Є така точка зору — “навіщо йти в психотерапію? навіщо розкопувати давні рани — і так важко жити; треба не порпатися в минулому, а думати за майбутнє/розвивати сильні сторони/жити сьогоднішнім днем”.
Я не згодна.
Тільки занурившись в біль, розібравшись (чому ж воно так болить мені?), можна відштовхнутися від дна. І далі не думайте — ситуація не зникне. Просто ви будете на неї абсолютно інакше реагувати.
Ви знайдете опору в собі. Ви зрозумієте — хто ви насправді такі.
Я сильно та наполегливо раджу до перегляду документалку “Хто ми? Психоаналіз українців”.
Якщо маєте хороший інтернет та годину тридцять часу — обов’язково подивіться.
Це нам. Про нас. Про минуле, яке впливає та впливатиме на майбутні покоління.
Подивіться з сім’єю.
#хроніки_війни
Я не згодна.
Тільки занурившись в біль, розібравшись (чому ж воно так болить мені?), можна відштовхнутися від дна. І далі не думайте — ситуація не зникне. Просто ви будете на неї абсолютно інакше реагувати.
Ви знайдете опору в собі. Ви зрозумієте — хто ви насправді такі.
Я сильно та наполегливо раджу до перегляду документалку “Хто ми? Психоаналіз українців”.
Якщо маєте хороший інтернет та годину тридцять часу — обов’язково подивіться.
Це нам. Про нас. Про минуле, яке впливає та впливатиме на майбутні покоління.
Подивіться з сім’єю.
#хроніки_війни
Як спамили іноземці мій дірект до війни:
Hi beauty! How are you?
Що пишуть іноземці зараз:
Hi Kseniia! Slava Ukraini! We are praying for Ukraine!
Ну що? Героям Слава! Ваші молитви та Богу у вуха🤞🏻💙💛
#хроніки_війни
Hi beauty! How are you?
Що пишуть іноземці зараз:
Hi Kseniia! Slava Ukraini! We are praying for Ukraine!
Ну що? Героям Слава! Ваші молитви та Богу у вуха🤞🏻💙💛
#хроніки_війни
Поговоримо про комплекс меншовартості українців?
Навіть таке сильне почуття як ненависть до росіян не може до кінця витіснити в нас потребу у схваленні наших дій росіянами. Думаєте, я занадто суб’єктивна?
Тоді як пояснити те, що Дудь у нас досі в трендах Youtube? Чому мої співвітчизники дивляться російського блогера (який має татуювання з російським прапором та говорить про те, що на всіх гулянках п’є за Росію)? Чому моїм співгромадянам цікаве, що скаже тупорилий кацапський репер?
Або Моргенштерн, який випустив кліп (ніби з підтримкою України — а це для росіян “о боже яка сміливість і героїзм!”) і наші почали постити і (можете собі уявити?) дякувати йому!
У нас і свого лайна вистачає у вигляді українських зірок (які є такими лише за паспортом), які бояться загубити “велику російськомовну аудиторію”, а тому ще не визначилися зі своєю позицією. І їх також багато українців захищає! Лорак — вона взагалі “всєгда била внє політікі!”, туди ж перелякана Лобода і запроданка Тодоренко. І їх чомусь теж виправдовують! Наші виправдовують.
Наразі ми (саме ми — українці) знаємо про події в своїй країні значно більше, ніж всі ці прибиті страхом зірки з росії. Війна торкнулася кожного. Я зі страхом читаю історії про катування кацапськими орками цивільних в Україні. Про ґвалтування наших жінок цими потворами. Дивлюся фото зруйнованого Чернігова і до кінця не можу усвідомити, що їхнього неймовірного центру (де я гуляла та пила каву) більше не існує. Того міста, яке я так полюбила — більше не існує.
Скажіть мені, українці, невже для того, щоб зрозуміти все це, нам потрібні стверджувальні слова росіян?!
Валіть ці гнилі авторитети, які є навіть на підсвідомому рівні у ваших головах. Немає хороших росіян. Вони ніколи не зрозуміють нас, наші почуття, наш героїзм через їх ницість.
Ненависть за природою своєю почуття дуже просте. Щоб її відчути — багато не треба. А от щоб позбутися почуття меншовартості — варто проробити велику переоцінку. Роботу над собою. Варто врешті-решт розправити плечі і бути гідними називатися українцями.
Якщо ми зараз цього не зробимо — історія буде повторюватися до тих пір, поки ми не засвоїмо урок.
На не потрібен пропагандивний “старший брат” чи взагалі будь-хто “старший”. Ми вже досить дорослі задля того, щоб не опиратися в своїх діях і судженнях на думку когось зі сторони.
Відпишіться від каналів росіян. Перестаньте толерувати тих, хто не визначився. Будьте різкими з друзями та родичами, які все розуміють, але мовчать. Почніть (на Бога!) вже нарешті говорити українською!
Якщо ця війна і має нас змінити, то нехай змінює з коренем. Нехай викорчовує як будяки всю цю “вєлікую літературу”, “пісні про перемогу”, “какую разніцу”.
Годі вже. Починайте зараз. Змінюйтеся зараз.
#хроніки_війни
Навіть таке сильне почуття як ненависть до росіян не може до кінця витіснити в нас потребу у схваленні наших дій росіянами. Думаєте, я занадто суб’єктивна?
Тоді як пояснити те, що Дудь у нас досі в трендах Youtube? Чому мої співвітчизники дивляться російського блогера (який має татуювання з російським прапором та говорить про те, що на всіх гулянках п’є за Росію)? Чому моїм співгромадянам цікаве, що скаже тупорилий кацапський репер?
Або Моргенштерн, який випустив кліп (ніби з підтримкою України — а це для росіян “о боже яка сміливість і героїзм!”) і наші почали постити і (можете собі уявити?) дякувати йому!
У нас і свого лайна вистачає у вигляді українських зірок (які є такими лише за паспортом), які бояться загубити “велику російськомовну аудиторію”, а тому ще не визначилися зі своєю позицією. І їх також багато українців захищає! Лорак — вона взагалі “всєгда била внє політікі!”, туди ж перелякана Лобода і запроданка Тодоренко. І їх чомусь теж виправдовують! Наші виправдовують.
Наразі ми (саме ми — українці) знаємо про події в своїй країні значно більше, ніж всі ці прибиті страхом зірки з росії. Війна торкнулася кожного. Я зі страхом читаю історії про катування кацапськими орками цивільних в Україні. Про ґвалтування наших жінок цими потворами. Дивлюся фото зруйнованого Чернігова і до кінця не можу усвідомити, що їхнього неймовірного центру (де я гуляла та пила каву) більше не існує. Того міста, яке я так полюбила — більше не існує.
Скажіть мені, українці, невже для того, щоб зрозуміти все це, нам потрібні стверджувальні слова росіян?!
Валіть ці гнилі авторитети, які є навіть на підсвідомому рівні у ваших головах. Немає хороших росіян. Вони ніколи не зрозуміють нас, наші почуття, наш героїзм через їх ницість.
Ненависть за природою своєю почуття дуже просте. Щоб її відчути — багато не треба. А от щоб позбутися почуття меншовартості — варто проробити велику переоцінку. Роботу над собою. Варто врешті-решт розправити плечі і бути гідними називатися українцями.
Якщо ми зараз цього не зробимо — історія буде повторюватися до тих пір, поки ми не засвоїмо урок.
На не потрібен пропагандивний “старший брат” чи взагалі будь-хто “старший”. Ми вже досить дорослі задля того, щоб не опиратися в своїх діях і судженнях на думку когось зі сторони.
Відпишіться від каналів росіян. Перестаньте толерувати тих, хто не визначився. Будьте різкими з друзями та родичами, які все розуміють, але мовчать. Почніть (на Бога!) вже нарешті говорити українською!
Якщо ця війна і має нас змінити, то нехай змінює з коренем. Нехай викорчовує як будяки всю цю “вєлікую літературу”, “пісні про перемогу”, “какую разніцу”.
