Який вигляд має ваша ідеальна весна? Дощ, сніг, буревій, калюжі, алергічні реакції (якщо так, то ви, схоже, наша головна редакторка). Ні? Тоді вам до імпресіоніста Клода Моне. Його весна складалася з фіолетово-рожево-синіх снопів сіна (які селяни хотіли знести), тополь (які селяни хотіли зрубати) та квітів у саду (які селяни, на щастя, не чіпали). І він її любив хоча б тому, що у цю пору року Клода та його мольберт не здував вітер біля Сени, йому не доводилося їсти тільки картоплю, а дружина Каміла почувалася ліпше, ніж зазвичай, від теплої погоди (хоча, коли вона померла, Моне написав шедевральну картину. Інший бік медалі, як то кажуть). Як вдало провести весну за принципами імпресіоніста? Зрозуміти можна з допомогою наших матеріалів і злих селян:
1. Березень – це майже січень. Саме час виконувати забуті з Нового року плани й слідкувати за фінансами. Вам пощастило: Клод Моне був у цьому мастак. Щоб, як і він, жити на картоплі й пити вино з Монпельє, читайте Інструкцію 1. Як правильно (не) економити гроші? Якщо після цього матеріалу і по життю загалом з економією у вас погано, Клод навчить звинувачувати в своїх фінансових негараздах друзів. В Інструкції 2. Як правильно просити гроші розповідаємо про те, до кого, як і по скільки франко-гривень звертатися.
2. Зрештою, якщо ви вже нажебракували собі більше, ніж на проїзд у метро, можете влаштувати обід у парку. Щоб годувати гостей не лише мівіною, а вишуканими стравами французького імпресіоніста, читайте про улюблені рецепти Клода.
3. Не засмучуйтеся, коли кухар із вас ніякий, а гусячу печінку з Ельзасу в АТБ не завозять. У художника є ще чимало способів витратити кошти. Наприклад, завести собі сад і дев’ятеро дітей, яких можна завжди залишати на дружину. У випадку, якщо ваша перша супутниця Каміла помре, заведіть собі запасну Алісу, яка доглядатиме дітей. І вас також.
4. Весна – час любові. Якщо з дружинами (і покійними, і живими) у вас занадто складні стосунки, шукайте собі прем’єр-міністра. Де знайти французького тигра та як називати коханих у романтичних переписках в Телеграм (наприклад, “зашкарублий рак” або “високоповажна розвалюха”), розповідаємо у Стосунках вашої мрії: Моне + Клемансо.
5. Шукайте натхнення. Пишіть: море, копиці сіна, квіти у своєму саду та готичні собори. Можете почати з нотаріусів, а закінчити водяними ліліями, – за детальною життєвою інструкцією звертайтесь до матеріалу Від нотаріусів до водяних лілій: що, де і коли писав Моне. Можливо, вас теж згодом вважатимуть генієм, а не просто мазючкою. Тільки плутати все одно будуть: і з Мане (кляті голосні) і з Ренуаром (навіть на французьку нарікнути не можна).
Не помріть від алергії. Стережіть свої копиці від селян. І читайте Пусто.
P. S. Якщо вас звати Фредерік, а ваше прізвище Базіль, і у вас є гроші, ви завжди можете написати нам в особисті повідомлення. Якщо ви П’єр-Огюст Ренуар і маєте їжу, ми теж чекаємо звісток.
1. Березень – це майже січень. Саме час виконувати забуті з Нового року плани й слідкувати за фінансами. Вам пощастило: Клод Моне був у цьому мастак. Щоб, як і він, жити на картоплі й пити вино з Монпельє, читайте Інструкцію 1. Як правильно (не) економити гроші? Якщо після цього матеріалу і по життю загалом з економією у вас погано, Клод навчить звинувачувати в своїх фінансових негараздах друзів. В Інструкції 2. Як правильно просити гроші розповідаємо про те, до кого, як і по скільки франко-гривень звертатися.
2. Зрештою, якщо ви вже нажебракували собі більше, ніж на проїзд у метро, можете влаштувати обід у парку. Щоб годувати гостей не лише мівіною, а вишуканими стравами французького імпресіоніста, читайте про улюблені рецепти Клода.
3. Не засмучуйтеся, коли кухар із вас ніякий, а гусячу печінку з Ельзасу в АТБ не завозять. У художника є ще чимало способів витратити кошти. Наприклад, завести собі сад і дев’ятеро дітей, яких можна завжди залишати на дружину. У випадку, якщо ваша перша супутниця Каміла помре, заведіть собі запасну Алісу, яка доглядатиме дітей. І вас також.
4. Весна – час любові. Якщо з дружинами (і покійними, і живими) у вас занадто складні стосунки, шукайте собі прем’єр-міністра. Де знайти французького тигра та як називати коханих у романтичних переписках в Телеграм (наприклад, “зашкарублий рак” або “високоповажна розвалюха”), розповідаємо у Стосунках вашої мрії: Моне + Клемансо.
5. Шукайте натхнення. Пишіть: море, копиці сіна, квіти у своєму саду та готичні собори. Можете почати з нотаріусів, а закінчити водяними ліліями, – за детальною життєвою інструкцією звертайтесь до матеріалу Від нотаріусів до водяних лілій: що, де і коли писав Моне. Можливо, вас теж згодом вважатимуть генієм, а не просто мазючкою. Тільки плутати все одно будуть: і з Мане (кляті голосні) і з Ренуаром (навіть на французьку нарікнути не можна).
Не помріть від алергії. Стережіть свої копиці від селян. І читайте Пусто.
P. S. Якщо вас звати Фредерік, а ваше прізвище Базіль, і у вас є гроші, ви завжди можете написати нам в особисті повідомлення. Якщо ви П’єр-Огюст Ренуар і маєте їжу, ми теж чекаємо звісток.
Ви живете в (не)сонячному Парижі, вдягаєте стильну куртку щоранку й хочете, як завжди, поцілувати свою кохану дівчину в чоло, коли раптом вона каже, що вагітна. Від вашого друга Поля. І вони воліли б, аби ви виїхали з квартири впродовж кількох днів. Якщо ви не втішилися (яка несподіванка!), не розлютилися або взагалі не продемонстрували жодних емоцій, то, насамперед, за теорією Луї Гарреля, ви – журналіст. Бо журналіст – “це той, хто стикається з багатьма жахливими речами за день і стає емоційно непроникним через деякий час”. А ще – Абель, головний герой французької (і це слово тут ключове й принципове) картини “Чесний чоловік” Луї Гарреля, яка вийшла в прокат сьогодні.
Ви з’їжджаєте від своєї коханої Маріанни (Летиція Каста, справжня дружина Луї Гарреля), спите з купою дівчат, майже стаєте щасливим, але (яка несподіванка!) через вісім років Поль помирає. І ваша колишня ненароком запрошує вас на каву й спільне життя з нею і її сином Жозефом, який одночасно підозрює її у вбивстві та любить до безмежжя. А ще у вас з підліткових років закохана Єва (Лілі-Роуз Депп), молодша сестра покійного Поля, яка не просто зберігає мільйони ваших світлин на телефон, а оголошує вашій все ще коханій Маріанні війну.
Якщо ви раптом подумали, що ми переказали весь сюжет екзистенційної комедії, то це лише початок. Дрібка зі стрічки тривалістю 75 хвилин, за які трапляється більше, ніж за життя деяких людей. Адже нудьга, за словами режисера, сценариста та виконавця головної ролі Луї Гарреля, – це зло. Тому за годину п’ятнадцять ви переглянете картину про “секс, смерть і зруйновану дружбу, зрештою, звичайний французький фільм” з елементами комедії, трилеру та драми.
Сценарій “Чесного чоловіка” 35-річний (що в наших пустотливих головах вважається занадто юним для якісного кіно) сентиментальний Гаррель писав із 87-річним дещо скептичним Жан-Клодом Карр’єром, сценаристом “Денної красуні” Луїса Бунюеля, “Пристрасті” Жан-Люка Годара та “Ван Гога. На порозі вічності” Джуліна Шнабеля. З цим чоловіком Луї мріяв працювати з 16-и років. Жан-Клод є автором понад 200 оригінальних сценаріїв, тому і “Чесного чоловіка” намагався зробити несхожим на попередні. Для створення тексту Гаррель і Карр’єр використовували сюрреалістичну гру, в якій хтось писав першу сцену, а інший самотужки створював наступну, не повідомивши про розвиток подій колегу. Вийшло дуже по-французьки – абсурдно до звички і сміху. Бо хто б не сміявся з 15-річної непримітної Єви, яка фотографується в авто Абеля, ніби подорожує з ним, поки той на роботі? Весело до гірких сліз.
Герої сприймають безглузді життєві події як належне. Вони беземоційно говорять про свій біль, захоплення чи розчарування. Луї вірить, ніби “що більше ви приховуєте почуття, то більше воно стає помітним, але якщо ж ви хочете продемонструвати почуття, людина перед вами необов'язково його помітить. Ми залюбки помічаємо те, що прагне бути прихованим, оскільки цікавість приємна”. Тому вмикайте свою допитливість і дивина на екрані стане буденною.
Одним з найсвітліших (від слова “highlight” англійською) аспектів фільму є гра Жозефа Енгеля. Він має роль дев’ятирічного хитромудрого сина Маріанни, котрий передивився кримінальних програм на телебаченні й тепер передбачає закінчення фільмів і тусується в поліцейському відділку. Він єдиний тримає весь хаос в житті дорослих під контролем і демонструє найчистіші емоції. Ну і звісно, в стрічці є надзвичайно привабливий Луї Гаррель та дві рокові жінки.
Чи варто піти в кіно? Щоб впродовж години п’ятнадцять перемкнутися на французьку буденність і подивитися картину, зняту в стилі нової хвилі з красивими людьми та комедійно-трагічними подіями, безперечно так. Чи стане цей фільм вашим найбільшим відкриттям року? Навряд. Луї Гаррелю в плані режисури треба ще трохи підрости. Але слідкувати за ростом майбутніх можливих метрів авторського кінематографу теж цікаво.
