Кримінал, насунутий на очі капелюх, цигарковий дим, міцні напої та рокові жінки — приблизно такий асоціативний ряд виникає, коли чуємо слово “нуар”. І це коректний і послідовний перелік характеристик. Уточнюємо його та з’ясовуємо, що це за кіноявище та як у ньому поєднується експресіонізм та схильність до мелодрами.
https://telegra.ph/Tіnі-nuaru-05-29
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/Tіnі-nuaru-05-29
#пусто_про_кіно
Telegraph
Тіні нуару
Кримінал, насунутий на очі капелюх, цигарковий дим, міцні напої та рокові жінки — приблизно такий асоціативний ряд виникає, коли чуємо слово “нуар”. І це коректний і послідовний перелік характеристик. Уточнюємо його та з’ясовуємо, що це за кіноявище та як…
Шукаємо зв’язки між живописом та фільмами, надихаємося Хокусаєм на бурхливе життя після 70-ти, читаємо українську поезію і розповідаємо, хто з художників-модерністів нагадує Стенлі Кубрика. Усе це — у наших матеріалах на Пусто та Moviegram.
Українська література очима Ґодара, Трієра та Берґмана — Разом із Moviegram з'ясовуємо, які твори Василя Стефаника пасували б фільмографії фон Трієра, чому "Чорна рада" ідеальний роуд-муві Берґмана і що спільного між Хвильовим і Полянські.
Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова — Ми асоціюємо Веса Андерсона з симетрією, Альфреда Гічкока — з саспенсом, а Жан-Люка Ґодара — з «рваним» монтажем. А як щодо українських режисерів? З‘ясовуємо, як відрізнити стиль Іллєнка від Параджанова, розказуємо, як Кіра Муратова з нас сміється, та звертаємося по допомогу до живопису.
Секс, гуманізм та кольори: український живопис очима Кубрика, Альмодовара та Вендерса — Можна просто любити Педро Альмодовара, Стенлі Кубрика та Віма Вендерса. Можна чекати кінця карантину, щоб нарешті піти в Національний художній музей України і побачити улюблені картини Олександра Богомазова, Всеволода Максимовича та Федора Кричевського. А можна бачити між ними спільне, захоплюватися спорідненістю мистецтва поза формами й кордонами. Разом із Moviegram з’ясовуємо, які українські художники могли б надихнути світових режисерів.
Кацусіка Хокусай: гори, хвилі, псевдоніми — Бачили оцю картину якогось японського митця з хвилями? Ту, яка на всіх торбинках і гаманцях. Це одна з 46 гравюр із серії “36 видів Фудзі” (ні, ми не помилилися з числами) японського художника Кацусіка Хокусая. Розповідаємо, чому насправді серед хвиль потрібно бачити гору, знайомимося із митцем, який лише після 70-ти почав пізнавати світ, і дізнаємося, як хоча б трохи розуміти японське мистецтво і його вплив на Захід.
Як дивитися “5 на 2” Франсуа Озона — Якщо ви сумуєте за людьми, за стосунками, якщо вам ці стосунки вже по горло, хочеться самотности, то просто вмикайте кіно. Наприклад, стрічку Франсуа Озона “5 на 2”, яка дозволяє подивитися на спілкування з коханою людиною з його кінця. А поки завантажуєте фільм, ми в матеріалі розповідаємо про час і кольори в стрічці.
Сучасна українська поезія: 3х3. Частина 1 — Поза межами Жадана, Забужко і Андруховича в сучукрліту існує величезний світ літераторів, яких ми любимо. А любов потрібно поширювати. Про трьох сучасних українських поетів і найбільш вартісні їхні тексти за версією нашої журналістки Аріни. Про бунтівників, бітників і поетів-романістів.
Українська література очима Ґодара, Трієра та Берґмана — Разом із Moviegram з'ясовуємо, які твори Василя Стефаника пасували б фільмографії фон Трієра, чому "Чорна рада" ідеальний роуд-муві Берґмана і що спільного між Хвильовим і Полянські.
Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова — Ми асоціюємо Веса Андерсона з симетрією, Альфреда Гічкока — з саспенсом, а Жан-Люка Ґодара — з «рваним» монтажем. А як щодо українських режисерів? З‘ясовуємо, як відрізнити стиль Іллєнка від Параджанова, розказуємо, як Кіра Муратова з нас сміється, та звертаємося по допомогу до живопису.
Секс, гуманізм та кольори: український живопис очима Кубрика, Альмодовара та Вендерса — Можна просто любити Педро Альмодовара, Стенлі Кубрика та Віма Вендерса. Можна чекати кінця карантину, щоб нарешті піти в Національний художній музей України і побачити улюблені картини Олександра Богомазова, Всеволода Максимовича та Федора Кричевського. А можна бачити між ними спільне, захоплюватися спорідненістю мистецтва поза формами й кордонами. Разом із Moviegram з’ясовуємо, які українські художники могли б надихнути світових режисерів.
Кацусіка Хокусай: гори, хвилі, псевдоніми — Бачили оцю картину якогось японського митця з хвилями? Ту, яка на всіх торбинках і гаманцях. Це одна з 46 гравюр із серії “36 видів Фудзі” (ні, ми не помилилися з числами) японського художника Кацусіка Хокусая. Розповідаємо, чому насправді серед хвиль потрібно бачити гору, знайомимося із митцем, який лише після 70-ти почав пізнавати світ, і дізнаємося, як хоча б трохи розуміти японське мистецтво і його вплив на Захід.
Як дивитися “5 на 2” Франсуа Озона — Якщо ви сумуєте за людьми, за стосунками, якщо вам ці стосунки вже по горло, хочеться самотности, то просто вмикайте кіно. Наприклад, стрічку Франсуа Озона “5 на 2”, яка дозволяє подивитися на спілкування з коханою людиною з його кінця. А поки завантажуєте фільм, ми в матеріалі розповідаємо про час і кольори в стрічці.
Сучасна українська поезія: 3х3. Частина 1 — Поза межами Жадана, Забужко і Андруховича в сучукрліту існує величезний світ літераторів, яких ми любимо. А любов потрібно поширювати. Про трьох сучасних українських поетів і найбільш вартісні їхні тексти за версією нашої журналістки Аріни. Про бунтівників, бітників і поетів-романістів.
Легко провести перший день літа, вшанувати День захисту дітей, відволіктись від усього абсурду у світі допоможуть лише мультики. Згадуємо наш топ артгаусної анімації.
Forwarded from Пусто
“Всього з книжок не дізнаєшся” – каже Брендан з “Таємниці абатства Келс”. Є речі, які можна дізнатися лише з мультиків. У анімації теж є незалежне арт-хаус відгалуження і саме про авторські картини (і це найбільш влучне слово) сьогодні буде мова. Втомилися від Діснею, Піксару, радянських мультфільмів, темпу життя та аргентинських трилерів у кіно? Зробіть мультмарафон від Пусто та змініть своє життя: засинайте під надзвичайну ірландську колискову та мрійте стати тюленчиком.
“Таємниця абатства Келс” Томм Мур (2009). Втікаємо від снігу в зелені та густі ліси Ірландії у IX столітті, до рудоволосих хлопчиків з мистецькими мріями та рудобородих чоловіків-зануд, які захищають місто від нападу норманів. Якщо ви хочете пожити в світі, де нормально товаришувати з духами лісу та перемагати язичницькі нечисті сили, при цьому створюючи християнську книжку, гайда дивитися. Це перший мультфільм режисера і він отримав номінацію на Оскар. Важко не помітити щось шедевральне у картині, де поєднано кілька різновидів 2Д-анімації, а боротьба з ворогами нагадує чи то гру в змійку, чи то фільми німецьких експресіоністів. Це не просто історія про абатство, якому загрожує напад вікінгів та до якого потрапляє майстер-ілюстратор Ейдан і вчить хлопчика малювати. Вона заснована на реальних фактах про створення Келлської книги, книги-легенди та гордості Ірландії, яка складається з чотирьох Євангелій; та історії містечка Келлс із монастирем з 554 року. Цікаво, що ім’я кота старця Ейдана Пангур Бан – це назва старовинної поеми, яку монах присвятив своєму коту, а Ейшлін – ім’я духу лісу – це ірландський поетичний жанр, де Ірландія постає у вигляді жінки.
