Субота — не робота?
Хто не чув вислів: «Субота — не робота»? На Купʼянщині повна версія його понад 100 років тому звучала так: «Субота — не робота: помий, помаж та й спати ляж». Проте, як слушно зауважував слобожанський етнограф Петро Іванов, в дійсності субота для селянок — один із найтяжчих робочих днів тижня. Чому? Тому що, крім звичайних повсякденних справ, кожна хороша господиня у суботу обовʼязково мила стіл і лавки у хаті, підмазувала долівку та припічок (навіть у найгорячіший час, зокрема у жнива, вона знаходила час обмазати піч і простір навколо), зігрівала воду і лугом мила голову чоловікові та дітям, а також готувала всій родині чисту білизну. Отже, в українському традиційному селі субота ніяким «вихідним днем», особливо для жіноцтва, не була.
Більше того, дехто вважав за потрібне саме у суботу починати великі справи, наприклад, будівництво хати, бо субота вважається «легким днем» — можливо, тому, що це день перед таким жаданим відпочинком — неділею. Орина Никифорівна Костенко, 1902 р.н., мешканка с. Сковородинівка Золочівського району Харківської області, казала нам, що за її памʼяті «тільки у суботу починали будувати; закладщини робили у церковний день». Дослідниця Є. Смолинська також констатувала, що саме субота як найлегший день вважалася найкращим моментом для закладщин. У Рахівському районі Закарпатської області, за нашими записами 2016 — 2017 років, теж переважає думка: «Саме легше дом вʼязати (робити основу — М.К.) у суботу, вівторок, четвер. Саме ліпше — в суботу. Це легкий день. А як в понеділок почнеш — робота йде довго і нудно». Закарпатські лісники розповідали: «Крупну роботу краще починати в суботу: це задній у тижні день, наприкінці тижня. Нам лісосіку давали робити, і ми йшли в суботу, хоч був вихідний, рубали дві-три смереки, щоб скоріше зробити. Якщо в суботу успішно і швидко йде, то й далі робота легко піде». Та й інші мешканці цього регіону переконані: «Починати роботу краще в суботу, бо як в понеділок, довго тягнутиметься, а в суботу — скоро кінчиш».
Однак чимало українців у ХІХ столітті не починали серйозних справ у цей день. П. Іванов так пояснював мотиви цих селян: «В субботу не следует начинать нового дела, потому что и свет (творение) в субботу кончился» (тут і далі курсив наш — М.К.). Наші гуцульські інформанти також аргументували уникання суботи як дня початку великих справ логічною абсурдністю ситуації, обумовленої антонімічністю ключових понять: «В суботу недобре починати будь-яку роботу: кінець тижня».
Матеріал підготував Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ.
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#субота
Хто не чув вислів: «Субота — не робота»? На Купʼянщині повна версія його понад 100 років тому звучала так: «Субота — не робота: помий, помаж та й спати ляж». Проте, як слушно зауважував слобожанський етнограф Петро Іванов, в дійсності субота для селянок — один із найтяжчих робочих днів тижня. Чому? Тому що, крім звичайних повсякденних справ, кожна хороша господиня у суботу обовʼязково мила стіл і лавки у хаті, підмазувала долівку та припічок (навіть у найгорячіший час, зокрема у жнива, вона знаходила час обмазати піч і простір навколо), зігрівала воду і лугом мила голову чоловікові та дітям, а також готувала всій родині чисту білизну. Отже, в українському традиційному селі субота ніяким «вихідним днем», особливо для жіноцтва, не була.
Більше того, дехто вважав за потрібне саме у суботу починати великі справи, наприклад, будівництво хати, бо субота вважається «легким днем» — можливо, тому, що це день перед таким жаданим відпочинком — неділею. Орина Никифорівна Костенко, 1902 р.н., мешканка с. Сковородинівка Золочівського району Харківської області, казала нам, що за її памʼяті «тільки у суботу починали будувати; закладщини робили у церковний день». Дослідниця Є. Смолинська також констатувала, що саме субота як найлегший день вважалася найкращим моментом для закладщин. У Рахівському районі Закарпатської області, за нашими записами 2016 — 2017 років, теж переважає думка: «Саме легше дом вʼязати (робити основу — М.К.) у суботу, вівторок, четвер. Саме ліпше — в суботу. Це легкий день. А як в понеділок почнеш — робота йде довго і нудно». Закарпатські лісники розповідали: «Крупну роботу краще починати в суботу: це задній у тижні день, наприкінці тижня. Нам лісосіку давали робити, і ми йшли в суботу, хоч був вихідний, рубали дві-три смереки, щоб скоріше зробити. Якщо в суботу успішно і швидко йде, то й далі робота легко піде». Та й інші мешканці цього регіону переконані: «Починати роботу краще в суботу, бо як в понеділок, довго тягнутиметься, а в суботу — скоро кінчиш».
Однак чимало українців у ХІХ столітті не починали серйозних справ у цей день. П. Іванов так пояснював мотиви цих селян: «В субботу не следует начинать нового дела, потому что и свет (творение) в субботу кончился» (тут і далі курсив наш — М.К.). Наші гуцульські інформанти також аргументували уникання суботи як дня початку великих справ логічною абсурдністю ситуації, обумовленої антонімічністю ключових понять: «В суботу недобре починати будь-яку роботу: кінець тижня».
Матеріал підготував Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ.
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#субота
🔶 Свята Неділенька
«Свята Неділенька» — саме так, з любовʼю і ніжністю, називали цей день в Україні ще 100 років тому. Уявляли її в образі суворої жінки і, як і Середу, і Пʼятницю, зараховували до народного пантеону святих. Вітаючись у цей день, промовляли: «Зі святою Неділею будьте здорові!».