#пусто_про_кіно
Ви з’їжджаєте від своєї коханої Маріанни (Летиція Каста, справжня дружина Луї Гарреля), спите з купою дівчат, майже стаєте щасливим, але (яка несподіванка!) через вісім років Поль помирає. І ваша колишня ненароком запрошує вас на каву й спільне життя з нею і її сином Жозефом, який одночасно підозрює її у вбивстві та любить до безмежжя. А ще у вас з підліткових років закохана Єва (Лілі-Роуз Депп), молодша сестра покійного Поля, яка не просто зберігає мільйони ваших світлин на телефон, а оголошує вашій все ще коханій Маріанні війну.
Якщо ви раптом подумали, що ми переказали весь сюжет екзистенційної комедії, то це лише початок. Дрібка зі стрічки тривалістю 75 хвилин, за які трапляється більше, ніж за життя деяких людей. Адже нудьга, за словами режисера, сценариста та виконавця головної ролі Луї Гарреля, – це зло. Тому за годину п’ятнадцять ви переглянете картину про “секс, смерть і зруйновану дружбу, зрештою, звичайний французький фільм” з елементами комедії, трилеру та драми.
Сценарій “Чесного чоловіка” 35-річний (що в наших пустотливих головах вважається занадто юним для якісного кіно) сентиментальний Гаррель писав із 87-річним дещо скептичним Жан-Клодом Карр’єром, сценаристом “Денної красуні” Луїса Бунюеля, “Пристрасті” Жан-Люка Годара та “Ван Гога. На порозі вічності” Джуліна Шнабеля. З цим чоловіком Луї мріяв працювати з 16-и років. Жан-Клод є автором понад 200 оригінальних сценаріїв, тому і “Чесного чоловіка” намагався зробити несхожим на попередні. Для створення тексту Гаррель і Карр’єр використовували сюрреалістичну гру, в якій хтось писав першу сцену, а інший самотужки створював наступну, не повідомивши про розвиток подій колегу. Вийшло дуже по-французьки – абсурдно до звички і сміху. Бо хто б не сміявся з 15-річної непримітної Єви, яка фотографується в авто Абеля, ніби подорожує з ним, поки той на роботі? Весело до гірких сліз.
Герої сприймають безглузді життєві події як належне. Вони беземоційно говорять про свій біль, захоплення чи розчарування. Луї вірить, ніби “що більше ви приховуєте почуття, то більше воно стає помітним, але якщо ж ви хочете продемонструвати почуття, людина перед вами необов'язково його помітить. Ми залюбки помічаємо те, що прагне бути прихованим, оскільки цікавість приємна”. Тому вмикайте свою допитливість і дивина на екрані стане буденною.
Одним з найсвітліших (від слова “highlight” англійською) аспектів фільму є гра Жозефа Енгеля. Він має роль дев’ятирічного хитромудрого сина Маріанни, котрий передивився кримінальних програм на телебаченні й тепер передбачає закінчення фільмів і тусується в поліцейському відділку. Він єдиний тримає весь хаос в житті дорослих під контролем і демонструє найчистіші емоції. Ну і звісно, в стрічці є надзвичайно привабливий Луї Гаррель та дві рокові жінки.
Чи варто піти в кіно? Щоб впродовж години п’ятнадцять перемкнутися на французьку буденність і подивитися картину, зняту в стилі нової хвилі з красивими людьми та комедійно-трагічними подіями, безперечно так. Чи стане цей фільм вашим найбільшим відкриттям року? Навряд. Луї Гаррелю в плані режисури треба ще трохи підрости. Але слідкувати за ростом майбутніх можливих метрів авторського кінематографу теж цікаво.
#пусто_про_кіно
“Ти знаєш про свою унікальність. Незабаром ти згадаєш про неї. І знову станеш собою”.
З часів, коли президент Річард Ніксон оголосив війну наркотикам, минуло майже 50 років. Відтоді з’явилися класичні драми про наркозалежність: “На голці”, “Реквієм за мрією” та “Щоденники баскетболіста”. А нещодавно Amazon випустив ще одну – “Гарний хлопчик”, фільм Фелікса ван Ґрунінґена з Тімоті Шаламе (якого вже номінували на “Золотий глобус”) та Стівом Каррелом (зіркою “Офісу”) в головних ролях. Здавалося б, що ще можна сказати? Але Феліксу вдалося.
“Гарний хлопчик” – це інтерпретація мемуарів Девіда Шефа і його сина Ніколаса про боротьбу з наркотиками. У стрічці проблема зображена з погляду хворого хлопця та стурбованого батька, що допомагає краще відчути переживання обох персонажів.
Ніку 18 років. Він читає Буковскі, слухає Nirvana, катається на скейті, живе з люблячими батьком і мачухою в Сан-Франциско, а канікули проводить у матері в Лос-Анджелесі. Він – звичайний підліток з вищого класу Північної Каліфорнії, перед яким відкриті всі дороги, серед яких хлопець обирає амфетамін.
Девід у свої 45 успішний журналіст. Він вдруге одружений, має трьох дітей і не розуміє, коли все пішло під три чорти. Його старший син грав у поло, був у складі команди з плавання, подався до шести університетів і всюди вступив. Але тепер той гарний хлопчик, якого він знав, постійно зникає, краде вісім доларів у молодшого брата, щоб купити дозу, та ігнорує проблему.
Упродовж фільму Нік постійно зривається, що й тримає глядача в напрузі. Якщо стандартна композиція складається із зав’язки, кульмінації та розв’язки, то тут є лише найгостріші моменти. Ми не знаємо, звідки взялася ця проблема й чому Нік обрав наркотики для її вирішення. Режисер переплітає бентежне теперішнє з минулим, у якому Дейв співає синові колискову, забирає зі школи й любить “понад усе”. І навіть у цих спогадах ми не знаходимо причину. В одному з діалогів хлопець звинувачує батька в надмірному контролі, а той зізнається, що допускав помилки, але виправити їх неможливо (у фільмі ми побачили єдину помилку Девіда – вирівнювання тексту за лівим краєм, і він все одно її виправив). Тож встановити першогріх важко, але це не архіважливо. Хвороба не обирає за віком, ґендером, банківським рахунком чи расою. Не обов’язково жити в нетрях міст, мати психологічну травму й сваритися з батьками, щоб пристраститися до наркотиків. Достатньо “відчувати чорну діру всередині”, яка заповнюється лише під кайфом.
“Гарного хлопчика” від інших фільмів про наркозалежність відрізняє колористика. Якщо традиційні картини похмурі, то тут кадри сповнені тепла і світла. А часом сонячні промені буквально падають на вас.
Важливу роль відіграє природа, бо розширює простір. Ландшафти, море, гори, дерева, пляжі нагадують прекрасне середовище, в якому народився і виріс Ніколас. Проте гарному місцю не вдалося вберегти гарного хлопчика.
Як і рідним. Батьківська любов хоч і невичерпна, проте сили людські – так. Врешті-решт, найзавзятіші теж здаються, бо врятувати людину без її волі неможливо. Можна тільки бути поруч, коли треба.
“Гарний хлопчик” не романтизує залежність і не лякає наслідками. Це життєствердна картина тріумфу любові. Попри чудові сцени, музику та гру акторів, вона навряд виборе собі місце в залі слави. Це хороший фільм, який заслуговує перегляду і точно змусить співпереживати, але чогось неймовірного очікувати не варто.
P.s. Намагайтеся не проводити паралелі, коли Стів Каррел обурено кричатиме “fuck!”, а Тімоті Шаламе кататиметься на велосипедах з дорослим чоловіком.
#пусто_про_кіно
З часів, коли президент Річард Ніксон оголосив війну наркотикам, минуло майже 50 років. Відтоді з’явилися класичні драми про наркозалежність: “На голці”, “Реквієм за мрією” та “Щоденники баскетболіста”. А нещодавно Amazon випустив ще одну – “Гарний хлопчик”, фільм Фелікса ван Ґрунінґена з Тімоті Шаламе (якого вже номінували на “Золотий глобус”) та Стівом Каррелом (зіркою “Офісу”) в головних ролях. Здавалося б, що ще можна сказати? Але Феліксу вдалося.
“Гарний хлопчик” – це інтерпретація мемуарів Девіда Шефа і його сина Ніколаса про боротьбу з наркотиками. У стрічці проблема зображена з погляду хворого хлопця та стурбованого батька, що допомагає краще відчути переживання обох персонажів.
Ніку 18 років. Він читає Буковскі, слухає Nirvana, катається на скейті, живе з люблячими батьком і мачухою в Сан-Франциско, а канікули проводить у матері в Лос-Анджелесі. Він – звичайний підліток з вищого класу Північної Каліфорнії, перед яким відкриті всі дороги, серед яких хлопець обирає амфетамін.
Девід у свої 45 успішний журналіст. Він вдруге одружений, має трьох дітей і не розуміє, коли все пішло під три чорти. Його старший син грав у поло, був у складі команди з плавання, подався до шести університетів і всюди вступив. Але тепер той гарний хлопчик, якого він знав, постійно зникає, краде вісім доларів у молодшого брата, щоб купити дозу, та ігнорує проблему.
Упродовж фільму Нік постійно зривається, що й тримає глядача в напрузі. Якщо стандартна композиція складається із зав’язки, кульмінації та розв’язки, то тут є лише найгостріші моменти. Ми не знаємо, звідки взялася ця проблема й чому Нік обрав наркотики для її вирішення. Режисер переплітає бентежне теперішнє з минулим, у якому Дейв співає синові колискову, забирає зі школи й любить “понад усе”. І навіть у цих спогадах ми не знаходимо причину. В одному з діалогів хлопець звинувачує батька в надмірному контролі, а той зізнається, що допускав помилки, але виправити їх неможливо (у фільмі ми побачили єдину помилку Девіда – вирівнювання тексту за лівим краєм, і він все одно її виправив). Тож встановити першогріх важко, але це не архіважливо. Хвороба не обирає за віком, ґендером, банківським рахунком чи расою. Не обов’язково жити в нетрях міст, мати психологічну травму й сваритися з батьками, щоб пристраститися до наркотиків. Достатньо “відчувати чорну діру всередині”, яка заповнюється лише під кайфом.
“Гарного хлопчика” від інших фільмів про наркозалежність відрізняє колористика. Якщо традиційні картини похмурі, то тут кадри сповнені тепла і світла. А часом сонячні промені буквально падають на вас.