Годі вже. Починайте зараз. Змінюйтеся зараз.
#хроніки_війни
Вчіть своїх дітей не боятися ставити питання. Можливо, це один із найкорисніших навиків, який ви можете їм передати.
Я досить довго перебувала в парадигмі “ставиш питання — показуєш, що не знаєш”. Якось дитиною навіть почула від старшої людини приказку “молчи за умную сойдешь”. Не в контексті мене це було сказано🙂, але чомусь тоді здалося, що ці слова мають сенс. До того ж, я досить довго вірила, що якщо людина старша, то апріорі розумніша (NO!).
З часом цей пазл в моїй голові перестав складатися. На співбесідах ейчари часто запитували: “У вас є питання до нас?». «Ні!» — гордо відповідала я. Тоді я думала, що цим показую свою освіченість щодо вакансії та компанії. Насправді — це трактували як незацікавленність.
З професійним зростанням я усвідомила, що керівники та ТОП-менеджери великих компаній (з якими я співпрацювала) не бояться перепитати або й взагалі питати елементарне. У них немає комплексу щодо того, що хтось припише їм брак освіти. Та й загалом, це ж так природно — питати коли не знаєш.
Цей навик куди більш глибокий, ніж вам здається на перший погляд. Люди, які не прагнуть розібратися (як наслідок заперечення навика про ставлення питань) часто думають, що “іншим видніше”.
Сучасна росія — хороший тому приклад. Впевнена, ви бачили ці відео, де до росіян підходять на вулиці і ставлять їм запитання про ставлення до війни з Україною. “Сюрприз-сюрприз” — є серед них ті, хто не розуміє навіщо росія напала на сусідню державу. Але знаєте, що вони кажуть? “Ну значіт так нужно било… Значіт, нє било другого вихода. Правітєльству віднєє…”
Таке населення вже давно не ставить питань.
Жінки не ставлять питань своїм чоловікам, які бухають і лупцюють їх.
Діти не ставлять питань своїм батькам, чому ті повсякчас дають хабарі та постійно дивляться федеральні канали.
Цілий народ не ставить питань своїй владі, чому вони щороку звужують зашморг на шиї населення (пенсійна реформа, поява ЗМІ-інагентів, а тепер ще й війна з Україною, куди як на конвеєрі поставляють свіже м’ясо — російських призовників).
Але що? «Значіт, така нада…»
Люди не ставлять питань, бо звикли так жити. Система швидко прибирає тих, хто наважується не те, щоб щось стверджувати, — просто спитати.
І ні — я не вірю в хепі енд цього народу.
На росії все давно згнило: вільна журналістика, чесні блогери. Навіть поодинокі мітингарі, більше знімають на телефон лупцювання омонівцями своїх однодумців, ніж прагнуть щось змінити.
Я говорю про нас. І нині, і після нашої перемоги — ставте питання. Будьте зацікавленими. Будьте увімкненими. Будьте живими.
#хроніки_війни
Я досить довго перебувала в парадигмі “ставиш питання — показуєш, що не знаєш”. Якось дитиною навіть почула від старшої людини приказку “молчи за умную сойдешь”. Не в контексті мене це було сказано🙂, але чомусь тоді здалося, що ці слова мають сенс. До того ж, я досить довго вірила, що якщо людина старша, то апріорі розумніша (NO!).
З часом цей пазл в моїй голові перестав складатися. На співбесідах ейчари часто запитували: “У вас є питання до нас?». «Ні!» — гордо відповідала я. Тоді я думала, що цим показую свою освіченість щодо вакансії та компанії. Насправді — це трактували як незацікавленність.
З професійним зростанням я усвідомила, що керівники та ТОП-менеджери великих компаній (з якими я співпрацювала) не бояться перепитати або й взагалі питати елементарне. У них немає комплексу щодо того, що хтось припише їм брак освіти. Та й загалом, це ж так природно — питати коли не знаєш.
Цей навик куди більш глибокий, ніж вам здається на перший погляд. Люди, які не прагнуть розібратися (як наслідок заперечення навика про ставлення питань) часто думають, що “іншим видніше”.
Сучасна росія — хороший тому приклад. Впевнена, ви бачили ці відео, де до росіян підходять на вулиці і ставлять їм запитання про ставлення до війни з Україною. “Сюрприз-сюрприз” — є серед них ті, хто не розуміє навіщо росія напала на сусідню державу. Але знаєте, що вони кажуть? “Ну значіт так нужно било… Значіт, нє било другого вихода. Правітєльству віднєє…”
Таке населення вже давно не ставить питань.
Жінки не ставлять питань своїм чоловікам, які бухають і лупцюють їх.
Діти не ставлять питань своїм батькам, чому ті повсякчас дають хабарі та постійно дивляться федеральні канали.
Цілий народ не ставить питань своїй владі, чому вони щороку звужують зашморг на шиї населення (пенсійна реформа, поява ЗМІ-інагентів, а тепер ще й війна з Україною, куди як на конвеєрі поставляють свіже м’ясо — російських призовників).
Але що? «Значіт, така нада…»
Люди не ставлять питань, бо звикли так жити. Система швидко прибирає тих, хто наважується не те, щоб щось стверджувати, — просто спитати.
І ні — я не вірю в хепі енд цього народу.
На росії все давно згнило: вільна журналістика, чесні блогери. Навіть поодинокі мітингарі, більше знімають на телефон лупцювання омонівцями своїх однодумців, ніж прагнуть щось змінити.
Я говорю про нас. І нині, і після нашої перемоги — ставте питання. Будьте зацікавленими. Будьте увімкненими. Будьте живими.
#хроніки_війни
Є дві крайнощі в українському суспільстві у воєнний період, які я не можу зрозуміти.
Перша — це поділ на “правильних” і “неправильних” українців.
Друга — це “міряння рівнем болі”.
Залишився в Україні — заважаєш працювати ЗСУ.
Виїхав за кордон — зрадник.
Допомагаєш волонтерам/армії та говориш про це публічно — хайпуєш на темі війні.
Допомагаєш непублічно — чому не говориш, може, й не допомагаєш взагалі?
Пишеш про війну — скільки можна, для цього є новини, можна якийсь лайтовий контент?
Не пишеш про війну — мовчиш, коли люди гинуть?
Список довгий. Чомусь хтось вирішив приміряти на себе мантію диванного судді, який знає як правильно жити іншим.
Правда в тому, що люди просто продовжують жити — як можуть, як вміють. Ніхто не має методички, де говориться, який рівень радості від життя на час війни допустимий, а який — вже зашквар.
Інша крайність — “твій біль недостатній”.
Прочитала днями історію однієї журналістки. Її знайомий написав у ФБ, що його дім повністю зруйнували окупанти. Знаєте, що йому написали «експерти» в коментарях?
“Нічого жалітися, бо сам цілий”, “Дім — це не страшно, добре, що там не було нікого всередині”.
Тобто, радій, чувак, тобі тут принесли привід для радості!
Мовою психології це називається обезцінення. Порівняння твого болю з болем інших. Щось із розряду “зберись, ганчірка! в тебе ж є руки та ноги!”
Але правда в тому, що всім болить по-різному.
Але болить ВСІМ.
Я зараз дуже хочу вірити в мудрість наших людей, в емпатію та взаємоповагу.
Після початку війни росії проти України у психологів стане роботи ще на кілька десятиліть. Це травма, яку ми передамо дітям — хочемо ми того, чи ні.
Тому… навіщо робити гірше?
Я вірю у взаємоповагу. Я вірю в людяність. Я вірю в те, що немає «правильних» і “неправильних” українців. Немає болю, на який не варто зважати.
Варто відключити функцію критика і вчитися взаємоповазі.
І я теж цьому вчитимусь — без методичок і суспільного “як треба”.
#хроніки_війни
Перша — це поділ на “правильних” і “неправильних” українців.
