🔶 «Не лізь, середа, наперед четверга!»
🔸 Про дні тижня складено чимало приповідок. Серед них є й про середу, наприклад: «Не лізь, середа, наперед четверга» (або «не сунься…), «Добрі ви гості, та в середу трапилися...», «Середа в нас аж до пʼятниці», «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця». Чи замислювалися ви над сенсом та походженням цих висловлювань?
Сенс першої приповідки зрозумілий: він про певну ієрархію у родині чи суспільстві або у якійсь справі. Одразу пригадується «не лізь поперед батька в пекло». Однак чому середа, а не понеділок чи вівторок фігурує в якості вискочки? По-перше, слова «середа» і «четверга» певною мірою римуються, а це вже передумова того, що вони обʼєднаються в одній із паремій. По-друге, слово «середа» жіночого роду, отже її уявляли як жінку чи дівчину. А хто ж як не особи жіночої статі намагаються сунути ніс у справи, які їх не стосуються?
Інші вирази повʼязані з тим, що середа у православній традиції є пісним днем, у який не тільки існують харчові обмеження, а й певна регламентація поведінки (див. про це у нашій попередній публікації «Я в середу родилася — горе мені!» за посиланням https://www.facebook.com/photo/?fbid=595717602596941&set=a.461455909356445 або за #середа ). Отже, коли йдеться про гостей — доводиться сумувати, що вони трапилися у такий день, коли й горілки не випʼєш, не поспіваєш, не потанцюєш… А вираз «середа аж до пʼятниці» — про надто суворі умови, які розповсюджуються й на четвер, у який взагалі-то ніхто не повинен вимагати аскетичної поведінки, хіба що певної стриманості ввечері. Недарма ж кажуть: «Хто в четверг скаче, той у п'ятницю плаче». Малося на увазі, що напередодні постового дня, ввечері, не можна влаштовувати гучні вечірки. За таку зухвалість віруючі очікували швидкого покарання. Утім, приповідка «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця» — про те, що не треба всіх стригти під один гребінець, не треба навʼязувати будь-кому свій стиль поведінки, свій modus vivendi.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🔸 Про дні тижня складено чимало приповідок. Серед них є й про середу, наприклад: «Не лізь, середа, наперед четверга» (або «не сунься…), «Добрі ви гості, та в середу трапилися...», «Середа в нас аж до пʼятниці», «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця». Чи замислювалися ви над сенсом та походженням цих висловлювань?
Сенс першої приповідки зрозумілий: він про певну ієрархію у родині чи суспільстві або у якійсь справі. Одразу пригадується «не лізь поперед батька в пекло». Однак чому середа, а не понеділок чи вівторок фігурує в якості вискочки? По-перше, слова «середа» і «четверга» певною мірою римуються, а це вже передумова того, що вони обʼєднаються в одній із паремій. По-друге, слово «середа» жіночого роду, отже її уявляли як жінку чи дівчину. А хто ж як не особи жіночої статі намагаються сунути ніс у справи, які їх не стосуються?
Інші вирази повʼязані з тим, що середа у православній традиції є пісним днем, у який не тільки існують харчові обмеження, а й певна регламентація поведінки (див. про це у нашій попередній публікації «Я в середу родилася — горе мені!» за посиланням https://www.facebook.com/photo/?fbid=595717602596941&set=a.461455909356445 або за #середа ). Отже, коли йдеться про гостей — доводиться сумувати, що вони трапилися у такий день, коли й горілки не випʼєш, не поспіваєш, не потанцюєш… А вираз «середа аж до пʼятниці» — про надто суворі умови, які розповсюджуються й на четвер, у який взагалі-то ніхто не повинен вимагати аскетичної поведінки, хіба що певної стриманості ввечері. Недарма ж кажуть: «Хто в четверг скаче, той у п'ятницю плаче». Малося на увазі, що напередодні постового дня, ввечері, не можна влаштовувати гучні вечірки. За таку зухвалість віруючі очікували швидкого покарання. Утім, приповідка «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця» — про те, що не треба всіх стригти під один гребінець, не треба навʼязувати будь-кому свій стиль поведінки, свій modus vivendi.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🌿 ЗЕЛЕНИЙ ЧЕТВЕР
🔸В українському народному календареві чимало святкових дат позначено днями тижня з додаванням епітету. Серед найвідоміших — Обливальний понеділок, Права середа, Чистий четвер, Страсна пʼятниця, Поминальна субота, Прощена неділя. А четвертий день по Трійці (тобто сьогодні, 8 червня) в народі називали Зеленим четвергом (бо йшов Зелений тиждень, як його йменували в Україні), і з ним було повʼязано чимало містичних повірʼїв та обрядодій.
🔸Цього дня дітлахів особливо суворо застерігали, щоб вони не ходили в поле, мовляв, у житах водяться русалки (яких, до речі, уявляли в образі не секс-бомб, а діточок у білих сорочечках; дехто з наших інформантів розповідав, що бачив їх серед дня на власні очі та ще й дивувався, чого це дитячий садочок у спеку на поле вивели). Казали, що цього дня русалки святкують свій Великдень (його називають ще «нявським», «мавським» — від «нявка», «мавка») і зустрічних, особливо хлопців і дівчат, неодмінно спробують залоскотати.
🔸У Зелений четвер намагалися не працювати, щоб не розгнівати душі померлих (у них же Великдень, а на таке свято не працюють!), ні в якому разі не дозволялося просівати борошно в діжу, бо розплодяться русалки. Як зазначав Василь Скуратівський, цього дня пекли паски-баби, фарбували жовтим кольором яйця, тобто й справді відбувався своєрідний «ремейк» Великодня. Щоправда, шкаралупу крашанок не кидали у воду (як на людські Великодні свята), остерігаючись, що одразу тут зʼявляться русалки.
🔸 Оскільки вважалося, що русалками стають мертвонароджені та діти, які померли нехристями, а також утоплениці й інші самогубиці, батьки таких небіжчиків намагалися їхні душі пригостити парою від гарячого хлібу, який у Русалчин Великдень виставляли на підвіконня. А на кущах поблизу річок та ставків залишали шматок полотна — «на сорочечку» своїй дитині (в експедиціях нам зустрічалися люди, які робили це ще 20-30 років тому).
🔸У Зелений четвер жінки з чоловіками або дівчата (у різних селах по-різному), святково одягнені йшли в поле, несучи житній хліб, спечений на святій воді, або іншу обрядову їжу і залишали потроху на межах нив, задобрюючи таким чином русалок.
Про інші повірʼя та обрядодії, повʼязані з Зеленим четвергом, ми розповімо в одній із наших наступних заміток.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
🔸В українському народному календареві чимало святкових дат позначено днями тижня з додаванням епітету. Серед найвідоміших — Обливальний понеділок, Права середа, Чистий четвер, Страсна пʼятниця, Поминальна субота, Прощена неділя. А четвертий день по Трійці (тобто сьогодні, 8 червня) в народі називали Зеленим четвергом (бо йшов Зелений тиждень, як його йменували в Україні), і з ним було повʼязано чимало містичних повірʼїв та обрядодій.
🔸Цього дня дітлахів особливо суворо застерігали, щоб вони не ходили в поле, мовляв, у житах водяться русалки (яких, до речі, уявляли в образі не секс-бомб, а діточок у білих сорочечках; дехто з наших інформантів розповідав, що бачив їх серед дня на власні очі та ще й дивувався, чого це дитячий садочок у спеку на поле вивели). Казали, що цього дня русалки святкують свій Великдень (його називають ще «нявським», «мавським» — від «нявка», «мавка») і зустрічних, особливо хлопців і дівчат, неодмінно спробують залоскотати.
🔸У Зелений четвер намагалися не працювати, щоб не розгнівати душі померлих (у них же Великдень, а на таке свято не працюють!), ні в якому разі не дозволялося просівати борошно в діжу, бо розплодяться русалки. Як зазначав Василь Скуратівський, цього дня пекли паски-баби, фарбували жовтим кольором яйця, тобто й справді відбувався своєрідний «ремейк» Великодня. Щоправда, шкаралупу крашанок не кидали у воду (як на людські Великодні свята), остерігаючись, що одразу тут зʼявляться русалки.
🔸 Оскільки вважалося, що русалками стають мертвонароджені та діти, які померли нехристями, а також утоплениці й інші самогубиці, батьки таких небіжчиків намагалися їхні душі пригостити парою від гарячого хлібу, який у Русалчин Великдень виставляли на підвіконня. А на кущах поблизу річок та ставків залишали шматок полотна — «на сорочечку» своїй дитині (в експедиціях нам зустрічалися люди, які робили це ще 20-30 років тому).
🔸У Зелений четвер жінки з чоловіками або дівчата (у різних селах по-різному), святково одягнені йшли в поле, несучи житній хліб, спечений на святій воді, або іншу обрядову їжу і залишали потроху на межах нив, задобрюючи таким чином русалок.
Про інші повірʼя та обрядодії, повʼязані з Зеленим четвергом, ми розповімо в одній із наших наступних заміток.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
🔶 Свята Пʼятниця
🔸У попередній нашій публікації про пʼятницю ми навели деякі повірʼя мешканців Рахівського району Закарпатської області, записані нами в етнографічних експедиціях 2016 — 2017 років. Зазначимо, що серед текстів про дні тижня найбільше зафіксовано наративів саме про пʼятницю. Чому це так — поговоримо іншим разом, а зараз наведемо дещо з наших записів.
Ось характерна розповідь закарпатської інформантки про спілкування зі Святою Пʼятницею: «Я в лікарні лежала. Поклала спіраль — заболіла, почалось зараження крові, втрачала свідомість. Вставати не годна була. І сниться: приходить жінка в білому, бере за руку.
-Ти хто? Пречиста Діва? Я вмирати буду?
-Ти ще довго житимеш. Я Пʼєтниця.
Заходить медсестра:
-До вас мама прийшла.
Я просинаю, встаю і іду в корідор.
- А ви що устали?
- А мені нічо, мені добре.
Такий був цілющий сон. Пʼєтниця взяла за руку! До цього я не держала пʼєтниць, а після того почала держати пʼєтницю, тобто їм пісне, і в середу їм пісне. Старі люди дуже цінували пʼєтницю: не пекли, не стірали (кажуть — жмакати) і не шили. Казали:„Хто в пʼєтницю хліб пече, най з того кров тече! А хто в пʼєтницю жмакає, най того у голов рубає!“ За неділю дуже карало [за роботу у неділю — М.К.], і за середу, пʼєтницю. Божкаєш — поскоромився (зʼїв скоромне) і руку-ногу вломив. Якщо случайно, нехітьмо (ненароком) поскоромився, сказати треба, що забув — аби мені не хибіло, не шкодило, аби не наказаний був. І божкай дальше. Це як людина вибачиться, йому нічого не буде. Руку ламали, коли людина оскоромилася, згадала про піст і їсть далі, скоромиться — тоді карає».
🔸Одне з пояснень, чому пʼятницю треба шанувати, таке: «Шити, стірати не можна в пʼєтницю, бо Матінка Божа в пʼєтінку родилася. Було таке, що руку проколола, як шила у пʼєтницю».
