Як має писати художник? Вишукано й інтелектуально? Пишно й реалістично? На кожну епоху – своя відповідь. Час Жака Луї Давіда вимагав простоти, чіткості та суворості. Коли герої фільму Жана Люка Годара “Сторонні” біжать по Лувру, аби побити рекорд на швидкість огляду музею, камера затримується перед одним полотном – “Присяга Гораціїв” Давіда. Розповідаємо, чому слід приділити увагу картині, як читати арки, погнуті мечі й цифру три.
Стиль: неокласицизм. Для нього характерна пропаганда ідей патріотизму, стоїцизму, самопожертви й громадянського обов’язку. Це ретроспектива “найкращих часів” – античності. Незадовго до того, як Жак Луї Давід написав “Присягу Гораціїв”, були проведені розкопки Помпеїв. Для Європи відкрився новий світ еллінізму: це були вже не тільки твори філософів, а й побутові речі. Однак, на відміну від інших, французький художник не хотів якнайправдивіше зобразити античний антураж. Шоломи, одяг, мечі й архітектура – все це радше декорації для сюжету, аніж деталі, на які звертав увагу митець. Давід – академіст. Шедевральність його картини полягає в тому, наскільки довершено виконане полотно: чітка композиція, світлові акценти й відсутність видимого мазка – все це свідчить про високу майстерність.
Сюжет: Сім’ї Гораціїв і Куріаціїв приятелювали настільки, що своїх доньок повіддавали заміж за синів одне одного. Так, Сабіна вийшла заміж за одного з Гораціїв, а Каміла – за Куріація. І все б добре, якби не війна між Римом та Альба-Лонгою, де жили родини. Для ритуального поєдинку за жеребкуванням обирали дві сім’ї, які поборються між собою й назавжди вирішать суперечку між полісами. Спойлер: обрали Гораціїв і Куріаціїв. На картині Жака Луї Давіда показаний момент, коли брати дають батькові присягу й беруть мечі для боротьби із колишніми друзями. Адже борг перед нацією для них – понад усе.
Жак Луї Давід надихнувся сюжетом із фундаментальної праці Тіта Лівія “Історія від заснування міста” про долю Риму впродовж століть. У цій книзі він згадує трагічну історію сім’ї Гораціїв. Про неї ж у 80-х роках XIX століття в паризьких театрах ставили трагедію Корнелія “Горації”, яку Давід, безумовно, відвідав.
Символи: Композиція на полотні умовно побудована за числом три: брати, батько, жінки. У центрі стоїть голова сімейства, який тримає зброю. Він – композиційна вісь картини, яка, мов терези, тримає на собі два світи: чоловіків, готових йти в бій, і жінок з дітьми, які від цього страждають. Відповідно до трьох частин картини на тлі написані три арки. У руках батька мечі, серед яких лише один – рівний. Бо тільки один із братів Гораціїв повернеться живим. Продовження цього сюжету на картині “Смерть Каміли, сестри Горація” зобразив художник Федір Бруні. Беземоційність й холодний розум братів Давід компенсував драмою з боку жінок, які залишаються бездіяльними жертвами: зараз їхні найближчі люди повбивають одне одного, а вони безсилі.
Значення: Для Жака Луї Давіда “Присяга Гораціїв” – своєрідне пророцтво. Він написав “кредо”, яке через п’ять років стане основою Французької революції. Держава понад усе: сім’ю, жінок, дружбу та життя. Це полотно пропагує раціоналізм, а не емоцію, патріотизм, а не власні почуття, громадянський обов’язок, а не особисті бажання. “Присяга Гораціїв” – це образ рішучості, образ мужності і, зрештою, образ революції.
#пусто_розбирається
Стиль: неокласицизм. Для нього характерна пропаганда ідей патріотизму, стоїцизму, самопожертви й громадянського обов’язку. Це ретроспектива “найкращих часів” – античності. Незадовго до того, як Жак Луї Давід написав “Присягу Гораціїв”, були проведені розкопки Помпеїв. Для Європи відкрився новий світ еллінізму: це були вже не тільки твори філософів, а й побутові речі. Однак, на відміну від інших, французький художник не хотів якнайправдивіше зобразити античний антураж. Шоломи, одяг, мечі й архітектура – все це радше декорації для сюжету, аніж деталі, на які звертав увагу митець. Давід – академіст. Шедевральність його картини полягає в тому, наскільки довершено виконане полотно: чітка композиція, світлові акценти й відсутність видимого мазка – все це свідчить про високу майстерність.
Сюжет: Сім’ї Гораціїв і Куріаціїв приятелювали настільки, що своїх доньок повіддавали заміж за синів одне одного. Так, Сабіна вийшла заміж за одного з Гораціїв, а Каміла – за Куріація. І все б добре, якби не війна між Римом та Альба-Лонгою, де жили родини. Для ритуального поєдинку за жеребкуванням обирали дві сім’ї, які поборються між собою й назавжди вирішать суперечку між полісами. Спойлер: обрали Гораціїв і Куріаціїв. На картині Жака Луї Давіда показаний момент, коли брати дають батькові присягу й беруть мечі для боротьби із колишніми друзями. Адже борг перед нацією для них – понад усе.
Жак Луї Давід надихнувся сюжетом із фундаментальної праці Тіта Лівія “Історія від заснування міста” про долю Риму впродовж століть. У цій книзі він згадує трагічну історію сім’ї Гораціїв. Про неї ж у 80-х роках XIX століття в паризьких театрах ставили трагедію Корнелія “Горації”, яку Давід, безумовно, відвідав.
Символи: Композиція на полотні умовно побудована за числом три: брати, батько, жінки. У центрі стоїть голова сімейства, який тримає зброю. Він – композиційна вісь картини, яка, мов терези, тримає на собі два світи: чоловіків, готових йти в бій, і жінок з дітьми, які від цього страждають. Відповідно до трьох частин картини на тлі написані три арки. У руках батька мечі, серед яких лише один – рівний. Бо тільки один із братів Гораціїв повернеться живим. Продовження цього сюжету на картині “Смерть Каміли, сестри Горація” зобразив художник Федір Бруні. Беземоційність й холодний розум братів Давід компенсував драмою з боку жінок, які залишаються бездіяльними жертвами: зараз їхні найближчі люди повбивають одне одного, а вони безсилі.
Значення: Для Жака Луї Давіда “Присяга Гораціїв” – своєрідне пророцтво. Він написав “кредо”, яке через п’ять років стане основою Французької революції. Держава понад усе: сім’ю, жінок, дружбу та життя. Це полотно пропагує раціоналізм, а не емоцію, патріотизм, а не власні почуття, громадянський обов’язок, а не особисті бажання. “Присяга Гораціїв” – це образ рішучості, образ мужності і, зрештою, образ революції.
#пусто_розбирається
“Мистецтво, яке зображає реальність, мистецтво, яке зображає наш реальний досвід – це і є істина” Гюстав Курбе
1850 рік. Нову картину Гюстава Курбе мешканці Орнану, рідного міста художника, возвеличують, а богема столиці називає мерзенною, незрозумілою і безглуздою. Гюстав порушив одне з найважливіших правил академічного живопису (до якого себе ніколи не відносив) – перемішав високе з повсякденним. Він написав “Похорони в Орнані” – монументальну картину розміром три на шість метри та зобразив на ній мешканців провінції.