Друга — це “міряння рівнем болі”.
Залишився в Україні — заважаєш працювати ЗСУ.
Виїхав за кордон — зрадник.
Допомагаєш волонтерам/армії та говориш про це публічно — хайпуєш на темі війні.
Допомагаєш непублічно — чому не говориш, може, й не допомагаєш взагалі?
Пишеш про війну — скільки можна, для цього є новини, можна якийсь лайтовий контент?
Не пишеш про війну — мовчиш, коли люди гинуть?
Список довгий. Чомусь хтось вирішив приміряти на себе мантію диванного судді, який знає як правильно жити іншим.
Правда в тому, що люди просто продовжують жити — як можуть, як вміють. Ніхто не має методички, де говориться, який рівень радості від життя на час війни допустимий, а який — вже зашквар.
Інша крайність — “твій біль недостатній”.
Прочитала днями історію однієї журналістки. Її знайомий написав у ФБ, що його дім повністю зруйнували окупанти. Знаєте, що йому написали «експерти» в коментарях?
“Нічого жалітися, бо сам цілий”, “Дім — це не страшно, добре, що там не було нікого всередині”.
Тобто, радій, чувак, тобі тут принесли привід для радості!
Мовою психології це називається обезцінення. Порівняння твого болю з болем інших. Щось із розряду “зберись, ганчірка! в тебе ж є руки та ноги!”
Але правда в тому, що всім болить по-різному.
Але болить ВСІМ.
Я зараз дуже хочу вірити в мудрість наших людей, в емпатію та взаємоповагу.
Після початку війни росії проти України у психологів стане роботи ще на кілька десятиліть. Це травма, яку ми передамо дітям — хочемо ми того, чи ні.
Тому… навіщо робити гірше?
Я вірю у взаємоповагу. Я вірю в людяність. Я вірю в те, що немає «правильних» і “неправильних” українців. Немає болю, на який не варто зважати.
Варто відключити функцію критика і вчитися взаємоповазі.
І я теж цьому вчитимусь — без методичок і суспільного “як треба”.
#хроніки_війни
В лекції однієї соціологині, що вивчає Теорію поколінь, якось почула таку фразу: цінності формуються в нас до 12 років.
Все те, що в майбутньому тригиритиме нас, на що ми орієнтуватимемося, до чого прагнутимемо — формується в дитинстві. Пам’ятаю, я ще тоді подумала, як Ковід відіб’ється на поколінні Z, адже у них в дорослому віці буде більш свідоме ставлення до здоров’я, професії лікаря, банального миття рук.
І от сьогодні українські діти переживають щось значно гірше — війну. Коли тебе вбиває не інфекційна хвороба, тебе вбиває російський солдат. Дитина може не розуміти, що відбувається, але вона точно відчуває те, що відбувається навколо. Будьте певні, це ляже в основу формування її цінностей.
Яким буде покоління сьогоднішніх 5-літок і 10-літок? Чи зрозуміють вони своїх батьків чи прабатьків, що у свій час голосували за Бойка і дивилися стріми Шарія? Чи захочеться їм вивчати російську, як другу іноземну? Чи, можливо, вже для своїх дітей вони свідомо поруч з англійською запровадять уроки польської/німецької/китайської? Чи захочуть вони взагалі жити в Україні, чи не витіснить страх пережитого в дитинстві бажання залишитися в Києві, Харкові, Одесі?
Покоління Z в Україні — це діти війни.
Я вірю в тебе, що кожне нове покоління краще за попереднє. Тому що вільніше у поглядах, тому що не застало тоталітаризму, тому що поруч з трендом на глобалізацію є глибоке розуміння своєї ідентичності. Я хочу вірити, що ця гігантська травма під назвою війна трансформується з часом у супер силу. Стане відправною точкою для їх розвитку, для змін.
Я так хочу вірити, що у сучасних українських дітей стане мудрості відірватися в цифровому/мовному просторі від росії. Я хочу, щоб ці діти (якщо і вчили б російську), то знали б її гірше ніж англійську. Я хочу щоб вони слухали українську/американську/корейську музику, щоб їхньою рідною (першою!) мовою була виключно українська. Щоб їм був відкритий цілий світ з його можливостями для розвитку. Щоб війна не перекреслила їм майбутнє.
Нехай українські діти стануть щасливими та гармонійними дорослими. Та для цього їм варто мати щасливе дитинство. Бо кожна людина має право на дитинство.
З Всесвітнім Днем захисту дітей.
#хроніки_війни
Все те, що в майбутньому тригиритиме нас, на що ми орієнтуватимемося, до чого прагнутимемо — формується в дитинстві. Пам’ятаю, я ще тоді подумала, як Ковід відіб’ється на поколінні Z, адже у них в дорослому віці буде більш свідоме ставлення до здоров’я, професії лікаря, банального миття рук.
І от сьогодні українські діти переживають щось значно гірше — війну. Коли тебе вбиває не інфекційна хвороба, тебе вбиває російський солдат. Дитина може не розуміти, що відбувається, але вона точно відчуває те, що відбувається навколо. Будьте певні, це ляже в основу формування її цінностей.
Яким буде покоління сьогоднішніх 5-літок і 10-літок? Чи зрозуміють вони своїх батьків чи прабатьків, що у свій час голосували за Бойка і дивилися стріми Шарія? Чи захочеться їм вивчати російську, як другу іноземну? Чи, можливо, вже для своїх дітей вони свідомо поруч з англійською запровадять уроки польської/німецької/китайської? Чи захочуть вони взагалі жити в Україні, чи не витіснить страх пережитого в дитинстві бажання залишитися в Києві, Харкові, Одесі?
Покоління Z в Україні — це діти війни.
Я вірю в тебе, що кожне нове покоління краще за попереднє. Тому що вільніше у поглядах, тому що не застало тоталітаризму, тому що поруч з трендом на глобалізацію є глибоке розуміння своєї ідентичності. Я хочу вірити, що ця гігантська травма під назвою війна трансформується з часом у супер силу. Стане відправною точкою для їх розвитку, для змін.
Я так хочу вірити, що у сучасних українських дітей стане мудрості відірватися в цифровому/мовному просторі від росії. Я хочу, щоб ці діти (якщо і вчили б російську), то знали б її гірше ніж англійську. Я хочу щоб вони слухали українську/американську/корейську музику, щоб їхньою рідною (першою!) мовою була виключно українська. Щоб їм був відкритий цілий світ з його можливостями для розвитку. Щоб війна не перекреслила їм майбутнє.
Нехай українські діти стануть щасливими та гармонійними дорослими. Та для цього їм варто мати щасливе дитинство. Бо кожна людина має право на дитинство.
З Всесвітнім Днем захисту дітей.
#хроніки_війни
Мені радісно бачити усвідомлених людей серед українців.
Тих, хто відшукує зміст, робить своє. Тих, кому війна не заборонила бачити прекрасне. Відчувати прекрасне.
Я, як і всі, теж проходила кілька стадій усвідомлення. І в якийсь момент (я чітко це пам’ятаю!) я стала шукати в Інстаграм тих, хто транслює що завгодно, але не війну. Я знаю, що в коментарі можуть прийти люди, які скажуть — “легко тобі говорити”. Але це моя думка, мій досвід.
Я стала шукати сторінки людей, де є сторіз пейзажів, чашки чаю на фоні красиво сервірованого столу. Я підписалась на блоґерку, що фотографує стильних людей на вулицях Львова. Я стала частіше переглядати світлини фотографів, що ловлять моменти дикої природи, моря. Навіть знайшла фрилансерку з Мехіко, яка ділиться світлинами зі свого життя.
Мені просто дуже захотілося життя. Чогось ще окрім війни.
