От що станеться, якщо сніг розтане. Жартуємо, це просто геніальний Альфред Гічкок у перервах між зйомками приліг у водичку. На обличчі режисера – всесвітня журба через те, що зараз його вважають арт-хаусним, а в свій час він просто знімав масові популярні кіношки про маньяків. А нам залишається хіба дивитися його стрічки й жахатися (читати: насолоджуватися), або надихатися, як от наприклад корейський режисер Пак Чхан Ук. Більше про те, що можна почерпнути у короля саспенсу, читайте у матеріалі Пак Чхан Ук: естетика деталей.
Фото: Getty Images
Фото: Getty Images
Що робити, якщо ви студент КНУ ім. Тараса Шевченка на початку ХХ ст.? Ви молодий, амбітний, розпочали навчання приблизно в період Першої світової війни, вивчаєте російську філологію і паралельно цікавитеся українською. Серед варіантів дій: влаштувати бунт проти викладачів на парах або познайомитися з Миколою Зеровим. Другий варіант нам видається кращим, оскільки так ви увійдете в коло київських неокласиків.
Неокласики – це група товаришів, які разом писали вірші, жили в Києві та захоплювалися класичною поезією. Назва доволі умовна, адже ніхто ніякої організації не створював і не писав ніяких маніфестів. Поетів об’єднувала любов до античності, історії та бажання досягти ідеальної форми, щоб писати все за чіткою дисципліною. Прийнятною формою вважали рондель, тріолет та сонет. Їм була байдужа пролетарська культура. Вони, натомість, оспівували еллінську та римську, античні храми, статуї й філософів, як, наприклад, Филипович:
Он муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катулла
Відродять капіталістичний світ.
Своєрідним “лозунгом” неокласиків можна назвати початок сонета Зерова “Pro domo”:
Класична пластика, і контур строгий,
і логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Михайло Драй-Хмара, у своєму вірші “Лебеді” назвав себе й своїх друзів “гроном п’ятірним нездоланих співців”. Неокласики збиралися вечорами у Зерових, читали свої вірші, криткували однин одного, пили (іноді чай, іноді ні), разом ходили в кіно та загалом багато часу проводили, як звичайні друзі.
Історія неокласиків закінчилася печально – Зеров, Филипович й Драй-Хмара загинули через репресії, Рильському довелося змиритися з радянською дійсністю, а Юрій Клен зміг втекти до Німеччини.
Що почитати?
Сонети Миколи Зерова, щоб зрозуміти, що таке класична форма вірша на український манір, вивчити з десяток нових слів та конструкцій, гуглити історичні імена та події. Поезія Миколи Костянтиновича – це хороший спосіб саморозвитку, бо, прочитавши один сонет, ви дізнаєтеся про древні європейські племена, старовинну назву якогось німецького міста й кілька нових ідіом. Неокласики були надзвичайно освіченими багатогранними людьми, захоплювалися мистецтвом, історією й культурою, що намагалися широко використовувати у своїй поезії.
Поезію Михайла Драй-Хмари, щоб відчути легкість та невагомість. Неокласики переважно писали філософську лірику, але у цього поета є інтимна. Його вірші сповнені символізму та прихованих деталей. Драй-Хмара, окрім таланту, мав надзвичайно ніжне серце. Він обожнював свою доньку Оксанку, яка в спогадах називала його “татуньо”, мав легку й спокійну вдачу. Навіть в останній день життя Драй-Хмара продемонстрував свою доброту. У таборі на Колимі, де тримали поета, полонених вивели на вулицю й змусили стати в шеренгу і почали розстрілювати. Михайло швидко зрозумів, що вбивають кожного п’ятого, полічив, що він четвертий, і помінявся місцями з хлопцем поряд, аби врятувати йому життя.
Болотяну Лукрозу Віктора Домонтовича, щоб зрозуміти, як поети-неокласики тусили в Баришівці. Цей твір Домонтовича – мемуари про Миколу Зерова, їхнє навчання в університеті та життя в 20-ті роки ХХ століття. “Лукрозою” селище Баришівка назвав Зеров, оскільки латиною “бариш” – lucrum. Микола навіть якось подарував Юрію Клену свою збірку й намалював там цибулю з трояндою, натякаючи на гру слів “лук+роза”.
Рондель – середньовічна поетична форма, 13 віршів по три строфи
Тріолет – тверда поетична форма з восьми рядків на дві рими, написаних чотиристопним ямбом
Сонет – чотирнадцять рядків п’ятистопного або шестистопного ямбу
#пусто_про_літературу
Неокласики – це група товаришів, які разом писали вірші, жили в Києві та захоплювалися класичною поезією. Назва доволі умовна, адже ніхто ніякої організації не створював і не писав ніяких маніфестів. Поетів об’єднувала любов до античності, історії та бажання досягти ідеальної форми, щоб писати все за чіткою дисципліною. Прийнятною формою вважали рондель, тріолет та сонет. Їм була байдужа пролетарська культура. Вони, натомість, оспівували еллінську та римську, античні храми, статуї й філософів, як, наприклад, Филипович:
Он муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катулла
Відродять капіталістичний світ.
Своєрідним “лозунгом” неокласиків можна назвати початок сонета Зерова “Pro domo”:
Класична пластика, і контур строгий,
і логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Михайло Драй-Хмара, у своєму вірші “Лебеді” назвав себе й своїх друзів “гроном п’ятірним нездоланих співців”. Неокласики збиралися вечорами у Зерових, читали свої вірші, криткували однин одного, пили (іноді чай, іноді ні), разом ходили в кіно та загалом багато часу проводили, як звичайні друзі.
Історія неокласиків закінчилася печально – Зеров, Филипович й Драй-Хмара загинули через репресії, Рильському довелося змиритися з радянською дійсністю, а Юрій Клен зміг втекти до Німеччини.
Що почитати?
Сонети Миколи Зерова, щоб зрозуміти, що таке класична форма вірша на український манір, вивчити з десяток нових слів та конструкцій, гуглити історичні імена та події. Поезія Миколи Костянтиновича – це хороший спосіб саморозвитку, бо, прочитавши один сонет, ви дізнаєтеся про древні європейські племена, старовинну назву якогось німецького міста й кілька нових ідіом. Неокласики були надзвичайно освіченими багатогранними людьми, захоплювалися мистецтвом, історією й культурою, що намагалися широко використовувати у своїй поезії.
Поезію Михайла Драй-Хмари, щоб відчути легкість та невагомість. Неокласики переважно писали філософську лірику, але у цього поета є інтимна. Його вірші сповнені символізму та прихованих деталей. Драй-Хмара, окрім таланту, мав надзвичайно ніжне серце. Він обожнював свою доньку Оксанку, яка в спогадах називала його “татуньо”, мав легку й спокійну вдачу. Навіть в останній день життя Драй-Хмара продемонстрував свою доброту. У таборі на Колимі, де тримали поета, полонених вивели на вулицю й змусили стати в шеренгу і почали розстрілювати. Михайло швидко зрозумів, що вбивають кожного п’ятого, полічив, що він четвертий, і помінявся місцями з хлопцем поряд, аби врятувати йому життя.
Болотяну Лукрозу Віктора Домонтовича, щоб зрозуміти, як поети-неокласики тусили в Баришівці. Цей твір Домонтовича – мемуари про Миколу Зерова, їхнє навчання в університеті та життя в 20-ті роки ХХ століття. “Лукрозою” селище Баришівка назвав Зеров, оскільки латиною “бариш” – lucrum. Микола навіть якось подарував Юрію Клену свою збірку й намалював там цибулю з трояндою, натякаючи на гру слів “лук+роза”.
