​​Кажуть, у художників найменша ймовірність заразитися вірусом, бо вони й так постійно самоізолюються. Теодор Жеріко — не виняток. У ХІХ столітті він влаштував собі “карантин”: побрив голову, щоб не ходити на тусівки (така зачіска вважалася не світською), замкнувся в майстерні й працював цілодобово. Все заради того, щоб написати одну з найграндіозніших картин Лувру – “Пліт медузи”. Розповідаємо, звідки взявся шедевр романтизму, що спільного між майстернею Жеріко і моргом та до чого тут студенти-медики.

НЕВДАЛИЙ ПЕРЕЇЗД

1816 року з Франції до Сенегалу фрегат “Медуза” перевозив людей для колонізації нових земель. Капітаном корабля був граф де Шомаре, який підкупом здобув це місце. Через його непрофесіоналізм “Медуза” погрузла на мілині вже наступного дня. Судно не рухалося, тому людям довелося пересісти на рятівні човни. Для 150 осіб, яким не вистачило місця, змайстрували імпровізований пліт і прив’язали до шлюпок. Однак граф де Шомаре вирішив порізати мотузки, щоб “скинути баласт” і швидше дістатися суші. Жінок, старих і матросів залишили напризволяще у океані. Вони провели на плоті 13 діб, під час яких вижили лише 15 людей. За безпечне місце біля щогли билися на смерть, голод спонукав вдаватися до канібалізму, а від палючого сонця деякі втратили глузд. Лише згодом судно “Аргус” знайшов пліт і забрав тих, хто вижив.

(А)ПОЛІТИЧНИЙ ЖЕРІКО

Жеріко вирішив написати картину через два роки після трагедії плоту “Медуза”. Тоді ця історія все ще не сходила з язиків: вона показувала корупцію у французькій владі, яка призвела до десятків невинних жертв. Хірург та інженер, які були серед переживців, видали книжку про свій досвід. Суспільство було обурене, а політична верхівка намагалася ігнорувати трагедію. Тому свою нову картину Теодор Жеріко назвав “Кораблетроща”. Ця назва не мала політичного контексту, тому її дозволили виставити на Салоні, але глядачі розуміли, про що мова.

РОМАНТИЗМ, НАДІЯ І ВІДІРВАНІ КІНЦІВКИ

Митець довго не міг визначитися, на чому зробити акцент. На ескізах бачимо, що Жеріко думав і про канібалізм, і про момент порятунку, і про бійки за місце біля щогли. Втім, Теодор обрав найсильніший сюжет: відчуття надії. На горизонті ми бачимо “Аргус”, який ось-ось врятує пліт. До речі, постраждалі двічі бачили судно: вперше воно не помітило “Медузу” і проплило повз. Ця крихітна цятка уособлює все, що тоді відчували люди.

На картині складна композиція: всі лиця обернені від нас, а один кут плота ховається під раму, тому здається, немов глядач також на “Медузі”. Щоб зобразити понівечені мертві тіла, Жеріко годинами малював кінцівки, які йому приносили медики із госпіталю. Писати на передньому плані мерців було “модно” серед романтиків: це додавало картині адреналіну, того, чого собі не могли дозволити класицисти. Такий прийом згодом використав на “Свободі на барикадах” Ежен Делакруа, який, до речі, був натурником Жеріко для цієї картини. Про канібалізм Теодор теж не забув: на фрагменті можна побачити, як один з чоловіків кусає за ногу іншого.

Картина Жеріко — не просто картина про засудження влади чи кораблетрощу. “Пліт Медуза” розповідає позачасову історію про людей, кинутих напризволяще. Бо всі ми часом почуваємося, ніби втрачаємо останню надію посеред океану, де не можемо знайти порятунку. Жеріко залишає нам лише одне — розмиту цятку на горизонті, яка може виявитися судном “Аргус”.

#пусто_розбирається

​​Якщо під час перегляду “Шерлока” ви рахували натяки на гомосексуальність головних персонажів і вже все подивилися, то пропонуємо займатися цим при читанні літератури. Серед письменників-геїв згадується Оскар Вайльд і… – і більше ніхто. А було багато. Тільки теорія літератури їх переважно не згадує, бо ж “непристойно”. Ламаємо стереотипи. Література про (і для) ЛГБТ+ існує. Тож, якщо ви втомилися від трагічних історій про Ромео і Джульєтту – і їм подібним – пропонуємо прочитати роман англійського модерніста Е. Д. Форстера “Моріс”.

Історія створення

Як написати відвертий роман про геїв на початку ХХ століття й не сісти за ґрати? Не видавати його. Так зробив Едвард Форстер, коли в 1914 році закінчив працювати над “Морісом”. Роман опублікували лише посмертно, у 1970-у, як і просив автор у щоденниках, бо боявся, що його арештують за “пропагування одностатевих стосунків”. Твір присвятив “кращому року видання, коли помру або я, або Англія”. Проте Форстер часом давав прочитати “Моріса” близьким друзям із мистецького угрупування Блумсбері, яке заснувала Вірджинія Вулф. Письменниця була вражена настільки, що вважала роман геніальним і запитала Едварда, чи він раптом не переспав з Ісусом.

Про що?

