Зловтішатися погано. Але Террі Ґілльям (режисер стрічки "Страх і ненависть у Лас-Вегасі") не вважає себе хорошою людиною. Тут йому 36, він носить модні футболки з прецлями, не стриже волосся і насміхається із Джорджа Лукаса. Вони обідають у спільній їдальні та знімають фільми в сусідніх павільйонах: Террі – “Бармаглота”, а Джордж – “Зоряні війни”. У них однаково якісні декорації. От тільки Лукас робить їх за сотні тисяч доларів, а Ґілльям – майже безкоштовно. Як тут не позловтішатися?
Хоча, можливо, Террі просто уклав угоду із Дияволом. Про те, яким режисер бачить парі з Сатаною та як запросити Джонні Деппа грати в стрічці безкоштовно, пропонуємо почитати у матеріалі Як дивитися “Імаджинаріум доктора Парнаса” Террі Ґілльяма?
Хоча, можливо, Террі просто уклав угоду із Дияволом. Про те, яким режисер бачить парі з Сатаною та як запросити Джонні Деппа грати в стрічці безкоштовно, пропонуємо почитати у матеріалі Як дивитися “Імаджинаріум доктора Парнаса” Террі Ґілльяма?
“Всього з книжок не дізнаєшся” – каже Брендан з “Таємниці абатства Келс”. Є речі, які можна дізнатися лише з мультиків. У анімації теж є незалежне арт-хаус відгалуження і саме про авторські картини (і це найбільш влучне слово) сьогодні буде мова. Втомилися від Діснею, Піксару, радянських мультфільмів, темпу життя та аргентинських трилерів у кіно? Зробіть мультмарафон від Пусто та змініть своє життя: засинайте під надзвичайну ірландську колискову та мрійте стати тюленчиком.
“Таємниця абатства Келс” Томм Мур (2009). Втікаємо від снігу в зелені та густі ліси Ірландії у IX столітті, до рудоволосих хлопчиків з мистецькими мріями та рудобородих чоловіків-зануд, які захищають місто від нападу норманів. Якщо ви хочете пожити в світі, де нормально товаришувати з духами лісу та перемагати язичницькі нечисті сили, при цьому створюючи християнську книжку, гайда дивитися. Це перший мультфільм режисера і він отримав номінацію на Оскар. Важко не помітити щось шедевральне у картині, де поєднано кілька різновидів 2Д-анімації, а боротьба з ворогами нагадує чи то гру в змійку, чи то фільми німецьких експресіоністів. Це не просто історія про абатство, якому загрожує напад вікінгів та до якого потрапляє майстер-ілюстратор Ейдан і вчить хлопчика малювати. Вона заснована на реальних фактах про створення Келлської книги, книги-легенди та гордості Ірландії, яка складається з чотирьох Євангелій; та історії містечка Келлс із монастирем з 554 року. Цікаво, що ім’я кота старця Ейдана Пангур Бан – це назва старовинної поеми, яку монах присвятив своєму коту, а Ейшлін – ім’я духу лісу – це ірландський поетичний жанр, де Ірландія постає у вигляді жінки.
“Пісня моря” Томм Мур (2014). Якщо в лісах забагато кліщів і їхня відсутність в попередній картині вас не цікавить, маємо мультфільм про море. І про тих, хто не хоче звідти повертатись. Якось Томм Мур гуляв зі своїм сином узбережжям і побачив мертвих тюленів. Місцеві сказали, що так люди намагаються зберегти рибу для себе, а не для тварин. А ще, що раніше тут вірили в селкі і не вбивали благородних звірів. Селкі – це міфічні створіння в образі тюленів, які скидали свою шкіру і перетворюватись на юнаків чи дівчат. За легендами, вони допомагали людям допливати до берегів, а красивих викрадали. Чому б це не анімувати? Бен і Сірша – брат і сестра. Їхня мати селкі і зникає в морі, а батько вирішує втекти від міфів до міста. Але Сірша не може. А Бен не може залишити її в подорожі магічним світом. Фільм знову номінували на Оскар і критики кажуть, що ця 2Д анімація якістю нагадує 5Д.
“Пророк” Роджер Аллерс (2014). Любите “Король Лев”? Його режисер зняв мультфільм про поетичну книгу-бестселер ліванського митця. “Пророк” – це філософсько-релігійна поема про життя, любов та сенси. Як зробити з неї мультфільм? Знайдіть Сальму Гаєк, якій в дитинстві ліванський шедевр читав дідусь. Візьміть кілька режисерів з найрізноманітнішими стилями анімації і змішайте їх в одну стрічку. Зробіть дві сюжетні лінії: про мовчазну дівчинку та ідеологічного в’язня, якого люблять всі; та повчальні історії, які відповідають тексту поеми. Можна просто віддатися вдало підібраній музиці та зворушливій історії, а можна подумати про філософський текст. Зрештою, мультфільм ж про свободу вибору та слова.
“Хлібодавиця” Нора Творні (2017). Були в лісі, були в морі, були в поемі, будемо в пустелі. Кому жити краще: хлопчикам чи дівчаткам? Парвана знає відповідь. Коли таліби захопили Афганістан, вони заборонили жінкам вчитися, пересуватися без чоловіків і мати права. Батька Парвани забрали до в’язниці, а у неї є лише мама, сестра та брат-немовля. Тому вона стрижеться під хлопчика і утримує сім’ю. “Мультфільм про темні часи та світлу надію”. Надію, яку героїня знаходить лише в казках та історіях. Ви не хотіли дивитися репортажі про Афганістан та не вірите в сексизм? Анджеліна Джолі, продюсерка фільму, зробила все, щоб ви переглянули, перейнялися і зрозуміли. Бо несправжня лише висококласна анімація, історія – переказана з інтерв’ю. Хочете дізнатися щось нове та повірити в Парвану – дивіться,і розповідайте друзям і дітям.
#пусто_про_кіно
“Таємниця абатства Келс” Томм Мур (2009). Втікаємо від снігу в зелені та густі ліси Ірландії у IX столітті, до рудоволосих хлопчиків з мистецькими мріями та рудобородих чоловіків-зануд, які захищають місто від нападу норманів. Якщо ви хочете пожити в світі, де нормально товаришувати з духами лісу та перемагати язичницькі нечисті сили, при цьому створюючи християнську книжку, гайда дивитися. Це перший мультфільм режисера і він отримав номінацію на Оскар. Важко не помітити щось шедевральне у картині, де поєднано кілька різновидів 2Д-анімації, а боротьба з ворогами нагадує чи то гру в змійку, чи то фільми німецьких експресіоністів. Це не просто історія про абатство, якому загрожує напад вікінгів та до якого потрапляє майстер-ілюстратор Ейдан і вчить хлопчика малювати. Вона заснована на реальних фактах про створення Келлської книги, книги-легенди та гордості Ірландії, яка складається з чотирьох Євангелій; та історії містечка Келлс із монастирем з 554 року. Цікаво, що ім’я кота старця Ейдана Пангур Бан – це назва старовинної поеми, яку монах присвятив своєму коту, а Ейшлін – ім’я духу лісу – це ірландський поетичний жанр, де Ірландія постає у вигляді жінки.
“Пісня моря” Томм Мур (2014). Якщо в лісах забагато кліщів і їхня відсутність в попередній картині вас не цікавить, маємо мультфільм про море. І про тих, хто не хоче звідти повертатись. Якось Томм Мур гуляв зі своїм сином узбережжям і побачив мертвих тюленів. Місцеві сказали, що так люди намагаються зберегти рибу для себе, а не для тварин. А ще, що раніше тут вірили в селкі і не вбивали благородних звірів. Селкі – це міфічні створіння в образі тюленів, які скидали свою шкіру і перетворюватись на юнаків чи дівчат. За легендами, вони допомагали людям допливати до берегів, а красивих викрадали. Чому б це не анімувати? Бен і Сірша – брат і сестра. Їхня мати селкі і зникає в морі, а батько вирішує втекти від міфів до міста. Але Сірша не може. А Бен не може залишити її в подорожі магічним світом. Фільм знову номінували на Оскар і критики кажуть, що ця 2Д анімація якістю нагадує 5Д.
“Пророк” Роджер Аллерс (2014). Любите “Король Лев”? Його режисер зняв мультфільм про поетичну книгу-бестселер ліванського митця. “Пророк” – це філософсько-релігійна поема про життя, любов та сенси. Як зробити з неї мультфільм? Знайдіть Сальму Гаєк, якій в дитинстві ліванський шедевр читав дідусь. Візьміть кілька режисерів з найрізноманітнішими стилями анімації і змішайте їх в одну стрічку. Зробіть дві сюжетні лінії: про мовчазну дівчинку та ідеологічного в’язня, якого люблять всі; та повчальні історії, які відповідають тексту поеми. Можна просто віддатися вдало підібраній музиці та зворушливій історії, а можна подумати про філософський текст. Зрештою, мультфільм ж про свободу вибору та слова.
“Хлібодавиця” Нора Творні (2017). Були в лісі, були в морі, були в поемі, будемо в пустелі. Кому жити краще: хлопчикам чи дівчаткам? Парвана знає відповідь. Коли таліби захопили Афганістан, вони заборонили жінкам вчитися, пересуватися без чоловіків і мати права. Батька Парвани забрали до в’язниці, а у неї є лише мама, сестра та брат-немовля. Тому вона стрижеться під хлопчика і утримує сім’ю. “Мультфільм про темні часи та світлу надію”. Надію, яку героїня знаходить лише в казках та історіях. Ви не хотіли дивитися репортажі про Афганістан та не вірите в сексизм? Анджеліна Джолі, продюсерка фільму, зробила все, щоб ви переглянули, перейнялися і зрозуміли. Бо несправжня лише висококласна анімація, історія – переказана з інтерв’ю. Хочете дізнатися щось нове та повірити в Парвану – дивіться,і розповідайте друзям і дітям.
#пусто_про_кіно
Безкоштовний Джонні Депп, зразкові євреї-напівкатолики, хворі слова, людські межі та вилікувані американо-французькі серця. Заповнюємо порожнечу не водою єдиною. 5 матеріалів, які вийшли в Пусто цього тижня.
Марина Абрамович: митець повинен страждати – Жінка без лімітів. Безстрашна дослідниця меж людського тіла. Найвідоміша перформерка сучасності, яка у 29 років все ще була змушена повертатися додому до 22:00. Скільки вина може випити одна людина і що трапиться з натовпом, якому дали зброю і звільнили від наслідків? Шукаємо відповіді із Мариною Абрамович у новому матеріалі.
Д. Д. Селінджер: чи може жито перестигнути? – Як бути зразковим євреєм? Зверніться до Селінджера. Джером народився у хвилю анисемітизму, одружився з нацисткою і був вегетаріанцем. Його роман рятував його на Другій світовій, сподобався Гему, був відхилений The New Yorker і став мотивом трьох вбивств. А ще, Селінджер прокрастинував на письменницьких курсах і мав бункер на задньому подвір'ї. Про чоловіка, який ловив покоління і не знав, що таке популярність, читайте у нашому матеріалі.