“Пісня моря” Томм Мур (2014). Якщо в лісах забагато кліщів і їхня відсутність в попередній картині вас не цікавить, маємо мультфільм про море. І про тих, хто не хоче звідти повертатись. Якось Томм Мур гуляв зі своїм сином узбережжям і побачив мертвих тюленів. Місцеві сказали, що так люди намагаються зберегти рибу для себе, а не для тварин. А ще, що раніше тут вірили в селкі і не вбивали благородних звірів. Селкі – це міфічні створіння в образі тюленів, які скидали свою шкіру і перетворюватись на юнаків чи дівчат. За легендами, вони допомагали людям допливати до берегів, а красивих викрадали. Чому б це не анімувати? Бен і Сірша – брат і сестра. Їхня мати селкі і зникає в морі, а батько вирішує втекти від міфів до міста. Але Сірша не може. А Бен не може залишити її в подорожі магічним світом. Фільм знову номінували на Оскар і критики кажуть, що ця 2Д анімація якістю нагадує 5Д.
“Пророк” Роджер Аллерс (2014). Любите “Король Лев”? Його режисер зняв мультфільм про поетичну книгу-бестселер ліванського митця. “Пророк” – це філософсько-релігійна поема про життя, любов та сенси. Як зробити з неї мультфільм? Знайдіть Сальму Гаєк, якій в дитинстві ліванський шедевр читав дідусь. Візьміть кілька режисерів з найрізноманітнішими стилями анімації і змішайте їх в одну стрічку. Зробіть дві сюжетні лінії: про мовчазну дівчинку та ідеологічного в’язня, якого люблять всі; та повчальні історії, які відповідають тексту поеми. Можна просто віддатися вдало підібраній музиці та зворушливій історії, а можна подумати про філософський текст. Зрештою, мультфільм ж про свободу вибору та слова.
“Хлібодавиця” Нора Творні (2017). Були в лісі, були в морі, були в поемі, будемо в пустелі. Кому жити краще: хлопчикам чи дівчаткам? Парвана знає відповідь. Коли таліби захопили Афганістан, вони заборонили жінкам вчитися, пересуватися без чоловіків і мати права. Батька Парвани забрали до в’язниці, а у неї є лише мама, сестра та брат-немовля. Тому вона стрижеться під хлопчика і утримує сім’ю. “Мультфільм про темні часи та світлу надію”. Надію, яку героїня знаходить лише в казках та історіях. Ви не хотіли дивитися репортажі про Афганістан та не вірите в сексизм? Анджеліна Джолі, продюсерка фільму, зробила все, щоб ви переглянули, перейнялися і зрозуміли. Бо несправжня лише висококласна анімація, історія – переказана з інтерв’ю. Хочете дізнатися щось нове та повірити в Парвану – дивіться,і розповідайте друзям і дітям.
#пусто_про_кіно
“Таємниця абатства Келс” Томм Мур (2009). Втікаємо від снігу в зелені та густі ліси Ірландії у IX столітті, до рудоволосих хлопчиків з мистецькими мріями та рудобородих чоловіків-зануд, які захищають місто від нападу норманів. Якщо ви хочете пожити в світі, де нормально товаришувати з духами лісу та перемагати язичницькі нечисті сили, при цьому створюючи християнську книжку, гайда дивитися. Це перший мультфільм режисера і він отримав номінацію на Оскар. Важко не помітити щось шедевральне у картині, де поєднано кілька різновидів 2Д-анімації, а боротьба з ворогами нагадує чи то гру в змійку, чи то фільми німецьких експресіоністів. Це не просто історія про абатство, якому загрожує напад вікінгів та до якого потрапляє майстер-ілюстратор Ейдан і вчить хлопчика малювати. Вона заснована на реальних фактах про створення Келлської книги, книги-легенди та гордості Ірландії, яка складається з чотирьох Євангелій; та історії містечка Келлс із монастирем з 554 року. Цікаво, що ім’я кота старця Ейдана Пангур Бан – це назва старовинної поеми, яку монах присвятив своєму коту, а Ейшлін – ім’я духу лісу – це ірландський поетичний жанр, де Ірландія постає у вигляді жінки.
“Пісня моря” Томм Мур (2014). Якщо в лісах забагато кліщів і їхня відсутність в попередній картині вас не цікавить, маємо мультфільм про море. І про тих, хто не хоче звідти повертатись. Якось Томм Мур гуляв зі своїм сином узбережжям і побачив мертвих тюленів. Місцеві сказали, що так люди намагаються зберегти рибу для себе, а не для тварин. А ще, що раніше тут вірили в селкі і не вбивали благородних звірів. Селкі – це міфічні створіння в образі тюленів, які скидали свою шкіру і перетворюватись на юнаків чи дівчат. За легендами, вони допомагали людям допливати до берегів, а красивих викрадали. Чому б це не анімувати? Бен і Сірша – брат і сестра. Їхня мати селкі і зникає в морі, а батько вирішує втекти від міфів до міста. Але Сірша не може. А Бен не може залишити її в подорожі магічним світом. Фільм знову номінували на Оскар і критики кажуть, що ця 2Д анімація якістю нагадує 5Д.
“Пророк” Роджер Аллерс (2014). Любите “Король Лев”? Його режисер зняв мультфільм про поетичну книгу-бестселер ліванського митця. “Пророк” – це філософсько-релігійна поема про життя, любов та сенси. Як зробити з неї мультфільм? Знайдіть Сальму Гаєк, якій в дитинстві ліванський шедевр читав дідусь. Візьміть кілька режисерів з найрізноманітнішими стилями анімації і змішайте їх в одну стрічку. Зробіть дві сюжетні лінії: про мовчазну дівчинку та ідеологічного в’язня, якого люблять всі; та повчальні історії, які відповідають тексту поеми. Можна просто віддатися вдало підібраній музиці та зворушливій історії, а можна подумати про філософський текст. Зрештою, мультфільм ж про свободу вибору та слова.
“Хлібодавиця” Нора Творні (2017). Були в лісі, були в морі, були в поемі, будемо в пустелі. Кому жити краще: хлопчикам чи дівчаткам? Парвана знає відповідь. Коли таліби захопили Афганістан, вони заборонили жінкам вчитися, пересуватися без чоловіків і мати права. Батька Парвани забрали до в’язниці, а у неї є лише мама, сестра та брат-немовля. Тому вона стрижеться під хлопчика і утримує сім’ю. “Мультфільм про темні часи та світлу надію”. Надію, яку героїня знаходить лише в казках та історіях. Ви не хотіли дивитися репортажі про Афганістан та не вірите в сексизм? Анджеліна Джолі, продюсерка фільму, зробила все, щоб ви переглянули, перейнялися і зрозуміли. Бо несправжня лише висококласна анімація, історія – переказана з інтерв’ю. Хочете дізнатися щось нове та повірити в Парвану – дивіться,і розповідайте друзям і дітям.
#пусто_про_кіно
Часом література потрібна для того, щоб знайти у ній притулок від рутини, думки, які резонують, і живих та зрозумілих персонажів. Усе це дає нам новий роман Софії Андрухович (так, оця 827-сторінкова “махіна” нестандартного формату з красивою обкладинкою і аж двома закладками від “ВСЛ”) “Амадока”. Він написаний у трьох жанрах, має камерне, але пульсуюче від реальности, розмаїття героїв і претендує на звання великого українського роману, про який говоритимуть ще довго. Розповідаємо, кому й навіщо читати цю книжку та як під час читання вам допоможуть статті Пусто.
https://telegra.ph/Amadoka-Sofіi-Andruhovich-chitati-chi-ne-chitati-06-03
#пусто_про_літературу
https://telegra.ph/Amadoka-Sofіi-Andruhovich-chitati-chi-ne-chitati-06-03
#пусто_про_літературу
Telegraph
“Амадока” Софії Андрухович: читати чи не читати?