На полотні показана поминальна процесія родича Гюстава: чи то двоюрідного дядька Клода, чи то дідуся Удо. Його картина – це галерея людських образів. Він перший, хто так возвеличено показав буденний сюжет із життя звичайних людей. Звісно, селян писали й до того. Однак це були або замальовки з життя, як у Адріана ван Остаде, або неприродньо естетизовані женці Леопольда Робера, або стражденні селяни-трудівники Рози Боньор, які мали викликати співчуття й відчуття переваги. У Курбе ж – гола правда. Некрасива темна провінція, простолюд, собака, яка випадково “забігла у кадр” і смерть як повсякденність без підтексту прощення гріхів. Курбе написав фотографію. Зловив ту саму істину – реальний досвід.
Він не вгодив усім у Парижі. Художників обурювала відсутність перспективи й композиції, глядачів – “вульгарність”, яку вони боялися називати правдою. Картина Гюстава Курбе сподобалася лише мешканцям Орнану, які змогли відчути її атмосферу, адже знали, хто на ній зображений. Ось місцеві буржуа з бакенбардами та у дорогих одежах, ось – жінки-скорботниці, які ллють сльози за померлим й нагадують суцільну чорну пляму, ось – церковний діяч із великим (на полотні – 13 см) носом. Вони могли знайти на “Похоронах в Орнані” себе, сусідів і людей, з якими ходять до храму щонеділі, тому й реагували позитивно.
Курбе – авангардист ХІХ століття. Він є одним із основоположників французького реалізму і ще до імпресіоністів наплював на академічні правила. Йому хотілося життя, досвіду, природності, а не відшліфованих форм, центрованої композиції та ідеальних людей, написаних в кількох загальноприйнятих сюжетах. Паризька публіка ставилася до жителів провінції, як до нижчих, любила підсміюватись над ними на картинах або співчувати. У будь-якому разі, відчувати свою вищість. Курбе ж написав драматичний, пафосний сюжет. Аудиторія не хотіла сприймати, що в контексті повсякденного життя простого люду можна розглядати питання життя та смерті, а не лише сільського шинку й жнив.
“Я мушу писати те, що бачу” – казав Курбе. І писав. Зрештою, якби не він, можливо, не було б імпресіонізму, а відповідно, – усього авангарду.
#пусто_розбирається
1850 рік. Нову картину Гюстава Курбе мешканці Орнану, рідного міста художника, возвеличують, а богема столиці називає мерзенною, незрозумілою і безглуздою. Гюстав порушив одне з найважливіших правил академічного живопису (до якого себе ніколи не відносив) – перемішав високе з повсякденним. Він написав “Похорони в Орнані” – монументальну картину розміром три на шість метри та зобразив на ній мешканців провінції.
На полотні показана поминальна процесія родича Гюстава: чи то двоюрідного дядька Клода, чи то дідуся Удо. Його картина – це галерея людських образів. Він перший, хто так возвеличено показав буденний сюжет із життя звичайних людей. Звісно, селян писали й до того. Однак це були або замальовки з життя, як у Адріана ван Остаде, або неприродньо естетизовані женці Леопольда Робера, або стражденні селяни-трудівники Рози Боньор, які мали викликати співчуття й відчуття переваги. У Курбе ж – гола правда. Некрасива темна провінція, простолюд, собака, яка випадково “забігла у кадр” і смерть як повсякденність без підтексту прощення гріхів. Курбе написав фотографію. Зловив ту саму істину – реальний досвід.
Він не вгодив усім у Парижі. Художників обурювала відсутність перспективи й композиції, глядачів – “вульгарність”, яку вони боялися називати правдою. Картина Гюстава Курбе сподобалася лише мешканцям Орнану, які змогли відчути її атмосферу, адже знали, хто на ній зображений. Ось місцеві буржуа з бакенбардами та у дорогих одежах, ось – жінки-скорботниці, які ллють сльози за померлим й нагадують суцільну чорну пляму, ось – церковний діяч із великим (на полотні – 13 см) носом. Вони могли знайти на “Похоронах в Орнані” себе, сусідів і людей, з якими ходять до храму щонеділі, тому й реагували позитивно.
Курбе – авангардист ХІХ століття. Він є одним із основоположників французького реалізму і ще до імпресіоністів наплював на академічні правила. Йому хотілося життя, досвіду, природності, а не відшліфованих форм, центрованої композиції та ідеальних людей, написаних в кількох загальноприйнятих сюжетах. Паризька публіка ставилася до жителів провінції, як до нижчих, любила підсміюватись над ними на картинах або співчувати. У будь-якому разі, відчувати свою вищість. Курбе ж написав драматичний, пафосний сюжет. Аудиторія не хотіла сприймати, що в контексті повсякденного життя простого люду можна розглядати питання життя та смерті, а не лише сільського шинку й жнив.
“Я мушу писати те, що бачу” – казав Курбе. І писав. Зрештою, якби не він, можливо, не було б імпресіонізму, а відповідно, – усього авангарду.
#пусто_розбирається
Кажуть, “прийде весна і будемо саджати”. Будемо чи не будемо – пропонуємо зменшити політичну напругу та подивитися на весну в ренесансному розумінні цього слова.
“Весна” Сандро Боттічеллі (або “Прімавера”, якщо хочете повикаблучуватися перед друзями, які не знають італійської) у другій половині XX століття стала культовою картиною Відродження кватроченто. На ній написано понад 500 реалістичних квіток, шість схожих жіночих фігур та політик Флоренції в образі божественного листоноші. Розповідаємо, чому літати в саду на полотні – нормально, дивитися за його межі – неоплатонічно, а бачити на картині реалістично-готичного ренесансу нотну гаму від “до” до “до” наступної октави – можливо.
Мистецький напрям: поєднання традицій готики, її яскравих кольорів, декоративності та драматичності сюжетів із гуманістичним наративом італійського ренесансу. Сандро за підтримки правлячої династії Медічі не лише писав, а й робив театральні постановки, тому здається, ніби герої “Весни” чи то “Народження Венери” на авансцені. Крім того, Боттічеллі навчався у Філіппо Ліппі, який сповідував техніки пізньої готики, але привив учневі любов до людини в центрі всього, тобто, ренесансного гуманізму. Так Сандро уникнув страждальних сюжетів Середньовіччя, але продовжував ігнорувати модну тоді перспективу та використовувати орнаменталізацію.
Історія: Найімовірніше це полотно було весільним подарунком Лоренцо Медічі, правителя Флоренції, його племіннику Лоренцо П’єрфранческо та його нареченій Семаріді. Відповідно до історичних даних, Сандро знав, що картина висітиме за два метри від підлоги, тому її персонажі справді в повітрі.
Що тут зображено? У правому куті картини бачимо трьох міфічних персонажів: Зефіра, Хлориду та Флору. Зефір був богом західного вітру, який викрав Хлориду, звичайну дівчину з Давньої Греції, та одружився з нею. Помітивши її нещастя, він перетворив жінку на богиню квітів – Флору. На полотні зображено метаморфозу Хлориди – з її рота проростають рослини. В центрі композиції – Венера, богиня кохання та садів. Її центральність і весняна святість підкреслюється аркою з розсунених апельсинових дерев, яка нагадує ореол сакральності з релігійних полотен того часу. Ліворуч розташовані три Грації, богині вроди, радості й жіночої принадності, в танкУ. Завершується полотно зображенням захисника саду та божественного посланця – Меркурія.