Рондель – середньовічна поетична форма, 13 віршів по три строфи
Тріолет – тверда поетична форма з восьми рядків на дві рими, написаних чотиристопним ямбом
Сонет – чотирнадцять рядків п’ятистопного або шестистопного ямбу
#пусто_про_літературу
Флорентійське чінквеченто – це назва наймасштабнішого періоду Відродження з кінця XV століття, першої третини XVI століття (з італійської cinquecento – буквально п'ятсот або 1500-ті роки) між Високим та Пізнім.
У Відродженні на п’єдесталі – людина. Її тіло, емоції та переживання. У ренесансну епоху знать та її світське життя постають ідеалами суспільства. На картинах в образах античних богів та богинь і в релігійних сюжетах з’являються відомі купці та багачі. Сцени з життя майже не пишуться – Ренесанс не малює людину епохи. Він зображує ідеал, покладаючись на пропорції античних статуй і власні дослідження трупів. З’являється анатомія, що дозволяє художникам зосереджуватися на точності рухів і міміки персонажів, які зображені на картинах. У період кватроченто, Раннього Відродження, Джотто відкриває перспективу і робить зображення тривимірним, а предмети об’ємними.
Колискою Відродження є Італія. А саме, два головних її купецьких міста: Флоренція та Венеція. Їхні школи суворо розділяють, адже флорентійці зосереджені на рельєфності, формі та композиції полотна, а венеційці зображають світло та колір. Обидва міста досягли успіху на мистецьких теренах, але перше вирізняється відомістю імен своїх геніїв серед простолюду. Не просто так ж про них зробили черепашок-ніндзя.
Головні представники: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті.
Картини:
“Таємна вечеря” Леонардо – це фреска у трапезній монастиря Санта Марія делле Ґраціє, яка ілюструє реакцію апостолів на слова Ісуса, що хтось з них його зрадить. Вона відрізняється від творінь майстрів-попередників динамічністю: це не виліплені з анатомічних знань персонажі, а реальні люди. Центральним на цьому зображенні є Ісус, його руки складені на столі так, що утворюють композиційну піраміду з обличчям. Піраміда – один з улюблених композиційних прийомів Леонардо. Вона була символом досконалості серед піфагорійців, вона ж символізує Святу Трійцю. Леонардо не лише кмітливо обрав місцем для фрески трапезну монастиря, створивши враження природнього перетікання реальності в картинність. Художник вперше написав передній план і тло в гармонії, тому персонажі плавно переходять в перспективу позаду. Для цього він використав техніку сфумато – розмиття та пом’якшення контурів. Найкращою ілюстрацією цього методу є усмішка Мони Лізи. Знаючи, що кутики губ та очей визначають вираз обличчя, майстер застосував до них свою техніку, щоб залишити для глядача розмиту загадку.
“Створення Адама” Мікеланджело – фреска на стелі Сікстинської капели, де зображено момент дарунку Адамові життя. Найбільшим дивом цього творіння є не могутнє зображення Бога і не витончене тіло першої людини, а композиційний центр фрески – дотик рук. Він символізує силу творчої могутності Художника і Мистецтва загалом. Узагалі, Мікеланджело був скульптором, тому спочатку Сікстинську капелу він розписувати відмовлявся, але, зробивши перші мазки, художник кілька років провів наодинці в лежачому положенні з закинутою головою, створюючи свій шедевр. Робота Мікеланджело, насамперед, красива увагою до форми, варто лише переглянути ескізи персонажів його творінь. Герої капели водночас пластичні і монументальні, як ні в кого іншого.
“Сікстинська Мадонна” Рафаель. Рафаель зробив зі штучного зображення Мадонни справжню жінку, яка викликає реальні емоції. Він вперше помістив на картину Мадонни двох інших святих, а її написав без німба та будь-якої видимої ознаки святості. У неї насторожений вираз не просто так – у соборі Мадонну розташували перед розп’яттям, на яке вказує долонею Святий Сікст. Обличчя хлопчика теж налякане. Рафаеля цінують за природність та легкість композиції. Щодо природності: він не любив малювати з натури і писав, що Мадонна – його найвищий уявний рівень краси. Щодо композиції – шестикутник не звучить, як щось надпросте. Але завдяки тлу та позам героїв, де Марія тримає Малюка, як звичайна селянка, це все здається надзвичайно легким та повітряним. А тому й геніальним.
#пусто_про_ізми
У Відродженні на п’єдесталі – людина. Її тіло, емоції та переживання. У ренесансну епоху знать та її світське життя постають ідеалами суспільства. На картинах в образах античних богів та богинь і в релігійних сюжетах з’являються відомі купці та багачі. Сцени з життя майже не пишуться – Ренесанс не малює людину епохи. Він зображує ідеал, покладаючись на пропорції античних статуй і власні дослідження трупів. З’являється анатомія, що дозволяє художникам зосереджуватися на точності рухів і міміки персонажів, які зображені на картинах. У період кватроченто, Раннього Відродження, Джотто відкриває перспективу і робить зображення тривимірним, а предмети об’ємними.
Колискою Відродження є Італія. А саме, два головних її купецьких міста: Флоренція та Венеція. Їхні школи суворо розділяють, адже флорентійці зосереджені на рельєфності, формі та композиції полотна, а венеційці зображають світло та колір. Обидва міста досягли успіху на мистецьких теренах, але перше вирізняється відомістю імен своїх геніїв серед простолюду. Не просто так ж про них зробили черепашок-ніндзя.
Головні представники: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті.
Картини:
“Таємна вечеря” Леонардо – це фреска у трапезній монастиря Санта Марія делле Ґраціє, яка ілюструє реакцію апостолів на слова Ісуса, що хтось з них його зрадить. Вона відрізняється від творінь майстрів-попередників динамічністю: це не виліплені з анатомічних знань персонажі, а реальні люди. Центральним на цьому зображенні є Ісус, його руки складені на столі так, що утворюють композиційну піраміду з обличчям. Піраміда – один з улюблених композиційних прийомів Леонардо. Вона була символом досконалості серед піфагорійців, вона ж символізує Святу Трійцю. Леонардо не лише кмітливо обрав місцем для фрески трапезну монастиря, створивши враження природнього перетікання реальності в картинність. Художник вперше написав передній план і тло в гармонії, тому персонажі плавно переходять в перспективу позаду. Для цього він використав техніку сфумато – розмиття та пом’якшення контурів. Найкращою ілюстрацією цього методу є усмішка Мони Лізи. Знаючи, що кутики губ та очей визначають вираз обличчя, майстер застосував до них свою техніку, щоб залишити для глядача розмиту загадку.
“Створення Адама” Мікеланджело – фреска на стелі Сікстинської капели, де зображено момент дарунку Адамові життя. Найбільшим дивом цього творіння є не могутнє зображення Бога і не витончене тіло першої людини, а композиційний центр фрески – дотик рук. Він символізує силу творчої могутності Художника і Мистецтва загалом. Узагалі, Мікеланджело був скульптором, тому спочатку Сікстинську капелу він розписувати відмовлявся, але, зробивши перші мазки, художник кілька років провів наодинці в лежачому положенні з закинутою головою, створюючи свій шедевр. Робота Мікеланджело, насамперед, красива увагою до форми, варто лише переглянути ескізи персонажів його творінь. Герої капели водночас пластичні і монументальні, як ні в кого іншого.