Часом література потрібна для того, щоб знайти у ній притулок від рутини, думки, які резонують, і живих та зрозумілих персонажів. Усе це дає нам новий роман Софії Андрухович (так, оця 827-сторінкова “махіна” нестандартного формату з красивою обкладинкою і…
Критикуємо, отже, існуємо: література. Випуск 2: Події
У минулому випуску “Критикуємо, отже, існуємо” ми вже з’ясували, хто такий літературний герой, і поділили своїх улюблених персонажів на шість категорій. У новому випуску наш журналіст Олексій розповів, у якому світі вони живуть.
Дізнаємося, чому міти, де стільки сюжетних поворотів, насправді безсюжетні, а історія про те, як місіс Деловей пішла купувати квіти навіть гостросюжетна. А ще з’ясовуємо, чому творити події в книгах - не лише завдання автора, а й читачів. І просто дивуємося з того, як можна по поличках розкладати дії героїв у критиці.
У минулому випуску “Критикуємо, отже, існуємо” ми вже з’ясували, хто такий літературний герой, і поділили своїх улюблених персонажів на шість категорій. У новому випуску наш журналіст Олексій розповів, у якому світі вони живуть.
Дізнаємося, чому міти, де стільки сюжетних поворотів, насправді безсюжетні, а історія про те, як місіс Деловей пішла купувати квіти навіть гостросюжетна. А ще з’ясовуємо, чому творити події в книгах - не лише завдання автора, а й читачів. І просто дивуємося з того, як можна по поличках розкладати дії героїв у критиці.
YouTube
Критикуємо, отже, існуємо: література. Випуск 2: Події
У другому випуску наш журналіст Олексій розповідає, у якому світі живуть персонажі книжок. Дізнаємося, чому міти, де стільки сюжетних поворотів, насправді безсюжетні, а історія про те, як місіс Деловей пішла купувати квіти навіть гостросюжетна. А ще з’ясовуємо…
Монтаж — це те, що змушує людей любити кіно. Бо, зрештою, чи не хотіли б ми редагувати власні життя? — Роб Коен
Редагувати життя ми не навчимо(ся). Втім, з’ясовуємо, як мистецтво редагування трансформує кінострічку, чому монтаж схожий на поезію і до чого тут італійська кухня.
СКЛАДАЄ ФІЛЬМ ДОКУПИ
Сцена, як і паста, має бути аль-денте. Не можна залишити глядача “сирим”, не дати йому відчути емоцію, швидко змінюючи відрізки стрічки. Об’єм інформації у занадто довгій сцені перевантажує глядача і розсіює його увагу. Монтажер підбирає таку тривалість кожної частини фільму, яка зробить його найбільш насиченим потрібною динамікою. Звідси випливає друга функція редагування.
ЗАДАЄ РИТМ
Монтаж — це візуальний розмір фільму, який робить його ритмічним і гармонійним, римуючи кадри між собою.
“Шалений Макс” Джорджа Міллера — приклад того, як редагування підкреслює сюжет фільму. Коротка тривалість кадрів (як правило, не більше чотирьох секунд) створює ефект прискорення, а рухи, що їх з’єднують, допомагають створити відчуття постійного переміщення. Стрічка пульсує в такт із серцебиттям героїв, стуком барабанів і гулом моторів. Для того, аби створити такі кадри-імпульси, монтажерка “Шаленого Макса” Маргарет Сіксель майже завжди обрізала рух. Переривання кадрів відбуваються на предметах та персонажах, які постійно перебувають у динаміці: кулі, що вистрілює, прискореному авто або повороті голови героя.
Довгі сцени занурюють глядача всередину стрічки, створюють меланхолійно-тривожну атмосферу, щоб показати очікування (або, навпаки, занадто протяжну тривалість) подій. Згадаємо “Бердмена” Алехандро Іньярріту, “Рому” Альфонсо Куарона або славнозвісний “1917” Сема Мендеса, де приховані склейки створюють еффект фільму, знятого одним кадром.
СТВОРЮЄ КОНТЕКСТ
Як макарони без соусу не є пастою, так і просто відзняті сцени не є кіномистецтвом. Монтажер контролює час і простір у матеріалі для фільму, що дозволяє йому створювати контекст.
Сусідні кадри впливають на сприйняття, маніпулюючи відчуттями авдиторії. Цей принцип відкрив радянський кінематографіст Лев Кулєшов, сучасник Дзиги Вертова та Сергія Ейзенштейна, який так і назвали: ефектом Кулєшова. Класичний приклад: якщо після кадру із обличчям персонажа буде кадр із супом, глядач подумає, що герой зголоднів; труна означатиме, що втратив близьку людину, а напівгола жінка\чоловік підкреслюватиме його сексуальне бажання.
Окрім візуального наповнення, монтажер налаштовує і звукові доріжки фільму. Обрізаючи репліку раніше, чи розтягуючи її на наступну сцену, він може поєднувати кадри та надавати їм нових значень. Так, у перших сценах “Великої краси” Паоло Соррентіно, крик як реакція на смерть перетікає у клекіт вечірки на віллі. Класична музика, слоу-моушн та лінійний рух камери у “Паразитах” Пон Чжун Хо створює ілюзію безпеки та контрастує із корейськими нетрями, хитрими та дещо підступними вчинками персонажів фільму, підкреслюючи абсурдність подій.
#пусто_про_кіно
Редагувати життя ми не навчимо(ся). Втім, з’ясовуємо, як мистецтво редагування трансформує кінострічку, чому монтаж схожий на поезію і до чого тут італійська кухня.
СКЛАДАЄ ФІЛЬМ ДОКУПИ
Сцена, як і паста, має бути аль-денте. Не можна залишити глядача “сирим”, не дати йому відчути емоцію, швидко змінюючи відрізки стрічки. Об’єм інформації у занадто довгій сцені перевантажує глядача і розсіює його увагу. Монтажер підбирає таку тривалість кожної частини фільму, яка зробить його найбільш насиченим потрібною динамікою. Звідси випливає друга функція редагування.
ЗАДАЄ РИТМ
Монтаж — це візуальний розмір фільму, який робить його ритмічним і гармонійним, римуючи кадри між собою.
“Шалений Макс” Джорджа Міллера — приклад того, як редагування підкреслює сюжет фільму. Коротка тривалість кадрів (як правило, не більше чотирьох секунд) створює ефект прискорення, а рухи, що їх з’єднують, допомагають створити відчуття постійного переміщення. Стрічка пульсує в такт із серцебиттям героїв, стуком барабанів і гулом моторів. Для того, аби створити такі кадри-імпульси, монтажерка “Шаленого Макса” Маргарет Сіксель майже завжди обрізала рух. Переривання кадрів відбуваються на предметах та персонажах, які постійно перебувають у динаміці: кулі, що вистрілює, прискореному авто або повороті голови героя.
Довгі сцени занурюють глядача всередину стрічки, створюють меланхолійно-тривожну атмосферу, щоб показати очікування (або, навпаки, занадто протяжну тривалість) подій. Згадаємо “Бердмена” Алехандро Іньярріту, “Рому” Альфонсо Куарона або славнозвісний “1917” Сема Мендеса, де приховані склейки створюють еффект фільму, знятого одним кадром.
СТВОРЮЄ КОНТЕКСТ
Як макарони без соусу не є пастою, так і просто відзняті сцени не є кіномистецтвом. Монтажер контролює час і простір у матеріалі для фільму, що дозволяє йому створювати контекст.
Сусідні кадри впливають на сприйняття, маніпулюючи відчуттями авдиторії. Цей принцип відкрив радянський кінематографіст Лев Кулєшов, сучасник Дзиги Вертова та Сергія Ейзенштейна, який так і назвали: ефектом Кулєшова. Класичний приклад: якщо після кадру із обличчям персонажа буде кадр із супом, глядач подумає, що герой зголоднів; труна означатиме, що втратив близьку людину, а напівгола жінка\чоловік підкреслюватиме його сексуальне бажання.