Форстер описав у тексті свої фантазії і сни – те, що не можна було промовити вголос: любити чоловіків, захоплюватися чоловіками, бажати чоловіків. “Моріс” – про труднощі, з якими зіштовхуються геї, навчаючись довіряти власному серцю. Про любов пристрасну і мовчазну. Про приреченість на нерозуміння і самотність. Про шалений джаз, і сміх від валяння на траві, і таємні зустрічі, і багатозначні погляди. Бо кажуть, що перед “Назви мене своїм ім’ям” був “Моріс”. Тому, навіть, якщо ви впевнені у свою гетересексуальності, але любите це кіно за естетику й щирість, цей роман ймовірно буде вам до душі.

Сюжет

Моріс щойно вступив до філософського факультету Кембриджа. Він намагається викреслити своє пуританське минуле в сім’ї, яка складалася тільки з жінок, тому сміливо обговорює “Бенкет” Платона зі своїми одногрупниками (для необізнаних: у цьому трактаті вперше по-пунктно прописано, що любов чоловіка до чоловіка – явище нормальне). Клайв розуміє натяк, тож уже ввечері сидить у гуртожитковій кімнаті Моріса, пікантно попиває чай й балакає про всіх коханців Сократа (спойлер: у романі багато роздумів про любов). Хлопці тішаться одне одним. Але це 1912 рік – визнати власну гомосексуальність (принаймні перед собою) було неможливо. Після закінчення університету Клайв примусово одружується з дівчиною, вигадує, що щасливий з нею і пориває стосунки з Морісом. Як далі страждають, поневіряються, радіють й сумують, люблять чи не люблять герої, дочитаєте самі.

“Моріс” Е. Д. Форстера – роман для тих, хто хоче знати, звідки вкрали ідею для “Назви мене своїм іменем”. Це роман, в якому сказано те, що до цього ніхто не говорив – як чоловік любить чоловіка. І написав цей роман визнаний англійський письменник XX століття.

#пусто_про_літературу

Щоб весна настала якнайшвидше, треба створити їй усі умови. Ми, наприклад, радимо дивитися теплі, красиві й життєствердні фільми. Що більше переглянете, залишившись удома, то швидше гулятимемо з кавою з улюблених кав’ярень вулицями міста. Балансуємо щоденну тривожну стрічку підбіркою кінорадости з п’яти фільмів.

https://telegra.ph/P%D1%96db%D1%96rka-k%D1%96noradosti-03-26

Колоритні іспанки, стільці на ім'я "Василь", чай із Умберто Еко, Мазох у кіно та наші самотні валентинові матеріали. Зібрали для вас на вихідні вісім матеріалів із сайту Пусто за лютий.

Педро Альмодовар: пристрасть, корида, кітч – Рецепт іспанського кіночаклунства Педро Альмодовара такий: до народних мотивів декору додати колоритних засмаглих жінок, замісити все на побутовому сюжеті й приправити маленькою (ні) дрібкою сексу. У матеріалі розповідаємо, як мелодрама може бути геніальною та чому від фільмів сеньйора Педро інколи миготить в очах.

Шлях Баугаузу – школи, в якій не нудно – Щоб не боятися повернення в університет, уявляйте собі його ідеальну версію. Авангардну, практичну та зі світочами європейського мистецтва. Допоможемо з фантазією у матеріалі про Баугауз, найменш нудну школу світу.

Що читати: поради від сучасних класиків літератури – Класно було б пити чай із Донною Тартт, уявляти собі подорожі Італією з Умберто Еко і ходити на мітинги з Марґарет Етвуд. І хоча такий досвід ми забезпечити не можемо, можемо запропонувати інформацію, яку письменники довіряють лише своїм друзям (а ще журналістам і всьому світу).

Як читати "Мартіна Ідена" Джека Лондона – Поки мандрувати фактично заборонено, розповідаємо про Джека Лондона — авантюриста, письменника та чоловіка, який жив подорожами і літературою. У матеріалі розбираємо його твір «Мартін Іден», шукаємо автобіографічні паралелі та просто насолоджуємося світлинами автора в трав‘яній спідниці.

Як дивитися «Венеру в хутрі» Романа Поланські – Жили-були в різний час письменник, драматург і режисер. У творчому синтезі через століття вони створили фільм історію в історії з двома персонажами на одній театральній сцені і назвали її "Венера в хутрі". А наша журналістка Маша закохалася в цю стрічку й написала статтю про те, як не заплутатися в героях, авторах і контрастах.

Не почуватися самотнім: кінематографічний порадник – Коли ми писали три наступні статті, то приурочували їх до 14-го лютого, щоб допомогти всім самотнім у такий складний (а може, ні) день. Втім, зараз вони, як ніколи актуальні. У першому матеріалі в героїв іконічних кінострічок, що робити зі своєю одинокістю.

Як інтелектуально казати "ні": редакційний порадник – Зараз прекрасний час навчитися чомусь новому. Наприклад, дізнатися, як уникнути 101-єї троянди, токсичних стосунків та небажаних гелів для гоління. У матеріалі редакція ділиться досвідом того, як рятувати незнайомців від свого горя з розуму.

Валентинові нещастячка – Щоб урятуватися від самотніх сліз, розповідаємо, як створювали ідеальне сімейне життя або кохалися на кладовищах літератори. А замість валентинок дарували одне одному танці голяка на столі. І зовсім-зовсім не сумуємо.