Оскільки середа і пʼятниця є «жіночими» днями, то підкладати яйця під квочку треба саме у ці дні — «буде більше курочок». Це типовий приклад імітативної магії. У вівторок, четвер («чоловічі дні») не садять квочку на яйця, тому що у такому разі народиться більше півників. Утім, є люди, які «підсипають квочку у непісний день — у вівторок, четвер, суботу».«Чеснок садять у мужський день, цибулю — у жіночий».
«Ніж та сокиру у пʼєтницю не можна гострити: має ся порубати, бо держать піст. Це саме більший піст».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
🔸У попередній нашій публікації про пʼятницю ми навели деякі повірʼя мешканців Рахівського району Закарпатської області, записані нами в етнографічних експедиціях 2016 — 2017 років. Зазначимо, що серед текстів про дні тижня найбільше зафіксовано наративів саме про пʼятницю. Чому це так — поговоримо іншим разом, а зараз наведемо дещо з наших записів.
Ось характерна розповідь закарпатської інформантки про спілкування зі Святою Пʼятницею: «Я в лікарні лежала. Поклала спіраль — заболіла, почалось зараження крові, втрачала свідомість. Вставати не годна була. І сниться: приходить жінка в білому, бере за руку.
-Ти хто? Пречиста Діва? Я вмирати буду?
-Ти ще довго житимеш. Я Пʼєтниця.
Заходить медсестра:
-До вас мама прийшла.
Я просинаю, встаю і іду в корідор.
- А ви що устали?
- А мені нічо, мені добре.
Такий був цілющий сон. Пʼєтниця взяла за руку! До цього я не держала пʼєтниць, а після того почала держати пʼєтницю, тобто їм пісне, і в середу їм пісне. Старі люди дуже цінували пʼєтницю: не пекли, не стірали (кажуть — жмакати) і не шили. Казали:„Хто в пʼєтницю хліб пече, най з того кров тече! А хто в пʼєтницю жмакає, най того у голов рубає!“ За неділю дуже карало [за роботу у неділю — М.К.], і за середу, пʼєтницю. Божкаєш — поскоромився (зʼїв скоромне) і руку-ногу вломив. Якщо случайно, нехітьмо (ненароком) поскоромився, сказати треба, що забув — аби мені не хибіло, не шкодило, аби не наказаний був. І божкай дальше. Це як людина вибачиться, йому нічого не буде. Руку ламали, коли людина оскоромилася, згадала про піст і їсть далі, скоромиться — тоді карає».
🔸Одне з пояснень, чому пʼятницю треба шанувати, таке: «Шити, стірати не можна в пʼєтницю, бо Матінка Божа в пʼєтінку родилася. Було таке, що руку проколола, як шила у пʼєтницю».
Оскільки середа і пʼятниця є «жіночими» днями, то підкладати яйця під квочку треба саме у ці дні — «буде більше курочок». Це типовий приклад імітативної магії. У вівторок, четвер («чоловічі дні») не садять квочку на яйця, тому що у такому разі народиться більше півників. Утім, є люди, які «підсипають квочку у непісний день — у вівторок, четвер, суботу».«Чеснок садять у мужський день, цибулю — у жіночий».
«Ніж та сокиру у пʼєтницю не можна гострити: має ся порубати, бо держать піст. Це саме більший піст».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
🔶Клечальна субота
🔸Деякі суботи у народному календарі українців мають власні назви, і в ці дні відбуваються особливі обрядодії. Одразу зазначимо: ці дії відбуваються саме у суботу не просто так.
Безумовно, найцікавіша і найкрасивіша з «іменних» субот — Клечальна. У суботу вранці напередодні Трійці дівчата й молодиці йдуть на галявини лісу, на луки, в поля, до ставків рвати чабрець, полин, любисток, канупер (про цю рослину навіть в селах сьогодні не всі знають), аїр (його в народі, зокрема на Харківщині, називають «татарським зіллям»), яким квітчають хату — кидають на долівку, прикрашають вікна, образи, фотографії та картини на стінах, одвірки. Ввечері клечанням — гіллям липи, клену, ясеня, рідше берези чи дубу, а також обовʼязково осики — прикрашають хату, воротя і всі споруди на подвірʼї, особливо хлів. Сьогодні в тих селах, де ще зберігся цей звичай, люди зазвичай не розкажуть для чого це робиться. Однак етнографи, які працювали століття чи півстоліття тому, зʼясували, що прикрашали хати не тільки і не стільки для краси чи задля «аромотерапії».
Це був магічний засіб уберегтися від русалок, відьом та іншої нечисті, яка активізується, як вважалося, під час Зеленого тижня. До того ж внесення зелені до обійстя мало сприяти добробуту та плодючості всього, що є вдома і в господарстві. Але чому? Люди вірили, що душі померлих родичів приходять у ці дні до хати і спочивають у клечанні. Отже, якщо вони будуть задоволені пошанівком, то й допомагатимуть нащадкам. Субота взагалі у словʼян вважалася поминальним днем, тобто днем спілкування з предками; за часів християнства кілька субот у році стали називатися «батьківськими» (ми про них ще розповімо окремо), тому й Клечальна субота, яку ще називають «задушною», не стала винятком.
На Харківщині та й в інших регіонах України багато хто не вносив осику до хати — її чіпляли лише на воротях, східному куті хати (знадвору) та на загороді для худоби — як відгонний засіб. Однак купʼянські селяни зазвичай вносили, бажаючи взнати долю. Могли внести одну гілку, а могли й кілька — по кількості мешканців хати (тоді їх намічали). На ранок дивилися: якщо листя почорніло — хтось із рідних не доживе до наступної Трійці. Так субота, таємничим чином повʼязана з Потойбіччям, могла дати знати, чого чекати у близькому майбутньому.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#клечальнасубота
#субота
🔸Деякі суботи у народному календарі українців мають власні назви, і в ці дні відбуваються особливі обрядодії. Одразу зазначимо: ці дії відбуваються саме у суботу не просто так.
Безумовно, найцікавіша і найкрасивіша з «іменних» субот — Клечальна. У суботу вранці напередодні Трійці дівчата й молодиці йдуть на галявини лісу, на луки, в поля, до ставків рвати чабрець, полин, любисток, канупер (про цю рослину навіть в селах сьогодні не всі знають), аїр (його в народі, зокрема на Харківщині, називають «татарським зіллям»), яким квітчають хату — кидають на долівку, прикрашають вікна, образи, фотографії та картини на стінах, одвірки. Ввечері клечанням — гіллям липи, клену, ясеня, рідше берези чи дубу, а також обовʼязково осики — прикрашають хату, воротя і всі споруди на подвірʼї, особливо хлів. Сьогодні в тих селах, де ще зберігся цей звичай, люди зазвичай не розкажуть для чого це робиться. Однак етнографи, які працювали століття чи півстоліття тому, зʼясували, що прикрашали хати не тільки і не стільки для краси чи задля «аромотерапії».
Це був магічний засіб уберегтися від русалок, відьом та іншої нечисті, яка активізується, як вважалося, під час Зеленого тижня. До того ж внесення зелені до обійстя мало сприяти добробуту та плодючості всього, що є вдома і в господарстві. Але чому? Люди вірили, що душі померлих родичів приходять у ці дні до хати і спочивають у клечанні. Отже, якщо вони будуть задоволені пошанівком, то й допомагатимуть нащадкам. Субота взагалі у словʼян вважалася поминальним днем, тобто днем спілкування з предками; за часів християнства кілька субот у році стали називатися «батьківськими» (ми про них ще розповімо окремо), тому й Клечальна субота, яку ще називають «задушною», не стала винятком.
На Харківщині та й в інших регіонах України багато хто не вносив осику до хати — її чіпляли лише на воротях, східному куті хати (знадвору) та на загороді для худоби — як відгонний засіб. Однак купʼянські селяни зазвичай вносили, бажаючи взнати долю. Могли внести одну гілку, а могли й кілька — по кількості мешканців хати (тоді їх намічали). На ранок дивилися: якщо листя почорніло — хтось із рідних не доживе до наступної Трійці. Так субота, таємничим чином повʼязана з Потойбіччям, могла дати знати, чого чекати у близькому майбутньому.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#клечальнасубота
#субота
🔶 Коли, як і для чого «гонили шуляка»?
🔸 У перший понеділок після Зелених свят починається Петрівка — піст перед святом Петра і Павла. У центральних районах України цей день часто називали «понеділковими заговинами», а на західних теренах — Розіграми і навіть Чортовим днем. На Гуцульщині цього дня намагалися не працювати. Про повірʼя, повʼязані з цим днем, розповімо у наших подальших публікаціях, а зараз згадаємо лише один цікавий ритуал, детальні описи якого вченим вдалося зафіксувати у другій половині ХІХ ст. переважно на Поділлі.
Саме цього понеділка заміжні жінки влаштовували обряд, який мав назву «Гонити шуляка (шуліку)». Сільські матрони збиралися у шинку або біля річки чи у когось на городі. З гілок, хусток, сіна та інших матеріалів вони робили «шуляка». Розстеляли рушничок і клали перед ним трохи зерняток, хлібинку, сир, мʼясо, цибулинку й інше, що Бог послав, припрошували пригощатися — і яструб «клював» із великим задоволенням. У цей же час жінки, сидячи навколо і частуючись горілкою, наставляли «новонародженого»: «Не йди до курей, а йди до падла!». А потім розігрувалися кумедні сценки з життя шуляка — весілля, народження шуляченя тощо. Вони супроводжувалися веселими танцями і піснями зазвичай з еротичним підтекстом, а частіше з відкритим сороміцьким сенсом. Врешті-решт «шуляченька» розривали на шматки і кожна з учасниць обряду викупала свою хустку.
Прагматичний сенс цього магічного ритуалу полягав у тому, щоб хижак не чіпав курчат. А методи «впливу» були ті ж самі, що й в інших обрядодіях, повʼязаних зі «спілкуванням» із небезпечними істотами. Пригадаймо, як тричі запрошував Мороза вечеряти господар на Святвечір, виходячи на подвірʼя з ложкою куті, а то й з цілим горщиком. Задобрити небажаного «гостя», налагодити добрі стосунки — найперше, що робила людина ще в архаїчні часи. Але і ритуальне знищення — давня практика, і вона використовувалася в даному обряді, як наприклад, і у купальському ритуалі похорону чи знищення (після належного вшанування) Марени (вона могла бути і в образі ляльки), тобто Мари (Смерті), яка не повинна була заважати зростанню рослин у полі та на вгороді.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
#понеділок
#понеділковізаговини
#розігри
#гонитишуляка
🔸 У перший понеділок після Зелених свят починається Петрівка — піст перед святом Петра і Павла. У центральних районах України цей день часто називали «понеділковими заговинами», а на західних теренах — Розіграми і навіть Чортовим днем. На Гуцульщині цього дня намагалися не працювати. Про повірʼя, повʼязані з цим днем, розповімо у наших подальших публікаціях, а зараз згадаємо лише один цікавий ритуал, детальні описи якого вченим вдалося зафіксувати у другій половині ХІХ ст. переважно на Поділлі.
