Ви теж вночі, заховавшись під ковдрою, лиєте сльози над віршами Ліни Костенко, а вдень на зупинці читаєте збірку Сильвії Плат в оригіналі? Не переймайтеся і не приховуйте таємних бажань. Якщо вас проймають до кінчиків пальців рядки “Вже хвилює серце кров // Це прокинулась любов”, не варто соромитися. У вас просто традиційне бачення поезії.
Днями ми послухали лекцію Ростислава Семківа від Літосвіти “Що таке добра поезія: критерії якості”. За його словами, існує певний поетичний канон, на формування якого впливає як шкільна та університетська програми, так і ТБ та блогери. На національному рівні це, звісно, Шевченко, Рильський, Маланюк, Костенко, Стус тощо. Серед молоді – Ліна Василівна (знову), Жадан, Калитко, Малкович, Любка. Але чи можна за якимись критеріями визначити якість поезії? І так, і ні, бо цінності різні. За ними можна виокремити три бачення поезії: традиційне, модерне та постмодерне. Що це таке і в чому різниця?
Традиційне бачення або поезія для йоги. Сенси, високий ліризм, ритм, сила і багатство словника. Тут не можна писати про собак, корів у формаліні, відра та трамваї. Використовувати лайку й поготів. У цій поезії ритм і рима правильні та не збиваються, автор ж повсякчас демонструє багатий словниковий запас. Як не дивно, більшості читачів подобаються саме такі вірші. Авторитетна спільнота цього бачення – вчителі, в яких котяться криваві сльози від читання Семенка. Еталонні письменники – Данте, Шекспір, Ґьоте. Серед українських – Зеров, Рильський і Костенко. Головні цінності – краса, правильність, зрозумілість.
Модерне бачення або поезія натяків. Азарт, пристрасть, яскрава образність, гра з формою і мовою – саме те, що потрібне читачу. Такі вірші не встановлюють рівновагу, а виводять з неї і вражають. Якщо традиційна поезія спрямована до ясності, тут важливий відкритий текст, який читач інтерпретує сам. Ми мало розуміємо з віршів і нам не важливий правильний ритм, рима чи багатство словникового запасу, зате нас проймає яскравий образ. Перші представники – Байрон, Рільке, Аполлінер, Бодлер, Вітмен. Останній ввів у поезію тривіальні речі й з нього “виросли” бітники. Бодлер почав рух модерністської поезії та символізму. Аполлінер ж визначив напрямок французької поезії ХХ століття та був основоположником авангарду. Найважливіше для читачів у таких віршах – натяк, який напівпромовляє.
Постмодерне бачення або поезія биття голови об стіну. Іронічно-парадоксальні сенси, інтенсивна інтертекстуальність, незавершеність форми, полімовність, мультимедійність та інтерактивність. Поезією може бути будь-що (ні). Текст – не окремий феномен. Він існує разом з тим, як його подають. Це поезія, яку викрикують, якою жестикулюють, яку драматизують. Битися головою об стіну – поетичний жест. Так само, як і слем, який вперше влаштовували бітники: голосно декламували вірші в супермаркетах і транспорті, щоб донести їх до людей. Зараз часто вага особистості переважує силу тексту: Моррісон, Леннон, Ділан – це поезія. Однак, існує вона трохи інакше. Ці тексти без музики слабкі, але, якщо через них ми переживаємо піднесення, це – хороша поезія. Такий ефект називають “star poetry”: байдуже, про що текст. Головне – хто на сцені.
Неважливо, які у вас бачення та вподобання. Пам’ятайте: поезія – найшвидший шлях у космос. А коли хтось назве те, що ви робите/любите/читаєте – не мистецтвом, скажіть, що суду достатньо думки трьох людей, аби визнати будь-що мистецтвом. Якщо не знайдете однодумців, ми завжди раді допомогти.
#пусто_про_літературу
Днями ми послухали лекцію Ростислава Семківа від Літосвіти “Що таке добра поезія: критерії якості”. За його словами, існує певний поетичний канон, на формування якого впливає як шкільна та університетська програми, так і ТБ та блогери. На національному рівні це, звісно, Шевченко, Рильський, Маланюк, Костенко, Стус тощо. Серед молоді – Ліна Василівна (знову), Жадан, Калитко, Малкович, Любка. Але чи можна за якимись критеріями визначити якість поезії? І так, і ні, бо цінності різні. За ними можна виокремити три бачення поезії: традиційне, модерне та постмодерне. Що це таке і в чому різниця?
Традиційне бачення або поезія для йоги. Сенси, високий ліризм, ритм, сила і багатство словника. Тут не можна писати про собак, корів у формаліні, відра та трамваї. Використовувати лайку й поготів. У цій поезії ритм і рима правильні та не збиваються, автор ж повсякчас демонструє багатий словниковий запас. Як не дивно, більшості читачів подобаються саме такі вірші. Авторитетна спільнота цього бачення – вчителі, в яких котяться криваві сльози від читання Семенка. Еталонні письменники – Данте, Шекспір, Ґьоте. Серед українських – Зеров, Рильський і Костенко. Головні цінності – краса, правильність, зрозумілість.
Модерне бачення або поезія натяків. Азарт, пристрасть, яскрава образність, гра з формою і мовою – саме те, що потрібне читачу. Такі вірші не встановлюють рівновагу, а виводять з неї і вражають. Якщо традиційна поезія спрямована до ясності, тут важливий відкритий текст, який читач інтерпретує сам. Ми мало розуміємо з віршів і нам не важливий правильний ритм, рима чи багатство словникового запасу, зате нас проймає яскравий образ. Перші представники – Байрон, Рільке, Аполлінер, Бодлер, Вітмен. Останній ввів у поезію тривіальні речі й з нього “виросли” бітники. Бодлер почав рух модерністської поезії та символізму. Аполлінер ж визначив напрямок французької поезії ХХ століття та був основоположником авангарду. Найважливіше для читачів у таких віршах – натяк, який напівпромовляє.
Постмодерне бачення або поезія биття голови об стіну. Іронічно-парадоксальні сенси, інтенсивна інтертекстуальність, незавершеність форми, полімовність, мультимедійність та інтерактивність. Поезією може бути будь-що (ні). Текст – не окремий феномен. Він існує разом з тим, як його подають. Це поезія, яку викрикують, якою жестикулюють, яку драматизують. Битися головою об стіну – поетичний жест. Так само, як і слем, який вперше влаштовували бітники: голосно декламували вірші в супермаркетах і транспорті, щоб донести їх до людей. Зараз часто вага особистості переважує силу тексту: Моррісон, Леннон, Ділан – це поезія. Однак, існує вона трохи інакше. Ці тексти без музики слабкі, але, якщо через них ми переживаємо піднесення, це – хороша поезія. Такий ефект називають “star poetry”: байдуже, про що текст. Головне – хто на сцені.
Неважливо, які у вас бачення та вподобання. Пам’ятайте: поезія – найшвидший шлях у космос. А коли хтось назве те, що ви робите/любите/читаєте – не мистецтвом, скажіть, що суду достатньо думки трьох людей, аби визнати будь-що мистецтвом. Якщо не знайдете однодумців, ми завжди раді допомогти.
#пусто_про_літературу
“Хай буде світло” – сказав Робер Делоне і з’явився орфізм.
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Можна вічно дивитися, як тече вода, як горить вогонь і як хтось прокрастинує. Щоб самим не бити байдики: 8 матеріалів від Пусто про Пінчук, Барселону й багатолицих чекістів.
Подкаст “Мисткиня бореться, отже існує?” з літературознавицею Іриною Ніколайчук – Якого милого Тарас Шевченко повинен вказувати вам, з ким кохатися, а з ким – ні? Жінка вільна обирати лихо, ставати чорнобривою, створювати літературу, писати картини і… Ну, ви зрозуміли. І ніякі "Кобзарі" (високоповажні і нами шановані) їй не до наказу. Про стражденних, покірних, ідеалізованих жінок вітчизняної літератури та чому вони насправді такими не є. Спойлер: подкаст не лише про Ольгу Кобилянську.
Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина І – Спочатку були динозаври. Потім – мисткині (на честь популярності чоловіків, їх не згадуємо). Виявляється, художниці існували задовго до Фріди Кало та Берти Морізо. Їх ґвалтували, обмежували в праві самостійно купити фарби та звинувачували в розпусті. А вони все одно брали до рук пензля й писали полотна, яким варто аплодувати. У матеріалі шукаємо диво-жінку в кожній епосі.
Як читати “Усюди жевріють пожежі” Селесте Інг? – Що робити, коли вам хочеться спалити свій дім? Переконайтеся, що всередині нікого немає, облийте кожне ліжко бензином, скажіть собі, що люди завжди знаходять вихід, паліть і негайно втікайте із штату. Тільки спочатку спробуйте поговорити із близькими, бо ж раптом вони відчувають до вас геть не те, що ви думаєте. Селесте Інґ вміє писати бестселери, ремонтувати крани й боротися з расизмом. Розказуємо, що буде, якщо прочитати, як з рентгенівських знімків робили платівки та написати антиутопію aka роман про сім’ю.
Барселона очима Пікассо – Мрієте жити в Барселоні? Пікассо може дати пораду: збирайте на оренду – меблі просто намалюєте на стінах. А ще Пабло розкаже, куди втікати після школи, де пити вечірню каву (і робити першу виставку) та як правильно проколювати дірки в корсетах, коли Instagram не працює. Про блакитну Барселону, щасливе дитинство та химерні вікна читайте в новому матеріалі.
Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина ІІ – "God is a woman" – сказала Аріана Ґранде. Думаємо, вона вкрала цю фразу в художниці Марії Башкірцевої. Насправді, жінки-богині існували задовго до американської співачки. Вони писали дивовижні картини, товаришували із імпресіоністами, засновували мистецькі угрупування та навіть лаялися. Розповідаємо, хто такі мисткині ХІХ-ХХ століття, як насолити чоловікові-художнику та чому диво-жінки – це не лише про супергероїв.
Потоваришувати з французькою новою хвилею: 5 фільмів на всі настрої – Уявіть, що ви сідаєте до (краденого) вінтажного автомобіля, а поряд красивий молодий француз у крислатому капелюсі. Уявили? Режисери французької нової хвилі і до автівки з красивим гангстером запихнуть, і дитинство допоможуть згадати, і медитацію на екрані влаштують. З яких стрічок почати "знайомство" із французьким кіно 1960-х, де шукати правди та чому слід навчатися на філолога? Боремося зі страхом перед інтелектуальним арт хаусом.
Який Микола ви сьогодні? – Вам теж іноді хочеться змінити роботу, країну, життя? І теж ніколи не вдається? В Миколи Хвильового було рішення: він брав нові імена, а разом із ними - змінювався сам. Про те, як стати українським Максимом Горьким, прокинутися відомим радянським письменником і бути буржуазним Стівеном Кінгом до Стівена Кінга, розповідаємо в матеріалі. Зможете вирішити, яке alter ego собі взяти.
Future Generation Art Prize – Перевірте свої кишені на наявність металевих предметів і в жодному випадку не кладіть в рюкзак підозрілих речей. Тепер ви на два кроки ближче до експозиції Future Generation Art Prize 2019 в PinchukArtCentre. Третім кроком буде наш матеріал. Останнім – встигнути добігти туди за два тижні. Про японське караоке, устриць, скульптури зі сплаву ліжок із психлікарень та колективне-індивідуальне.
Подкаст “Мисткиня бореться, отже існує?” з літературознавицею Іриною Ніколайчук – Якого милого Тарас Шевченко повинен вказувати вам, з ким кохатися, а з ким – ні? Жінка вільна обирати лихо, ставати чорнобривою, створювати літературу, писати картини і… Ну, ви зрозуміли. І ніякі "Кобзарі" (високоповажні і нами шановані) їй не до наказу. Про стражденних, покірних, ідеалізованих жінок вітчизняної літератури та чому вони насправді такими не є. Спойлер: подкаст не лише про Ольгу Кобилянську.
Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина І – Спочатку були динозаври. Потім – мисткині (на честь популярності чоловіків, їх не згадуємо). Виявляється, художниці існували задовго до Фріди Кало та Берти Морізо. Їх ґвалтували, обмежували в праві самостійно купити фарби та звинувачували в розпусті. А вони все одно брали до рук пензля й писали полотна, яким варто аплодувати. У матеріалі шукаємо диво-жінку в кожній епосі.
Як читати “Усюди жевріють пожежі” Селесте Інг? – Що робити, коли вам хочеться спалити свій дім? Переконайтеся, що всередині нікого немає, облийте кожне ліжко бензином, скажіть собі, що люди завжди знаходять вихід, паліть і негайно втікайте із штату. Тільки спочатку спробуйте поговорити із близькими, бо ж раптом вони відчувають до вас геть не те, що ви думаєте. Селесте Інґ вміє писати бестселери, ремонтувати крани й боротися з расизмом. Розказуємо, що буде, якщо прочитати, як з рентгенівських знімків робили платівки та написати антиутопію aka роман про сім’ю.
Барселона очима Пікассо – Мрієте жити в Барселоні? Пікассо може дати пораду: збирайте на оренду – меблі просто намалюєте на стінах. А ще Пабло розкаже, куди втікати після школи, де пити вечірню каву (і робити першу виставку) та як правильно проколювати дірки в корсетах, коли Instagram не працює. Про блакитну Барселону, щасливе дитинство та химерні вікна читайте в новому матеріалі.
Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина ІІ – "God is a woman" – сказала Аріана Ґранде. Думаємо, вона вкрала цю фразу в художниці Марії Башкірцевої. Насправді, жінки-богині існували задовго до американської співачки. Вони писали дивовижні картини, товаришували із імпресіоністами, засновували мистецькі угрупування та навіть лаялися. Розповідаємо, хто такі мисткині ХІХ-ХХ століття, як насолити чоловікові-художнику та чому диво-жінки – це не лише про супергероїв.
Потоваришувати з французькою новою хвилею: 5 фільмів на всі настрої – Уявіть, що ви сідаєте до (краденого) вінтажного автомобіля, а поряд красивий молодий француз у крислатому капелюсі. Уявили? Режисери французької нової хвилі і до автівки з красивим гангстером запихнуть, і дитинство допоможуть згадати, і медитацію на екрані влаштують. З яких стрічок почати "знайомство" із французьким кіно 1960-х, де шукати правди та чому слід навчатися на філолога? Боремося зі страхом перед інтелектуальним арт хаусом.
Який Микола ви сьогодні? – Вам теж іноді хочеться змінити роботу, країну, життя? І теж ніколи не вдається? В Миколи Хвильового було рішення: він брав нові імена, а разом із ними - змінювався сам. Про те, як стати українським Максимом Горьким, прокинутися відомим радянським письменником і бути буржуазним Стівеном Кінгом до Стівена Кінга, розповідаємо в матеріалі. Зможете вирішити, яке alter ego собі взяти.
Future Generation Art Prize – Перевірте свої кишені на наявність металевих предметів і в жодному випадку не кладіть в рюкзак підозрілих речей. Тепер ви на два кроки ближче до експозиції Future Generation Art Prize 2019 в PinchukArtCentre. Третім кроком буде наш матеріал. Останнім – встигнути добігти туди за два тижні. Про японське караоке, устриць, скульптури зі сплаву ліжок із психлікарень та колективне-індивідуальне.
30 березня о 14.00 в New Work Labs Globus ми розповімо про чоловіка, який любив блакить, авангард і азіятський ренесанс. Одного ранку Микола Хвильовий прокинувся знаменитим. Одного вечора – пішов вкорочувати собі віку в поле, як ван Гог (спойлер: не вдалося). А ще в нього було дві дружини, улюблений собака та позивне "Вальдшнеп" у ҐПУ. І, звісно, велика Література.
На жаль, у New Work Labs Globus не видно вогнів загірної комуни, зате тут красиво сяє сонце. Замість портрету шляхтича в хабі класний дизайн та інтер'єр, де хочеться працювати (не хрестики під приговорами ставити, та все ж). Андрюшу, дегенерата та доктора Тагабата замінить привітний персонал та колеги. І вам навіть не доведеться під час роботи вибирати між чекістом і людиною! (Так-так, це справді коворкінг).
Вхід безкоштовний, але з реєстрацією (не в ЧК і не в КП(б)У):
https://goo.gl/forms/jTSr0TfD0Sg3UQ013
До пустування!
На жаль, у New Work Labs Globus не видно вогнів загірної комуни, зате тут красиво сяє сонце. Замість портрету шляхтича в хабі класний дизайн та інтер'єр, де хочеться працювати (не хрестики під приговорами ставити, та все ж). Андрюшу, дегенерата та доктора Тагабата замінить привітний персонал та колеги. І вам навіть не доведеться під час роботи вибирати між чекістом і людиною! (Так-так, це справді коворкінг).
Вхід безкоштовний, але з реєстрацією (не в ЧК і не в КП(б)У):
https://goo.gl/forms/jTSr0TfD0Sg3UQ013
До пустування!
Facebook
Не бути чекістом: Микола Хвильовий
Art event in Kyiv, Ukraine by Пусто and New Work Labs on Saturday, March 30 2019 with 136 people interested and 32 people going. 5 posts in the discussion.
Якщо з азіатськими назвами ви не товаришуєте, серед аніме чули хіба про Міядзакі, а поняття “японський кінематограф” боїтеся більше, ніж вовків у лісі, вам до Акіра Куросави. Він – “місток” між східною та західною культурами у ХХ столітті й навіть про самураїв говорить так, що розуміють у США, Франції і Росії. Вуді Аллен вважає Куросаву одним зі своїх улюблених режисерів, Стівен Спілберг і Джордж Лукас казали, що він змінив їхнє життя, а Андрій Тарковський просто робив із ним смішні фотографії в сірих штанцях.
Самурайський космополітизм
Куросаву називають найнеяпонськішим японцем у Японії. Хоча значна частина його фільмів про самураїв, кодекс бусідо та інші азіатські назви, які нам складно запам’ятати й вимовити. Початок його кар‘єри припав на післявоєнні роки, коли країна була у культурній ізоляції і кінематограф розвивався за принципом “японське – лише для японців”. Кіномова Куросави ж була доступна, космополітична та інтернаціональна. Акіра переносив “Ідіота” Достоєвського, “Макбета” та “Короля Ліра” Шекспіра в Японію різних епох, говорив про світові проблеми через призму своєї культури й вважав кіно універсальною мовою для всіх. До того ж, він працював із західними жанрами й стилями, адаптовуючи нуар (стрічка “Рай та пекло”) і вестерн (стрічка “Сім самураїв”) під особливості Японії.
Імпресіонізм, театр і кіномова
Японські фільми до Куросави були спокійними та “вмиротвореними”. Акіра ж приніс у них “американсько-європейські” звички: агресивний кадр, спонтанність, яскравість, метушливість, увагу до деталей. Він поєднав експресію, французький імпресіонізм та увагу до деталей класичного японського театру. Впізнати кіномову Куросави можна за грою тіней, симетричністю та пропорційною композицією людей у кадрі.
Які стрічки Куросави переглянути?
Расьомон, 1950 – одне вбивство, чотири версії правди, нескінченна кількість запитань. “Расьомон” – міжнародний дебют Куросави, який є одним із найвпливовіших фільмів минулого століття. Це стрічка-уособлення модернізму, яка розповідає про трагедію: вбили чоловіка, а його дружину зґвалтували. От тільки підозрюваний, свідок й жертва мають свої (взаємозаперечні) версії розвитку подій. Тут режисер відкрив спосіб розповіді, коли одну історію інтерпретують по-різному. І хоч зараз це здається звичним, тоді використати такий прийом у фільмі вважалося неможливим. Так “Расьомон” став новою ланкою у поетиці кінематографу. А ще тут є самураї, куди без них.
Сім Самураїв, 1954 – якщо одного самурая у стрічці “Расьомон” вам було мало, то ось сім у епопеї від Куросави, яка вважалася масовим кіно. “Зоряні війни”, “Месники”, “11 друзів Оушена”, “Чудова сімка”, “За жменю доларів” – це неповний перелік стрічок, на які так чи так вплинули “Сім самураїв”. Середньовічна Японія (і не середньовічні проблеми), купка елітних воїнів, бідних селян і дивовижна кіномова, посилання на яку можна помітити ледь не в кожному сучасному масовому фільмі. І нехай хронометраж у 3,5 години вас не лякає. Зате ви зможете під час перегляду “Зоряних війн” із задумливим обличчям казати, який кадр взятий із японського класичного кінематографу.
Жити, 1951 – Акіра Куросава любив російську класику, а ще більше – адаптувати її сюжети під Японію. “Жити” – це режисерський переказ повісті “Смерть Івана Ілліча” Льва Толстого. За сюжетом Кандзі Ватанабе (aka Іван Ілліч) виявляє, що йому залишилося жити всього кілька місяців. Тут Куросава поєднав соціальні проблеми, притаманні російській літературі, японську експресивність і гуманізм. Поєднав вдало – фільм досі вважається однією із найбільш чуттєвих драм у кіно.
#пусто_про_кіно
Самурайський космополітизм
Куросаву називають найнеяпонськішим японцем у Японії. Хоча значна частина його фільмів про самураїв, кодекс бусідо та інші азіатські назви, які нам складно запам’ятати й вимовити. Початок його кар‘єри припав на післявоєнні роки, коли країна була у культурній ізоляції і кінематограф розвивався за принципом “японське – лише для японців”. Кіномова Куросави ж була доступна, космополітична та інтернаціональна. Акіра переносив “Ідіота” Достоєвського, “Макбета” та “Короля Ліра” Шекспіра в Японію різних епох, говорив про світові проблеми через призму своєї культури й вважав кіно універсальною мовою для всіх. До того ж, він працював із західними жанрами й стилями, адаптовуючи нуар (стрічка “Рай та пекло”) і вестерн (стрічка “Сім самураїв”) під особливості Японії.
Імпресіонізм, театр і кіномова
Японські фільми до Куросави були спокійними та “вмиротвореними”. Акіра ж приніс у них “американсько-європейські” звички: агресивний кадр, спонтанність, яскравість, метушливість, увагу до деталей. Він поєднав експресію, французький імпресіонізм та увагу до деталей класичного японського театру. Впізнати кіномову Куросави можна за грою тіней, симетричністю та пропорційною композицією людей у кадрі.
Які стрічки Куросави переглянути?
Расьомон, 1950 – одне вбивство, чотири версії правди, нескінченна кількість запитань. “Расьомон” – міжнародний дебют Куросави, який є одним із найвпливовіших фільмів минулого століття. Це стрічка-уособлення модернізму, яка розповідає про трагедію: вбили чоловіка, а його дружину зґвалтували. От тільки підозрюваний, свідок й жертва мають свої (взаємозаперечні) версії розвитку подій. Тут режисер відкрив спосіб розповіді, коли одну історію інтерпретують по-різному. І хоч зараз це здається звичним, тоді використати такий прийом у фільмі вважалося неможливим. Так “Расьомон” став новою ланкою у поетиці кінематографу. А ще тут є самураї, куди без них.