“Сікстинська Мадонна” Рафаель. Рафаель зробив зі штучного зображення Мадонни справжню жінку, яка викликає реальні емоції. Він вперше помістив на картину Мадонни двох інших святих, а її написав без німба та будь-якої видимої ознаки святості. У неї насторожений вираз не просто так – у соборі Мадонну розташували перед розп’яттям, на яке вказує долонею Святий Сікст. Обличчя хлопчика теж налякане. Рафаеля цінують за природність та легкість композиції. Щодо природності: він не любив малювати з натури і писав, що Мадонна – його найвищий уявний рівень краси. Щодо композиції – шестикутник не звучить, як щось надпросте. Але завдяки тлу та позам героїв, де Марія тримає Малюка, як звичайна селянка, це все здається надзвичайно легким та повітряним. А тому й геніальним.
#пусто_про_ізми
Кожне живе створіння на планеті має унікальну пару очей. Кожна з них – цілий Всесвіт.
Все, що залишилось після випадкової зустрічі з тією дивною дівчиною – фотографії її очей та історія куріпки, яка переживає все життя за один момент. Вона співає пісню любові, злості, страху, радості, печалі – все за раз. Коли ця птаха зустрічає свою любов, вона радіє і сумує водночас. Радіє, бо для неї це початок. Сумує, бо знає, що це закінчиться.
“Я – початок”
Рік: 2014
Режисер: Майк Кегіл
Акторський склад: Майкл Пітт, Астрід Берже-Фрісбі, Бріт Марлінг
Що треба знати про філософію життя, тобто про цей фільм?
По-перше, хтось (не впевнені, що Бог) має сценарій нашого життя і все стається не випадково. Трохи згодом, після зустрічі з тією дівчиною, Йен заходить в магазин «7/11» і купує лотерейний квиток із датою: 11.11.2006, 11:11:11. Він сідає на автобус № 11, і виходить, коли на нього починає гавкати собака-поводир. На зупинці Йен бачить величезний білборд з рекламою косметики, на якому він впізнає незвичайні очі Софі. З'ясувавши за назвою косметичної фірми ім'я фотомоделі, Йен розпочинає пошуки і врешті-решт зустрічає її в метро. Збіг? Навряд чи.
По-друге, віра і наука не взаємовиключні. Те, що здається сьогодні містикою або дивом, вже завтра може виявитися науково доведеним явищем. Одного ранку в дитинстві ви прокинетеся з нав’язливою думкою записати речення: “Очі мертвих повертаються в новонароджених”, а потім створите про це всесвітньо відому стрічку. Адже саме так трапилося з режисером Майклом Кегілом. Через науковий та духовний образ очей він піднімає теми еволюції, науки, релігії та реінкарнації. А ще через персонажів Йена і Софі доводить, що протилежне притягується. Йен – вчений, який не тільки відкидає існування Бога, а й намагається знайти підтвердження цьому. Софі ж навпаки – сповнена сліпої дитячої віри і вперто шукає її у хлопцеві. Вона не може збагнути, навіщо Йен заперечує існування Творця. Він відказує: щоб заперечити існування, треба його спершу довести.
По-третє, “Я – початок” справді прекрасний. Поєднання візуально красивих кадрів та філософських питань, доповнених високим рівнем акторської майстерності та хорошою операторською роботою, не може не привернути увагу. Це саме той випадок, коли недоліків на поверхні не видно, а шукати їх немає ні бажання, ні потреби. Фільм сприймається таким, яким він є – цікавим, незвичайним, дивним і трохи заплутаним у власних ідеях. Саме те, що потрібно після важкого робочого дня і складеної сесії.
То що ж таке очі: результат еволюційних процесів чи божий дар?
#пусто_про_кіно
Все, що залишилось після випадкової зустрічі з тією дивною дівчиною – фотографії її очей та історія куріпки, яка переживає все життя за один момент. Вона співає пісню любові, злості, страху, радості, печалі – все за раз. Коли ця птаха зустрічає свою любов, вона радіє і сумує водночас. Радіє, бо для неї це початок. Сумує, бо знає, що це закінчиться.
“Я – початок”
Рік: 2014
Режисер: Майк Кегіл
Акторський склад: Майкл Пітт, Астрід Берже-Фрісбі, Бріт Марлінг
Що треба знати про філософію життя, тобто про цей фільм?
По-перше, хтось (не впевнені, що Бог) має сценарій нашого життя і все стається не випадково. Трохи згодом, після зустрічі з тією дівчиною, Йен заходить в магазин «7/11» і купує лотерейний квиток із датою: 11.11.2006, 11:11:11. Він сідає на автобус № 11, і виходить, коли на нього починає гавкати собака-поводир. На зупинці Йен бачить величезний білборд з рекламою косметики, на якому він впізнає незвичайні очі Софі. З'ясувавши за назвою косметичної фірми ім'я фотомоделі, Йен розпочинає пошуки і врешті-решт зустрічає її в метро. Збіг? Навряд чи.
По-друге, віра і наука не взаємовиключні. Те, що здається сьогодні містикою або дивом, вже завтра може виявитися науково доведеним явищем. Одного ранку в дитинстві ви прокинетеся з нав’язливою думкою записати речення: “Очі мертвих повертаються в новонароджених”, а потім створите про це всесвітньо відому стрічку. Адже саме так трапилося з режисером Майклом Кегілом. Через науковий та духовний образ очей він піднімає теми еволюції, науки, релігії та реінкарнації. А ще через персонажів Йена і Софі доводить, що протилежне притягується. Йен – вчений, який не тільки відкидає існування Бога, а й намагається знайти підтвердження цьому. Софі ж навпаки – сповнена сліпої дитячої віри і вперто шукає її у хлопцеві. Вона не може збагнути, навіщо Йен заперечує існування Творця. Він відказує: щоб заперечити існування, треба його спершу довести.
По-третє, “Я – початок” справді прекрасний. Поєднання візуально красивих кадрів та філософських питань, доповнених високим рівнем акторської майстерності та хорошою операторською роботою, не може не привернути увагу. Це саме той випадок, коли недоліків на поверхні не видно, а шукати їх немає ні бажання, ні потреби. Фільм сприймається таким, яким він є – цікавим, незвичайним, дивним і трохи заплутаним у власних ідеях. Саме те, що потрібно після важкого робочого дня і складеної сесії.
То що ж таке очі: результат еволюційних процесів чи божий дар?
#пусто_про_кіно
Цього тижня ми заглядали у сни французів, вдало закінчували “це все ж.” та переживали кривавий перехідний вік. З якого матеріалу на сайті почати? Вибір лише за вами.
Пак Чхан Ук: естетика деталей –Як показати понад 3 вбивства в одній кінострічці, щоб глядачі не покинули кінозалу? Чому їсти сирого восьминога - це ефектно, а льодяники у ванні - інфантильно? Розповідаємо про корейського режисера Пака Чхан Ука, його естетичні стрічки з купою деталей і зв’язок жорстокості, помсти і краси.
Поетика машини: як закохатися у поїзд – Ви дивитеся на ці елегантні вигини, що перетікають у пишні форми, чуєте легке шерхотіння, стогін та... Гуркіт коліс. Чому краса поїзду не гірша, ніж жінка? Відповідь у матеріалі про оди до промисловості та індустрії.
Театр Абсурду. Акт ІІ: Ежен Йонеско – Вам важко піднятися з ліжка? Ежен Йонеско вас розуміє. Писати п'єси дуже важка справа. Особливо, коли ви ненавидите театр, вчите англійську по-картезіанськи і створюєте вистави про депресію, з якої є вихід. Де? Дізнаємося за посиланням.