Саме цього понеділка заміжні жінки влаштовували обряд, який мав назву «Гонити шуляка (шуліку)». Сільські матрони збиралися у шинку або біля річки чи у когось на городі. З гілок, хусток, сіна та інших матеріалів вони робили «шуляка». Розстеляли рушничок і клали перед ним трохи зерняток, хлібинку, сир, мʼясо, цибулинку й інше, що Бог послав, припрошували пригощатися — і яструб «клював» із великим задоволенням. У цей же час жінки, сидячи навколо і частуючись горілкою, наставляли «новонародженого»: «Не йди до курей, а йди до падла!». А потім розігрувалися кумедні сценки з життя шуляка — весілля, народження шуляченя тощо. Вони супроводжувалися веселими танцями і піснями зазвичай з еротичним підтекстом, а частіше з відкритим сороміцьким сенсом. Врешті-решт «шуляченька» розривали на шматки і кожна з учасниць обряду викупала свою хустку.
Прагматичний сенс цього магічного ритуалу полягав у тому, щоб хижак не чіпав курчат. А методи «впливу» були ті ж самі, що й в інших обрядодіях, повʼязаних зі «спілкуванням» із небезпечними істотами. Пригадаймо, як тричі запрошував Мороза вечеряти господар на Святвечір, виходячи на подвірʼя з ложкою куті, а то й з цілим горщиком. Задобрити небажаного «гостя», налагодити добрі стосунки — найперше, що робила людина ще в архаїчні часи. Але і ритуальне знищення — давня практика, і вона використовувалася в даному обряді, як наприклад, і у купальському ритуалі похорону чи знищення (після належного вшанування) Марени (вона могла бути і в образі ляльки), тобто Мари (Смерті), яка не повинна була заважати зростанню рослин у полі та на вгороді.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
#понеділок
#понеділковізаговини
#розігри
#гонитишуляка
🔶 «У вівторок світ заснувався»?
На більшості теренів України, та й в інших словʼянських землях, широко розповсюдженим є уявлення: «в понеділок світ заснувався». Однак у гуцулів існує повірʼя, що «у вівторок світ заснувався». Чому ж так? Логіка є насправді як в першому, так і в другому випадку.
Понеділок починає тиждень, тому коли ж мав заснуватися світ, як не у перший день? Однак у понеділок, згідно поширеним нормативам, не радять вирушати в дорогу, розпочинати серйозні справи. Отже, за міркуваннями гуцулів, Бог не міг засновувати світ у такий негарний день. А у вівторок, як відомо, «початків сорок». Чому б тоді і світу не бути заснованому саме у вівторок?
До речі, міфологи кажуть, що у давніх римлян другий день тижня вважався повʼязаним із Марсом, який спочатку був не богом війни, а сприяв гарному врожаєві та плодючості свійських тварин, отже звідси — позитивна семантика вівторка: усе, що почнеться цього дня, буде вдалим. До того ж вівторок — другий день тижня, тобто число його парне. Парність у багатьох ситуаціях сприймалася ще в архаїчній культурі як абсолютно необхідна річ (наприклад, у весільній обрядовості) і гарантувала успіх у тій чи іншій справі.
Сприйняття вівторка як сакралізованого дня на Гуцульщині викликало й відповідну типологічну пошану: оскільки цього дня світ заснувався, то жінкам по вівторках «снувати не вільно».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
#гуцули
На більшості теренів України, та й в інших словʼянських землях, широко розповсюдженим є уявлення: «в понеділок світ заснувався». Однак у гуцулів існує повірʼя, що «у вівторок світ заснувався». Чому ж так? Логіка є насправді як в першому, так і в другому випадку.
Понеділок починає тиждень, тому коли ж мав заснуватися світ, як не у перший день? Однак у понеділок, згідно поширеним нормативам, не радять вирушати в дорогу, розпочинати серйозні справи. Отже, за міркуваннями гуцулів, Бог не міг засновувати світ у такий негарний день. А у вівторок, як відомо, «початків сорок». Чому б тоді і світу не бути заснованому саме у вівторок?
До речі, міфологи кажуть, що у давніх римлян другий день тижня вважався повʼязаним із Марсом, який спочатку був не богом війни, а сприяв гарному врожаєві та плодючості свійських тварин, отже звідси — позитивна семантика вівторка: усе, що почнеться цього дня, буде вдалим. До того ж вівторок — другий день тижня, тобто число його парне. Парність у багатьох ситуаціях сприймалася ще в архаїчній культурі як абсолютно необхідна річ (наприклад, у весільній обрядовості) і гарантувала успіх у тій чи іншій справі.
Сприйняття вівторка як сакралізованого дня на Гуцульщині викликало й відповідну типологічну пошану: оскільки цього дня світ заснувався, то жінкам по вівторках «снувати не вільно».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
#гуцули
🔶 «То не біда, що без риби середа»
🔸 Ми вже писали, що у середу діяли постові заборони (https://www.facebook.com/photo?fbid=633691252132909&set=a.461455909356445 або #середа), тому середі не дуже раділи, хоча й не надто страждали: «То не біда, що без риби середа». Однак в усіх словʼян у цей день існувала заборона на певні жіночі роботи (у звʼязку з тим, що Середа уявлялася жінкою, день вважався «жіночим», про що нагадувала й граматична форма слова), бо це розцінювалося як неповага до «господині» цієї доби. У середу, як і в пʼятницю, заборонялося прядіння, ткацтво, шиття. Українці, як і серби, у ці дні не кроїли одяг, боячись каліцтва.
Болгари й словаки по середах не мили голову, особливо жінки, щоб не овдовіти (українки з тієї самої причини не мили голову по понеділках); болгарки були впевнені, що у разі порушення заборони у середу на миття голови у них можуть згоріти діти разом із хатою. Болгарські чоловіки цього дня не голилися, а серби й боснійці навіть не розчісували волосся, аби нічого не трапилося.
У Карпатському регіоні вважалося, що той, хто буде в середу прясти чи шити, страждатиме на головний біль чи кольки: гострі інструменти, які використовуються у цих виробничих процесах, віртуально «колотимуть» голову чи шлунок порушника «табу».
Серби по середах не прали білизну, щоб у мертвих вода не текла з рота, і взагалі дуже боялися порушити піст чи інші заборони цього дня, бо вважалося, що цей гріх не можна відмолити, оскільки нема церкви святої Середи (на відміну від церкви Параскеви-Пʼятниці).
В українців, як в інших словʼян, у ніч на середу заборонялися інтимні стосунки (бо піст!). Українці, як і болгари, вірили, що дитина, яка мала якусь фізичну чи психічну ваду, була зачата батьками саме в цю нещасну ніч або в іншу ніч перед постом чи під час нього, тому українки в такі ночі взагалі намагалися лягти окремо від чоловіків.
Однак людину, яка народилася у середу, білоруси вважали щасливою. Нічого дивного, адже середа вважалася посвяченою Богородиці (звідси й піст, і заборона на певні жіночі роботи), тому покровителькою народженому в «її день» стає сама Матір Божа.
Михайло Красиков,
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#середа
🔸 Ми вже писали, що у середу діяли постові заборони (https://www.facebook.com/photo?fbid=633691252132909&set=a.461455909356445 або #середа), тому середі не дуже раділи, хоча й не надто страждали: «То не біда, що без риби середа». Однак в усіх словʼян у цей день існувала заборона на певні жіночі роботи (у звʼязку з тим, що Середа уявлялася жінкою, день вважався «жіночим», про що нагадувала й граматична форма слова), бо це розцінювалося як неповага до «господині» цієї доби. У середу, як і в пʼятницю, заборонялося прядіння, ткацтво, шиття. Українці, як і серби, у ці дні не кроїли одяг, боячись каліцтва.
Болгари й словаки по середах не мили голову, особливо жінки, щоб не овдовіти (українки з тієї самої причини не мили голову по понеділках); болгарки були впевнені, що у разі порушення заборони у середу на миття голови у них можуть згоріти діти разом із хатою. Болгарські чоловіки цього дня не голилися, а серби й боснійці навіть не розчісували волосся, аби нічого не трапилося.
У Карпатському регіоні вважалося, що той, хто буде в середу прясти чи шити, страждатиме на головний біль чи кольки: гострі інструменти, які використовуються у цих виробничих процесах, віртуально «колотимуть» голову чи шлунок порушника «табу».
Серби по середах не прали білизну, щоб у мертвих вода не текла з рота, і взагалі дуже боялися порушити піст чи інші заборони цього дня, бо вважалося, що цей гріх не можна відмолити, оскільки нема церкви святої Середи (на відміну від церкви Параскеви-Пʼятниці).
В українців, як в інших словʼян, у ніч на середу заборонялися інтимні стосунки (бо піст!). Українці, як і болгари, вірили, що дитина, яка мала якусь фізичну чи психічну ваду, була зачата батьками саме в цю нещасну ніч або в іншу ніч перед постом чи під час нього, тому українки в такі ночі взагалі намагалися лягти окремо від чоловіків.
Однак людину, яка народилася у середу, білоруси вважали щасливою. Нічого дивного, адже середа вважалася посвяченою Богородиці (звідси й піст, і заборона на певні жіночі роботи), тому покровителькою народженому в «її день» стає сама Матір Божа.
Михайло Красиков,
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#середа
🔶 Нявський Великдень, або Зелений четвер
Як і обіцяли, продовжуємо розповідь про один із «іменних» четвергів року. У попередньому пості
https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/pfbid02zbiFR2aF58AVSwHgD3qWhdAa4B8UNzeFjDpHiHmpuRPkhxbQXXGcuZe4vbRZJqznl ми розказали про деякі повірʼя, повʼязані з Зеленим четвергом — кульмінацією Зелених свят. Сьогодні додамо ще кілька шкіців до характеристики цього неймовірного дня.
Петро Васильович Іванов, невтомний дослідник Купʼянщини, у книзі «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии» (1907) відзначав, що на «русалкін Великдень» на Троїцькому тижні, за повірʼями слобожан, русалки виходять з води й бігають по полях та городах, розшукуючи своїх батьків. Якщо батьки не поминали їх у суботу напередодні Трійці, русалка, впіймавши, скажімо, таку забудькувату мати, починає її лоскотати, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала». Й зазвичай залоскоче до смерти. До речі, вираз «помру зо сміху» — ймовірно, походить саме з цього повірʼя, бо людина помирає не від лоскотання як такого, а від надмірного сміху, який виникає як фізіологічна реакція на нього, точніше від асфіксії, яка може трапитися, коли людина, як кажуть, «аж захлинається сміхом» (випадки смерті від сміху відомі ще з часів античності).
Головним оберегом від русалок був полин, цього дня люди, а особливо дівчата й хлопці, з ним не розставалися. Однак в якості апотропеїв у Нявський Великдень й взагалі протягом усіх Зелених свят молодь (і не тільки) носила із собою також запашну лепеху (аїр), любисток, шовкову траву, холодну мʼяту.
За народними повірʼями, якщо людина цього дня працює в полі (тобто не шанує велике свято русалок), нявки намагаються їй всіляко перешкоджати робити свою справу і неодмінно надішлють на посіви стихійне лихо.
Цього четверга прийнято було дбати й про безпеку худоби. Господині поливали молоком дорогу, якою ходили корівки до водопою чи в поле на випас, приносячи таким чином жертву русалкам.