Сім Самураїв, 1954 – якщо одного самурая у стрічці “Расьомон” вам було мало, то ось сім у епопеї від Куросави, яка вважалася масовим кіно. “Зоряні війни”, “Месники”, “11 друзів Оушена”, “Чудова сімка”, “За жменю доларів” – це неповний перелік стрічок, на які так чи так вплинули “Сім самураїв”. Середньовічна Японія (і не середньовічні проблеми), купка елітних воїнів, бідних селян і дивовижна кіномова, посилання на яку можна помітити ледь не в кожному сучасному масовому фільмі. І нехай хронометраж у 3,5 години вас не лякає. Зате ви зможете під час перегляду “Зоряних війн” із задумливим обличчям казати, який кадр взятий із японського класичного кінематографу.
Жити, 1951 – Акіра Куросава любив російську класику, а ще більше – адаптувати її сюжети під Японію. “Жити” – це режисерський переказ повісті “Смерть Івана Ілліча” Льва Толстого. За сюжетом Кандзі Ватанабе (aka Іван Ілліч) виявляє, що йому залишилося жити всього кілька місяців. Тут Куросава поєднав соціальні проблеми, притаманні російській літературі, японську експресивність і гуманізм. Поєднав вдало – фільм досі вважається однією із найбільш чуттєвих драм у кіно.
#пусто_про_кіно
Ви знаєте, яка на смак літера “О”? Можете відчути текстуру слова “квітень”? Коли ви дивитеся на кольорові плями, у вашій голові з‘являються звуки? Якщо це не голоси, то все гаразд: можливо, ви синестет.
Синестезія – це феномен, під час якого подразнення однієї системи чуття викликає мимовільне подразнення іншої. Люди з такою особливістю відчувають слова на смак, асоціюють кольори з літерами й цифрами або уявляють роки та дні тижня розташованими в якійсь послідовності, наприклад, зірочкою.
Вінсент ван Гог мав кольоровий слух. А ще хворів на епілепсію, сифіліс, гонорею та до 37-ми років через цингу втратив майже всі зуби. У порівнянні з цим синестезія була даром, який без наркотиків, смс та реєстрацій допоміг йому пов’язати барви зі звуком у власній свідомості. За відчуттями Вінсента, Оноре Дом’є писав так нервово, що його полотна були подібними до гри на скрипці. Картини французького графіка Поля Гаварні та швейцарського художника Карла Бодмера були схожі на звуки фортепіано, манера барбізонця Жана-Франсуа Мілле нагадувала величний “зарозумілий” орган, а кольори Жюля Дюпре – "щось із чудової симфонії" Бетховена.
Щоб зробити свої твори подібними до “чистої музики”, у 1885 році митець брав заняття на фортепіано. Але він не міг грати спокійно: ноти викликали у художника сплеск кольорів. Коли ван Гог зізнався в цьому вчителеві, той перелякався, оголосив свого учня божевільним і вирішив припинити заняття. Так суспільство вкотре не зрозуміло ван Гога.
Василь Кандінський грав на віолончелі, асоціював її з темно-синім кольором та обожнював Вагнера. Свого часу його опера “Лоенгрін” наштовхнула 30-ти річного юриста (який потім став художником) на думки про зв’язок музики та живопису.
«...подумки я бачив усі мої барви, вони стояли у мене перед очима. Скажені, майже скажені лінії вимальовувались переді мною. Я не наважувався тільки сказати собі, що Вагнер музично написав “мою пору”».
Свою картину “Імпресія ІІІ (Концерт)” митець написав під враженням від концерту Арнольда Шенберга. Цей твір належить до його ранніх робіт, тому тут ми можемо розгледіти предметність: глядачів, крісла, та залу. Але замість повітря полотно заповнене великими жовтими мазками – втіленням музики у фізичному просторі абстракціоніста.
Кандінський підтримував і розвивав ідею синтезованого художнього твору – “Gesamkunstwerk”, який би поєднував в собі всі види мистецтва. У його абстрактних сценічних композиціях “Зелений звук”, “Фіолетова завіса”, “Чорний та білий”, “Жовтий звук” взаємодіють оркестр, кольорові проектори, пантоміма та співаки – музика, колір, пластика та слово.
Український постмодеріст Флоріан Юр’єв транскрибував світло як звук, перетворив отримані записи на власну графічну абетку та записав нею музичні твори й поезію.
«Якщо вірш розгортається в часі, то його колірний еквівалент можна осягнути миттєво, єдиним поглядом! Я почав перекладати на кольори вірші інших поетів. Виявилося, що кожний великий поет має свій характерний набір кольорів».
На його композиціях (або “модусах”, як художник їх називає) немає випадкових кольорів: яскраві спектральні барви, ніби візуальний шифр, кодують інформацію про зображене та складаються в акорди-гармонії.
Чи можуть синестети свідомо керувати своїми асоціаціями? Ні. Їхні відчуття виникають незалежно від життєвого досвіду, смаків чи страхів: людина здатна відчувати так, ніби переживає дві емоції одночасно. Синестезія – не психічний розлад, а особливість сприйняття, яка відкриває новий рівень метафор і порівнянь. Її не можна купити в аптеці, але можна розвивати (візуалізувати, візуалізувати і ще раз візуалізувати). Вправа 1. Якого кольору голос диктора метра? Можете написати відгук на Facebook Київського метрополітену, щоб ми бачили ваші успіхи.
Синестезія – це феномен, під час якого подразнення однієї системи чуття викликає мимовільне подразнення іншої. Люди з такою особливістю відчувають слова на смак, асоціюють кольори з літерами й цифрами або уявляють роки та дні тижня розташованими в якійсь послідовності, наприклад, зірочкою.
Вінсент ван Гог мав кольоровий слух. А ще хворів на епілепсію, сифіліс, гонорею та до 37-ми років через цингу втратив майже всі зуби. У порівнянні з цим синестезія була даром, який без наркотиків, смс та реєстрацій допоміг йому пов’язати барви зі звуком у власній свідомості. За відчуттями Вінсента, Оноре Дом’є писав так нервово, що його полотна були подібними до гри на скрипці. Картини французького графіка Поля Гаварні та швейцарського художника Карла Бодмера були схожі на звуки фортепіано, манера барбізонця Жана-Франсуа Мілле нагадувала величний “зарозумілий” орган, а кольори Жюля Дюпре – "щось із чудової симфонії" Бетховена.
Щоб зробити свої твори подібними до “чистої музики”, у 1885 році митець брав заняття на фортепіано. Але він не міг грати спокійно: ноти викликали у художника сплеск кольорів. Коли ван Гог зізнався в цьому вчителеві, той перелякався, оголосив свого учня божевільним і вирішив припинити заняття. Так суспільство вкотре не зрозуміло ван Гога.
Василь Кандінський грав на віолончелі, асоціював її з темно-синім кольором та обожнював Вагнера. Свого часу його опера “Лоенгрін” наштовхнула 30-ти річного юриста (який потім став художником) на думки про зв’язок музики та живопису.
«...подумки я бачив усі мої барви, вони стояли у мене перед очима. Скажені, майже скажені лінії вимальовувались переді мною. Я не наважувався тільки сказати собі, що Вагнер музично написав “мою пору”».
Свою картину “Імпресія ІІІ (Концерт)” митець написав під враженням від концерту Арнольда Шенберга. Цей твір належить до його ранніх робіт, тому тут ми можемо розгледіти предметність: глядачів, крісла, та залу. Але замість повітря полотно заповнене великими жовтими мазками – втіленням музики у фізичному просторі абстракціоніста.
Кандінський підтримував і розвивав ідею синтезованого художнього твору – “Gesamkunstwerk”, який би поєднував в собі всі види мистецтва. У його абстрактних сценічних композиціях “Зелений звук”, “Фіолетова завіса”, “Чорний та білий”, “Жовтий звук” взаємодіють оркестр, кольорові проектори, пантоміма та співаки – музика, колір, пластика та слово.
Український постмодеріст Флоріан Юр’єв транскрибував світло як звук, перетворив отримані записи на власну графічну абетку та записав нею музичні твори й поезію.
«Якщо вірш розгортається в часі, то його колірний еквівалент можна осягнути миттєво, єдиним поглядом! Я почав перекладати на кольори вірші інших поетів. Виявилося, що кожний великий поет має свій характерний набір кольорів».
На його композиціях (або “модусах”, як художник їх називає) немає випадкових кольорів: яскраві спектральні барви, ніби візуальний шифр, кодують інформацію про зображене та складаються в акорди-гармонії.
Чи можуть синестети свідомо керувати своїми асоціаціями? Ні. Їхні відчуття виникають незалежно від життєвого досвіду, смаків чи страхів: людина здатна відчувати так, ніби переживає дві емоції одночасно. Синестезія – не психічний розлад, а особливість сприйняття, яка відкриває новий рівень метафор і порівнянь. Її не можна купити в аптеці, але можна розвивати (візуалізувати, візуалізувати і ще раз візуалізувати). Вправа 1. Якого кольору голос диктора метра? Можете написати відгук на Facebook Київського метрополітену, щоб ми бачили ваші успіхи.
У суботу о 14.00 в New Work Labs Globus ми прочитаємо лекцію Не бути чекістом: Микола Хвильовий. І перш ніж розповідати про нашого блакитного друга, наголосимо: письменника знали не лише завдяки “Я (Романтика)”, літературній дискусії чи самогубству. Хвильового любили за творчість (яка несподіванка!). Настільки любили, що в різних містах України з’являлися гастролюючі Миколи Хвильові, які публічно читали “Сині етюди” та користувалися його іменем заради грошей, сексу та слави. Остап Вишня навіть написав гумореску “До всіх провінціяльних Микол Хвильових”, де розвінчав міфи про Хвильових-блондинів, ловеласів і спекулянтів. Ми теж пишемо цей пост, аби ви не мали хибних уявлень про людинно-чекістську творчість Миколи і знали, що він писав літературу різну, але від того не менш геніальну. То що прочитати?
“Сентиментальна історія”. Б’янці – 17, вони пакує валізи та їде від материного провінціального будинку, від темних і диких людей, від зеленого моря трав до ідеальних мешканців у місто, де все видається цікавим і незнаним, блакитним і далеким, солодким і справжнім. Світає. Вона більше ніколи не повернеться додому і навіть не озирнеться. В місті Б’янка влаштовується в канцелярію, терпить залицяння миршавого діловода Кука, закохується в художника, уникає сіроокої журналістки (навіть не тому, що вона нагадує їй про сірі будні) та товаришує із стражденною сусідкою Уляною. Б’янка любить "шоколад, голубе небо й прекрасні очі художника", сумує за блакитною даллю, хоче втратити цноту та бездоганно виконує свою роботу, періодично вірячи в Бога та періодично на нього плюючи. Це настільки майстерно написана історія про вибір між мрією та ідеєю через жіноче “я” у напруженій атмосфері радянського міста, що після прочитання нас заціпило.
“Арабески”. Виявляється, Марія може бути не лише черницею, шелестіти шелестом і казати, що її м’ятежний син зовсім замучив себе. Може бути: “Ніч. Весна. Міст. Марія”. Цій Марії оповідач приносить лише “запах слова”. Тоді, коли “стоїть таке неможливе небо, нібито вони тільки-но народилося”. Коли “гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари”. Коли “біжить коник моєї фантазії по першій сніговій дорозі, і летять од його копит діаманти сніжинок”. Оповідач, подекуди переіначуючи біографію нашого Миколи на літературно-іспанський лад, каже: “я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки і молюся, щоб "Боженька" зробив мене генієм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків: будинок на розі, №: горить”. І якщо ви не зрозуміли нічого, то для цього й існують “Арабески”: щоб медитативно чарувати художніми образами та закутувати читача запахом слова в тихий азіатський город поряд із кимось, хто теж слухає.