Людина-пиріжок: Луїс Бунюель у 8 словах –Бунюель не соромився взяти у матері кошти на зйомки фільму з Сальвадором Далі, заснував власний Орден, напився із Маґріттом, посварився з Богом і влаштував скандал з католицькою церквою. До чого тут пиріжки? Розповідаємо у матеріалі.
Свобода, рівність, братерство на полотні або як протестувати пензлем – Роззувайтеся, натягайте на голову ковпака і оголюйте груди. Мрії здійснюються! Тепер будете снитися усім парижанам-революціонерам, адже ви – Свобода. Ведемо народ разом з Еженом Делакруа рятувати Францію XIX століття і розшифровуємо символи на картині "Свобода на барикадах".
Спроба самогубства №3. Сильвія Плат – Що робити, коли дві попередні спроби не вдалися, а наміри ті самі? Точно не здаватися. Купувати скотчі, змочувати ганчірки, міцно зачиняти двері і писати вірші, які принесуть вам популярність. Втретє і, можливо (?), востаннє говоримо про Сильвію Плат.
Як дивитися “Вбивство священного оленя” Йорґоса Лантімоса? – На щастя, вбивство не різдвяного оленя, а грецького. А чому його вбивають і чи вбивають взагалі? Розповідаємо про один з найестетичніших фільмів минулого року: про маніпулятивних підлітків, жертвоприношення у 21-му столітті та поєднання давньогрецької трагедії і театру абсурду на екрані.
Пак Чхан Ук: естетика деталей –Як показати понад 3 вбивства в одній кінострічці, щоб глядачі не покинули кінозалу? Чому їсти сирого восьминога - це ефектно, а льодяники у ванні - інфантильно? Розповідаємо про корейського режисера Пака Чхан Ука, його естетичні стрічки з купою деталей і зв’язок жорстокості, помсти і краси.
Поетика машини: як закохатися у поїзд – Ви дивитеся на ці елегантні вигини, що перетікають у пишні форми, чуєте легке шерхотіння, стогін та... Гуркіт коліс. Чому краса поїзду не гірша, ніж жінка? Відповідь у матеріалі про оди до промисловості та індустрії.
Театр Абсурду. Акт ІІ: Ежен Йонеско – Вам важко піднятися з ліжка? Ежен Йонеско вас розуміє. Писати п'єси дуже важка справа. Особливо, коли ви ненавидите театр, вчите англійську по-картезіанськи і створюєте вистави про депресію, з якої є вихід. Де? Дізнаємося за посиланням.
Людина-пиріжок: Луїс Бунюель у 8 словах –Бунюель не соромився взяти у матері кошти на зйомки фільму з Сальвадором Далі, заснував власний Орден, напився із Маґріттом, посварився з Богом і влаштував скандал з католицькою церквою. До чого тут пиріжки? Розповідаємо у матеріалі.
Свобода, рівність, братерство на полотні або як протестувати пензлем – Роззувайтеся, натягайте на голову ковпака і оголюйте груди. Мрії здійснюються! Тепер будете снитися усім парижанам-революціонерам, адже ви – Свобода. Ведемо народ разом з Еженом Делакруа рятувати Францію XIX століття і розшифровуємо символи на картині "Свобода на барикадах".
Спроба самогубства №3. Сильвія Плат – Що робити, коли дві попередні спроби не вдалися, а наміри ті самі? Точно не здаватися. Купувати скотчі, змочувати ганчірки, міцно зачиняти двері і писати вірші, які принесуть вам популярність. Втретє і, можливо (?), востаннє говоримо про Сильвію Плат.
Як дивитися “Вбивство священного оленя” Йорґоса Лантімоса? – На щастя, вбивство не різдвяного оленя, а грецького. А чому його вбивають і чи вбивають взагалі? Розповідаємо про один з найестетичніших фільмів минулого року: про маніпулятивних підлітків, жертвоприношення у 21-му столітті та поєднання давньогрецької трагедії і театру абсурду на екрані.
Різдвяне кіно може бути не лише веселим та атмосферним, а й дуже якісним у кінокультурному сенсі. Які різдвяні фільми слід обов’язково переглянути, щоб розуміти кіноманів і бути одним з них?
“Це дивовижне життя” Френк Капра, 1946 – США, рік після закінчення Другої світової війни, люди мали би перебувати в ейфорії від кінця цього жаху. Але суспільство покалічене і радіє лише тому, що це відповідає моральним нормам. І через цю нещирість люди ламаються всередині. Френк Капра взяв ці переживання і помістив в одного чоловіка: Джорджа Бейлі.
Джордж Бейлі мріє втекти зі свого провінційного містечка, подорожувати, досліджувати, знати усе поза межами будинку. Але його батько раптово помирає, а брат їде на війну, тож їхній сімейний бізнес, банк, залишається на плечах Джорджа. Він одружується з найкрасивішою (для нього так точно!) жінкою в місті, будує такий-сякий дім і допомагає мешканцям міста: позичає гроші, свариться з місцевим корупціонером-багатієм Потером, створює бюджетний бізнес-проект житла. Втім, почувається до біса непотрібним і нереалізованим: Джордж не робить те, чого так хоче. І ніколи не зможе робити. Бо він в’язень своїх робочих та сімейних обов’язків. На це накладаються ще деякі обставини і вже за кілька кадрів ми опиняємося разом з персонажем у сніговій завірюсі на мості за крок до... Його спиняє ангел-охоронець. І показує життя міста без Джорджа. Далі дивіться самотужки.
У чому мораль цієї стрічки? Для когось у тому, що не потрібно поспішати і жити теперішнім моментом. Для когось у тому, що депресія нескінченна і життя обтяжує нас непотрібними нормами. У будь-якому разі, цей фільм переглянути варто, бо “Це дивовижне життя” – класика американського кінематографу з надзвичайною акторською грою, п’ятьма номінаціями на Оскар, одним Золотим глобусом для режисера, містечком, збудованим спеціально для зйомок, і справжньою різдвяною атмосферою.
“Квартира” Біллі Вайлдер, 1960 – Біллі Вайлдера ми вже згадували, коли говорили про нуар та "Бульвар Сансет". Та, попри його досягнення у темному кримінальному жанрі й місце серед улюбленців Девіда Лінча, автор зумів створити щось іконічно добре, кумедне та повчальне. “Квартира” – фільм про одного звичайного працівника, який не вміє відмовляти. Він дозволяє вищим за статусом співробітникам та їхнім коханкам користуватися своєю квартирою. До того ж, сам купує їм алкоголь, миє посуд і просиджує холодні ночі надворі, підхоплюючи застуди. І все це заради підвищення. Коли він його отримує, сміливо запрошує на побачення операторку ліфта.
І тут мала би бути якась надванільна історія, та все не так просто. Без спойлерів: буде багато снодійного, невдалих подарунків та класного приготування спагетті. Якщо ви любите стрічки, які хочеться ставити на паузу щохвилини, аби зробити фото екрану, вмикайте без роздумів! А ще, якщо вам подобаються, як жартують лікарі-євреї та їхні чудові дружини. І якщо ви вірите в службові романи, бо кадри поцілунків у офісі під час вечірки заслуговують окремої уваги. І якщо хочете посміятися і похвилюватися за головних героїв, вам просто слід вже готуватися до перегляду. До речі, Біллі Вайлдер отримав за цей фільм Оскар і більшість критиків вважають, що то справді була найкраща стрічка року, а ми не сперечатимемося.
