Гійом Аполлінер казав, що подружжя Делоне “говорили живописом”. Ці двоє об’єднувалися і любилися в мистецтві: разом писали картини, ходили на виставки та творили симультанізм. Про їхні орфічні побачення розповідатимемо на лекції “Соня і Робер Делоне: любов барвиста” 22 лютого (субота) о 14:00 в просторі ПеремогаSpace (бульвар Тараса Шевченка, 16). Вхід за внеском 30 грн та реєстрацією. А зараз допоможемо розібратися хоча б з однією картиною напрямку подружжя – “Електричні призми” (авторка – Соня).


ПЕРЕДІСТОРІЯ

Соня і Робер любили гуляти бульваром Сан Мішель у Парижі, щоб роздивлятися нові ліхтарі. Саме тоді французьку столицю почали електрифікувати: гасове освітлення масово змінювали на електричне. Мисткиня згадувала, що ореоли навколо нових ліхтарів “вібрували кольорами та тінями”. Лампи нагадували “маленькі сонця” і були набагато яскравішими за гасові. Це явище Соня зобразила на серії картин “Електричні призми” 1913-го та 1914-го років.

СВІТЛО, БАРВА та РИТМ

Світло ліхтарів тут передане розмаїттям кольорових геометричних дисків. Картина поєднує три основи творчости Соні та Робера — світло, барву та ритм. За теорією Делоне розташування контрастних кольорів поряд створює відчуття “вібрації”. Так Соня намагалася змусити світло на “Електричних призмах” “рухатися” й “танцювати”. Яскраві диски — це не фізичне явище, яке створює ліхтар, а його суб’єктивне відчуттєве сприйняття художницею.

ФУТУРИЗМ


“Електричні призми” — не єдина картина, де Делоне пише “електрику”. І Соня, і Робер захоплювалися новими технологіями. Їм були близькі ідеї футуристів. Робер змалечку захоплювався наукою, вивчав фізику та геометрію, а його улюбленою частиною Парижа була Ейфелева вежа — ода модернізму й технологій. На деяких його симультанних полотнах диски й смужки повторюють обриси пропеллерів, передають відчуття руху та швидкости.

#пусто_розбирається

​​​​Найкраще місце зустрічі з друзями найближчі кілька тижнів у Києві – черга до PinchukArtCentre, де за пів години очікування можна поговорити, а потім – отримати спільний досвід споглядання сучасного мистецтва. Там представили номінантів щорічної премії Future Generation Art Prize, а також виставку "Покої сяйва" литовської художниці Емілії Шкарнуліте. Шорт-лист був обраний комісією з більш ніж 1100 заявок, отриманих від молодих українських художників з усієї України та інших країн. Оскільки з медіаторами в галереї останнім часом непорозуміння, ми створили онлайн-ґайд.

Роботи здебільшого схожі між собою, адже відображають мислення післямайданного покоління українського мистецтва. Митці, як це часто буває, зачіпають соціальну проблематику, проте у великих масштабах. У роботах зображені війна, гендерна рівність, архаїчна влада, праця в постіндустріальну епоху. Одна з головних тем – маніпуляція через медіа, його вплив на політику. Більшість робіт представлені у формі відео, що, на думку критиків, є великим кроком в бік світових арт-трендів.

На першому поверсі індивідуальна виставка минулорічної переможниці – відеоарт Емілії Шкарнуліте про глибоководний видобуток корисних копалин. Ця промислова сфера веде до втрати біологічного різноманіття в океанах. Художниця показує світ, в якому, подібно до територій навколо Чорнобиля після ядерної катастрофи, припинилася людська діяльність і запанувала природа. Як каже про роботу сама Шкарнуліте, ми бачимо "руїни людської діяльності через погляд з далекого майбутнього".

Її поетична добірка матеріалів, створених з використанням 3D, виражає інтуїтивне повідомлення і породжує непрямі асоціації, які виходять за межі самих зображень. Через аудіо і відео, через форму і кольори нам і відкривається антиутопічне майбутнє.

Далі розповідатимемо про інших номінантів, а поки радимо сходити і скласти власне мистецьке незаангажоване нашими постами бачення. А також помедитувати в залі роботи Шкарнуліте – її зміщення кордонів між екологічними і космічними силами здатне вводити в транс, будьте певні.