“Редактор Карк”. Хотіли потеревенити з Хвильовим? Без проблем. В одній зі своїх ранніх новел “Редактор Карк” він дав вам таку можливість. Там Микола роздумує про тогочасну українську літературу, виділяє цілу главу на одне речення: “Для живої мислі читачевої” та пише, що хвилюється, щоб ви таки дочитали. А взагалі, новела про револьвер “бравнінг” і холодні ранки, редактора Карка та скалічену Нюсю, далекі степи та порожнечу буденності. Наша кураторка каже, що тут класна кінцівка, та просто радить прочитати ще одну хвилюючу історію про пересічну людину початку XX-століття.
Згадаємо ще напружену новелу “Наречений”, сатиричну історію “Іван Іванович”, фантасмагорично-звичайну оповідку “Ревізор” і дуже “інтермецівську” замальовку “На озера”. Безперечно, радимо перечитати “Я(Романтика)”. Можете вголос, уявляючи, що ви Хвильовий і виступаєте в Оперному театрі. Бо так насправді було. Після читання зал онімів. Ви теж можете трішки помовчати від літературного шоку. Тоді мовчки реєструйтесь на лекцію: https://goo.gl/forms/pd0RIcWATC6PwOEv2 і до пустування!
“Сентиментальна історія”. Б’янці – 17, вони пакує валізи та їде від материного провінціального будинку, від темних і диких людей, від зеленого моря трав до ідеальних мешканців у місто, де все видається цікавим і незнаним, блакитним і далеким, солодким і справжнім. Світає. Вона більше ніколи не повернеться додому і навіть не озирнеться. В місті Б’янка влаштовується в канцелярію, терпить залицяння миршавого діловода Кука, закохується в художника, уникає сіроокої журналістки (навіть не тому, що вона нагадує їй про сірі будні) та товаришує із стражденною сусідкою Уляною. Б’янка любить "шоколад, голубе небо й прекрасні очі художника", сумує за блакитною даллю, хоче втратити цноту та бездоганно виконує свою роботу, періодично вірячи в Бога та періодично на нього плюючи. Це настільки майстерно написана історія про вибір між мрією та ідеєю через жіноче “я” у напруженій атмосфері радянського міста, що після прочитання нас заціпило.
“Арабески”. Виявляється, Марія може бути не лише черницею, шелестіти шелестом і казати, що її м’ятежний син зовсім замучив себе. Може бути: “Ніч. Весна. Міст. Марія”. Цій Марії оповідач приносить лише “запах слова”. Тоді, коли “стоїть таке неможливе небо, нібито вони тільки-но народилося”. Коли “гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари”. Коли “біжить коник моєї фантазії по першій сніговій дорозі, і летять од його копит діаманти сніжинок”. Оповідач, подекуди переіначуючи біографію нашого Миколи на літературно-іспанський лад, каже: “я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки і молюся, щоб "Боженька" зробив мене генієм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків: будинок на розі, №: горить”. І якщо ви не зрозуміли нічого, то для цього й існують “Арабески”: щоб медитативно чарувати художніми образами та закутувати читача запахом слова в тихий азіатський город поряд із кимось, хто теж слухає.
“Редактор Карк”. Хотіли потеревенити з Хвильовим? Без проблем. В одній зі своїх ранніх новел “Редактор Карк” він дав вам таку можливість. Там Микола роздумує про тогочасну українську літературу, виділяє цілу главу на одне речення: “Для живої мислі читачевої” та пише, що хвилюється, щоб ви таки дочитали. А взагалі, новела про револьвер “бравнінг” і холодні ранки, редактора Карка та скалічену Нюсю, далекі степи та порожнечу буденності. Наша кураторка каже, що тут класна кінцівка, та просто радить прочитати ще одну хвилюючу історію про пересічну людину початку XX-століття.
Згадаємо ще напружену новелу “Наречений”, сатиричну історію “Іван Іванович”, фантасмагорично-звичайну оповідку “Ревізор” і дуже “інтермецівську” замальовку “На озера”. Безперечно, радимо перечитати “Я(Романтика)”. Можете вголос, уявляючи, що ви Хвильовий і виступаєте в Оперному театрі. Бо так насправді було. Після читання зал онімів. Ви теж можете трішки помовчати від літературного шоку. Тоді мовчки реєструйтесь на лекцію: https://goo.gl/forms/pd0RIcWATC6PwOEv2 і до пустування!
Вмикаємо запис, відкриваємо
booking.uz.gov.ua, купуємо квитки в Чернігів, Львів, Одесу, Берегово, Маріуполь, записуємо назви вистав з подкасту і їдемо. Вчимося разом знищувати “хуторянство” українського театру та культурно проводимо час поза межами рідних міст у театральних залах, де часом пахне сучасністю, а часом – нафталіном.
У п’ятому випуску “Граємо, отже, існуємо?” з театрознавицею та головою Експертної Ради театрального конкурсу “ГРА” Анною Липківською рахуємо, скільки Києву потрібно театрів, дізнаємося, чому Шекспір гостросоціальний і актуальний та куди бігти за квитками вже зараз. Спойлер: не лише в Молодий, Дикий і Франка.
Лонг-лист першого українського фестивалю-премії “ГРА”, тобто, театральних постановок, які слід побачити, щоб кайфувати від сучукрсцени, шукайте за посиланням: www.facebook.com/festpremiaGRA/.
Пустотливого переслуху та до зустрічі в театрі!
booking.uz.gov.ua, купуємо квитки в Чернігів, Львів, Одесу, Берегово, Маріуполь, записуємо назви вистав з подкасту і їдемо. Вчимося разом знищувати “хуторянство” українського театру та культурно проводимо час поза межами рідних міст у театральних залах, де часом пахне сучасністю, а часом – нафталіном.
У п’ятому випуску “Граємо, отже, існуємо?” з театрознавицею та головою Експертної Ради театрального конкурсу “ГРА” Анною Липківською рахуємо, скільки Києву потрібно театрів, дізнаємося, чому Шекспір гостросоціальний і актуальний та куди бігти за квитками вже зараз. Спойлер: не лише в Молодий, Дикий і Франка.
Лонг-лист першого українського фестивалю-премії “ГРА”, тобто, театральних постановок, які слід побачити, щоб кайфувати від сучукрсцени, шукайте за посиланням: www.facebook.com/festpremiaGRA/.
Пустотливого переслуху та до зустрічі в театрі!
SoundCloud
Hear the world’s sounds
Explore the largest community of artists, bands, podcasters and creators of music & audio
"Я вірю, якщо бог існує, то він не в комусь з нас. Не в тобі, не в мені, а в цьому маленькому просторі між нами".
Потрапити у Відень, Париж і на південь Греції за п’ять годин (або 20 років), закохатися, загубитися, знайти одне одного, народити дітей і майже розлучитися. Думаєте, неможливо? Тільки не для героїв кінотрилогії “Перед” Річарда Лінклейтера.
Влітку 94-го Джессі та Селін познайомилися в потязі. Вони, молоді та безтурботні, гуляли Віднем, без зупину теревенили, цілувалися й обіцяли нічого не ускладнювати. Тому, закохавшись по самі вуха, роз’їхалися в різні боки і пообіцяли зустрітись на тому ж місці через півроку.
Втім, Джессі та Селін побачаться аж через дев’ять років у Парижі. Він, вже одружений чоловік та батько, приїде презентувати свій роман про ту ніч у Відні. А вона, випадково прочитавши анонс у газеті, прийде. Їхні почуття знову спалахнуть і Джессі слухатиме її спів, дивитиметься на її безглузді танці й навіть тоді, коли до відправлення літака залишаться лічені хвилини, він ні за що вже не вийде з її квартири.
Перша частина трилогії частково автобіографічна. У 1989 році режисер провів одну ніч із незнайомкою Емі. Після його від’їзду пара деякий час підтримувала зв’язок, але відстань виявилася вбивчою для щойно народженого почуття. Лінклейтер у пам’ять про це зняв фільм. Можливо, він сподівався, що Емі, так само як Селін, прийде на прем’єру. Але реальність виявилася більш жорстокою: дівчина потрапила в автокатастрофу за декілька тижнів до початку зйомок першої частини. Лінклейтер про це дізнався лише перед випуском останньої, у 2013.
Режисер показує не лише пристрасну, романтичну сторону стосунків, а й те, що зазвичай лишається за кадром. Нам, розбещеним голлівудськими геппі ендами, незвично бачити фільм про один день із життя подружньої пари, яка щохвилини свариться, проте все одно прагне “вберегти один одного від засліплення життєвим лайном”.
Селін і Джессі знаходять і втрачають одне одного, стикаються з проблемами та страждають від непорозуміння. Трилогія не вбиває віру глядача в романтику, вона просто пропагує ідею не ідеальних стосунків, а реальної любові. Важливо, що поруч з незалежним та успішним Джессі, Селін не зображена безвольним та слабким придатком. Вона самодостатня жінка, яка має права, мрії, кар’єрні плани, за які готова боротися.
Сюжет у фільмах побудований на діалогах. Лінклейтер тут не новатор (згадайте “Клуб “Сніданок””, “Кава і цигарки”, “Моя вечеря з Андре”), проте його роботи захоплюють увагу, змушують додивитись до кінця і чекати дев’ять років на продовження.
Окрім змістовних діалогів, тут є чарівні міста Європи, в яких ми спостерігаємо народження, дорослішання та кризу стосунків Джессі й Селін. Варто відзначити майстерну операторську роботу: 15-хвилинні сцени діалогів, камера, що плавно рухається за героями, та мінімальний пост-продакшн створюють максимально правдиву картину та занурюють у створену автором реальність.
Достовірність для Річарда Лінклейтер на першому місці. Тому він знімає двадцятирічну історію стосунків упродовж 20-и років, дозволяє акторам вносити корективи, зачіпає навіть неприємні теми ревнощів, зради, психологічних травм. Режисер переконує глядачів, що вигадані ним персонажі – просто давні знайомі, про життя яких вони часом дізнаються.
У цьому, мабуть, і є його майстерність.
#пусто_про_кіно
Потрапити у Відень, Париж і на південь Греції за п’ять годин (або 20 років), закохатися, загубитися, знайти одне одного, народити дітей і майже розлучитися. Думаєте, неможливо? Тільки не для героїв кінотрилогії “Перед” Річарда Лінклейтера.
Влітку 94-го Джессі та Селін познайомилися в потязі. Вони, молоді та безтурботні, гуляли Віднем, без зупину теревенили, цілувалися й обіцяли нічого не ускладнювати. Тому, закохавшись по самі вуха, роз’їхалися в різні боки і пообіцяли зустрітись на тому ж місці через півроку.
Втім, Джессі та Селін побачаться аж через дев’ять років у Парижі. Він, вже одружений чоловік та батько, приїде презентувати свій роман про ту ніч у Відні. А вона, випадково прочитавши анонс у газеті, прийде. Їхні почуття знову спалахнуть і Джессі слухатиме її спів, дивитиметься на її безглузді танці й навіть тоді, коли до відправлення літака залишаться лічені хвилини, він ні за що вже не вийде з її квартири.
Перша частина трилогії частково автобіографічна. У 1989 році режисер провів одну ніч із незнайомкою Емі. Після його від’їзду пара деякий час підтримувала зв’язок, але відстань виявилася вбивчою для щойно народженого почуття. Лінклейтер у пам’ять про це зняв фільм. Можливо, він сподівався, що Емі, так само як Селін, прийде на прем’єру. Але реальність виявилася більш жорстокою: дівчина потрапила в автокатастрофу за декілька тижнів до початку зйомок першої частини. Лінклейтер про це дізнався лише перед випуском останньої, у 2013.