“Щасливого Різдва” Крістіан Каріон, 2005 – фільм, який за своєю добротою нагадує мультик, але при цьому базований на реальній історії. Франція, 1914 рік. Перша світова війна. На одну “бійню” з німецького боку прибуває оперний співак та співачка, аби виконати для солдатів кілька різдвяних пісень. Сьогодні 24 грудня. Святвечір. Стрілянина припиняється, музика лунає і… два вороги вирішують помиритися на Різдво. Стрічка знята надзвичайно красиво, у кольористиці поєднано різдвяні та воєнні кольори, а нічні кадри вражають. Це фільм про людяність, свято якої базоване на байдужості до ненависті, яка звичайного народу насправді не стосується. “Щасливого Різдва” був позапрограмним учасником Каннського кінофестивалю і номінованим на Оскар. Радимо подивитися, бо навіть від спогадів про це створене людьми диво сироти по тілу.
#пусто_про_кіно
“Це дивовижне життя” Френк Капра, 1946 – США, рік після закінчення Другої світової війни, люди мали би перебувати в ейфорії від кінця цього жаху. Але суспільство покалічене і радіє лише тому, що це відповідає моральним нормам. І через цю нещирість люди ламаються всередині. Френк Капра взяв ці переживання і помістив в одного чоловіка: Джорджа Бейлі.
Джордж Бейлі мріє втекти зі свого провінційного містечка, подорожувати, досліджувати, знати усе поза межами будинку. Але його батько раптово помирає, а брат їде на війну, тож їхній сімейний бізнес, банк, залишається на плечах Джорджа. Він одружується з найкрасивішою (для нього так точно!) жінкою в місті, будує такий-сякий дім і допомагає мешканцям міста: позичає гроші, свариться з місцевим корупціонером-багатієм Потером, створює бюджетний бізнес-проект житла. Втім, почувається до біса непотрібним і нереалізованим: Джордж не робить те, чого так хоче. І ніколи не зможе робити. Бо він в’язень своїх робочих та сімейних обов’язків. На це накладаються ще деякі обставини і вже за кілька кадрів ми опиняємося разом з персонажем у сніговій завірюсі на мості за крок до... Його спиняє ангел-охоронець. І показує життя міста без Джорджа. Далі дивіться самотужки.
У чому мораль цієї стрічки? Для когось у тому, що не потрібно поспішати і жити теперішнім моментом. Для когось у тому, що депресія нескінченна і життя обтяжує нас непотрібними нормами. У будь-якому разі, цей фільм переглянути варто, бо “Це дивовижне життя” – класика американського кінематографу з надзвичайною акторською грою, п’ятьма номінаціями на Оскар, одним Золотим глобусом для режисера, містечком, збудованим спеціально для зйомок, і справжньою різдвяною атмосферою.
“Квартира” Біллі Вайлдер, 1960 – Біллі Вайлдера ми вже згадували, коли говорили про нуар та "Бульвар Сансет". Та, попри його досягнення у темному кримінальному жанрі й місце серед улюбленців Девіда Лінча, автор зумів створити щось іконічно добре, кумедне та повчальне. “Квартира” – фільм про одного звичайного працівника, який не вміє відмовляти. Він дозволяє вищим за статусом співробітникам та їхнім коханкам користуватися своєю квартирою. До того ж, сам купує їм алкоголь, миє посуд і просиджує холодні ночі надворі, підхоплюючи застуди. І все це заради підвищення. Коли він його отримує, сміливо запрошує на побачення операторку ліфта.
І тут мала би бути якась надванільна історія, та все не так просто. Без спойлерів: буде багато снодійного, невдалих подарунків та класного приготування спагетті. Якщо ви любите стрічки, які хочеться ставити на паузу щохвилини, аби зробити фото екрану, вмикайте без роздумів! А ще, якщо вам подобаються, як жартують лікарі-євреї та їхні чудові дружини. І якщо ви вірите в службові романи, бо кадри поцілунків у офісі під час вечірки заслуговують окремої уваги. І якщо хочете посміятися і похвилюватися за головних героїв, вам просто слід вже готуватися до перегляду. До речі, Біллі Вайлдер отримав за цей фільм Оскар і більшість критиків вважають, що то справді була найкраща стрічка року, а ми не сперечатимемося.
“Щасливого Різдва” Крістіан Каріон, 2005 – фільм, який за своєю добротою нагадує мультик, але при цьому базований на реальній історії. Франція, 1914 рік. Перша світова війна. На одну “бійню” з німецького боку прибуває оперний співак та співачка, аби виконати для солдатів кілька різдвяних пісень. Сьогодні 24 грудня. Святвечір. Стрілянина припиняється, музика лунає і… два вороги вирішують помиритися на Різдво. Стрічка знята надзвичайно красиво, у кольористиці поєднано різдвяні та воєнні кольори, а нічні кадри вражають. Це фільм про людяність, свято якої базоване на байдужості до ненависті, яка звичайного народу насправді не стосується. “Щасливого Різдва” був позапрограмним учасником Каннського кінофестивалю і номінованим на Оскар. Радимо подивитися, бо навіть від спогадів про це створене людьми диво сироти по тілу.
#пусто_про_кіно
Щороку перечитувати “Різдвяну пісню в прозі” чи “Дівчинку з сірниками” вже немає бажання, а святкових книг впродовж зимових свят все одно хочеться? Пропонуємо вам замінити ялинки, колядки й скупого Скруджа на тишу, засніжений Дублін і різдвяне диво у вигляді безголового незнайомця. 6 нетипових творів, які слід почитати цієї зими:
“Біла тиша”, Джек Лондон – якщо ви вийшли на вулицю в заметіль і захотіли поскаржитися в соцмережах на погоду, насуплено прямуючи до тролейбуса, прочитайте оповідання Джека Лондона. Більше таких бажань не виникатиме. Герої цієї історії потрапляють у “типову” для автора ситуацію: їм необхідно вижити. І всього за п’ять сторінок твору ви вірите і співчуваєте персонажам, адже це просто три звичайні людини, які вміють любити, цінувати слова й потрапляють в полон білої тиші, серед якої вмирати страшніше, аніж у темряві.
“Різдво”, Володимир Набоков – у головного героя не трапилося різдвяного дива, він не має бажання співати колядок чи їсти святковий пиріг. У нього помер син, і все, чого йому зараз хочеться – позбутися ялинки. Тому що він більше не вірить у дива та свята. Тут є все “набоковське” – метелики, символи, проникливий герой і притаманна авторові лексика. Кожне слово, як різдвяна цукерка, якою хочеться насолоджуватися.
“Хлопчик у Христа на ялинці”, Федір Достоєвський – ця різдвяна повість російського класика може стати хорошою альтернативою “Дівчинці з сірниками”. Все, що є у маленького хлоп’ятка, яке стоїть біля вікна заможного будинку – це голод і сум. Він на холодних засніжених вулицях, наодинці з північною зимою і байдужістю петербурзьких нетрів. Але в одну мить хлопчик потрапляє під найбільшу, найказковішу й найсвітлішу ялинку в своєму житті, до таких самих дітей, як він, і більше ніколи не почувається самотнім.
“Мертві”, Джеймс Джойс – Зима – це сніг. А в останній повісті зі збірки “Дублінці” Джойса сніг – це безліч символів. “Мертві” – шедевр новелістики ХХ століття. Ґебріел, зачарований своєю дружиною на різдвяній вечірці, раптом розуміє:вона не кохає його. У її житті досі літає привид загиблого коханого Майкла Фюрея. І Ґебріел усвідомлює, що почувається ще більш мертвим, аніж бідолаха Майкл. “Мертві” просякнуті темами, які хвилювали людину ХХ століття – одинокість, відсутність порозуміння, неможливість знайти своє місце у світі і в самому собі. На вулиці снігопад, кілька легких стуків по віконній шибці, а далі – прочитаєте у Джойса.