Окрім візуального наповнення, монтажер налаштовує і звукові доріжки фільму. Обрізаючи репліку раніше, чи розтягуючи її на наступну сцену, він може поєднувати кадри та надавати їм нових значень. Так, у перших сценах “Великої краси” Паоло Соррентіно, крик як реакція на смерть перетікає у клекіт вечірки на віллі. Класична музика, слоу-моушн та лінійний рух камери у “Паразитах” Пон Чжун Хо створює ілюзію безпеки та контрастує із корейськими нетрями, хитрими та дещо підступними вчинками персонажів фільму, підкреслюючи абсурдність подій.
#пусто_про_кіно
Жорж Санд носила чоловічі костюми, бо вони були дешеві, не погоджувалася з правилами французької мови і бунтувала. Читаємо уривок із есе Ганни Улюри про письменницю, дізнаємося про книжкову новинку від видавництва Arthuss і знаходимо спільне між французькою і українською літературою.
https://pustoproject.com/literatura/george-sand-abo-zhinka-yevnukh-uryvok
https://pustoproject.com/literatura/george-sand-abo-zhinka-yevnukh-uryvok
Жінок ґвалтують. І що в Італії XVII століття, що в сучасному світі, їх намагаються у цьому звинуватити, а кривдників — виправдати. Мисткиня Артемізія Джентілескі не носила “надто коротких” спідниць, не користувалася червоною помадою і не поверталася додому ночами. Втім, коли їй було 17, її зґвалтував художник Агостіно Тассі, у майстерні якого Артемізія мала навчатися мистецтву перспективи.
Чоловік довго дурив юну Джентілескі та її тата й обіцяв, що одружиться з нею. Це були пусті балачки, бо Агостіно перебував у шлюбі з іншою жінкою. За зґвалтування після кількох місяців суду художника посадили, однак у в’язниці він відсидів менше, ніж рік. Під час розслідування Артемізію катували, ганьбили і навіть проводили публічний гінекологічний огляд. Перспективи Агостіно її, до речі, так і не навчив.
Джентілескі закарбувала спогади про зґвалтування у своїх картинах. Вона часто обирала сюжети, пов’язані з насиллям над жінками, або ті, де героїні тріумфують над чоловіками, що їх скривдили. Такою є, наприклад, “Сусанна і старці”. Це біблійна історія про єврейку, якої домагалися двоє старійшин, коли побачили, як вона вмивається у басейні. Вони вмовляли жінку віддатися їм і шантажували тим, що звинуватять її у злочинах. Сусанна не погодилася, тому суд несправедливо приговорив її до смертної кари. Дівчину врятував пророк Даниїл.
На цій ранній картині Артемізія написала жінку так, як тоді могла зробити лише жінка. Її тіло не ідеалізоване і не сексуалізоване. Цікаво зображений бюст Сусанни: її груди злегка опущені, а під ними видно невеликі складки, так само, як і на животі. Художниця писала жіноче тіло таким, яким сама його бачила, а не з “чоловічої” перспективи. До того ж, Сусанна зображена тут цілком природньо: немає жодного “натяку”, що вона могла якось сама спокусити старців, її обличчя збентежене. Тоді як на однойменній роботі Гвідо Рені героїня радше спантеличена, ніж налякана.
Однією з найвідоміших картин Артемізії Джентілескі є “Юдит, що відсікає голову Олоферна”. Її часто порівнюють з однойменною роботою Караваджо. Втім, картина Артемізії має кардинально інший характер. Героїня Караваджо схвильована, її обличчя виявляє відразу до того, що відбувається, тоді як у Джентілескі Юдит знає, що робить, і холоднокровно вбиває Олоферна. Це історія жінки, яка рятує свій народ від армії ассирійців, вбиваючи їхнього головнокомандувача. Артемізія розуміла, що героїня з таким завданням мала бути жорстокою і тріумфальною. Зрештою, вона знала, що жінка такою взагалі може бути. Через це картина Джентілескі набагато кривавіша й емоційніша, ніж Караваджо: художниця усвідомлювала, кого вона пише.
Рішучість, біль та травма відчувається й в іншій героїні мисткині — Лукреції. Вона була одруженою римлянкою, до якої залицявся син царя Тарквіній. Дівчина йому відмовила, тому він взяв її силою. Лукреція не могла пережити цього безчестя, тому розповіла про все чоловікові і заколола себе у нього на очах. Цей момент і пише Артемізія. Ми бачимо, що обличчя Лукреції виявляє холодний спокій та відчай: після зґвалтування думка про смерть не лякає її, а здається єдиним виходом із ситуації. Джентілескі вирішила написати не момент зґвалтування чи самогубства. Вона обрала найбільш емоційно сильну мить, коли Лукреція прийняла рішення. Вона вже притримує груди, щоб ввігнати в серце кинжал, і ми чітко розуміємо: її не зупинити.
Жінок ґвалтують. У Древньому Римі, біблійному Вавилоні і в сучасній Україні. Не за спідниці, поведінку чи макіяж. У зґвалтування не було і немає провини жертви, а у кривдника — виправдання. І хоч якою прекрасню добою не було XVII століття в Італії, деякі речі слід залишити в минулому.
#пусто_розбирається
Чоловік довго дурив юну Джентілескі та її тата й обіцяв, що одружиться з нею. Це були пусті балачки, бо Агостіно перебував у шлюбі з іншою жінкою. За зґвалтування після кількох місяців суду художника посадили, однак у в’язниці він відсидів менше, ніж рік. Під час розслідування Артемізію катували, ганьбили і навіть проводили публічний гінекологічний огляд. Перспективи Агостіно її, до речі, так і не навчив.
Джентілескі закарбувала спогади про зґвалтування у своїх картинах. Вона часто обирала сюжети, пов’язані з насиллям над жінками, або ті, де героїні тріумфують над чоловіками, що їх скривдили. Такою є, наприклад, “Сусанна і старці”. Це біблійна історія про єврейку, якої домагалися двоє старійшин, коли побачили, як вона вмивається у басейні. Вони вмовляли жінку віддатися їм і шантажували тим, що звинуватять її у злочинах. Сусанна не погодилася, тому суд несправедливо приговорив її до смертної кари. Дівчину врятував пророк Даниїл.
На цій ранній картині Артемізія написала жінку так, як тоді могла зробити лише жінка. Її тіло не ідеалізоване і не сексуалізоване. Цікаво зображений бюст Сусанни: її груди злегка опущені, а під ними видно невеликі складки, так само, як і на животі. Художниця писала жіноче тіло таким, яким сама його бачила, а не з “чоловічої” перспективи. До того ж, Сусанна зображена тут цілком природньо: немає жодного “натяку”, що вона могла якось сама спокусити старців, її обличчя збентежене. Тоді як на однойменній роботі Гвідо Рені героїня радше спантеличена, ніж налякана.
Однією з найвідоміших картин Артемізії Джентілескі є “Юдит, що відсікає голову Олоферна”. Її часто порівнюють з однойменною роботою Караваджо. Втім, картина Артемізії має кардинально інший характер. Героїня Караваджо схвильована, її обличчя виявляє відразу до того, що відбувається, тоді як у Джентілескі Юдит знає, що робить, і холоднокровно вбиває Олоферна. Це історія жінки, яка рятує свій народ від армії ассирійців, вбиваючи їхнього головнокомандувача. Артемізія розуміла, що героїня з таким завданням мала бути жорстокою і тріумфальною. Зрештою, вона знала, що жінка такою взагалі може бути. Через це картина Джентілескі набагато кривавіша й емоційніша, ніж Караваджо: художниця усвідомлювала, кого вона пише.
Рішучість, біль та травма відчувається й в іншій героїні мисткині — Лукреції. Вона була одруженою римлянкою, до якої залицявся син царя Тарквіній. Дівчина йому відмовила, тому він взяв її силою. Лукреція не могла пережити цього безчестя, тому розповіла про все чоловікові і заколола себе у нього на очах. Цей момент і пише Артемізія. Ми бачимо, що обличчя Лукреції виявляє холодний спокій та відчай: після зґвалтування думка про смерть не лякає її, а здається єдиним виходом із ситуації. Джентілескі вирішила написати не момент зґвалтування чи самогубства. Вона обрала найбільш емоційно сильну мить, коли Лукреція прийняла рішення. Вона вже притримує груди, щоб ввігнати в серце кинжал, і ми чітко розуміємо: її не зупинити.