Михайло Красиков,
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#ЛабораторіядослідженьНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
Як і обіцяли, продовжуємо розповідь про один із «іменних» четвергів року. У попередньому пості
https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/pfbid02zbiFR2aF58AVSwHgD3qWhdAa4B8UNzeFjDpHiHmpuRPkhxbQXXGcuZe4vbRZJqznl ми розказали про деякі повірʼя, повʼязані з Зеленим четвергом — кульмінацією Зелених свят. Сьогодні додамо ще кілька шкіців до характеристики цього неймовірного дня.
Петро Васильович Іванов, невтомний дослідник Купʼянщини, у книзі «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии» (1907) відзначав, що на «русалкін Великдень» на Троїцькому тижні, за повірʼями слобожан, русалки виходять з води й бігають по полях та городах, розшукуючи своїх батьків. Якщо батьки не поминали їх у суботу напередодні Трійці, русалка, впіймавши, скажімо, таку забудькувату мати, починає її лоскотати, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала». Й зазвичай залоскоче до смерти. До речі, вираз «помру зо сміху» — ймовірно, походить саме з цього повірʼя, бо людина помирає не від лоскотання як такого, а від надмірного сміху, який виникає як фізіологічна реакція на нього, точніше від асфіксії, яка може трапитися, коли людина, як кажуть, «аж захлинається сміхом» (випадки смерті від сміху відомі ще з часів античності).
Головним оберегом від русалок був полин, цього дня люди, а особливо дівчата й хлопці, з ним не розставалися. Однак в якості апотропеїв у Нявський Великдень й взагалі протягом усіх Зелених свят молодь (і не тільки) носила із собою також запашну лепеху (аїр), любисток, шовкову траву, холодну мʼяту.
За народними повірʼями, якщо людина цього дня працює в полі (тобто не шанує велике свято русалок), нявки намагаються їй всіляко перешкоджати робити свою справу і неодмінно надішлють на посіви стихійне лихо.
Цього четверга прийнято було дбати й про безпеку худоби. Господині поливали молоком дорогу, якою ходили корівки до водопою чи в поле на випас, приносячи таким чином жертву русалкам.
Михайло Красиков,
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#ЛабораторіядослідженьНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
🔶 Як Пʼятниця стала криницею
🔸Про святу Параскеву-Пʼятницю записано безліч оповідань, частину з яких ми наводили у минулих постах про цей день тижня: https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/pfbid02z3q1j99TjqNyV7wArQfuLypg45dxsZkbMjRYEjmRwejwCR63TWjqVQejyJzQtkNQl;
https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/pfbid02HPYbSjQAXW9K5wDmrFY5MPpQAjXe9bK6NHLBcWgfyABKwg7ENyEcCz2bqVprtcvMl.
Більшість із них – про появу святої Пʼятінки, яка приходить до людини, що порушує заборону на певні види праці у цей день або не дотримується посту і відповідних правил поведінки. Сьогодні ми хочемо навести призабуту оповідку, яка суттєво відрізняється від типових розповідей про зустріч із святою Пʼятницею. Записав її Василь Петрович Милорадович (1846 – 1911), випускник юридичного факультету Харківського університету, знаний етнограф, знавець народного побуту Полтавщини. Опублікована вона була у його статті «Лесная Лубенщина» у часописі «Киевская старина» (1900, №10, відд. 1, с. 60).
«Оце яр, а оце гора, і свята Парасковея на горі вийшла. Прийшов мужик косить болота. Вона спрашує того мужика: „Де мені спочить сісти?“. А він їй одказує: „Піди в болоті сядь!“. Сміється. Так вона пішла і сіла в болоті, а потім криницею стала. Той мужик обʼявив людям. Пішли, очистили криницю. Вона як сіла – іконою оказалась. І на тій іконі підпись: щоб на десяту пятницю собирались, молебствовали. Узяли її охранили, дзвоничку зробили, і на десятую пятницю молебствують і воду беруть, умиваются, як рани, боль, од лихорадки. І на ту пятницю собираєтся ярмарок, горят свічки цілу ніч. Пісень співають, петрівки – так їй пожелалось, тій Парасковеї. Обрікаются співать і молебни править. Співають цілу ніч. Парасковея підішла водою із чужого краю».
Взагалі-то у народних апокрифах Ісус і святі жартів над собою не люблять і за них карають (згадаймо легенду про те, як чоловік, який хотів жартома налякати Христа, перетворився на ведмедя і змушений тепер час від часу ревти), але у даному випадку явно знущальна пропозиція «дамі» сісти відпочити на болоті, як не дивно, не була сприйнята як образа. А далі «жива» Параскева стає іконою в криниці. І це надзвичайно популярний мотив у всіх словʼян – про те, як та чи інша ікона зʼявилась у криниці, «вийшла» з неї. Наприклад, село Богородичне у Донецькій області, поблизу Святогірської лаври, отримало свою назву від того, що там свого часу в криниці зʼявилася ікона Богородиці й почалися певні чудеса.
Зазвичай світські пісні намагалися не співати у пісні дні, особливо у пʼятницю. Однак Парасковея у наведеному оповіданні навіть наполягає, щоб не тільки молились, але й співали петрівки. Пояснити це можна тим, що Петрівський піст не суворий і в сенсі харчових обмежень (бо люди тяжко працюють на полі), і в сенсі особистої поведінки.
Легенд про походження криниць чимало, але щоб на криницю перетворилася якась свята – ще пошукати.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ.
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
🔸Про святу Параскеву-Пʼятницю записано безліч оповідань, частину з яких ми наводили у минулих постах про цей день тижня: https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/pfbid02z3q1j99TjqNyV7wArQfuLypg45dxsZkbMjRYEjmRwejwCR63TWjqVQejyJzQtkNQl;
https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/pfbid02HPYbSjQAXW9K5wDmrFY5MPpQAjXe9bK6NHLBcWgfyABKwg7ENyEcCz2bqVprtcvMl.
Більшість із них – про появу святої Пʼятінки, яка приходить до людини, що порушує заборону на певні види праці у цей день або не дотримується посту і відповідних правил поведінки. Сьогодні ми хочемо навести призабуту оповідку, яка суттєво відрізняється від типових розповідей про зустріч із святою Пʼятницею. Записав її Василь Петрович Милорадович (1846 – 1911), випускник юридичного факультету Харківського університету, знаний етнограф, знавець народного побуту Полтавщини. Опублікована вона була у його статті «Лесная Лубенщина» у часописі «Киевская старина» (1900, №10, відд. 1, с. 60).
«Оце яр, а оце гора, і свята Парасковея на горі вийшла. Прийшов мужик косить болота. Вона спрашує того мужика: „Де мені спочить сісти?“. А він їй одказує: „Піди в болоті сядь!“. Сміється. Так вона пішла і сіла в болоті, а потім криницею стала. Той мужик обʼявив людям. Пішли, очистили криницю. Вона як сіла – іконою оказалась. І на тій іконі підпись: щоб на десяту пятницю собирались, молебствовали. Узяли її охранили, дзвоничку зробили, і на десятую пятницю молебствують і воду беруть, умиваются, як рани, боль, од лихорадки. І на ту пятницю собираєтся ярмарок, горят свічки цілу ніч. Пісень співають, петрівки – так їй пожелалось, тій Парасковеї. Обрікаются співать і молебни править. Співають цілу ніч. Парасковея підішла водою із чужого краю».
Взагалі-то у народних апокрифах Ісус і святі жартів над собою не люблять і за них карають (згадаймо легенду про те, як чоловік, який хотів жартома налякати Христа, перетворився на ведмедя і змушений тепер час від часу ревти), але у даному випадку явно знущальна пропозиція «дамі» сісти відпочити на болоті, як не дивно, не була сприйнята як образа. А далі «жива» Параскева стає іконою в криниці. І це надзвичайно популярний мотив у всіх словʼян – про те, як та чи інша ікона зʼявилась у криниці, «вийшла» з неї. Наприклад, село Богородичне у Донецькій області, поблизу Святогірської лаври, отримало свою назву від того, що там свого часу в криниці зʼявилася ікона Богородиці й почалися певні чудеса.
Зазвичай світські пісні намагалися не співати у пісні дні, особливо у пʼятницю. Однак Парасковея у наведеному оповіданні навіть наполягає, щоб не тільки молились, але й співали петрівки. Пояснити це можна тим, що Петрівський піст не суворий і в сенсі харчових обмежень (бо люди тяжко працюють на полі), і в сенсі особистої поведінки.
Легенд про походження криниць чимало, але щоб на криницю перетворилася якась свята – ще пошукати.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ.
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
Facebook
Log in to Facebook
Log in to Facebook to start sharing and connecting with your friends, family and people you know.
🔶 «И медвідь у суботу миєтци тай говорить „Отченаш“»
🔸У розвідці «Субота — не робота?» ( https://www.facebook.com/photo/?fbid=697158442412357&set=a.393595082768696 ) ми писали, посилаючись на слобожанського дослідника Петра Васильовича Іванова (1837 — 1931) про те, що місцеві сільські жінки по суботах понад сто років тому обовʼязково вимивали в хаті лавки і стіл, лугом мили голову собі, чоловікові та дітям. Такі традиції були характерні для всіх куточків України.
Про гуцульські суботні звичаї зібрав цікаві матеріали визначний громадсько-політичний діяч краю, письменник і неабиякий етнограф, репресований радянською владою, Петро Шекерик-Доників (1889 — після 1940). У роботі «Рік полудь звичєїв и віровань гуцулів» він теж констатує, як і Іванов, що «порєдні ґаздині у суботи миют у хатах лавиці, столи, полиці тай помости, аби у хатах чисто було під неділю». Ввечері всі у хаті миються, чешуться, а чоловіки голяться. Жінки ж «вимивают голов горєчєм окропом, змішєним з бураковим боршєм, чєшутциФ, тай заплітаютци. Дехто — то навіть купаєтци у суботу. Ни митиси и ни чесатиси у суботу — це ниспасний гріх, бо нихарному хрестєнинови гріх лишєтиси на неділю. Старики приказуют, шо навіть и медвідь у суботу миєтци тай говорит „Отченаш“ — а ни то чьоловік би це ни робив».
Поняття «ритуальної чистоти» відомо у ритуальних практиках багатьох народів. Часто це прописується як вимога у «священних книгах»: людина не може звертатися до Бога, якщо вона не здійснила ритуал омовіння (хай навіть піском, якщо нема води поруч). Особливо розроблені ці ритуали в іудеїв та мусульман. Але і у християн, як ми бачимо, були (і частково є) подібні звичаї та уявлення. Неділя — свято спілкування з Богом, йти до церкви людина має чистою фізично і духовно ( з чистими помислами) і повернутися треба у чисту оселю, щоб зберегти відчуття небесної чистоти, до якої випадає шанс долучитися під час богослужіння.
Гуцули вірили, що тому, хто девʼять субот поспіль не митиметься, не розчісуватиметься й не голитиметься (з чоловіків), не переодягатиметься у новий одяг, явиться чорт — бо приймає за свого.