Якщо на час карантину ви опинилися за містом, копати грядки теж можна богемно. Просто називайте це лендартом і фотографуйте результати для майбутньої виставки. З’ясовуємо, що це за естетично приємний та eco-friendly мистецький напрям для дауншифтерів*.

Ленда́рт – це мистецький напрям, який сформувався у Великій Британії та США у 1960-70-х. Його послідовники створювали роботи на природі далеко від міст. Зазвичай лендарт-інсталяції робили з каміння, землі, води чи інших природних ресурсів, які були доступні на обраній локації.

Перші лендарт-роботи належали до концептуального мистецтва. Утім, концепти більшости робіт були схожими – багатство природи та її взаємодія з людиною. Так лендарт став самостійним напрямом. Як і концептуалізм та мінімалізм, лендарт протистояв поп-арту та заперечував комерційне мистецтво. Щоб стати популярним, він загравав з новоствореним природозахисним рухом.

Послідовники напряму створювали інсталяції далеко від населених пунктів, тому побачити їх можна було лише на фотовиставках. Рідко митці привозили землю чи каміння з локації, щоб створити інсталяцію в галереї. 

Лендарт-роботи були масштабними та дорогими, їх здебільшого фінансували фонди. У 1970-х на піці популярності напряму почався економічний спад і митці втратили фінансування. Тоді ж один із ключових творців напряму Роберт Смітсон загинув і лендарт почав втрачати популярність.

Найвідоміші представники: Алан Сонфіст, Роберт Смітсон, Енді Голдсворті, Річард Лонґ, Нільс-Удо, Чарльз Росс, Майкл Хейзер, дует Крісто та Жанна-Клод.

Знакові роботи:
“Синергія”, Мартін Гілл та Філіпа Джоунс. Це скульптура з очерету та лляних мотузок, які витають над озером. Усі елементи тримаються завдяки тенсегріті – інженерному принципі, за допомогою якого з натягнутих тросів та міцних стрижнів будують споруди. Така скульптура неможлива без синергії: кожен її елемент має сильну власну енергію, але якщо його поєднати з іншими, енергія кожного елемента і скульптури загалом стане потужнішою. Так митці показують тонкий баланс між світом людей та природою, і як стале використання ресурсів допоможе і нам, і їй.

“Подих пустелі”, група D.A.S.T Arteam. Ми бачимо дві спіралі в пустелі Хургада: одна – з заглиблень, інша – з пагорбів. Пустельний пейзаж – це простори свідомости, а спіралі в ній символізують відчуття нескінченности. Роботу створили у 1997, але її все ще можна побачити зі супутника. Її поступове руйнування символізує плинність часу.

“Вкритий берег”, Крісто та Жанна-Клод. Творчий дует вкрив берег довжиною 2,4 кілометри тканиною площею 100 квадратних кілометрів та перев’язав все це мотузками. Робота над інсталяцією зайняла 17 тисяч годин (4 тижні), а потім її сфотографували та прибрали. Ідея проста: це красиво та естетично. Крісто часто хвалився, що він митець, у якого немає існуючих робіт, лише згадки про них. Митці згодом часто зверталися до цього концепту та вкривали різні будівлі та ландшафти.

#пусто_про_ізми

*Дауншифтер – людина, яка відмовилася від міської метушні та переїхала за місто. Наприклад, був собі проджект-менеджер, втомився від стресу, звільнився, живе в селі та називає себе дауншифтером.

​​Якщо цими днями ви встигли засумувати за шаленими вечірками, нестримними пригодами, спонтанними подорожами, безсонними ночами, вітром у волоссі, посиденьками в улюблених кав’ярнях, вуличною музикою, усмішками людей та заходами сонця, ця літературна підбірка для вас. Зібрали чотири книги про свободу, простоту повсякденного життя та безмежну любов до нього.

Джек Керуак. У дорозі

Джек Керуак – письменник, з яким не потрібно знайомити, адже його ім’я – уособлення усього біт-покоління, а його історії – про дорогу, людей, які є її частиною, свободу, творчість й пошуки власного “Я”.

“У дорозі” – автобіографічний текст про подорож двох друзів Сполученими Штатами та Мексикою і про бажання жити моментом та любов до нього.

Читати:
— якщо мріяти про спонтанну подорож вже несила;
— якщо втомилися від Zoom та Skype і мрієте про класну вечірку;
— якщо давно хотіли побачити, який вигляд має свобода та літній вечірній вітер, який зловили та вклали між сторінок книжки.

Йван Козленко. Танжер

Йван Козленко – учасник одеського андеграундного літературного руху 2000-их років. А “Танжер” – його дебютний роман. Це історія строката та мозаїчна, як сама Одеса початку ХХ століття, де й відбуваються події тексту. Незнайомець пропонує одеситу Оресту знятися в експериментальному фільмі. Це стає початком карколомної історії, сповненої кіно, пристрасті та солоного морського бризу.

Читати:
— якщо захоплюєтеся творчістю Яновського та Довженка;
— якщо скучили за морем та сонячними одеськими пляжами;
— якщо не уявляєте своє життя без кіно та поезії.

Трумен Капоте. Сніданок у Тіффані

Трумен Капоте – американський письменник, автор численних оповідань, повістей і новел, найвідомішою з яких є “Сніданок у Тіффані”. Це історія короткотривалої дружби двох осіб, яких зводить Нью-Йорк. Вона – молода, гарна, обожнювана чоловіками, ексцентрична, часом дивакувата. Він – письменник, який шукає сюжети. Історія захоплює щирістю, легкістю та дотепністю.