Жінок ґвалтують. У Древньому Римі, біблійному Вавилоні і в сучасній Україні. Не за спідниці, поведінку чи макіяж. У зґвалтування не було і немає провини жертви, а у кривдника — виправдання. І хоч якою прекрасню добою не було XVII століття в Італії, деякі речі слід залишити в минулому.
#пусто_розбирається
Wikipedia
Файл:Guido Reni - Susanna and the Elders - WGA19296.jpg
Исходный файл (1280 × 990 пикселей, размер файла: 252 Кб, MIME-тип: image/jpeg)
Поки в Європі доби Середньовіччя придворні дами наймали трубадурів, щоб ті їм співали дифірамби, японки тоді ж складали вірші та писали романи. Вони змагалися в майстерності поезії, читали купу книжок і були femme fatale ще до того, як це стало модним. Сей Сьонаґон, письменниця ХІ століття, відмовила чоловіку, бо той подарував їй холодні пиріжки. Вона невдало вийшла заміж, але подала на розлучення і поступила на придворну службу до імператорського двору. Більше про Сей Сьонаґон та інших письменниць читайте у книзі Ганни Улюри “Ніч на Венері: 113 письменниць які сяють у темряві” від видавництва ArtHuss. У ній розповідається про жінок, які творили літературу, писали краще, за інших, і відкривали нове. А ми з’ясовуємо, чому варто читати роман Сей Сьонаґон “Записки коло подушки”.
Період
Японія ХІ століття була ідилічним місцем. Війни з Китаєм припинилися, роль імператора зменшилася, країна процвітала (а не “ЗЕленіла”). Придворні мали багато гобі, найпопулярнішим з яких була поезія. Світовідчуття японців базувалося на естетичній філософії: вони вірили, що в усьому навколо є краса. Помітити й відчути її – головне завдання людини.
Форма
Буддизм приніс у Японію ідею мінливости всього: ніщо не постійне, крім вічної зміни. Тому потрібен інструментарій, яким швидко можна показати мінливу красу – щоденникові записи, наприклад. Ця форма була популярною, бо не потребувала довгих міркувань і підбору слів, а навпаки, слугувала інструментом для швидкого записування вражень. Так в Японії зародився імпресіонізм в літературі ще задовго до того, як його відкрили європейці. Поки чоловіки займалися адміністративними справами при дворі, аристократки писали щоденники, які часто мали розмір роману. Утворилася ціла плеяда авторок, які описували своє буденне життя. Надалі саме ці щоденники для фахівців були надійним джерелом, за яким вони реконструювали події Х-ХІІІ століть. Отак жінки творили історію.
Зміст
“Записки коло подушки” – щоденник придворної дами Сей Сьонаґон. Вона писала про своє звичайне життя, яке було наповнене спогляданням природи, читанням книжок і імператорськими інтригами. Тут багато роздумів про сенс буття, який полягає в схоплені прекрасних моментів, природи, яка прямолінійно зображає почуття Сей Сьонаґон, і поезії: “Коли на світанку дощ припиняється, але небо ще вкрите хмарами, страшно, що знову впадуть краплі”. А ще авторка специфічно жартує: “Людина, яка пригощає холодними пиріжками, має таке ж холодне серце”. Часто вона залишає простір між рядками, щоб читач заповнив їх власними враженнями від прочитаного.
#пусто_про_літературу
Період
Японія ХІ століття була ідилічним місцем. Війни з Китаєм припинилися, роль імператора зменшилася, країна процвітала (а не “ЗЕленіла”). Придворні мали багато гобі, найпопулярнішим з яких була поезія. Світовідчуття японців базувалося на естетичній філософії: вони вірили, що в усьому навколо є краса. Помітити й відчути її – головне завдання людини.
Форма
Буддизм приніс у Японію ідею мінливости всього: ніщо не постійне, крім вічної зміни. Тому потрібен інструментарій, яким швидко можна показати мінливу красу – щоденникові записи, наприклад. Ця форма була популярною, бо не потребувала довгих міркувань і підбору слів, а навпаки, слугувала інструментом для швидкого записування вражень. Так в Японії зародився імпресіонізм в літературі ще задовго до того, як його відкрили європейці. Поки чоловіки займалися адміністративними справами при дворі, аристократки писали щоденники, які часто мали розмір роману. Утворилася ціла плеяда авторок, які описували своє буденне життя. Надалі саме ці щоденники для фахівців були надійним джерелом, за яким вони реконструювали події Х-ХІІІ століть. Отак жінки творили історію.
Зміст
“Записки коло подушки” – щоденник придворної дами Сей Сьонаґон. Вона писала про своє звичайне життя, яке було наповнене спогляданням природи, читанням книжок і імператорськими інтригами. Тут багато роздумів про сенс буття, який полягає в схоплені прекрасних моментів, природи, яка прямолінійно зображає почуття Сей Сьонаґон, і поезії: “Коли на світанку дощ припиняється, але небо ще вкрите хмарами, страшно, що знову впадуть краплі”. А ще авторка специфічно жартує: “Людина, яка пригощає холодними пиріжками, має таке ж холодне серце”. Часто вона залишає простір між рядками, щоб читач заповнив їх власними враженнями від прочитаного.
#пусто_про_літературу
Чому ти прийшов на вечірку, якщо тобі так сумно?
Що спільного у мисткині Йоко Оно, музичного гурту The National і американської компанії дезодорантів Old Spice? Майк Міллз — режисер, сценарист і дизайнер, який знімає кліпи музичним виконавцям, короткометражні фільми митцям і рекламні ролики компаніям. А поміж тим встигає створювати ще й красиве кіно. «Початківці» — фільм-рефлексія Міллза на теми втрати, любови і прийняття.
Сюжет
Головний герой фільму, Олівер, любить розмовляти з Артуром (джек-расселом його померлого батька), не забуває вітатись з власним домом та речима у ньому і боїться будувати стосунки. Йому 38 і усе життя він думав, що його батьки просто не люблять один одного, але коли мати померла, батько розповів, що він — гей. Так Хал (батько Олівера) у 75 років став активним членом ЛГБТК+ спільноти Лос-Анджелесу, почав брати участь у маршах, роздавати листівки і став зустрічатись з чоловіком, молодшим від нього на кілька десятків років. А потім захворів і помер. Олівер же залишився наодинці з домом, повним спогадів, джек-расселом та тугою, що поступово заповнювала його час і простір. Аж поки на вечірці друзів він не зустрів Анну, і після нетривалих роздумів і консультації з Артуром вирішив дати шанс романтичним стосункам.
Про що?
«Початківці», як можна зрозуміти з назви фільму, це історія про нові початки, дослідження себе, та готовність до нового досвіду, незалежно від того 38 тобі чи 75. Фільм також досліджує низку інших тем, зокрема конфлікт поколінь, горе і переживання втрати та проблеми ЛГБТК+ спільноти. Олівер каже, що «на нашу долю випала можливість відчувати сум, на який наші батьки не мали часу, і пізнати таку радість, яка була їм незнайома». Мати Олівера ніколи не була щасливою, бо знаючи про орієнтацію Хала, все ж вийшла за нього заміж, в надії «вилікувати» чи «змінити» його, а Хал не був достатньо сміливим, щоб жити так, як йому хотілося.
Звідки ідея?
Майку Міллзу не довелося нічого вигадувати, бо фільм базується на історії його батька, який здійснив камінг-аут у 75, за 5 років до смерті. За словами Міллза, їхні стосунки з батьком страшенно змінились після того, як останній розповів сину про те, що він гей: «Мій батько-гей був більш зацікавлений у моєму романтичному житті, допитуючись про мої любовні походеньки. Він став відкритішим щодо себе, своїх бажань, злетів та падінь. Ми стільки говорили, набагато більше ніж коли він прикидався гетеросексуалом, а потім — упс — його не стало». У створенні фільму Міллз бачив можливість продовжити ці розмови і прийняти те, що сталося.