#пусто_про_сучасне

​​Хто про що, а ми знову про Японію. І ні, це не нагадування про авторські наліпки з укійо-е. Це ми просто цікавимося, як зробити ремонт в японському будинку. Виявляється, багато не треба. Всі стіни і стелі складаються і розкладаються, як конструктор леґо. Японці не ходили до юристів, аби змінити план будинку. Вони просто переставляли стіни місцями, бо ті були меблями. Розповідаємо сьогодні про бачені всіма ширми й розбираємося з їхнім призначенням.

Японія – країна бентежних земель, які трясуться і хвилюються, як останній холодець перед постом. Землетруси відбуваються щоденно за графіком (читати: можуть бути всесвітнім зразком продуктивности). Будувати кам’яні стіни завжди було нерентабельно – вони швидко валилися. Тому замість складних європейських конструкцій будинків, японці вигадали систему ширм. Вони легкі (нікого не притиснуть, якщо впадуть, як гривня) і зручні в перестановці. Навіть якщо будинок від землетрусу завалиться, його можна знову скласти. Це частина традиції кінцугі – відновлення і ремонтування старих речей, які так набувають більшого значення.

Японські ширми зроблені за каркасною системою: бамбукова рамка обтягнута твердим папером, який нагадує пап’є-маше. Іноді використовували дороге дерево, але це не для звичайних домогосподарок. Ширми були заввишки з середній людський зріст (160 см) і складалися з трьох-чотирьох частин. Їх фарбували в золотавий (як у Клімта на картинах) або білий колір, а багаті мешканці покривали золотом. Щоб похизуватися перед сусідами супер-дорогими меблями, японці замовляли ширми, малюнок на яких робився лаком, якийщо висихав дуже довго. Серйозно – дуже довго. 30 років. Тож, пока ширма для хизування висихала, сусіди могли вже й вмерти.

Малюнки на ширмах переважно зображували релігійні сюжети або ілюстрації до віршів. Це мало мінімалістичний вигляд, але багатий підтекст, адже японська поезія має складну символічну структуру. Наприклад, у простому поєднанні “туман – сосна – квітка” криється філософія життя. На хлопський розум (якби ми були Марком Лівіном, сказали б “простими словами”): туман символізує життя (таке ж туманне, як у журналістів Пусто), сосна – життя людини, яке витримує багато зим і незгод, але залишається вічнозеленою, квітка – душа, яка розквітає і гине щороку в різні періоди.

Парубки частозамовляти малюнки з порнографією. Лайфхак від японських чоловіків: якщо у вас немає дівчини, намалюйте її оголеною на ширмі. Принаймні, хоч десь вона буде й принаймні хоч якась. Почитати про японську еротику можна більше тут.

Якщо у вас раптом стіни завалилися, не беріть це близько до серця – їх можна скласти. Принаймні так кажуть японці. І замість шпалерів у квіточку з Епіцентру надихають малювати поезію або еротику. кщо ж вас вкусив сучасний кліщ, ви стали мінімалістом і викидаєте все, то можна й стіни викинути. А чом би й ні – кажуть японці.

Завершуємо екстраваґантно — завершуємо любов‘ю. Фінали мусять бути вдалими, тому «Вуді Аллен шукає любов: серія лютневих кінопоказів від Пусто» закінчуємо стрічкою «Спогади про зоряний пил». А ще вчимося відповідати на критичні статті фільмами, вгамовувати бурі в стосунках та займатися серйозним мистецтвом навіть тоді, коли від вас чекають лише сміху.

28 лютого о 19:00 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, -1 поверх) продовжуємо любити монохромне кіно Аллена, аналізувати режисера через (не) автобіографічних героїв та слухати джаз. Перед переглядом наша кураторка прочитає коротку лекцію.

Вхід за реєстрацією: https://forms.gle/4xF2ZyDWKyHgJACD8

Запевняємо: комедії Вуді Аллена надають крила. Левітації, як у героїні на цій світлині, не обіцяємо, але емоційне піднесення та відчуття любови до кіно гарантоване. Приходьте о 19:00 вже цієї п'ятниці у 10minus1 (вул. Прорізна, 10, -1 поверх) на перегляд стрічки "Спогади про зоряний пил". Буде красиво, чорно-біло і повітряно.