Важливу роль відіграє природа, бо розширює простір. Ландшафти, море, гори, дерева, пляжі нагадують прекрасне середовище, в якому народився і виріс Ніколас. Проте гарному місцю не вдалося вберегти гарного хлопчика.
Як і рідним. Батьківська любов хоч і невичерпна, проте сили людські – так. Врешті-решт, найзавзятіші теж здаються, бо врятувати людину без її волі неможливо. Можна тільки бути поруч, коли треба.
“Гарний хлопчик” не романтизує залежність і не лякає наслідками. Це життєствердна картина тріумфу любові. Попри чудові сцени, музику та гру акторів, вона навряд виборе собі місце в залі слави. Це хороший фільм, який заслуговує перегляду і точно змусить співпереживати, але чогось неймовірного очікувати не варто.
P.s. Намагайтеся не проводити паралелі, коли Стів Каррел обурено кричатиме “fuck!”, а Тімоті Шаламе кататиметься на велосипедах з дорослим чоловіком.
#пусто_про_кіно
Доброго ранку! Сьогодні ми пустуємо про екстраординарну режисерку Саллі Поттер! О 14.00 чекаємо вас в New Work Labs Globus (ТЦ "Globus", алея Героїв Небесної Сотні, 2а). Або о тій ж годині, але в нашому Instagram @pustoproject, щоб дивитись трансляцію.
Реєструйтесь за посиланням: https://goo.gl/forms/JC0YX5kQyoapmTEb2
Не запізнюйтесь. До пустування!
Реєструйтесь за посиланням: https://goo.gl/forms/JC0YX5kQyoapmTEb2
Не запізнюйтесь. До пустування!
Перше, що він почував “немовлям у білому світі” була журба. Перше, що мугикав, – українські народні колискові та “Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи”. Перше, що слухав, – поезію Тараса Шевченка та “тужне надгробне голосіння” із “Заповіту”. Перше, що згадував Василь Стус про своє дитинство – оці слова* і те, що йому вадило чужомовне й дурне шкільне навчання. Римував він вперше, коли був у четвертому класі: щось жартівливе російською про собаку. Минулося. Потім поезія прийшла разом із любов’ю.
“Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,
на сімсот тридцять чотири "здрастуй",
скажи, що ти мене любиш.
Тільки скажи "люблю".
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово”.
Василь Стус народився шостого січня 1938 року у Вінницькій області, в селі Рахнівка, але коли хлопчику був рік, його сім’я переселилася в Сталіно (сьогодні – Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Він навчався в “чужомовній” школі, опісля – вступив на історико-філологічний факультет. Василь любив поезію Рильського та Вергарна і не любив несправжню (донецьку) Україну. Тужив за пісенною (як мамині колискові) і в пісенну й поїхав: на Кіровоградщину, викладати українську мову й літературу. Після трьох місяців життя в “справжності”, два роки служив в армії на Уралі. “Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші –1959 рік”.
“Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-1966 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унґаретті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу – Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер”.
Після армії Василь вступив на аспірантуру в Інститут літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Ходив на літературні вечори, зустрічі з майбутніми переслідуваними діячами культури та був активним членом Клубу творчої молоді. Сучасники пригадували, як Стус, виступаючи, “еее”-кав і запинався в пошуках влучного слова, але це лише додавало харизми самотньо-жертовно-героїчному образу поета, якого не друкували.
У 1965 році Василь одружився з Валентиною Попелюх. Тоді ж під час сумнозвісної прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” першим підірвався з місця для протесту проти арештів діячів української культури. У 1972 році Стуса вперше засудили за “антирадянську агітацію й пропаганду”. Після восьми років неволі, він повернувся додому й вступив до Української Гельсінської групи, членів якої вже тоді репресували. “Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго”. Згодом він зрікся радянського громадянства. Далі – суд, ув’язнення, смерть. Так чи так спровокована радянською владою: буквально чи опосередковано через політичний тиск.
Стуса стоїть поряд із стражденними метрами української літератури: Шевченком і Лесею Українкою. В нього був низький інстинкт самозбереження і загострене почуття справедливості настільки, що навіть під шкірою відчувалося бажання триматися своїх принципів. Ми ж Стуса любимо за його метафоричність, словотвір і лаконічність. Радимо читати не лише громадянську, але й філософську та інтимну лірику поета. Хоча політичні вірші в нього не схожі на агітаційні тексти, це – поезія першої проби. Мабуть, тому йому й не дали сказати останнього слова на суді та спалили близько 300 ліричних текстів, створених у в’язниці. Але за нього говорить те, що залишилось, і говорить красиво, а ми слухаємо.
“Перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе — над”.
#пусто_про_автора
*Слова з передмови до збірки “Зимові дерева”, яку видали в Брюсселі в 1970.
“Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,
на сімсот тридцять чотири "здрастуй",
скажи, що ти мене любиш.
Тільки скажи "люблю".
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово”.
Василь Стус народився шостого січня 1938 року у Вінницькій області, в селі Рахнівка, але коли хлопчику був рік, його сім’я переселилася в Сталіно (сьогодні – Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Він навчався в “чужомовній” школі, опісля – вступив на історико-філологічний факультет. Василь любив поезію Рильського та Вергарна і не любив несправжню (донецьку) Україну. Тужив за пісенною (як мамині колискові) і в пісенну й поїхав: на Кіровоградщину, викладати українську мову й літературу. Після трьох місяців життя в “справжності”, два роки служив в армії на Уралі. “Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші –1959 рік”.
“Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-1966 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унґаретті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу – Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер”.
Після армії Василь вступив на аспірантуру в Інститут літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Ходив на літературні вечори, зустрічі з майбутніми переслідуваними діячами культури та був активним членом Клубу творчої молоді. Сучасники пригадували, як Стус, виступаючи, “еее”-кав і запинався в пошуках влучного слова, але це лише додавало харизми самотньо-жертовно-героїчному образу поета, якого не друкували.
У 1965 році Василь одружився з Валентиною Попелюх. Тоді ж під час сумнозвісної прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” першим підірвався з місця для протесту проти арештів діячів української культури. У 1972 році Стуса вперше засудили за “антирадянську агітацію й пропаганду”. Після восьми років неволі, він повернувся додому й вступив до Української Гельсінської групи, членів якої вже тоді репресували. “Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго”. Згодом він зрікся радянського громадянства. Далі – суд, ув’язнення, смерть. Так чи так спровокована радянською владою: буквально чи опосередковано через політичний тиск.
Стуса стоїть поряд із стражденними метрами української літератури: Шевченком і Лесею Українкою. В нього був низький інстинкт самозбереження і загострене почуття справедливості настільки, що навіть під шкірою відчувалося бажання триматися своїх принципів. Ми ж Стуса любимо за його метафоричність, словотвір і лаконічність. Радимо читати не лише громадянську, але й філософську та інтимну лірику поета. Хоча політичні вірші в нього не схожі на агітаційні тексти, це – поезія першої проби. Мабуть, тому йому й не дали сказати останнього слова на суді та спалили близько 300 ліричних текстів, створених у в’язниці. Але за нього говорить те, що залишилось, і говорить красиво, а ми слухаємо.
“Перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе — над”.
#пусто_про_автора
*Слова з передмови до збірки “Зимові дерева”, яку видали в Брюсселі в 1970.
Уявіть, що ви – англійський молодик початку 1850-х років. Вам остогидли напудрені дами на портретах, ночами ви зачитуєтеся Шекспіром, гамлетівську Офелію вважаєте ідеалом краси, а естетику вбачаєте у природі. Вітаємо: якби це все було правдою, ви могли б вступити до братства Прерафаелітів.
Ця група художників-опозиціонерів Королівської академії мистецтв з’явилася на початку 50-х років ХІХ століття. Попри те, що назва об’єднання пов’язана з Рафаелем, митці з ним нічого спільного мати не хотіли. Вони возвеличували Середньовіччя й раннє Відродження, любили яскраві природні кольори трав, квітів, сонячних променів і надавали перевагу художникам того часу, як-от Перуджіно, Фра Анджеліко й Белліні. Прерафаеліти були вікторіанськими “авангардистами”, бо пішли всупереч канонам Королівської академії мистецтв, яка живопис цих епох вважала “примітивним”. Від середньовічних і ранньо-ренесансних митців вони перейняли любов до біблійних сюжетів, тому часто зображали сцени з Євангелія, однак намагалися уникати надмірної “церковності”, перетворюючи ці полотна на символічні, а не сакральні.
Окрім сюжетів із Біблії, художники писали жінок, які були втіленням прекрасних дам лицарів із середньовічних балад. Однією з постійних натурниць прерафаелітів була рудоволоса поетеса Елізабет Сідал, яка зображена на найпопулярнішій картині напряму – “Офелія” Мілле. “Брати” любили рудих дівчат із розпущеним кучерявим волоссям і ніжною блідою шкірою. Таємничі, возвишені, іделізовані, спокійні героїні картин прерафаелітів стали прообразами тріумфальних жінок Густава Клімта, а згодом – femme fatale нуарного кіно.
Художники виходили на пленери (і це в умовах англійського клімату!), отримували сонячні удари, мерзли, страждали і все, щоб писати натуралістично. Тло їхніх картин зазвичай всіяне деталями: травами, цвітом, ліанами, деревами, кущами. До цього додаються яскраві кольори, серед яких художники особливо любили помаранчевий (можливо, через рудих жінок) і жовтий.
Найвідоміші представники: Джон Еверетт Мілле, Вільям Морріс, Артур Г’юз, Данте Габріель Россетті, Вільям Холман Хант, Джон Вільям Вотергауз, Медокс Браун
Найвідоміші картини:
“Офелія” Джон Еверетт Мілле – найбільш впізнавана картина прерафаелітів. Моделлю була Елізабет Сідал, яка під час позування застудилася у крижаній ванній і, лікуючись, загинула від передозування опіумом. На полотні “Офелія” поєднується все, що любили прерафаеліти: “середньовічна” ідеалізована жінка (руда!), шекспірівський сюжет і природа. Мілле п’ять місяців поспіль виходив на пленери, щоб написати всі квіти максимально правдоподібно. Коли стало надто холодно, він навіть спорудив маленьку хижку із соломи й писав там.