«Початківці» — це історія про те, що знайомо кожному з нас. Глядачі можуть знайти себе як у деталях (кожному хоч раз доводилось вдавати, що їм весело на вечірці чи у колі знайомих) так і у більш глобальних речах (усім рано чи пізно потрібно якось переживати горе та втрату близьких людей). У спокійній та медитативній манері фільм показує історію чоловіка, який намагається з усім цим впоратися.
#пусто_про_кіно
Що спільного у мисткині Йоко Оно, музичного гурту The National і американської компанії дезодорантів Old Spice? Майк Міллз — режисер, сценарист і дизайнер, який знімає кліпи музичним виконавцям, короткометражні фільми митцям і рекламні ролики компаніям. А поміж тим встигає створювати ще й красиве кіно. «Початківці» — фільм-рефлексія Міллза на теми втрати, любови і прийняття.
Сюжет
Головний герой фільму, Олівер, любить розмовляти з Артуром (джек-расселом його померлого батька), не забуває вітатись з власним домом та речима у ньому і боїться будувати стосунки. Йому 38 і усе життя він думав, що його батьки просто не люблять один одного, але коли мати померла, батько розповів, що він — гей. Так Хал (батько Олівера) у 75 років став активним членом ЛГБТК+ спільноти Лос-Анджелесу, почав брати участь у маршах, роздавати листівки і став зустрічатись з чоловіком, молодшим від нього на кілька десятків років. А потім захворів і помер. Олівер же залишився наодинці з домом, повним спогадів, джек-расселом та тугою, що поступово заповнювала його час і простір. Аж поки на вечірці друзів він не зустрів Анну, і після нетривалих роздумів і консультації з Артуром вирішив дати шанс романтичним стосункам.
Про що?
«Початківці», як можна зрозуміти з назви фільму, це історія про нові початки, дослідження себе, та готовність до нового досвіду, незалежно від того 38 тобі чи 75. Фільм також досліджує низку інших тем, зокрема конфлікт поколінь, горе і переживання втрати та проблеми ЛГБТК+ спільноти. Олівер каже, що «на нашу долю випала можливість відчувати сум, на який наші батьки не мали часу, і пізнати таку радість, яка була їм незнайома». Мати Олівера ніколи не була щасливою, бо знаючи про орієнтацію Хала, все ж вийшла за нього заміж, в надії «вилікувати» чи «змінити» його, а Хал не був достатньо сміливим, щоб жити так, як йому хотілося.
Звідки ідея?
Майку Міллзу не довелося нічого вигадувати, бо фільм базується на історії його батька, який здійснив камінг-аут у 75, за 5 років до смерті. За словами Міллза, їхні стосунки з батьком страшенно змінились після того, як останній розповів сину про те, що він гей: «Мій батько-гей був більш зацікавлений у моєму романтичному житті, допитуючись про мої любовні походеньки. Він став відкритішим щодо себе, своїх бажань, злетів та падінь. Ми стільки говорили, набагато більше ніж коли він прикидався гетеросексуалом, а потім — упс — його не стало». У створенні фільму Міллз бачив можливість продовжити ці розмови і прийняти те, що сталося.
«Початківці» — це історія про те, що знайомо кожному з нас. Глядачі можуть знайти себе як у деталях (кожному хоч раз доводилось вдавати, що їм весело на вечірці чи у колі знайомих) так і у більш глобальних речах (усім рано чи пізно потрібно якось переживати горе та втрату близьких людей). У спокійній та медитативній манері фільм показує історію чоловіка, який намагається з усім цим впоратися.
#пусто_про_кіно
На другому тижні літа поповнюємо ваш список матеріалів до прочитання із сайту Пусто. Про Баскію, роад-мувіз, театр плачу й тремтіння, Девіда Бові та вуличне мистецтво читайте за покликаннями.
"Променисте дитя" Жан-Мішель Баскія – Жан-Мішель Баскія ночував на вулицях, їв сирні палички і маніфестував нову епоху мистецтва. Одні його поважали, хотіли та вважали генієм. Інші — відмовляли у виставках через репутацію "дивакуватого чорношкірого митця" і не зупиняли таксі на дорозі для людини з такою зовнішністю. Арт-ринок більше цікавився кольором його шкіри, ніж талантом, і не забував час від часу називати художника "чорним Пікассо". Але сьогодні у матеріалі про Жана-Мішеля Баскію — митця, генія та провокатора. І нікого іншого.
Сім запитань та відповідей про роад-мувіз – Роад-муві — це не просто кіно, де люди кудись їдуть на авто по дорозі. Це жанр кінематографу, витоки якого лежать у “Одісеї” Гомера, і насправді зосереджують нашу увагу на трансформації особистости персонажа. Даємо відповіді на сім запитань про роад-муві і дізнаємося про притаманні жанру риси, характерних представників та іконічні картини.
Плакати і тремтіти або Метерлінк і символістська драма – Плакати можна не тільки від життєвих мемів і ситуації в країні, а й від усвідомлення "Невідомого". Розповідаємо про символістський театр і чому від нього треимтять. Це саме той театр, про який говорять рідко, але й той театр, про який потім захочеться розповісти друзям.
Сучасна українська поезія: 3х3. Частина 2 – Чи може поезія різати волосся, цокати, як годинник і бути чесною, як вуличні музиканти у переходах метрополітенів? Поети кажуть, що так. Не Калитко, не Жадан і навіть не Іздрик. У новому матеріалі продовжуємо відкривати нові прізвища, нові вірші та нові емоції сучасної української поезії.
Лео Каракс: страх, відраза та Девід Бові – Впізнати артгаусного французького режисера можна за провокативними назвами та камерою, яка живе власним життям (читати: постійно тремтить). У Лео Каракса, крім цього, є ще музика Девіда Бові, відчуття іншої кінематографічної реальности та Париж. Багато Парижа. У новому матеріалі шукаємо у роботах Лео емоційність, натуралістичність і "темні" сторони романтичного міста.
Протестувати як художник. Інструкція – Щоб ефективно хизуватися своїми знаннями перед друзями-гіпстерами, говорити лише про Бенксі недостатньо. Цікавих вуличних митців багато. І знати треба не лише про їхнє існування, а й про те, як вони протестували. Вчимося робити малюнки на стінах по-сучасному в матеріалі.
"Променисте дитя" Жан-Мішель Баскія – Жан-Мішель Баскія ночував на вулицях, їв сирні палички і маніфестував нову епоху мистецтва. Одні його поважали, хотіли та вважали генієм. Інші — відмовляли у виставках через репутацію "дивакуватого чорношкірого митця" і не зупиняли таксі на дорозі для людини з такою зовнішністю. Арт-ринок більше цікавився кольором його шкіри, ніж талантом, і не забував час від часу називати художника "чорним Пікассо". Але сьогодні у матеріалі про Жана-Мішеля Баскію — митця, генія та провокатора. І нікого іншого.
Сім запитань та відповідей про роад-мувіз – Роад-муві — це не просто кіно, де люди кудись їдуть на авто по дорозі. Це жанр кінематографу, витоки якого лежать у “Одісеї” Гомера, і насправді зосереджують нашу увагу на трансформації особистости персонажа. Даємо відповіді на сім запитань про роад-муві і дізнаємося про притаманні жанру риси, характерних представників та іконічні картини.
Плакати і тремтіти або Метерлінк і символістська драма – Плакати можна не тільки від життєвих мемів і ситуації в країні, а й від усвідомлення "Невідомого". Розповідаємо про символістський театр і чому від нього треимтять. Це саме той театр, про який говорять рідко, але й той театр, про який потім захочеться розповісти друзям.
Сучасна українська поезія: 3х3. Частина 2 – Чи може поезія різати волосся, цокати, як годинник і бути чесною, як вуличні музиканти у переходах метрополітенів? Поети кажуть, що так. Не Калитко, не Жадан і навіть не Іздрик. У новому матеріалі продовжуємо відкривати нові прізвища, нові вірші та нові емоції сучасної української поезії.
Лео Каракс: страх, відраза та Девід Бові – Впізнати артгаусного французького режисера можна за провокативними назвами та камерою, яка живе власним життям (читати: постійно тремтить). У Лео Каракса, крім цього, є ще музика Девіда Бові, відчуття іншої кінематографічної реальности та Париж. Багато Парижа. У новому матеріалі шукаємо у роботах Лео емоційність, натуралістичність і "темні" сторони романтичного міста.