Реєстрація за покликанням: https://forms.gle/4xF2ZyDWKyHgJACD8

​​Всі ми часом мріємо про свавільне життя. І маємо з кого брати приклад. Наприклад, Джек Лондон у дитинстві часто нудьгував, тому ходив до місцевого паба знайомитися з моряками і найгрізнішими капітанами західного узбережжя. Коли стало нудно в університеті, поїхав шукати золото на Алясці, а коли набридла cлава письменника, вирушив у плавання на власноруч збудованому кораблі. У розмові з друзями казав:

«Вже краще перетворитися на попіл, ніж на пил. Хай краще згасне моє полум’я в сліпучому спалаху, ніж пліснява задушить його. Краще бути метеоритом, кожен атом якого випромінює сяйво, а не сонною вічною планетою. Справжня суть людини – жити, а не існувати. Я не марнуватиму свої дні на те, щоб продовжити їх. Краще я витрачу відведений мені час на життя».

За кілька місяців після цієї розмови помер і не знайдеться кращих слів, щоб підсумувати його життя. І здавалося б, йому можна лише позаздрити. Втім, не все так квітково. Якщо вас теж відвідують почуття нудьги, а сміливости на радикальні зміни не вистачає та й маму не хочеться хвилювати, пропонуємо подивитися на приватне життя відомого письменника. І подумати, чи воно вам треба.

ДРУЖИНИ
Письменник був одружений двічі. Казав, що ніколи не любив першу дружину Елізабет, але їх поєднала дружба, взаємоповага і бажання мати дітей. У них народилися двоє дочок, яких вони обожнювали, втім ужитися разом пара так і не змогла. Може, від її нервових розладів, а може, від його байдужих закидів. У листах до друзів Джек писав:
«Елізабет так схиблена на правильності. Коли я кажу їй, що ця її моральність лише доказ того, що у неї проблеми з кров’яним тиском, вона мене ненавидить».
Чотири роки разом завершилися розлученням, яке стало полегшенням для обох.

Вдруге Джеку пощастило. Якщо першу дружину письменник кликав «Мати-Дівчинка», то друга, Чарміан, в його листах згадувалась як «Компаньйонка-Жінка». Джека та Чарміан поєднувала взаємна пристрасть і тяга до пригод, а друзі називали їх ідеальною парою. Разом вони об’їздили чимало країн і були разом до його смерті.

ХВОРОБИ
Джек Лондон помер, коли йому було лише сорок років. Численні подорожі на кораблях, важка праця матросом і розвантажувачем кораблів, пошуки золота на Алясці, залишили слід на здоров’ї. Свобода – не завжди легкість. Письменник страждав від кількох хронічних хвороб і зловживав алкоголем.

Згідно з офіційною версією, Джек помер від ниркової недостатності, але запитань щодо його смерті досі багато. Головні герої кількох історій письменника завершували життя самогубством, а в автобіографічній повісті «Джон Ячмінне Зерно» він описав власну спробу, яку вчинив замолоду. Також в останні роки життя письменник часто приймав морфій через постійний біль у всьому тілі.

Як помер Джек Лондон, мабуть, уже не стане відомо ніколи, але ми точно знаємо, що він прожив таке життя, яке хотів – сповнене пригод, авантюризму, любові та історій, які варті були бути написаними. Як от, “Мартін Іден”, про якого у нас є матеріал. І залишив нам приклад вдалої втечі від нудьги: хороший у літературі та правдивий (суперечливий, тобто) у житті.

#пусто_про_автора #пусто_про_літературу

​​Українські літераторки не цнотливі, милі й слабкі створіння, які від високої любови або хвороби творили тексти. Це незалежні, сильні й розумні жінки, які поруч із визвольно-жіночою боротьбою вели національну. Їх боялася влада, обожнювали (і теж часом боялися) чоловіки та пригнічували суспільні умови. А вони просто займалися своєю сродною працею на правах свободи, рівности й сестринства.

У суботу, сьомого березня, о 14:00 в Port.agency (Port Creative Hub, вул. Набережно-Хрещатицька, 10-а) ми прочитаємо лекцію “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”, де розповімо про Марко Вовчок, Олену Пчілку, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Олену Телігу та інших діячок української культури, щоб зрозуміти: фемінізм – це вже майже українська традиція. Буде і історія про ошалілого від кохання Пантелеймона Куліша, і розповідь про те, як одна буковинка замість чоловіків зі смереками говорила, і серйозні аналізи текстів волинянки, в якої Еврідіка рятує Орфея, а жінки використовують одруження, як спосіб керувати людьми. І меми, меми теж будуть.