“Сер Гавейн і зелений лицар”, автор невідомий – так, це лицарська поема XIV століття. Так, тут купа кельтських й германських мотивів. Так, тут чоловік розмовляє з відсіченою головою. А чого ще чекати від історії, яка починається зі святкування Різдва в Камелоті? Про Артура, Моргану, середньовічні бенкети й лицарські подвиги. Рекомендуємо читати біля вогню й спостерігати за деталями, яких тут безліч: зелений колір, цифра три, рани на тілі й інші речі, стосовно яких літературознавці сперечаються й досі. А ми просто назвемо це цікавим способом провести різдвяний вечір.
“Мандарини”, Сімона де Бовуар – бо які зимові свята без мандаринок? Це напівбіографічний роман французької письменниці і філософині, про яку ми вже розказували в #пусто_про_автора. Сімона розповідає про людей, які були щасливими до війни, і вже щасливими не будуть, і тих, які життя без неї не бачили та навіть не мають, чим радісно марити. Святковий Париж, бідна апельсинова Португалія і багато діалогів про любов, політику і свободу. Роман про інтелектуалів ХХ століття й відчай, який починається з Різдва і танців під омелою. Любите екзистенціалізм і журналістику? Вам сюди.
#пусто_про_літературу
“Біла тиша”, Джек Лондон – якщо ви вийшли на вулицю в заметіль і захотіли поскаржитися в соцмережах на погоду, насуплено прямуючи до тролейбуса, прочитайте оповідання Джека Лондона. Більше таких бажань не виникатиме. Герої цієї історії потрапляють у “типову” для автора ситуацію: їм необхідно вижити. І всього за п’ять сторінок твору ви вірите і співчуваєте персонажам, адже це просто три звичайні людини, які вміють любити, цінувати слова й потрапляють в полон білої тиші, серед якої вмирати страшніше, аніж у темряві.
“Різдво”, Володимир Набоков – у головного героя не трапилося різдвяного дива, він не має бажання співати колядок чи їсти святковий пиріг. У нього помер син, і все, чого йому зараз хочеться – позбутися ялинки. Тому що він більше не вірить у дива та свята. Тут є все “набоковське” – метелики, символи, проникливий герой і притаманна авторові лексика. Кожне слово, як різдвяна цукерка, якою хочеться насолоджуватися.
“Хлопчик у Христа на ялинці”, Федір Достоєвський – ця різдвяна повість російського класика може стати хорошою альтернативою “Дівчинці з сірниками”. Все, що є у маленького хлоп’ятка, яке стоїть біля вікна заможного будинку – це голод і сум. Він на холодних засніжених вулицях, наодинці з північною зимою і байдужістю петербурзьких нетрів. Але в одну мить хлопчик потрапляє під найбільшу, найказковішу й найсвітлішу ялинку в своєму житті, до таких самих дітей, як він, і більше ніколи не почувається самотнім.
“Мертві”, Джеймс Джойс – Зима – це сніг. А в останній повісті зі збірки “Дублінці” Джойса сніг – це безліч символів. “Мертві” – шедевр новелістики ХХ століття. Ґебріел, зачарований своєю дружиною на різдвяній вечірці, раптом розуміє:вона не кохає його. У її житті досі літає привид загиблого коханого Майкла Фюрея. І Ґебріел усвідомлює, що почувається ще більш мертвим, аніж бідолаха Майкл. “Мертві” просякнуті темами, які хвилювали людину ХХ століття – одинокість, відсутність порозуміння, неможливість знайти своє місце у світі і в самому собі. На вулиці снігопад, кілька легких стуків по віконній шибці, а далі – прочитаєте у Джойса.
“Сер Гавейн і зелений лицар”, автор невідомий – так, це лицарська поема XIV століття. Так, тут купа кельтських й германських мотивів. Так, тут чоловік розмовляє з відсіченою головою. А чого ще чекати від історії, яка починається зі святкування Різдва в Камелоті? Про Артура, Моргану, середньовічні бенкети й лицарські подвиги. Рекомендуємо читати біля вогню й спостерігати за деталями, яких тут безліч: зелений колір, цифра три, рани на тілі й інші речі, стосовно яких літературознавці сперечаються й досі. А ми просто назвемо це цікавим способом провести різдвяний вечір.
“Мандарини”, Сімона де Бовуар – бо які зимові свята без мандаринок? Це напівбіографічний роман французької письменниці і філософині, про яку ми вже розказували в #пусто_про_автора. Сімона розповідає про людей, які були щасливими до війни, і вже щасливими не будуть, і тих, які життя без неї не бачили та навіть не мають, чим радісно марити. Святковий Париж, бідна апельсинова Португалія і багато діалогів про любов, політику і свободу. Роман про інтелектуалів ХХ століття й відчай, який починається з Різдва і танців під омелою. Любите екзистенціалізм і журналістику? Вам сюди.
#пусто_про_літературу
Імпресіонізм після імпресіонізму
Французькі імпресіоністи не хотіли, аби їх називали одним словом, адже всі писали в різній манері: хтось різко й яскраво, як Поль Сезанн, хтось ніжно та повітряно, як Оґюст Ренуар; захоплювалися різними образами: копицями сіна й готичними соборами, як Клод Моне, і граційними балеринами, як Едгар Деґа. Одне можемо сказати точно: вони, хотіли того чи ні, розпочали мистецьку революцію, яка згодом привела європейське мистецтво до того, що спостерігаємо зараз. Імпресіоністи розпочали модернізм.
Тому навіть найекстравагантніші європейські художники починали з цього ніжного напрямку. Він – як відправна точка для молодого митця. Серед таких був майбутній супрематист Казимир Малевич, кубіст Пабло Пікассо, експресіоніст Едвард Мунк і абстракціоніст Василь Кандінський.
“Вид з човником в Сен-Клу”, Едвард Мунк – імпресіоністична картина експресіоніста. Про Едварда Мунка і його знаменитий “Крик” ми вже розповідали за хештегом #пусто_про_ізми. Ці полотна норвезького художника чудово ілюструють різницю між експресіонізмом та імпресіонізмом. “Вид з човником в Сен-Клу” – це зображення миті. Мунк фіксує те, що бачить, передає враження від зовнішнього світу, тоді як “Крик” та інші його роботи – це відображення внутрішніх переживань, тривог та емоцій.
“Мюнхен. Англійський сад”, Василь Кандінський – імпресіоністична картина абстракціоніста. Василь Кандінський не просто починав з цього стилю. Саме роботи Клода Моне наштовхнули майбутнього “живописця-симфоніста” покинути юридичну справу й стати художником. У Москві він потрапив на виставку, побачив полотно із серії “Копиці сіна” і зрозумів: писати – його покликання. Щоправда, імпресіоністичні роботи Кандінського більше нагадують не Клода Моне, а німецьких представників течії. Грубий мазок, майже експресіоністська манера, яскраві кольори і густий слой фарби – як на полотнах Слефогта та Корінта.
“Подорожні, що перепливають Сену на верхній палубі”, Пабло Пікассо – імпресіоністична картина кубіста. На початку ХХ століття юний іспанець переїхав до Парижа, де швидко влився в художню “тусовку” французької столиці. Там він потрапив на Всесвітню виставку, “познайомився” з роботами імпресіоністів та дуже надихнувся полотнами Едгара Деґа й Тулуз-Лотрека. Так, за кольоровою палітрою і зображенням людей ця робота Пікассо нагадує останнього. Пабло швидко зрозумів, що просто наслідувати інших митців не хоче, та й час вже інший – спокій імпресіонізму не імпонував молодому поколінню. Однак, цей стиль залишився для іспанця відгуком минулого і тим, без чого його подальшого мистецтва не існувало б.