Драматичність, вибір тих чи тих виразів, рухів персонажів та їхнє розташуваннє потребують інтерпретації, а їх – безліч. Перша стосується неоплатонізму, філософської течії, яка була поширена серед друзів Боттічеллі. Згідно з нею, на картині продемонстровано, як під керівництвом Венери діяльність людини піднімається від почуттів (перше тріо) через розум (три Грації) до споглядання (Меркурія). Підтвердженням цієї теорії є й те, що головна Грація стоїть спиною до Зефіра та незрячого Купідона, які символізують фізичні втіхи, та спрямовує свій погляд на Меркурія. Останній дивиться на іншу картину Сандро “Паллада та Кентавр” (вона, найімовірніше, висіла поряд із “Весною”), де чесноти перемагають хіть. Релігія теж дісталася до цього полотна: вона інтерпретує тріо Зефіра, Хлориди, Флори як плотське кохання, тріо Грацій і Меркурія як любов до ближнього, а Венеру та її сакральність як любов до Бога. Музика це полотно теж оминути не могла: вісім фігур на полотні розглядають як ноти: від Зефіра “до” до “до” Меркурія в наступній октаві. Є ще алхімічні, астрономічні, літературні, історичні інтерпретації – на колір і смак усіх фломастерів.
Хто зображений? Кажуть, що Грація посередині – це наречена племінника Лоренцо Медічі, а Меркурій – це сам Лоренцо молодший. Але ми вважаємо, що тут зображено музу Боттічеллі Сімонетту Веспуччі та її платонічного коханого Джуліано Медічі, правителя Флоренції. Про них ми вже писали в матеріалі Як потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Читайте, розглядайте і гайда веснувати!
#пусто_розбирається
“Весна” Сандро Боттічеллі (або “Прімавера”, якщо хочете повикаблучуватися перед друзями, які не знають італійської) у другій половині XX століття стала культовою картиною Відродження кватроченто. На ній написано понад 500 реалістичних квіток, шість схожих жіночих фігур та політик Флоренції в образі божественного листоноші. Розповідаємо, чому літати в саду на полотні – нормально, дивитися за його межі – неоплатонічно, а бачити на картині реалістично-готичного ренесансу нотну гаму від “до” до “до” наступної октави – можливо.
Мистецький напрям: поєднання традицій готики, її яскравих кольорів, декоративності та драматичності сюжетів із гуманістичним наративом італійського ренесансу. Сандро за підтримки правлячої династії Медічі не лише писав, а й робив театральні постановки, тому здається, ніби герої “Весни” чи то “Народження Венери” на авансцені. Крім того, Боттічеллі навчався у Філіппо Ліппі, який сповідував техніки пізньої готики, але привив учневі любов до людини в центрі всього, тобто, ренесансного гуманізму. Так Сандро уникнув страждальних сюжетів Середньовіччя, але продовжував ігнорувати модну тоді перспективу та використовувати орнаменталізацію.
Історія: Найімовірніше це полотно було весільним подарунком Лоренцо Медічі, правителя Флоренції, його племіннику Лоренцо П’єрфранческо та його нареченій Семаріді. Відповідно до історичних даних, Сандро знав, що картина висітиме за два метри від підлоги, тому її персонажі справді в повітрі.
Що тут зображено? У правому куті картини бачимо трьох міфічних персонажів: Зефіра, Хлориду та Флору. Зефір був богом західного вітру, який викрав Хлориду, звичайну дівчину з Давньої Греції, та одружився з нею. Помітивши її нещастя, він перетворив жінку на богиню квітів – Флору. На полотні зображено метаморфозу Хлориди – з її рота проростають рослини. В центрі композиції – Венера, богиня кохання та садів. Її центральність і весняна святість підкреслюється аркою з розсунених апельсинових дерев, яка нагадує ореол сакральності з релігійних полотен того часу. Ліворуч розташовані три Грації, богині вроди, радості й жіночої принадності, в танкУ. Завершується полотно зображенням захисника саду та божественного посланця – Меркурія.
Драматичність, вибір тих чи тих виразів, рухів персонажів та їхнє розташуваннє потребують інтерпретації, а їх – безліч. Перша стосується неоплатонізму, філософської течії, яка була поширена серед друзів Боттічеллі. Згідно з нею, на картині продемонстровано, як під керівництвом Венери діяльність людини піднімається від почуттів (перше тріо) через розум (три Грації) до споглядання (Меркурія). Підтвердженням цієї теорії є й те, що головна Грація стоїть спиною до Зефіра та незрячого Купідона, які символізують фізичні втіхи, та спрямовує свій погляд на Меркурія. Останній дивиться на іншу картину Сандро “Паллада та Кентавр” (вона, найімовірніше, висіла поряд із “Весною”), де чесноти перемагають хіть. Релігія теж дісталася до цього полотна: вона інтерпретує тріо Зефіра, Хлориди, Флори як плотське кохання, тріо Грацій і Меркурія як любов до ближнього, а Венеру та її сакральність як любов до Бога. Музика це полотно теж оминути не могла: вісім фігур на полотні розглядають як ноти: від Зефіра “до” до “до” Меркурія в наступній октаві. Є ще алхімічні, астрономічні, літературні, історичні інтерпретації – на колір і смак усіх фломастерів.
Хто зображений? Кажуть, що Грація посередині – це наречена племінника Лоренцо Медічі, а Меркурій – це сам Лоренцо молодший. Але ми вважаємо, що тут зображено музу Боттічеллі Сімонетту Веспуччі та її платонічного коханого Джуліано Медічі, правителя Флоренції. Про них ми вже писали в матеріалі Як потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Читайте, розглядайте і гайда веснувати!
#пусто_розбирається
Якщо у ці (не)весняні вечори ви марите теплом і літніми майданчиками кав’ярень, які ось-ось почнуть з’являтися, не сумуйте. Ван Гог зробив усе, щоб ви будь-де насолоджувалися золотисто-зоряною атмосферою нічного міста. Уявіть, що потрапили на його картину: вас охоплює тиша, жовто-помаранчеве світло ліхтаря й довколишня темрява. Це – “Нічна тераса кафе”, полотно-квінтесенція любові Вінсента до жовтого кольору, містечка Арля та естетики світла.
Мистецький напрям: Вінсент ван Гог – постімпресіоніст. Його манера написання картин є унікальною: густі олійні мазки, довгі штрихи й контрастні кольори. Він потрапив із Нідерландів до Парижа в час Клода Моне, П’єра Огюста Ренуара і Поля Сезанна. Останній надихнув молодого художника на яскраві барви. Цей період творчості ван Гога умовно називають “жовтим”: цим кольором він писав легендарні “Соняхи”, зафарбовував тло автопортретів і навіть їв, щоб “стати щасливим”. Відтінок, який Вінсент використовував, назвали “сірчасто-жовтим”. На “Нічній терасі кафе” найважливіша гра кольорів. Ван Гог не використовував чорну фарбу, хоча зробив ефект контрасту між ніччю й освітленим ліхтарем кафе. Щоб жовтий колір був ще яскравішим, художник використав глибокий блакитний на тлі. Через гру із фарбами Вінсент показав романтичність і різнобарвність темряви, яка помаранчева, синя й рожево-фіолетова. Художник казав: “Ніч набагато живіша й багатша на барви, ніж день”.
Що тут зображено? Тераса кафе на площі Форум в Арлі, де тоді жив Вінсент. Це полотно має продовження – на картині “Нічне кафе” ван Гог зобразив інтер’єр кав’ярні і якщо повісити твори поряд, можна “зайти” в приміщення ззовні. Такий сюжет – вечірнє життя міста – притаманний імпресіоністам, однак тут він написаний у незвичній для цього напряму палітрі. Люди на полотні – лише декорації. Художник не зобразив їх детально, а зосередив увагу на “головних героях” картини – жовтому світлі й нічному небі. На останньому можна помітити своєрідно написані зорі, які через біле сяйво нагадують абстрактні ромашки. Митець писав цю картину на вулиці, а не в майстерні, оскільки боявся забути якусь деталь. Кажуть, він навіть чіпляв на капелюха свічки, щоб було легше працювати в темряві.