Вхід за внеском 30 грн й реєстрацією: https://forms.gle/2afnqgqNVUHVKYkh7

Подія відбуватиметься в рамках HeForShe Arts Week 2020, який вже втретє проводиться організацією UN Women Ukraine.

Рух HeForShe, започаткований ООН Жінки – це глобальний рух солідарності на підтримку ґендерної рівності, в якому чоловіки та хлопчики стають головними агентами змін.
#HeForSheUkraine #HeForSheArtsWeek2020

На наших літераторках ви можете побачити футболки від бренду “zmistforma”, які можна придбати тут: http://zmistforma.com/.

Не кіном єдиним. Цього місяця разом із 10minus1 ми запускаємо ще один офлайн-напрямок – літературний клуб.

У межах зустрічей “Шукаємо Українку: літсереди від Пусто” четвертого березня (середа) о 19.00 говоритимемо про оповідання Лесі Українки “Приязнь”. Полюбуємося токсичною дружбою XX-го століття, оберемо собі відповідних героїнь, знайдемо між рядків фемінізм і навчимося інтелектуально казати “ні” за допомогою танців і фольклору. Будемо говорити й слухати, тільки не жувати й розмовляти одночасно.

Вхід за реєстрацією: https://forms.gle/Z5La5Yz9UsgeX5We8

​​“Фемінізм – це класно. Але я ж хочу вийти заміж, мати дітей і піклуватися про власну оселю” – скаже хтось. А Олена Пчілка не зрозуміє, в чому проблема. Адже вона з Петром Косачем мала шість дітей. Одночасно – брала участь в перших установчих зборах “Товариства руських женщин”, галицької жіночої організації, і укладала жіночий альманах “Перший вінок”, який ставив питання становища жінки в суспільстві. А ще брала активну участь в національно-визвольному русі. Цього тижня розвінчуємо міти про фемінізм на прикладі українських діячок за гештегом #УкраїнціСпрагліДоРівности. Стисло розбираємося, звідки взялася така трудівниця в українській культурі.

1. З виховання успішного адвоката й звичайної домогосподарки.

Народилася Ольга (справжнє ім’я Олени Пчілки) в сім’ї Петра Драгоманова та Єлизавети Цяцьки в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. Її батько здобув юридичну освіту в Санкт-Петербурзі, успадкував великий маєток і 53 кріпаки. Він мав стати успішним адвокатом, заробляти чимало грошей і забезпечувати сім’ю із заможною дружиною та шістьома дітьми. Натомість – багато читав, писав новели й вірші та допомагав “людям козацького роду”. Навчив доньку любови до літератури. Матір ж, звичайна домогосподарка, була неписемна, проте привчала дітей любити природу й українське мистецтво. Багато співала народних пісень.

2. Із захоплення красивим вбранням.

Освіту Олени Пчілки влаштував старший брат, політичний діяч і літератор, Михайло Драгоманов. Він віддав дівчину навчатися до Київського зразкового пансіону шляхетних панянок, а тоді забрав жити до себе в столицю. Долучив її до роботи “Громади”, української культурно-освітньої організації, в якій брали участь Микола Лисенко, Михайло Старицький, Олександр і Софія Русові. Кажуть, бажання розвивати українську культуру в Олені Пчілці зародилося через любов до гарного вбрання: їй подобалися народні строї. Головне, що цю любов вона скерувала в правильне русло: у 27 років видала першу ґрунтовну етнографічну роботу про українське декоративне мистецтво “Український народний орнамент”.

3. З любови до небайдужих людей.