#пусто_про_ізми
Французькі імпресіоністи не хотіли, аби їх називали одним словом, адже всі писали в різній манері: хтось різко й яскраво, як Поль Сезанн, хтось ніжно та повітряно, як Оґюст Ренуар; захоплювалися різними образами: копицями сіна й готичними соборами, як Клод Моне, і граційними балеринами, як Едгар Деґа. Одне можемо сказати точно: вони, хотіли того чи ні, розпочали мистецьку революцію, яка згодом привела європейське мистецтво до того, що спостерігаємо зараз. Імпресіоністи розпочали модернізм.
Тому навіть найекстравагантніші європейські художники починали з цього ніжного напрямку. Він – як відправна точка для молодого митця. Серед таких був майбутній супрематист Казимир Малевич, кубіст Пабло Пікассо, експресіоніст Едвард Мунк і абстракціоніст Василь Кандінський.
“Вид з човником в Сен-Клу”, Едвард Мунк – імпресіоністична картина експресіоніста. Про Едварда Мунка і його знаменитий “Крик” ми вже розповідали за хештегом #пусто_про_ізми. Ці полотна норвезького художника чудово ілюструють різницю між експресіонізмом та імпресіонізмом. “Вид з човником в Сен-Клу” – це зображення миті. Мунк фіксує те, що бачить, передає враження від зовнішнього світу, тоді як “Крик” та інші його роботи – це відображення внутрішніх переживань, тривог та емоцій.
“Мюнхен. Англійський сад”, Василь Кандінський – імпресіоністична картина абстракціоніста. Василь Кандінський не просто починав з цього стилю. Саме роботи Клода Моне наштовхнули майбутнього “живописця-симфоніста” покинути юридичну справу й стати художником. У Москві він потрапив на виставку, побачив полотно із серії “Копиці сіна” і зрозумів: писати – його покликання. Щоправда, імпресіоністичні роботи Кандінського більше нагадують не Клода Моне, а німецьких представників течії. Грубий мазок, майже експресіоністська манера, яскраві кольори і густий слой фарби – як на полотнах Слефогта та Корінта.
“Подорожні, що перепливають Сену на верхній палубі”, Пабло Пікассо – імпресіоністична картина кубіста. На початку ХХ століття юний іспанець переїхав до Парижа, де швидко влився в художню “тусовку” французької столиці. Там він потрапив на Всесвітню виставку, “познайомився” з роботами імпресіоністів та дуже надихнувся полотнами Едгара Деґа й Тулуз-Лотрека. Так, за кольоровою палітрою і зображенням людей ця робота Пікассо нагадує останнього. Пабло швидко зрозумів, що просто наслідувати інших митців не хоче, та й час вже інший – спокій імпресіонізму не імпонував молодому поколінню. Однак, цей стиль залишився для іспанця відгуком минулого і тим, без чого його подальшого мистецтва не існувало б.
#пусто_про_ізми
Якщо ви думаєте, що уроки з літератури можуть бути нудними, а поезія розрахована тільки на чотирнадцятирічних дівчат (обережно: сексизм, ейджизм, стереотип) – вчитель з цього кінофільму спробує змінити вашу думку, і , можливо, віднайти своє “я”.
“Спілка мертвих поетів”
Рік: 1989
Режисер: Пітер Уір
У головних ролях Робін Вільямс, Роберт Шон Леонард, Ітан Хоук
Це стрічка про пошук правильного викладача, здатного зрозуміти думки, що були висловлені, а – отже – про спроби звільнитися від вантажу буденності. Пошук вчителя з великою “В”, який не розкаже і не пояснить, а відкриє шлях до просвітлення, інших вимірів у звичайному світі, дозволяючи кожному відкритому до змін учневі їх віднайти. Все, що потрібно, щоб не буксувати на шляху в гору, – зуміти побачити себе трохи інакше, а саме це і дає Кітінг своїм учням, повернувши навчанню романтизм, чарівність, інтригу.
Новий учитель літератури хлопців, містер Кітінг намагався прищепити своїм учням любов до поезії особливими методами: агітував виривати сторінки з підручників, що суперечать поглядам на поезію самого Кітінга, змушував кожного розкритися, щиро цікавився їхніми справами. Джон – приклад того, кого обожнюють і шанують учні, але побоюються батьки й адміністрація школи.
Урок літератури
Кітінг говорить хлопцям не соромитись “варварського крику” - вираз із збірки Вітмена “Листя трави”. Цитує фразу Генрі Девіда Торо із його книги-опису виживання в лісі біля Волденського ставу “Волден або життя в лісі”: “безліч людей ведуть життя тихого відчаю”. Хлопці повторюють майже забутий вірш Вахеля Ліндсі “Конго”: “Потім я побачив Конго,який ліз через темряву, пробирався через ліс по золотому шляху”. Також згадуються Шекспір, Роберт Фрост, Альфред лорд Тенісон та лорд Байрон. Не дивуйтеся, якщо після перегляду рука потягнеться шукати всі ці вірші, збірки і читати-читати-читати, знаходити визначне та улюблене.
Провідним мотивом “Спілки мертвих поетів” стала елегія до Авраама Лінкольна. У кінці фільму хлопці декламують її, ставши на парти:
О капітане! Мій капітане! Наш корабель переміг
всі негоди
Скінчено подорож нашу жахливу, ми досягли
нагороди
“Ми - їжа для хробаків, юнаки. Яким би це неймовірним не здавалося, та кожен з нас в один прекрасний день перестане дихати, охолоне і помре”.
Це одна з перших цитат у фільмі. Кітінг показує учням світлину їхніх попередників і говорить ці слова. І замість того, щоб зробити з цього депресивну промову, змушує знову повірити у фразу carpe diem. Втім, не забувати про memento mori. Не вірите? Переконайтеся на власні очі та вуха.
#пусто_про_кіно
“Спілка мертвих поетів”
Рік: 1989
Режисер: Пітер Уір
У головних ролях Робін Вільямс, Роберт Шон Леонард, Ітан Хоук
Це стрічка про пошук правильного викладача, здатного зрозуміти думки, що були висловлені, а – отже – про спроби звільнитися від вантажу буденності. Пошук вчителя з великою “В”, який не розкаже і не пояснить, а відкриє шлях до просвітлення, інших вимірів у звичайному світі, дозволяючи кожному відкритому до змін учневі їх віднайти. Все, що потрібно, щоб не буксувати на шляху в гору, – зуміти побачити себе трохи інакше, а саме це і дає Кітінг своїм учням, повернувши навчанню романтизм, чарівність, інтригу.
Новий учитель літератури хлопців, містер Кітінг намагався прищепити своїм учням любов до поезії особливими методами: агітував виривати сторінки з підручників, що суперечать поглядам на поезію самого Кітінга, змушував кожного розкритися, щиро цікавився їхніми справами. Джон – приклад того, кого обожнюють і шанують учні, але побоюються батьки й адміністрація школи.