Психотерапевтка потім пояснила моє бажання переключитися тим, що мій мозок просто “закричав” в якийсь момент: “Годі ярості! Годі страждань!” Адже раніше цієї буденної естетики в моєму житті було вдосталь. Я купувала квіти без приводу, пила каву з турецького сервізу, гуляла по Києву годинами на вихідних…
Якимось дивним чином в мою голову закралася думка “чи не зраджуєш ти всіх інших своїм щастям?”Я хочу сказати собі та всім, хто моє схожі думки зі мною — ні.
Якщо у вас є змога донатити — робіть це. Якщо маєте ресурс допомагати — допомагайте. Але не ставте життя на паузу. Це ваше життя. Це ваше, чорт забирай, літо.
Якщо ви у відносній безпеці — не забирайте в себе можливість бачити красиве. Не забирайте в себе можливість відчувати радість.
Не обмежуйте себе у своїй щоденній естетиці. Якщо ви прагнете до неї - ви живі. Ви прекрасні. Ви люди.
#хроніки_війни
Тих, хто відшукує зміст, робить своє. Тих, кому війна не заборонила бачити прекрасне. Відчувати прекрасне.
Я, як і всі, теж проходила кілька стадій усвідомлення. І в якийсь момент (я чітко це пам’ятаю!) я стала шукати в Інстаграм тих, хто транслює що завгодно, але не війну. Я знаю, що в коментарі можуть прийти люди, які скажуть — “легко тобі говорити”. Але це моя думка, мій досвід.
Я стала шукати сторінки людей, де є сторіз пейзажів, чашки чаю на фоні красиво сервірованого столу. Я підписалась на блоґерку, що фотографує стильних людей на вулицях Львова. Я стала частіше переглядати світлини фотографів, що ловлять моменти дикої природи, моря. Навіть знайшла фрилансерку з Мехіко, яка ділиться світлинами зі свого життя.
Мені просто дуже захотілося життя. Чогось ще окрім війни.
Психотерапевтка потім пояснила моє бажання переключитися тим, що мій мозок просто “закричав” в якийсь момент: “Годі ярості! Годі страждань!” Адже раніше цієї буденної естетики в моєму житті було вдосталь. Я купувала квіти без приводу, пила каву з турецького сервізу, гуляла по Києву годинами на вихідних…
Якимось дивним чином в мою голову закралася думка “чи не зраджуєш ти всіх інших своїм щастям?”Я хочу сказати собі та всім, хто моє схожі думки зі мною — ні.
Якщо у вас є змога донатити — робіть це. Якщо маєте ресурс допомагати — допомагайте. Але не ставте життя на паузу. Це ваше життя. Це ваше, чорт забирай, літо.
Якщо ви у відносній безпеці — не забирайте в себе можливість бачити красиве. Не забирайте в себе можливість відчувати радість.
Не обмежуйте себе у своїй щоденній естетиці. Якщо ви прагнете до неї - ви живі. Ви прекрасні. Ви люди.
#хроніки_війни
Інсайт дня, який я підслухала.
Після війни — не страшно нічого. Найгірше, що могло статися — це війна в Україні.
Чого тепер боятися?
Звільнення? Невиконання KPI? Стоматологів? Ще однієї хвилі ковіду?
У порівнянні з війною все здається дріб’язковим, бо все можна пережити. Та й війну власне можна пережити.
Нічого не має бути страшно. Життя показує, що ми сильніше, ніж думали.
#хроніки_війни
Після війни — не страшно нічого. Найгірше, що могло статися — це війна в Україні.
Чого тепер боятися?
Звільнення? Невиконання KPI? Стоматологів? Ще однієї хвилі ковіду?
У порівнянні з війною все здається дріб’язковим, бо все можна пережити. Та й війну власне можна пережити.
Нічого не має бути страшно. Життя показує, що ми сильніше, ніж думали.
#хроніки_війни
Так круто переглядати старі сторіз і бачити, як я виросла.
Так боляче переглядати старі сторіз і бачити мій світ до війни.
У цій точці, де я зараз знаходжуся, багато злості через несправедливість. Ми всі виросли на хороших казках, де добро завжди перемагає зло. Я вже досить доросла, тому не вірю у принців (які порятують) та добрих хрещених (які прийдуть лише у момент відчаю). Але я чомусь досі вірю в те, що добро завжди перемагає.
Чому ж так довго?
Я (з мільйонами інших українців) переживаю досвід, до якого нас не готували.
Багато хто з нас знає, як жити у невідомості. Без роботи. Після болісного розставання. З нуля у новому місті. Як втрачати близких.
А як пережити досвід війни?
Навіть, коли ти за кордоном
Особливо, якщо ти в Україні?
І наостанок — питання, на яке я досі шукаю відповідь.
Чому в часи, коли стільки горя, так багато людей не відвертається від Бога за те, що він це допустив. А навпаки — знаходять віру.
Тому що Бог — це єдиний, хто не дасть чітких прогнозів? Не скаже “ще два-три тижні і буде ясно”? Більш того — він взагалі нічого не скаже.
А нам зараз так важливо, щоб нас вислухали. І щоб було на кого сподіватися.
#хроніки_війни
Так боляче переглядати старі сторіз і бачити мій світ до війни.
У цій точці, де я зараз знаходжуся, багато злості через несправедливість. Ми всі виросли на хороших казках, де добро завжди перемагає зло. Я вже досить доросла, тому не вірю у принців (які порятують) та добрих хрещених (які прийдуть лише у момент відчаю). Але я чомусь досі вірю в те, що добро завжди перемагає.
Чому ж так довго?
Я (з мільйонами інших українців) переживаю досвід, до якого нас не готували.
Багато хто з нас знає, як жити у невідомості. Без роботи. Після болісного розставання. З нуля у новому місті. Як втрачати близких.
А як пережити досвід війни?
Навіть, коли ти за кордоном
Особливо, якщо ти в Україні?
І наостанок — питання, на яке я досі шукаю відповідь.
Чому в часи, коли стільки горя, так багато людей не відвертається від Бога за те, що він це допустив. А навпаки — знаходять віру.
Тому що Бог — це єдиний, хто не дасть чітких прогнозів? Не скаже “ще два-три тижні і буде ясно”? Більш того — він взагалі нічого не скаже.
А нам зараз так важливо, щоб нас вислухали. І щоб було на кого сподіватися.
#хроніки_війни
Якось на початку війни прочитала текст, який дуже сильно відгукнувся. Перекажу його своїми словами.
24 лютого, коли мені потрібно було за кілька хвилин зібрати рюкзак, я зрозуміла одну річ. Найважливіша річ, яку я беру з собою — це моя національність.
Зараз я можу сказати, що це та найважливіша річ, яку я несу по життю.
Коли прошу не спілкуватися зі мною російською в Туреччині.
Коли доначу.
Коли залишаюся українкою за сотні кілометрів від Києва.
Національність не розчиняється через відстань/глобалізацію/розширення поглядів.
Я точно знаю, що ще багато вчитимусь, змінюватимусь, еволюціонуватиму.
Але залишусь українкою — і я не тільки про паспорт.
#хроніки_війни
24 лютого, коли мені потрібно було за кілька хвилин зібрати рюкзак, я зрозуміла одну річ. Найважливіша річ, яку я беру з собою — це моя національність.
Зараз я можу сказати, що це та найважливіша річ, яку я несу по життю.
Коли прошу не спілкуватися зі мною російською в Туреччині.
Коли доначу.
Коли залишаюся українкою за сотні кілометрів від Києва.
Національність не розчиняється через відстань/глобалізацію/розширення поглядів.
Я точно знаю, що ще багато вчитимусь, змінюватимусь, еволюціонуватиму.
Але залишусь українкою — і я не тільки про паспорт.
#хроніки_війни
Після того, як в росії почалася мобілізація, приплив росіян відчули всі. Туреччина — особливо.
Знаєте, я й до цього дуже важко переносила присутність “акающєго руского” десь поруч, а тепер — вже ту мач. І я не жаліюся, я просто зрозуміла, що в мене особисто з цим проблеми. Бо злість на цих “щасливих туристів, що отримують тут посвідку на проживання” не виплескуються. Я дратуюся, я їх ненавиджу, але нікуди не діваю цю злість. Отже, з нею треба щось робити.