Вплив: “Нічна тераса кафе” ван Гога нагадує “Авеню де Кліши” французького постімпресіоніста Луї Анкетена. Цей художник був представником синтетизму – напряму, який протиставляв себе пуантилізму. Тобто, якщо пуантилісти Жорж Сера й Поль Сіньяк намагалися розділити мазки на окремі цятки, то синтетист Анкетен змішував їх якнайбільше, щоб різкі штрихи “переливалися” один в одного. Для синтетів у картині були важливі емоції, з якими вони творили та передання цих емоцій глядачеві. “Авеню де Кліши о п’ятій вечора” Анкетена схоже на “Нічну терасу” ван Гога за композицією: тут однаково розташовані лінії, увага зосереджена на яскраво-жовтому світлі ліхтаря й натовп, який радше декорація, ніж герой картини.
#пусто_розбирається
Мистецький напрям: Вінсент ван Гог – постімпресіоніст. Його манера написання картин є унікальною: густі олійні мазки, довгі штрихи й контрастні кольори. Він потрапив із Нідерландів до Парижа в час Клода Моне, П’єра Огюста Ренуара і Поля Сезанна. Останній надихнув молодого художника на яскраві барви. Цей період творчості ван Гога умовно називають “жовтим”: цим кольором він писав легендарні “Соняхи”, зафарбовував тло автопортретів і навіть їв, щоб “стати щасливим”. Відтінок, який Вінсент використовував, назвали “сірчасто-жовтим”. На “Нічній терасі кафе” найважливіша гра кольорів. Ван Гог не використовував чорну фарбу, хоча зробив ефект контрасту між ніччю й освітленим ліхтарем кафе. Щоб жовтий колір був ще яскравішим, художник використав глибокий блакитний на тлі. Через гру із фарбами Вінсент показав романтичність і різнобарвність темряви, яка помаранчева, синя й рожево-фіолетова. Художник казав: “Ніч набагато живіша й багатша на барви, ніж день”.
Що тут зображено? Тераса кафе на площі Форум в Арлі, де тоді жив Вінсент. Це полотно має продовження – на картині “Нічне кафе” ван Гог зобразив інтер’єр кав’ярні і якщо повісити твори поряд, можна “зайти” в приміщення ззовні. Такий сюжет – вечірнє життя міста – притаманний імпресіоністам, однак тут він написаний у незвичній для цього напряму палітрі. Люди на полотні – лише декорації. Художник не зобразив їх детально, а зосередив увагу на “головних героях” картини – жовтому світлі й нічному небі. На останньому можна помітити своєрідно написані зорі, які через біле сяйво нагадують абстрактні ромашки. Митець писав цю картину на вулиці, а не в майстерні, оскільки боявся забути якусь деталь. Кажуть, він навіть чіпляв на капелюха свічки, щоб було легше працювати в темряві.
Вплив: “Нічна тераса кафе” ван Гога нагадує “Авеню де Кліши” французького постімпресіоніста Луї Анкетена. Цей художник був представником синтетизму – напряму, який протиставляв себе пуантилізму. Тобто, якщо пуантилісти Жорж Сера й Поль Сіньяк намагалися розділити мазки на окремі цятки, то синтетист Анкетен змішував їх якнайбільше, щоб різкі штрихи “переливалися” один в одного. Для синтетів у картині були важливі емоції, з якими вони творили та передання цих емоцій глядачеві. “Авеню де Кліши о п’ятій вечора” Анкетена схоже на “Нічну терасу” ван Гога за композицією: тут однаково розташовані лінії, увага зосереджена на яскраво-жовтому світлі ліхтаря й натовп, який радше декорація, ніж герой картини.
#пусто_розбирається
Qui quaerit, reperit — знаходить той, хто шукає. Той, хто шукає довго, не вміє користуватися хештегами. #пусто_навігація допоможе вам не загубитися в нетрях постів і матеріалів.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
Спочатку було слово, і слово було Японія.
Якби імпресіоністи писали Біблію, то вона б починалась так. Ніякі околиці Парижа й туманні пейзажі Тернера не вплинули на Моне, Ренуара, Деґа, ван Гога так, як це зробили вибиті на рисовому папері гравюри світло-вимитих кольорів. У 1859 році Франція уклала договір про дипломатичні відносини з Японією, яка чверть тисячоліття була закрита для торговців. Європейський ринок заполонили віяла, ширми, шкатулки, нецке, кімоно й гравюри Хокусая, Утамаро та Хіросіге. Останні використовували як пакувальний папір для продуктів, який Моне купував у бакалійника й розвішував на стінах будинку, а ван Гог бачив на пристані в Роні.
Молоді художники шукали нові способи відображення дійсності й знайшли їх в японському стилі: естетиці, композиційних рішеннях, пласкій перспективі й кольорових акцентах. Думка про існування мистецтва такого ж давнього, як європейське, але позбавленого академічних принципів і моралей, заохочувала імпресіоністів перенести цю традицію на континент.
Серед визначних прихильників японізму варто виокремити Вінсента ван Гога. Саме йому приписують авторство цього поняття. Художник вбачав у далекій країні ідеалізований острів простоти й безтурботності та мріяв її відвідати.
“Ми любимо японський живопис, відчули його вплив – усі імпресіоністи мають щось спільне з ним. Але чому ми не їдемо до Японії, точніше, до французького еквіваленту – Провансу. Я вірю, що майбутнє нового мистецтва криється на півдні”.
В Арлі ван Гог хотів зібрати художників нової генерації, які, дивитимуться на світ “по-японськи”, переноситимуть з ним квітучі дерева на полотно й закарбовуватимуть подих весняного вітру в мазках. Втім, відгукнувся лише Поль Гоген, який мав схильність писати хіба стиглі фрукти в руках засмаглих полінезійок. І те протримався з митцем менше трьох місяців.
На останньому році життя, перебуваючи в психіатричній лікарні Сен-Ремі-де-Прованс, Вінсент дізнався, що став дядьком: “Ми назвали його на честь тебе, і я сподіваюсь, що він виросте таким відданим і відважним, як і ти”. Ця звістка надихнула художника на створення однієї з його найвідоміших японістичних картин – “Квітучий мигдаль”. У листах до Тео він називав цю картину найвдалішою: “я зробив її, мабуть, краще й ретельніше за інші: вона написана спокійним, впевненішим, ніж зазвичай мазком”. Вінсент був переконаний: щоб пізнати японське мистецтво, треба впустити в життя більше радості й задоволення, тому в щасливий момент він повертається до природи – джерела свого умиротворення.
Художник уникає традиційних чистих кольорів, щоб не дратувати око глядача. Бірюзове безхмарне небо, світло-рожеві квіти й хаотично розкидане гілля, виділене чорним контуром (дань гравюрам), заповнюють простір і віють чистотою, легкістю й свіжістю весняного цвітіння.
Тут Вінсент не тільки вітає нове життя, а й без надії сподівається на власне переродження після виснажливих переживань.
Дозвольте імпресіоністам вас “японізувати”: перегляньте їхні репліки гравюр. Вони чудово підходять для літньої спеки, бо там прохолода фруктового саду, плюскання води й солом’яні парасольки тендітних гейш.
#пусто_розбирається
Якби імпресіоністи писали Біблію, то вона б починалась так. Ніякі околиці Парижа й туманні пейзажі Тернера не вплинули на Моне, Ренуара, Деґа, ван Гога так, як це зробили вибиті на рисовому папері гравюри світло-вимитих кольорів. У 1859 році Франція уклала договір про дипломатичні відносини з Японією, яка чверть тисячоліття була закрита для торговців. Європейський ринок заполонили віяла, ширми, шкатулки, нецке, кімоно й гравюри Хокусая, Утамаро та Хіросіге. Останні використовували як пакувальний папір для продуктів, який Моне купував у бакалійника й розвішував на стінах будинку, а ван Гог бачив на пристані в Роні.