А ще в Карпатському регіоні й досі надзвичайно розповсюджене повірʼя (ми його фіксували десятки разів у Прикарпатті та Закарпатті), що чорта можна «висидіти». Одна з головних умов — не митися. П. Шекерик-Доників так розповідає про це колоритною гуцульською говіркою: «Кажут, шо єк би узєв східної суботи перше єйце від курки-писківки чьорної, вимастив то єйце вуглем на чьорно, тай аби си сам вимастив сажев и то єйце аби поклав собі пид ліве плечє, тай голий аби си сховав у хаті за комен на пічь, то за девʼєть день, ни вмиваючіси, ні молічіси й ні докого ничьо ни говорєчі, викльочів би з того єйця «девʼятьденника — чьорта».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#субота
🔸У розвідці «Субота — не робота?» ( https://www.facebook.com/photo/?fbid=697158442412357&set=a.393595082768696 ) ми писали, посилаючись на слобожанського дослідника Петра Васильовича Іванова (1837 — 1931) про те, що місцеві сільські жінки по суботах понад сто років тому обовʼязково вимивали в хаті лавки і стіл, лугом мили голову собі, чоловікові та дітям. Такі традиції були характерні для всіх куточків України.
Про гуцульські суботні звичаї зібрав цікаві матеріали визначний громадсько-політичний діяч краю, письменник і неабиякий етнограф, репресований радянською владою, Петро Шекерик-Доників (1889 — після 1940). У роботі «Рік полудь звичєїв и віровань гуцулів» він теж констатує, як і Іванов, що «порєдні ґаздині у суботи миют у хатах лавиці, столи, полиці тай помости, аби у хатах чисто було під неділю». Ввечері всі у хаті миються, чешуться, а чоловіки голяться. Жінки ж «вимивают голов горєчєм окропом, змішєним з бураковим боршєм, чєшутциФ, тай заплітаютци. Дехто — то навіть купаєтци у суботу. Ни митиси и ни чесатиси у суботу — це ниспасний гріх, бо нихарному хрестєнинови гріх лишєтиси на неділю. Старики приказуют, шо навіть и медвідь у суботу миєтци тай говорит „Отченаш“ — а ни то чьоловік би це ни робив».
Поняття «ритуальної чистоти» відомо у ритуальних практиках багатьох народів. Часто це прописується як вимога у «священних книгах»: людина не може звертатися до Бога, якщо вона не здійснила ритуал омовіння (хай навіть піском, якщо нема води поруч). Особливо розроблені ці ритуали в іудеїв та мусульман. Але і у християн, як ми бачимо, були (і частково є) подібні звичаї та уявлення. Неділя — свято спілкування з Богом, йти до церкви людина має чистою фізично і духовно ( з чистими помислами) і повернутися треба у чисту оселю, щоб зберегти відчуття небесної чистоти, до якої випадає шанс долучитися під час богослужіння.
Гуцули вірили, що тому, хто девʼять субот поспіль не митиметься, не розчісуватиметься й не голитиметься (з чоловіків), не переодягатиметься у новий одяг, явиться чорт — бо приймає за свого.
А ще в Карпатському регіоні й досі надзвичайно розповсюджене повірʼя (ми його фіксували десятки разів у Прикарпатті та Закарпатті), що чорта можна «висидіти». Одна з головних умов — не митися. П. Шекерик-Доників так розповідає про це колоритною гуцульською говіркою: «Кажут, шо єк би узєв східної суботи перше єйце від курки-писківки чьорної, вимастив то єйце вуглем на чьорно, тай аби си сам вимастив сажев и то єйце аби поклав собі пид ліве плечє, тай голий аби си сховав у хаті за комен на пічь, то за девʼєть день, ни вмиваючіси, ні молічіси й ні докого ничьо ни говорєчі, викльочів би з того єйця «девʼятьденника — чьорта».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#субота
🔶 «Не печіть хліба у неділю...»
🔸У свято, неділю і пʼятницю хліб намагалися не пекти, а якщо вже край треба було спекти, то пекли стільки, скільки можна було поїсти за день. Однак траплялися порушниці правила «не можна на неділю заводить багато хліба», і про їхнє покарання та на підтвердження цієї суворої регламентації на Лубенщині розповідали таку жахливу історію, яку доніс до нас етнограф Василь Милорадович: «У неділю нікому не можна багато хліба пекти, тільки скільки поживе, аби поїли у неділю. У жінки було багато дітей і стала вона напікать на жнива, приїхала с поля у суботу увечері та й учинила діжу. У неділю вранці встала вона, пішла до куми сірника позичать, коли прийде — у печі в неї горить. Вона пішла кумі хвалиться, що в печі горить, коли прийде — вже й діжа замішана. Пішла вона впять до куми хвалится, вернулась — коли вже й покачано. Пішла вона впять до куми, прийшла, коли посажений у піч хліб; ізнову вона йде до куми, вертаєтся, аж хліб, повитяганий с печі, уже на лаві, і дід сидить на покуті і труна коло лави стоїть. Дід каже: «Напекла хліба?» «Напекла, дідусю». «Поїж сьогодні його». «Не поїм, порозношу по людях». «Ні, сама й поїж». «Ні, не поїм». «Ну, надівай своє те, що на смерть, та лягай у труну». Вона пішла, вбралася, понадівала те, що на смерть, каже: «У мене дитина маленька на печі лежить, возьму її з собою». «Ні, тільки попрощайся». Вона лягла у труну, дід закрив труну і хто знає, де й дівсь. Люде йдуть з церкви, прийшов її чоловік додому, коли труна в хаті. А він ізлякався, став її одкривать, коли не одкриваєтся, він став рубать, одпилювать — кров іде, кричить жінка. Він тоді повіз скрізь по Києвах по великих, у Єрусалим повіз. Жінка та каже людям: «Кайтесь, люде добрі, на мені, не печіть хліба у неділю, бо я це хліб пекла і се мені так сталось — моліться Богу за мене грішну».
Вміли лякати у ХІХ столітті!
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
🔸У свято, неділю і пʼятницю хліб намагалися не пекти, а якщо вже край треба було спекти, то пекли стільки, скільки можна було поїсти за день. Однак траплялися порушниці правила «не можна на неділю заводить багато хліба», і про їхнє покарання та на підтвердження цієї суворої регламентації на Лубенщині розповідали таку жахливу історію, яку доніс до нас етнограф Василь Милорадович: «У неділю нікому не можна багато хліба пекти, тільки скільки поживе, аби поїли у неділю. У жінки було багато дітей і стала вона напікать на жнива, приїхала с поля у суботу увечері та й учинила діжу. У неділю вранці встала вона, пішла до куми сірника позичать, коли прийде — у печі в неї горить. Вона пішла кумі хвалиться, що в печі горить, коли прийде — вже й діжа замішана. Пішла вона впять до куми хвалится, вернулась — коли вже й покачано. Пішла вона впять до куми, прийшла, коли посажений у піч хліб; ізнову вона йде до куми, вертаєтся, аж хліб, повитяганий с печі, уже на лаві, і дід сидить на покуті і труна коло лави стоїть. Дід каже: «Напекла хліба?» «Напекла, дідусю». «Поїж сьогодні його». «Не поїм, порозношу по людях». «Ні, сама й поїж». «Ні, не поїм». «Ну, надівай своє те, що на смерть, та лягай у труну». Вона пішла, вбралася, понадівала те, що на смерть, каже: «У мене дитина маленька на печі лежить, возьму її з собою». «Ні, тільки попрощайся». Вона лягла у труну, дід закрив труну і хто знає, де й дівсь. Люде йдуть з церкви, прийшов її чоловік додому, коли труна в хаті. А він ізлякався, став її одкривать, коли не одкриваєтся, він став рубать, одпилювать — кров іде, кричить жінка. Він тоді повіз скрізь по Києвах по великих, у Єрусалим повіз. Жінка та каже людям: «Кайтесь, люде добрі, на мені, не печіть хліба у неділю, бо я це хліб пекла і се мені так сталось — моліться Богу за мене грішну».
Вміли лякати у ХІХ столітті!
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
🔶Добридень, пане Понеділку!
🔸У вас є знайомі на прізвище Понеділок? У мене є. А ще є знайомці на прізвища Середа і Субота. Є також Неділько. Тільки прізвищ Четвер і Пʼятниця ще не зустрічалося, хоча ми памʼятаємо, що у Робінзона Крузо був друг-слуга на прізвище Пʼятниця (а прозвав він його так, бо зустрів саме у цей день тижня).
Чому ж виникли прізвища (а спочатку, мабуть, прізвиська), які співпадають з назвами днів тижня. Гадаємо — все просто: ці люди народилися у відповідний день. Не знаємо, наскільки обґрунтовані дописи психологів та екстрасенсів, які виводять характер і навіть долю людини з факту її народження у певний день. Але чому б не ознайомитися з такими спробами узагальнень?
Щодо понеділка — загальна думка така: народжені в понеділок — люди нещасливі. Недарма ж співалося у популярному фільмі про дикунів з «острова Невезения»: Что они ни делают — не идут дела, видно, в понедельник их мама родила.
Вважається, що люди, народжені у понеділок, не здатні на великі справи, тим більше подвиги, хоча характер у них рішучий. Багато в їхній поведінці залежить від настрою. Моральних повчань вони не люблять (а хто їх любить?), тому стати ворогом Понеділка легко — просто повчіть його жити. Такі люди доволі балакучі, полюбляють, щоб їх слухали й час від часу хвалили. У борг не дають, а про свої борги швидко забувають. Завжди помічають чужі «ляпи» та «косяки» і можуть висміяти при всіх. Їдять багато мʼяса. Люблять квіти. Ті, хто народився ближче до вечора, мʼякіші й добріші. Про це пише Н.І. Степанова у книзі «Большая книга магии».
Хто знає про себе чи про когось, що він зʼявився на світ у понеділок, перевірте цю характеристику — наскільки вона відповідає дійсності стосовно вас чи вашого знайомого. Будемо вдячні, якщо напишете про це в коментарях.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
🔸У вас є знайомі на прізвище Понеділок? У мене є. А ще є знайомці на прізвища Середа і Субота. Є також Неділько. Тільки прізвищ Четвер і Пʼятниця ще не зустрічалося, хоча ми памʼятаємо, що у Робінзона Крузо був друг-слуга на прізвище Пʼятниця (а прозвав він його так, бо зустрів саме у цей день тижня).
Чому ж виникли прізвища (а спочатку, мабуть, прізвиська), які співпадають з назвами днів тижня. Гадаємо — все просто: ці люди народилися у відповідний день. Не знаємо, наскільки обґрунтовані дописи психологів та екстрасенсів, які виводять характер і навіть долю людини з факту її народження у певний день. Але чому б не ознайомитися з такими спробами узагальнень?
Щодо понеділка — загальна думка така: народжені в понеділок — люди нещасливі. Недарма ж співалося у популярному фільмі про дикунів з «острова Невезения»: Что они ни делают — не идут дела, видно, в понедельник их мама родила.
Вважається, що люди, народжені у понеділок, не здатні на великі справи, тим більше подвиги, хоча характер у них рішучий. Багато в їхній поведінці залежить від настрою. Моральних повчань вони не люблять (а хто їх любить?), тому стати ворогом Понеділка легко — просто повчіть його жити. Такі люди доволі балакучі, полюбляють, щоб їх слухали й час від часу хвалили. У борг не дають, а про свої борги швидко забувають. Завжди помічають чужі «ляпи» та «косяки» і можуть висміяти при всіх. Їдять багато мʼяса. Люблять квіти. Ті, хто народився ближче до вечора, мʼякіші й добріші. Про це пише Н.І. Степанова у книзі «Большая книга магии».