Як дивитися "Імаджинаріум доктора Парнаса" Террі Ґілльяма? – Що робити, коли із вашим головним актором трапилося фатальне горе? Кличте Джонні Деппа. І Джуда Лоу. І Коліна Фаррела. Не віддавайте їм гроші. Вітаємо, ви найвпертіший і найекстравагантніший режисер століття – Террі Ґілльям. Розповідаємо, як змусити людину-павука грати акробата-безхатька, зняти мейнстрімного Фауста й перетворити фільм на мандрівний цирк, у новому матеріалі.
Театр Абсурду. Акт ІІІ: Артюр Адамов – Які вони, колишні буржуа? Вірмен-вигнанець, знайомий із швейцарським королем, страждає на неврози. Він любить спати та писати про нічні жахи п'єси. Виходить не страшно - абсурдно. Використовуючи якомога менше "хворої мови", він видужує, товаришує з реальністю та традиційним театром. Про фатальну дружбу неперекладеного Артюра Адамова читайте у фінальному акті.
Джо Дассен.Лікар.Батько.Самітник – Оскар Уайльд казав, що сумні очі в тандемі з яскравою посмішкою – риса найсамотніших. Не знаємо, чи бачив він фото Джо Дассена, але сказав ніби про зірку французького шансону. Як боятися сцени, орати її, як віл, та співати, щоб лікувати? Розповідаємо про американського француза, розбитих жінок, підступну долю та серце, яке точно не хоче спокою.
Марина Абрамович: митець повинен страждати – Жінка без лімітів. Безстрашна дослідниця меж людського тіла. Найвідоміша перформерка сучасності, яка у 29 років все ще була змушена повертатися додому до 22:00. Скільки вина може випити одна людина і що трапиться з натовпом, якому дали зброю і звільнили від наслідків? Шукаємо відповіді із Мариною Абрамович у новому матеріалі.
Д. Д. Селінджер: чи може жито перестигнути? – Як бути зразковим євреєм? Зверніться до Селінджера. Джером народився у хвилю анисемітизму, одружився з нацисткою і був вегетаріанцем. Його роман рятував його на Другій світовій, сподобався Гему, був відхилений The New Yorker і став мотивом трьох вбивств. А ще, Селінджер прокрастинував на письменницьких курсах і мав бункер на задньому подвір'ї. Про чоловіка, який ловив покоління і не знав, що таке популярність, читайте у нашому матеріалі.
Як дивитися "Імаджинаріум доктора Парнаса" Террі Ґілльяма? – Що робити, коли із вашим головним актором трапилося фатальне горе? Кличте Джонні Деппа. І Джуда Лоу. І Коліна Фаррела. Не віддавайте їм гроші. Вітаємо, ви найвпертіший і найекстравагантніший режисер століття – Террі Ґілльям. Розповідаємо, як змусити людину-павука грати акробата-безхатька, зняти мейнстрімного Фауста й перетворити фільм на мандрівний цирк, у новому матеріалі.
Театр Абсурду. Акт ІІІ: Артюр Адамов – Які вони, колишні буржуа? Вірмен-вигнанець, знайомий із швейцарським королем, страждає на неврози. Він любить спати та писати про нічні жахи п'єси. Виходить не страшно - абсурдно. Використовуючи якомога менше "хворої мови", він видужує, товаришує з реальністю та традиційним театром. Про фатальну дружбу неперекладеного Артюра Адамова читайте у фінальному акті.
Джо Дассен.Лікар.Батько.Самітник – Оскар Уайльд казав, що сумні очі в тандемі з яскравою посмішкою – риса найсамотніших. Не знаємо, чи бачив він фото Джо Дассена, але сказав ніби про зірку французького шансону. Як боятися сцени, орати її, як віл, та співати, щоб лікувати? Розповідаємо про американського француза, розбитих жінок, підступну долю та серце, яке точно не хоче спокою.
Японці знали, як показати емоцію: радість, сум, пошук, сексуальність. А ми любимо робити це через стікери. Прямо з країни сонця, що сходить: стікерпак від Пусто з укійо-е, п'яними коропами та духом втоми.
Встановлюйте за посиланням: https://t.me/addstickers/UkiyoByPusto
Встановлюйте за посиланням: https://t.me/addstickers/UkiyoByPusto
Джозі Рурк, режисерка фільму “Марія – королева Шотландії”, погодилася на зйомки історичної драми із двох причин: 1) Сірша Ронан мала зіграти головну роль; 2) (менш важлива, за словами авторки стрічки) Джозі вже ставила кілька вистав про Стюартів і Тюдорів. Справді, погодьтеся: якби ви знали, що чарівна ірландська зірка, номінована на Оскар за роль у фільмі “Леді Птаха”, буде рудоволосою шотландською королевою під вашим керівництвом, ви б не змогли відмовити. Тому режисерка підписала контракт, попросила сценариста “Карткового будиночка” Бо Віллімона написати сценарій і переконала зірку масового кіно Марго Роббі грати Єлизавету І, мужню, порепану віспою, зламану англійську монархиню. Чи будемо ми передивлятися це кіно, як дивимося “Єлизавету” з Кейт Бланшетт? Ні. І на це є кілька причин.
Втім, почнімо з хорошого: акторки. Кіномани чекали на фільм, щоб нарешті побачити зіткнення двох кіносвітів (незалежного та мейнстрімного) в образі ворожих королев. Сюрприз: Єлизавета й Марія не істерички, які прагнуть позбутися одна одної, а всі війни та непорозуміння в картині лежать на недолугих чоловічих плечах радників. Марія та Єлизавета, жінки та сестри, хочуть миру, який неможливий у патріархальному світі. Сірша й Марго грають різних персонажів: перша – юна, безстрашна та доречно розхристана, друга – серйозна, витончена та загублена у своєму троні. Окремо вони демонструють найвищу майстерність. Разом, на нашу думку, показують найгірші сторони своїх вмінь, хоча у них лише одна спільна сцена, в якій сценарій, якщо чесно, кульгає.
У фільмі багато деталей. На зйомки запросили хореографа, який допомагав акторкам увійти в королівське тіло: вчив їх правильно ходити, нести себе на людях і полегшено сутулитися в своїх кімнатах. Одна з найцікавіших сцен у стрічці – оргазм Марії – повністю поставлений хореографом, а не професійним наставником з інтимних справ. Бо це, передусім, мало бути надестетично. Вдалось. Вдалося і вбрання, і Шотландія, і грим. Але не вдалося з цього зробити справжнє ігрове кіно: воно грішить театральністю, нам здається, що ось-ось за декораціями з’явиться завіса і актори вийдуть вклонитися. Ми стрибаємо між країнами, обриваючи слова, що недоречно, бо це збиває з пантелику. А історичний підтекст стрічки змазаний темами, які режисерка намагалася транслювати з 21-го століття.
Що поганого в сучасних темах? Нічого. Ми не проти фемінізму та жіночої солідарності (серйозно, нас працює семеро дівчат у команді and we are loving it). Але це занадто однобоке зображення історичної ситуації: режисерка казала, що Марію показували або як фатальну королеву-повію, або як свавільну дівчинку, яка чогось всілась на трон, а це занадто радикально і, на її думку, неправдиво. Тому вона взяла і показала жінок, які бажають лише блага, і чоловіків, які їм перешкоджають. Усе б гаразд, але ми просто не повірили. Це здається надто казковим і наївним.
Сучасно та цікаво вийшло з трансгендером-фрейліном Марії Річчо, другим чоловіком королеви – геєм лордом Дарнлі, різнорасовим акторським складом і харасментом. А от кількасекундна сцена менструації, яку режисерка вставила, щоб призвичаїти глядача до такого в кіно, вийшла “не до складу, не до ладу”. Хоча вирішувати лише вам.
То варто купувати квитки чи слід притримати своїх королівських коней? Якщо ви любите феміністичні картини, хочете дізнатися, як живуть королеви, посміятися з п’янички лорда Дарнлі і не впізнати Девіда Теннанта – ходіть. Якщо ви хочете побачити в стрічці протистояння католицизму та протестантизму, професійну акторську бійку Ронан і Роббі та дати фільмові свій Оскар – залиште шанс майбутнім режисерам. Дочекайтеся, наприклад, на прем’єру нового фільму Йорґоса Лантімоса “Фаворитка” 31-го січня про двір Анни Стюарт: будуть кролики, фемінізм і божевілля у характерному стилі. А ми поки хіба віддамо належне Сірші за хорошу гру.
#пусто_про_кіно
Втім, почнімо з хорошого: акторки. Кіномани чекали на фільм, щоб нарешті побачити зіткнення двох кіносвітів (незалежного та мейнстрімного) в образі ворожих королев. Сюрприз: Єлизавета й Марія не істерички, які прагнуть позбутися одна одної, а всі війни та непорозуміння в картині лежать на недолугих чоловічих плечах радників. Марія та Єлизавета, жінки та сестри, хочуть миру, який неможливий у патріархальному світі. Сірша й Марго грають різних персонажів: перша – юна, безстрашна та доречно розхристана, друга – серйозна, витончена та загублена у своєму троні. Окремо вони демонструють найвищу майстерність. Разом, на нашу думку, показують найгірші сторони своїх вмінь, хоча у них лише одна спільна сцена, в якій сценарій, якщо чесно, кульгає.
У фільмі багато деталей. На зйомки запросили хореографа, який допомагав акторкам увійти в королівське тіло: вчив їх правильно ходити, нести себе на людях і полегшено сутулитися в своїх кімнатах. Одна з найцікавіших сцен у стрічці – оргазм Марії – повністю поставлений хореографом, а не професійним наставником з інтимних справ. Бо це, передусім, мало бути надестетично. Вдалось. Вдалося і вбрання, і Шотландія, і грим. Але не вдалося з цього зробити справжнє ігрове кіно: воно грішить театральністю, нам здається, що ось-ось за декораціями з’явиться завіса і актори вийдуть вклонитися. Ми стрибаємо між країнами, обриваючи слова, що недоречно, бо це збиває з пантелику. А історичний підтекст стрічки змазаний темами, які режисерка намагалася транслювати з 21-го століття.
Що поганого в сучасних темах? Нічого. Ми не проти фемінізму та жіночої солідарності (серйозно, нас працює семеро дівчат у команді and we are loving it). Але це занадто однобоке зображення історичної ситуації: режисерка казала, що Марію показували або як фатальну королеву-повію, або як свавільну дівчинку, яка чогось всілась на трон, а це занадто радикально і, на її думку, неправдиво. Тому вона взяла і показала жінок, які бажають лише блага, і чоловіків, які їм перешкоджають. Усе б гаразд, але ми просто не повірили. Це здається надто казковим і наївним.
Сучасно та цікаво вийшло з трансгендером-фрейліном Марії Річчо, другим чоловіком королеви – геєм лордом Дарнлі, різнорасовим акторським складом і харасментом. А от кількасекундна сцена менструації, яку режисерка вставила, щоб призвичаїти глядача до такого в кіно, вийшла “не до складу, не до ладу”. Хоча вирішувати лише вам.