Режисер показує не лише пристрасну, романтичну сторону стосунків, а й те, що зазвичай лишається за кадром. Нам, розбещеним голлівудськими геппі ендами, незвично бачити фільм про один день із життя подружньої пари, яка щохвилини свариться, проте все одно прагне “вберегти один одного від засліплення життєвим лайном”.
Селін і Джессі знаходять і втрачають одне одного, стикаються з проблемами та страждають від непорозуміння. Трилогія не вбиває віру глядача в романтику, вона просто пропагує ідею не ідеальних стосунків, а реальної любові. Важливо, що поруч з незалежним та успішним Джессі, Селін не зображена безвольним та слабким придатком. Вона самодостатня жінка, яка має права, мрії, кар’єрні плани, за які готова боротися.
Сюжет у фільмах побудований на діалогах. Лінклейтер тут не новатор (згадайте “Клуб “Сніданок””, “Кава і цигарки”, “Моя вечеря з Андре”), проте його роботи захоплюють увагу, змушують додивитись до кінця і чекати дев’ять років на продовження.
Окрім змістовних діалогів, тут є чарівні міста Європи, в яких ми спостерігаємо народження, дорослішання та кризу стосунків Джессі й Селін. Варто відзначити майстерну операторську роботу: 15-хвилинні сцени діалогів, камера, що плавно рухається за героями, та мінімальний пост-продакшн створюють максимально правдиву картину та занурюють у створену автором реальність.
Достовірність для Річарда Лінклейтер на першому місці. Тому він знімає двадцятирічну історію стосунків упродовж 20-и років, дозволяє акторам вносити корективи, зачіпає навіть неприємні теми ревнощів, зради, психологічних травм. Режисер переконує глядачів, що вигадані ним персонажі – просто давні знайомі, про життя яких вони часом дізнаються.
У цьому, мабуть, і є його майстерність.
#пусто_про_кіно
Жан Расін заради театру відрікся від віри. На піку популярності – залишив кар’єру. Повернувся лише на дві п’єси, а в кінці життя казав синові, щоб той навіть не думав про драматургію. Не знаємо, чи думав син, але його батько, один із драматургів “Великої Трійці”(разом із Мольєром та Корнелем) , був першим французьким автором, який заробляв на життя своєю писаниною. Розбираємося, в кого вчитися, у що (не) вірити та про що писати, щоб стати Жаном Расіном. Расін народився 1639 року. Він рано втратив батьків, тому навчався у школі при монастирі, покровителями якої були Янсеніти. Це єретична течія католицької церкви, яка не визнає свобідної волі людини, бо її доля вирішена наперед; вірить, що спасіння – це дар Божий; а стражденне життя – розплата за первородний гріх. Коли єретики побачили, що хлопчик читає “Ефіопіку”(давньогрецький роман про кохання), двічі виривали примірники з його рук і спалювали. Зрештою, він приніс монахам третій екземпляр і дозволив палити, бо він вже його вивчив. Попри це, Жан отримав чи не найкращу тогочасну освіту, вивчав право і теологію в Парижі, де й познайомився з театральною тусівкою. Янсеніти вважали театр злом і казали, що краще роздумувати про Бога. Втім, з планами Расіна стати настоятелем церкви не склалося: його тягнуло в літературу.
Жан починав із віршів. Його перший памфлет на честь одруження Людовіка XIV був добре прийнятий критиками. Так Расін познайомився із Мольєром, визнаним актором і драматургом, який поставив першу п’єсу Жана “Тебаід”. Хоча вона не мала успіху, Мольєр запропонував товаришу написати другу виставу “Александр Ле Гран”. За декілька днів після прем’єри виявилося, що Жан віддав її конкурентам Мольєра, наговорив багато бруду про його театр і звабив провідну акторку. Очевидно, майстер більше з ним не розмовляв, але Расін цим не переймався. Його друга вистава отримала визнання, а для більшого привернення уваги публіки, Жан ще й посварився з Янсенітами. Расін прочитав “Александр Ле Гран” П’єру Корнелю, “батьку французької трагедії” та одному із засновників французького класицизму, ще до її постановки. Майстер похвалив письмо Жана, але сказав, що драматургія – це не його. Корнель помилявся: таки його, просто в тій формі, яку досі ніхто не використовував. Расін відшліфував дію до кінця – у його п’єсах немає непорозумінь, відступів, епізодів або персонажів, які не стосуються основного сюжету. Замість екстравагантних сенсаційних епізодів, якими захоплювався Корнель, Жан працював з ймовірностями, повсякденними подіями та буденними персонажами. Він прагнув зобразити живу реальність, а не виняткову ситуацію. Корнель проголосив закон, згідно з яким предмет прекрасної трагедії не повинен бути ймовірним, на що Расін відповів, що в трагедії не повинно використовуватися нічого, крім ймовірного.
“Корнель нас підкорює своїм характером та ідеями. Расін змішує їх з нашими. Той малює людей такими, якими вони повинні бути, цей – такими, якими вони є. У першого більше того, що захоплює, що потрібно наслідувати, у другого більше того, що помічаєш в інших, що відчуваєш в самому собі. Один підносить, панує, вчить; інший подобається, хвилює, зачіпає, проникає в тебе. Все, що є в розумі найбільш шляхетного та піднесеного – це територія першого. Все, що є в пристрасті найбільш ніжного, найбільш тонкого, – іншого. У того вислови, правила, настанови; в цього – смак і почуття. Корнель більш зайнятий думкою, п'єси Расіна вражають, хвилюють. Корнель повчальний. Расін людяний…” – сучасник драматургів.
Жан Расін написав 11 п’єс, серед яких радимо “Британіка”, “Федру” й “Андромаху”, і став найпопулярнішим тогочасним французьким драматургом. Попри це, його остання прем’єра, провалилася: заздрісники купили безліч квитків і не прийшли. Расін пішов з театру, одружився із жінкою, яка не читала й не бачила жодної його п’єси, став особистим секретарем короля і повернувся до Ясенітів. Помер 21 квітня 1699 року від раку печінки. А ще приніс у французьку літературу психологізм і показав, що моральне виховання необов’язково у бездоганності, кровопролитті та смерті. Воно – у чеснотах.
#пусто_про_автора
Жан починав із віршів. Його перший памфлет на честь одруження Людовіка XIV був добре прийнятий критиками. Так Расін познайомився із Мольєром, визнаним актором і драматургом, який поставив першу п’єсу Жана “Тебаід”. Хоча вона не мала успіху, Мольєр запропонував товаришу написати другу виставу “Александр Ле Гран”. За декілька днів після прем’єри виявилося, що Жан віддав її конкурентам Мольєра, наговорив багато бруду про його театр і звабив провідну акторку. Очевидно, майстер більше з ним не розмовляв, але Расін цим не переймався. Його друга вистава отримала визнання, а для більшого привернення уваги публіки, Жан ще й посварився з Янсенітами. Расін прочитав “Александр Ле Гран” П’єру Корнелю, “батьку французької трагедії” та одному із засновників французького класицизму, ще до її постановки. Майстер похвалив письмо Жана, але сказав, що драматургія – це не його. Корнель помилявся: таки його, просто в тій формі, яку досі ніхто не використовував. Расін відшліфував дію до кінця – у його п’єсах немає непорозумінь, відступів, епізодів або персонажів, які не стосуються основного сюжету. Замість екстравагантних сенсаційних епізодів, якими захоплювався Корнель, Жан працював з ймовірностями, повсякденними подіями та буденними персонажами. Він прагнув зобразити живу реальність, а не виняткову ситуацію. Корнель проголосив закон, згідно з яким предмет прекрасної трагедії не повинен бути ймовірним, на що Расін відповів, що в трагедії не повинно використовуватися нічого, крім ймовірного.
“Корнель нас підкорює своїм характером та ідеями. Расін змішує їх з нашими. Той малює людей такими, якими вони повинні бути, цей – такими, якими вони є. У першого більше того, що захоплює, що потрібно наслідувати, у другого більше того, що помічаєш в інших, що відчуваєш в самому собі. Один підносить, панує, вчить; інший подобається, хвилює, зачіпає, проникає в тебе. Все, що є в розумі найбільш шляхетного та піднесеного – це територія першого. Все, що є в пристрасті найбільш ніжного, найбільш тонкого, – іншого. У того вислови, правила, настанови; в цього – смак і почуття. Корнель більш зайнятий думкою, п'єси Расіна вражають, хвилюють. Корнель повчальний. Расін людяний…” – сучасник драматургів.
Жан Расін написав 11 п’єс, серед яких радимо “Британіка”, “Федру” й “Андромаху”, і став найпопулярнішим тогочасним французьким драматургом. Попри це, його остання прем’єра, провалилася: заздрісники купили безліч квитків і не прийшли. Расін пішов з театру, одружився із жінкою, яка не читала й не бачила жодної його п’єси, став особистим секретарем короля і повернувся до Ясенітів. Помер 21 квітня 1699 року від раку печінки. А ще приніс у французьку літературу психологізм і показав, що моральне виховання необов’язково у бездоганності, кровопролитті та смерті. Воно – у чеснотах.
#пусто_про_автора
Доброго ранку! Сьогодні ми пустуємо про блакитно-м‘ятежного Миколу Хвильового! О 14.00 чекаємо вас в New Work Labs Globus (ТЦ "Globus-2", алея Героїв Небесної Сотні, 2а). Наразі реєстрація закрита, але не засмучуйтеся – о тій ж годині в нашому Instagram @pustoproject можете дивитися трансляцію і разом з нами шукати вогні загірної комуни.
Не запізнюйтесь. До пустування!
Не запізнюйтесь. До пустування!
“Модільяні, єврей, художник”. Хлопчик, який читав Ніцше, вірив у хаос і курив гашиш. Чоловік, який знав напам’ять Данте, зваблював повій і плакав через листи матері. Митець, який не писав зіниці, коханих оголених жінок і короткі шиї. Художник, який створював сотні ескізів у день, віддавав картини за їжу, а впродовж життя продав декілька полотен. Розповідаємо про те, як (не) жартувати з Ренуаром, зневажати/любити Пікассо і писати так, щоб на кожне полотно було три підробки?
Амадео Модільяні народився в особливих умовах: на ліжку, заваленому скринями та цінними речами його батька. Той збанкрутував, а згідно з італійською традицією, ліжко породіллі – недоторкане. Тому чоловік, очікуючи на кредиторів, звалив усе на постіль шокованої дружини. Жінка вбачала в цьому поганий знак для свого сина. Маленький Амадео й справді був надзвичайно хворобливим, мав тиф, туберкульоз і хотів стати художником. Зважаючи на його стан, батьки не перечили, мовляв, хай собі мазюкає що хоче, аби жив. П’ятнадцятирічний юнак не гребував їхньою поблажливістю і вступив у школу із спеціалізацією у стилі ню. Кажуть, що, окрім таланту до зображення тіл, Амадео мав практичний досвід – його зваблювала покоївка.
Він вчився у Флоренції, Венеції, а у 1906 році переїхав до Парижа. Спочатку позиціонував себе як скульптор. Амадео обожнював єгипетську культуру, тому в його роботах прослідковується вплив африканських масок: плоскі обличчя, мигдалеподібні очі, підібгані роти, скручені носи і витягнуті шиї. Але фізична важкість, дорогі матеріали й пилюка, яка викликала кашель, змусили Амадео припинити створювати скульптури та повернутися до живопису. Художник писав до 150 ескізів за день, віддавав їх за їжу чи пляшку вина та надихався Відродженням, Тулуз-Лотреком і Сезанном, допоки не винайшов свій стиль. Його не приваблювали фовісти, кубісти чи футуристи. Його приваблювала краса людського тіла, витонченість і естетика. Зрештою, його приваблювала Жанна Ебютерн.