Хто знає про себе чи про когось, що він зʼявився на світ у понеділок, перевірте цю характеристику — наскільки вона відповідає дійсності стосовно вас чи вашого знайомого. Будемо вдячні, якщо напишете про це в коментарях.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
ВІВТОРОК — ЧАС ВЕЛИКИХ ПОЧИНАНЬ
🔶 Якщо у вас наполеонівські плани, то починати їх здійснювати варто не інакше як у вівторок. Саме цьому вчить традиційна народна культура українців та інших словʼянських народів.
Переїзд на постійне чи тамчасове місце проживання, початок будівництва хати чи інших споруд, влаштування на нову роботу — все це краще робити у вівторок.
🔶 Завдяки тому, що вівторок йде другим за рахунком після понеділка днем тижня, що відбито й у його назві, тобто є п а р н и м, цей день здавна вважався найкращим для сватання. Коли ж ще шукати пару, як не у вівторок? А от шлюб цього дня не беруть, бо наступний день — середа, коли треба постувати. Негативний вплив «сусідки» позначився на прикметі: хто у вівторок одружується, разом жити не будуть. Вважається, що й діти, нарожені у такій родині, довго не житимуть.
🔶 Вівторок має репутацію найкращого дня, коли дитину відлучають від грудей: вона не буде просити соску, швидко навчиться їсти ложкою.
У вівторок господині зажинали перший сніп. Сіяти теж намагалися почати саме у вівторок.
«Підсипати квочку», тобто саджати курку-несушку на яйця, селянки теж радять у вівторок.
Квасити капусту жінки в Україні полюбляють тоді, коли Місяць росте, і тільки у «чоловічий» день, але й серед понеділка, вівторка й четверга обирають з більшим задоволенням саме вівторок.
🔶 Чого не роблять у вівторок, так це не садять картоплю, бо її черва поточить. Чому? А тому, що в назві дня є звук «р» (як і в слові «четвер»). Є цей звук і в слові «червак». Така фонетична подібність носіям традиційної культури здавалася невипадковою, отже краще садити картоплю у дні, в назві яких отого небезпечного «р» нема.
Михайло Красиков,
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🔶 Якщо у вас наполеонівські плани, то починати їх здійснювати варто не інакше як у вівторок. Саме цьому вчить традиційна народна культура українців та інших словʼянських народів.
Переїзд на постійне чи тамчасове місце проживання, початок будівництва хати чи інших споруд, влаштування на нову роботу — все це краще робити у вівторок.
🔶 Завдяки тому, що вівторок йде другим за рахунком після понеділка днем тижня, що відбито й у його назві, тобто є п а р н и м, цей день здавна вважався найкращим для сватання. Коли ж ще шукати пару, як не у вівторок? А от шлюб цього дня не беруть, бо наступний день — середа, коли треба постувати. Негативний вплив «сусідки» позначився на прикметі: хто у вівторок одружується, разом жити не будуть. Вважається, що й діти, нарожені у такій родині, довго не житимуть.
🔶 Вівторок має репутацію найкращого дня, коли дитину відлучають від грудей: вона не буде просити соску, швидко навчиться їсти ложкою.
У вівторок господині зажинали перший сніп. Сіяти теж намагалися почати саме у вівторок.
«Підсипати квочку», тобто саджати курку-несушку на яйця, селянки теж радять у вівторок.
Квасити капусту жінки в Україні полюбляють тоді, коли Місяць росте, і тільки у «чоловічий» день, але й серед понеділка, вівторка й четверга обирають з більшим задоволенням саме вівторок.
🔶 Чого не роблять у вівторок, так це не садять картоплю, бо її черва поточить. Чому? А тому, що в назві дня є звук «р» (як і в слові «четвер»). Є цей звук і в слові «червак». Така фонетична подібність носіям традиційної культури здавалася невипадковою, отже краще садити картоплю у дні, в назві яких отого небезпечного «р» нема.
Михайло Красиков,
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🔶Фольклорно-етнографічний матеріал «Середохрестя», рубрика «Дні тижня»
🔸Середа на четвертому тижні Великого посту — особлива. Вона поділяє піст навпіл. Цю середу називають «середохресною», а ще кажуть «Середопістя», «Хрестя», «Поклони». Побутувало красиве повірʼя, що в цей день піст у прямому сенсі ламався й можна було реально почути тріск. Почути його мав честь лише той, хто старанно постував. Вважалося, що цей містичний шум і тріск відбувається опівночі — з середи на четвер. Тож «праведники» у цей час не спали — прислухалися, а дехто й на вулицю виходив. Ще б пак: хто цей звук почує, протягом року не хворітиме і ніколи кістки не зламає!
До цього дня обовʼязково пекли ритуальний хрест (зазвичай не один). А в деяких селах Поділля пекли обрядове печиво у формі землеробських знарядь. Люди вірили, що ці хрести й борони магічним чином сприятимуть гарному врожаєві, нададуть силу землі й людині, яка на ній працює. Їх клали в зерно, зберігали до весни й їхали з ними сіяти зернові. В полі частину сакрального печива зʼїдали, а частину закопували в землю, аби вона добре родила.
Бувало, пекли хрести по кількості тих, хто буде сіяти, в один хрест клали копійку. На полі кожен брав з воза по хресту, ламав його; у кого виявлявся грошик, вважався щасливим — він і починав сівбу.
На Київщині та Лівобережній Україні часто пекли цієї середи «хрестопоклінний хліб». Частину цього хліба споживали, а частину ховали в комору, занурювали у зерно,
яким збиралися засівати поле. Коли наставав час сіяти, мішок із зерном і хлібинами
везли на поле, батько клав хліб на землю, молився, потім відламував шматок, їв і
пригощав помічників й промовляв: «Дай, Боже, і на той рік їсти свій хліб!». Часто
рештки хліба закопували (іноді брали дві хлібини; одну їли, а другу заривали у землю).
Іноді на Київщині «хрестопоклінним» вважався тільки перший хліб, спечений цієї середи, інші не мали такої сили. Це пояснюється ініціальною магією, надзвичайно популярною в традиційній народній культурі: усе перше наділене чимось надзвичайним.
На Харківщині були свої нюанси у відзначенні середини посту. Про них ми розповімо у наступній публікації, присвяченій середі.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#середа
#середохрестя
🔸Середа на четвертому тижні Великого посту — особлива. Вона поділяє піст навпіл. Цю середу називають «середохресною», а ще кажуть «Середопістя», «Хрестя», «Поклони». Побутувало красиве повірʼя, що в цей день піст у прямому сенсі ламався й можна було реально почути тріск. Почути його мав честь лише той, хто старанно постував. Вважалося, що цей містичний шум і тріск відбувається опівночі — з середи на четвер. Тож «праведники» у цей час не спали — прислухалися, а дехто й на вулицю виходив. Ще б пак: хто цей звук почує, протягом року не хворітиме і ніколи кістки не зламає!
До цього дня обовʼязково пекли ритуальний хрест (зазвичай не один). А в деяких селах Поділля пекли обрядове печиво у формі землеробських знарядь. Люди вірили, що ці хрести й борони магічним чином сприятимуть гарному врожаєві, нададуть силу землі й людині, яка на ній працює. Їх клали в зерно, зберігали до весни й їхали з ними сіяти зернові. В полі частину сакрального печива зʼїдали, а частину закопували в землю, аби вона добре родила.
Бувало, пекли хрести по кількості тих, хто буде сіяти, в один хрест клали копійку. На полі кожен брав з воза по хресту, ламав його; у кого виявлявся грошик, вважався щасливим — він і починав сівбу.
На Київщині та Лівобережній Україні часто пекли цієї середи «хрестопоклінний хліб». Частину цього хліба споживали, а частину ховали в комору, занурювали у зерно,
яким збиралися засівати поле. Коли наставав час сіяти, мішок із зерном і хлібинами
везли на поле, батько клав хліб на землю, молився, потім відламував шматок, їв і
пригощав помічників й промовляв: «Дай, Боже, і на той рік їсти свій хліб!». Часто
рештки хліба закопували (іноді брали дві хлібини; одну їли, а другу заривали у землю).
Іноді на Київщині «хрестопоклінним» вважався тільки перший хліб, спечений цієї середи, інші не мали такої сили. Це пояснюється ініціальною магією, надзвичайно популярною в традиційній народній культурі: усе перше наділене чимось надзвичайним.
На Харківщині були свої нюанси у відзначенні середини посту. Про них ми розповімо у наступній публікації, присвяченій середі.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#середа
#середохрестя
🔶Чому — «після дощику в четвер»?
🔸В українців є чимало фразеологізмів, які означають «ніколи»: «на турецьку паску», «після другого пришестя», «коли рак на горі свисне», «коли на долоні волосся виросте», «як пʼявка крикне», «як корова заспіває», «як виросте гарбуз на вербі», «як виросте трава на помості», «після морковкина заговини», «на Миколи та ніколи». Такий само сенс є у виразу «після дощику в четвер». Хоча іноді так кажуть і про подію, яка теоретично може статися, але невідомо коли.
Чому ж тут йдеться саме про четвер? Відповідь проста: у давніх словʼян цей день був присвячений Перунові, богові-громовержцю. Полабська назва четверга — «Перунов день», на Поліссі четвер на четвертому тижні після Великодня називають «Громовим днем». Заборони та приписи, яких треба було дотримуватися у четвер, аби не постраждати від блискавки та граду, відомі у багатьох індоєвропейських народів.
Олександр Авраменко, зазначаючи, що Перун був покровителем землеробів і відав дощами, громами та блискавками, так трактує походження вислову «після дощику в четвер»: «Кожного четверга Перунові приносили жертву і просили, щоб послав дощ. Але часто четверги минали один за одним, а дощ так і не йшов. Так і постав іронічний вислів "після дощику в четвер", тобто ніколи». Те саме твердять й інші сучасні коментатори: «Русичі свято вірили, що Перун може дати дощ, якщо його добре попросити про це. У головного слов’янського бога був навіть свій день, коли прохання приносили максимальний ефект. Це четвер. <...> Абсолютно зрозуміло, що ні благання, ні день, ні що-небудь ще не могли вплинути на опади і їх кількість. Тому відсутність дощу і стало приводом для появи виразу „після дощику в четвер“, яке стало позначати те, що не виповниться ніколи і ні за яких обставин».
Ці пояснення здаються цілком логічними сучасному читачеві, який не надто знайомий із міфологічною свідомістю. Насправді ж іронія і скепсис, тим більше по відношенню до сакральних постатей, — явище достатньо нове, абсолютно не властиве людині архаїчного суспільства. Нема дощу після жертвоприношень — значить жертва недостатня, погано просили, бог гнівається тощо. Ніхто не вважав, що більше не варто звертатися до «вищої інстанції», якщо вона не реагує на прохання й «подарунки». І якщо дощ врешті-решт йшов, це розглядали не як випадковість чи примху погоди, а саме як результат колективних зусиль громади чи окремих її представників (жерців) з викликання дощу. У часи словʼянського язичництва люди не мали сумнівів у тому, що дощ неодмінно піде у Перунів день, якщо бог буде задоволений поведінкою людей.
