-ось візьметься за чашу з отрутою, яку має випити, але перед тим все ще дає настанови учням.
#пусто_про_ізми
Telegram
Пусто
Флорентійське чінквеченто – це назва наймасштабнішого періоду Відродження з кінця XV століття, першої третини XVI століття (з італійської cinquecento – буквально п'ятсот або 1500-ті роки) між Високим та Пізнім.
У Відродженні на п’єдесталі – людина. Її тіло…
У Відродженні на п’єдесталі – людина. Її тіло…