Був у “Громаді” тихий і скромний майбутній успішний адвокат Петро Косач. Олена Пчілка, мабуть, побачила в ньому свого батька (але ми не за Фройдом працюємо, то точно не знаємо), і вони заручилися. Разом все життя боролися проти утисків українців, хто як міг: він через правничу справу, вона як світська дама й літераторка. Залишатися в національно-визвольній боротьбі допомагали листування й зустрічі з Франком та Павликом, а також організовані з сім’єю Лисенків і Старицьких “Сполучені Штати”. До жіночої боротьби її залучила перша українська лікарка Софія Окуневська та головна постать галицького жіночого руху Наталя Кобринська. Разом із останньою вони видали “Перший вінок”. Не без їхнього впливу Олена Пчілка написала повість “Товаришки” – історію про двох звичайних українських дівчат і їхнє навчання у виші в Цюриху, яку радимо прочитати, щоб ознайомитися з творчістю письменниці для дорослих.

4. З любови до дітей.

“Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна” – казала Олена Пчілка. Вона, як і діячки тодішнього жіночого руху, вважала виховання майбутнього покоління чи не найважливішим завданням свого життя. Тому перекладала з різних мов книжки, видавала журнал для дітей “Молода Україна” та писала оповідання й вірші. Її нащадки – зразок вдалого українського інтелігентного виховання: письменниця Леся, перекладачка Ольга, вчений-фізик Михайло, музикантка Оксана, інженер Микола та мемуаристка Ізидора. Останніх трьох в переліку Косачів, щоправда, часто записують як “та інші діти”, бо вони здобули освіту агрономів. Але це теж незле (може). Словом, була хорошою матір’ю, хоча про її сумнівне ставлення до Лесі Українки ми писали тут. Чоловік на неї наче не жалівся. І підтримка жіночого руху його теж не бентежила. А жінок у русі – її сімейний стан.

Більше розповімо на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”, яка відбудеться цієї суботи о 14.00. Деталі й реєстрація тут.

#пусто_про_автора #пусто_про_літературу

​“Нехай собі існують феміністки, але не бритися і не носити підбори й красиві сукні – не для мене” – скаже хтось. Ольга Кобилянська стенула би плечима, адже поняття не має, чим це заважає підтримувати феміністичні ідеї. У музеї в Чернівцях зберігаються кілька її улюблених речей і, поряд з каменем із могили Шевченка, там – пінцет для вищипування брів. Все своє життя письменниця ретельно дбала про свій зовнішній вигляд, була стрункою й носила довгі спідниці й підбори 3-5 сантиметрів. А ще стояла біля витоків жіночого руху на Буковині. Розбираємося, як Ольга Кобилянська прийшла до емансипації.

1. Не отримала бажану освіту

Виросла письменниця в сім’ї Юліана Кобилянського, який походив із Наддніпрянщини, та Марії Вернер, спольщеної німки. Кажуть, вона для чоловіка вивчила українську та виховувала дітей в повазі до українських традицій. Утім, вдома Кобилянські говорили німецькою. Крім Ольги, в сім’ї було ще семеро дітей. Четверо з них – брати. Це означало, що гроші на освіту призначені були їм. Ользі та її сестрам – зась. Чотири класи початкової школи, вчителька української мови вдома (бо школа німецькомовна), гра на фортепіано та й по всій освіті. Далі – займайся хатньою справою, будь красивою і чемною жінкою.

2. Потоваришувала з чудовими жінками

Ольга була лінива. Так казали. Не любила виконувати домашню роботу, зате зачитувалася підручниками братів, позичала книги в бібліотеці й у батьківських друзів-професорів і брала участь у дискусіях, до яких її ніхто не запрошував. Коли дівчині виповнилося 18, до її брата на заняття з латини почала ходити Софія Окуневська, майбутня перша лікарка в Австро-Угорщині. Ольга дивилася на неї й зрозуміти не могла, як та змогла вже й класичну гімназію у Львові закінчити, і готуватися до вступу у швейцарський виш. Дівчата потоваришували й багато говорили: про українську ідентичність і емансипацію.

Ольга насправді зовсім не була лінивою. Вона любила грати на фортепіано, їздити верхи й грати в театрі. А ще з початку 1880-х років писала короткі твори німецькою. Під впливом Софії й Августи Кохановської (подруга Ольги, художниця) почала досліджувати українську культуру, яку описувала між іншим у новелах “Некультурна”, “Природа” та в повісті “В неділю рано зілля копала”. Потім познайомилася з Наталею Кобринською, головою першого жіночого руху “Товариство руських женщин”, і її братом Юліаном Озаркевичем. Невзаємно закохалася. І почала писати тексти про сильних і високих жінок українською. Деякі видання називають Юліана найбільшим приводом до початку українськомовної літературної праці Ольги. Любов – велика сила і подібне. Втім, ми це твердження вважаємо суперечливим.