Святість неділі була обумовлена тим, що, за Старим Заповітом, Бог у цей день відпочивав після створення світу, любуючись своїм творінням, а, за Новим Заповітом, саме у цей день Христос воскрес, звідки й російська назва цього дня — воскресенье. Походження ж української назви останнього дня тижня прозоре: нема діла, не діяти. Людині треба брати приклад з Бога і не займатися буденними справами. Але це не значить, що треба відсипатись чи всіляко розважатись. Навпаки, треба раненько потрапити на недільну службу, помолитися Богові і подякувати йому за все. Кожне свято — віконце у Вічність, зупинка в часі, вкрай потрібна людині, щоб не уподібнитися робочій худобі. Неділя — така регулярна зупинка серед щоденної біганини і метушні. На Слобожанщині робота в цей день вважалася навіть більшим гріхом, ніж у деякі шановані церквою свята. Мешканці Купʼянщини вірили, що за порушення святості неділі (тобто встановленого Богом порядку) покарання буде або того ж дня, або протягом семи років.
Особливо грішним вважалося у неділю працювати сокирою. Ні в якому разі не можна цього дня колоти дрова, навіть нарубати трохи трісок. За переказами, записаними Петром Івановим у купʼянських селах наприкінці ХІХ століття, «отрубленное в воскресенье полено, по прошествии семи лет, если сохранить его, непременно само загорится и сгорит», що, звісно, може бути причиною пожежі. Особливо ж треба бути обережними цього дня чоловікам вагітних жінок. Розповідали про одного заоскольського селянина, який відрубав у неділю кінчик ременя від налигача — і його дружина народила дитину з розсіченою верхньою губою. Подібні історії ми записували у різних куточках України — іноді людина щось рубала у Великдень, Різдво чи на інше релігійне свято, а іноді у неділю, а наслідком було те, що у дитини не було пальчика («батько відрубав»), половини язика (дитина народжувалася німою) чи була «заяча губа».
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
«Свята Неділенька» — саме так, з любовʼю і ніжністю, називали цей день в Україні ще 100 років тому. Уявляли її в образі суворої жінки і, як і Середу, і Пʼятницю, зараховували до народного пантеону святих. Вітаючись у цей день, промовляли: «Зі святою Неділею будьте здорові!».
Святість неділі була обумовлена тим, що, за Старим Заповітом, Бог у цей день відпочивав після створення світу, любуючись своїм творінням, а, за Новим Заповітом, саме у цей день Христос воскрес, звідки й російська назва цього дня — воскресенье. Походження ж української назви останнього дня тижня прозоре: нема діла, не діяти. Людині треба брати приклад з Бога і не займатися буденними справами. Але це не значить, що треба відсипатись чи всіляко розважатись. Навпаки, треба раненько потрапити на недільну службу, помолитися Богові і подякувати йому за все. Кожне свято — віконце у Вічність, зупинка в часі, вкрай потрібна людині, щоб не уподібнитися робочій худобі. Неділя — така регулярна зупинка серед щоденної біганини і метушні. На Слобожанщині робота в цей день вважалася навіть більшим гріхом, ніж у деякі шановані церквою свята. Мешканці Купʼянщини вірили, що за порушення святості неділі (тобто встановленого Богом порядку) покарання буде або того ж дня, або протягом семи років.
Особливо грішним вважалося у неділю працювати сокирою. Ні в якому разі не можна цього дня колоти дрова, навіть нарубати трохи трісок. За переказами, записаними Петром Івановим у купʼянських селах наприкінці ХІХ століття, «отрубленное в воскресенье полено, по прошествии семи лет, если сохранить его, непременно само загорится и сгорит», що, звісно, може бути причиною пожежі. Особливо ж треба бути обережними цього дня чоловікам вагітних жінок. Розповідали про одного заоскольського селянина, який відрубав у неділю кінчик ременя від налигача — і його дружина народила дитину з розсіченою верхньою губою. Подібні історії ми записували у різних куточках України — іноді людина щось рубала у Великдень, Різдво чи на інше релігійне свято, а іноді у неділю, а наслідком було те, що у дитини не було пальчика («батько відрубав»), половини язика (дитина народжувалася німою) чи була «заяча губа».
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#неділя
🔶Чому знахури народжуються по понеділках?
🔸В експедиціях по селах Рахівського району Закарпатської області нам довелося почути: «В понеділок не можна зичити грошей». Чому? Бо у тебе їх проситимуть позичити весь тиждень. Продавчині у сільмагах у цьому регіоні (у чому ми переконалися особисто) не дають односельцям товари в борг на початку робочого дня, особливо першому покупцеві. Зрозуміло, намагаються не давати товари в борг і по понеділках, але протягом дня. Логіка тут проста: ініціальний характер першого дня тижня визначає характер наступних днів, а початок дня (вдалий чи невдалий) підказує людині, що буде далі. «Як тобі добре повезе в понеділок, так і цілий тиждень буде», — кажуть закарпатці.
В одній із наших попередніх публікацій («Чому понеділок — „день важкий“?») ми наводили розповідь нашої інформантки Раїси Черкаської про те, як понад 50 років тому їй харківські бабусі-сусідки категорично не радили мити голову в понеділок, бо овдовіє (хоч тоді Рая ще була незаміжня). На Купʼянщині наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття це табу стосувалося лише заміжніх жінок і звучало так: якщо заміжня жінка буде мити голову 12 понеділків поспіль, не пропускаючи жодного, чоловік її незабаром неодмінно помре. Про звʼязок понеділка з уявленнями про Потойбіччя ми теж вже писали, і, ймовірно, миття голови асоціюється з обмиванням небіжчика. Але чому ж тоді помре не жінка, а чоловік? І чому не можна мити саме голову, а не тіло? Бо чоловік — ГОЛОВА родини. А цифра 12 — популярне у народному християнстві словʼян магічне число. У наступних публікаціях ми ще розкажемо, що і для чого треба робити 12 Страсних пʼятниць поспіль.
Вочевидь, звʼязком із Потойбіччям можна пояснити повірʼя, зафіксоване на тій же Купʼянщині Петром Васильовичем Івановим приблизно півтора століття тому: «Родившийся в ночь под понедельник будет ведун, знахарь; для этого по понедельникам мать не должна давать ребенку груди, а когда подрастет, должен по понедельникам постить». Вважалося, що словʼянський ведун, так само, як і сибірський шаман, спілкується з духами предків, бере від них свої знання та силу. Отже, вони й скеровують прихід з Того світу в наш «своєї людини» в свій день.