Протестувати як художник. Інструкція – Щоб ефективно хизуватися своїми знаннями перед друзями-гіпстерами, говорити лише про Бенксі недостатньо. Цікавих вуличних митців багато. І знати треба не лише про їхнє існування, а й про те, як вони протестували. Вчимося робити малюнки на стінах по-сучасному в матеріалі.
Минулого року ми ходили на виставку Олександра Богомазова в НХМУ, розігрували барвисті записники з його «Пилярами» й тішилися некарантинному безпечному (майже) життю. Сьогодні, як данину цим спогадам, ділимося публікацією про митця і мріємо про різнокольорові фарби.
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин — кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат «Туберкульоз виліковний» і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати — значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати «мазнею» та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненка, Мурашка і Селезньова.
Навчаючись у різних художників, Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку «Ланка». Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів, а газети писали:
«На "Ланці" небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, — виставка живописців-бездарів».
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу «Кільце» та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на «Ланці» виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало «Маніфест», який закликав митців «звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
«Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється)».
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був — у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші — надсилав їй поетичні листи.
Знакові твори:
1. «Лісоруб», 1913 р.
2. «Трамвай», 1914 р.
3. «Сінний ринок», 1914 р.
4. «Пилярі», 1927 р.
5. «Портрет доньки, 1928 р.
#пусто_про_автора
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин — кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат «Туберкульоз виліковний» і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати — значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати «мазнею» та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненка, Мурашка і Селезньова.
Навчаючись у різних художників, Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку «Ланка». Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів, а газети писали:
«На "Ланці" небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, — виставка живописців-бездарів».
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу «Кільце» та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на «Ланці» виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало «Маніфест», який закликав митців «звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
«Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється)».
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був — у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші — надсилав їй поетичні листи.
Знакові твори:
1. «Лісоруб», 1913 р.
2. «Трамвай», 1914 р.
3. «Сінний ринок», 1914 р.
4. «Пилярі», 1927 р.
5. «Портрет доньки, 1928 р.
#пусто_про_автора
Часом хочеться зруйнувати всі мости, обірвати усі зв'язки, розчинитися, загубитися десь в дорозі, блукати, спостерігати, вчитися у природи її споконвічної мудрости. Цього хотілося Толстому, Емерсону, Торо, Селінджеру, Кутзее, Кундері… Знайоме таке прагнення й Джону Кракауеру, авторові документального роману “У дикій глушині”, про який розповідаємо сьогодні.
Про що читатимемо?
“У дикій глушині” — захоплива історія заглиблення сучасної людини у дике середовище. Оповідь про спраглі пошуки гармонії та намагання прожити насичене, яскраве, справжнє життя. Стомлений нудним животінням, Кріс Мак-Кендлесс лишає все: заможну родину, престижну освіту, перспективне майбутнє – усе, аби втілити власні ідеали: відчути справжнє життя на смак, повернутися на лоно природи. Адже лише там людина може позбутися абсурдної любови до розмірености та повторюваности, обтяжливих пут щоденної боротьби за втілення матеріалістичних мрій, які укорінюють її в прагненні жити, як усі. Кріс, натхненний прикладом Торо, романами Толстого та поглядами Емерсона, мріє про дику Аляску, вільну від людської обмежености та фальшивости. Врешті він пориває з колишнім життям, готовий будувати нове своє бажане. Він автостопить, фотографує, працює на випадкових роботах, знайомиться з випадковими людьми, пише їм листи та йде власною дорогою, ні на мить не озираючись на інших. Джон Кракауер у свою чергу йде його слідами, уперто та скурпульозно документує історію затятого ідеаліста, який обирає життя, а не його імітацію.
Навіщо читати?
Історія Кріса Мак-Кендлеса - трагічна та захоплива, історія намагання людської істоти зійти до власних витоків та віднайти втрачений у нескінченній метушні сенс існування.
Це нагадування про те наскільки мізерною є людина в порівнянні з природою, наскільки короткими та незначними можуть бути наші життя на противагу мовчазній вічности гір та бурхливости рік.
Нагадування про підміну цінностей та понять, нашу вдоволеність ілюзією справжнього життя, нашу неготовність та беззахисність, коли ми таки врешті з цим справжнім життям зіштовхуємось.
Коли читати?
Читати “У дикій глушині” варто, коли вам здається, що життя проходить повз; якщо ловите себе на думці, що втратили сенс того, що робите; якщо прагнете почати все спочатку й почати інакше, ніж досі. Читати, якщо вам задушливо та тісно у власному житті. Хто сказав, що книжки не лікують?
#пусто_про_літературу
Про що читатимемо?
“У дикій глушині” — захоплива історія заглиблення сучасної людини у дике середовище. Оповідь про спраглі пошуки гармонії та намагання прожити насичене, яскраве, справжнє життя. Стомлений нудним животінням, Кріс Мак-Кендлесс лишає все: заможну родину, престижну освіту, перспективне майбутнє – усе, аби втілити власні ідеали: відчути справжнє життя на смак, повернутися на лоно природи. Адже лише там людина може позбутися абсурдної любови до розмірености та повторюваности, обтяжливих пут щоденної боротьби за втілення матеріалістичних мрій, які укорінюють її в прагненні жити, як усі. Кріс, натхненний прикладом Торо, романами Толстого та поглядами Емерсона, мріє про дику Аляску, вільну від людської обмежености та фальшивости. Врешті він пориває з колишнім життям, готовий будувати нове своє бажане. Він автостопить, фотографує, працює на випадкових роботах, знайомиться з випадковими людьми, пише їм листи та йде власною дорогою, ні на мить не озираючись на інших. Джон Кракауер у свою чергу йде його слідами, уперто та скурпульозно документує історію затятого ідеаліста, який обирає життя, а не його імітацію.
Навіщо читати?
Історія Кріса Мак-Кендлеса - трагічна та захоплива, історія намагання людської істоти зійти до власних витоків та віднайти втрачений у нескінченній метушні сенс існування.
Це нагадування про те наскільки мізерною є людина в порівнянні з природою, наскільки короткими та незначними можуть бути наші життя на противагу мовчазній вічности гір та бурхливости рік.
Нагадування про підміну цінностей та понять, нашу вдоволеність ілюзією справжнього життя, нашу неготовність та беззахисність, коли ми таки врешті з цим справжнім життям зіштовхуємось.
Коли читати?
Читати “У дикій глушині” варто, коли вам здається, що життя проходить повз; якщо ловите себе на думці, що втратили сенс того, що робите; якщо прагнете почати все спочатку й почати інакше, ніж досі. Читати, якщо вам задушливо та тісно у власному житті. Хто сказав, що книжки не лікують?
#пусто_про_літературу
У «Сніданку в “Тіффані”» вона зіграла найекстравертнішу героїню американського кіно ХХ століття, бувши інтроверткою. Вважала, що найкрасивіші дівчата — ті, що щасливі, а сама має найсексуальніший вигляд, коли збирає яблука в саду під дощем. Розповідаємо про дуже європейську американську акторку та філантропку Одрі Гепберн та непопулярні стрічки за її участі.
Одрі, війна та балет
У ікони американського стилю 60-их — розгалужене європейське коріння. Одрі Кетлін Растон (справжнє ім’я акторки) народилася в Бельгії у родині британця та нідерландки, а після розлучення батьків переїхала з матір’ю до Нідерландів. Там, у невеликому містечку Арнем, на Одрі чекав один із наймоторошніших періодів у житті — нідерландська «Голодна зима» 1944 року, коли наприкінці Другої світової через ембарго з боку Німеччини стався масштабний голод серед цивільного населення. Про ці події Одрі згадуватиме чи не у всіх своїх інтерв’ю.
Після завершення війни Одрі вирушила до Великої Британії вчитися хореографії — балетом дівчина захоплювалася з дитинства. Там її викладачкою була Марі Рамберт — одна з ключових постатей в історії британського балету. Саме вона натякнула Одрі, що через тривалі голодування під час війни та зависокий зріст, примою дівчині не стати. І саме вона цими словами підштовхнула майбутню кінозірку до драматичного мистецтва.