То варто купувати квитки чи слід притримати своїх королівських коней? Якщо ви любите феміністичні картини, хочете дізнатися, як живуть королеви, посміятися з п’янички лорда Дарнлі і не впізнати Девіда Теннанта – ходіть. Якщо ви хочете побачити в стрічці протистояння католицизму та протестантизму, професійну акторську бійку Ронан і Роббі та дати фільмові свій Оскар – залиште шанс майбутнім режисерам. Дочекайтеся, наприклад, на прем’єру нового фільму Йорґоса Лантімоса “Фаворитка” 31-го січня про двір Анни Стюарт: будуть кролики, фемінізм і божевілля у характерному стилі. А ми поки хіба віддамо належне Сірші за хорошу гру.
#пусто_про_кіно
“Письменник – це людина, яка пише". Жауме Кабре пише. Отже, він письменник. Та ще й живий. Вперше чуєте про автора, який створив роман-класику сучасної літератури “Моє каяття”? Не спішіть в книгарню “Є” там це невідоме ім’я хіба викривлять і засмучено похитають головою – все через те, що українською перекладена одна книга і лише у “Фоліо”. Головний редактор цього видавництва називає Кабре найбільшим автором сучасної європейської літератури після смерті Еко, що дає надію на нові переклади та читання. Втім, почати знайомство з життям Адріа Ардеволом та Жауме слід вже зараз.
Жауме Кабре – не іспанський, а каталонський письменник. Він пише книжки каталонською мовою, його персонажі каталонці, а сам автор бере активну участь в боротьбі за незалежність своєї нації. Жауме вивчав каталонську (сюрприз) філологію в Барселонському університеті, тепер – викладає у школах і ВНЗ Лериди. Першу збірку своїх новел видав у 1974 році, коли йому було 27. Із того часу вийшло 26 книжок письменника, серед яких і романи, і п’єси, і навіть дитячі історії. Його останній твір “Моє каяття” (2011) перекладено 28-мома мовами. Російською видано “Голоси Памано” (2004) та “Тінь євнуха” (1996). Кабре не лише грішить надінтелектуальністю: у свій час він писав сценарії для багатьох телесеріалів, серед яких перша мильна каталонська опера. Тому слова “письменник – це людина, яка пише” – то не жарт, а твердження про розширення тлумачення цього слова.
Єдиний мінус живих письменників у тому, що про них рідко пишуть біографії. Все, що ми можемо додати: автор перфектно говорить французькою, любить Толстого, Ахматову та слухати класичну музику. Романам Жауме Кабре дають визначення інтелектуальних та історичних, але нехай вас це не лякає. Бо ми зараз налякаємо ще більше: у “Моєму каятті”, наприклад, приблизно 200 героїв, які перетинаються в семи часових пластах. Перетинаються так, що запитання ставить монах у XIII столітті, а відповідає офіцер-фашист у XX-ому. А ми не встигаємо оговтатися від стрибків у часі, і раптом звикаємо до цієї “інтерісторичності” настільки, що відходимо від прочитання ще кілька днів. Мова Кабре дуже в’язка, стилістично наповнена та витончена. Тут нема модних просторіч: автор пише про верхівку суспільства і відтворює її відповідно. Жауме наголошує, що його не так багато в персонажах, як у самому стилі. А що можна очікувати від каталонського філолога, який товаришує зі своїми студентами, щоб знайти серед них собі майбутнього редактора? Правильно, будь-чого цікавого, незвичного та хитромудрого.
Нам твори Кабре нагадують інтелектуальний німецький роман, а саме – творчість Германа Гессе. Автор каже, що багато чого навчився у Льва Толстого. Вчився дуже цікаво, бо, коли він дочитує якусь книжку і не хоче просто відкласти її вбік – сідає з ручкою та папером і пише продовження, наслідуючи прочитаний стиль. Потім повертається до своєї роботи з новими навичками. Висновок: пишіть фанфіки. До речі, ви помітили: ми сказали, що він бере ручку і папір? Кабре всі свої книги пише вручну. А крім слів, використовує музику як інтернаціональний підтекст. Йому вона дуже цікава, тому головні герої часто музиканти: богом Адріа (“Моє каяття”), за нашим редакторським висновком, була скрипка, а “Тінь Євнуха” написаний за скульптурою скрипкового концерту Альбана Берга. Це дозволяє нам читати між рядків, бачити ще один вимір твору. Текст теж відкриває щось нове: наприклад, як знати більше 15-ти мов, як бути комуністом у фашистській Іспанії і як любити одну жінку впродовж всього життя.
Про Жауме Кабре та його книги ми ще будемо писати з однієї простої причини: повірили йому, а він – дав нам віру. Бо, коли одна редакторка бажає іншій у день народження, аби хтось був ближче, ніж Адріа Ардевол – це щось та й означає. Особливо, коли це достобіса розумний чоловік, який вміє кохати. Mea culpa. Каємося.
#пусто_про_літературу #пусто_про_автора
Жауме Кабре – не іспанський, а каталонський письменник. Він пише книжки каталонською мовою, його персонажі каталонці, а сам автор бере активну участь в боротьбі за незалежність своєї нації. Жауме вивчав каталонську (сюрприз) філологію в Барселонському університеті, тепер – викладає у школах і ВНЗ Лериди. Першу збірку своїх новел видав у 1974 році, коли йому було 27. Із того часу вийшло 26 книжок письменника, серед яких і романи, і п’єси, і навіть дитячі історії. Його останній твір “Моє каяття” (2011) перекладено 28-мома мовами. Російською видано “Голоси Памано” (2004) та “Тінь євнуха” (1996). Кабре не лише грішить надінтелектуальністю: у свій час він писав сценарії для багатьох телесеріалів, серед яких перша мильна каталонська опера. Тому слова “письменник – це людина, яка пише” – то не жарт, а твердження про розширення тлумачення цього слова.
Єдиний мінус живих письменників у тому, що про них рідко пишуть біографії. Все, що ми можемо додати: автор перфектно говорить французькою, любить Толстого, Ахматову та слухати класичну музику. Романам Жауме Кабре дають визначення інтелектуальних та історичних, але нехай вас це не лякає. Бо ми зараз налякаємо ще більше: у “Моєму каятті”, наприклад, приблизно 200 героїв, які перетинаються в семи часових пластах. Перетинаються так, що запитання ставить монах у XIII столітті, а відповідає офіцер-фашист у XX-ому. А ми не встигаємо оговтатися від стрибків у часі, і раптом звикаємо до цієї “інтерісторичності” настільки, що відходимо від прочитання ще кілька днів. Мова Кабре дуже в’язка, стилістично наповнена та витончена. Тут нема модних просторіч: автор пише про верхівку суспільства і відтворює її відповідно. Жауме наголошує, що його не так багато в персонажах, як у самому стилі. А що можна очікувати від каталонського філолога, який товаришує зі своїми студентами, щоб знайти серед них собі майбутнього редактора? Правильно, будь-чого цікавого, незвичного та хитромудрого.
Нам твори Кабре нагадують інтелектуальний німецький роман, а саме – творчість Германа Гессе. Автор каже, що багато чого навчився у Льва Толстого. Вчився дуже цікаво, бо, коли він дочитує якусь книжку і не хоче просто відкласти її вбік – сідає з ручкою та папером і пише продовження, наслідуючи прочитаний стиль. Потім повертається до своєї роботи з новими навичками. Висновок: пишіть фанфіки. До речі, ви помітили: ми сказали, що він бере ручку і папір? Кабре всі свої книги пише вручну. А крім слів, використовує музику як інтернаціональний підтекст. Йому вона дуже цікава, тому головні герої часто музиканти: богом Адріа (“Моє каяття”), за нашим редакторським висновком, була скрипка, а “Тінь Євнуха” написаний за скульптурою скрипкового концерту Альбана Берга. Це дозволяє нам читати між рядків, бачити ще один вимір твору. Текст теж відкриває щось нове: наприклад, як знати більше 15-ти мов, як бути комуністом у фашистській Іспанії і як любити одну жінку впродовж всього життя.
Про Жауме Кабре та його книги ми ще будемо писати з однієї простої причини: повірили йому, а він – дав нам віру. Бо, коли одна редакторка бажає іншій у день народження, аби хтось був ближче, ніж Адріа Ардевол – це щось та й означає. Особливо, коли це достобіса розумний чоловік, який вміє кохати. Mea culpa. Каємося.
#пусто_про_літературу #пусто_про_автора
Як має писати художник? Вишукано й інтелектуально? Пишно й реалістично? На кожну епоху – своя відповідь. Час Жака Луї Давіда вимагав простоти, чіткості та суворості. Коли герої фільму Жана Люка Годара “Сторонні” біжать по Лувру, аби побити рекорд на швидкість огляду музею, камера затримується перед одним полотном – “Присяга Гораціїв” Давіда. Розповідаємо, чому слід приділити увагу картині, як читати арки, погнуті мечі й цифру три.
Стиль: неокласицизм. Для нього характерна пропаганда ідей патріотизму, стоїцизму, самопожертви й громадянського обов’язку. Це ретроспектива “найкращих часів” – античності. Незадовго до того, як Жак Луї Давід написав “Присягу Гораціїв”, були проведені розкопки Помпеїв. Для Європи відкрився новий світ еллінізму: це були вже не тільки твори філософів, а й побутові речі. Однак, на відміну від інших, французький художник не хотів якнайправдивіше зобразити античний антураж. Шоломи, одяг, мечі й архітектура – все це радше декорації для сюжету, аніж деталі, на які звертав увагу митець. Давід – академіст. Шедевральність його картини полягає в тому, наскільки довершено виконане полотно: чітка композиція, світлові акценти й відсутність видимого мазка – все це свідчить про високу майстерність.
Сюжет: Сім’ї Гораціїв і Куріаціїв приятелювали настільки, що своїх доньок повіддавали заміж за синів одне одного. Так, Сабіна вийшла заміж за одного з Гораціїв, а Каміла – за Куріація. І все б добре, якби не війна між Римом та Альба-Лонгою, де жили родини. Для ритуального поєдинку за жеребкуванням обирали дві сім’ї, які поборються між собою й назавжди вирішать суперечку між полісами. Спойлер: обрали Гораціїв і Куріаціїв. На картині Жака Луї Давіда показаний момент, коли брати дають батькові присягу й беруть мечі для боротьби із колишніми друзями. Адже борг перед нацією для них – понад усе.
Жак Луї Давід надихнувся сюжетом із фундаментальної праці Тіта Лівія “Історія від заснування міста” про долю Риму впродовж століть. У цій книзі він згадує трагічну історію сім’ї Гораціїв. Про неї ж у 80-х роках XIX століття в паризьких театрах ставили трагедію Корнелія “Горації”, яку Давід, безумовно, відвідав.
Символи: Композиція на полотні умовно побудована за числом три: брати, батько, жінки. У центрі стоїть голова сімейства, який тримає зброю. Він – композиційна вісь картини, яка, мов терези, тримає на собі два світи: чоловіків, готових йти в бій, і жінок з дітьми, які від цього страждають. Відповідно до трьох частин картини на тлі написані три арки. У руках батька мечі, серед яких лише один – рівний. Бо тільки один із братів Гораціїв повернеться живим. Продовження цього сюжету на картині “Смерть Каміли, сестри Горація” зобразив художник Федір Бруні. Беземоційність й холодний розум братів Давід компенсував драмою з боку жінок, які залишаються бездіяльними жертвами: зараз їхні найближчі люди повбивають одне одного, а вони безсилі.