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
🔸В експедиціях по селах Рахівського району Закарпатської області нам довелося почути: «В понеділок не можна зичити грошей». Чому? Бо у тебе їх проситимуть позичити весь тиждень. Продавчині у сільмагах у цьому регіоні (у чому ми переконалися особисто) не дають односельцям товари в борг на початку робочого дня, особливо першому покупцеві. Зрозуміло, намагаються не давати товари в борг і по понеділках, але протягом дня. Логіка тут проста: ініціальний характер першого дня тижня визначає характер наступних днів, а початок дня (вдалий чи невдалий) підказує людині, що буде далі. «Як тобі добре повезе в понеділок, так і цілий тиждень буде», — кажуть закарпатці.
В одній із наших попередніх публікацій («Чому понеділок — „день важкий“?») ми наводили розповідь нашої інформантки Раїси Черкаської про те, як понад 50 років тому їй харківські бабусі-сусідки категорично не радили мити голову в понеділок, бо овдовіє (хоч тоді Рая ще була незаміжня). На Купʼянщині наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття це табу стосувалося лише заміжніх жінок і звучало так: якщо заміжня жінка буде мити голову 12 понеділків поспіль, не пропускаючи жодного, чоловік її незабаром неодмінно помре. Про звʼязок понеділка з уявленнями про Потойбіччя ми теж вже писали, і, ймовірно, миття голови асоціюється з обмиванням небіжчика. Але чому ж тоді помре не жінка, а чоловік? І чому не можна мити саме голову, а не тіло? Бо чоловік — ГОЛОВА родини. А цифра 12 — популярне у народному християнстві словʼян магічне число. У наступних публікаціях ми ще розкажемо, що і для чого треба робити 12 Страсних пʼятниць поспіль.
Вочевидь, звʼязком із Потойбіччям можна пояснити повірʼя, зафіксоване на тій же Купʼянщині Петром Васильовичем Івановим приблизно півтора століття тому: «Родившийся в ночь под понедельник будет ведун, знахарь; для этого по понедельникам мать не должна давать ребенку груди, а когда подрастет, должен по понедельникам постить». Вважалося, що словʼянський ведун, так само, як і сибірський шаман, спілкується з духами предків, бере від них свої знання та силу. Отже, вони й скеровують прихід з Того світу в наш «своєї людини» в свій день.
Михайло Красиков, провідний методист ХООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
🔶 «Ну ти й вівторок!»
🔸 Якщо у східних та західних словʼян, і зокрема в українців у більшості регіонів країни, вівторок має виключно позитивну репутацію (про що ми говорили у попередній публікації «У вівторок початків сорок»), то у південнних словʼян та на Гуцульщині і взагалі в Карпатському краї його сприймають більшою мірою негативно.
Причини для негативного іміджу вівторка нам можуть здатися сміхотворними, але у людини традиційної народної культури своя логіка і своє асоціативне коло. Наприклад, білоруси у вівторок (як і у четвер) не садили картоплю, капусту, горох та інші овочі, а також не різали худобу, оскільки в назвах цих днів є звук «р»! Ви скажете: ну й що? А білоруси (їх аж до початку ХХ ст. в Україні часто називали «литвинами») щиро вірили, що в овочах та мʼясі заведуться «робаки» (хробаки), бо в словах «вівторок» і «четвер» голосний «р» ой як звучить!
Гуцули і словʼяни Балкан вважають вівторок нещасливим, важким і навіть «днем мертвих» (як і суботу) і не починають жодної справи цього дня, бо вона все одно «завмре», не буде доведена до кінця. Але й закінчувати серйозну справу у вівторок не радять. Звісно, у деяких регіонах існувало стійке табу на весілля цього дня, адже шлюб у вівторок буде невдалим (у кращому випадку) або з трагічним фіналом у близькому майбутньому. Македонці та боснійці це пояснювали тим, що у вівторок є одна нещаслива година; коли вона наступає — невідомо, а тому краще утримуватися цього дня від будь-яких ініціатив і взагалі «сидіти тихо».
Серби і болгари по вівторках (а також по пʼятницях) не прали і намагалися поменше мати справу з водою, бо інакше град вибʼє посіви.
Хто радів вівторку, так це балканські знахурки й відьми: вони вважали, що саме у вівторок краще за все займатися шкідницькою магією, особливо якщо це «скончані уторнік», тобто коли місяць щербатий і сходить нанівець. Повʼязане це, як легко здогадатися, з семантикою смерті, яка була невідʼємною частиною «аури» вівторка.
Дуже боялися македонці смерті когось із односельців у вівторок, адже «вторнік-повторнік»: наступного вівторка, за їхніми віруваннями, у селі знов буде небіжчик. (Рима у народній культурі завжди «спрацьовує», тому випадкове слово, яке римується з більш значущим поняттям, часто визначає й асоціативний хід думки, наприклад, у тлумаченні сновидінь: «сниться криниця — будеш вдовиця, сниться вуж — буде муж».)
«Вівторком» серби (зокрема й ті, які мешкали в Україні, на Луганщині) називали невдаху, безпорадну людину, а частіше — дурня. Коли до чоловіка «довго доходило», вони казали:«Ну ти й вівторок!» Словенці у такому разі напівжартома зауважували, що ця людина, мабуть, народилася у вівторок.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🔸 Якщо у східних та західних словʼян, і зокрема в українців у більшості регіонів країни, вівторок має виключно позитивну репутацію (про що ми говорили у попередній публікації «У вівторок початків сорок»), то у південнних словʼян та на Гуцульщині і взагалі в Карпатському краї його сприймають більшою мірою негативно.