Її бліда шкіра, каштанове густе волосся, сплетене, як соняшники. Вона виросла в католицькій сім’ї, де тато наніч читав філософські трактати, тому мови про стосунки із злидарем із Монмартру бути не могло. Але Жанна не запитувала: попри сотні жінок художника, наркотики, зради, публічні скандали і бійки, її, завжди мовчазну і віддану, вважали його дружиною. Втім, одружитися вони не встигли.
У 1917 році відбулася єдина виставка Амадео, для якої він написав серію картин ню. Щоб привернути увагу відвідувачів, одну з них вивісили на вітрину. Здавалося, кого в Парижі можна було здивувати оголеною жінкою? Але Модільяні вдалося: біля полотна зібралися люди, яких обурила наявність у натурниці лобкового волосся. В той час воно вважалося настільки неестетичним, що жінки вдавалися до опромінення, аби його позбутися. Зрештою, ця ситуація привернула увагу поліцейського і він наполегливо попросив прибрати малюнок.
Критики вважають жінок на картинах Модільяні символом сексуальності та непокори, оскільки ми не сприймаємо його натурниць як повій. Кажуть, якось Ренуар напівжартома сказав, що не вважає полотно ню завершеним, якщо йому не хочеться дати моделі ляпаса. Моді не сміявся і відповів, що не любить сідниці. Він не визнавав авторитетів, соціальних статусів і поводився так, як хотів. Наприклад, казав Пікассо, що звання художника і генія не дає йому права носити рибальські светри і полатаний одяг, або зіпсував свій малюнок через те, що його попросили підписатися.
Амадео Модільяні був неймовірно красивим чоловіком, геніальним художником і талановитим скульптором. Він продав кілька картин, провів одну виставку і втопив деякі роботи в річці через те, що їх не розуміли. У 2015 році його полотно продали за 170 мільйонів доларів, а за життя йому часто не було що їсти. Він помер у січні 1920 від туберкульозу. Жанна, яка була на дев’ятому місяці вагітності, наступного дня викинулася з вікна.
#пусто_про_автора
Амадео Модільяні народився в особливих умовах: на ліжку, заваленому скринями та цінними речами його батька. Той збанкрутував, а згідно з італійською традицією, ліжко породіллі – недоторкане. Тому чоловік, очікуючи на кредиторів, звалив усе на постіль шокованої дружини. Жінка вбачала в цьому поганий знак для свого сина. Маленький Амадео й справді був надзвичайно хворобливим, мав тиф, туберкульоз і хотів стати художником. Зважаючи на його стан, батьки не перечили, мовляв, хай собі мазюкає що хоче, аби жив. П’ятнадцятирічний юнак не гребував їхньою поблажливістю і вступив у школу із спеціалізацією у стилі ню. Кажуть, що, окрім таланту до зображення тіл, Амадео мав практичний досвід – його зваблювала покоївка.
Він вчився у Флоренції, Венеції, а у 1906 році переїхав до Парижа. Спочатку позиціонував себе як скульптор. Амадео обожнював єгипетську культуру, тому в його роботах прослідковується вплив африканських масок: плоскі обличчя, мигдалеподібні очі, підібгані роти, скручені носи і витягнуті шиї. Але фізична важкість, дорогі матеріали й пилюка, яка викликала кашель, змусили Амадео припинити створювати скульптури та повернутися до живопису. Художник писав до 150 ескізів за день, віддавав їх за їжу чи пляшку вина та надихався Відродженням, Тулуз-Лотреком і Сезанном, допоки не винайшов свій стиль. Його не приваблювали фовісти, кубісти чи футуристи. Його приваблювала краса людського тіла, витонченість і естетика. Зрештою, його приваблювала Жанна Ебютерн.
Її бліда шкіра, каштанове густе волосся, сплетене, як соняшники. Вона виросла в католицькій сім’ї, де тато наніч читав філософські трактати, тому мови про стосунки із злидарем із Монмартру бути не могло. Але Жанна не запитувала: попри сотні жінок художника, наркотики, зради, публічні скандали і бійки, її, завжди мовчазну і віддану, вважали його дружиною. Втім, одружитися вони не встигли.
У 1917 році відбулася єдина виставка Амадео, для якої він написав серію картин ню. Щоб привернути увагу відвідувачів, одну з них вивісили на вітрину. Здавалося, кого в Парижі можна було здивувати оголеною жінкою? Але Модільяні вдалося: біля полотна зібралися люди, яких обурила наявність у натурниці лобкового волосся. В той час воно вважалося настільки неестетичним, що жінки вдавалися до опромінення, аби його позбутися. Зрештою, ця ситуація привернула увагу поліцейського і він наполегливо попросив прибрати малюнок.
Критики вважають жінок на картинах Модільяні символом сексуальності та непокори, оскільки ми не сприймаємо його натурниць як повій. Кажуть, якось Ренуар напівжартома сказав, що не вважає полотно ню завершеним, якщо йому не хочеться дати моделі ляпаса. Моді не сміявся і відповів, що не любить сідниці. Він не визнавав авторитетів, соціальних статусів і поводився так, як хотів. Наприклад, казав Пікассо, що звання художника і генія не дає йому права носити рибальські светри і полатаний одяг, або зіпсував свій малюнок через те, що його попросили підписатися.
Амадео Модільяні був неймовірно красивим чоловіком, геніальним художником і талановитим скульптором. Він продав кілька картин, провів одну виставку і втопив деякі роботи в річці через те, що їх не розуміли. У 2015 році його полотно продали за 170 мільйонів доларів, а за життя йому часто не було що їсти. Він помер у січні 1920 від туберкульозу. Жанна, яка була на дев’ятому місяці вагітності, наступного дня викинулася з вікна.
#пусто_про_автора
Якщо потрапите в Париж, обов'язково зайдіть у кав’ярню «Cafe les Deux Moulins» на Монмартрі, скуштуйте морозиво крем-брюле та поспостерігайте за дивакуватими відвідувачами. Поки ламаєте ложкою цукрову кірку, вигадайте, як покращити життя людей, які зачіпають вас за живе. Чудово, тепер ви Амелі Пулен!
"Амелі"
Рік: 2001
Слоган: «Вона змінить ваше життя»
Жанр: мелодрама, комедія
Режисер: Жан-П'єр Жене
У ролях: Одрі Тоту, Матьє Кассовітц
Хто вона?
Амелі мешкає на Монмартрі, працює в кав'ярні та у вільний час влаштовує квести містом незнайомцю Ніно Кенкампуа. Вона живе сама, проте самотньою не почувається і навіть вигляду такого не має – в житті дівчини безліч радощів. Їй подобається засувати долоню в мішок з квасолею, пускати пласкі камінці по воді та шукати кохання всього життя.
Особливість Амелі в тому, що в кожній ситуації дівчина поводиться непередбачувано. Часом вона дитина, яка досліджує все з широко розплющеними очима, розглядаючи дитячі скарби зі шкатулки, читаючи чужі листи та вигадуючи собі ігри зі світом. А часом – красива дівчина, яка переймається самотністю батька, змінює життя оточуючих і залишається непоміченою.
В чому секрет фільму?
Із перших хвилин зрозуміло: цей фільм буде дивним, красивим і добрим. Режисер нічого не приховує і не створює ребусів, які глядач зможе розгадати лише у фіналі . Натомість доводить, що життя прекрасне. А якщо й ні, то ми маємо його таким зробити. Жан-П'єр Жене вдало балансує між мелодрамою і комедією, наділивши героїв стрічки рисами з обох жанрів так, що всі мають напрочуд милий вигляд. У нього навіть вічно хвора жінка із відділу сигарет, яка бідкається на все і всіх, до кінця фільму стає закоханою і красивою, а її обранець – маніакальний відвідувач кав'ярні – нарешті знаходить сенс життя в іншій людині.
Нарратив фільму легкий і зрозумілий: не можна втрачати свій шанс і відкладати на потім, інакше шкодуватимете все життя. Долі персонажів картини цю ідею підтверджують.
Чому так красиво?
“Амелі” – стрічка не тільки про дивакувату дівчину, а й про місто, в якому вона мешкає. Париж Жана-П'єра Жене ніби з листівок – ідеалізований, із квітами на підвіконні та сонячною погодою. Кожна локація у стрічці має особливі деталі – затишна квартира та чарівний батьківський сад, кав’ярня в центрі міста і старий вокзал – навіть переглянувши декілька секунд фільму, ви одразу впізнаєте місто. Глядачі, які бачили Париж наживо, можуть не повірити в створений режисером образ, адже це французька столиця, якою ми би хотіли її бачити. І казкове місто таки існує: у віршах та прозі, на картинах і фотографіях. Перед зйомками фільму Монмартр дещо змінили: прибрали деякі вивіски, зафарбували графіті, та навіть помили бруківку! Особливої атмосфери додає музика мінімаліста Яна Тірсена. Мелодія “Comptine d'un autre été” – назавжди залишиться гімном романтичного Парижа. Саме такого, яким його бачить Амелі Пулен. Приємного весняного перегляду! (Ми теж шукаємо дешеві квитки в Париж).
#пусто_про_кіно
"Амелі"
Рік: 2001
Слоган: «Вона змінить ваше життя»
Жанр: мелодрама, комедія
Режисер: Жан-П'єр Жене
У ролях: Одрі Тоту, Матьє Кассовітц
Хто вона?
Амелі мешкає на Монмартрі, працює в кав'ярні та у вільний час влаштовує квести містом незнайомцю Ніно Кенкампуа. Вона живе сама, проте самотньою не почувається і навіть вигляду такого не має – в житті дівчини безліч радощів. Їй подобається засувати долоню в мішок з квасолею, пускати пласкі камінці по воді та шукати кохання всього життя.
Особливість Амелі в тому, що в кожній ситуації дівчина поводиться непередбачувано. Часом вона дитина, яка досліджує все з широко розплющеними очима, розглядаючи дитячі скарби зі шкатулки, читаючи чужі листи та вигадуючи собі ігри зі світом. А часом – красива дівчина, яка переймається самотністю батька, змінює життя оточуючих і залишається непоміченою.
В чому секрет фільму?
Із перших хвилин зрозуміло: цей фільм буде дивним, красивим і добрим. Режисер нічого не приховує і не створює ребусів, які глядач зможе розгадати лише у фіналі . Натомість доводить, що життя прекрасне. А якщо й ні, то ми маємо його таким зробити. Жан-П'єр Жене вдало балансує між мелодрамою і комедією, наділивши героїв стрічки рисами з обох жанрів так, що всі мають напрочуд милий вигляд. У нього навіть вічно хвора жінка із відділу сигарет, яка бідкається на все і всіх, до кінця фільму стає закоханою і красивою, а її обранець – маніакальний відвідувач кав'ярні – нарешті знаходить сенс життя в іншій людині.
Нарратив фільму легкий і зрозумілий: не можна втрачати свій шанс і відкладати на потім, інакше шкодуватимете все життя. Долі персонажів картини цю ідею підтверджують.
Чому так красиво?
“Амелі” – стрічка не тільки про дивакувату дівчину, а й про місто, в якому вона мешкає. Париж Жана-П'єра Жене ніби з листівок – ідеалізований, із квітами на підвіконні та сонячною погодою. Кожна локація у стрічці має особливі деталі – затишна квартира та чарівний батьківський сад, кав’ярня в центрі міста і старий вокзал – навіть переглянувши декілька секунд фільму, ви одразу впізнаєте місто. Глядачі, які бачили Париж наживо, можуть не повірити в створений режисером образ, адже це французька столиця, якою ми би хотіли її бачити. І казкове місто таки існує: у віршах та прозі, на картинах і фотографіях. Перед зйомками фільму Монмартр дещо змінили: прибрали деякі вивіски, зафарбували графіті, та навіть помили бруківку! Особливої атмосфери додає музика мінімаліста Яна Тірсена. Мелодія “Comptine d'un autre été” – назавжди залишиться гімном романтичного Парижа. Саме такого, яким його бачить Амелі Пулен. Приємного весняного перегляду! (Ми теж шукаємо дешеві квитки в Париж).