Молоді художники шукали нові способи відображення дійсності й знайшли їх в японському стилі: естетиці, композиційних рішеннях, пласкій перспективі й кольорових акцентах. Думка про існування мистецтва такого ж давнього, як європейське, але позбавленого академічних принципів і моралей, заохочувала імпресіоністів перенести цю традицію на континент.
Серед визначних прихильників японізму варто виокремити Вінсента ван Гога. Саме йому приписують авторство цього поняття. Художник вбачав у далекій країні ідеалізований острів простоти й безтурботності та мріяв її відвідати.
“Ми любимо японський живопис, відчули його вплив – усі імпресіоністи мають щось спільне з ним. Але чому ми не їдемо до Японії, точніше, до французького еквіваленту – Провансу. Я вірю, що майбутнє нового мистецтва криється на півдні”.
В Арлі ван Гог хотів зібрати художників нової генерації, які, дивитимуться на світ “по-японськи”, переноситимуть з ним квітучі дерева на полотно й закарбовуватимуть подих весняного вітру в мазках. Втім, відгукнувся лише Поль Гоген, який мав схильність писати хіба стиглі фрукти в руках засмаглих полінезійок. І те протримався з митцем менше трьох місяців.
На останньому році життя, перебуваючи в психіатричній лікарні Сен-Ремі-де-Прованс, Вінсент дізнався, що став дядьком: “Ми назвали його на честь тебе, і я сподіваюсь, що він виросте таким відданим і відважним, як і ти”. Ця звістка надихнула художника на створення однієї з його найвідоміших японістичних картин – “Квітучий мигдаль”. У листах до Тео він називав цю картину найвдалішою: “я зробив її, мабуть, краще й ретельніше за інші: вона написана спокійним, впевненішим, ніж зазвичай мазком”. Вінсент був переконаний: щоб пізнати японське мистецтво, треба впустити в життя більше радості й задоволення, тому в щасливий момент він повертається до природи – джерела свого умиротворення.
Художник уникає традиційних чистих кольорів, щоб не дратувати око глядача. Бірюзове безхмарне небо, світло-рожеві квіти й хаотично розкидане гілля, виділене чорним контуром (дань гравюрам), заповнюють простір і віють чистотою, легкістю й свіжістю весняного цвітіння.
Тут Вінсент не тільки вітає нове життя, а й без надії сподівається на власне переродження після виснажливих переживань.
Дозвольте імпресіоністам вас “японізувати”: перегляньте їхні репліки гравюр. Вони чудово підходять для літньої спеки, бо там прохолода фруктового саду, плюскання води й солом’яні парасольки тендітних гейш.
#пусто_розбирається
Жінка – не бренд. Але якщо ця жінка стражденна мисткиня-мексиканка, то більшість все одно знатиме її такою. Фріда Кало своєю ексцентричністю та монобровою відома на весь світ, але її картини майже незнайомі широкому загалу. На її єдину виставку замість мистецьких видань прийшли кореспонденти Vogue та Vanity Fair, які могли розповісти хіба про зовнішній вигляд художниці. Ми ж спробуємо розібратися з одним із найбільш визначних її полотен “Дві Фріди”.
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
Кажуть, Громадянська війна в Іспанії (1936-1939) була репетицією Другої світової, а Герніка – прародичкою Дрездена, Хіросіми та Лондона. 26 квітня 1937 року о 04:30 із фашистських літаків на баскське місто посипалися бомби. За три години від нього залишилося 30% будівель, а від людей – страх, агонія та 2/3 населення. Місто горіло три доби.
У січні 1937 керівництво Іспанської Республіки замовило в Пабло Пікассо роботу для павільйону на Всесвітній виставці в Парижі влітку. Картина мала бути монументальною й політичною, щоб довести світові ефективність місцевої республіканської влади. Пабло прийняв замовлення і невелику грошову компенсацію за матеріали. Пізніше з’ясувалося, що вони вартували 150 000 франків – 15% вартості всього іспанського павільйону. Цей гонорар став удев’ятеро більшим за будь-яку грошову винагороду митця до цього.
Пікассо, вражений трагедією в Герніці, відкинув попередні варіанти сюжетів (тобто, не відкинув, бо їх не мав; деякі критики впевнені, що митець клеїв дурня чотири місяці і продовжував ескізувати оголених жінок на диванах). Він натягнув полотно розміром 3,5х8 метрів і взявся до роботи. “Герніка” була готова за 35 днів.
Що ми бачимо на картині?
Увесь твір – це смерть та агонія, які повторюються й демонструються різними персонажами. Ліворуч розташована жінка з мертвим немовлям на руках. Вона кричить від болю та розпачу, закинувши голову назад. Поруч із нею – голова білого бика, єдина спокійна фігура на полотні. Його тіло та хвіст можете побачити ліворуч, позаду жінки. Нижче – покалічений чоловік стискає поламаний меч відірваною від тіла рукою. З меча росте білий мак, а на лівій долоні героя зображені стигмати, подібні до Христових. У центрі картини написаний кінь із величезною раною-отвором у боці, а над ним – лампочка з ореолом із шипів. У куті праворуч розташована жінка, ув’язнена в палаючій будівлі, а ліворуч від неї дві постаті тягнуться крізь вікна до світла, що йде від лампи.
На картині немає звичного для олійних фарб глянцю – майстер навмисно замовив максимально матові матеріали.
Що це означає?
Пікассо показує: війна – це не лише міжлюдська ворожнеча, вбивства, знищення цивілізації чи навіть самознищення людства. Вона несе із собою хаос і розпад матерії загалом. Тому на картині зображена не лише трагедія жінок, дітей і тварин – увесь світ разом із тілами персонажів деформується, руйнується та страждає.
Існує безліч трактувань героїв “Герніки”, а особливо – образів бика та коня. Одні дослідники вважають, що бик – автор, наляканий жахіттями війни. Інші говорять, що тварина – втілення фашистського режиму та уособлення Франсіско Франко. Треті розглядають її як референс до іспанської культури, цінностей та традицій, і нагадують про кориду, де бик стає жертвою вбивства. З конем ситуація схожа: на нього можна дивитися як на фашистський режим Франко (повільне конання якого Пікассо пророкував до його встановлення), як на уособлення страждань іспанського народу чи просто як на бідолашну тварину. Пікассо не зобразив на картині жодної бомби. Натомість написав лампочку із шипами – символ полум’я, яке розривало небо під час бомбардування.
Втім, ви вільні трактувати “Герніку” так, як думаєте та відчуваєте: "... цей бик – бик, а цей кінь – кінь... Коли ви надаєте сенс конкретним речам на моїх картинах, то можете бути дуже близькими до правди, але це не моя ідея надавати чомусь значення. Я доходив до тих висновків й ідей, що й ви, але інстинктивно, несвідомо. Я малюю картину задля картини. Я малюю предмети такими, якими вони є" – наголошував Пікассо.
Розглядайте предмети, як вони є, і вкладайте в них свої смисли. А ще читайте наші попередні тексти про митця, який несвідомо думає так, як ви:
Про блакитний та рожевий періоди Пікассо
Про африканський, або чорний, період творчості митця
Барселона очима Пікассо
#пусто_розбирається
У січні 1937 керівництво Іспанської Республіки замовило в Пабло Пікассо роботу для павільйону на Всесвітній виставці в Парижі влітку. Картина мала бути монументальною й політичною, щоб довести світові ефективність місцевої республіканської влади. Пабло прийняв замовлення і невелику грошову компенсацію за матеріали. Пізніше з’ясувалося, що вони вартували 150 000 франків – 15% вартості всього іспанського павільйону. Цей гонорар став удев’ятеро більшим за будь-яку грошову винагороду митця до цього.