“Душа Рози (троянди)”, Джон Вільям Вотергауз – це полотно – враження від поеми про трагічне кохання Теннісона “Мод”. Назва картини взята з вірша “And the soul of the rose went into my blood”. “Душа троянди” передає типову палітру, притаманну багатьом прерафаелітам: теплу, складену з відтінків зеленого, цегляного та охри.
“Прозерпіна”, Данте Габріель Россетті – героїнею полотна є Прозерпіна, давньоримська богиня підземного царства, яка через шлюб із Плутоном змушена півроку жити серед мертвих і півроку – серед живих. Натурницею для полотна стала Джейн Морріс, кохана художника та дружина митця Вільяма Морріса. Образ приреченої Прозерпіни Россетті переніс на Джейн, написавши зверху в куті сонет італійською, в якому порівняв її шлюб із долею богині. Ця картина сповнена символів: попільничка є атрибутом Прозерпіни, плющ на тлі – це спогади, за які вона намагається зачепитися тощо. Такий символізм притаманний усім прерафаелітам.
#пусто_про_ізми
Ця група художників-опозиціонерів Королівської академії мистецтв з’явилася на початку 50-х років ХІХ століття. Попри те, що назва об’єднання пов’язана з Рафаелем, митці з ним нічого спільного мати не хотіли. Вони возвеличували Середньовіччя й раннє Відродження, любили яскраві природні кольори трав, квітів, сонячних променів і надавали перевагу художникам того часу, як-от Перуджіно, Фра Анджеліко й Белліні. Прерафаеліти були вікторіанськими “авангардистами”, бо пішли всупереч канонам Королівської академії мистецтв, яка живопис цих епох вважала “примітивним”. Від середньовічних і ранньо-ренесансних митців вони перейняли любов до біблійних сюжетів, тому часто зображали сцени з Євангелія, однак намагалися уникати надмірної “церковності”, перетворюючи ці полотна на символічні, а не сакральні.
Окрім сюжетів із Біблії, художники писали жінок, які були втіленням прекрасних дам лицарів із середньовічних балад. Однією з постійних натурниць прерафаелітів була рудоволоса поетеса Елізабет Сідал, яка зображена на найпопулярнішій картині напряму – “Офелія” Мілле. “Брати” любили рудих дівчат із розпущеним кучерявим волоссям і ніжною блідою шкірою. Таємничі, возвишені, іделізовані, спокійні героїні картин прерафаелітів стали прообразами тріумфальних жінок Густава Клімта, а згодом – femme fatale нуарного кіно.
Художники виходили на пленери (і це в умовах англійського клімату!), отримували сонячні удари, мерзли, страждали і все, щоб писати натуралістично. Тло їхніх картин зазвичай всіяне деталями: травами, цвітом, ліанами, деревами, кущами. До цього додаються яскраві кольори, серед яких художники особливо любили помаранчевий (можливо, через рудих жінок) і жовтий.
Найвідоміші представники: Джон Еверетт Мілле, Вільям Морріс, Артур Г’юз, Данте Габріель Россетті, Вільям Холман Хант, Джон Вільям Вотергауз, Медокс Браун
Найвідоміші картини:
“Офелія” Джон Еверетт Мілле – найбільш впізнавана картина прерафаелітів. Моделлю була Елізабет Сідал, яка під час позування застудилася у крижаній ванній і, лікуючись, загинула від передозування опіумом. На полотні “Офелія” поєднується все, що любили прерафаеліти: “середньовічна” ідеалізована жінка (руда!), шекспірівський сюжет і природа. Мілле п’ять місяців поспіль виходив на пленери, щоб написати всі квіти максимально правдоподібно. Коли стало надто холодно, він навіть спорудив маленьку хижку із соломи й писав там.
“Душа Рози (троянди)”, Джон Вільям Вотергауз – це полотно – враження від поеми про трагічне кохання Теннісона “Мод”. Назва картини взята з вірша “And the soul of the rose went into my blood”. “Душа троянди” передає типову палітру, притаманну багатьом прерафаелітам: теплу, складену з відтінків зеленого, цегляного та охри.
“Прозерпіна”, Данте Габріель Россетті – героїнею полотна є Прозерпіна, давньоримська богиня підземного царства, яка через шлюб із Плутоном змушена півроку жити серед мертвих і півроку – серед живих. Натурницею для полотна стала Джейн Морріс, кохана художника та дружина митця Вільяма Морріса. Образ приреченої Прозерпіни Россетті переніс на Джейн, написавши зверху в куті сонет італійською, в якому порівняв її шлюб із долею богині. Ця картина сповнена символів: попільничка є атрибутом Прозерпіни, плющ на тлі – це спогади, за які вона намагається зачепитися тощо. Такий символізм притаманний усім прерафаелітам.
#пусто_про_ізми
Якщо ви чули про японську мультиплікацію та можете з першого разу вимовити ім’я Хаяо Міядзакі правильно, вітаємо: можете переходити до наступного абзацу. Якщо ні, знайомтесь: геній анімації, 78 років. Любить авіацію, гармонію з природою, дивитись на глядачів і втілювати фантазії в реальність. Міядзакі знімає мультфільми без сценарію (бо не має на це часу), не довіряє асистентам (і малює 50% хронометражу власною рукою), а коли режисер розпочинає роботу над картиною, ніколи не знає її кінця.
Що шукати у мультфільмах Хаяо Міядзакі?
Багатогранних персонажів. У Міядзакі немає антагоністів і протагоністів у класичному розумінні: вередлива Чіхіро (перекладається як «бездонна глибина») з “Віднесених привидами” виявляється відважною і доброю, меркантильна відьма Юбаба любить та балує свого сина, демон Кальцифер (“Ходячий замок”) готовий померти заради гепі-енду, а зла чарівниця Пустища полює на серце юного Хаула, а потім розчулюється і віддає його коханій героя.
Справжності. Як би ви відреагували, якби раптом змогли ходити по повітрю, постаріли на 60 років або до вас заговорив вогонь із комину? Правильно: здивувалися. І про цю природність творці мультфільмів забувають. Тут режисер дозволяє персонажам “зайві” рухи та кадри: ледь чутно зітхнути, на хвильку присісти на камінь чи задивитися на потік. Вони смажать неідеальну яєшню, спотикаються та голосно плюхаються у ванній. Ці дрібниці не впливають на сюжет, але допомагають краще відчути час, місце дії та самого героя. Японці називають це “ма”. Ма – це ніби крихітна пауза між плесканням долонь. Навмисна медитативна порожнеча.
«Люди, які роблять фільми, бояться тиші й хочуть заклеїти, заштукатурити її. Вони бояться, що глядачу стане нудно і він піде по попкорн. Але 80% дії не змусить дітей приділити вашій картині увагу. Головна емоція, яку ви не зможете відпустити, – ось, що насправді важливо».
Перфекціонізму. Хаяо – адепт ручної анімації: в його мультфільмах не може бути більше 10% кадрів, згенерованих за допомогою комп’ютера (цьому відділу анімаційної студії Міядзакі каже не старатись та малювати криві лінії). Попри це, ви зможете розгледіти навіть ворсинки на мітлі, крихти на столі та павутиння на стелі будинку. А деякі пейзажі тут легко сплутати з фотографіями, які часом схожі на заставки Windows.
Декілька разів японець навіть вдавася до тотальної мультиплікації – прийому, який полягає в тому, що під час сцени рухаються не тільки зображення персонажів, але й тло. Тобто, те і те не анімується окремо, а кожен кадр малюється з нуля.
Дорослої проблематики. У мультфільмах Міядзакі говорить про екологічні проблеми, показує труднощі дорослішання, сильних дівчаток і висловлює пацифістські погляди. Герої “Ходячого замку” переживають війну, де люди та бомби такі ж небезпечні, як злі чари та демони. Льотчик Марко (в образі антропоморфного поросяти) з мультфільму “Порто Росо” каже “Краще бути свинею, ніж фашистом”. У 2002 році, коли Міядзакі отримав “Оскар” за “Віднесені привидами”, він відмовився їхати до США на знак протесту щодо участі країни у війні в Іраці. До речі, “Віднесені привидами” був найбільш касовою стрічкою в історії Японії до 2016 року та першим аніме, яке отримало премію Американської кіноакадемії за кращий анімаційний повнометражний фільм.
«Попри песимізм, я не збираюся робити фільми, які кажуть: впадай у відчай, біжи і ховайся. Все, що я хочу сказати – це: “Не бійся, коли-небудь все встане на свої місця, і десь тебе точно чекає щось хороше”».
Що шукати у мультфільмах Хаяо Міядзакі?
Багатогранних персонажів. У Міядзакі немає антагоністів і протагоністів у класичному розумінні: вередлива Чіхіро (перекладається як «бездонна глибина») з “Віднесених привидами” виявляється відважною і доброю, меркантильна відьма Юбаба любить та балує свого сина, демон Кальцифер (“Ходячий замок”) готовий померти заради гепі-енду, а зла чарівниця Пустища полює на серце юного Хаула, а потім розчулюється і віддає його коханій героя.
Справжності. Як би ви відреагували, якби раптом змогли ходити по повітрю, постаріли на 60 років або до вас заговорив вогонь із комину? Правильно: здивувалися. І про цю природність творці мультфільмів забувають. Тут режисер дозволяє персонажам “зайві” рухи та кадри: ледь чутно зітхнути, на хвильку присісти на камінь чи задивитися на потік. Вони смажать неідеальну яєшню, спотикаються та голосно плюхаються у ванній. Ці дрібниці не впливають на сюжет, але допомагають краще відчути час, місце дії та самого героя. Японці називають це “ма”. Ма – це ніби крихітна пауза між плесканням долонь. Навмисна медитативна порожнеча.
«Люди, які роблять фільми, бояться тиші й хочуть заклеїти, заштукатурити її. Вони бояться, що глядачу стане нудно і він піде по попкорн. Але 80% дії не змусить дітей приділити вашій картині увагу. Головна емоція, яку ви не зможете відпустити, – ось, що насправді важливо».
Перфекціонізму. Хаяо – адепт ручної анімації: в його мультфільмах не може бути більше 10% кадрів, згенерованих за допомогою комп’ютера (цьому відділу анімаційної студії Міядзакі каже не старатись та малювати криві лінії). Попри це, ви зможете розгледіти навіть ворсинки на мітлі, крихти на столі та павутиння на стелі будинку. А деякі пейзажі тут легко сплутати з фотографіями, які часом схожі на заставки Windows.