Причини для негативного іміджу вівторка нам можуть здатися сміхотворними, але у людини традиційної народної культури своя логіка і своє асоціативне коло. Наприклад, білоруси у вівторок (як і у четвер) не садили картоплю, капусту, горох та інші овочі, а також не різали худобу, оскільки в назвах цих днів є звук «р»! Ви скажете: ну й що? А білоруси (їх аж до початку ХХ ст. в Україні часто називали «литвинами») щиро вірили, що в овочах та мʼясі заведуться «робаки» (хробаки), бо в словах «вівторок» і «четвер» голосний «р» ой як звучить!
Гуцули і словʼяни Балкан вважають вівторок нещасливим, важким і навіть «днем мертвих» (як і суботу) і не починають жодної справи цього дня, бо вона все одно «завмре», не буде доведена до кінця. Але й закінчувати серйозну справу у вівторок не радять. Звісно, у деяких регіонах існувало стійке табу на весілля цього дня, адже шлюб у вівторок буде невдалим (у кращому випадку) або з трагічним фіналом у близькому майбутньому. Македонці та боснійці це пояснювали тим, що у вівторок є одна нещаслива година; коли вона наступає — невідомо, а тому краще утримуватися цього дня від будь-яких ініціатив і взагалі «сидіти тихо».
Серби і болгари по вівторках (а також по пʼятницях) не прали і намагалися поменше мати справу з водою, бо інакше град вибʼє посіви.
Хто радів вівторку, так це балканські знахурки й відьми: вони вважали, що саме у вівторок краще за все займатися шкідницькою магією, особливо якщо це «скончані уторнік», тобто коли місяць щербатий і сходить нанівець. Повʼязане це, як легко здогадатися, з семантикою смерті, яка була невідʼємною частиною «аури» вівторка.
Дуже боялися македонці смерті когось із односельців у вівторок, адже «вторнік-повторнік»: наступного вівторка, за їхніми віруваннями, у селі знов буде небіжчик. (Рима у народній культурі завжди «спрацьовує», тому випадкове слово, яке римується з більш значущим поняттям, часто визначає й асоціативний хід думки, наприклад, у тлумаченні сновидінь: «сниться криниця — будеш вдовиця, сниться вуж — буде муж».)
«Вівторком» серби (зокрема й ті, які мешкали в Україні, на Луганщині) називали невдаху, безпорадну людину, а частіше — дурня. Коли до чоловіка «довго доходило», вони казали:«Ну ти й вівторок!» Словенці у такому разі напівжартома зауважували, що ця людина, мабуть, народилася у вівторок.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🔶 «Не лізь, середа, наперед четверга!»
🔸 Про дні тижня складено чимало приповідок. Серед них є й про середу, наприклад: «Не лізь, середа, наперед четверга» (або «не сунься…), «Добрі ви гості, та в середу трапилися...», «Середа в нас аж до пʼятниці», «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця». Чи замислювалися ви над сенсом та походженням цих висловлювань?
Сенс першої приповідки зрозумілий: він про певну ієрархію у родині чи суспільстві або у якійсь справі. Одразу пригадується «не лізь поперед батька в пекло». Однак чому середа, а не понеділок чи вівторок фігурує в якості вискочки? По-перше, слова «середа» і «четверга» певною мірою римуються, а це вже передумова того, що вони обʼєднаються в одній із паремій. По-друге, слово «середа» жіночого роду, отже її уявляли як жінку чи дівчину. А хто ж як не особи жіночої статі намагаються сунути ніс у справи, які їх не стосуються?
Інші вирази повʼязані з тим, що середа у православній традиції є пісним днем, у який не тільки існують харчові обмеження, а й певна регламентація поведінки (див. про це у нашій попередній публікації «Я в середу родилася — горе мені!» за посиланням https://www.facebook.com/photo/?fbid=595717602596941&set=a.461455909356445 або за #середа ). Отже, коли йдеться про гостей — доводиться сумувати, що вони трапилися у такий день, коли й горілки не випʼєш, не поспіваєш, не потанцюєш… А вираз «середа аж до пʼятниці» — про надто суворі умови, які розповсюджуються й на четвер, у який взагалі-то ніхто не повинен вимагати аскетичної поведінки, хіба що певної стриманості ввечері. Недарма ж кажуть: «Хто в четверг скаче, той у п'ятницю плаче». Малося на увазі, що напередодні постового дня, ввечері, не можна влаштовувати гучні вечірки. За таку зухвалість віруючі очікували швидкого покарання. Утім, приповідка «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця» — про те, що не треба всіх стригти під один гребінець, не треба навʼязувати будь-кому свій стиль поведінки, свій modus vivendi.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🔸 Про дні тижня складено чимало приповідок. Серед них є й про середу, наприклад: «Не лізь, середа, наперед четверга» (або «не сунься…), «Добрі ви гості, та в середу трапилися...», «Середа в нас аж до пʼятниці», «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця». Чи замислювалися ви над сенсом та походженням цих висловлювань?
Сенс першої приповідки зрозумілий: він про певну ієрархію у родині чи суспільстві або у якійсь справі. Одразу пригадується «не лізь поперед батька в пекло». Однак чому середа, а не понеділок чи вівторок фігурує в якості вискочки? По-перше, слова «середа» і «четверга» певною мірою римуються, а це вже передумова того, що вони обʼєднаються в одній із паремій. По-друге, слово «середа» жіночого роду, отже її уявляли як жінку чи дівчину. А хто ж як не особи жіночої статі намагаються сунути ніс у справи, які їх не стосуються?