Пікассо, вражений трагедією в Герніці, відкинув попередні варіанти сюжетів (тобто, не відкинув, бо їх не мав; деякі критики впевнені, що митець клеїв дурня чотири місяці і продовжував ескізувати оголених жінок на диванах). Він натягнув полотно розміром 3,5х8 метрів і взявся до роботи. “Герніка” була готова за 35 днів.
Що ми бачимо на картині?
Увесь твір – це смерть та агонія, які повторюються й демонструються різними персонажами. Ліворуч розташована жінка з мертвим немовлям на руках. Вона кричить від болю та розпачу, закинувши голову назад. Поруч із нею – голова білого бика, єдина спокійна фігура на полотні. Його тіло та хвіст можете побачити ліворуч, позаду жінки. Нижче – покалічений чоловік стискає поламаний меч відірваною від тіла рукою. З меча росте білий мак, а на лівій долоні героя зображені стигмати, подібні до Христових. У центрі картини написаний кінь із величезною раною-отвором у боці, а над ним – лампочка з ореолом із шипів. У куті праворуч розташована жінка, ув’язнена в палаючій будівлі, а ліворуч від неї дві постаті тягнуться крізь вікна до світла, що йде від лампи.
На картині немає звичного для олійних фарб глянцю – майстер навмисно замовив максимально матові матеріали.
Що це означає?
Пікассо показує: війна – це не лише міжлюдська ворожнеча, вбивства, знищення цивілізації чи навіть самознищення людства. Вона несе із собою хаос і розпад матерії загалом. Тому на картині зображена не лише трагедія жінок, дітей і тварин – увесь світ разом із тілами персонажів деформується, руйнується та страждає.
Існує безліч трактувань героїв “Герніки”, а особливо – образів бика та коня. Одні дослідники вважають, що бик – автор, наляканий жахіттями війни. Інші говорять, що тварина – втілення фашистського режиму та уособлення Франсіско Франко. Треті розглядають її як референс до іспанської культури, цінностей та традицій, і нагадують про кориду, де бик стає жертвою вбивства. З конем ситуація схожа: на нього можна дивитися як на фашистський режим Франко (повільне конання якого Пікассо пророкував до його встановлення), як на уособлення страждань іспанського народу чи просто як на бідолашну тварину. Пікассо не зобразив на картині жодної бомби. Натомість написав лампочку із шипами – символ полум’я, яке розривало небо під час бомбардування.
Втім, ви вільні трактувати “Герніку” так, як думаєте та відчуваєте: "... цей бик – бик, а цей кінь – кінь... Коли ви надаєте сенс конкретним речам на моїх картинах, то можете бути дуже близькими до правди, але це не моя ідея надавати чомусь значення. Я доходив до тих висновків й ідей, що й ви, але інстинктивно, несвідомо. Я малюю картину задля картини. Я малюю предмети такими, якими вони є" – наголошував Пікассо.
Розглядайте предмети, як вони є, і вкладайте в них свої смисли. А ще читайте наші попередні тексти про митця, який несвідомо думає так, як ви:
Про блакитний та рожевий періоди Пікассо
Про африканський, або чорний, період творчості митця
Барселона очима Пікассо
#пусто_розбирається
Сни, божевілля і Сальвадор Далі – так можна описати сюрреалізм трьома словами. Звучить майже як девіз “Коротко, сильно і страшно”. Проте не уявляйте сюрреалістів дивакуватими дядьками із закрученими вусами, які мазюкають все, що їм привиділося. Насправді, вони розумілися на науці. Робота над одним полотном для декого вартувала приблизно п’ятьох прочитаних монографій про атоми чи квадратні рівняння. Сюрреалісти зачитувалися до смерти. Сьогодні розбираємо наукові підтексти на прикладі “Атомної Леди” (1949) Сальвадора Далі.
Під час Другої світової війни Далі захопився квантовою фізикою (ну, а чим же ще цікавитися митцям?). У 49-му він прочитав про стосунки між атомами. Точніше, про їхнє відчуження одне від одного.
За теорією, атоми не можуть обійматися, а цілуватися й поготів. Вони приречені на вічну самотність, оскільки їм не дано наблизитися один до одного.
Усі речі складаються з атомів. Тобто, всі речі також одинокі, неспроможні злитися або доторкнутися. Ця теорія надихнула Сальвадора Далі на божевільний експеримент – зобразити світ, який складається із самотности. Тому на полотні “Атомна Леда” речі не торкаються одна одної Море плаває над берегом. Краплі води зависли у повітрі. Біблія, п’єдестал і лінійка – також. Жінка, Леда, літає не гірше за лебедя. Вони ніколи не стануть одним світом, бо кожна річ відчужена від іншої.
Таке поєднання має дивний, але символічний вигляд. На картині зображений античний міф про Леду-коханку Зевса. Вона була вродливою спартанською царицею, яку спокусив головний бог Олімпу. Аби залишитися інкоґніто, він перетворився на лебедя. Тієї ж ночі Леда злягла зі своїм законним чоловіком. Дев’ять місяців опісля у неї народилося дві пари близнят (як не дивно). Перша – безсмертні Зевсові діти, які народилися в яйцях. Друга – прості смертні, народжені звичним шляхом. Картина не про Ледину зраду, а про сексуальне бажання митця до своєї музи. Дружина Сальвадора Далі, Галина Дьяконова, позувала для цієї роботи. А лебідь був самим Сальвадором Далі. Він уважав себе богом, Зевсом, патріархом. Словом, називався усіма сексистськими словами.
Утім, картина цим не обмежується. На тлі зображено катаклізм, який сколихнув світ у середині сорокових – атомна бомба, скинута на Хіросіму і Нагасакі. Вона дала частину назви картини. Вибух, як його собі уявляв митець, робить небо неприродньо жовтим. Він розташовується за спиною Леди, яка наче намагається прикрити собою від глядачів цей жах. Так само, як це намагалися зробити ЗМІ у 1945-му.
“Атомна Леда” – це кошмар і приємний сон на полотні водночас. На картині є пристрасть і смерть. А це все, що потрібно мистецтву – ерос і танатос. Ну і трохи грецької мітології та пихи в стилі Далі.
#пусто_розбирається
Під час Другої світової війни Далі захопився квантовою фізикою (ну, а чим же ще цікавитися митцям?). У 49-му він прочитав про стосунки між атомами. Точніше, про їхнє відчуження одне від одного.
За теорією, атоми не можуть обійматися, а цілуватися й поготів. Вони приречені на вічну самотність, оскільки їм не дано наблизитися один до одного.
Усі речі складаються з атомів. Тобто, всі речі також одинокі, неспроможні злитися або доторкнутися. Ця теорія надихнула Сальвадора Далі на божевільний експеримент – зобразити світ, який складається із самотности. Тому на полотні “Атомна Леда” речі не торкаються одна одної Море плаває над берегом. Краплі води зависли у повітрі. Біблія, п’єдестал і лінійка – також. Жінка, Леда, літає не гірше за лебедя. Вони ніколи не стануть одним світом, бо кожна річ відчужена від іншої.