Декілька разів японець навіть вдавася до тотальної мультиплікації – прийому, який полягає в тому, що під час сцени рухаються не тільки зображення персонажів, але й тло. Тобто, те і те не анімується окремо, а кожен кадр малюється з нуля.
Дорослої проблематики. У мультфільмах Міядзакі говорить про екологічні проблеми, показує труднощі дорослішання, сильних дівчаток і висловлює пацифістські погляди. Герої “Ходячого замку” переживають війну, де люди та бомби такі ж небезпечні, як злі чари та демони. Льотчик Марко (в образі антропоморфного поросяти) з мультфільму “Порто Росо” каже “Краще бути свинею, ніж фашистом”. У 2002 році, коли Міядзакі отримав “Оскар” за “Віднесені привидами”, він відмовився їхати до США на знак протесту щодо участі країни у війні в Іраці. До речі, “Віднесені привидами” був найбільш касовою стрічкою в історії Японії до 2016 року та першим аніме, яке отримало премію Американської кіноакадемії за кращий анімаційний повнометражний фільм.
«Попри песимізм, я не збираюся робити фільми, які кажуть: впадай у відчай, біжи і ховайся. Все, що я хочу сказати – це: “Не бійся, коли-небудь все встане на свої місця, і десь тебе точно чекає щось хороше”».
Ви теж вночі, заховавшись під ковдрою, лиєте сльози над віршами Ліни Костенко, а вдень на зупинці читаєте збірку Сильвії Плат в оригіналі? Не переймайтеся і не приховуйте таємних бажань. Якщо вас проймають до кінчиків пальців рядки “Вже хвилює серце кров // Це прокинулась любов”, не варто соромитися. У вас просто традиційне бачення поезії.
Днями ми послухали лекцію Ростислава Семківа від Літосвіти “Що таке добра поезія: критерії якості”. За його словами, існує певний поетичний канон, на формування якого впливає як шкільна та університетська програми, так і ТБ та блогери. На національному рівні це, звісно, Шевченко, Рильський, Маланюк, Костенко, Стус тощо. Серед молоді – Ліна Василівна (знову), Жадан, Калитко, Малкович, Любка. Але чи можна за якимись критеріями визначити якість поезії? І так, і ні, бо цінності різні. За ними можна виокремити три бачення поезії: традиційне, модерне та постмодерне. Що це таке і в чому різниця?
Традиційне бачення або поезія для йоги. Сенси, високий ліризм, ритм, сила і багатство словника. Тут не можна писати про собак, корів у формаліні, відра та трамваї. Використовувати лайку й поготів. У цій поезії ритм і рима правильні та не збиваються, автор ж повсякчас демонструє багатий словниковий запас. Як не дивно, більшості читачів подобаються саме такі вірші. Авторитетна спільнота цього бачення – вчителі, в яких котяться криваві сльози від читання Семенка. Еталонні письменники – Данте, Шекспір, Ґьоте. Серед українських – Зеров, Рильський і Костенко. Головні цінності – краса, правильність, зрозумілість.
Модерне бачення або поезія натяків. Азарт, пристрасть, яскрава образність, гра з формою і мовою – саме те, що потрібне читачу. Такі вірші не встановлюють рівновагу, а виводять з неї і вражають. Якщо традиційна поезія спрямована до ясності, тут важливий відкритий текст, який читач інтерпретує сам. Ми мало розуміємо з віршів і нам не важливий правильний ритм, рима чи багатство словникового запасу, зате нас проймає яскравий образ. Перші представники – Байрон, Рільке, Аполлінер, Бодлер, Вітмен. Останній ввів у поезію тривіальні речі й з нього “виросли” бітники. Бодлер почав рух модерністської поезії та символізму. Аполлінер ж визначив напрямок французької поезії ХХ століття та був основоположником авангарду. Найважливіше для читачів у таких віршах – натяк, який напівпромовляє.
Постмодерне бачення або поезія биття голови об стіну. Іронічно-парадоксальні сенси, інтенсивна інтертекстуальність, незавершеність форми, полімовність, мультимедійність та інтерактивність. Поезією може бути будь-що (ні). Текст – не окремий феномен. Він існує разом з тим, як його подають. Це поезія, яку викрикують, якою жестикулюють, яку драматизують. Битися головою об стіну – поетичний жест. Так само, як і слем, який вперше влаштовували бітники: голосно декламували вірші в супермаркетах і транспорті, щоб донести їх до людей. Зараз часто вага особистості переважує силу тексту: Моррісон, Леннон, Ділан – це поезія. Однак, існує вона трохи інакше. Ці тексти без музики слабкі, але, якщо через них ми переживаємо піднесення, це – хороша поезія. Такий ефект називають “star poetry”: байдуже, про що текст. Головне – хто на сцені.
Неважливо, які у вас бачення та вподобання. Пам’ятайте: поезія – найшвидший шлях у космос. А коли хтось назве те, що ви робите/любите/читаєте – не мистецтвом, скажіть, що суду достатньо думки трьох людей, аби визнати будь-що мистецтвом. Якщо не знайдете однодумців, ми завжди раді допомогти.
#пусто_про_літературу
Днями ми послухали лекцію Ростислава Семківа від Літосвіти “Що таке добра поезія: критерії якості”. За його словами, існує певний поетичний канон, на формування якого впливає як шкільна та університетська програми, так і ТБ та блогери. На національному рівні це, звісно, Шевченко, Рильський, Маланюк, Костенко, Стус тощо. Серед молоді – Ліна Василівна (знову), Жадан, Калитко, Малкович, Любка. Але чи можна за якимись критеріями визначити якість поезії? І так, і ні, бо цінності різні. За ними можна виокремити три бачення поезії: традиційне, модерне та постмодерне. Що це таке і в чому різниця?
Традиційне бачення або поезія для йоги. Сенси, високий ліризм, ритм, сила і багатство словника. Тут не можна писати про собак, корів у формаліні, відра та трамваї. Використовувати лайку й поготів. У цій поезії ритм і рима правильні та не збиваються, автор ж повсякчас демонструє багатий словниковий запас. Як не дивно, більшості читачів подобаються саме такі вірші. Авторитетна спільнота цього бачення – вчителі, в яких котяться криваві сльози від читання Семенка. Еталонні письменники – Данте, Шекспір, Ґьоте. Серед українських – Зеров, Рильський і Костенко. Головні цінності – краса, правильність, зрозумілість.
Модерне бачення або поезія натяків. Азарт, пристрасть, яскрава образність, гра з формою і мовою – саме те, що потрібне читачу. Такі вірші не встановлюють рівновагу, а виводять з неї і вражають. Якщо традиційна поезія спрямована до ясності, тут важливий відкритий текст, який читач інтерпретує сам. Ми мало розуміємо з віршів і нам не важливий правильний ритм, рима чи багатство словникового запасу, зате нас проймає яскравий образ. Перші представники – Байрон, Рільке, Аполлінер, Бодлер, Вітмен. Останній ввів у поезію тривіальні речі й з нього “виросли” бітники. Бодлер почав рух модерністської поезії та символізму. Аполлінер ж визначив напрямок французької поезії ХХ століття та був основоположником авангарду. Найважливіше для читачів у таких віршах – натяк, який напівпромовляє.
Постмодерне бачення або поезія биття голови об стіну. Іронічно-парадоксальні сенси, інтенсивна інтертекстуальність, незавершеність форми, полімовність, мультимедійність та інтерактивність. Поезією може бути будь-що (ні). Текст – не окремий феномен. Він існує разом з тим, як його подають. Це поезія, яку викрикують, якою жестикулюють, яку драматизують. Битися головою об стіну – поетичний жест. Так само, як і слем, який вперше влаштовували бітники: голосно декламували вірші в супермаркетах і транспорті, щоб донести їх до людей. Зараз часто вага особистості переважує силу тексту: Моррісон, Леннон, Ділан – це поезія. Однак, існує вона трохи інакше. Ці тексти без музики слабкі, але, якщо через них ми переживаємо піднесення, це – хороша поезія. Такий ефект називають “star poetry”: байдуже, про що текст. Головне – хто на сцені.
Неважливо, які у вас бачення та вподобання. Пам’ятайте: поезія – найшвидший шлях у космос. А коли хтось назве те, що ви робите/любите/читаєте – не мистецтвом, скажіть, що суду достатньо думки трьох людей, аби визнати будь-що мистецтвом. Якщо не знайдете однодумців, ми завжди раді допомогти.
#пусто_про_літературу
“Хай буде світло” – сказав Робер Делоне і з’явився орфізм.
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Можна вічно дивитися, як тече вода, як горить вогонь і як хтось прокрастинує. Щоб самим не бити байдики: 8 матеріалів від Пусто про Пінчук, Барселону й багатолицих чекістів.
Подкаст “Мисткиня бореться, отже існує?” з літературознавицею Іриною Ніколайчук – Якого милого Тарас Шевченко повинен вказувати вам, з ким кохатися, а з ким – ні? Жінка вільна обирати лихо, ставати чорнобривою, створювати літературу, писати картини і… Ну, ви зрозуміли. І ніякі "Кобзарі" (високоповажні і нами шановані) їй не до наказу. Про стражденних, покірних, ідеалізованих жінок вітчизняної літератури та чому вони насправді такими не є. Спойлер: подкаст не лише про Ольгу Кобилянську.
Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина І – Спочатку були динозаври. Потім – мисткині (на честь популярності чоловіків, їх не згадуємо). Виявляється, художниці існували задовго до Фріди Кало та Берти Морізо. Їх ґвалтували, обмежували в праві самостійно купити фарби та звинувачували в розпусті. А вони все одно брали до рук пензля й писали полотна, яким варто аплодувати. У матеріалі шукаємо диво-жінку в кожній епосі.
Як читати “Усюди жевріють пожежі” Селесте Інг? – Що робити, коли вам хочеться спалити свій дім? Переконайтеся, що всередині нікого немає, облийте кожне ліжко бензином, скажіть собі, що люди завжди знаходять вихід, паліть і негайно втікайте із штату. Тільки спочатку спробуйте поговорити із близькими, бо ж раптом вони відчувають до вас геть не те, що ви думаєте. Селесте Інґ вміє писати бестселери, ремонтувати крани й боротися з расизмом. Розказуємо, що буде, якщо прочитати, як з рентгенівських знімків робили платівки та написати антиутопію aka роман про сім’ю.