Інші вирази повʼязані з тим, що середа у православній традиції є пісним днем, у який не тільки існують харчові обмеження, а й певна регламентація поведінки (див. про це у нашій попередній публікації «Я в середу родилася — горе мені!» за посиланням https://www.facebook.com/photo/?fbid=595717602596941&set=a.461455909356445 або за #середа ). Отже, коли йдеться про гостей — доводиться сумувати, що вони трапилися у такий день, коли й горілки не випʼєш, не поспіваєш, не потанцюєш… А вираз «середа аж до пʼятниці» — про надто суворі умови, які розповсюджуються й на четвер, у який взагалі-то ніхто не повинен вимагати аскетичної поведінки, хіба що певної стриманості ввечері. Недарма ж кажуть: «Хто в четверг скаче, той у п'ятницю плаче». Малося на увазі, що напередодні постового дня, ввечері, не можна влаштовувати гучні вечірки. За таку зухвалість віруючі очікували швидкого покарання. Утім, приповідка «Середа і пʼятниця четвергу не указчиця» — про те, що не треба всіх стригти під один гребінець, не треба навʼязувати будь-кому свій стиль поведінки, свій modus vivendi.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
🌿 ЗЕЛЕНИЙ ЧЕТВЕР
🔸В українському народному календареві чимало святкових дат позначено днями тижня з додаванням епітету. Серед найвідоміших — Обливальний понеділок, Права середа, Чистий четвер, Страсна пʼятниця, Поминальна субота, Прощена неділя. А четвертий день по Трійці (тобто сьогодні, 8 червня) в народі називали Зеленим четвергом (бо йшов Зелений тиждень, як його йменували в Україні), і з ним було повʼязано чимало містичних повірʼїв та обрядодій.
🔸Цього дня дітлахів особливо суворо застерігали, щоб вони не ходили в поле, мовляв, у житах водяться русалки (яких, до речі, уявляли в образі не секс-бомб, а діточок у білих сорочечках; дехто з наших інформантів розповідав, що бачив їх серед дня на власні очі та ще й дивувався, чого це дитячий садочок у спеку на поле вивели). Казали, що цього дня русалки святкують свій Великдень (його називають ще «нявським», «мавським» — від «нявка», «мавка») і зустрічних, особливо хлопців і дівчат, неодмінно спробують залоскотати.
🔸У Зелений четвер намагалися не працювати, щоб не розгнівати душі померлих (у них же Великдень, а на таке свято не працюють!), ні в якому разі не дозволялося просівати борошно в діжу, бо розплодяться русалки. Як зазначав Василь Скуратівський, цього дня пекли паски-баби, фарбували жовтим кольором яйця, тобто й справді відбувався своєрідний «ремейк» Великодня. Щоправда, шкаралупу крашанок не кидали у воду (як на людські Великодні свята), остерігаючись, що одразу тут зʼявляться русалки.
🔸 Оскільки вважалося, що русалками стають мертвонароджені та діти, які померли нехристями, а також утоплениці й інші самогубиці, батьки таких небіжчиків намагалися їхні душі пригостити парою від гарячого хлібу, який у Русалчин Великдень виставляли на підвіконня. А на кущах поблизу річок та ставків залишали шматок полотна — «на сорочечку» своїй дитині (в експедиціях нам зустрічалися люди, які робили це ще 20-30 років тому).
🔸У Зелений четвер жінки з чоловіками або дівчата (у різних селах по-різному), святково одягнені йшли в поле, несучи житній хліб, спечений на святій воді, або іншу обрядову їжу і залишали потроху на межах нив, задобрюючи таким чином русалок.
Про інші повірʼя та обрядодії, повʼязані з Зеленим четвергом, ми розповімо в одній із наших наступних заміток.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
🔸В українському народному календареві чимало святкових дат позначено днями тижня з додаванням епітету. Серед найвідоміших — Обливальний понеділок, Права середа, Чистий четвер, Страсна пʼятниця, Поминальна субота, Прощена неділя. А четвертий день по Трійці (тобто сьогодні, 8 червня) в народі називали Зеленим четвергом (бо йшов Зелений тиждень, як його йменували в Україні), і з ним було повʼязано чимало містичних повірʼїв та обрядодій.
🔸Цього дня дітлахів особливо суворо застерігали, щоб вони не ходили в поле, мовляв, у житах водяться русалки (яких, до речі, уявляли в образі не секс-бомб, а діточок у білих сорочечках; дехто з наших інформантів розповідав, що бачив їх серед дня на власні очі та ще й дивувався, чого це дитячий садочок у спеку на поле вивели). Казали, що цього дня русалки святкують свій Великдень (його називають ще «нявським», «мавським» — від «нявка», «мавка») і зустрічних, особливо хлопців і дівчат, неодмінно спробують залоскотати.
🔸У Зелений четвер намагалися не працювати, щоб не розгнівати душі померлих (у них же Великдень, а на таке свято не працюють!), ні в якому разі не дозволялося просівати борошно в діжу, бо розплодяться русалки. Як зазначав Василь Скуратівський, цього дня пекли паски-баби, фарбували жовтим кольором яйця, тобто й справді відбувався своєрідний «ремейк» Великодня. Щоправда, шкаралупу крашанок не кидали у воду (як на людські Великодні свята), остерігаючись, що одразу тут зʼявляться русалки.
🔸 Оскільки вважалося, що русалками стають мертвонароджені та діти, які померли нехристями, а також утоплениці й інші самогубиці, батьки таких небіжчиків намагалися їхні душі пригостити парою від гарячого хлібу, який у Русалчин Великдень виставляли на підвіконня. А на кущах поблизу річок та ставків залишали шматок полотна — «на сорочечку» своїй дитині (в експедиціях нам зустрічалися люди, які робили це ще 20-30 років тому).
🔸У Зелений четвер жінки з чоловіками або дівчата (у різних селах по-різному), святково одягнені йшли в поле, несучи житній хліб, спечений на святій воді, або іншу обрядову їжу і залишали потроху на межах нив, задобрюючи таким чином русалок.
Про інші повірʼя та обрядодії, повʼязані з Зеленим четвергом, ми розповімо в одній із наших наступних заміток.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщин
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#четвер
#Зеленийчетвер
🔶 Свята Пʼятниця
🔸У попередній нашій публікації про пʼятницю ми навели деякі повірʼя мешканців Рахівського району Закарпатської області, записані нами в етнографічних експедиціях 2016 — 2017 років. Зазначимо, що серед текстів про дні тижня найбільше зафіксовано наративів саме про пʼятницю. Чому це так — поговоримо іншим разом, а зараз наведемо дещо з наших записів.