#пусто_про_кіно
Зайдіть до кімнати. Роззирніться. Дослідіть запилені полички, порожні шухляди й темні кути. Намотайте кілька кіл і напишіть оповідання про подорож цією кімнатою. Вдалося? Вітаємо, залишилося створити розповідь про коробку сірників і можете вважати себе письменником. Принаймні, так казав Майк Йогансен – митець “розстріляного відродження”, перекладач і людина зі смаком на вірші (але не на вино).
Українським письменникам подобається з’являтися на світ у слобідських степах чи поліських річищах. Майк (тоді ще Михайло) Йогансен, натомість, народився в російськомовному Харкові. Його батько був прибалтійським німцем і викладачем, а мати – русифікованою українкою, тому хлопчик мав хист до мов і в дорослому віці розмовляв десятьма. Майк “кохався” у класичній філології, спеціалізувався на латині і спочатку віршував російською й німецькою. Українською Йогансен почав розмовляти аж після революції і згодом на питання “чому ви пишете українською мовою?” відповів: “Бо я не живу в Ірляндії, не живу в Тамбові”.
У Харкові Йогансен познайомився з Миколою Хвильовим, Василем Елланом-Блакитним і Володимиром Сосюрою. З ними заснував літературне угрупування “Гарт”, а згодом ВАПЛІТЕ. На відміну від своїх товаришів-пролетарів, Йогансен був справжнім інтелігентом – і за біографією, і за натурою. Майк не працював на заводах, не виступав за літературу “від і для” робітників, не був військовим. Він любив класичну лінгвістику, викладав мови й перекладав європейських письменників (читати: займався буржуазними речами). Якось Йогансен сказав, що проза має розважати, за що його засудила влада й радянські критики. Втім, Майк справді був дотепним, багато іронізував і хотів розсмішити читача. А ще займався кінематографом – разом із Юрієм Тютюнником склав сценарій до стрічки “Звенигора” Олександра Довженка.
Окрім бездоганних лінгвістичних і літературних знань, Йогансен був чудовим спортсменом, захоплювався тенісом і футболом. Одного разу, обігравши Володимира Маяковського в більярд, Майк змусив його залізти під стіл і декламувати “Пташку божу” Пушкіна. Кажуть, російський футурист навіть застряг там. Не складалося у Йогансена хіба з алкоголем – у ньому він не розбирався й мав “дивовижну здатність купити завжди найгіршого, якого тільки може бути, вина”.
1937 року Йогансена заарештували у будинку “Слово”, де той мешкав з іншими письменниками. Він відкрито висловлював свою політичну позицію, захищав Остапа Вишню і звинувачував владу в несправедливих вироках. Через чотири роки після смерті Миколи Хвильового, Майка Йогансена вбили у київській в’язниці НКВС, поповнивши його іменем список митців “розстріляного відродження”.
Що почитати?
Вірш “Як я покину тебе, цигарко?” – Кажуть, поезія про кохання має бути в будь-якого поета. Йогансена це не оминуло, тому він написав вірша до цигарки й назвав її “вірною, солодкою любовницею”. Збірка називалася “Доробок”, і саме Майк ввів це слово в українську мову.
“Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію” – Історія про абсурд, авангард, пейзаж як окремого героя, мовні каламбури, дива, фантастику й природу Сіверського Дінця та Херсонських степів. Доктор Леонардо їде в подорож, щоб перетворити Альчесту з майбутньої коханки в теперішню. Щоправда, у найнапруженіший момент автор обриває розділи і пише комічну розв’язку. Тут є елементи детективу, погоні, перестрілки – це майже блокбастер. Йогансен епатує, провокує, грається з читачем і героями. Роман вважають передтечею химерної прози. Майк казав, що поголеним він пише елегантну прозу, а неголеним – могутню. Думаємо, тут письменник “виголив вуса, а бороді дав рости”.
“Я дуже люблю слово і думаю, воно відповідає мені любов’ю” – казав Йогансен. А ми лише додамо: цей екстравагантний чоловік заслуговує на любов не лише від слова.
#пусто_про_автора
Українським письменникам подобається з’являтися на світ у слобідських степах чи поліських річищах. Майк (тоді ще Михайло) Йогансен, натомість, народився в російськомовному Харкові. Його батько був прибалтійським німцем і викладачем, а мати – русифікованою українкою, тому хлопчик мав хист до мов і в дорослому віці розмовляв десятьма. Майк “кохався” у класичній філології, спеціалізувався на латині і спочатку віршував російською й німецькою. Українською Йогансен почав розмовляти аж після революції і згодом на питання “чому ви пишете українською мовою?” відповів: “Бо я не живу в Ірляндії, не живу в Тамбові”.
У Харкові Йогансен познайомився з Миколою Хвильовим, Василем Елланом-Блакитним і Володимиром Сосюрою. З ними заснував літературне угрупування “Гарт”, а згодом ВАПЛІТЕ. На відміну від своїх товаришів-пролетарів, Йогансен був справжнім інтелігентом – і за біографією, і за натурою. Майк не працював на заводах, не виступав за літературу “від і для” робітників, не був військовим. Він любив класичну лінгвістику, викладав мови й перекладав європейських письменників (читати: займався буржуазними речами). Якось Йогансен сказав, що проза має розважати, за що його засудила влада й радянські критики. Втім, Майк справді був дотепним, багато іронізував і хотів розсмішити читача. А ще займався кінематографом – разом із Юрієм Тютюнником склав сценарій до стрічки “Звенигора” Олександра Довженка.
Окрім бездоганних лінгвістичних і літературних знань, Йогансен був чудовим спортсменом, захоплювався тенісом і футболом. Одного разу, обігравши Володимира Маяковського в більярд, Майк змусив його залізти під стіл і декламувати “Пташку божу” Пушкіна. Кажуть, російський футурист навіть застряг там. Не складалося у Йогансена хіба з алкоголем – у ньому він не розбирався й мав “дивовижну здатність купити завжди найгіршого, якого тільки може бути, вина”.
1937 року Йогансена заарештували у будинку “Слово”, де той мешкав з іншими письменниками. Він відкрито висловлював свою політичну позицію, захищав Остапа Вишню і звинувачував владу в несправедливих вироках. Через чотири роки після смерті Миколи Хвильового, Майка Йогансена вбили у київській в’язниці НКВС, поповнивши його іменем список митців “розстріляного відродження”.
Що почитати?
Вірш “Як я покину тебе, цигарко?” – Кажуть, поезія про кохання має бути в будь-якого поета. Йогансена це не оминуло, тому він написав вірша до цигарки й назвав її “вірною, солодкою любовницею”. Збірка називалася “Доробок”, і саме Майк ввів це слово в українську мову.
“Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію” – Історія про абсурд, авангард, пейзаж як окремого героя, мовні каламбури, дива, фантастику й природу Сіверського Дінця та Херсонських степів. Доктор Леонардо їде в подорож, щоб перетворити Альчесту з майбутньої коханки в теперішню. Щоправда, у найнапруженіший момент автор обриває розділи і пише комічну розв’язку. Тут є елементи детективу, погоні, перестрілки – це майже блокбастер. Йогансен епатує, провокує, грається з читачем і героями. Роман вважають передтечею химерної прози. Майк казав, що поголеним він пише елегантну прозу, а неголеним – могутню. Думаємо, тут письменник “виголив вуса, а бороді дав рости”.
“Я дуже люблю слово і думаю, воно відповідає мені любов’ю” – казав Йогансен. А ми лише додамо: цей екстравагантний чоловік заслуговує на любов не лише від слова.
#пусто_про_автора
Кажуть, “прийде весна і будемо саджати”. Будемо чи не будемо – пропонуємо зменшити політичну напругу та подивитися на весну в ренесансному розумінні цього слова.
“Весна” Сандро Боттічеллі (або “Прімавера”, якщо хочете повикаблучуватися перед друзями, які не знають італійської) у другій половині XX століття стала культовою картиною Відродження кватроченто. На ній написано понад 500 реалістичних квіток, шість схожих жіночих фігур та політик Флоренції в образі божественного листоноші. Розповідаємо, чому літати в саду на полотні – нормально, дивитися за його межі – неоплатонічно, а бачити на картині реалістично-готичного ренесансу нотну гаму від “до” до “до” наступної октави – можливо.
Мистецький напрям: поєднання традицій готики, її яскравих кольорів, декоративності та драматичності сюжетів із гуманістичним наративом італійського ренесансу. Сандро за підтримки правлячої династії Медічі не лише писав, а й робив театральні постановки, тому здається, ніби герої “Весни” чи то “Народження Венери” на авансцені. Крім того, Боттічеллі навчався у Філіппо Ліппі, який сповідував техніки пізньої готики, але привив учневі любов до людини в центрі всього, тобто, ренесансного гуманізму. Так Сандро уникнув страждальних сюжетів Середньовіччя, але продовжував ігнорувати модну тоді перспективу та використовувати орнаменталізацію.
Історія: Найімовірніше це полотно було весільним подарунком Лоренцо Медічі, правителя Флоренції, його племіннику Лоренцо П’єрфранческо та його нареченій Семаріді. Відповідно до історичних даних, Сандро знав, що картина висітиме за два метри від підлоги, тому її персонажі справді в повітрі.
Що тут зображено? У правому куті картини бачимо трьох міфічних персонажів: Зефіра, Хлориду та Флору. Зефір був богом західного вітру, який викрав Хлориду, звичайну дівчину з Давньої Греції, та одружився з нею. Помітивши її нещастя, він перетворив жінку на богиню квітів – Флору. На полотні зображено метаморфозу Хлориди – з її рота проростають рослини. В центрі композиції – Венера, богиня кохання та садів. Її центральність і весняна святість підкреслюється аркою з розсунених апельсинових дерев, яка нагадує ореол сакральності з релігійних полотен того часу. Ліворуч розташовані три Грації, богині вроди, радості й жіночої принадності, в танкУ. Завершується полотно зображенням захисника саду та божественного посланця – Меркурія.
Драматичність, вибір тих чи тих виразів, рухів персонажів та їхнє розташуваннє потребують інтерпретації, а їх – безліч. Перша стосується неоплатонізму, філософської течії, яка була поширена серед друзів Боттічеллі. Згідно з нею, на картині продемонстровано, як під керівництвом Венери діяльність людини піднімається від почуттів (перше тріо) через розум (три Грації) до споглядання (Меркурія). Підтвердженням цієї теорії є й те, що головна Грація стоїть спиною до Зефіра та незрячого Купідона, які символізують фізичні втіхи, та спрямовує свій погляд на Меркурія. Останній дивиться на іншу картину Сандро “Паллада та Кентавр” (вона, найімовірніше, висіла поряд із “Весною”), де чесноти перемагають хіть. Релігія теж дісталася до цього полотна: вона інтерпретує тріо Зефіра, Хлориди, Флори як плотське кохання, тріо Грацій і Меркурія як любов до ближнього, а Венеру та її сакральність як любов до Бога. Музика це полотно теж оминути не могла: вісім фігур на полотні розглядають як ноти: від Зефіра “до” до “до” Меркурія в наступній октаві. Є ще алхімічні, астрономічні, літературні, історичні інтерпретації – на колір і смак усіх фломастерів.
Хто зображений? Кажуть, що Грація посередині – це наречена племінника Лоренцо Медічі, а Меркурій – це сам Лоренцо молодший. Але ми вважаємо, що тут зображено музу Боттічеллі Сімонетту Веспуччі та її платонічного коханого Джуліано Медічі, правителя Флоренції. Про них ми вже писали в матеріалі Як потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Читайте, розглядайте і гайда веснувати!