Барселона очима Пікассо – Мрієте жити в Барселоні? Пікассо може дати пораду: збирайте на оренду – меблі просто намалюєте на стінах. А ще Пабло розкаже, куди втікати після школи, де пити вечірню каву (і робити першу виставку) та як правильно проколювати дірки в корсетах, коли Instagram не працює. Про блакитну Барселону, щасливе дитинство та химерні вікна читайте в новому матеріалі.
Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина ІІ – "God is a woman" – сказала Аріана Ґранде. Думаємо, вона вкрала цю фразу в художниці Марії Башкірцевої. Насправді, жінки-богині існували задовго до американської співачки. Вони писали дивовижні картини, товаришували із імпресіоністами, засновували мистецькі угрупування та навіть лаялися. Розповідаємо, хто такі мисткині ХІХ-ХХ століття, як насолити чоловікові-художнику та чому диво-жінки – це не лише про супергероїв.
Потоваришувати з французькою новою хвилею: 5 фільмів на всі настрої – Уявіть, що ви сідаєте до (краденого) вінтажного автомобіля, а поряд красивий молодий француз у крислатому капелюсі. Уявили? Режисери французької нової хвилі і до автівки з красивим гангстером запихнуть, і дитинство допоможуть згадати, і медитацію на екрані влаштують. З яких стрічок почати "знайомство" із французьким кіно 1960-х, де шукати правди та чому слід навчатися на філолога? Боремося зі страхом перед інтелектуальним арт хаусом.
Який Микола ви сьогодні? – Вам теж іноді хочеться змінити роботу, країну, життя? І теж ніколи не вдається? В Миколи Хвильового було рішення: він брав нові імена, а разом із ними - змінювався сам. Про те, як стати українським Максимом Горьким, прокинутися відомим радянським письменником і бути буржуазним Стівеном Кінгом до Стівена Кінга, розповідаємо в матеріалі. Зможете вирішити, яке alter ego собі взяти.
Future Generation Art Prize – Перевірте свої кишені на наявність металевих предметів і в жодному випадку не кладіть в рюкзак підозрілих речей. Тепер ви на два кроки ближче до експозиції Future Generation Art Prize 2019 в PinchukArtCentre. Третім кроком буде наш матеріал. Останнім – встигнути добігти туди за два тижні. Про японське караоке, устриць, скульптури зі сплаву ліжок із психлікарень та колективне-індивідуальне.
Подкаст “Мисткиня бореться, отже існує?” з літературознавицею Іриною Ніколайчук – Якого милого Тарас Шевченко повинен вказувати вам, з ким кохатися, а з ким – ні? Жінка вільна обирати лихо, ставати чорнобривою, створювати літературу, писати картини і… Ну, ви зрозуміли. І ніякі "Кобзарі" (високоповажні і нами шановані) їй не до наказу. Про стражденних, покірних, ідеалізованих жінок вітчизняної літератури та чому вони насправді такими не є. Спойлер: подкаст не лише про Ольгу Кобилянську.
Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина І – Спочатку були динозаври. Потім – мисткині (на честь популярності чоловіків, їх не згадуємо). Виявляється, художниці існували задовго до Фріди Кало та Берти Морізо. Їх ґвалтували, обмежували в праві самостійно купити фарби та звинувачували в розпусті. А вони все одно брали до рук пензля й писали полотна, яким варто аплодувати. У матеріалі шукаємо диво-жінку в кожній епосі.
Як читати “Усюди жевріють пожежі” Селесте Інг? – Що робити, коли вам хочеться спалити свій дім? Переконайтеся, що всередині нікого немає, облийте кожне ліжко бензином, скажіть собі, що люди завжди знаходять вихід, паліть і негайно втікайте із штату. Тільки спочатку спробуйте поговорити із близькими, бо ж раптом вони відчувають до вас геть не те, що ви думаєте. Селесте Інґ вміє писати бестселери, ремонтувати крани й боротися з расизмом. Розказуємо, що буде, якщо прочитати, як з рентгенівських знімків робили платівки та написати антиутопію aka роман про сім’ю.
Барселона очима Пікассо – Мрієте жити в Барселоні? Пікассо може дати пораду: збирайте на оренду – меблі просто намалюєте на стінах. А ще Пабло розкаже, куди втікати після школи, де пити вечірню каву (і робити першу виставку) та як правильно проколювати дірки в корсетах, коли Instagram не працює. Про блакитну Барселону, щасливе дитинство та химерні вікна читайте в новому матеріалі.
Мисткині: визначити епоху за жінкою. Частина ІІ – "God is a woman" – сказала Аріана Ґранде. Думаємо, вона вкрала цю фразу в художниці Марії Башкірцевої. Насправді, жінки-богині існували задовго до американської співачки. Вони писали дивовижні картини, товаришували із імпресіоністами, засновували мистецькі угрупування та навіть лаялися. Розповідаємо, хто такі мисткині ХІХ-ХХ століття, як насолити чоловікові-художнику та чому диво-жінки – це не лише про супергероїв.
Потоваришувати з французькою новою хвилею: 5 фільмів на всі настрої – Уявіть, що ви сідаєте до (краденого) вінтажного автомобіля, а поряд красивий молодий француз у крислатому капелюсі. Уявили? Режисери французької нової хвилі і до автівки з красивим гангстером запихнуть, і дитинство допоможуть згадати, і медитацію на екрані влаштують. З яких стрічок почати "знайомство" із французьким кіно 1960-х, де шукати правди та чому слід навчатися на філолога? Боремося зі страхом перед інтелектуальним арт хаусом.
Який Микола ви сьогодні? – Вам теж іноді хочеться змінити роботу, країну, життя? І теж ніколи не вдається? В Миколи Хвильового було рішення: він брав нові імена, а разом із ними - змінювався сам. Про те, як стати українським Максимом Горьким, прокинутися відомим радянським письменником і бути буржуазним Стівеном Кінгом до Стівена Кінга, розповідаємо в матеріалі. Зможете вирішити, яке alter ego собі взяти.
Future Generation Art Prize – Перевірте свої кишені на наявність металевих предметів і в жодному випадку не кладіть в рюкзак підозрілих речей. Тепер ви на два кроки ближче до експозиції Future Generation Art Prize 2019 в PinchukArtCentre. Третім кроком буде наш матеріал. Останнім – встигнути добігти туди за два тижні. Про японське караоке, устриць, скульптури зі сплаву ліжок із психлікарень та колективне-індивідуальне.
30 березня о 14.00 в New Work Labs Globus ми розповімо про чоловіка, який любив блакить, авангард і азіятський ренесанс. Одного ранку Микола Хвильовий прокинувся знаменитим. Одного вечора – пішов вкорочувати собі віку в поле, як ван Гог (спойлер: не вдалося). А ще в нього було дві дружини, улюблений собака та позивне "Вальдшнеп" у ҐПУ. І, звісно, велика Література.
На жаль, у New Work Labs Globus не видно вогнів загірної комуни, зате тут красиво сяє сонце. Замість портрету шляхтича в хабі класний дизайн та інтер'єр, де хочеться працювати (не хрестики під приговорами ставити, та все ж). Андрюшу, дегенерата та доктора Тагабата замінить привітний персонал та колеги. І вам навіть не доведеться під час роботи вибирати між чекістом і людиною! (Так-так, це справді коворкінг).
Вхід безкоштовний, але з реєстрацією (не в ЧК і не в КП(б)У):
https://goo.gl/forms/jTSr0TfD0Sg3UQ013
До пустування!
На жаль, у New Work Labs Globus не видно вогнів загірної комуни, зате тут красиво сяє сонце. Замість портрету шляхтича в хабі класний дизайн та інтер'єр, де хочеться працювати (не хрестики під приговорами ставити, та все ж). Андрюшу, дегенерата та доктора Тагабата замінить привітний персонал та колеги. І вам навіть не доведеться під час роботи вибирати між чекістом і людиною! (Так-так, це справді коворкінг).
Вхід безкоштовний, але з реєстрацією (не в ЧК і не в КП(б)У):
https://goo.gl/forms/jTSr0TfD0Sg3UQ013
До пустування!
Facebook
Не бути чекістом: Микола Хвильовий
Art event in Kyiv, Ukraine by Пусто and New Work Labs on Saturday, March 30 2019 with 136 people interested and 32 people going. 5 posts in the discussion.
Якщо з азіатськими назвами ви не товаришуєте, серед аніме чули хіба про Міядзакі, а поняття “японський кінематограф” боїтеся більше, ніж вовків у лісі, вам до Акіра Куросави. Він – “місток” між східною та західною культурами у ХХ столітті й навіть про самураїв говорить так, що розуміють у США, Франції і Росії. Вуді Аллен вважає Куросаву одним зі своїх улюблених режисерів, Стівен Спілберг і Джордж Лукас казали, що він змінив їхнє життя, а Андрій Тарковський просто робив із ним смішні фотографії в сірих штанцях.
Самурайський космополітизм
Куросаву називають найнеяпонськішим японцем у Японії. Хоча значна частина його фільмів про самураїв, кодекс бусідо та інші азіатські назви, які нам складно запам’ятати й вимовити. Початок його кар‘єри припав на післявоєнні роки, коли країна була у культурній ізоляції і кінематограф розвивався за принципом “японське – лише для японців”. Кіномова Куросави ж була доступна, космополітична та інтернаціональна. Акіра переносив “Ідіота” Достоєвського, “Макбета” та “Короля Ліра” Шекспіра в Японію різних епох, говорив про світові проблеми через призму своєї культури й вважав кіно універсальною мовою для всіх. До того ж, він працював із західними жанрами й стилями, адаптовуючи нуар (стрічка “Рай та пекло”) і вестерн (стрічка “Сім самураїв”) під особливості Японії.
Імпресіонізм, театр і кіномова
Японські фільми до Куросави були спокійними та “вмиротвореними”. Акіра ж приніс у них “американсько-європейські” звички: агресивний кадр, спонтанність, яскравість, метушливість, увагу до деталей. Він поєднав експресію, французький імпресіонізм та увагу до деталей класичного японського театру. Впізнати кіномову Куросави можна за грою тіней, симетричністю та пропорційною композицією людей у кадрі.