Читати:
— якщо давно не снідали в улюбленому місці;
— якщо скучили за гамірними посиденьками з друзями;
якщо обожнюєте бути серцем вечірок і вже не можете дочекатися, коли знову шокуватимете людей фактами з автобіографії.

Ернест Гемінґвей. Свято, яке завжди з тобою

Ернест Гемінгвей умів писати не лише складні романи про громадянську війну. Він також умів рефлексувати з тої чи тої теми, дотепно жартувати, бачити справжні обличчя міст, в яких зупинявся, та кохати жінок, яких зустрічав, смачно їсти та пити в улюблених закладах – саме про це його автобіогафічний роман “Свято, яке завжди з тобою”. Письменник згадує своє життя в Парижі, друзів і приятелів, місця, які відвідував. Це цікаві щоденні замальовки про просту та невибагливу красу того, що нас оточує щодня.

Читати:
— якщо захоплюєтеся автобіографіями;
— якщо мрієте про черговий візит у Париж;
— якщо любите спостерігати за людьми, сидячи в тихій маленькій кав’ярні.

#пусто_про_літературу

Після лекції "Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту" наші слухачі пішли додому запитувати в батьків, чи не були їхні прапрапрабабусі підпільними козачками, читати твори Марко Вовчок і готуватися йти в монахині в пошуках свободи. А ще говорити зі смереками замість чоловіків, як це робила Ольга Кобилянська. І все це (сюрприз!) можна робити в межах карантину.

Якщо ви не мали змоги відвідати нашу лекцію про жінок в українській літературі, тепер її можна переглянути в YouTube за посиланням. Розповідаємо про Марко Вовчок чи кацапку кляту, як її називала Олена Пчілка, саму Олену Пчілку, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську та Олену Телігу, а також про становище українських жінок у суспільстві в різні часи та любов, яку ми від них винесли.

Нагадуємо, що на нашому YouTube каналі можна також переглянути такі лекції:

ЛІТЕРАТУРА
Ернест Гемінґвей: 37 котів, корида і державна зрада
Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі
(Не) бути Чекістом: Микола Хвильовий
Антуан де Сент-Екзюпері: принц, пастух, пустельник
Сартр і де Бовуар: любов приречена

КІНО
Казати так: Саллі Поттер
Сергій Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат
Жан-Люк Годар: вічний революціонер, різник, Сартр

ЖИВОПИС
Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт
Фріда Кало: чікіта, дружина, (не)сюрреалістка
Соня і Робер Делоне: любов барвиста

Софія Кополла любить знімати кіно про самотніх і меланхолійних людей. Вона знає ціну людських стосунків і їх відсутности. Тому, припускаємо, що після карантину режисерка вийде з ідеєю для нового фільму про якусь одиначку або одинака. А поки вона, як і ми, перебуває в ізоляції, пропонуємо переглянути її фільмографію. Там знайдете і цікаві сюжети, і повільні безцільні естетичні історії, і себе, маленького на тлі такого великого світу, в одному з нечисленних героїв. З’ясовуємо, що дивитися й на що звертати увагу під час перегляду.

https://telegra.ph/SHCHo-divitisya-Sof%D1%96ya-Kopolla-04-03

#пусто_про_кіно

У восьми березневих матеріалах на сайті Пусто зібрали для вас трьох українських, одну французьку і одну французько-українську бунтарок. А ще секс, сарказм, поради щодо "покращення" життя, красиве кіно та гуцулів. Залишаємо вам лише обрати, з чого почати.

«Портрет дівчини у вогні»: про мистецтво сміливости та кохання – Любов зараз майже не відрізняється від любови у XVIII столітті. Принаймні, так нам здалося, коли дивилися стрічку "Портрет дівчини у вогні". Розповідаємо, чому це кіно легко дивитися, а псевдофілософстувати - не так страшно.

Сонце крізь призму: множинні особистості Соні Делоне – Розлад множинної особистості — це складно, запевняє Соня Делоне. І ми віримо, бо всі її особистості різні і творчі. Сонині альтер еґо навчать бачити концентричні кола одеського сонця, терпіти укуси модернізму та знаходити споріднену душу. Про першу жінку в Луврі розповідаємо у матеріалі та на лекції.

Аньєс Варда: хвиля ловила її, та не спіймала – Якби вона була веганкою та лезбійкою, медіа зробили б з неї режисерку вічного скандалу. Втім, Аньєс Варда обмежилася фемінізмом у чоловічому колі французької нової хвилі, висвітленням страшних СНІДу та раку в кіно і подоланням ейджистських стереотипів. Розповідаємо про жінку у світі, де кіно вважали чоловічим.

Бути як Фаулз: письменницький порадник – Безробітний атеїст Джон Фаулз пише романи і соромиться їх так називати. Втім, його тексти – бестселери. Тому в матеріалі радимося з ним, як стати відомим письменником. І зробити своє життя кращим. Або ні.

Іронічний словник Емброуза Бірза – Емброуза Бірса розчарував світ. А він створив іронічний словник, щоб застерегти від цього інших. І розвеселити. Розповідаємо, як американський письменник крокував життям, які біди бачив і чому “можливість” тлумачив як вдалий випадок, щоб розчаруватися. А ще додаємо нового автора в список “Прочитати на карантині”.