Значення: Для Жака Луї Давіда “Присяга Гораціїв” – своєрідне пророцтво. Він написав “кредо”, яке через п’ять років стане основою Французької революції. Держава понад усе: сім’ю, жінок, дружбу та життя. Це полотно пропагує раціоналізм, а не емоцію, патріотизм, а не власні почуття, громадянський обов’язок, а не особисті бажання. “Присяга Гораціїв” – це образ рішучості, образ мужності і, зрештою, образ революції.
#пусто_розбирається
Стиль: неокласицизм. Для нього характерна пропаганда ідей патріотизму, стоїцизму, самопожертви й громадянського обов’язку. Це ретроспектива “найкращих часів” – античності. Незадовго до того, як Жак Луї Давід написав “Присягу Гораціїв”, були проведені розкопки Помпеїв. Для Європи відкрився новий світ еллінізму: це були вже не тільки твори філософів, а й побутові речі. Однак, на відміну від інших, французький художник не хотів якнайправдивіше зобразити античний антураж. Шоломи, одяг, мечі й архітектура – все це радше декорації для сюжету, аніж деталі, на які звертав увагу митець. Давід – академіст. Шедевральність його картини полягає в тому, наскільки довершено виконане полотно: чітка композиція, світлові акценти й відсутність видимого мазка – все це свідчить про високу майстерність.
Сюжет: Сім’ї Гораціїв і Куріаціїв приятелювали настільки, що своїх доньок повіддавали заміж за синів одне одного. Так, Сабіна вийшла заміж за одного з Гораціїв, а Каміла – за Куріація. І все б добре, якби не війна між Римом та Альба-Лонгою, де жили родини. Для ритуального поєдинку за жеребкуванням обирали дві сім’ї, які поборються між собою й назавжди вирішать суперечку між полісами. Спойлер: обрали Гораціїв і Куріаціїв. На картині Жака Луї Давіда показаний момент, коли брати дають батькові присягу й беруть мечі для боротьби із колишніми друзями. Адже борг перед нацією для них – понад усе.
Жак Луї Давід надихнувся сюжетом із фундаментальної праці Тіта Лівія “Історія від заснування міста” про долю Риму впродовж століть. У цій книзі він згадує трагічну історію сім’ї Гораціїв. Про неї ж у 80-х роках XIX століття в паризьких театрах ставили трагедію Корнелія “Горації”, яку Давід, безумовно, відвідав.
Символи: Композиція на полотні умовно побудована за числом три: брати, батько, жінки. У центрі стоїть голова сімейства, який тримає зброю. Він – композиційна вісь картини, яка, мов терези, тримає на собі два світи: чоловіків, готових йти в бій, і жінок з дітьми, які від цього страждають. Відповідно до трьох частин картини на тлі написані три арки. У руках батька мечі, серед яких лише один – рівний. Бо тільки один із братів Гораціїв повернеться живим. Продовження цього сюжету на картині “Смерть Каміли, сестри Горація” зобразив художник Федір Бруні. Беземоційність й холодний розум братів Давід компенсував драмою з боку жінок, які залишаються бездіяльними жертвами: зараз їхні найближчі люди повбивають одне одного, а вони безсилі.
Значення: Для Жака Луї Давіда “Присяга Гораціїв” – своєрідне пророцтво. Він написав “кредо”, яке через п’ять років стане основою Французької революції. Держава понад усе: сім’ю, жінок, дружбу та життя. Це полотно пропагує раціоналізм, а не емоцію, патріотизм, а не власні почуття, громадянський обов’язок, а не особисті бажання. “Присяга Гораціїв” – це образ рішучості, образ мужності і, зрештою, образ революції.
#пусто_розбирається
Подивіться на Трумена Капоте і на себе. На себе і на Трумена Капоте. Кого з вас візьмуть на роботу? Трумена, звісно, хоча йому тут вісім. Здається, що він готується до кастингу на роль Джокера або Гетсбі. Насправді, візьме його лише подруга-сусідка Гарпер Лі на роль Ділла в "Убити пересмішника". Життя ж зробить з нього світського лева, друга Мерилін Монро і марення Ворґола. Більше про готельні кімнати, військові академії та друзів-злочинців у матеріалі Трумен Капоте: поснідаємо у ювелірному?
Читайте, репетируйте позу, усмішку та всі вакансії ваші.
Читайте, репетируйте позу, усмішку та всі вакансії ваші.
Постійно прогортуєте заставки серіалів? Запізнюєтесь на кіносеанси? Перші три хвилини фільму у центрі вашої уваги знаходиться лише попкорн? Дизайнери титрів плачуть. Чому?
Титри – це мистецтво в мистецтві. Зазвичай дизайнер працює над заставкою від двох місяців до року. За цей час можна зняти фільм. Якщо ви не Террі Ґілльям, звісно. Титри можуть вписуватися у простір кадру, бути літерами, написаними кров’ю на склі, або окремим анімаційним роликом. Рекомендуємо подивитися початок картини “Анатомія вбивства”, який створив геній титрів Сол Бас, або заставку до “Піймай мене, якщо зможеш” від студії Kuntzel+Deygas.
Ден Перрі, дизайнер титрів “Суспірії” Луки Гуаданьїно разом із режисером збирав заголовок для стрічки по літерах. Букви у титрах танцюють, викручуються в химерних позах і лякають кольорами. Окремі кадри ділять фільм на шість частин та епілог.
“Червоний колір R нагадує свіжу кров, а колір S – суху. Вони мали або конфліктувати між собою, або говорити різні речі”.
У титрах до стрічки Роберта Віне “Кабінет доктора Калігарі” різкі, кутасті літери та похмуро-зелена кольорова палітра без жодної фотографії чи ілюстрації створюють атмосферу горору. А ще нагадують нам роботи німецьких експресіоністів: Еріха Хеккеля, Франца Марка та Ернста Людвіґа Кірхнера.
Титри – теж частина фільму. Вони знайомлять нас із картиною: показують панораму міста, в якому відбувається дія, висловлюють режисерську метафору або змушують глядача опинитися на його місці. Їх місія — викликати таку емоцію, щоб ви відклали улюблений сирний попкорн і занурилися в атмосферу кіно. Ввімкнувши “Шосе в нікуди” Девіда Лінча, ми дві з половиною хвилини женемо по нічній магістралі. Зйомка відбувається від першої особи, тому імена членів знімальної групи вилітають прямо в обличчя, створюючи ілюзію зіткнення. Якщо за цей час у вас не стався інфаркт, вітаємо: ви пройшли тест і можете дивитись далі. Продумані заставки задають ритм оповіді та змушують серця глядачів битися одночасно зі зміною кадрів на екрані.
У титрах можна знайти себе (маємо на увазі паспортні дані чи там псевдонім). За сучасним міжнародним стандартом наприкінці фільму вказують повний склад знімальної групи. Тому навіть якщо ви тримали стільця режисеру світла або були третім з правого краю масовки, ваше ім’я буде у списку. Інколи до фінальних титрів включають “production babies” – імена дітей, які народилися за період створення стрічки у членів команди. Вперше такий список з’явився в “Історії іграшок” від Pixar у 1995 році.
Сидіть на фільмах до кінця, дивіться всі титри, сцени після них, робіть розумні ремарки та вираз обличчя. Врешті-решт, хай дизайнери не плачуть.
Титри – це мистецтво в мистецтві. Зазвичай дизайнер працює над заставкою від двох місяців до року. За цей час можна зняти фільм. Якщо ви не Террі Ґілльям, звісно. Титри можуть вписуватися у простір кадру, бути літерами, написаними кров’ю на склі, або окремим анімаційним роликом. Рекомендуємо подивитися початок картини “Анатомія вбивства”, який створив геній титрів Сол Бас, або заставку до “Піймай мене, якщо зможеш” від студії Kuntzel+Deygas.
Ден Перрі, дизайнер титрів “Суспірії” Луки Гуаданьїно разом із режисером збирав заголовок для стрічки по літерах. Букви у титрах танцюють, викручуються в химерних позах і лякають кольорами. Окремі кадри ділять фільм на шість частин та епілог.
“Червоний колір R нагадує свіжу кров, а колір S – суху. Вони мали або конфліктувати між собою, або говорити різні речі”.
У титрах до стрічки Роберта Віне “Кабінет доктора Калігарі” різкі, кутасті літери та похмуро-зелена кольорова палітра без жодної фотографії чи ілюстрації створюють атмосферу горору. А ще нагадують нам роботи німецьких експресіоністів: Еріха Хеккеля, Франца Марка та Ернста Людвіґа Кірхнера.
Титри – теж частина фільму. Вони знайомлять нас із картиною: показують панораму міста, в якому відбувається дія, висловлюють режисерську метафору або змушують глядача опинитися на його місці. Їх місія — викликати таку емоцію, щоб ви відклали улюблений сирний попкорн і занурилися в атмосферу кіно. Ввімкнувши “Шосе в нікуди” Девіда Лінча, ми дві з половиною хвилини женемо по нічній магістралі. Зйомка відбувається від першої особи, тому імена членів знімальної групи вилітають прямо в обличчя, створюючи ілюзію зіткнення. Якщо за цей час у вас не стався інфаркт, вітаємо: ви пройшли тест і можете дивитись далі. Продумані заставки задають ритм оповіді та змушують серця глядачів битися одночасно зі зміною кадрів на екрані.
У титрах можна знайти себе (маємо на увазі паспортні дані чи там псевдонім). За сучасним міжнародним стандартом наприкінці фільму вказують повний склад знімальної групи. Тому навіть якщо ви тримали стільця режисеру світла або були третім з правого краю масовки, ваше ім’я буде у списку. Інколи до фінальних титрів включають “production babies” – імена дітей, які народилися за період створення стрічки у членів команди. Вперше такий список з’явився в “Історії іграшок” від Pixar у 1995 році.
Сидіть на фільмах до кінця, дивіться всі титри, сцени після них, робіть розумні ремарки та вираз обличчя. Врешті-решт, хай дизайнери не плачуть.
Цього тижня ми медитували, снідали в ювелірних, слухали фламенко й (не) закохувалися. 6 матеріалів на Пусто, які не можна проґавити:
Еротика, Едо й укійо-е: визначити жанр за гравюрою – Секс, театр, карпи кої, Японія. Як звичайна реклама перетворилася на мистецтво й стала натхненням Моне, Ван Гога, Клімта? Вивчаємо японські назви, розглядаємо гравюри та розбираємося з нагримівшим у XX столітті укійо-е.
Трумен Капоте: поснідаємо в юверлірному? – Що сниться юному Енді Ворґолу? Чарівний Трумен Капоте на дивані. З обкладинки своєї книжки (це правда). Енді присвятив йому свою першу виставку і не дарма. Трумен був справді класним: сам навчився писати, замість школи ходив у зоопарк і казав, що спати з жінками – нудно. Особливо, якщо ти гомосексуал і дружиш з Мерилін Монро та Бейб Палей. Розказуємо про диванну літературу, перший нон-фікшн і найгучнішу подію XX-го століття (окрім війни, звичайно)і.