Ось характерна розповідь закарпатської інформантки про спілкування зі Святою Пʼятницею: «Я в лікарні лежала. Поклала спіраль — заболіла, почалось зараження крові, втрачала свідомість. Вставати не годна була. І сниться: приходить жінка в білому, бере за руку.
-Ти хто? Пречиста Діва? Я вмирати буду?
-Ти ще довго житимеш. Я Пʼєтниця.
Заходить медсестра:
-До вас мама прийшла.
Я просинаю, встаю і іду в корідор.
- А ви що устали?
- А мені нічо, мені добре.
Такий був цілющий сон. Пʼєтниця взяла за руку! До цього я не держала пʼєтниць, а після того почала держати пʼєтницю, тобто їм пісне, і в середу їм пісне. Старі люди дуже цінували пʼєтницю: не пекли, не стірали (кажуть — жмакати) і не шили. Казали:„Хто в пʼєтницю хліб пече, най з того кров тече! А хто в пʼєтницю жмакає, най того у голов рубає!“ За неділю дуже карало [за роботу у неділю — М.К.], і за середу, пʼєтницю. Божкаєш — поскоромився (зʼїв скоромне) і руку-ногу вломив. Якщо случайно, нехітьмо (ненароком) поскоромився, сказати треба, що забув — аби мені не хибіло, не шкодило, аби не наказаний був. І божкай дальше. Це як людина вибачиться, йому нічого не буде. Руку ламали, коли людина оскоромилася, згадала про піст і їсть далі, скоромиться — тоді карає».
🔸Одне з пояснень, чому пʼятницю треба шанувати, таке: «Шити, стірати не можна в пʼєтницю, бо Матінка Божа в пʼєтінку родилася. Було таке, що руку проколола, як шила у пʼєтницю».
Оскільки середа і пʼятниця є «жіночими» днями, то підкладати яйця під квочку треба саме у ці дні — «буде більше курочок». Це типовий приклад імітативної магії. У вівторок, четвер («чоловічі дні») не садять квочку на яйця, тому що у такому разі народиться більше півників. Утім, є люди, які «підсипають квочку у непісний день — у вівторок, четвер, суботу».«Чеснок садять у мужський день, цибулю — у жіночий».
«Ніж та сокиру у пʼєтницю не можна гострити: має ся порубати, бо держать піст. Це саме більший піст».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
🔸У попередній нашій публікації про пʼятницю ми навели деякі повірʼя мешканців Рахівського району Закарпатської області, записані нами в етнографічних експедиціях 2016 — 2017 років. Зазначимо, що серед текстів про дні тижня найбільше зафіксовано наративів саме про пʼятницю. Чому це так — поговоримо іншим разом, а зараз наведемо дещо з наших записів.
Ось характерна розповідь закарпатської інформантки про спілкування зі Святою Пʼятницею: «Я в лікарні лежала. Поклала спіраль — заболіла, почалось зараження крові, втрачала свідомість. Вставати не годна була. І сниться: приходить жінка в білому, бере за руку.
-Ти хто? Пречиста Діва? Я вмирати буду?
-Ти ще довго житимеш. Я Пʼєтниця.
Заходить медсестра:
-До вас мама прийшла.
Я просинаю, встаю і іду в корідор.
- А ви що устали?
- А мені нічо, мені добре.
Такий був цілющий сон. Пʼєтниця взяла за руку! До цього я не держала пʼєтниць, а після того почала держати пʼєтницю, тобто їм пісне, і в середу їм пісне. Старі люди дуже цінували пʼєтницю: не пекли, не стірали (кажуть — жмакати) і не шили. Казали:„Хто в пʼєтницю хліб пече, най з того кров тече! А хто в пʼєтницю жмакає, най того у голов рубає!“ За неділю дуже карало [за роботу у неділю — М.К.], і за середу, пʼєтницю. Божкаєш — поскоромився (зʼїв скоромне) і руку-ногу вломив. Якщо случайно, нехітьмо (ненароком) поскоромився, сказати треба, що забув — аби мені не хибіло, не шкодило, аби не наказаний був. І божкай дальше. Це як людина вибачиться, йому нічого не буде. Руку ламали, коли людина оскоромилася, згадала про піст і їсть далі, скоромиться — тоді карає».
🔸Одне з пояснень, чому пʼятницю треба шанувати, таке: «Шити, стірати не можна в пʼєтницю, бо Матінка Божа в пʼєтінку родилася. Було таке, що руку проколола, як шила у пʼєтницю».
Оскільки середа і пʼятниця є «жіночими» днями, то підкладати яйця під квочку треба саме у ці дні — «буде більше курочок». Це типовий приклад імітативної магії. У вівторок, четвер («чоловічі дні») не садять квочку на яйця, тому що у такому разі народиться більше півників. Утім, є люди, які «підсипають квочку у непісний день — у вівторок, четвер, суботу».«Чеснок садять у мужський день, цибулю — у жіночий».
«Ніж та сокиру у пʼєтницю не можна гострити: має ся порубати, бо держать піст. Це саме більший піст».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#п’ятниця
🔶Клечальна субота
🔸Деякі суботи у народному календарі українців мають власні назви, і в ці дні відбуваються особливі обрядодії. Одразу зазначимо: ці дії відбуваються саме у суботу не просто так.
Безумовно, найцікавіша і найкрасивіша з «іменних» субот — Клечальна. У суботу вранці напередодні Трійці дівчата й молодиці йдуть на галявини лісу, на луки, в поля, до ставків рвати чабрець, полин, любисток, канупер (про цю рослину навіть в селах сьогодні не всі знають), аїр (його в народі, зокрема на Харківщині, називають «татарським зіллям»), яким квітчають хату — кидають на долівку, прикрашають вікна, образи, фотографії та картини на стінах, одвірки. Ввечері клечанням — гіллям липи, клену, ясеня, рідше берези чи дубу, а також обовʼязково осики — прикрашають хату, воротя і всі споруди на подвірʼї, особливо хлів. Сьогодні в тих селах, де ще зберігся цей звичай, люди зазвичай не розкажуть для чого це робиться. Однак етнографи, які працювали століття чи півстоліття тому, зʼясували, що прикрашали хати не тільки і не стільки для краси чи задля «аромотерапії».