Таке поєднання має дивний, але символічний вигляд. На картині зображений античний міф про Леду-коханку Зевса. Вона була вродливою спартанською царицею, яку спокусив головний бог Олімпу. Аби залишитися інкоґніто, він перетворився на лебедя. Тієї ж ночі Леда злягла зі своїм законним чоловіком. Дев’ять місяців опісля у неї народилося дві пари близнят (як не дивно). Перша – безсмертні Зевсові діти, які народилися в яйцях. Друга – прості смертні, народжені звичним шляхом. Картина не про Ледину зраду, а про сексуальне бажання митця до своєї музи. Дружина Сальвадора Далі, Галина Дьяконова, позувала для цієї роботи. А лебідь був самим Сальвадором Далі. Він уважав себе богом, Зевсом, патріархом. Словом, називався усіма сексистськими словами.
Утім, картина цим не обмежується. На тлі зображено катаклізм, який сколихнув світ у середині сорокових – атомна бомба, скинута на Хіросіму і Нагасакі. Вона дала частину назви картини. Вибух, як його собі уявляв митець, робить небо неприродньо жовтим. Він розташовується за спиною Леди, яка наче намагається прикрити собою від глядачів цей жах. Так само, як це намагалися зробити ЗМІ у 1945-му.
“Атомна Леда” – це кошмар і приємний сон на полотні водночас. На картині є пристрасть і смерть. А це все, що потрібно мистецтву – ерос і танатос. Ну і трохи грецької мітології та пихи в стилі Далі.
#пусто_розбирається
Жінка – не бренд. Але якщо ця жінка стражденна мисткиня-мексиканка, то більшість все одно знатиме її такою. Вже цієї суботи (2 листопада) о 15.00 в ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро "Університет”) на лекції Фріда Кало: чікіта, дружина, (не)сюрреалістка ми розповімо про жінку, яка затьмарила свого відомого чоловіка картинами про болючу реальність. Хапайте останні місця за реєстрацією за посиланням.
Фріда Кало своєю ексцентричністю та монобровою відома на весь світ, але її картини майже незнайомі широкому загалу. На її єдину виставку замість мистецьких видань прийшли кореспонденти Vogue та Vanity Fair, які могли розповісти хіба про зовнішній вигляд художниці. Ми ж спробуємо розібратися з одним із найбільш визначних її полотен “Дві Фріди”.
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
Фріда Кало своєю ексцентричністю та монобровою відома на весь світ, але її картини майже незнайомі широкому загалу. На її єдину виставку замість мистецьких видань прийшли кореспонденти Vogue та Vanity Fair, які могли розповісти хіба про зовнішній вигляд художниці. Ми ж спробуємо розібратися з одним із найбільш визначних її полотен “Дві Фріди”.
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
Про 1962 рік треба знати дві речі. 1) Енді Воргол написав “Консервні банки з супом “Кемпбелл”, з чого почалася його кар’єра. 2) Мерилін Монро внаслідок затяжної депресії наклала на себе руки.
П’ять днів потому Енді написав її посмертний портрет (точніше, п’ятдесят портретів), відомий як “Диптих Мерилін Монро”.
Що зображено?
На картині 50 портретів Мерилін Монро. Вони поділені на дві частини, з чого і назва “Диптих”. Один бік виконаний у нереалістично-яскравих кольорах, інший – чорно-білий. Кожен портрет вирізняється якістю зафарбовування та яскравістю кольорів.
“Диптих” виконаний у техніці шовкодруку. Тобто, митець виготовив трафарети, за допомогою яких шарами наніс зображення на полотно. Критики не схвалювали використання такої техніки. Художник за традицією мав би бути більше часу “сам на сам” із картиною, а не робити все швидко й механічно. Втім, Воргол мав концептуальну мету. Він прагнув писати картини “конвеєрно” – як фабрика Кемпбелл запаює банки з супом, а Голівуд штампує нових і нових зірок.
Що це означає?
У 1962 році Мерилін переживала погані часи. Кінокомпанії розривали з нею контракти. Розділивши картину на дві частини, Воргол показав, яким життя актриси здавалося для публіки і як вона себе почувала насправді.
На першій половині портрети Мерилін яскраві, а сама вона безтурботно усміхається. Це зображення щастя та легкості намагалися продати кіномагнати. На другій половині обличчя актриси виконане в чорно-білій палітрі. Вона похмура, Воргол навмисно спотворив під час друку її портрети. Кольори символізують депресію через конкуренцію в Голівуді і яка отруювала останні роки актриси.
Картина не завжди була диптихом. Спочатку існувало лише два окремі портрети (кольоровий і чорно-білий), але колекціонер Бартон Тремейн порадив об’єднати їх в одну композицію. Найчастіше диптихи роблять із ікон, тому асоціація з вівтарем лише підкреслила ідею культовости Монро, обіграну митцем.
#пусто_розбирається
П’ять днів потому Енді написав її посмертний портрет (точніше, п’ятдесят портретів), відомий як “Диптих Мерилін Монро”.
Що зображено?
На картині 50 портретів Мерилін Монро. Вони поділені на дві частини, з чого і назва “Диптих”. Один бік виконаний у нереалістично-яскравих кольорах, інший – чорно-білий. Кожен портрет вирізняється якістю зафарбовування та яскравістю кольорів.
“Диптих” виконаний у техніці шовкодруку. Тобто, митець виготовив трафарети, за допомогою яких шарами наніс зображення на полотно. Критики не схвалювали використання такої техніки. Художник за традицією мав би бути більше часу “сам на сам” із картиною, а не робити все швидко й механічно. Втім, Воргол мав концептуальну мету. Він прагнув писати картини “конвеєрно” – як фабрика Кемпбелл запаює банки з супом, а Голівуд штампує нових і нових зірок.
Що це означає?
У 1962 році Мерилін переживала погані часи. Кінокомпанії розривали з нею контракти. Розділивши картину на дві частини, Воргол показав, яким життя актриси здавалося для публіки і як вона себе почувала насправді.
На першій половині портрети Мерилін яскраві, а сама вона безтурботно усміхається. Це зображення щастя та легкості намагалися продати кіномагнати. На другій половині обличчя актриси виконане в чорно-білій палітрі. Вона похмура, Воргол навмисно спотворив під час друку її портрети. Кольори символізують депресію через конкуренцію в Голівуді і яка отруювала останні роки актриси.
Картина не завжди була диптихом. Спочатку існувало лише два окремі портрети (кольоровий і чорно-білий), але колекціонер Бартон Тремейн порадив об’єднати їх в одну композицію. Найчастіше диптихи роблять із ікон, тому асоціація з вівтарем лише підкреслила ідею культовости Монро, обіграну митцем.
#пусто_розбирається
“Мамо, це не перехідний вік! Це моє життя!” – міг би сказати французький художник-мінімаліст Ів Кляйн, коли зафарбовував 194-ий монохром синьою фарбою. Утім не менш дивною за серію синіх картин була історія створення його “Антропометрії”. З’ясовуємо, чому живими жінками, на думку митця, малювати “концептуально” та де в “Антропометрії” пошуки Всесвіту.
Що зображено?
На полотні п’ять відбитків жіночих тіл. Часткових і неідеальних, адже натурниці наносили фарбу лише на тулуб та стегна. Колір – авторський синій. Ів Кляйн розробив “ідеальний”, насичений відтінок, який назвав “International Klein Blue”. У дитинстві митець любив вдивлятися в синє небо, тому саме ця барва асоціювалася в нього зі Всесвітом. Кляйн став першим художником, який запатентував колір. Ним він виконував усі свої роботи.
Як це створювалось?
У 1960 році Ів Кляйн запросив французьку богему на перфоманс (про мистецтво перфомансу ми розповідали тут) “Антропометрія”. Він у смокінгу урочисто зустрічав гостей, а на тлі симфонічний оркестр виконував “моносимфонію” – симфонію з однієї ноти, написану Івом Кляйном, яка тривала весь вечір.