Якщо ви зараз за кордоном, можливо, ви знаходитесь в схожій ситуації. Завдяки психотерапевту я знайшла кілька дієвих способів, як жити з цим. Можливо, мої поради стануть вам у пригоді.
🔹Якщо ви колись були в Стамбулі, то знаєте, як в певних районах брудно на вулиці. Турки з цим не заморочуються. І я вже не кажу про прибирання котячого чи собачого гівна — це скоріше європейська/американська звичка.
Собаче гівно на вулицях засмучує, але чи думаєте ви про нього весь день? Кожен раз, коли стикаєтеся з ним, ви реагуєте на це бурхливо? Думаєте потім про це весь день “якби не це гівно на вулицях, яке б місто/країна були красиві”? Зрозуміли метафору?
🔹У нас у всіх є певний рівень енергії. Якщо ви вже якийсь час живете на цьому світі, то знаєте, в які години ви найбільш продуктивні, а коли відчуваєте себе на “енергетичному дні”.
Тільки уявіть, яку кількість енергії ви щодня зливаєте на росіян, з якими стикаєтеся на вулицях! Якби цю енергію та в потрібне русло, якби збільшилась ваша продуктивність, яких успіхів ви могли б досягти! Задумайтеся — на кого ви зливаєте енергію? На собаче гівно?
🔹Почати срач або навіть бійку з росіянами — моя мрія. Але будемо чесними — чого ви досягнете? Невже ви справді думаєте їх переконати в чомусь? Дійте глобальніше. Замість того, щоб сапатися з москалями, кожного разу, коли відчуваєте гнів — донадьте на ЗСУ/благодійні фонди.
Якщо ви маєте можливість діяти на глобальному рівні — робіть це. Розповідайте правду іноземним журналістам/працюйте в PR-напрямі задля протидії російській пропаганді/доносьте правди про злочини Кремля іноземцям. Не витрачайте енергію на дезертирів по Європах чи Азіях.
🔹Дайте вихід своїй злості. І я зараз не про тренажерний зал, де можна бігати годину на доріжці чи бити боксерську грушу. Нехай зал стане для вас позитивним якорем — місцем, де ви отримуєте енергію, а не зливаєте злість.
Натомість виділіть 10 хвилин/день на злість. Напишіть собі в календарі на смартфоні “о 13:00 щодня я даю собі право злитися рівно 10 хвилин”. Більше не треба. Пам’ятаємо правило №1 весь інший час.
🔹І наостанок медитативна техніка. Сядьте зручно на диван/крісло/ліжко. Заплющте очі. Зробіть кілька глибоких вдихів. Згадайте нещодавню неприємну ситуацію, яка вивела вас із рівноваги (москалі).
Покладіть цю ситуацію у вигляді фото або картини в якусь скриню або сейф. Детально уявіть її, і замок на ній (як ви її закриваєте та відкриваєте). А потім відправте цю скриню у глибоке підземелля або страшний та смердючий сарай/болото/страшний темний ліс (я уявила підземелля, де живуть орки із “Володаря перснів”).
Тепер ця скриня може з’явитися перед вами за одну секунду. Всі негаразди ви зберігаєте там. І потім за одну секунду вони опиняються в цьому страшному підземеллі. Всі ці негаразди — там, не у вашому серці.
Якщо було корисно — накидайте сердечок цьому допису♥️ або напишіть в коментарях, що саме вам допомагає💬
І завжди пам’ятайте, що проблема (росіяни) буде й надалі. Зараз вони розповсюдились по всьому світу. Але чи варті вони такої реакції від нас? Чи варто думати про собаче гівно цілий день — це тільки ваше рішення.
#хроніки_війни
Знаєте, я й до цього дуже важко переносила присутність “акающєго руского” десь поруч, а тепер — вже ту мач. І я не жаліюся, я просто зрозуміла, що в мене особисто з цим проблеми. Бо злість на цих “щасливих туристів, що отримують тут посвідку на проживання” не виплескуються. Я дратуюся, я їх ненавиджу, але нікуди не діваю цю злість. Отже, з нею треба щось робити.
Якщо ви зараз за кордоном, можливо, ви знаходитесь в схожій ситуації. Завдяки психотерапевту я знайшла кілька дієвих способів, як жити з цим. Можливо, мої поради стануть вам у пригоді.
🔹Якщо ви колись були в Стамбулі, то знаєте, як в певних районах брудно на вулиці. Турки з цим не заморочуються. І я вже не кажу про прибирання котячого чи собачого гівна — це скоріше європейська/американська звичка.
Собаче гівно на вулицях засмучує, але чи думаєте ви про нього весь день? Кожен раз, коли стикаєтеся з ним, ви реагуєте на це бурхливо? Думаєте потім про це весь день “якби не це гівно на вулицях, яке б місто/країна були красиві”? Зрозуміли метафору?
🔹У нас у всіх є певний рівень енергії. Якщо ви вже якийсь час живете на цьому світі, то знаєте, в які години ви найбільш продуктивні, а коли відчуваєте себе на “енергетичному дні”.
Тільки уявіть, яку кількість енергії ви щодня зливаєте на росіян, з якими стикаєтеся на вулицях! Якби цю енергію та в потрібне русло, якби збільшилась ваша продуктивність, яких успіхів ви могли б досягти! Задумайтеся — на кого ви зливаєте енергію? На собаче гівно?
🔹Почати срач або навіть бійку з росіянами — моя мрія. Але будемо чесними — чого ви досягнете? Невже ви справді думаєте їх переконати в чомусь? Дійте глобальніше. Замість того, щоб сапатися з москалями, кожного разу, коли відчуваєте гнів — донадьте на ЗСУ/благодійні фонди.
Якщо ви маєте можливість діяти на глобальному рівні — робіть це. Розповідайте правду іноземним журналістам/працюйте в PR-напрямі задля протидії російській пропаганді/доносьте правди про злочини Кремля іноземцям. Не витрачайте енергію на дезертирів по Європах чи Азіях.
🔹Дайте вихід своїй злості. І я зараз не про тренажерний зал, де можна бігати годину на доріжці чи бити боксерську грушу. Нехай зал стане для вас позитивним якорем — місцем, де ви отримуєте енергію, а не зливаєте злість.
Натомість виділіть 10 хвилин/день на злість. Напишіть собі в календарі на смартфоні “о 13:00 щодня я даю собі право злитися рівно 10 хвилин”. Більше не треба. Пам’ятаємо правило №1 весь інший час.
🔹І наостанок медитативна техніка. Сядьте зручно на диван/крісло/ліжко. Заплющте очі. Зробіть кілька глибоких вдихів. Згадайте нещодавню неприємну ситуацію, яка вивела вас із рівноваги (москалі).
Покладіть цю ситуацію у вигляді фото або картини в якусь скриню або сейф. Детально уявіть її, і замок на ній (як ви її закриваєте та відкриваєте). А потім відправте цю скриню у глибоке підземелля або страшний та смердючий сарай/болото/страшний темний ліс (я уявила підземелля, де живуть орки із “Володаря перснів”).
Тепер ця скриня може з’явитися перед вами за одну секунду. Всі негаразди ви зберігаєте там. І потім за одну секунду вони опиняються в цьому страшному підземеллі. Всі ці негаразди — там, не у вашому серці.
Якщо було корисно — накидайте сердечок цьому допису♥️ або напишіть в коментарях, що саме вам допомагає💬
І завжди пам’ятайте, що проблема (росіяни) буде й надалі. Зараз вони розповсюдились по всьому світу. Але чи варті вони такої реакції від нас? Чи варто думати про собаче гівно цілий день — це тільки ваше рішення.
#хроніки_війни
Можна скільки завгодно вчитися не затримувати ненависть в собі, не накопичувати гнів. А потім прокинутися в понеділок вранці та прочитати, як довбана росія бомбить мій Київ. І це боляче, де б ти не була в цей час.