Як дивитися “Патерсон” Джима Джармуша? – Хочете відпочити? Медитуйте. За допомогою зверніться до Патерсона з Патерсона з фільму "Патерсон" Джима Джармуша. Це стрічка-дзен, яка оспівує спокій, блакитну буденність та ідеальні стосунки. Розповідаємо про неймовірного Адама Драйвера у ролі бас-драйвера та творче торнадо Гольшифте Фарахані.
Марина Абрамович: митцю не варто закохуватися в іншого митця – Як це: любити? У Марини Абрамович та Улая своя відповідь. Коли любов – мистецтво, вона досліджує межі спільності, єдності та можливості співіснування двох творчих енергій. Він тримає тятиву і стрілу, націлившись їй у серце, вона дихає його вуглекислим газом, вони – йдуть назустріч одне одному по Великій китайській стіні. "Насправді це красива історія", – каже Улай. Але у кожної історії є завершення. Розкажемо, яке саме.
Як дивитися “Межі контролю” Джима Джармуша? – Знаєте наперед, як закінчаться всі фільми? Втомилися від передбачуваного екшну, бойовиків і заїжджених мачо-менів? Джим Джармуш теж. Тому він зняв естетичну стрічку про загадкову місію, де від сили 100 слів, а єдині бійки відбуваються з іспанським повітрям. Розпоаідаємо, чому слід замовляти два еспресо в різних чашках, через що Тільда Свінтон схожа на Ірину Білик і до чого в кінематографі кубізм.
Інструкція від Екзюпері: як стати принцом на білому коні? – Доки дівчатка мріють про принців на білих конях, дружина Антуана де Сент-Екзюпері мріяла перерізати йому горло. На червоних простирадлах. Антуан ж кликав її крихітним вулканом і погрожував втопити. Чим не ідеальні стосунки? Розповідаємо про божевілля, (не)вдалий пікап і як звабити найбурхливішу жінку Аргентини.
Еротика, Едо й укійо-е: визначити жанр за гравюрою – Секс, театр, карпи кої, Японія. Як звичайна реклама перетворилася на мистецтво й стала натхненням Моне, Ван Гога, Клімта? Вивчаємо японські назви, розглядаємо гравюри та розбираємося з нагримівшим у XX столітті укійо-е.
Трумен Капоте: поснідаємо в юверлірному? – Що сниться юному Енді Ворґолу? Чарівний Трумен Капоте на дивані. З обкладинки своєї книжки (це правда). Енді присвятив йому свою першу виставку і не дарма. Трумен був справді класним: сам навчився писати, замість школи ходив у зоопарк і казав, що спати з жінками – нудно. Особливо, якщо ти гомосексуал і дружиш з Мерилін Монро та Бейб Палей. Розказуємо про диванну літературу, перший нон-фікшн і найгучнішу подію XX-го століття (окрім війни, звичайно)і.
Як дивитися “Патерсон” Джима Джармуша? – Хочете відпочити? Медитуйте. За допомогою зверніться до Патерсона з Патерсона з фільму "Патерсон" Джима Джармуша. Це стрічка-дзен, яка оспівує спокій, блакитну буденність та ідеальні стосунки. Розповідаємо про неймовірного Адама Драйвера у ролі бас-драйвера та творче торнадо Гольшифте Фарахані.
Марина Абрамович: митцю не варто закохуватися в іншого митця – Як це: любити? У Марини Абрамович та Улая своя відповідь. Коли любов – мистецтво, вона досліджує межі спільності, єдності та можливості співіснування двох творчих енергій. Він тримає тятиву і стрілу, націлившись їй у серце, вона дихає його вуглекислим газом, вони – йдуть назустріч одне одному по Великій китайській стіні. "Насправді це красива історія", – каже Улай. Але у кожної історії є завершення. Розкажемо, яке саме.
Як дивитися “Межі контролю” Джима Джармуша? – Знаєте наперед, як закінчаться всі фільми? Втомилися від передбачуваного екшну, бойовиків і заїжджених мачо-менів? Джим Джармуш теж. Тому він зняв естетичну стрічку про загадкову місію, де від сили 100 слів, а єдині бійки відбуваються з іспанським повітрям. Розпоаідаємо, чому слід замовляти два еспресо в різних чашках, через що Тільда Свінтон схожа на Ірину Білик і до чого в кінематографі кубізм.
Інструкція від Екзюпері: як стати принцом на білому коні? – Доки дівчатка мріють про принців на білих конях, дружина Антуана де Сент-Екзюпері мріяла перерізати йому горло. На червоних простирадлах. Антуан ж кликав її крихітним вулканом і погрожував втопити. Чим не ідеальні стосунки? Розповідаємо про божевілля, (не)вдалий пікап і як звабити найбурхливішу жінку Аргентини.
Кажуть, українське кіно встає з колін. Коли воно на них опинилося, чому ми з них встаємо і куди йдемо? У першому подкасті від Пусто говоримо про сучасний український кінематограф, якість масових стрічок та світле режисерське майбутнє з кінокритиком, автором передачі "Киноведы", менеджером мережі кінотеатрів "Кінопалац" і богом Станіславом Тарасенком. Чому "Скажене весілля" – НЕ катастрофа кінематографу, а "Донбас" Лозниці – прокату? Слухаємо та пустуємо.
P. S. Ми вже працюємо над якістю нових подкастів: нашою і технічною. Тому далі буде тільки краще.
https://soundcloud.com/pustoproject/vypusk_1_znimaemo_otzhe_isnuyemo
P. S. Ми вже працюємо над якістю нових подкастів: нашою і технічною. Тому далі буде тільки краще.
https://soundcloud.com/pustoproject/vypusk_1_znimaemo_otzhe_isnuyemo
SoundCloud
Hear the world’s sounds
Explore the largest community of artists, bands, podcasters and creators of music & audio
Новий сезон лекцій розпочався!
У суботу (2.02) о 14.00 за адресою алея Героїв Небесної Сотні, 2а ми розповімо про пса, мреця і коханця Джима Джармуша. Перший фільм він зробив під колір волосся, тусувався з нью-йоркськими панками та у 56 заснував музичну групу. "Я люблю знімати екшн фільми, – каже Джармуш, – тільки без екшну". Але це неправда: у його фільмах є треш. Наприклад, поломка автобуса. Або суперечки про Байрона.
Пусто нарешті вилізло з-під землі і одразу на Майдан Незалежності. Ніяк не можете потрапити в Будапешт? Вам, як і нам, у New Work Labs Clobus: і попрацювати дадуть, і про культуру та бізнес розкажуть, і фотолокації для вашого Інстаграму забезпечать. А ми обіцяємо, що стільців і повітря вистачить всім! (Кисневі маски і нашатир можете лишити вдома. У разі чого, за межами аудиторії є диванчики, де можна знепритомніти, полежати й оговтатися від карколомного Джима.)
Вхід безкоштовний, але за реєстрацією:
https://goo.gl/forms/n9r7HtJLMrdI8ytE2
Попустуємо?
У суботу (2.02) о 14.00 за адресою алея Героїв Небесної Сотні, 2а ми розповімо про пса, мреця і коханця Джима Джармуша. Перший фільм він зробив під колір волосся, тусувався з нью-йоркськими панками та у 56 заснував музичну групу. "Я люблю знімати екшн фільми, – каже Джармуш, – тільки без екшну". Але це неправда: у його фільмах є треш. Наприклад, поломка автобуса. Або суперечки про Байрона.
Пусто нарешті вилізло з-під землі і одразу на Майдан Незалежності. Ніяк не можете потрапити в Будапешт? Вам, як і нам, у New Work Labs Clobus: і попрацювати дадуть, і про культуру та бізнес розкажуть, і фотолокації для вашого Інстаграму забезпечать. А ми обіцяємо, що стільців і повітря вистачить всім! (Кисневі маски і нашатир можете лишити вдома. У разі чого, за межами аудиторії є диванчики, де можна знепритомніти, полежати й оговтатися від карколомного Джима.)
Вхід безкоштовний, але за реєстрацією:
https://goo.gl/forms/n9r7HtJLMrdI8ytE2
Попустуємо?
Google Docs
Реєстрація на лекцію "Виживуть тільки гіпстери: Джим Джармуш"
Ця форма є підтвердженням вашої реєстрації.
Інґмар Берґман – режисер, батько і коханець, який зняв більше 60 фільмів, був татом дев’яти дітей і п’ять разів одружився. А ще отримав три Оскари, всесвітнє визнання і депресію. То хто цей замкнутий геній кінематографу? Для нас сьогодні– письменник.
Інґмар народився в сім’ї лютеранського пастора, який не гребував тілесними покараннями. “В основі нашого виховання лежали такі поняття, як гріх, визнання, покарання, пробачення та милосердя, конкретні фактори взаємин дітей і батьків між собою та з Богом. У цьому була своя логіка, яку ми приймали і, як ми вважали, розуміли”. Хлопчик з дитинства знав, ким хоче стати, тому спочатку обміняв іграшки на проекційний апарат, а згодом покинув університет і розсварився з батьками заради театру. Крім драматургії, юнак мріяв про літературу. Однак, не маючи власного стилю, він зіштовхнувся з критикою і закинув письменництво як таке. Це було правильним рішенням, бо його літературну цінність складуть майбутні сценарії і кіноромани. Під час роботи в театрі вистави Берґмана помітили та запропонували роботу на кіностудії. Він редагував чужі сценарії, писав свої та зняв деякі сцени стрічки “Цькування”, з яких і почалася його кар’єра. Хоч зараз Інґмар вважається одним з найкращих режисерів світу, тоді його фільми часто отримували негативні відгуки, або залишалися непоміченими та провалювалися у прокаті. У 1960-их він зняв “Дівоче джерело” – першу роботу, яка отримала Оскар за найкращий фільм іноземною мовою. В Інґмара їх було ще два: за стрічки “Як у дзеркалі” й “Фанні та Олександр”. У 1976 режисера затримали за несплату податків, але згодом визнали невинним. Попри те, допит, обшук і скандал у пресі призвели до нервового зриву Інґмара, тому він залишив Швецію. Згодом – покинув кіно, знімав телесеріали та працював у театрі. Помер уві сні.
Берґман писав кіноромани. Спершу захоплювався екзистенційними темами і це йому вдавалося у кіно. У літературі – ні, доки він не знайшов власний стиль: іронічний, точний і витончений. Книжки Берґмана схожі на сценарії фільмів або п’єс. Режисер ретельно писав їх і, незважаючи на велику кількість стрічок, виношував ідеї роками. Детально прописував внутрішній стан героїв, їхні історії до початку подій у фільмі, декорації та навіть ракурси. Романи Інґмара Берґмана такі самі, які і він – неговіркі. “Автор описує кожен жест, рух, предмет інтер’єру, одяг – вони всі стають маячками внутрішнього стану людини. І якщо слова, скажімо, тут можуть бути брехнею, то «погодні умови» – аж ніяк. Ну от, роман Тумаса та Анни починається на день літнього сонцестояння – найкоротша ніч у році. І хай Анна брехатиме, що ті стосунки тривали більше, ніж три роки. Але правду видно уже з мізансцени”
Що почитати?