Які стрічки Куросави переглянути?
Расьомон, 1950 – одне вбивство, чотири версії правди, нескінченна кількість запитань. “Расьомон” – міжнародний дебют Куросави, який є одним із найвпливовіших фільмів минулого століття. Це стрічка-уособлення модернізму, яка розповідає про трагедію: вбили чоловіка, а його дружину зґвалтували. От тільки підозрюваний, свідок й жертва мають свої (взаємозаперечні) версії розвитку подій. Тут режисер відкрив спосіб розповіді, коли одну історію інтерпретують по-різному. І хоч зараз це здається звичним, тоді використати такий прийом у фільмі вважалося неможливим. Так “Расьомон” став новою ланкою у поетиці кінематографу. А ще тут є самураї, куди без них.
Сім Самураїв, 1954 – якщо одного самурая у стрічці “Расьомон” вам було мало, то ось сім у епопеї від Куросави, яка вважалася масовим кіно. “Зоряні війни”, “Месники”, “11 друзів Оушена”, “Чудова сімка”, “За жменю доларів” – це неповний перелік стрічок, на які так чи так вплинули “Сім самураїв”. Середньовічна Японія (і не середньовічні проблеми), купка елітних воїнів, бідних селян і дивовижна кіномова, посилання на яку можна помітити ледь не в кожному сучасному масовому фільмі. І нехай хронометраж у 3,5 години вас не лякає. Зате ви зможете під час перегляду “Зоряних війн” із задумливим обличчям казати, який кадр взятий із японського класичного кінематографу.
Жити, 1951 – Акіра Куросава любив російську класику, а ще більше – адаптувати її сюжети під Японію. “Жити” – це режисерський переказ повісті “Смерть Івана Ілліча” Льва Толстого. За сюжетом Кандзі Ватанабе (aka Іван Ілліч) виявляє, що йому залишилося жити всього кілька місяців. Тут Куросава поєднав соціальні проблеми, притаманні російській літературі, японську експресивність і гуманізм. Поєднав вдало – фільм досі вважається однією із найбільш чуттєвих драм у кіно.
#пусто_про_кіно
Самурайський космополітизм
Куросаву називають найнеяпонськішим японцем у Японії. Хоча значна частина його фільмів про самураїв, кодекс бусідо та інші азіатські назви, які нам складно запам’ятати й вимовити. Початок його кар‘єри припав на післявоєнні роки, коли країна була у культурній ізоляції і кінематограф розвивався за принципом “японське – лише для японців”. Кіномова Куросави ж була доступна, космополітична та інтернаціональна. Акіра переносив “Ідіота” Достоєвського, “Макбета” та “Короля Ліра” Шекспіра в Японію різних епох, говорив про світові проблеми через призму своєї культури й вважав кіно універсальною мовою для всіх. До того ж, він працював із західними жанрами й стилями, адаптовуючи нуар (стрічка “Рай та пекло”) і вестерн (стрічка “Сім самураїв”) під особливості Японії.
Імпресіонізм, театр і кіномова
Японські фільми до Куросави були спокійними та “вмиротвореними”. Акіра ж приніс у них “американсько-європейські” звички: агресивний кадр, спонтанність, яскравість, метушливість, увагу до деталей. Він поєднав експресію, французький імпресіонізм та увагу до деталей класичного японського театру. Впізнати кіномову Куросави можна за грою тіней, симетричністю та пропорційною композицією людей у кадрі.
Які стрічки Куросави переглянути?
Расьомон, 1950 – одне вбивство, чотири версії правди, нескінченна кількість запитань. “Расьомон” – міжнародний дебют Куросави, який є одним із найвпливовіших фільмів минулого століття. Це стрічка-уособлення модернізму, яка розповідає про трагедію: вбили чоловіка, а його дружину зґвалтували. От тільки підозрюваний, свідок й жертва мають свої (взаємозаперечні) версії розвитку подій. Тут режисер відкрив спосіб розповіді, коли одну історію інтерпретують по-різному. І хоч зараз це здається звичним, тоді використати такий прийом у фільмі вважалося неможливим. Так “Расьомон” став новою ланкою у поетиці кінематографу. А ще тут є самураї, куди без них.
Сім Самураїв, 1954 – якщо одного самурая у стрічці “Расьомон” вам було мало, то ось сім у епопеї від Куросави, яка вважалася масовим кіно. “Зоряні війни”, “Месники”, “11 друзів Оушена”, “Чудова сімка”, “За жменю доларів” – це неповний перелік стрічок, на які так чи так вплинули “Сім самураїв”. Середньовічна Японія (і не середньовічні проблеми), купка елітних воїнів, бідних селян і дивовижна кіномова, посилання на яку можна помітити ледь не в кожному сучасному масовому фільмі. І нехай хронометраж у 3,5 години вас не лякає. Зате ви зможете під час перегляду “Зоряних війн” із задумливим обличчям казати, який кадр взятий із японського класичного кінематографу.
Жити, 1951 – Акіра Куросава любив російську класику, а ще більше – адаптувати її сюжети під Японію. “Жити” – це режисерський переказ повісті “Смерть Івана Ілліча” Льва Толстого. За сюжетом Кандзі Ватанабе (aka Іван Ілліч) виявляє, що йому залишилося жити всього кілька місяців. Тут Куросава поєднав соціальні проблеми, притаманні російській літературі, японську експресивність і гуманізм. Поєднав вдало – фільм досі вважається однією із найбільш чуттєвих драм у кіно.
#пусто_про_кіно
Ви знаєте, яка на смак літера “О”? Можете відчути текстуру слова “квітень”? Коли ви дивитеся на кольорові плями, у вашій голові з‘являються звуки? Якщо це не голоси, то все гаразд: можливо, ви синестет.
Синестезія – це феномен, під час якого подразнення однієї системи чуття викликає мимовільне подразнення іншої. Люди з такою особливістю відчувають слова на смак, асоціюють кольори з літерами й цифрами або уявляють роки та дні тижня розташованими в якійсь послідовності, наприклад, зірочкою.
Вінсент ван Гог мав кольоровий слух. А ще хворів на епілепсію, сифіліс, гонорею та до 37-ми років через цингу втратив майже всі зуби. У порівнянні з цим синестезія була даром, який без наркотиків, смс та реєстрацій допоміг йому пов’язати барви зі звуком у власній свідомості. За відчуттями Вінсента, Оноре Дом’є писав так нервово, що його полотна були подібними до гри на скрипці. Картини французького графіка Поля Гаварні та швейцарського художника Карла Бодмера були схожі на звуки фортепіано, манера барбізонця Жана-Франсуа Мілле нагадувала величний “зарозумілий” орган, а кольори Жюля Дюпре – "щось із чудової симфонії" Бетховена.
Щоб зробити свої твори подібними до “чистої музики”, у 1885 році митець брав заняття на фортепіано. Але він не міг грати спокійно: ноти викликали у художника сплеск кольорів. Коли ван Гог зізнався в цьому вчителеві, той перелякався, оголосив свого учня божевільним і вирішив припинити заняття. Так суспільство вкотре не зрозуміло ван Гога.
Василь Кандінський грав на віолончелі, асоціював її з темно-синім кольором та обожнював Вагнера. Свого часу його опера “Лоенгрін” наштовхнула 30-ти річного юриста (який потім став художником) на думки про зв’язок музики та живопису.
«...подумки я бачив усі мої барви, вони стояли у мене перед очима. Скажені, майже скажені лінії вимальовувались переді мною. Я не наважувався тільки сказати собі, що Вагнер музично написав “мою пору”».
Свою картину “Імпресія ІІІ (Концерт)” митець написав під враженням від концерту Арнольда Шенберга. Цей твір належить до його ранніх робіт, тому тут ми можемо розгледіти предметність: глядачів, крісла, та залу. Але замість повітря полотно заповнене великими жовтими мазками – втіленням музики у фізичному просторі абстракціоніста.
Кандінський підтримував і розвивав ідею синтезованого художнього твору – “Gesamkunstwerk”, який би поєднував в собі всі види мистецтва. У його абстрактних сценічних композиціях “Зелений звук”, “Фіолетова завіса”, “Чорний та білий”, “Жовтий звук” взаємодіють оркестр, кольорові проектори, пантоміма та співаки – музика, колір, пластика та слово.
Український постмодеріст Флоріан Юр’єв транскрибував світло як звук, перетворив отримані записи на власну графічну абетку та записав нею музичні твори й поезію.
«Якщо вірш розгортається в часі, то його колірний еквівалент можна осягнути миттєво, єдиним поглядом! Я почав перекладати на кольори вірші інших поетів. Виявилося, що кожний великий поет має свій характерний набір кольорів».
На його композиціях (або “модусах”, як художник їх називає) немає випадкових кольорів: яскраві спектральні барви, ніби візуальний шифр, кодують інформацію про зображене та складаються в акорди-гармонії.
Чи можуть синестети свідомо керувати своїми асоціаціями? Ні. Їхні відчуття виникають незалежно від життєвого досвіду, смаків чи страхів: людина здатна відчувати так, ніби переживає дві емоції одночасно. Синестезія – не психічний розлад, а особливість сприйняття, яка відкриває новий рівень метафор і порівнянь. Її не можна купити в аптеці, але можна розвивати (візуалізувати, візуалізувати і ще раз візуалізувати). Вправа 1. Якого кольору голос диктора метра? Можете написати відгук на Facebook Київського метрополітену, щоб ми бачили ваші успіхи.
Синестезія – це феномен, під час якого подразнення однієї системи чуття викликає мимовільне подразнення іншої. Люди з такою особливістю відчувають слова на смак, асоціюють кольори з літерами й цифрами або уявляють роки та дні тижня розташованими в якійсь послідовності, наприклад, зірочкою.