Цей день, коли світло остаточно переможе темряву - коли ти настанеш?
#хроніки_війни
Цей день, коли світло остаточно переможе темряву - коли ти настанеш?
#хроніки_війни
Кілька тижнів тому у мене стався інсайт.
Як ви знаєте, ваша авторка наразі в Туреччині. Тут мені дуже не вистачає українського ком'юніті, тому я шукаю будь-якої можливості поспілкуватися з українцями (якщо вони ще україномовні - взагалі супер♥️).
Саме так я натрапила на онлайн-зустріч, яку організувала одна харківська психологиня. Я на неї давно підписана і тут вона анонсує "жіночі посиденьки" у неділю за кавою, де ми обговоримо, як справляємося з досвідом війни наразі.
Тут варто зробити невеликий відступ і сказати, що я завжди до своїх досягнень ставлюся трохи відсторонено. Типу "ну так, я молодець - але поїхали далі". Тому часом мені здається, що я взагалі не зробила нічого особливого.
Знаю, це не ок - працюю над цим. Але це був стартовий набір, з яким я прийшла на ту онлайн-зустріч.
І от, всі жінки почали розказувати, як жили в перші місяці війни і як справляються зараз. І тут я зрозуміла (правильніше сказати - мене осяйнуло) - та я ще нічого собі така!
Бо коли жінки на тій зустрічі казали, що хтось досі в емоційній ямі та не може знайти курс дій далі, бо війна триває, я зрозуміла, що за період повномасштабного вторгнення прожила ціле життя!
Дозволила собі стільки всього/прокачала стільки скілів, що до 24 лютого й не могла уявити.
За кілька хвилин прийняла рішення покинути все в Києві (виключно з орендованою квартирою та всіма речами) та переїхати на Львівщину.
А потім сама спланувала складний маршрут з пересадками та добралася до Туреччини.
А потім змінила роботу.
Змінила колір волосся.
Поборола в собі страх говорити англійською всюди (і навіть спілкувалася з банківським представником англійською, а це вам не Ландан із зе кепітал - ну ви зрозуміли😀).
Пройшла кілька курсів, повернулася в психотерапію, почала вчити турецьку врешті-решт!
І тут я ні в якому разі не применшую досвід інших жінок, так й всіх українців. У нас у всіх різна психіка, різні втрати. Я просто хочу наголосити - ми всі здатні пережити війну, ми всі здатні піти нарешті вгору після довгого спаду.
У мене є подруга, яка 5 років не сідала за кермо автівки. А 24 лютого сіла і з Києва доїхала сама до Любліна!
Інша подруга сама добралася до Франції та наразі є успішною масажисткою в Ніцці (ще успішнішою ніж була у Києві!).
І цим дописом я хочу сказати - нам всім все під силу. Коли кажуть, що часом треба брати себе в руки не зазначають, що це "часом" - це от зараз.
І це необхідно. Це життєво необхідно! Не залишатися в позиції жертви, побачити можливості в тій точці, де ви зараз.
Я не претендую тут на роль менторки. Просто зараз я себе хвалю. Я молодець. Бо життя триває - щоб не сталося. І так важливо не випадати з цього процесу.
Жити. І рухатися далі.
#хроніки_війни
Як ви знаєте, ваша авторка наразі в Туреччині. Тут мені дуже не вистачає українського ком'юніті, тому я шукаю будь-якої можливості поспілкуватися з українцями (якщо вони ще україномовні - взагалі супер♥️).
Саме так я натрапила на онлайн-зустріч, яку організувала одна харківська психологиня. Я на неї давно підписана і тут вона анонсує "жіночі посиденьки" у неділю за кавою, де ми обговоримо, як справляємося з досвідом війни наразі.
Тут варто зробити невеликий відступ і сказати, що я завжди до своїх досягнень ставлюся трохи відсторонено. Типу "ну так, я молодець - але поїхали далі". Тому часом мені здається, що я взагалі не зробила нічого особливого.
Знаю, це не ок - працюю над цим. Але це був стартовий набір, з яким я прийшла на ту онлайн-зустріч.
І от, всі жінки почали розказувати, як жили в перші місяці війни і як справляються зараз. І тут я зрозуміла (правильніше сказати - мене осяйнуло) - та я ще нічого собі така!
Бо коли жінки на тій зустрічі казали, що хтось досі в емоційній ямі та не може знайти курс дій далі, бо війна триває, я зрозуміла, що за період повномасштабного вторгнення прожила ціле життя!
Дозволила собі стільки всього/прокачала стільки скілів, що до 24 лютого й не могла уявити.
За кілька хвилин прийняла рішення покинути все в Києві (виключно з орендованою квартирою та всіма речами) та переїхати на Львівщину.
А потім сама спланувала складний маршрут з пересадками та добралася до Туреччини.
А потім змінила роботу.
Змінила колір волосся.
Поборола в собі страх говорити англійською всюди (і навіть спілкувалася з банківським представником англійською, а це вам не Ландан із зе кепітал - ну ви зрозуміли😀).
Пройшла кілька курсів, повернулася в психотерапію, почала вчити турецьку врешті-решт!
І тут я ні в якому разі не применшую досвід інших жінок, так й всіх українців. У нас у всіх різна психіка, різні втрати. Я просто хочу наголосити - ми всі здатні пережити війну, ми всі здатні піти нарешті вгору після довгого спаду.
У мене є подруга, яка 5 років не сідала за кермо автівки. А 24 лютого сіла і з Києва доїхала сама до Любліна!
Інша подруга сама добралася до Франції та наразі є успішною масажисткою в Ніцці (ще успішнішою ніж була у Києві!).
І цим дописом я хочу сказати - нам всім все під силу. Коли кажуть, що часом треба брати себе в руки не зазначають, що це "часом" - це от зараз.
І це необхідно. Це життєво необхідно! Не залишатися в позиції жертви, побачити можливості в тій точці, де ви зараз.
Я не претендую тут на роль менторки. Просто зараз я себе хвалю. Я молодець. Бо життя триває - щоб не сталося. І так важливо не випадати з цього процесу.
Жити. І рухатися далі.
#хроніки_війни
Привіт!
Вас стало трохи більше, тому я вирішила повторити пост-знайомство🙋🏼♀️
Мене звати Ксенія, останні 5 років я жила в Києві - наразі переїхала до Туреччини.
Цей канал задумувався як підтримка для україномовних українців і тих, хто тільки замислюється над переходом на рідну мову. Багато історій про перехід можна знайти за хештегом #мій_перехід та мої роздуми про мову під #ксеня_про_мову
З часом тем стало більше: зараз я пишу тут про свої рефлексії щодо життя за кордоном, події в Україні, психологію, історію та власні інсайти:
#хроніки_війни
#турецькі_нотатки
Дякую, що ви зі мною. Сподіваюсь, вам буде цікаво і надалі♥️
Вас стало трохи більше, тому я вирішила повторити пост-знайомство🙋🏼♀️
Мене звати Ксенія, останні 5 років я жила в Києві - наразі переїхала до Туреччини.
Цей канал задумувався як підтримка для україномовних українців і тих, хто тільки замислюється над переходом на рідну мову. Багато історій про перехід можна знайти за хештегом #мій_перехід та мої роздуми про мову під #ксеня_про_мову
З часом тем стало більше: зараз я пишу тут про свої рефлексії щодо життя за кордоном, події в Україні, психологію, історію та власні інсайти:
#хроніки_війни
#турецькі_нотатки
Дякую, що ви зі мною. Сподіваюсь, вам буде цікаво і надалі♥️
Прокинулася сьогодні близько 6 ранку через грім.
З думками «а це точно грім?». І потім дуже довго не могла заснути.
Це про те, що війна залишила якусь частину себе в кожному/кожній українці.
ДЕ Б ВИ НЕ БУЛИ.