“Довірливі розмови” – історія про відпущення гріхів. Або, принаймні, про спробу. Роман складається з п’яти частин-розмов, під час яких головна героїня зізнається священнику, матері, другові і, зрештою, чоловікові в подружній зраді. Але що з цього виходить? Глибокий психологізм, напруга і відчуття присутності. А ще кінематографічність: спочатку детальний опис місця дії, далі – діалог.
“Недільне дитя” – по-скандинавськи стримані спогади про декілька днів дитинства. Маленькому Пу – вісім і він думає про смерть, конфлікти, ніжність та брата, якого ненавидить. Зрештою, це автобіографічна історія одного непримітного літа, яке розповідає про світ восьмирічного Інґмара.
“Laterna Magica” – автобіографія режисера, сповнена тремтливих спогадів і нестримної любові до кіно. Про шведське дитинство, театр і золоте століття Голлівуду. У цьому романі Інґмар не намагається виправдати свої численні любовні зв’язки, безвідповідальність чи співчуття нацистам. Він – про бачення зсередини.
Інґмар Берґман – це, перш за все, Режисер. Але його романи із трагічною делікатністю і сумом змушують думати про важливе. То хіба це не варте уваги? “Я не хочу творити мистецькі роботи для публіки, яка сидітиме і насолоджуватиметься. Я хочу нанести цим людям маленький удар в спину, щоб обсипати їхню байдужість, щоби несподівано вразити їхнє самовдоволення”.
#пусто_про_автора
Інґмар народився в сім’ї лютеранського пастора, який не гребував тілесними покараннями. “В основі нашого виховання лежали такі поняття, як гріх, визнання, покарання, пробачення та милосердя, конкретні фактори взаємин дітей і батьків між собою та з Богом. У цьому була своя логіка, яку ми приймали і, як ми вважали, розуміли”. Хлопчик з дитинства знав, ким хоче стати, тому спочатку обміняв іграшки на проекційний апарат, а згодом покинув університет і розсварився з батьками заради театру. Крім драматургії, юнак мріяв про літературу. Однак, не маючи власного стилю, він зіштовхнувся з критикою і закинув письменництво як таке. Це було правильним рішенням, бо його літературну цінність складуть майбутні сценарії і кіноромани. Під час роботи в театрі вистави Берґмана помітили та запропонували роботу на кіностудії. Він редагував чужі сценарії, писав свої та зняв деякі сцени стрічки “Цькування”, з яких і почалася його кар’єра. Хоч зараз Інґмар вважається одним з найкращих режисерів світу, тоді його фільми часто отримували негативні відгуки, або залишалися непоміченими та провалювалися у прокаті. У 1960-их він зняв “Дівоче джерело” – першу роботу, яка отримала Оскар за найкращий фільм іноземною мовою. В Інґмара їх було ще два: за стрічки “Як у дзеркалі” й “Фанні та Олександр”. У 1976 режисера затримали за несплату податків, але згодом визнали невинним. Попри те, допит, обшук і скандал у пресі призвели до нервового зриву Інґмара, тому він залишив Швецію. Згодом – покинув кіно, знімав телесеріали та працював у театрі. Помер уві сні.
Берґман писав кіноромани. Спершу захоплювався екзистенційними темами і це йому вдавалося у кіно. У літературі – ні, доки він не знайшов власний стиль: іронічний, точний і витончений. Книжки Берґмана схожі на сценарії фільмів або п’єс. Режисер ретельно писав їх і, незважаючи на велику кількість стрічок, виношував ідеї роками. Детально прописував внутрішній стан героїв, їхні історії до початку подій у фільмі, декорації та навіть ракурси. Романи Інґмара Берґмана такі самі, які і він – неговіркі. “Автор описує кожен жест, рух, предмет інтер’єру, одяг – вони всі стають маячками внутрішнього стану людини. І якщо слова, скажімо, тут можуть бути брехнею, то «погодні умови» – аж ніяк. Ну от, роман Тумаса та Анни починається на день літнього сонцестояння – найкоротша ніч у році. І хай Анна брехатиме, що ті стосунки тривали більше, ніж три роки. Але правду видно уже з мізансцени”
Що почитати?
“Довірливі розмови” – історія про відпущення гріхів. Або, принаймні, про спробу. Роман складається з п’яти частин-розмов, під час яких головна героїня зізнається священнику, матері, другові і, зрештою, чоловікові в подружній зраді. Але що з цього виходить? Глибокий психологізм, напруга і відчуття присутності. А ще кінематографічність: спочатку детальний опис місця дії, далі – діалог.
“Недільне дитя” – по-скандинавськи стримані спогади про декілька днів дитинства. Маленькому Пу – вісім і він думає про смерть, конфлікти, ніжність та брата, якого ненавидить. Зрештою, це автобіографічна історія одного непримітного літа, яке розповідає про світ восьмирічного Інґмара.
“Laterna Magica” – автобіографія режисера, сповнена тремтливих спогадів і нестримної любові до кіно. Про шведське дитинство, театр і золоте століття Голлівуду. У цьому романі Інґмар не намагається виправдати свої численні любовні зв’язки, безвідповідальність чи співчуття нацистам. Він – про бачення зсередини.
Інґмар Берґман – це, перш за все, Режисер. Але його романи із трагічною делікатністю і сумом змушують думати про важливе. То хіба це не варте уваги? “Я не хочу творити мистецькі роботи для публіки, яка сидітиме і насолоджуватиметься. Я хочу нанести цим людям маленький удар в спину, щоб обсипати їхню байдужість, щоби несподівано вразити їхнє самовдоволення”.
#пусто_про_автора
У Джима Джармуша 14 кінострічок: п’ять чорно-білих, п’ять роуд-муві, три поділені на новели, а всі вони надповільні та естетичні. Оскільки до лекції залишилося чотири дні, ми радимо присвятити їх знайомству з американською “культурною губкою”.
“Патерсон”, 2016 рік – фільм-дзен, через який Джим Джармуш турбується про наше моральне здоров’я: він спокійний, приємний і надестетичний. Патерсон – це велике місто в штаті Нью Джерсі. А ще Патерсон – це водій автобуса. Він носить годинник, сьорбає каву, слухає розмови пасажирів, вигулює собаку Марвіна, п’є пиво, цілує свою дружину Лауру та пише вірші. Вона читає Петрарку, готує “секретні пироги” із брюссельською капустою, розфарбовує все в будинку в чорно-біле та мріє стати кантрі співачкою. У нього все блакитне – сірники, форма, автобус, небо, водоспад, стіни. У неї – чорно-біле: двері, одяг, випічка, гітара, фіранки. Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя. Іноді вони замовляють піцу, іноді ходять в кіно. Режисер просто знімає оду повсякденності, до якої хочеться прагнути.
“Виживуть тільки коханці”, 2014 рік – режисер взяв любов, вампірів, естетику, мистецтво, додав і зробив один з найбільш відомих та іконічних фільмів в інді жанрі. Це вам не Белла з Едвардом: завжди ідеальні і пристрасні. Ні, це дві старих душі в красивих тілах, які кохають за теорією Ейнштейна і кайфують від відбірної крові. Що було б, якби Адам (Том Гіддлстон) і Єва (Тільда Свінтон) дожили до сьогодні? Це стрічка про чуттєві танки́, людську депресію, напівшерстяні перуки та витончені рукавички для вампірів, знята в теплих тонах під теплу музику з теплим одягом. Ода безсмертю та мистецтву в одній картині.
“Зламані квіти”, 2005 рік – Дон Джонстон (тільки через Т!) має багато спільного з Дон Жуаном: ім’я, бурхливу молодість і… старість. Тепер його волосся посивіло, чергова коханка гримнула дверима, музика не розважає, а букет квітів у вітальні поступово в’яне. Так само, як і Дон. Це роуд-муві, подорож у нікуди в пошуках відповіді на запитання, яке зовсім не головне. Шлях головного героя в орендованих машинах під ефіопський джаз займає валову частину стрічки. Для Джармуша це притаманно: події просто відбуваються, а час спливає. Джонстона в дорозі спіткають різні думки та випробування, але назвати їх позитивними чи негативними неможливо – вони просто трапляються. Синці під очима, невдалі вечері та хтиві підлітки. Немов Джармуш промовляє своєю історією: “Це життя просто трапляється”.
“Кава та сигарети”, 2003 рік – у 1986 році Джим кинув палити. А ще зняв короткометражку з Роберто Беніньї та Стівеном Райтом, де ті пили каву, курили цигарки та знайомилися так, ніби все трапляється насправді. Це буденний діалог між двома зірковими особистостями. Джиму сподобалось, бо знову знайшов те, чого в кіно не показують: деталь свого покоління. Тому впродовж наступних сімнадцяти років він зняв одинадцять коротких комедійних метрів із зірками, які грають самих себе: Томом Вейтсом та Іґґі Попом, які засмучені, бо в кав’ярні немає їхніх платівок, Кейт Бланшетт, яка бачиться зі своєю кузиною-рокершою (у ролі та ж Кейт Бланшетт) і Біллом Мюрреєм, який під прикриттям баристи проводить спокійні кавові вихідні. Чорно-біла картинка, зірки двадцятого століття та багато дотепних моментів.
“Ніч на Землі”, 1991 рік – таксисти часом бувають такими балакучими: і вас про день розпитають, і про своїх дітей розкажуть, і дорогу до центру міста забудуть. Джимові це знайомо. Тому він зібрав зірковий каст і зняв кіно про поїздки в таксі: п’ять новел у п’яти різних куточках світу. Тут Вайнона Райдер мріє стати автомеханіком, Гельмут Грокенбергер не говорить англійською і не вміє водити авто, Роберто Беніньї по дорозі розповідає ледве притомному священику про свої збоченства, а Ісаак де Банколе виганяє пасажирів. Нічні міста, цікаві історії, багато жартів, сліз і образ – екстракт нашого таксистсько-пасажирського життя в одній стрічці.
Зареєструватися на лекцію Виживуть тільки гіпстери: Джим Джармуш (в суботу 2.02 о 14.00) можна за посиланням: https://goo.gl/forms/n9r7HtJLMrdI8ytE2
“Патерсон”, 2016 рік – фільм-дзен, через який Джим Джармуш турбується про наше моральне здоров’я: він спокійний, приємний і надестетичний. Патерсон – це велике місто в штаті Нью Джерсі. А ще Патерсон – це водій автобуса. Він носить годинник, сьорбає каву, слухає розмови пасажирів, вигулює собаку Марвіна, п’є пиво, цілує свою дружину Лауру та пише вірші. Вона читає Петрарку, готує “секретні пироги” із брюссельською капустою, розфарбовує все в будинку в чорно-біле та мріє стати кантрі співачкою. У нього все блакитне – сірники, форма, автобус, небо, водоспад, стіни. У неї – чорно-біле: двері, одяг, випічка, гітара, фіранки. Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя. Іноді вони замовляють піцу, іноді ходять в кіно. Режисер просто знімає оду повсякденності, до якої хочеться прагнути.