Перечитати: Леся Українка – У підготовці до лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту” ми відкрили для себе весь літературний доробок Лесі Українки і засоромилися: бо він надзвичайно різноманітний, суперечливий, красивий і цікавий. І значно більший, ніж "Лісова пісня" та кілька читаних у школі віршів. Каємося і радимо вам зробити те саме.

Перечитати: Ольга Кобилянська – Секс, гуцули, романтична естетика. Це все про творчість Ольги Кобилянської. Вона повна нещасних закоханостей, різьблення нових вищих людей і знайомих нам, звичайним людям, почувань. А ще там є гуморески, екстатичні естетичні фантазії та майже жіночі комуни. На кілька хвилин читання матеріалу пропонуємо забути, що Кобилянська лише авторка "Землі".

Перечитати: Марко Вовчок – Будьте обережні — надмірна інтелектуальність призводить до зморшок на чолі. А ще робить вас подругою Жуля Верна, відомою літераторкою та «фатальною жінкою». У житті Марко Вовчок було так. У матеріалі розповідаємо, з яких творів наново полюбити першу українськомовну письменницю та пояснюємо, чому її література — це не лише про стражденних селян.

​​За останні тижні нас закидали списками фільмів і книжок, безкоштовних курсів і лекцій, ба навіть ваш далекий від мистецтва дядько репостнув список галерей, які можна відвідати онлайн. Всюдисуща любов сучасних людей до саморозвитку, як син маминої подруги – дратує і викликає заздрощі водночас. І хоча блогери радять не тиснути на себе і просто відпочивати, все ж слід хоча б ліниво переглянути наші лекції на YouTube. Для просунутих – прочитати крайні статті.

Зовсім нещодавно ми розповідали про австрійського художника, дизайнера і еко-активіста Фріденсрайха Гундертвассера – і неспроста! У віденському художньому музеї Леопольд все літо буде виставка робіт його та Еґона Шіле. А оскільки шанси потрапити у Відень у нас невеликі, розказуємо як ці митці пов'язані, що мають спільну експозицію, та до чого тут кольори.

У віці двадцяти років, коли Гундертвассер був студентом Академії образотворчих мистецтв, він відкрив для себе віденський модернізм через виставки та книги. Експресіоніст Егон Шіле тоді став його центральним орієнтиром. Гундертвассер відточував майстерність, вивчаючи малюнки Шіле, поширював його мистецтво серед колег у Парижі (куди втік писати й голодувати), навіть назвав одну зі своїх робіт його іменем. Фріденсрайх оточив себе репродукціями його картин у своїх майстернях і будинках у Венеції та в Новій Зеландії.

Поетичний текст Гундертвассера «Я люблю Шіле», написаний 1951 року, найбільше демонструє, як сильно і тонко митець відчував Еґона: “Мені часто сняться, як і моєму батькові Шіле, червоні квіти, птахи, летючі риби і сади в оксамиті і смарагдова зелень та люди, що гуляють, плачучи, червоно-жовтими та океанічно-синіми сльозами”.

Вперше митці “зустрілись” у 1948 році на виставці Шіле у віденській галереї “Альбертіна”. Найбільше Гундертвассера вразило те, що у роботах Шіле немає різниці між зображенням стін будинків на пейзажах і шкіри людини. Фріденсрайх казав: “Будівлі Шіле здавалися одухотворено-людськими – вони нічим не нагадували малюнки архітектора, або будинки, написані іншими художниками”, “вони світилися в темряві, він писав їх так, немов немає ніякої різниці між шкірою оголеної дівчини і шкірою будинку”.

Це натхнення дало поштовх Гундертвассеру, який постійно шукав себе. У митців схожа тематика робіт – автопортрети, архітектура Відня, ландшафти. Схожа і манера, і перспектива, з якої вони писали місто, роблячи його пласким, проте справжнім, ніби взятим зі снів. Головна відмінність у кольоровій гаммі: як би не подобався Фріденсрайху жовто-сірий Шіле, він писав яскравими фарбами, які сам і виготовляв. Тому дивитись на Відень з точки зору полотен одночасно Гундертвассера і Шіле особливо цікаво: це поєднання пастельної реальности та психоделічного сну.

За допомогою виставки-діалогу «Гундертвассер – Шіле. Imagine Tomorrow», до якої входить близько 170 експонатів, музей Леопольда демонструє художню та духовну спорідненість обох майстрів, які, хоч і не мали можливості познайомитись, та об’єднані багатьма речима.

Поки писали цей пост, вигадали ще один спосіб провести карантин із користю: знайдіть свого Шіле у сфері, яка вас цікавить, пройдіть його шлях, додайте нове і очікуйте на успіх. Виставка в музеї Леопольда та статті на Пусто прийдуть самі.

#пусто_про_автора

​​Умберто Еко міг би писати статті на Пусто: він був веселим снобом та однаково розбирався що в романах про Джеймса Бонда, що в середньовічній естетиці. Італійський письменник дослідив поняття краси у Темні віки, створив безліч інтелектуальних романів та зібрав у домашній бібліотеці тридцять тисяч книг. А ще написав роботи про масову культуру, шукав значення читача в літературі та обожнював теорії змов. З’ясовуємо, хто такий Умберто Еко через призму його головних робіт.