#хроніки_війни
З думками «а це точно грім?». І потім дуже довго не могла заснути.
Це про те, що війна залишила якусь частину себе в кожному/кожній українці.
ДЕ Б ВИ НЕ БУЛИ.
#хроніки_війни
Ми зараз проживаємо унікальний досвід - ми набагато швидше дорослішаємо.
І це ніби дає нам моральне право швидше приймати рішення та й загалом - жити сміливіше.
Навіть коли реальної небезпеки війни немає (наприклад, в іншій країні), ми все одно відчуваємо - цей механізм запущено. Де б ви не проживали цю війну, щоб не пережили.
Я від 24 лютого заблокувала кількох людей. І не тільки через позицію. Якщо бути до кінця чесною із собою - проблеми в спілкуванні з ними були й до того. Але я чомусь давала цим відносинам другий, п'ятий, сто двадцять п'ятий шанс. І коли сталося повномасштабне вторгнення я так чітко усвідомила, що хочу бути щасливою без ось цих "але". Без провини та сорому, без настанов і стереотипів, які більше не мають наді мною влади.
Я так само чітко усвідомила (нарешті!), що не можу ні на кого повпливати, а отже - легше залишити цих людей. І я не маю пояснювати чому, достатньо того, що це мій вибір і я у ньому впевнена.
Раніше саме усвідомлення (навіть не дія) зайняло б у мене значно більше часу. А зараз я як хірург - ріжу все, що псує і псуватиме надалі моє життя.
До речі, в Анталії у мене було ще одне цікаве усвідомлення. Я знайшла квартиру, яку півтора року тому орендувала у відпустці. Біля неї є ресторан з неймовірним краєвидом на морське узбережжя.
Колись я любила ходити сюди. Я пила тут турецьку каву і роздивлялася туристів. Тоді я була зовсім інша. Я мріяла пожити тут довше і мати роботу, яка дозволить мені подорожувати. Я не знала, як досягти цього і трохи сумувала, що скоро в мене літак до Києва...
Зараз, коли я сиділа за тим самим столиком та дивилась на ці величні гори та море, я б навіть не впізнала себе ту. Скільки всього змінилося за цей час. Війна, зміни робіт, переїзд, психотерапія, зовсім інший погляд на світ. Цей ресторан і краєвид той самий - я зовсім інша.
Я подорослішала за цей рік так, як не дорослішають і за десять.
І я щаслива мати це право на сміливі (часто болючі) рішення без відчуття провини чи сорому. Навіть попри війну.
Я зараз дуже жива - у всіх значеннях цього слова.
#турецькі_нотатки
#хроніки_війни
І це ніби дає нам моральне право швидше приймати рішення та й загалом - жити сміливіше.
Навіть коли реальної небезпеки війни немає (наприклад, в іншій країні), ми все одно відчуваємо - цей механізм запущено. Де б ви не проживали цю війну, щоб не пережили.
Я від 24 лютого заблокувала кількох людей. І не тільки через позицію. Якщо бути до кінця чесною із собою - проблеми в спілкуванні з ними були й до того. Але я чомусь давала цим відносинам другий, п'ятий, сто двадцять п'ятий шанс. І коли сталося повномасштабне вторгнення я так чітко усвідомила, що хочу бути щасливою без ось цих "але". Без провини та сорому, без настанов і стереотипів, які більше не мають наді мною влади.
Я так само чітко усвідомила (нарешті!), що не можу ні на кого повпливати, а отже - легше залишити цих людей. І я не маю пояснювати чому, достатньо того, що це мій вибір і я у ньому впевнена.
Раніше саме усвідомлення (навіть не дія) зайняло б у мене значно більше часу. А зараз я як хірург - ріжу все, що псує і псуватиме надалі моє життя.
До речі, в Анталії у мене було ще одне цікаве усвідомлення. Я знайшла квартиру, яку півтора року тому орендувала у відпустці. Біля неї є ресторан з неймовірним краєвидом на морське узбережжя.
Колись я любила ходити сюди. Я пила тут турецьку каву і роздивлялася туристів. Тоді я була зовсім інша. Я мріяла пожити тут довше і мати роботу, яка дозволить мені подорожувати. Я не знала, як досягти цього і трохи сумувала, що скоро в мене літак до Києва...
Зараз, коли я сиділа за тим самим столиком та дивилась на ці величні гори та море, я б навіть не впізнала себе ту. Скільки всього змінилося за цей час. Війна, зміни робіт, переїзд, психотерапія, зовсім інший погляд на світ. Цей ресторан і краєвид той самий - я зовсім інша.
Я подорослішала за цей рік так, як не дорослішають і за десять.
І я щаслива мати це право на сміливі (часто болючі) рішення без відчуття провини чи сорому. Навіть попри війну.
Я зараз дуже жива - у всіх значеннях цього слова.
#турецькі_нотатки
#хроніки_війни
Злість як реакція на злість.
Я хочу підняти тему, про яку зараз не на часі говорити. Це злість українців на українців.
Я живу в бульбашці, де всі мене розуміють. Багато в чому це моя заслуга (і психотерапії). Рік за роком я оточувала себе людьми, які розділяють мої цінності та не дозволяють собі відкриту критику при зустрічі - просто тому, що ти здаєшся їм "не такою".
Але ніхто не застрахований від людей, які часом потрапляють у твоє поле з інтернету чи знайомих знайомих, які випадково потрапляють у твоє коло зі своєю думкою. І від українців починається такий зашквар, що зносить все навколо.
І так, я рефлексую. Живучи за кордоном майже рік я почала сприймати всіх українців, як своїх. Банально, нас тут менше. Тому коли бачу наш прапор на вікні чи синьо-жовту стрічку на рюкзаку незнайомої людини - я вже налаштована добре. Я вперше бачу цих людей, але можу підійти, привітатися. Я радію, коли до мене підходять дітки зі словами "Слава Україні!", бо впізнали мене за такою ж стрічкою на рюкзаку.
Тобто, в іншій країні я почала цінувати своїх співвітчизників ще більше.
Можливо, саме тому мене так ранить гризня серед українців. Коли обидві сторони вважають себе патріотами, але одна з цих сторін "правильніша".
Коли обидві сторони донатять, допомагають як можуть, але одна з цих сторін вважає за потрібне поставити іншу на місце. Чому?
Чому українці не цінують один одного? Чому вихід - це направляти злість один на одного, замість того, щоб направляти злість на ворога?
Українці за кордоном - не вороги.
Українці, що ще говорять російською - не вороги.
Українці, що донатять менше, ніж ви - не вороги.
Нас і так менше, ніж росіян, то чому ми гриземося між собою через переконання навіть у часи війни? Чому хтось має відчувати сором чи вину, а інші мають право накладати цю вину на них?
Питань у мене більше ніж відповідей.
І як реакція на злість від своїх - злість у відповідь.
Просто я знаю, що так не має бути. Принаймні у час війни, коли ми всі є уразливішими.
#хроніки_війни
Я хочу підняти тему, про яку зараз не на часі говорити. Це злість українців на українців.
Я живу в бульбашці, де всі мене розуміють. Багато в чому це моя заслуга (і психотерапії). Рік за роком я оточувала себе людьми, які розділяють мої цінності та не дозволяють собі відкриту критику при зустрічі - просто тому, що ти здаєшся їм "не такою".
Але ніхто не застрахований від людей, які часом потрапляють у твоє поле з інтернету чи знайомих знайомих, які випадково потрапляють у твоє коло зі своєю думкою. І від українців починається такий зашквар, що зносить все навколо.
І так, я рефлексую. Живучи за кордоном майже рік я почала сприймати всіх українців, як своїх. Банально, нас тут менше. Тому коли бачу наш прапор на вікні чи синьо-жовту стрічку на рюкзаку незнайомої людини - я вже налаштована добре. Я вперше бачу цих людей, але можу підійти, привітатися. Я радію, коли до мене підходять дітки зі словами "Слава Україні!", бо впізнали мене за такою ж стрічкою на рюкзаку.