“Виживуть тільки коханці”, 2014 рік – режисер взяв любов, вампірів, естетику, мистецтво, додав і зробив один з найбільш відомих та іконічних фільмів в інді жанрі. Це вам не Белла з Едвардом: завжди ідеальні і пристрасні. Ні, це дві старих душі в красивих тілах, які кохають за теорією Ейнштейна і кайфують від відбірної крові. Що було б, якби Адам (Том Гіддлстон) і Єва (Тільда Свінтон) дожили до сьогодні? Це стрічка про чуттєві танки́, людську депресію, напівшерстяні перуки та витончені рукавички для вампірів, знята в теплих тонах під теплу музику з теплим одягом. Ода безсмертю та мистецтву в одній картині.
“Зламані квіти”, 2005 рік – Дон Джонстон (тільки через Т!) має багато спільного з Дон Жуаном: ім’я, бурхливу молодість і… старість. Тепер його волосся посивіло, чергова коханка гримнула дверима, музика не розважає, а букет квітів у вітальні поступово в’яне. Так само, як і Дон. Це роуд-муві, подорож у нікуди в пошуках відповіді на запитання, яке зовсім не головне. Шлях головного героя в орендованих машинах під ефіопський джаз займає валову частину стрічки. Для Джармуша це притаманно: події просто відбуваються, а час спливає. Джонстона в дорозі спіткають різні думки та випробування, але назвати їх позитивними чи негативними неможливо – вони просто трапляються. Синці під очима, невдалі вечері та хтиві підлітки. Немов Джармуш промовляє своєю історією: “Це життя просто трапляється”.
“Кава та сигарети”, 2003 рік – у 1986 році Джим кинув палити. А ще зняв короткометражку з Роберто Беніньї та Стівеном Райтом, де ті пили каву, курили цигарки та знайомилися так, ніби все трапляється насправді. Це буденний діалог між двома зірковими особистостями. Джиму сподобалось, бо знову знайшов те, чого в кіно не показують: деталь свого покоління. Тому впродовж наступних сімнадцяти років він зняв одинадцять коротких комедійних метрів із зірками, які грають самих себе: Томом Вейтсом та Іґґі Попом, які засмучені, бо в кав’ярні немає їхніх платівок, Кейт Бланшетт, яка бачиться зі своєю кузиною-рокершою (у ролі та ж Кейт Бланшетт) і Біллом Мюрреєм, який під прикриттям баристи проводить спокійні кавові вихідні. Чорно-біла картинка, зірки двадцятого століття та багато дотепних моментів.
“Ніч на Землі”, 1991 рік – таксисти часом бувають такими балакучими: і вас про день розпитають, і про своїх дітей розкажуть, і дорогу до центру міста забудуть. Джимові це знайомо. Тому він зібрав зірковий каст і зняв кіно про поїздки в таксі: п’ять новел у п’яти різних куточках світу. Тут Вайнона Райдер мріє стати автомеханіком, Гельмут Грокенбергер не говорить англійською і не вміє водити авто, Роберто Беніньї по дорозі розповідає ледве притомному священику про свої збоченства, а Ісаак де Банколе виганяє пасажирів. Нічні міста, цікаві історії, багато жартів, сліз і образ – екстракт нашого таксистсько-пасажирського життя в одній стрічці.
Зареєструватися на лекцію Виживуть тільки гіпстери: Джим Джармуш (в суботу 2.02 о 14.00) можна за посиланням: https://goo.gl/forms/n9r7HtJLMrdI8ytE2
Як отримати максимальну насолоду від стрічки, яка номінована на Оскар у десяти категоріях? Вловлювати деталі. Ракурси, естетику кадру, “фішки” автора. Щоб якнайповніше відчути новий фільм Йорґоса Лантімоса “Фаворитка”(прем’єра 31 січня) пропонуємо познайомитися зі стилем і роботами режисера. Ви помітите все: від несвідомих відсилок на “Лобстера” у вигляді ігор із ракоподібними до акторок-улюблениць.
Як дивитися “Ікло” Йорґоса Лантімоса? – Про гіперопіку, гіперізоляцію та гіпернезвичайну гру зі свідомістю й вихованням. Лантімос – майстер ґротеску. Йому, схоже, знайомо, що таке сваритися із батьками через надмірну турботу. Тому герої “Ікла” відмежовані від світу парканом свого подвір’я, за межі якого ніколи не виходили. Для них автострада – це дуже сильний вітер, екскурсія – надміцний матеріал, а море – крісло. Жорстока сатира на батьківство, інститут сім’ї та збочену дитячу психіку.
Як дивитися “Лобстер” Йорґоса Лантімоса? – Про неординарну антиутопію сучасного незалежного кіно. Йорґос Лантімос втомився від балачок про стосунки та самотність. Тому помістив свого героя Девіда у світ, де одинокі люди заборонені законом. Кожен мусить знайти пару за вадами, чи то кровотечі з носа, чи надмірна любов до тістечок. Тому чоловік прибуває до готелю, де повинен відшукати свою половинку за 45 днів, інакше – перетвориться на лобстера. Пошуки перетворюються на 118 хвилин чорного гумору, абсурду з бородатим Коліном Фаррелом та акторами, які розмовляють стакато.
Як дивитися “Вбивство священного оленя” Йорґоса Лантімоса? – Про тривожну еллінську трагедію на новий лад. Йорґос Лантімос чудово вміє викликати страх та дискомфорт навіть тоді, коли на екрані нічого не відбувається. Він бере класичну трагедію Евріпіда, перетворює Артеміду на темноволосого підлітка й змушує (ще більш бородатого) Коліна Фаррела страждати від вибору й бездіяльності. Фатум, страх і трохи Стенлі Кубрика.
Грецький (не йогурт) Йорґос Лантімос – Про те, як грецький геній уникає натуралізму й “підглядає” за своїми героями за допомогою камери. Розповідаємо, за якими критеріями визначити “лантімосівський” фільм, де у стрічках вуайєризм і чому свої лячні й тривожні фільми Йорґос називає комедіями.
Йорґос Лантімос любить знімати ірреальні фільми, а ми любимо їх переглядати. Подивимося, скільки ґротеску, абсурду й комедії буде в його новій історичній стрічці “Фаворитка” з Еммою Стоун, Олівією Колман та Рейчел Вайс у головних ролях.
#пусто_про_кіно
Як дивитися “Ікло” Йорґоса Лантімоса? – Про гіперопіку, гіперізоляцію та гіпернезвичайну гру зі свідомістю й вихованням. Лантімос – майстер ґротеску. Йому, схоже, знайомо, що таке сваритися із батьками через надмірну турботу. Тому герої “Ікла” відмежовані від світу парканом свого подвір’я, за межі якого ніколи не виходили. Для них автострада – це дуже сильний вітер, екскурсія – надміцний матеріал, а море – крісло. Жорстока сатира на батьківство, інститут сім’ї та збочену дитячу психіку.
Як дивитися “Лобстер” Йорґоса Лантімоса? – Про неординарну антиутопію сучасного незалежного кіно. Йорґос Лантімос втомився від балачок про стосунки та самотність. Тому помістив свого героя Девіда у світ, де одинокі люди заборонені законом. Кожен мусить знайти пару за вадами, чи то кровотечі з носа, чи надмірна любов до тістечок. Тому чоловік прибуває до готелю, де повинен відшукати свою половинку за 45 днів, інакше – перетвориться на лобстера. Пошуки перетворюються на 118 хвилин чорного гумору, абсурду з бородатим Коліном Фаррелом та акторами, які розмовляють стакато.
Як дивитися “Вбивство священного оленя” Йорґоса Лантімоса? – Про тривожну еллінську трагедію на новий лад. Йорґос Лантімос чудово вміє викликати страх та дискомфорт навіть тоді, коли на екрані нічого не відбувається. Він бере класичну трагедію Евріпіда, перетворює Артеміду на темноволосого підлітка й змушує (ще більш бородатого) Коліна Фаррела страждати від вибору й бездіяльності. Фатум, страх і трохи Стенлі Кубрика.
Грецький (не йогурт) Йорґос Лантімос – Про те, як грецький геній уникає натуралізму й “підглядає” за своїми героями за допомогою камери. Розповідаємо, за якими критеріями визначити “лантімосівський” фільм, де у стрічках вуайєризм і чому свої лячні й тривожні фільми Йорґос називає комедіями.
Йорґос Лантімос любить знімати ірреальні фільми, а ми любимо їх переглядати. Подивимося, скільки ґротеску, абсурду й комедії буде в його новій історичній стрічці “Фаворитка” з Еммою Стоун, Олівією Колман та Рейчел Вайс у головних ролях.
#пусто_про_кіно
Підліток – курка. Емоційні проблеми – яйце. Що з’явилося раніше?
Будь-який роман про підлітків, написаний після 50-х порівнюють із “Ловцем у житі”. Автор буде другим Селінджером, герой – другим Голденом. Ніколи першим і ніколи іншим. Бо “Ловець у житі” – нерухомий пам’ятник, а молодим письменникам(-цям) дістається лише меморіальна дошка. Проте вони все одно розтинають метафоричним скальпелем розпростерте юне тіло, щоб зрозуміти, чому в свої 15 ми були саме такими. Такою хірургією захоплюється й Джо Данторн – молодик із Уельсу. Дебютний роман “Субмарина” Джо почав писати в університеті Східної Англії, коли йому було 20.
“Це був перший раз, коли я справді чув голос героя в голові. До “Субмарини” думка про написання роману мене паралізувала, я вважав, що роман має бути великим, грандіозним і надзвичайно амбіційним. Проте з “Субмариною” я припинив забагато думати, і просто писав те, що мені до душі”
А до душі йому були рідні краєвиди Свонсі, підлітковий максималізм, довгі та незрозумілі слова з тезауруса й зламані особистості, в яких знаходиш щось веселе.
“Субмарина” – це історія Олівера Тейта, чиє життя наче американські гірки: вгору, вниз, шкереберть. Йому 15, він веде бортовий журнал і не знає, куди його заведе життя. Мама гуглить неіснуючі хвороби й розкладає брошури про допомогу, а тато депресивно п’є воду з лимоном третій день з тієї ж брудної склянки. Друг Чіпс вважає матір Олі сексуальною, тому в гості його запрошують рідко. Єдина втіха Олівера – Джорда́на, з проблемною шкірою і схильностями до піроманії та шантажу. Зрештою, те, що стається у 15 не матиме ніякого значення, коли Оліверу буде 43. Проте зараз це важливо. І зараз йому болить.
Проти жорстокого світу дорослих Олівер постає із словником, глибокими знаннями граматики та ложкою, яку залишить у мікрохвильовці маминого коханця. В його історію легко повірити, бо автор нещодавно був такого віку й пише про все без цензури. Герой ділиться переживаннями, шокуючими спогадами (після одного з них ви більше не зможете спокійно грати в гаряче/холодно) та відчуттями. Він розумний, начитаний, схильний до параної, претензійний, до біса наляканий, безсилий. Герой не розмежовує гумор і знущання, співчуття і поблажливість. Олівер не ідеальний, тому й правдивий. Бо ніхто не знає, що робити, коли світ руйнується, особливо, якщо вам 15.