3. Покохала?

Річ у тім, що Ольга лише в період з 1883 по 1891 рік у своїх щоденниках поряд зі словом “люблю” згадала понад двадцять чоловіків. А у 19 написала знайомому професорові в листі пропозицію руки й серця, бо хотіла заміж за його бібліотеку. Притиснена суспільними звичаями, які дозволяли інтелектуальний розвиток лише чоловікам, Ольга прагнула, як вичитала у свого улюбленого Ніцше, стати самій собі ціллю. І хоча кохала Осипа Маковея, писала, що любить багатьох чоловіків, і часом ворожила на кількох підряд, насправді вважала найважливішим у житті розкрити свій потенціал письменниці. І боротися за долю жінки в суспільстві.

Більше про чудернацько-містичні історії та серйозну творчість Ольги Кобилянської ми розповімо вже цієї суботи о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрації та деталі тут. А сьогодні о 19.00 чекаємо вас на літклубі про оповідання "Приязнь" Лесі Українки. Деталі тут.

#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу

Ми не обмежуємося онлайн-простором. Прикрашаємо вулиці й улюблені кав'ярні важливими повідомленнями. Шукайте постери кампанії #УкраїнціСпрагліДоРівности та позначайте нас у публікаціях і розповідях.

N. B. Будь ласка, не забирайте їх додому поки що. Прийдіть по них після лекції "Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту" та Маршу жінок. Дякуємо за розуміння ❤️

​​​“Я не феміністка, бо не хочу й не розумію навіщо мені йти на Марш жінок” – скаже хтось. А Леся Українка погодиться. Щоправда, в її час були тільки жіночі видання й рухи. Вона до них не належала, бо не хотіла обмежуватися “жіночим питанням” і унікальними персонажками.

У листі Драгоманову писала: “...я не розумію, що нового можна видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї. Нескучно хіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та ще й з таланóм, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий”. Шкода, що він не відписав: “Бути феміністкою не означає бути ЛИШЕ феміністкою. Ти, доню, от скільки сильних персонажок створила і несприятливих для своєї статі суспільних умов показала. Це вже фемінізм”. Ну, нічого. Не відписав Драгоманов – відпишемо ми. І розповімо, що нового для літератури з боку жіночого питання зробила Лариса Косач.

1. Показала виховання в патріархальному суспільстві в усій його красі.

Уявіть, що ви народилися дівчинкою в заможній сім’ї. Як ми вже знаємо з досвіду Ольги Кобилянської, вам не дуже пощастило. Втім, маєте два варіанти: 1) бути маминою квіточкою, щоб потім стати чоловіковою; або 2) читати, збунтувати через несправедливість і пізнавати світ поза межами хатніх справ. Що той, що той – повні незгод. Саме це й показала Леся Українка в своїх творах. Її героїнь, як от Софію з оповідання “Жаль” або Дарку з “Приязні”, життя кидає не на жарт. Мамині квіточки, коли чоловіки помирають, стають нікому не потрібними й в’януть від жалю. Та й роботи не можуть ані знайти, ані до неї прагнути, бо їх не вчили хотіти чогось, окрім заміжжя. Бунтарки ж мусять вічно діяти суспільству на перекір і з ним боротися. І хоча з роками ситуація покращилася, це досі є актуальним і цікавим.

2. Зобразила сильних лідерок у літературі.

Леся Українка була другою жінкою в європейській літературі, яка написала драму про Дон Жуана. Це – “Камінний господар”. Тільки в її творі гендерні ролі й акценти на героях змінені. На передній план виходять подруги донна Анна та Долорес. Перша втілює бажання до влади, сили, зброї, боротьби. Каже, що її одруження – вихід на гору, де вона недосяжна й править іншими. Друга – своєю духовною жертвою зрікається уявної влади патріархального суспільства над нею. Вони двоє перемагають Дон Жуана, одна – вдягнувши його в “камінні шати” й позбавивши волі, а інша – показавши свою внутрішню перевагу. Сильні лідерські позиції займають і жінки в “Лісовій пісні”. Кожна керує долею Лукаша на свій манір. Рятує його в результаті теж жінка, Мавка, втілення Орфеєвої Еврідіки.