МИСТЕЦТВО І КРАСА В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЕСТЕТИЦІ

Батько Умберто мріяв, щоб син став юристом. Але той пішов вивчати середньовічну культуру і став чудовим провідником через заплутані тексти про тогочасне поняття краси. У роботі “Мистецтво і краса в середньовічній естетиці” він розказує, що від світла шаленів навіть Тома Аквінський, а поети сприймали світ, як художники. Радимо почитати, щоб аналізувати знимки в інстаграмі крізь очі середньовічного митця та мимоволі вивчити кілька латинських фраз.

ШІСТЬ ПРОГУЛЯНОК В ЛІТЕРАТУРНИХ ЛІСАХ

Умберто Еко вважав, що роман залежить не лише від автора, але й від людини, яка його читає. Саме читач має можливість повноцінно інтерпретувати та сприймати текст. Неважливо, що автор щось сказав, важливо, чи це почули. Наприклад, кажуть, романи Умберто можна читати поверхово й поглиблено. У першому випадку ви отримаєте цікаву детективну історію, у другому — знайдете “пасхалки” на літописи, середньовічні праці, цитати філософів та історичні події. Робота “Шість прогулянок в літературних лісах” складається з лекцій Еко в Гарвардському університеті. Він дослідив та розповів, як “продиратися” через ліс, себто літературу. Радимо почитати, щоб відчути себе не самотнім під час читання й знати, як вас “шукають” ваші книжки. Ідеально, якщо вам трохи набридла художня література і хочеться якогось нон-фікшну, але про художню літературу. Бо вона зрад не терпить.

ІМ’Я РОЗИ

Перший роман Еко водночас найпопулярніший. Робота над кожним твором займала у автора близько шести років, бо він не просто досліджував тему, але й намагався підлаштувати стиль під епоху. Тому твір “Нульовий номер” про журналіста з 90-х написаний коротко й лаконічно, а у романі “Острів напередодні” можна знайти слова, які вживали лише у часи бароко. Оскільки в “Імені Рози” події відбуваються у Середньовічному монастирі, структура роману імітує тогочасні літописи. Тут безліч відсилок на вагомі філософські роботи, описи релігійний перипетій та саспенс не гірший, ніж у стрічках Гічкока. Радимо почитати, щоб зрозуміти, що життя на карантині нагадує життя середньовічних монахів.

БАВДОЛІНО

Події цього роману відбуваються всього на століття раніше, ніж в “Імені Рози”, але і мова, і стиль тут абсолютно інакші, оскільки тепер дійові особи простолюдини. Це історія про магічну землю з єдинорогами і сатирами, до якої прагнуть головні герої. Насправді вона не вигадана, а побудована на середньовічних мітах про Азію. Радимо почитати, щоб побачити, що магічних істот там шукали ще до виникнення К-попу.

Умберто Еко писав романи для нас. Бо читач у “Імені Рози”, “Бавдоліно” чи “Острові напередодні” такий ж важливий, як і всі монахи, простолюдини та єдинороги. Він навчав людей філософії простими словами через детективні історії. А нам залишив читати і вчитися. Недарма ж італійці називали Еко “професором”.

#пусто_про_літературу #пусто_про_автора

Після лекції чорнобрового блогера Данила Гайдамахи "Тарас Шевченко: перформанс безсмертя" хтось пішов додому з бажанням перечитати "Кобзар" і віднайти російськомовні повісті автора, а хтось хотів почути інакшу інформацію про поета і навіть написав критичний відгук, що з нами трапилося, на жаль, уперше. Ми переконані: слухати історії, які викликають такі контроверсійні почуття чи не цікавіше, ніж ті, які просто залишають бажання пізнавати мистецтво.

Якщо в день нашої лекції ви вже чемно дотримувалися правил карантину, не біда. Тепер її можна переглянути на нашому Youtube каналі за покликанням. Данило розповідає, як Шевченко став пророком, чому він бив дітей у школі та як від його літературних експериментів у часи романтизму й реалізму могло віяти авангардом і футуризмом.

Нагадуємо, що на нашому каналі можна також переглянути такі лекції:

ЛІТЕРАТУРА
Ернест Гемінґвей: 37 котів, корида і державна зрада
Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі
(Не) бути Чекістом: Микола Хвильовий
Антуан де Сент-Екзюпері: принц, пастух, пустельник
Сартр і де Бовуар: любов приречена
Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту

КІНО
Казати так: Саллі Поттер
Сергій Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат
Жан-Люк Годар: вічний революціонер, різник, Сартр

ЖИВОПИС
Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт
Фріда Кало: чікіта, дружина, (не)сюрреалістка
Соня і Робер Делоне: любов барвиста

Такий пост пасував би пізній осені – коли природа втрачає колір, все здається сірим, а барви залишається шукати на екрані. Та ми розповідаємо про кольористику в кіно серед квітня, щоб пришвидшити весняну насиченість кольором. З’ясовуємо, з яких кольорів складаються почерки видатних режисерів, як не впасти у меланхолію від синього на екрані й чому на побачення краще кликати на стрічку, де багато червоного.