Хронічне недоїдання та стрес під час «Голодної зими» дещо пізніше, у 1959 році, стануть причинами відмови Одрі від головної ролі у стрічці «Щоденник Анни Франк», першої екранізації історії єврейської дівчинки з Німеччини. При чому роль Гепберн запропонував Отто Франк, батько Анни.
Одрі — жінка, жива та прекрасна
Попри лялькову зовнішність, Одрі не вважала себе красунею. Хоча любила повторювати, що для жіночої вроди достатньо бути щасливою.
Зараз би Одрі точно підтримала рух бодіпозитиву. Вона ввела у моду короткі зачіски піксі, як у її героїні після повернення із Парижа в «Сабріні» (1954), та у цій же стрічці однією з перших показала оголені ноги у шортах. Гепберн підкреслювала, що є акторки із більш пишними формами, як Софі Лорен чи Джина Лоллобриджида, однак не лише вчилася любити себе такою, як вона є, а і причарувала справжністю фотографів і режисерів.
Зокрема, це маніфестує і Стенлі Донен у кінокартині «Потішне личко» (1957), де Гепберн зіграла мрійливу інтелектуалку-продавчиню книжкової крамниці, якій пропонують стати обличчям глянцю, а дівчина ж марить лише лекціями кумира-професора.
Одрі та гуманізм
Попри те, що, здебільшого, ролі Гепберн — у комедіях і мелодрамах, Одрі не була легковажною та ніколи не сахалася гостросоціальних тем. Як у кіно, так і в житті.
У 1961 році Гепберн зіграла головну роль у картині «Дитяча година» Вільяма Вайлера, яка чи не першою висвітлює проблему гомофобії в американському суспільстві. Героїня Одрі тут — така ж легка й невагома, як у багатьох інших стрічках, однак обставини, у які вона потрапляє — дають зрозуміти: дівчина ще й сильна та рішуча. Ця стрічка не про гомосексуальність, а про чутки, які руйнують життя, та нетерпимість, яка підштовхує до відчайдушного кроку.
Акторка завжди прагнула допомогти слабшим і у 80-их їй здалося, що її участі в кіно для цього замало. Так Одрі стала послом доброї волі ЮНІСЕФ і, остаточно покинувши кар’єру акторки, їздила до бідних країн допомагати дітям, які постраждали від війн, епідемій та голоду.
Що дивитися?
«Париж, коли там спека» (1964) — романтична історія від режисера Ричарда Квайда про те, що може статися, якщо прокрастинувати, бавитися з дедлайнами та випадково загратися у вигаданих персонажів.
«Дочекайся темряви» (1967) — для Гепберн характерні ролі слабких і немічних ззовні дівчат, які виявляються найстійкішими. Так і в цьому психологічному трилері Теренса Янга, де акторка грає сліпу, яка майже самотужки протистоїть бандитам.
«Вони всі сміялися» (1981) — типова для 80-их комедія Пітера Богдановича. Тут вродливі жінки, які зраджують багатим чоловікам, детективи в капелюхах та окулярах і кіношно-пристрасний Мангеттен.
#пусто_про_кіно
Одрі, війна та балет
У ікони американського стилю 60-их — розгалужене європейське коріння. Одрі Кетлін Растон (справжнє ім’я акторки) народилася в Бельгії у родині британця та нідерландки, а після розлучення батьків переїхала з матір’ю до Нідерландів. Там, у невеликому містечку Арнем, на Одрі чекав один із наймоторошніших періодів у житті — нідерландська «Голодна зима» 1944 року, коли наприкінці Другої світової через ембарго з боку Німеччини стався масштабний голод серед цивільного населення. Про ці події Одрі згадуватиме чи не у всіх своїх інтерв’ю.
Після завершення війни Одрі вирушила до Великої Британії вчитися хореографії — балетом дівчина захоплювалася з дитинства. Там її викладачкою була Марі Рамберт — одна з ключових постатей в історії британського балету. Саме вона натякнула Одрі, що через тривалі голодування під час війни та зависокий зріст, примою дівчині не стати. І саме вона цими словами підштовхнула майбутню кінозірку до драматичного мистецтва.
Хронічне недоїдання та стрес під час «Голодної зими» дещо пізніше, у 1959 році, стануть причинами відмови Одрі від головної ролі у стрічці «Щоденник Анни Франк», першої екранізації історії єврейської дівчинки з Німеччини. При чому роль Гепберн запропонував Отто Франк, батько Анни.
Одрі — жінка, жива та прекрасна
Попри лялькову зовнішність, Одрі не вважала себе красунею. Хоча любила повторювати, що для жіночої вроди достатньо бути щасливою.
Зараз би Одрі точно підтримала рух бодіпозитиву. Вона ввела у моду короткі зачіски піксі, як у її героїні після повернення із Парижа в «Сабріні» (1954), та у цій же стрічці однією з перших показала оголені ноги у шортах. Гепберн підкреслювала, що є акторки із більш пишними формами, як Софі Лорен чи Джина Лоллобриджида, однак не лише вчилася любити себе такою, як вона є, а і причарувала справжністю фотографів і режисерів.
Зокрема, це маніфестує і Стенлі Донен у кінокартині «Потішне личко» (1957), де Гепберн зіграла мрійливу інтелектуалку-продавчиню книжкової крамниці, якій пропонують стати обличчям глянцю, а дівчина ж марить лише лекціями кумира-професора.
Одрі та гуманізм
Попри те, що, здебільшого, ролі Гепберн — у комедіях і мелодрамах, Одрі не була легковажною та ніколи не сахалася гостросоціальних тем. Як у кіно, так і в житті.
У 1961 році Гепберн зіграла головну роль у картині «Дитяча година» Вільяма Вайлера, яка чи не першою висвітлює проблему гомофобії в американському суспільстві. Героїня Одрі тут — така ж легка й невагома, як у багатьох інших стрічках, однак обставини, у які вона потрапляє — дають зрозуміти: дівчина ще й сильна та рішуча. Ця стрічка не про гомосексуальність, а про чутки, які руйнують життя, та нетерпимість, яка підштовхує до відчайдушного кроку.
Акторка завжди прагнула допомогти слабшим і у 80-их їй здалося, що її участі в кіно для цього замало. Так Одрі стала послом доброї волі ЮНІСЕФ і, остаточно покинувши кар’єру акторки, їздила до бідних країн допомагати дітям, які постраждали від війн, епідемій та голоду.
Що дивитися?
«Париж, коли там спека» (1964) — романтична історія від режисера Ричарда Квайда про те, що може статися, якщо прокрастинувати, бавитися з дедлайнами та випадково загратися у вигаданих персонажів.
«Дочекайся темряви» (1967) — для Гепберн характерні ролі слабких і немічних ззовні дівчат, які виявляються найстійкішими. Так і в цьому психологічному трилері Теренса Янга, де акторка грає сліпу, яка майже самотужки протистоїть бандитам.
«Вони всі сміялися» (1981) — типова для 80-их комедія Пітера Богдановича. Тут вродливі жінки, які зраджують багатим чоловікам, детективи в капелюхах та окулярах і кіношно-пристрасний Мангеттен.
#пусто_про_кіно
Дихати, співати й танцювати в театрах поки що можна лише онлайн. Тому український театральний Оскар, фестиваль-премія "ГРА" змінює правила. Через форс-мажорні обставини, спричинені пандемією COVID-19, III фестиваль-премія у 2020 році пройде у зміненому форматі. Доведеться відмовитися від підсумкового фестивального тижня за участю міжнародного журі. Втім, цього року буде більше переможців. Лауреатами щорічної національної театральної премії стануть усі вистави, що увійдуть до шорт-листа. Деталі читаємо за покликанням.
https://pustoproject.com/inshe/ukrayinskyi-teatralnyi-oskar0vidbudetsya-za-zminamy
https://pustoproject.com/inshe/ukrayinskyi-teatralnyi-oskar0vidbudetsya-za-zminamy