Вінсент ван Гог мав кольоровий слух. А ще хворів на епілепсію, сифіліс, гонорею та до 37-ми років через цингу втратив майже всі зуби. У порівнянні з цим синестезія була даром, який без наркотиків, смс та реєстрацій допоміг йому пов’язати барви зі звуком у власній свідомості. За відчуттями Вінсента, Оноре Дом’є писав так нервово, що його полотна були подібними до гри на скрипці. Картини французького графіка Поля Гаварні та швейцарського художника Карла Бодмера були схожі на звуки фортепіано, манера барбізонця Жана-Франсуа Мілле нагадувала величний “зарозумілий” орган, а кольори Жюля Дюпре – "щось із чудової симфонії" Бетховена.
Щоб зробити свої твори подібними до “чистої музики”, у 1885 році митець брав заняття на фортепіано. Але він не міг грати спокійно: ноти викликали у художника сплеск кольорів. Коли ван Гог зізнався в цьому вчителеві, той перелякався, оголосив свого учня божевільним і вирішив припинити заняття. Так суспільство вкотре не зрозуміло ван Гога.
Василь Кандінський грав на віолончелі, асоціював її з темно-синім кольором та обожнював Вагнера. Свого часу його опера “Лоенгрін” наштовхнула 30-ти річного юриста (який потім став художником) на думки про зв’язок музики та живопису.
«...подумки я бачив усі мої барви, вони стояли у мене перед очима. Скажені, майже скажені лінії вимальовувались переді мною. Я не наважувався тільки сказати собі, що Вагнер музично написав “мою пору”».
Свою картину “Імпресія ІІІ (Концерт)” митець написав під враженням від концерту Арнольда Шенберга. Цей твір належить до його ранніх робіт, тому тут ми можемо розгледіти предметність: глядачів, крісла, та залу. Але замість повітря полотно заповнене великими жовтими мазками – втіленням музики у фізичному просторі абстракціоніста.
Кандінський підтримував і розвивав ідею синтезованого художнього твору – “Gesamkunstwerk”, який би поєднував в собі всі види мистецтва. У його абстрактних сценічних композиціях “Зелений звук”, “Фіолетова завіса”, “Чорний та білий”, “Жовтий звук” взаємодіють оркестр, кольорові проектори, пантоміма та співаки – музика, колір, пластика та слово.
Український постмодеріст Флоріан Юр’єв транскрибував світло як звук, перетворив отримані записи на власну графічну абетку та записав нею музичні твори й поезію.
«Якщо вірш розгортається в часі, то його колірний еквівалент можна осягнути миттєво, єдиним поглядом! Я почав перекладати на кольори вірші інших поетів. Виявилося, що кожний великий поет має свій характерний набір кольорів».
На його композиціях (або “модусах”, як художник їх називає) немає випадкових кольорів: яскраві спектральні барви, ніби візуальний шифр, кодують інформацію про зображене та складаються в акорди-гармонії.
Чи можуть синестети свідомо керувати своїми асоціаціями? Ні. Їхні відчуття виникають незалежно від життєвого досвіду, смаків чи страхів: людина здатна відчувати так, ніби переживає дві емоції одночасно. Синестезія – не психічний розлад, а особливість сприйняття, яка відкриває новий рівень метафор і порівнянь. Її не можна купити в аптеці, але можна розвивати (візуалізувати, візуалізувати і ще раз візуалізувати). Вправа 1. Якого кольору голос диктора метра? Можете написати відгук на Facebook Київського метрополітену, щоб ми бачили ваші успіхи.
У суботу о 14.00 в New Work Labs Globus ми прочитаємо лекцію Не бути чекістом: Микола Хвильовий. І перш ніж розповідати про нашого блакитного друга, наголосимо: письменника знали не лише завдяки “Я (Романтика)”, літературній дискусії чи самогубству. Хвильового любили за творчість (яка несподіванка!). Настільки любили, що в різних містах України з’являлися гастролюючі Миколи Хвильові, які публічно читали “Сині етюди” та користувалися його іменем заради грошей, сексу та слави. Остап Вишня навіть написав гумореску “До всіх провінціяльних Микол Хвильових”, де розвінчав міфи про Хвильових-блондинів, ловеласів і спекулянтів. Ми теж пишемо цей пост, аби ви не мали хибних уявлень про людинно-чекістську творчість Миколи і знали, що він писав літературу різну, але від того не менш геніальну. То що прочитати?
“Сентиментальна історія”. Б’янці – 17, вони пакує валізи та їде від материного провінціального будинку, від темних і диких людей, від зеленого моря трав до ідеальних мешканців у місто, де все видається цікавим і незнаним, блакитним і далеким, солодким і справжнім. Світає. Вона більше ніколи не повернеться додому і навіть не озирнеться. В місті Б’янка влаштовується в канцелярію, терпить залицяння миршавого діловода Кука, закохується в художника, уникає сіроокої журналістки (навіть не тому, що вона нагадує їй про сірі будні) та товаришує із стражденною сусідкою Уляною. Б’янка любить "шоколад, голубе небо й прекрасні очі художника", сумує за блакитною даллю, хоче втратити цноту та бездоганно виконує свою роботу, періодично вірячи в Бога та періодично на нього плюючи. Це настільки майстерно написана історія про вибір між мрією та ідеєю через жіноче “я” у напруженій атмосфері радянського міста, що після прочитання нас заціпило.
“Арабески”. Виявляється, Марія може бути не лише черницею, шелестіти шелестом і казати, що її м’ятежний син зовсім замучив себе. Може бути: “Ніч. Весна. Міст. Марія”. Цій Марії оповідач приносить лише “запах слова”. Тоді, коли “стоїть таке неможливе небо, нібито вони тільки-но народилося”. Коли “гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари”. Коли “біжить коник моєї фантазії по першій сніговій дорозі, і летять од його копит діаманти сніжинок”. Оповідач, подекуди переіначуючи біографію нашого Миколи на літературно-іспанський лад, каже: “я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки і молюся, щоб "Боженька" зробив мене генієм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків: будинок на розі, №: горить”. І якщо ви не зрозуміли нічого, то для цього й існують “Арабески”: щоб медитативно чарувати художніми образами та закутувати читача запахом слова в тихий азіатський город поряд із кимось, хто теж слухає.
“Редактор Карк”. Хотіли потеревенити з Хвильовим? Без проблем. В одній зі своїх ранніх новел “Редактор Карк” він дав вам таку можливість. Там Микола роздумує про тогочасну українську літературу, виділяє цілу главу на одне речення: “Для живої мислі читачевої” та пише, що хвилюється, щоб ви таки дочитали. А взагалі, новела про револьвер “бравнінг” і холодні ранки, редактора Карка та скалічену Нюсю, далекі степи та порожнечу буденності. Наша кураторка каже, що тут класна кінцівка, та просто радить прочитати ще одну хвилюючу історію про пересічну людину початку XX-століття.
Згадаємо ще напружену новелу “Наречений”, сатиричну історію “Іван Іванович”, фантасмагорично-звичайну оповідку “Ревізор” і дуже “інтермецівську” замальовку “На озера”. Безперечно, радимо перечитати “Я(Романтика)”. Можете вголос, уявляючи, що ви Хвильовий і виступаєте в Оперному театрі. Бо так насправді було. Після читання зал онімів. Ви теж можете трішки помовчати від літературного шоку. Тоді мовчки реєструйтесь на лекцію: https://goo.gl/forms/pd0RIcWATC6PwOEv2 і до пустування!
“Сентиментальна історія”. Б’янці – 17, вони пакує валізи та їде від материного провінціального будинку, від темних і диких людей, від зеленого моря трав до ідеальних мешканців у місто, де все видається цікавим і незнаним, блакитним і далеким, солодким і справжнім. Світає. Вона більше ніколи не повернеться додому і навіть не озирнеться. В місті Б’янка влаштовується в канцелярію, терпить залицяння миршавого діловода Кука, закохується в художника, уникає сіроокої журналістки (навіть не тому, що вона нагадує їй про сірі будні) та товаришує із стражденною сусідкою Уляною. Б’янка любить "шоколад, голубе небо й прекрасні очі художника", сумує за блакитною даллю, хоче втратити цноту та бездоганно виконує свою роботу, періодично вірячи в Бога та періодично на нього плюючи. Це настільки майстерно написана історія про вибір між мрією та ідеєю через жіноче “я” у напруженій атмосфері радянського міста, що після прочитання нас заціпило.
“Арабески”. Виявляється, Марія може бути не лише черницею, шелестіти шелестом і казати, що її м’ятежний син зовсім замучив себе. Може бути: “Ніч. Весна. Міст. Марія”. Цій Марії оповідач приносить лише “запах слова”. Тоді, коли “стоїть таке неможливе небо, нібито вони тільки-но народилося”. Коли “гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари”. Коли “біжить коник моєї фантазії по першій сніговій дорозі, і летять од його копит діаманти сніжинок”. Оповідач, подекуди переіначуючи біографію нашого Миколи на літературно-іспанський лад, каже: “я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки і молюся, щоб "Боженька" зробив мене генієм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків: будинок на розі, №: горить”. І якщо ви не зрозуміли нічого, то для цього й існують “Арабески”: щоб медитативно чарувати художніми образами та закутувати читача запахом слова в тихий азіатський город поряд із кимось, хто теж слухає.
“Редактор Карк”. Хотіли потеревенити з Хвильовим? Без проблем. В одній зі своїх ранніх новел “Редактор Карк” він дав вам таку можливість. Там Микола роздумує про тогочасну українську літературу, виділяє цілу главу на одне речення: “Для живої мислі читачевої” та пише, що хвилюється, щоб ви таки дочитали. А взагалі, новела про револьвер “бравнінг” і холодні ранки, редактора Карка та скалічену Нюсю, далекі степи та порожнечу буденності. Наша кураторка каже, що тут класна кінцівка, та просто радить прочитати ще одну хвилюючу історію про пересічну людину початку XX-століття.
Згадаємо ще напружену новелу “Наречений”, сатиричну історію “Іван Іванович”, фантасмагорично-звичайну оповідку “Ревізор” і дуже “інтермецівську” замальовку “На озера”. Безперечно, радимо перечитати “Я(Романтика)”. Можете вголос, уявляючи, що ви Хвильовий і виступаєте в Оперному театрі. Бо так насправді було. Після читання зал онімів. Ви теж можете трішки помовчати від літературного шоку. Тоді мовчки реєструйтесь на лекцію: https://goo.gl/forms/pd0RIcWATC6PwOEv2 і до пустування!