Деякі епізоди можуть здатися занадто вульгарними, безглуздими, наївними, але тоді ви та людина, яка забуває себе п’ятнадцятирічного на наступний день після шістнадцятого дня народження. Не варто очікувати, що ця книга переверне ваше життя і ви покинете все, щоб ловити хвилі у Свонсі. Часом буде нудно читати про буденність, але життя – бентежне.
У 2011 році Річард Айоаді екранізував роман Данторна в найкращих традиціях Веса Андерсона й Мішеля Гондрі. Вийшла інакша, але не менш захоплива, історія з 8-мм плівкою, музикою Алекса Тернера й школярами в дафлкотах.
#пусто_про_літературу
Будь-який роман про підлітків, написаний після 50-х порівнюють із “Ловцем у житі”. Автор буде другим Селінджером, герой – другим Голденом. Ніколи першим і ніколи іншим. Бо “Ловець у житі” – нерухомий пам’ятник, а молодим письменникам(-цям) дістається лише меморіальна дошка. Проте вони все одно розтинають метафоричним скальпелем розпростерте юне тіло, щоб зрозуміти, чому в свої 15 ми були саме такими. Такою хірургією захоплюється й Джо Данторн – молодик із Уельсу. Дебютний роман “Субмарина” Джо почав писати в університеті Східної Англії, коли йому було 20.
“Це був перший раз, коли я справді чув голос героя в голові. До “Субмарини” думка про написання роману мене паралізувала, я вважав, що роман має бути великим, грандіозним і надзвичайно амбіційним. Проте з “Субмариною” я припинив забагато думати, і просто писав те, що мені до душі”
А до душі йому були рідні краєвиди Свонсі, підлітковий максималізм, довгі та незрозумілі слова з тезауруса й зламані особистості, в яких знаходиш щось веселе.
“Субмарина” – це історія Олівера Тейта, чиє життя наче американські гірки: вгору, вниз, шкереберть. Йому 15, він веде бортовий журнал і не знає, куди його заведе життя. Мама гуглить неіснуючі хвороби й розкладає брошури про допомогу, а тато депресивно п’є воду з лимоном третій день з тієї ж брудної склянки. Друг Чіпс вважає матір Олі сексуальною, тому в гості його запрошують рідко. Єдина втіха Олівера – Джорда́на, з проблемною шкірою і схильностями до піроманії та шантажу. Зрештою, те, що стається у 15 не матиме ніякого значення, коли Оліверу буде 43. Проте зараз це важливо. І зараз йому болить.
Проти жорстокого світу дорослих Олівер постає із словником, глибокими знаннями граматики та ложкою, яку залишить у мікрохвильовці маминого коханця. В його історію легко повірити, бо автор нещодавно був такого віку й пише про все без цензури. Герой ділиться переживаннями, шокуючими спогадами (після одного з них ви більше не зможете спокійно грати в гаряче/холодно) та відчуттями. Він розумний, начитаний, схильний до параної, претензійний, до біса наляканий, безсилий. Герой не розмежовує гумор і знущання, співчуття і поблажливість. Олівер не ідеальний, тому й правдивий. Бо ніхто не знає, що робити, коли світ руйнується, особливо, якщо вам 15.
Деякі епізоди можуть здатися занадто вульгарними, безглуздими, наївними, але тоді ви та людина, яка забуває себе п’ятнадцятирічного на наступний день після шістнадцятого дня народження. Не варто очікувати, що ця книга переверне ваше життя і ви покинете все, щоб ловити хвилі у Свонсі. Часом буде нудно читати про буденність, але життя – бентежне.
У 2011 році Річард Айоаді екранізував роман Данторна в найкращих традиціях Веса Андерсона й Мішеля Гондрі. Вийшла інакша, але не менш захоплива, історія з 8-мм плівкою, музикою Алекса Тернера й школярами в дафлкотах.
#пусто_про_літературу
“Мистецтво, яке зображає реальність, мистецтво, яке зображає наш реальний досвід – це і є істина” Гюстав Курбе
1850 рік. Нову картину Гюстава Курбе мешканці Орнану, рідного міста художника, возвеличують, а богема столиці називає мерзенною, незрозумілою і безглуздою. Гюстав порушив одне з найважливіших правил академічного живопису (до якого себе ніколи не відносив) – перемішав високе з повсякденним. Він написав “Похорони в Орнані” – монументальну картину розміром три на шість метри та зобразив на ній мешканців провінції.
На полотні показана поминальна процесія родича Гюстава: чи то двоюрідного дядька Клода, чи то дідуся Удо. Його картина – це галерея людських образів. Він перший, хто так возвеличено показав буденний сюжет із життя звичайних людей. Звісно, селян писали й до того. Однак це були або замальовки з життя, як у Адріана ван Остаде, або неприродньо естетизовані женці Леопольда Робера, або стражденні селяни-трудівники Рози Боньор, які мали викликати співчуття й відчуття переваги. У Курбе ж – гола правда. Некрасива темна провінція, простолюд, собака, яка випадково “забігла у кадр” і смерть як повсякденність без підтексту прощення гріхів. Курбе написав фотографію. Зловив ту саму істину – реальний досвід.
Він не вгодив усім у Парижі. Художників обурювала відсутність перспективи й композиції, глядачів – “вульгарність”, яку вони боялися називати правдою. Картина Гюстава Курбе сподобалася лише мешканцям Орнану, які змогли відчути її атмосферу, адже знали, хто на ній зображений. Ось місцеві буржуа з бакенбардами та у дорогих одежах, ось – жінки-скорботниці, які ллють сльози за померлим й нагадують суцільну чорну пляму, ось – церковний діяч із великим (на полотні – 13 см) носом. Вони могли знайти на “Похоронах в Орнані” себе, сусідів і людей, з якими ходять до храму щонеділі, тому й реагували позитивно.
Курбе – авангардист ХІХ століття. Він є одним із основоположників французького реалізму і ще до імпресіоністів наплював на академічні правила. Йому хотілося життя, досвіду, природності, а не відшліфованих форм, центрованої композиції та ідеальних людей, написаних в кількох загальноприйнятих сюжетах. Паризька публіка ставилася до жителів провінції, як до нижчих, любила підсміюватись над ними на картинах або співчувати. У будь-якому разі, відчувати свою вищість. Курбе ж написав драматичний, пафосний сюжет. Аудиторія не хотіла сприймати, що в контексті повсякденного життя простого люду можна розглядати питання життя та смерті, а не лише сільського шинку й жнив.
“Я мушу писати те, що бачу” – казав Курбе. І писав. Зрештою, якби не він, можливо, не було б імпресіонізму, а відповідно, – усього авангарду.
#пусто_розбирається
1850 рік. Нову картину Гюстава Курбе мешканці Орнану, рідного міста художника, возвеличують, а богема столиці називає мерзенною, незрозумілою і безглуздою. Гюстав порушив одне з найважливіших правил академічного живопису (до якого себе ніколи не відносив) – перемішав високе з повсякденним. Він написав “Похорони в Орнані” – монументальну картину розміром три на шість метри та зобразив на ній мешканців провінції.
На полотні показана поминальна процесія родича Гюстава: чи то двоюрідного дядька Клода, чи то дідуся Удо. Його картина – це галерея людських образів. Він перший, хто так возвеличено показав буденний сюжет із життя звичайних людей. Звісно, селян писали й до того. Однак це були або замальовки з життя, як у Адріана ван Остаде, або неприродньо естетизовані женці Леопольда Робера, або стражденні селяни-трудівники Рози Боньор, які мали викликати співчуття й відчуття переваги. У Курбе ж – гола правда. Некрасива темна провінція, простолюд, собака, яка випадково “забігла у кадр” і смерть як повсякденність без підтексту прощення гріхів. Курбе написав фотографію. Зловив ту саму істину – реальний досвід.
Він не вгодив усім у Парижі. Художників обурювала відсутність перспективи й композиції, глядачів – “вульгарність”, яку вони боялися називати правдою. Картина Гюстава Курбе сподобалася лише мешканцям Орнану, які змогли відчути її атмосферу, адже знали, хто на ній зображений. Ось місцеві буржуа з бакенбардами та у дорогих одежах, ось – жінки-скорботниці, які ллють сльози за померлим й нагадують суцільну чорну пляму, ось – церковний діяч із великим (на полотні – 13 см) носом. Вони могли знайти на “Похоронах в Орнані” себе, сусідів і людей, з якими ходять до храму щонеділі, тому й реагували позитивно.
Курбе – авангардист ХІХ століття. Він є одним із основоположників французького реалізму і ще до імпресіоністів наплював на академічні правила. Йому хотілося життя, досвіду, природності, а не відшліфованих форм, центрованої композиції та ідеальних людей, написаних в кількох загальноприйнятих сюжетах. Паризька публіка ставилася до жителів провінції, як до нижчих, любила підсміюватись над ними на картинах або співчувати. У будь-якому разі, відчувати свою вищість. Курбе ж написав драматичний, пафосний сюжет. Аудиторія не хотіла сприймати, що в контексті повсякденного життя простого люду можна розглядати питання життя та смерті, а не лише сільського шинку й жнив.
“Я мушу писати те, що бачу” – казав Курбе. І писав. Зрештою, якби не він, можливо, не було б імпресіонізму, а відповідно, – усього авангарду.
#пусто_розбирається
Ми дуже тішимося з нашої нової локації New Work Labs Globus. І не лише ми: Адаму Драйверу подобається читати тут лекції, Тому Гідлстону – розбирати робочі мейли, Джиму Джармушу – вивчати американську поезію, пити каву та не курити цигарки. І не лише тому, що в приміщеннях це заборонено, а й через те, що він кинув у 1986 році під час зйомок короткометражки "Кава і сигарети". Працювати завжди приємно, коли навколо тебе такі ж креативні люди. Адже це не лише простір для супер-класних лекцій (таких, як у нас ;)), але й коворкінг для всіх, кому потрібно трохи тиші, красивого дизайну, мегашвидкого інтернету та зручних диванчиків.
Вже завтра о 14.00 саме тут ми чекатимемо вас на лекцію Виживуть тільки гіпстери: Джим Джармуш. Наразі реєстрація закрита, бо кількість місць обмежена. Але слідкуйте за новинами, можливо, ще завтра вранці з'явиться декілька і ми обов'язково повідомимо про це в наших соціальних мережах. Не запізнюйтесь і до пустування!
P. S. Хтось знайшов на фото Тільду Свінтон?
Вже завтра о 14.00 саме тут ми чекатимемо вас на лекцію Виживуть тільки гіпстери: Джим Джармуш. Наразі реєстрація закрита, бо кількість місць обмежена. Але слідкуйте за новинами, можливо, ще завтра вранці з'явиться декілька і ми обов'язково повідомимо про це в наших соціальних мережах. Не запізнюйтесь і до пустування!
P. S. Хтось знайшов на фото Тільду Свінтон?