Щойно всі зайняли свої місця, митець покликав оголених натурниць. Вони наносили “міжнародний синій Кляйна” на тулуб та стегна й залишали відбитки тіла на двох полотнах. Одне з них стояло навпроти глядачів, а друге – лежало на підлозі. Митець був поруч, щоб “гідно зустріти новий витвір мистецтва”. Коли натурниці закінчили, Кляйн запросив публіку до обговорення.
Того ж року він вдруге повторив перфоманс на відео.
Що це означає?
Ів Кляйн жив у часи перших космічних відкриттів і багато думав про безкрайність Всесвіту. Мрією його життя було стати імматеріальним, втратити тілесність та розчинитися у Всесвіті. Митець втілив це після свого третього серцевого нападу, утім, до того часу з ним відбувалися дуже земні події.
За рік до “Антропометрії” митець зустрів свою майбутню дружину Ротро Моквей. Вона була ланкою між митцем, який давно думками був у Космосі, та його земним життям. Жінка надихнула його на “Антропометрію” – діалог людини та Всесвіту, “Міжнародного синього Кляйна” та жіночого тіла.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На полотні п’ять відбитків жіночих тіл. Часткових і неідеальних, адже натурниці наносили фарбу лише на тулуб та стегна. Колір – авторський синій. Ів Кляйн розробив “ідеальний”, насичений відтінок, який назвав “International Klein Blue”. У дитинстві митець любив вдивлятися в синє небо, тому саме ця барва асоціювалася в нього зі Всесвітом. Кляйн став першим художником, який запатентував колір. Ним він виконував усі свої роботи.
Як це створювалось?
У 1960 році Ів Кляйн запросив французьку богему на перфоманс (про мистецтво перфомансу ми розповідали тут) “Антропометрія”. Він у смокінгу урочисто зустрічав гостей, а на тлі симфонічний оркестр виконував “моносимфонію” – симфонію з однієї ноти, написану Івом Кляйном, яка тривала весь вечір.
Щойно всі зайняли свої місця, митець покликав оголених натурниць. Вони наносили “міжнародний синій Кляйна” на тулуб та стегна й залишали відбитки тіла на двох полотнах. Одне з них стояло навпроти глядачів, а друге – лежало на підлозі. Митець був поруч, щоб “гідно зустріти новий витвір мистецтва”. Коли натурниці закінчили, Кляйн запросив публіку до обговорення.
Того ж року він вдруге повторив перфоманс на відео.
Що це означає?
Ів Кляйн жив у часи перших космічних відкриттів і багато думав про безкрайність Всесвіту. Мрією його життя було стати імматеріальним, втратити тілесність та розчинитися у Всесвіті. Митець втілив це після свого третього серцевого нападу, утім, до того часу з ним відбувалися дуже земні події.
За рік до “Антропометрії” митець зустрів свою майбутню дружину Ротро Моквей. Вона була ланкою між митцем, який давно думками був у Космосі, та його земним життям. Жінка надихнула його на “Антропометрію” – діалог людини та Всесвіту, “Міжнародного синього Кляйна” та жіночого тіла.
#пусто_розбирається
Зимові пейзажі нагадують вам гармонійний уклад світу? Засніжені схили налаштовують на філософські роздуми про місце людини у світобудові? А якщо ви бачите їх на картині Пітера Брейгеля Старшого? Розповідаємо, що вклав нідерланський художник у “Мисливці на снігу” – одну з найвпізнаваніших картин Північного Відродження.
Циклічність. Картина входить до циклу “Пори року” та хронологічно відповідає грудню-січню. Цикл складався з шести або дванадцяти картин, з яких вціліло лише п’ять. Він продовжував середньовічну традицію ілюстрованих календарів, проте з ренесансними ідеями: “Пори року” нагадують не про суворість Божого замислу та невблаганний хід часу, а про красу кожного сезону.
Композиція. Все, що відбувається на картині, ми бачимо з верхньої перспективи або, якщо просто, з висоти пташиного польоту. Брейгель так робить глядача богом, який дивиться з гори. На передньому плані – мисливці, які повертаються з полювання, та втомлені, худі собаки. На тлі – долина з сільськими будинками та повсякденням людей. Хтось катається на ковзанах, хтось обпалює свиню, хтось везе дрова.
Символічність та настрій. В композиційній побудові є динаміка – діагоналі утворені схилами перетинаються вертикалями дерев. Драматичности додають гори на дальньому плані. Вони умовні та навмисні – голландські ландшафти пологі, а гори художник запозичив зі спогадів про Альпи, куди подорожував. Утім, холодна зеленувато-сіра палітра картини передає морозне заціпеніння. Попри наявність динамічних сцен, світ на ній здається застиглим.Тож тут поєднується статика і динаміка. Художник показує глядачу світ у динамічній рівновазі.
Геометрія картини трохи викривлена. Зображення наче ввігнуте всередину полотна. Одразу це непомітно, але підсвідомо створює ефект занурення.
Безліч людських фігур, які чітко видніються на сніжному тлі, наче створюють візерунок. Люди займаються своїми справами та утворюють з природою органічне ціле. Це передає гармонію та умиротворення.
Допитливі глядачі можуть знайти на картині і тривожні знаки. Мисливці повернулися з лісу майже без здобичі, тож, можливо, їм доведеться голодувати. Он люди кидають у вогонь меблі – може, скоро їм буде нічим палити? А там на даху одного будинку горить димар – невже скоро спалахне і селище? Гармонія тут не тільки й динамічна, але й хитка.
#пусто_розбирається
Циклічність. Картина входить до циклу “Пори року” та хронологічно відповідає грудню-січню. Цикл складався з шести або дванадцяти картин, з яких вціліло лише п’ять. Він продовжував середньовічну традицію ілюстрованих календарів, проте з ренесансними ідеями: “Пори року” нагадують не про суворість Божого замислу та невблаганний хід часу, а про красу кожного сезону.
Композиція. Все, що відбувається на картині, ми бачимо з верхньої перспективи або, якщо просто, з висоти пташиного польоту. Брейгель так робить глядача богом, який дивиться з гори. На передньому плані – мисливці, які повертаються з полювання, та втомлені, худі собаки. На тлі – долина з сільськими будинками та повсякденням людей. Хтось катається на ковзанах, хтось обпалює свиню, хтось везе дрова.
Символічність та настрій. В композиційній побудові є динаміка – діагоналі утворені схилами перетинаються вертикалями дерев. Драматичности додають гори на дальньому плані. Вони умовні та навмисні – голландські ландшафти пологі, а гори художник запозичив зі спогадів про Альпи, куди подорожував. Утім, холодна зеленувато-сіра палітра картини передає морозне заціпеніння. Попри наявність динамічних сцен, світ на ній здається застиглим.Тож тут поєднується статика і динаміка. Художник показує глядачу світ у динамічній рівновазі.
Геометрія картини трохи викривлена. Зображення наче ввігнуте всередину полотна. Одразу це непомітно, але підсвідомо створює ефект занурення.
Безліч людських фігур, які чітко видніються на сніжному тлі, наче створюють візерунок. Люди займаються своїми справами та утворюють з природою органічне ціле. Це передає гармонію та умиротворення.
Допитливі глядачі можуть знайти на картині і тривожні знаки. Мисливці повернулися з лісу майже без здобичі, тож, можливо, їм доведеться голодувати. Он люди кидають у вогонь меблі – може, скоро їм буде нічим палити? А там на даху одного будинку горить димар – невже скоро спалахне і селище? Гармонія тут не тільки й динамічна, але й хитка.
#пусто_розбирається