3. Пролила світло на жіночі тіні.

Ви точно пам’ятаєте Дантову Беатріче. Високу музу італійського поета, яку він бачив всього кілька разів у житті та якій присвятив ледве не весь свій літературний доробок. Але ми майже впевнені, що ви і не здогадуєтесь, як звали його дружину. Лесі Українці це не подобалося. Таке вона бачила і в житті більшости творців у літературі, і в житті друзів її родини. Зокрема, присвятила вірш “Забута тінь” Ользі Лисенко, дружині відомого композитора. Так заговорила про несправедливе місце жінок, які разом із чоловіками проторювали шлях, у культурі. А в драмах “Руфін і Прісцилла” та “Одержима” пролила світло на замовчувані історією образи християнок, які зробили чималий вклад у становлення й розуміння релігії.

Одного поста для доробку Лесі Українки в жіночому питанні не вистачить: вона і про жіночу істерію розповіла, і, кажуть, здійснила перші феміністичні студії, і критикувала сексистських персонажів своїх сучасників. А ще відстоювала позицію тотального рівноправ’я. Писала: “Наші критики ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літераторів, і літераторок; не знаю, як хто, а я не раз казала їм за це спасибі”. А ми кажемо – їй. І скажемо ще раз завтра (субота, сьоме березня) о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрація й деталі тут.


#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу

​​​​​​Цього тижня ми й лекції слухаємо, й книжки читаємо, й фільми дивимося. Оголошуємо міні-дайджест пустотливих подій.

ЛЕКЦІЯ "ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ПЕРФОРМАНС БЕЗСМЕРТЯ"

Цей перформанс почався ще тоді, коли такого слова не було. Його виконавець – поет, художник, хабарник, соціаліст, націоналіст, психоаналітик, гей, гетеросексуал, п’яниця, прозаїк, революціонер і просто чоловік (а може, жінка) – Тарас Григорович Шевченко. Він став першим українським авангардистом і футуристом. Щоб стерти докази, Михайль Семенко спалив “Кобзар”. Але, на щастя, лише свій. Вже в суботу (14.03) о 13:00 в Port creative hub (вул. Набережно-Хрещатицька, 10а) чорнобровий блогер Данило Гайдамаха за модерації й із презентацією Пусто прочитає лекцію про чоловіка, який здійснює найтриваліший перформанс. І пояснить,чому ми всі його глядачі.

Вхід за внеском 30 грн і реєстрацією: https://forms.gle/p6ZxaMXxFE87mAZY6

ЛІТКЛУБ "ШУКАЄМО УКРАЇНКУ: ЛІТСЕРЕДИ ВІД ПУСТО"

Родичі за святковим столом запитують: “Коли заміж?”. А Марко Вовчок каже: “Ніколи”. Бо у своїх творах руйнує стереотипи жіночого призначення, місця і що там ще може бути жіночим. 11-го березня о 19:00 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, -1 поверх) в межах “Шукаємо українку: літсереди від Пусто” обговорюємо повість “Три долі” (бажано прочитати твір до літклубу). Вхід вільний за реєстрацією: https://forms.gle/GQJfN3Qg5WCURjek8

Потрапити у простір можна через кав’ярню Sereda vegan point та магазин суконь Suburb Europe.

КІНОПЕРЕГЛЯД "ФОТОЗБІЛЬШЕННЯ" МІКЕЛАНДЖЕЛО АНТОНІОНІ

Фотографи перевдягаються в безхатченків, носять вельветові піджаки і часом випадково знимкують вбивства. А Мікеланджело Антоніоні знімає про це фільм. 13-го березня о 19:00 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, -1 поверх) будемо одягатися у ретрофутуристичні сукні, шукати докази злочину та ловити невловиму естетику італійського кіно. Словом, переглядати “Фотозбільшення”. Перед переглядом кіножурналістка “Пусто” Марія прочитає коротку лекцію. Вхід вільний за реєстрацією: https://forms.gle/FYgbaYYUKmXB5aW77

Потрапити у простір можна через кав’ярню Sereda vegan point та магазин суконь Suburb Europe.