#пусто_розбирається
“Весна” Сандро Боттічеллі (або “Прімавера”, якщо хочете повикаблучуватися перед друзями, які не знають італійської) у другій половині XX століття стала культовою картиною Відродження кватроченто. На ній написано понад 500 реалістичних квіток, шість схожих жіночих фігур та політик Флоренції в образі божественного листоноші. Розповідаємо, чому літати в саду на полотні – нормально, дивитися за його межі – неоплатонічно, а бачити на картині реалістично-готичного ренесансу нотну гаму від “до” до “до” наступної октави – можливо.
Мистецький напрям: поєднання традицій готики, її яскравих кольорів, декоративності та драматичності сюжетів із гуманістичним наративом італійського ренесансу. Сандро за підтримки правлячої династії Медічі не лише писав, а й робив театральні постановки, тому здається, ніби герої “Весни” чи то “Народження Венери” на авансцені. Крім того, Боттічеллі навчався у Філіппо Ліппі, який сповідував техніки пізньої готики, але привив учневі любов до людини в центрі всього, тобто, ренесансного гуманізму. Так Сандро уникнув страждальних сюжетів Середньовіччя, але продовжував ігнорувати модну тоді перспективу та використовувати орнаменталізацію.
Історія: Найімовірніше це полотно було весільним подарунком Лоренцо Медічі, правителя Флоренції, його племіннику Лоренцо П’єрфранческо та його нареченій Семаріді. Відповідно до історичних даних, Сандро знав, що картина висітиме за два метри від підлоги, тому її персонажі справді в повітрі.
Що тут зображено? У правому куті картини бачимо трьох міфічних персонажів: Зефіра, Хлориду та Флору. Зефір був богом західного вітру, який викрав Хлориду, звичайну дівчину з Давньої Греції, та одружився з нею. Помітивши її нещастя, він перетворив жінку на богиню квітів – Флору. На полотні зображено метаморфозу Хлориди – з її рота проростають рослини. В центрі композиції – Венера, богиня кохання та садів. Її центральність і весняна святість підкреслюється аркою з розсунених апельсинових дерев, яка нагадує ореол сакральності з релігійних полотен того часу. Ліворуч розташовані три Грації, богині вроди, радості й жіночої принадності, в танкУ. Завершується полотно зображенням захисника саду та божественного посланця – Меркурія.
Драматичність, вибір тих чи тих виразів, рухів персонажів та їхнє розташуваннє потребують інтерпретації, а їх – безліч. Перша стосується неоплатонізму, філософської течії, яка була поширена серед друзів Боттічеллі. Згідно з нею, на картині продемонстровано, як під керівництвом Венери діяльність людини піднімається від почуттів (перше тріо) через розум (три Грації) до споглядання (Меркурія). Підтвердженням цієї теорії є й те, що головна Грація стоїть спиною до Зефіра та незрячого Купідона, які символізують фізичні втіхи, та спрямовує свій погляд на Меркурія. Останній дивиться на іншу картину Сандро “Паллада та Кентавр” (вона, найімовірніше, висіла поряд із “Весною”), де чесноти перемагають хіть. Релігія теж дісталася до цього полотна: вона інтерпретує тріо Зефіра, Хлориди, Флори як плотське кохання, тріо Грацій і Меркурія як любов до ближнього, а Венеру та її сакральність як любов до Бога. Музика це полотно теж оминути не могла: вісім фігур на полотні розглядають як ноти: від Зефіра “до” до “до” Меркурія в наступній октаві. Є ще алхімічні, астрономічні, літературні, історичні інтерпретації – на колір і смак усіх фломастерів.
Хто зображений? Кажуть, що Грація посередині – це наречена племінника Лоренцо Медічі, а Меркурій – це сам Лоренцо молодший. Але ми вважаємо, що тут зображено музу Боттічеллі Сімонетту Веспуччі та її платонічного коханого Джуліано Медічі, правителя Флоренції. Про них ми вже писали в матеріалі Як потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Читайте, розглядайте і гайда веснувати!
#пусто_розбирається
Кажуть, під час життєвої кризи люди здійснюють необдумані покупки, відвідують психолога чи шукають відради в нових захопленнях. Або просто йдуть у степ чи потрапляють туди випадково. Так стається із головним героєм “Вулкану” Романа Бондарчука – української стрічки, яка отримала сім винагород за кордоном, схвальну рецензію на Hollywood Reporter і звання “боже-нарешті-не-соромно” від нас.
Лукас – перекладач ОБСЄ. Він поїхав на моніторинг на південь України й опинився в степу без автівки, колег і мобільного зв’язку. У радіусі кількох кілометрів є лише містечко Берислав, скульптура кавуна на в’їзді, херсонські поля й дядя Вова. Останній – справжній і з нього почалася історія фільму. Він хотів збирати кістки німецьких військових та продавати родичам за кордон, а Роман Бондарчук – зняти про нього документальний фільм. Але дяді Вови не стало і залишилася розповідь, яку режисер вирішив перетворити на художню стрічку.
“Вулкан” – це “історія простих людей у непростих умовах”. Чи, радше, непростих людей у простих умовах. Місто, куди потрапляє Лукас – своєрідна мікродержава, де на фермах тримають безкоштовну робочу силу, порушників кидають до ям серед поля, у більшості населення немає документів, а безробіття та безвладдя процвітає . Фільм отримав назву “Вулкан” через місце дії: територія херсонських степів, яка розташована біля окупованого Криму, нагадує розпечену бочку, що от-от вибухне.
Кажуть, “Вулкан” – це драмеді. Хоча дотепних моментів у стрічці вдосталь, сміятися складно через правдивість подій. Все вищезгадане – не вигадка, а реальні факти. Водночас, у фільмі чимало ознак сюрреалізму. Світ навколо Лукаса десь на периферії справжнього й міфологічного: там і міражі, і степові звичаї, і атмосфера, яка нагадує український Твін Пікс.
“Вулкан” – візуальне кіно. Кіномова Бондарчука перегукується із симетрією Веса Андерсона, абсурдністю Лінча й творами Кафки, у яких би Йозеф К. раптом опинився на Херсонщині. Пропорційність, вертикальні лінії, сірувато-пожовкла палітра й продумана композиція кадру приковують до екрану. Справді, якби ми дивилися цю стрічку не в кінотеатрі, обов’язково б наробили чимало скріншотів. Чого варта хоча б перша сцена в фільмі: корабель, який повільно просувається під кутом зйомки 90 градусів і залишає по собі темну безодню моря.
“Вулкан” ґротескний, естетичний, дотепний і розпачливо-лячний. Він здається липким, як кавуни, сухим й розпеченим, як ґрунт у степу, скрипучим, як пластикові столики у центрі міста (яке й містом назвати складно). Тому стрічка зачіпає, огортає, змушує відчути себе під палючим сонцем у темному кінозалі й викликає бажання причепити ложку до чола.
Для Сергія Степанського, звукорежисера, який зіграв Лукаса, це був акторський дебют. Безумовно, вдалий: у кожному виразі лиця головного героя відчуваєш непідробну емоцію (чи її відсутність). Його індиферентний неспокій, збентежена гармонія й тривожна розгубленість не гіперболізовані, не театральні, не артистичні – це кінематографічна, майже документальна (бо акторові віриш) гра. Нарешті!
Придбавши квиток на “Вулкан”, не очікуйте екшену, шаленої динаміки чи перестрілок у стилі 90-х. Стрічка викликає дивне відчуття медитації, збентеження та дискомфорту. Вона водночас сповнена спокою та напруги. Таке враження складає й музика, що більше нагадує триллер, ніж драмеді.
“Вулкан” – це не те, що продукували на теренах України раніше. Не крок до чогось великого, не адаптація і не “перше українське”. Ця стрічка – якісна і незалежна, за яку “боже-нарешті-не–соромно”. І в цьому випадку дійсно хочеться сказати: купуйте квитки, йдіть до кінотеатру і підтримуйте гідний український кінематограф.
P. S. Не забудьте ложку.
Лукас – перекладач ОБСЄ. Він поїхав на моніторинг на південь України й опинився в степу без автівки, колег і мобільного зв’язку. У радіусі кількох кілометрів є лише містечко Берислав, скульптура кавуна на в’їзді, херсонські поля й дядя Вова. Останній – справжній і з нього почалася історія фільму. Він хотів збирати кістки німецьких військових та продавати родичам за кордон, а Роман Бондарчук – зняти про нього документальний фільм. Але дяді Вови не стало і залишилася розповідь, яку режисер вирішив перетворити на художню стрічку.
“Вулкан” – це “історія простих людей у непростих умовах”. Чи, радше, непростих людей у простих умовах. Місто, куди потрапляє Лукас – своєрідна мікродержава, де на фермах тримають безкоштовну робочу силу, порушників кидають до ям серед поля, у більшості населення немає документів, а безробіття та безвладдя процвітає . Фільм отримав назву “Вулкан” через місце дії: територія херсонських степів, яка розташована біля окупованого Криму, нагадує розпечену бочку, що от-от вибухне.
Кажуть, “Вулкан” – це драмеді. Хоча дотепних моментів у стрічці вдосталь, сміятися складно через правдивість подій. Все вищезгадане – не вигадка, а реальні факти. Водночас, у фільмі чимало ознак сюрреалізму. Світ навколо Лукаса десь на периферії справжнього й міфологічного: там і міражі, і степові звичаї, і атмосфера, яка нагадує український Твін Пікс.
“Вулкан” – візуальне кіно. Кіномова Бондарчука перегукується із симетрією Веса Андерсона, абсурдністю Лінча й творами Кафки, у яких би Йозеф К. раптом опинився на Херсонщині. Пропорційність, вертикальні лінії, сірувато-пожовкла палітра й продумана композиція кадру приковують до екрану. Справді, якби ми дивилися цю стрічку не в кінотеатрі, обов’язково б наробили чимало скріншотів. Чого варта хоча б перша сцена в фільмі: корабель, який повільно просувається під кутом зйомки 90 градусів і залишає по собі темну безодню моря.
“Вулкан” ґротескний, естетичний, дотепний і розпачливо-лячний. Він здається липким, як кавуни, сухим й розпеченим, як ґрунт у степу, скрипучим, як пластикові столики у центрі міста (яке й містом назвати складно). Тому стрічка зачіпає, огортає, змушує відчути себе під палючим сонцем у темному кінозалі й викликає бажання причепити ложку до чола.
Для Сергія Степанського, звукорежисера, який зіграв Лукаса, це був акторський дебют. Безумовно, вдалий: у кожному виразі лиця головного героя відчуваєш непідробну емоцію (чи її відсутність). Його індиферентний неспокій, збентежена гармонія й тривожна розгубленість не гіперболізовані, не театральні, не артистичні – це кінематографічна, майже документальна (бо акторові віриш) гра. Нарешті!
Придбавши квиток на “Вулкан”, не очікуйте екшену, шаленої динаміки чи перестрілок у стилі 90-х. Стрічка викликає дивне відчуття медитації, збентеження та дискомфорту. Вона водночас сповнена спокою та напруги. Таке враження складає й музика, що більше нагадує триллер, ніж драмеді.
“Вулкан” – це не те, що продукували на теренах України раніше. Не крок до чогось великого, не адаптація і не “перше українське”. Ця стрічка – якісна і незалежна, за яку “боже-нарешті-не–соромно”. І в цьому випадку дійсно хочеться сказати: купуйте квитки, йдіть до кінотеатру і підтримуйте гідний український кінематограф.
P. S. Не забудьте ложку.