Червоний + помаранчевий + жовтий = Педро Альмодовар

Багряний – один із найсильніших кольорів у кадрі, а Альмодовар, як ніхто, знає, як його використати. У його фільмах завжди можна відшукати кітчеві меблі “привіт, 90-ті”, неодмінно червоні й жовті. Вони обов’язково збігаються з відтінком помади пристрасної героїні і, водночас, із кров’ю героя, який ріже руку. Все це залите електричним оранжевим світлом.
Фільми Альмодовара завжди про пристрасть, жагу та несамовите кохання. Водночас, про біль і тривогу. Тому інколи в кадрах ледь-ледь проблискують холодні сині клаптики.

Зелений + блакитний + синій = Ларс фон Трієр

Одна з найвідоміших стрічок режисера “Меланхолія” недарма має таку назву. Трієр звертається до холодних відтінків палітри майже у всіх своїх фільмах – цілком відповідно до свого скандинавського походження.
Для нього ці кольори символ порожнечи й розгублености. Режисер намагається зрозуміти природу – у кадрах часто багато зелені, а разом з тим і людську сутність – бліді обличчя у блакитно-сірому світлі.
Кольори фон Трієра часто зимні, у них розкривається самотність героїв, смуток і, разом з тим, прагнення до спокою.

Жовтий + помаранчевий + рожевий = Вес Андерсон

Вес Андерсон – добрий, хоча й іронічний казкар. Кольори його кіно нагадують про світанковий затишок у пастельно-рожевих відтінках чи про суху теплу осінь на морському узбережжі.
Жовтий – часто колір спогадів, ностальгії за дитинством і неможливости повернення. Охра повертає до реальности, як глядачів, так і героїв. А ще це – символ юности, наступного кроку, відкритости до нового й очікування. А от зефірно-рожева барва – про сни й надії. Невинні, часом інфантильні й легкі.
На противагу фон Трієру, фільми Андерсона огортають теплою ковдрою, хоча й спонукають до роздумів. Щоправда, не таких меланхолійних, а по-світлому ностальгійних.

Монохромний Павло Павліковський

Поєднання чорного з білим завжди нагадує старі фільми та світлини з сімейних альбомів. Також вони про контраст і лаконічність.
Павліковський лише віднедавна звертається до такого знебарвлення. Події у двох крайніх фільмах режисера (“Іда” (2013) та “Холодна війна” (2018)) розгортаються у післявоєнний час минулого століття. Стишені кольори передають як епоху, так і почуття та пошуки себе героїв.

Обидві стрічки сфокусовані на портретних кадрах. Тут багато великих планів, у яких погляд глядача чіпляється саме за емоції акторів. Вони здаються чіткішими через відсутність відволікаючого розмаїття барв. В них є холодна строгість і натяки на те, що сюжетна історія довша і глибша від того, що показане у кадрі. Але до кінця її ми так і не дізнаємось.

#пусто_про_кіно

Увага: НЕ безкоштовні онлайн курси, НЕ вебінари і НЕ маратони з йоги. Запевняємо: можна спати до 12 дня і не відчувати провину, бо так робив Рене Маґрітт. А ще дивитися Ксав’є Долана, щоб дізнатися, чому гуляти на вулиці страшно (не лише через штраф), відкривати для себе Шевченка-прозаїка та навчитися вимовляти ім’я Фріденсрайха Гундертвассера. Сім матеріалів на сайті Пусто, з якими можна бути інтелектуалами навіть під час лінощів.

Як виростити Шевченка: інструкція — Ставимо перед собою нове завдання — знайти партнера/-рку до червня. Україні потрібен новий Пророк. У день народження безсмертного ми склали інструкцію з виховання Тараса Шевченка. І зізналися, чи наслідували би ми її.

Як дивитися “Тома на фермі” Ксав’є Долана — Карантин — прекрасний час для того, щоб дивитися кіно й читати про нього. Якщо ви ще не почали свій кінематографічний запій, радимо канадійця Ксав'є Долана та його фільму "Том на фермі". Розповідаємо, чому гуляти на природі часом страшно, похоронні процесії можуть затягуватися на тижні, а кольори позначають ваш світогляд.

Шевченко: що читати? — Забороніть людям ходити в кіно — вони створять кіноклуби (тільки не під час карантину). Забороніть поетові писати вірші українською мовою — він писатиме прозу російською. Останнє чинив Тарас Шевченко. У його доробку — двадцять автобіографічних повістей, написаних у засланні. Розповідаємо, які з них читати, де шукати Шевченка в ролі Попелюшки і як Достоєвський пов'язаний натхненням із українським Пророком.

Як не вмерти під час карантину: література — Щоб не вмерти від коронавірусу, є два варіанти: 1) стати екзистенціалістом, 2) тусуватися в заміській хаті з кількома незнайомими вам людьми. До чого тут Італія XIV століття, абсурд і ТСН розповідаємо в матеріалі. І радимо, що читати, аби не вмерти, звісно (перед читанням статті з лікарем консультуватися необов’язково).

Як дивитися “Остання любов на землі” Девіда Маккензі — Можливо, зараз ми просто переживаємо "Божественну комедію" Данте. Проходимо всі кола Пекла, грішно напихаючись гречкою й заставляючи полиці туалетним папером, потім рухатимемось до Чистилища, де читатимемо матеріали Пусто і дивитимемось кіно, а потім – боротимемося вірою й спокоєм за вхід до Раю, себто, за вихід із карантину. Сприймати це так чи ні – ваш вибір. Але подивитися фільм "Остання любов на Землі" Девіда Маккензі, з трактування якого ми й взяли цю ідею, радимо. І розповідаємо, як його дивитися й на що звертати увагу.