Тобто, в іншій країні я почала цінувати своїх співвітчизників ще більше.
Можливо, саме тому мене так ранить гризня серед українців. Коли обидві сторони вважають себе патріотами, але одна з цих сторін "правильніша".
Коли обидві сторони донатять, допомагають як можуть, але одна з цих сторін вважає за потрібне поставити іншу на місце. Чому?
Чому українці не цінують один одного? Чому вихід - це направляти злість один на одного, замість того, щоб направляти злість на ворога?
Українці за кордоном - не вороги.
Українці, що ще говорять російською - не вороги.
Українці, що донатять менше, ніж ви - не вороги.
Нас і так менше, ніж росіян, то чому ми гриземося між собою через переконання навіть у часи війни? Чому хтось має відчувати сором чи вину, а інші мають право накладати цю вину на них?
Питань у мене більше ніж відповідей.
І як реакція на злість від своїх - злість у відповідь.
Просто я знаю, що так не має бути. Принаймні у час війни, коли ми всі є уразливішими.
#хроніки_війни
Географія мого нетворкінгу зараз така, що до 24 лютого я й уявити не могла.
Мої добрі друзі та знайомі живуть в Берліні, Ніцці, Варшаві, штаті Вермонт (США), Лондоні. На додачу з'явилися нові цікаві знайомства в Туреччині (що й не дивно🙃).
Часто я чую фразу "хто б міг подумати, що я...". Я і сама її часто використовувала, але тепер мало що дивує. Скоріше, я сприймаю це, як частину життя. Зараз так.
Подружка, з якою ми говорили про піар та пили каву на Золотих Воротах, зараз керує українським благодійним фондом в Берліні.
Моя соул мейт, з якою ми годинами говорили в Києві та мали колись традицію щонеділі снідати поза домом, успішна масажистка в Ніцці.
А я займаюсь піаром IT-компанії з офісом у Києві, у Фетхіє.
Світ дивовижний. Іноді й уявляти не треба - просто жити.
#хроніки_війни
Мої добрі друзі та знайомі живуть в Берліні, Ніцці, Варшаві, штаті Вермонт (США), Лондоні. На додачу з'явилися нові цікаві знайомства в Туреччині (що й не дивно🙃).
Часто я чую фразу "хто б міг подумати, що я...". Я і сама її часто використовувала, але тепер мало що дивує. Скоріше, я сприймаю це, як частину життя. Зараз так.
Подружка, з якою ми говорили про піар та пили каву на Золотих Воротах, зараз керує українським благодійним фондом в Берліні.
Моя соул мейт, з якою ми годинами говорили в Києві та мали колись традицію щонеділі снідати поза домом, успішна масажистка в Ніцці.
А я займаюсь піаром IT-компанії з офісом у Києві, у Фетхіє.
Світ дивовижний. Іноді й уявляти не треба - просто жити.
#хроніки_війни
Сьогодні професійне свято журналіста. Моє свято за освітою - в журналістиці я працювала кілька років.
Раніше я надсилала ексколегам в цей день меми або наголошувала на невідповідності важкості професії та її оплати в соцмережах.
А зараз, коли йде війна, слів бракує.
Від початку повномасштабного вторгнення в Україні загинули 61 журналіст. І ми ще у війні, друзі.
#хроніки_війни
Раніше я надсилала ексколегам в цей день меми або наголошувала на невідповідності важкості професії та її оплати в соцмережах.
А зараз, коли йде війна, слів бракує.
Від початку повномасштабного вторгнення в Україні загинули 61 журналіст. І ми ще у війні, друзі.
#хроніки_війни
Днями прийшла до необхідного (для когось очевидного) усвідомлення щодо чесності із собою. Зараз, коли ми всі у війні, це ще більш актуально.
На початку повномасштабної ми часто запитували один одного "як ти?". Та як часто ми ставили це питання собі?
Як я? Як я можу про себе сьогодні потурбуватися? Чим я можу себе порадувати?
Війна оголила сліпі зони. У багатьох людей з мого оточення сталося переосмислення свого життя.
"Я те роблю в житті? Я з тим/тою, з ким хочу бути все життя? Я серед своїх людей?"
Вчора дивилася відео про емігрантів, які закордоном почали все з нуля у новій для себе сфері. Креатори, режисери, лікарі та соціологи стали пекарями, зварювальниками, гідами та кухарями. Десь - це про справу, якою хотілося займатися попри соціальний тиск "престижності" професії або настанови батьків про "правильну" роботу та власний тиск "мені потрібно підтримувати свій спосіб життя". Десь - необхідність і один із перших кроків адаптації.
Але в цьому відео точно не було сорому або жалю. І я подумала - яка чесність. І як багато сміття у моїй картинці про "ідеальне" життя.
Пам'ятаєте в "Атлант розправив плечі" Айн Ренд теж була ця думка: люди, які працюють руками, мають отримувати більшу зарплатню. Але в нашому світі люди вирішили інакше.
Ще я згадала одну свою колишню колегу, яка поза очі сміялася над своєю одногрупницею. Вони обидві вивчилися на щось "велике" (якийсь чи то математичний, чи то фізико-технічний факультет). А потім моя колега дізналася, що її одногрупниця займається шугарінгом, і довго сміялася з того, як "низько" та скотилася. Я ще тоді подумала - а що в цьому поганого?
На певному етапі житті так важливо зізнатися собі - для кого я все це роблю? Я тут працюю для чого? Я з цією людиною живу для щастя чи для зручності? Я з цими друзями спілкуюся, бо вони мої рідні люди, чи ті, з ким можна вбити час?
Такі прості й водночас складні запитання.
Я думаю, що в часи, коли так гостро постає питання життя і смерті - саме час поставити їх собі.
Коли як не зараз? Ідеальний час для чесності.
#хроніки_війни
На початку повномасштабної ми часто запитували один одного "як ти?". Та як часто ми ставили це питання собі?
Як я? Як я можу про себе сьогодні потурбуватися? Чим я можу себе порадувати?
Війна оголила сліпі зони. У багатьох людей з мого оточення сталося переосмислення свого життя.
"Я те роблю в житті? Я з тим/тою, з ким хочу бути все життя? Я серед своїх людей?"
Вчора дивилася відео про емігрантів, які закордоном почали все з нуля у новій для себе сфері. Креатори, режисери, лікарі та соціологи стали пекарями, зварювальниками, гідами та кухарями. Десь - це про справу, якою хотілося займатися попри соціальний тиск "престижності" професії або настанови батьків про "правильну" роботу та власний тиск "мені потрібно підтримувати свій спосіб життя". Десь - необхідність і один із перших кроків адаптації.
Але в цьому відео точно не було сорому або жалю. І я подумала - яка чесність. І як багато сміття у моїй картинці про "ідеальне" життя.
Пам'ятаєте в "Атлант розправив плечі" Айн Ренд теж була ця думка: люди, які працюють руками, мають отримувати більшу зарплатню. Але в нашому світі люди вирішили інакше.
Ще я згадала одну свою колишню колегу, яка поза очі сміялася над своєю одногрупницею. Вони обидві вивчилися на щось "велике" (якийсь чи то математичний, чи то фізико-технічний факультет). А потім моя колега дізналася, що її одногрупниця займається шугарінгом, і довго сміялася з того, як "низько" та скотилася. Я ще тоді подумала - а що в цьому поганого?
На певному етапі житті так важливо зізнатися собі - для кого я все це роблю? Я тут працюю для чого? Я з цією людиною живу для щастя чи для зручності? Я з цими друзями спілкуюся, бо вони мої рідні люди, чи ті, з ким можна вбити час?
Такі прості й водночас складні запитання.
Я думаю, що в часи, коли так гостро постає питання життя і смерті - саме час поставити їх собі.
Коли як не зараз? Ідеальний час для чесності.
#хроніки_війни