Коли уявляємо біографічне кіно про якусь знаменитість, на думку спадає естетична драматична історія, сповнена страждань, творчости та внутрішніх суперечностей. Можливо, на тлі воєн чи революцій. Режисер Бенедикт Ендрюс ламає ці стереотипи нашого сприйняття політичним трилером «Проти всіх ворогів» (нині у кіно), головна героїня якого – американська акторка Джин Сіберг. Не перестаємо дивуватися креативності українського перекладу (адже в оригіналі назва стрічки – проста та промовиста: «Seberg»), а також ділимося враженням про специфіку сюжету, візуальної складової і нюанси кінематографічних образів.

https://telegra.ph/YAk-divitisya-Proti-vs%D1%96h-vorog%D1%96v-03-09

​​У ХІХ столітті жінка мала три шляхи: піти заміж, в монастир або у річку. На щастя, ми живемо у ХХІ, тому можемо ще піти на "Шукаємо Українку: літсереди від Пусто". Вже завтра о 19:00 в просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10) будемо обговорювати твір Марко Вовчок "Три долі" та дізнаватися, чому творчість письменниці не лише про селян та як переплітається її життя з історіями головних героїнь.

Вхід вільний за реєстрацією: https://forms.gle/GQJfN3Qg5WCURjek8

Потрапити у простір можна через кав’ярню Sereda vegan point та магазин суконь Suburb Europe.

​​“Пиши про Пінчук невпинно” – подумали ми. І… не писали про нього більше, ніж два тижні. Але сьогодні виправляємося і розповідаємо про роботи Миколи Карабіновича, одна з яких зараз виставлена в Pinchuk Art Centre.

Миколу Карабіновича цікавлять «мінливі ідентичності» постсоціалістичних країн Східної Європи. Його фокус – зіткнення між нещодавніми націоналістичними рухами і суперечностями у висвітленні історій цих країн. Іншим аспектом його практики є робота з музикою як загальнодоступним ресурсом для вивчення змін в сучасному політичному, історичному і соціальному контексті. У роботах він поєднує відео, аудіо, текст і перформанси.

РОБОТИ

“Пісні південних слов'ян” 2015

Це інсталяція, де поєднано два відеокліпи, документальний фільм і музичний супровід із воєнних архівів. Карабінович подорожував Сербією та Боснією у пошуках музикантів, які творили під час війни задля підтримки патріотичного духу. З ними записав відеокліпи, щоб дослідити, як ми бачимо минуле, особистий і колективний досвід.

Це перший важливий твір Карабановича, який був показаний в Києві. Попри багатошаровість, має просту ідею – показати руйнівну силу пропаганди і маніпуляції, що пов'язані з роботою пам'яті.

“Для мене історія була дуже живою, такою, що торкнулася мене, а люди сприйняли це просто як “прийти-подивитися”. Після цього я дуже сильно засумнівався в можливостях мистецтва в цілому. Відтоді я почав досліджувати мову мистецтва: як художник працює, як він складає ідею проекту, як додає їй форму”.

“Голос тонкої тиші”, 2018

“Голос тонкої тиші” так само має історичний наратив. Він тісно пов'язаний з історією сім'ї митця. Карабінович поїхав у село Шелек у Казахстані, де після Другої світової війни поруч з місцевим населенням жили депортовані греки, чеченці та німці. Недалеко від поселення він встановив знак – стовп із гучномовцем, з якого постійно лунала пісня в жанрі рембетика (жанр, який походить із 20-30-их рр ХХ століття в Греції після масових вбивств греків) Юрієм Гуржи.


Робота, що нагороджена спецпремією РinchukАrtСentre Prize 2018, складається з фотографії стовпа з гучномовцем, звуку пісні та лавки.

“Як можна далі”, 2020

Митець знову звертається до коріння своєї мультикультурної сім'ї, накладаючи досвід роботи з колективною пам'яттю на персональну історію. Мелодія музичної шкатулки, яка розташована в кутку кімнати, налічує понад сто років. Її авторство невідоме. І греки, і євреї мають народні пісні з цією мелодією, які різні за змістом. Грецький варіант розповідає про любов до прекрасної дівчини, а єврейський – про проводи хлопця на війну. Художник провокує нас уявити, що євреї, греки і всі, хто знає цей мотив, зустрілися разом, впізнали цю мелодію і, можливо, захотіли разом би її заспівали.

Далі буде…
#пусто_про_сучасне