Магічна самоізоляція: інструкція Рене Маґрітта — Рене Маґрітт любив спати по 12 годин, малювати у вітальні й не спілкуватися зі своїми колегами-художниками. Йому подобалося сперечатися з фройдистами, заперечувати очевидні речі та кохати одну жінку. А ще, кажуть, він мав три ідеальні поради про те, як самоізолюватися. Про них на базі біографії художника ми й розповідаємо в матеріалі.

Багатство світу та сотня вод: митець Фріденсрайх Гундертвассер — "Від класичних незвичних історій про життя митців втомитися важко" – подумав Фрідріх Гундертвассер і пішов жити своє неординарне життя. У матеріалі розповідаємо про австрійського митця, який зневажав прямі лінії, голодував у Парижі та збудував будинок НЕ в центрі Відня, до якого все одно ходять туристи.

​​Якщо ви не готові переслідувати незнайомця до Венеції, щоб засвітлити зі спини – навіть не думайте називати себе фотографом. Щоправда, Софі Калль так потім засудили за переслідування, але це не найважливіше. Розповідаємо, як одна мисткиня вклала особисте життя у творчість і більше ніколи не повернула його.

Софі Калль – французька фотографка, художниця та письменниця, володарка премії “Хассельблад” (міжнародна премія в сфері фотографії). Втім, їй не можна присвоїти жодну роль: головне для мисткині ідея, а не те, хто її втілить. Хтось називає її роботи концептуальними, але вони більше нагадують розповідь задумливої жінки, яку чарує буденність життя.

Головна її місія – поєднати мистецтво і життя через інсталяції, фотографії, розповіді, відео і кінофільми. Відрізняє Софі відсутність кордонів між мистецтвом і приватним життям сторонніх. Це працює в обидва боки – жінка втручається в готельні номери, купе та прогулянки, але часто запрошує незнайомців у своє життя, наприклад, надіславши свій матрас шанувальнику, який хотів із нею переспати.

Творити мистецтво Софі почала з фотографування перехожих і сплячих. Жінку вражає буденність – вона переслідує незнайомців, телефонує людям із телефонних довідників, встановлює на мосту телефонну будку, яка дзвонить лише на один номер, спостерігає за сусідами в купе під час тижневої подорожі по Транссибірській магістралі. Мистецтва відірваного від особистого життя не існує, вважає Софі і вкладається спати на Ейфелевій вежі. А ще наймає приватного детектива, щоб слідкував за нею самою, і порівнює дані, отримані від нього, зі своїм особистим щоденником.

ЯКІ РОБОТИ ШУКАТИ?

1. Chambre avec vue (“Кімната з видом” 2002 р.)
Під час паризького фестивалю мистецтв “Білі ночі” мисткиня приймала відвідувачів на останньому поверсі Ейфелевої вежі, лежачи в ліжку. Вона просила їх розповідати історії, щоб не заснути.

2. La Telephone (“Телефон” 2006 р.)
У співпраці з французьким архітектором Франком Гері, Софі створила телефонний перфоманс. Франк спроектував будку у формі квітки та розмістив її на мосту Сени. Єдиною її функцією було приймати дзвінки від Софі Калль: жінка дзвонила і розмовляла з будь-ким, хто підійшов до телефону.

3. Prenez soin de vous ( “Бережіть себе” 2007 р.)
Найбільш трагічна робота Софі Калль, інсталяція, яка була представлена на Венеційській бієнале. Жінка отримала листа, в якому її коханий розриває їхні стосунки. Вона розповідала, що не знала, як на це реагувати, відчувалось, ніби лист був присвячений не їй. В кінці була фраза “Бережіть себе“.

Софі попросила жінок інтерпретувати цей лист з професійної точки зору, тобто, виразити його через їхній рід занять. Вони могли прокоментувати його, протанцювати, зіграти на музичному інструменті чи проспівати. Або порвати його, дослідити, розділити на частини, відповісти замість неї – прожити цей лист, як його прожила Софі. Всі учасниці реагували по різному, але всі переживали однакову емоцію.

Творити мистецтво можна по-різному. Звісно, зараз ви не зможете цілком наслідувати Софі Калль і вдиратися в життя чужих людей (привіт, самоізоляціє), втім, можете зателефонувати невідомому номеру і зробити з цього щось. А можете виставити на показ повідомлення колишнього. Або не виставити. Врешті, ви самі встановлюєте творчості кордони. У межах карантинних обмежень, безперечно.

#пусто_про_сучасне

Гаррі Поттер не писав репродукції Вінсента ван Гога ночами. Гамлет не знав, скільки у нього зубів. Кафка хотів бути тарганом. А у світі існує всього шість типів людей, як і персонажів у літературі. Усі ці твердження наш журналіст Олексій пояснює в новій відеорубриці "Критикуємо, отже, існуємо: література", де ми вчимося (спойлер!) дивитися на тексти з боку літературних критиків.

У першому випуску з'ясовуємо, хто такий літературний персонаж, де він існує, до чого тут невротики, Каїн, Авель і вечеря, про яку ви не можете припинити думати.