Фраза ж «після дощику в четвер» у сенсі «ніколи» могла народитися лише у християнізованому суспільстві, коли відбувалася з боку церковників свідома дискредитація поганських богів, демонстрація їхньої неспроможності впливати на вирішення життєвих проблем вчорашніх язичників. Утім, православʼя у разі посухи прекрасно проводило ритуали викликання дощу, щоправда, не обовʼязково по четвергах.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
🔸В українців є чимало фразеологізмів, які означають «ніколи»: «на турецьку паску», «після другого пришестя», «коли рак на горі свисне», «коли на долоні волосся виросте», «як пʼявка крикне», «як корова заспіває», «як виросте гарбуз на вербі», «як виросте трава на помості», «після морковкина заговини», «на Миколи та ніколи». Такий само сенс є у виразу «після дощику в четвер». Хоча іноді так кажуть і про подію, яка теоретично може статися, але невідомо коли.
Чому ж тут йдеться саме про четвер? Відповідь проста: у давніх словʼян цей день був присвячений Перунові, богові-громовержцю. Полабська назва четверга — «Перунов день», на Поліссі четвер на четвертому тижні після Великодня називають «Громовим днем». Заборони та приписи, яких треба було дотримуватися у четвер, аби не постраждати від блискавки та граду, відомі у багатьох індоєвропейських народів.
Олександр Авраменко, зазначаючи, що Перун був покровителем землеробів і відав дощами, громами та блискавками, так трактує походження вислову «після дощику в четвер»: «Кожного четверга Перунові приносили жертву і просили, щоб послав дощ. Але часто четверги минали один за одним, а дощ так і не йшов. Так і постав іронічний вислів "після дощику в четвер", тобто ніколи». Те саме твердять й інші сучасні коментатори: «Русичі свято вірили, що Перун може дати дощ, якщо його добре попросити про це. У головного слов’янського бога був навіть свій день, коли прохання приносили максимальний ефект. Це четвер. <...> Абсолютно зрозуміло, що ні благання, ні день, ні що-небудь ще не могли вплинути на опади і їх кількість. Тому відсутність дощу і стало приводом для появи виразу „після дощику в четвер“, яке стало позначати те, що не виповниться ніколи і ні за яких обставин».
Ці пояснення здаються цілком логічними сучасному читачеві, який не надто знайомий із міфологічною свідомістю. Насправді ж іронія і скепсис, тим більше по відношенню до сакральних постатей, — явище достатньо нове, абсолютно не властиве людині архаїчного суспільства. Нема дощу після жертвоприношень — значить жертва недостатня, погано просили, бог гнівається тощо. Ніхто не вважав, що більше не варто звертатися до «вищої інстанції», якщо вона не реагує на прохання й «подарунки». І якщо дощ врешті-решт йшов, це розглядали не як випадковість чи примху погоди, а саме як результат колективних зусиль громади чи окремих її представників (жерців) з викликання дощу. У часи словʼянського язичництва люди не мали сумнівів у тому, що дощ неодмінно піде у Перунів день, якщо бог буде задоволений поведінкою людей.
Фраза ж «після дощику в четвер» у сенсі «ніколи» могла народитися лише у християнізованому суспільстві, коли відбувалася з боку церковників свідома дискредитація поганських богів, демонстрація їхньої неспроможності впливати на вирішення життєвих проблем вчорашніх язичників. Утім, православʼя у разі посухи прекрасно проводило ритуали викликання дощу, щоправда, не обовʼязково по четвергах.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
«У пʼятницю добрі люди не прядуть»
У всіх християнських народів пʼятниця вважається нещасливим днем. Особливо несприятлива вона для виконання певних робіт. Категорично забороняється цього дня прясти. Європейці у ХІХ столітті навіть розповідали про те, що у порушниці табу неодмінно згорить прядка, а саму жінку унесе вітер.
Українці, як свідчив етнограф В.П. Милорадович, казали: «У пʼятницю добрі люди не прядуть». На Харківщині неслухняних начебто карало таким чином: «Тій жінці, що пряде у пʼятницю, пробивають горло клоччям на тім світі, а на сім коноплі не будуть родить і горобці їх питимуть» (клоччя — грубе волокно, що використовувалось для виготовлення мішків та ряден).
Заборонялися по пʼятницях і всі роботи з підготовки до прядіння: «Не можно тіпать, терти, мняти конопель, мичок микать. Як тіпать коноплі, то лихорадка тіпатиме. У пʼятницю коноплями не трусить, щоб очей не запорошить. І пʼятниця плачеться дуже: ми їй очі порошим». У цьому повірʼї бачимо характерний для традиційної народної культури психологічний паралелізм, який базується на співпадінні назви виробничого процесу і симптому хвороби — тіпання. За логікою магічного мислення, тіпання тіла хворого на лихоманку є карою за тіпання конопель у день, коли такі дії є табуйованими.
Запорошити очі — не собі, а небіжчикам, тобто предкам-покровителям і антропоморфній Пʼятниці — можна було саме під час тіпання волокна конопель, коли витрушувалося з нього «терміття» і виділялося багато пороху.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
У всіх християнських народів пʼятниця вважається нещасливим днем. Особливо несприятлива вона для виконання певних робіт. Категорично забороняється цього дня прясти. Європейці у ХІХ столітті навіть розповідали про те, що у порушниці табу неодмінно згорить прядка, а саму жінку унесе вітер.
Українці, як свідчив етнограф В.П. Милорадович, казали: «У пʼятницю добрі люди не прядуть». На Харківщині неслухняних начебто карало таким чином: «Тій жінці, що пряде у пʼятницю, пробивають горло клоччям на тім світі, а на сім коноплі не будуть родить і горобці їх питимуть» (клоччя — грубе волокно, що використовувалось для виготовлення мішків та ряден).
Заборонялися по пʼятницях і всі роботи з підготовки до прядіння: «Не можно тіпать, терти, мняти конопель, мичок микать. Як тіпать коноплі, то лихорадка тіпатиме. У пʼятницю коноплями не трусить, щоб очей не запорошить. І пʼятниця плачеться дуже: ми їй очі порошим». У цьому повірʼї бачимо характерний для традиційної народної культури психологічний паралелізм, який базується на співпадінні назви виробничого процесу і симптому хвороби — тіпання. За логікою магічного мислення, тіпання тіла хворого на лихоманку є карою за тіпання конопель у день, коли такі дії є табуйованими.
Запорошити очі — не собі, а небіжчикам, тобто предкам-покровителям і антропоморфній Пʼятниці — можна було саме під час тіпання волокна конопель, коли витрушувалося з нього «терміття» і виділялося багато пороху.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
🔶Субітки
🔸Багато хто з нас чекає суботу з нетерпінням: нарешті можна відпочити! Але протягом століть було чимало людей, зокрема й в Україні, які наближення суботи очікували з жахом. Йдеться про школярів.
На відміну від Англії, де школяриків лупцювали по пʼятницях, для українських «мучеників науки» (мучеників — у прямому сенсі) «Судний день» наставав у суботу, звідки й назва цього звичаю — «субітка». «Давали субітки» всім, хіба що тим, хто лінувався, прогулював, не виконував завдань, лаявся, бешкетував, крав, був нечемним із дорослими, призначалася більша кількість ударів — як кара, а зразковим учням — менша, для «профілактики». Найчастіше били пучечками різок, зазвичай із берези, звідси й вираз — «скуштувати березової каші». Покарання супроводжувалося читанням молитви «Памʼятай день суботній...», тому й називалася ця процедура «нагадуванням». В українській, як і в західноєвропейській традиції, за побиття треба було ще й дякувати. Григорій Квітка-Основʼяненко в романі «Пан Халявский» докладно описав ритуал «давання субітки». Найкращий учень звертався до дяка від імені учнівської громади: «Мир ти, благий учителю наш!». На що той відказував: «Треба бити вас». А потім викликав по черзі: «Пане Петре!» чи «Пане Закрутинський!» і лупив у залежності від провини. Тих, хто особливо завинив, бив «дрібним дробом», «як барабанщик по барабану», що називалося «глумлінням». Отримавши «гарячих», хлопець кланявся й дякував: «Благодарствую, пане-вчителю, за наученіє». У відповідь чув: «Сіє тобі за минулі й майбутні прогрішення. Памʼятай день суботній до грядущої суботи, йди з миром». Тобто це був ще й «аванс» на найближчий тиждень. Справді: що б не вчинив школяр протягом наступних 6 днів, його не били, покарання відтерміновувалося до суботи.
Кількість і сила ударів були не регламентовані, «давали духопелу» від 1 до 300 разів. Після найбільшої кількості ударів дитина могла померти (що трапилося, наприклад, із товаришем І. Нечуя-Левицького по Богуславському училищу), але це не вважалося карним злочином, батьки не мали права притягти до суду садиста-«вчителя».
До речі, на різки діти ще й здавали гроші.
Детально традицію суботніх покарань у школах та бурсах України дослідив Олександр Курочкін у статті «Ритуал „субітки“ та інші методи етнопедагогіки покарання» (https://ekmair.ukma.edu.ua/items/3c040154-2859-4ef0-9d77-b2edeb07bf33). Тут ви знайдете чимало вражаючих фактів такої «педагогіки».
Система фізичних покарань у Росії була скасована 17 квітня 1863 року.
Зі своїх шкільних років, які припали на 1960-ті — 1970-ті, не пригадую жодного випадку, щоб вчитель не те що побив, але й замахнувся на учня. Сьогодні кожний факт в Україні, коли педагог підіймає руку на вихованця, набуває резонансу й засуджується громадськістю. Такого «вчителя» можуть звільнити з роботи. Але в 70 (!) країнах і досі дозволені фізичні покарання учнів, зокрема й у 18 (!) штатах США.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#субота
#субітки
🔸Багато хто з нас чекає суботу з нетерпінням: нарешті можна відпочити! Але протягом століть було чимало людей, зокрема й в Україні, які наближення суботи очікували з жахом. Йдеться про школярів.
На відміну від Англії, де школяриків лупцювали по пʼятницях, для українських «мучеників науки» (мучеників — у прямому сенсі) «Судний день» наставав у суботу, звідки й назва цього звичаю — «субітка». «Давали субітки» всім, хіба що тим, хто лінувався, прогулював, не виконував завдань, лаявся, бешкетував, крав, був нечемним із дорослими, призначалася більша кількість ударів — як кара, а зразковим учням — менша, для «профілактики». Найчастіше били пучечками різок, зазвичай із берези, звідси й вираз — «скуштувати березової каші». Покарання супроводжувалося читанням молитви «Памʼятай день суботній...», тому й називалася ця процедура «нагадуванням». В українській, як і в західноєвропейській традиції, за побиття треба було ще й дякувати. Григорій Квітка-Основʼяненко в романі «Пан Халявский» докладно описав ритуал «давання субітки». Найкращий учень звертався до дяка від імені учнівської громади: «Мир ти, благий учителю наш!». На що той відказував: «Треба бити вас». А потім викликав по черзі: «Пане Петре!» чи «Пане Закрутинський!» і лупив у залежності від провини. Тих, хто особливо завинив, бив «дрібним дробом», «як барабанщик по барабану», що називалося «глумлінням». Отримавши «гарячих», хлопець кланявся й дякував: «Благодарствую, пане-вчителю, за наученіє». У відповідь чув: «Сіє тобі за минулі й майбутні прогрішення. Памʼятай день суботній до грядущої суботи, йди з миром». Тобто це був ще й «аванс» на найближчий тиждень. Справді: що б не вчинив школяр протягом наступних 6 днів, його не били, покарання відтерміновувалося до суботи.