Це був магічний засіб уберегтися від русалок, відьом та іншої нечисті, яка активізується, як вважалося, під час Зеленого тижня. До того ж внесення зелені до обійстя мало сприяти добробуту та плодючості всього, що є вдома і в господарстві. Але чому? Люди вірили, що душі померлих родичів приходять у ці дні до хати і спочивають у клечанні. Отже, якщо вони будуть задоволені пошанівком, то й допомагатимуть нащадкам. Субота взагалі у словʼян вважалася поминальним днем, тобто днем спілкування з предками; за часів християнства кілька субот у році стали називатися «батьківськими» (ми про них ще розповімо окремо), тому й Клечальна субота, яку ще називають «задушною», не стала винятком.
На Харківщині та й в інших регіонах України багато хто не вносив осику до хати — її чіпляли лише на воротях, східному куті хати (знадвору) та на загороді для худоби — як відгонний засіб. Однак купʼянські селяни зазвичай вносили, бажаючи взнати долю. Могли внести одну гілку, а могли й кілька — по кількості мешканців хати (тоді їх намічали). На ранок дивилися: якщо листя почорніло — хтось із рідних не доживе до наступної Трійці. Так субота, таємничим чином повʼязана з Потойбіччям, могла дати знати, чого чекати у близькому майбутньому.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#клечальнасубота
#субота
🔸Деякі суботи у народному календарі українців мають власні назви, і в ці дні відбуваються особливі обрядодії. Одразу зазначимо: ці дії відбуваються саме у суботу не просто так.
Безумовно, найцікавіша і найкрасивіша з «іменних» субот — Клечальна. У суботу вранці напередодні Трійці дівчата й молодиці йдуть на галявини лісу, на луки, в поля, до ставків рвати чабрець, полин, любисток, канупер (про цю рослину навіть в селах сьогодні не всі знають), аїр (його в народі, зокрема на Харківщині, називають «татарським зіллям»), яким квітчають хату — кидають на долівку, прикрашають вікна, образи, фотографії та картини на стінах, одвірки. Ввечері клечанням — гіллям липи, клену, ясеня, рідше берези чи дубу, а також обовʼязково осики — прикрашають хату, воротя і всі споруди на подвірʼї, особливо хлів. Сьогодні в тих селах, де ще зберігся цей звичай, люди зазвичай не розкажуть для чого це робиться. Однак етнографи, які працювали століття чи півстоліття тому, зʼясували, що прикрашали хати не тільки і не стільки для краси чи задля «аромотерапії».
Це був магічний засіб уберегтися від русалок, відьом та іншої нечисті, яка активізується, як вважалося, під час Зеленого тижня. До того ж внесення зелені до обійстя мало сприяти добробуту та плодючості всього, що є вдома і в господарстві. Але чому? Люди вірили, що душі померлих родичів приходять у ці дні до хати і спочивають у клечанні. Отже, якщо вони будуть задоволені пошанівком, то й допомагатимуть нащадкам. Субота взагалі у словʼян вважалася поминальним днем, тобто днем спілкування з предками; за часів християнства кілька субот у році стали називатися «батьківськими» (ми про них ще розповімо окремо), тому й Клечальна субота, яку ще називають «задушною», не стала винятком.
На Харківщині та й в інших регіонах України багато хто не вносив осику до хати — її чіпляли лише на воротях, східному куті хати (знадвору) та на загороді для худоби — як відгонний засіб. Однак купʼянські селяни зазвичай вносили, бажаючи взнати долю. Могли внести одну гілку, а могли й кілька — по кількості мешканців хати (тоді їх намічали). На ранок дивилися: якщо листя почорніло — хтось із рідних не доживе до наступної Трійці. Так субота, таємничим чином повʼязана з Потойбіччям, могла дати знати, чого чекати у близькому майбутньому.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#клечальнасубота
#субота
🔶 Коли, як і для чого «гонили шуляка»?
🔸 У перший понеділок після Зелених свят починається Петрівка — піст перед святом Петра і Павла. У центральних районах України цей день часто називали «понеділковими заговинами», а на західних теренах — Розіграми і навіть Чортовим днем. На Гуцульщині цього дня намагалися не працювати. Про повірʼя, повʼязані з цим днем, розповімо у наших подальших публікаціях, а зараз згадаємо лише один цікавий ритуал, детальні описи якого вченим вдалося зафіксувати у другій половині ХІХ ст. переважно на Поділлі.
Саме цього понеділка заміжні жінки влаштовували обряд, який мав назву «Гонити шуляка (шуліку)». Сільські матрони збиралися у шинку або біля річки чи у когось на городі. З гілок, хусток, сіна та інших матеріалів вони робили «шуляка». Розстеляли рушничок і клали перед ним трохи зерняток, хлібинку, сир, мʼясо, цибулинку й інше, що Бог послав, припрошували пригощатися — і яструб «клював» із великим задоволенням. У цей же час жінки, сидячи навколо і частуючись горілкою, наставляли «новонародженого»: «Не йди до курей, а йди до падла!». А потім розігрувалися кумедні сценки з життя шуляка — весілля, народження шуляченя тощо. Вони супроводжувалися веселими танцями і піснями зазвичай з еротичним підтекстом, а частіше з відкритим сороміцьким сенсом. Врешті-решт «шуляченька» розривали на шматки і кожна з учасниць обряду викупала свою хустку.
Прагматичний сенс цього магічного ритуалу полягав у тому, щоб хижак не чіпав курчат. А методи «впливу» були ті ж самі, що й в інших обрядодіях, повʼязаних зі «спілкуванням» із небезпечними істотами. Пригадаймо, як тричі запрошував Мороза вечеряти господар на Святвечір, виходячи на подвірʼя з ложкою куті, а то й з цілим горщиком. Задобрити небажаного «гостя», налагодити добрі стосунки — найперше, що робила людина ще в архаїчні часи. Але і ритуальне знищення — давня практика, і вона використовувалася в даному обряді, як наприклад, і у купальському ритуалі похорону чи знищення (після належного вшанування) Марени (вона могла бути і в образі ляльки), тобто Мари (Смерті), яка не повинна була заважати зростанню рослин у полі та на вгороді.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
#понеділок
#понеділковізаговини
#розігри
#гонитишуляка
🔸 У перший понеділок після Зелених свят починається Петрівка — піст перед святом Петра і Павла. У центральних районах України цей день часто називали «понеділковими заговинами», а на західних теренах — Розіграми і навіть Чортовим днем. На Гуцульщині цього дня намагалися не працювати. Про повірʼя, повʼязані з цим днем, розповімо у наших подальших публікаціях, а зараз згадаємо лише один цікавий ритуал, детальні описи якого вченим вдалося зафіксувати у другій половині ХІХ ст. переважно на Поділлі.
Саме цього понеділка заміжні жінки влаштовували обряд, який мав назву «Гонити шуляка (шуліку)». Сільські матрони збиралися у шинку або біля річки чи у когось на городі. З гілок, хусток, сіна та інших матеріалів вони робили «шуляка». Розстеляли рушничок і клали перед ним трохи зерняток, хлібинку, сир, мʼясо, цибулинку й інше, що Бог послав, припрошували пригощатися — і яструб «клював» із великим задоволенням. У цей же час жінки, сидячи навколо і частуючись горілкою, наставляли «новонародженого»: «Не йди до курей, а йди до падла!». А потім розігрувалися кумедні сценки з життя шуляка — весілля, народження шуляченя тощо. Вони супроводжувалися веселими танцями і піснями зазвичай з еротичним підтекстом, а частіше з відкритим сороміцьким сенсом. Врешті-решт «шуляченька» розривали на шматки і кожна з учасниць обряду викупала свою хустку.
Прагматичний сенс цього магічного ритуалу полягав у тому, щоб хижак не чіпав курчат. А методи «впливу» були ті ж самі, що й в інших обрядодіях, повʼязаних зі «спілкуванням» із небезпечними істотами. Пригадаймо, як тричі запрошував Мороза вечеряти господар на Святвечір, виходячи на подвірʼя з ложкою куті, а то й з цілим горщиком. Задобрити небажаного «гостя», налагодити добрі стосунки — найперше, що робила людина ще в архаїчні часи. Але і ритуальне знищення — давня практика, і вона використовувалася в даному обряді, як наприклад, і у купальському ритуалі похорону чи знищення (після належного вшанування) Марени (вона могла бути і в образі ляльки), тобто Мари (Смерті), яка не повинна була заважати зростанню рослин у полі та на вгороді.
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#понеділок
#понеділок
#понеділковізаговини
#розігри
#гонитишуляка
🔶 «У вівторок світ заснувався»?
На більшості теренів України, та й в інших словʼянських землях, широко розповсюдженим є уявлення: «в понеділок світ заснувався». Однак у гуцулів існує повірʼя, що «у вівторок світ заснувався». Чому ж так? Логіка є насправді як в першому, так і в другому випадку.
Понеділок починає тиждень, тому коли ж мав заснуватися світ, як не у перший день? Однак у понеділок, згідно поширеним нормативам, не радять вирушати в дорогу, розпочинати серйозні справи. Отже, за міркуваннями гуцулів, Бог не міг засновувати світ у такий негарний день. А у вівторок, як відомо, «початків сорок». Чому б тоді і світу не бути заснованому саме у вівторок?
До речі, міфологи кажуть, що у давніх римлян другий день тижня вважався повʼязаним із Марсом, який спочатку був не богом війни, а сприяв гарному врожаєві та плодючості свійських тварин, отже звідси — позитивна семантика вівторка: усе, що почнеться цього дня, буде вдалим. До того ж вівторок — другий день тижня, тобто число його парне. Парність у багатьох ситуаціях сприймалася ще в архаїчній культурі як абсолютно необхідна річ (наприклад, у весільній обрядовості) і гарантувала успіх у тій чи іншій справі.
Сприйняття вівторка як сакралізованого дня на Гуцульщині викликало й відповідну типологічну пошану: оскільки цього дня світ заснувався, то жінкам по вівторках «снувати не вільно».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
#гуцули
На більшості теренів України, та й в інших словʼянських землях, широко розповсюдженим є уявлення: «в понеділок світ заснувався». Однак у гуцулів існує повірʼя, що «у вівторок світ заснувався». Чому ж так? Логіка є насправді як в першому, так і в другому випадку.
Понеділок починає тиждень, тому коли ж мав заснуватися світ, як не у перший день? Однак у понеділок, згідно поширеним нормативам, не радять вирушати в дорогу, розпочинати серйозні справи. Отже, за міркуваннями гуцулів, Бог не міг засновувати світ у такий негарний день. А у вівторок, як відомо, «початків сорок». Чому б тоді і світу не бути заснованому саме у вівторок?
До речі, міфологи кажуть, що у давніх римлян другий день тижня вважався повʼязаним із Марсом, який спочатку був не богом війни, а сприяв гарному врожаєві та плодючості свійських тварин, отже звідси — позитивна семантика вівторка: усе, що почнеться цього дня, буде вдалим. До того ж вівторок — другий день тижня, тобто число його парне. Парність у багатьох ситуаціях сприймалася ще в архаїчній культурі як абсолютно необхідна річ (наприклад, у весільній обрядовості) і гарантувала успіх у тій чи іншій справі.
Сприйняття вівторка як сакралізованого дня на Гуцульщині викликало й відповідну типологічну пошану: оскільки цього дня світ заснувався, то жінкам по вівторках «снувати не вільно».
Михайло Красиков, провідний методист ООМЦКМ
#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#традиційнакультура
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#днітижнявукраїнськійтрадиційнійкультурі
#вівторок
#гуцули