Кількість і сила ударів були не регламентовані, «давали духопелу» від 1 до 300 разів. Після найбільшої кількості ударів дитина могла померти (що трапилося, наприклад, із товаришем І. Нечуя-Левицького по Богуславському училищу), але це не вважалося карним злочином, батьки не мали права притягти до суду садиста-«вчителя».
До речі, на різки діти ще й здавали гроші.
Детально традицію суботніх покарань у школах та бурсах України дослідив Олександр Курочкін у статті «Ритуал „субітки“ та інші методи етнопедагогіки покарання» (https://ekmair.ukma.edu.ua/items/3c040154-2859-4ef0-9d77-b2edeb07bf33). Тут ви знайдете чимало вражаючих фактів такої «педагогіки».
Система фізичних покарань у Росії була скасована 17 квітня 1863 року.
Зі своїх шкільних років, які припали на 1960-ті — 1970-ті, не пригадую жодного випадку, щоб вчитель не те що побив, але й замахнувся на учня. Сьогодні кожний факт в Україні, коли педагог підіймає руку на вихованця, набуває резонансу й засуджується громадськістю. Такого «вчителя» можуть звільнити з роботи. Але в 70 (!) країнах і досі дозволені фізичні покарання учнів, зокрема й у 18 (!) штатах США.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#субота
#субітки
ekmair.ukma.edu.ua
Ритуал "субітки" та інші методи етнопедагогіки покарання
Автор розглядає жорстокі прийоми й методи старої шкільної науки, не закликаючи до їх відродження
і застосування.
і застосування.
«Притули до серця, чи буде пекти тебе?»
Ми вже розповідали у попередніх дописах про неділю ( https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/618638350304866, https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/653398193495548, https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/684477117054322), яка недарма зветься «святою», що цього дня табуюються майже всі роботи, але особливо гріховним вважається випікання хліба. Наведемо ще цікаву легенду, записану Василем Петровичем Милорадовичем (1846 — 1911) у с. Тишок Лубенського повіту Полтавської губернії наприкінці ХІХ ст. Вона, як і інші подібні тексти, нагадує жанр «мораліте» часів західноєвропейського середньовіччя.
«Пекла хазйяка в неділю паляниці. Тільки що посажала в піч, вийшла, увійшла в хату, коли сидить жінка, каже: „Виймай уже хліб із печі“. Хазяйка каже: „Ще не спікся“. „Уже спікся“. Коли виняла, коли вже готове. Розломила ту паляницю та жінка, що вийшла, каже: „Притули до серця, чи буде пекти тебе?“ Притулила та хазяйка собі до серця, потім зачала кричать: „О, пече, пече!“ „А що, — каже та, — хорошо, як тобі пече? То так ви нас печете у неділю“. Хліб там і уріс проти серця, не можна одірвать. І стали її по світам водить, стали людей прохать: „Кайтеся, — каже вона людям, — на мені, не печіть хліба у неділю“».
В іншій повчальній легенді, записаній тим же фольклористом в селі Бересточі на Лубенщині, до грішниці, яка в неділю спекла пʼятеро хлібів, «прийшла дівка і взяла первий хліб і розломила той хліб, розідрала і приложила жінці до грудей і начала вона кричать, а дівка спрашує: „Зачім ти проти неділі учиняла діжу?“». Здивована жінка запитує дивну «гостю»: «“Що ж ви таке є?“ „Я свята неділонька, і ти должна мене штить і прибирать і стать на колінки і Богу помолиться“. Стала та жінка на коліна падать і просить: „Свята неділонька, помилуй мене!“ І та каже: „Я на тебе положеніє маю на діток, а щоб ти лежала у постелі год цілий. Ісказуй другим людям, щоб вони каялися і щоб вони за мене Богу молилися“».
Зазначимо, що як би не розкаювалася людина, покарання все одно відбувається. Причому воно обовʼязково має набути розголосу й стати уроком для тих, хто нехтує встановленими Богом правилами.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
Ми вже розповідали у попередніх дописах про неділю ( https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/618638350304866, https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/653398193495548, https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/684477117054322), яка недарма зветься «святою», що цього дня табуюються майже всі роботи, але особливо гріховним вважається випікання хліба. Наведемо ще цікаву легенду, записану Василем Петровичем Милорадовичем (1846 — 1911) у с. Тишок Лубенського повіту Полтавської губернії наприкінці ХІХ ст. Вона, як і інші подібні тексти, нагадує жанр «мораліте» часів західноєвропейського середньовіччя.
«Пекла хазйяка в неділю паляниці. Тільки що посажала в піч, вийшла, увійшла в хату, коли сидить жінка, каже: „Виймай уже хліб із печі“. Хазяйка каже: „Ще не спікся“. „Уже спікся“. Коли виняла, коли вже готове. Розломила ту паляницю та жінка, що вийшла, каже: „Притули до серця, чи буде пекти тебе?“ Притулила та хазяйка собі до серця, потім зачала кричать: „О, пече, пече!“ „А що, — каже та, — хорошо, як тобі пече? То так ви нас печете у неділю“. Хліб там і уріс проти серця, не можна одірвать. І стали її по світам водить, стали людей прохать: „Кайтеся, — каже вона людям, — на мені, не печіть хліба у неділю“».
В іншій повчальній легенді, записаній тим же фольклористом в селі Бересточі на Лубенщині, до грішниці, яка в неділю спекла пʼятеро хлібів, «прийшла дівка і взяла первий хліб і розломила той хліб, розідрала і приложила жінці до грудей і начала вона кричать, а дівка спрашує: „Зачім ти проти неділі учиняла діжу?“». Здивована жінка запитує дивну «гостю»: «“Що ж ви таке є?“ „Я свята неділонька, і ти должна мене штить і прибирать і стать на колінки і Богу помолиться“. Стала та жінка на коліна падать і просить: „Свята неділонька, помилуй мене!“ І та каже: „Я на тебе положеніє маю на діток, а щоб ти лежала у постелі год цілий. Ісказуй другим людям, щоб вони каялися і щоб вони за мене Богу молилися“».
Зазначимо, що як би не розкаювалася людина, покарання все одно відбувається. Причому воно обовʼязково має набути розголосу й стати уроком для тих, хто нехтує встановленими Богом правилами.
Михайло Красиков
провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
Іменні середи
Усі дні тижня в традиційній народній культурі словʼян мають протягом року певну кількість іменних назв. Якби серед днів тижня проводився чемпіонат за кількостю таких особливих назв, середа, можливо, була б чемпіонкою. Надто вже їх багато. Згадаємо сьогодні деякі з них.
Середу на Масляному тижні на Поліссі називали Скоромною, бо цього дня не дотримувалися традиційного для цього дня посту. У Карпатах цю середу називали Білою. Так само називали її й серби, хоч була у них й інша її назва — Сирна.
Середу на першому тижні Великого посту католики називають Попільною.
Середу на четвертому тижні Великого посту українці, як і всі словʼяни, іменують Середопостям чи Середохрестям (див. про це нашу попередню публікацію: https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=702338911934809&id=100064761184281).
Середу на Страсному тижні поліщуки та мешканці Карпатського регіону називають Темною або Чорною. А ще називають її «Дровяная страсть»: цього дня поминають померлих нехрещених дітей. У хаті миють усе деревʼяне, готуючись до Великодня.
Середу на Великодньому тижні на Поліссі називають Сухою, Градовою, Громничною. Цього дня не можна навіть торкатися землі, щоб град не побив посівів. У деяких місцевостях цього регіону так називають середу на Фоминому тижні. «Від грому» святкують також третю або четверту середу між Великоднем та Вознесінням, називаючи її так само.
Четверту середу після Великодня в Полісському регіоні називають Переплавною, Поплавною, Половенською: вважається, що цього дня Бог (за іншою версією — Богородиця) перепливає через річку, і після цієї середи вже дозволялося купатися: Бог благословив! У сербів ця середа називається Средорусою, Русою, Русаною: цього дня не працюють заради здоровʼя людей та худоби, а також щоб поля та будинки не були затоплені; у цей день забороняється місити тісто, варити, прати, купати дітей, голитися і навіть розчісуватися.
Середу перед Трійцею поліщуки називають Градовою, Градобійною, Кривою. Забороняються роботи на городі. Купусту, буряк та інші овочі не садять цього дня, бо виросте все криве, червиве, мале.
І це ще не всі іменні середи!
Михайло Красиков провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#середа
Усі дні тижня в традиційній народній культурі словʼян мають протягом року певну кількість іменних назв. Якби серед днів тижня проводився чемпіонат за кількостю таких особливих назв, середа, можливо, була б чемпіонкою. Надто вже їх багато. Згадаємо сьогодні деякі з них.
Середу на Масляному тижні на Поліссі називали Скоромною, бо цього дня не дотримувалися традиційного для цього дня посту. У Карпатах цю середу називали Білою. Так само називали її й серби, хоч була у них й інша її назва — Сирна.
Середу на першому тижні Великого посту католики називають Попільною.
Середу на четвертому тижні Великого посту українці, як і всі словʼяни, іменують Середопостям чи Середохрестям (див. про це нашу попередню публікацію: https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=702338911934809&id=100064761184281).
Середу на Страсному тижні поліщуки та мешканці Карпатського регіону називають Темною або Чорною. А ще називають її «Дровяная страсть»: цього дня поминають померлих нехрещених дітей. У хаті миють усе деревʼяне, готуючись до Великодня.
Середу на Великодньому тижні на Поліссі називають Сухою, Градовою, Громничною. Цього дня не можна навіть торкатися землі, щоб град не побив посівів. У деяких місцевостях цього регіону так називають середу на Фоминому тижні. «Від грому» святкують також третю або четверту середу між Великоднем та Вознесінням, називаючи її так само.
Четверту середу після Великодня в Полісському регіоні називають Переплавною, Поплавною, Половенською: вважається, що цього дня Бог (за іншою версією — Богородиця) перепливає через річку, і після цієї середи вже дозволялося купатися: Бог благословив! У сербів ця середа називається Средорусою, Русою, Русаною: цього дня не працюють заради здоровʼя людей та худоби, а також щоб поля та будинки не були затоплені; у цей день забороняється місити тісто, варити, прати, купати дітей, голитися і навіть розчісуватися.
Середу перед Трійцею поліщуки називають Градовою, Градобійною, Кривою. Забороняються роботи на городі. Купусту, буряк та інші овочі не садять цього дня, бо виросте все криве, червиве, мале.
І це ще не всі іменні середи!
Михайло Красиков провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#середа
Facebook
Log in to Facebook
Log in to Facebook to start sharing and connecting with your friends, family and people you know.