Урок літератури
Кітінг говорить хлопцям не соромитись “варварського крику” - вираз із збірки Вітмена “Листя трави”. Цитує фразу Генрі Девіда Торо із його книги-опису виживання в лісі біля Волденського ставу “Волден або життя в лісі”: “безліч людей ведуть життя тихого відчаю”. Хлопці повторюють майже забутий вірш Вахеля Ліндсі “Конго”: “Потім я побачив Конго,який ліз через темряву, пробирався через ліс по золотому шляху”. Також згадуються Шекспір, Роберт Фрост, Альфред лорд Тенісон та лорд Байрон. Не дивуйтеся, якщо після перегляду рука потягнеться шукати всі ці вірші, збірки і читати-читати-читати, знаходити визначне та улюблене.
Провідним мотивом “Спілки мертвих поетів” стала елегія до Авраама Лінкольна. У кінці фільму хлопці декламують її, ставши на парти:
О капітане! Мій капітане! Наш корабель переміг
всі негоди
Скінчено подорож нашу жахливу, ми досягли
нагороди
“Ми - їжа для хробаків, юнаки. Яким би це неймовірним не здавалося, та кожен з нас в один прекрасний день перестане дихати, охолоне і помре”.
Це одна з перших цитат у фільмі. Кітінг показує учням світлину їхніх попередників і говорить ці слова. І замість того, щоб зробити з цього депресивну промову, змушує знову повірити у фразу carpe diem. Втім, не забувати про memento mori. Не вірите? Переконайтеся на власні очі та вуха.
#пусто_про_кіно
Сніг, болото, калюжі. Море, сонце, Габріель Гарсіа Маркес. Рухаємося від реальних до ідеальних умов. На цій світлині колумбійський письменник нарешті відпочиває від самотності. Як і ми після сесій та в очікуванні Нового року. Він обіймає свою дружину на пляжі на острові Крит. І затято переконує її в тому, що за таку поїздку вона повинна погодитися називати всіх дітей і внуків Габріелями. Але Мерседес розумна жінка. Вона просто насолоджується моментом.
А море... Море, як завжди, для кожного своє. До речі, за дозою солі та сонячності забігайте до нас в Інстаграм і дивіться історії за хештегом #пусто_на_виїзді, адже частина нашої команди зараз в Барселоні: показує море і розповідає про музеї.
А море... Море, як завжди, для кожного своє. До речі, за дозою солі та сонячності забігайте до нас в Інстаграм і дивіться історії за хештегом #пусто_на_виїзді, адже частина нашої команди зараз в Барселоні: показує море і розповідає про музеї.
ЛСД, проблеми батьків і дітей, рвані картини, жінки, сніг і безкоронні короновані літератори. Які матеріали з сайту Пусто можна обговорити на передноворічних вечірках?
Моне чи/та Ренуар: дружба, очі, поплавки – Карикатурист і хорист зустрічаються в академічній майстерні і зчиняють революцію в живописі. Один хоче спалити Лувр і бути особливим, інший – мати місце, де сховатися від дощу, і плисти за течією історії. Що відрізняє П’єра-Оґюста Ренуара та Клода Моне в їхніх однакових картинах?
Кен Кізі: як пролетіти над гніздом зозулі і не пролетіти в житті? – Як вигадати субкультуру? Кен Кізі рекомендує прийняти достатню дозу ЛСД. Коли ви будете під кайфом, напишіть один з культових романів Америки, проїдьте 3.500 миль і назнімайте 50 годин матеріалу для фільму. Розповідаємо про початок гіпі, наркотики від уряду та спокійне життя неспокійного письменника.
Як дивитися “Ікло” Йорґоса Лантімоса? – Батьки казали, що не слід говорити з незнайомцями. Що вівсянка – це корисно, а переходити дорогу можна лише на зелене. А що, якби ми справді жили за цими правилами? Матеріал про сім'ю, яка снитиметься вам у нічних жахах, і про стандарти, які нав'язані з дитинства. Батькам не показуйте. Вони почуватимуться винними.
Лучо Фонтана: concetto spaziale чи vandalismo – Знаєте звідки взялася мода на рвані джинси? Ми – ні. Зате знаємо, як такий собі італієць після багатьох експериментів і спроб вписатися в традицію, вирішив просто рвати полотна. І робити з цього мистецтво. І заробляти на цьому гроші. І писати про це маніфести. І вкладати в це сенс. Просторова концепція чи вандалізм? Розбираємося разом з Лучо Фонтана.
Джек Керуак знімає корону – Автостопер, філософ, буддист, письменник, інколи моряк і футболіст. Джек Керуак творив на перетині різних соціальних і літературних рухів, проте запам’ятали його лише як “Короля бітників”. Джек розповідає, чому триклята корона йому не потрібна, на чиїй квартирі найкращі вечірки у Вест-Віллиджі й що взувати в довгі подорожі Америкою.
Жінки.Пошуки.Метаморфози.Ворґол. – Як змінити братів светр на білий фрак, створити відчайдушний заклик до боротьби й війни у зеленій пляшці та любити жінок-подруг, матерів, натхненниць? Будьте, як Енді. Розповідаємо про того, хто зламав мистецтво та історію чи того, хто був ними переможений. І жінок. Бо без них та цього платинового блондина було би пусто, погодьтеся.
Let it snow: визначити художника за снігом – Любите зиму й чекаєте можливості пограти в сніжки? Казимир Малевич каже: "Так!" А ще розповідає, що зі снігу можна не лише сніговиків ліпити, а й зобразити настрій епохи, виразити душевний біль і пропагувати ідеї супрематизму. Розповідаємо, що таке укійо-е та як відрізнити художників по їхній зимі.
Моне чи/та Ренуар: дружба, очі, поплавки – Карикатурист і хорист зустрічаються в академічній майстерні і зчиняють революцію в живописі. Один хоче спалити Лувр і бути особливим, інший – мати місце, де сховатися від дощу, і плисти за течією історії. Що відрізняє П’єра-Оґюста Ренуара та Клода Моне в їхніх однакових картинах?
Кен Кізі: як пролетіти над гніздом зозулі і не пролетіти в житті? – Як вигадати субкультуру? Кен Кізі рекомендує прийняти достатню дозу ЛСД. Коли ви будете під кайфом, напишіть один з культових романів Америки, проїдьте 3.500 миль і назнімайте 50 годин матеріалу для фільму. Розповідаємо про початок гіпі, наркотики від уряду та спокійне життя неспокійного письменника.
Як дивитися “Ікло” Йорґоса Лантімоса? – Батьки казали, що не слід говорити з незнайомцями. Що вівсянка – це корисно, а переходити дорогу можна лише на зелене. А що, якби ми справді жили за цими правилами? Матеріал про сім'ю, яка снитиметься вам у нічних жахах, і про стандарти, які нав'язані з дитинства. Батькам не показуйте. Вони почуватимуться винними.
Лучо Фонтана: concetto spaziale чи vandalismo – Знаєте звідки взялася мода на рвані джинси? Ми – ні. Зате знаємо, як такий собі італієць після багатьох експериментів і спроб вписатися в традицію, вирішив просто рвати полотна. І робити з цього мистецтво. І заробляти на цьому гроші. І писати про це маніфести. І вкладати в це сенс. Просторова концепція чи вандалізм? Розбираємося разом з Лучо Фонтана.
Джек Керуак знімає корону – Автостопер, філософ, буддист, письменник, інколи моряк і футболіст. Джек Керуак творив на перетині різних соціальних і літературних рухів, проте запам’ятали його лише як “Короля бітників”. Джек розповідає, чому триклята корона йому не потрібна, на чиїй квартирі найкращі вечірки у Вест-Віллиджі й що взувати в довгі подорожі Америкою.
Жінки.Пошуки.Метаморфози.Ворґол. – Як змінити братів светр на білий фрак, створити відчайдушний заклик до боротьби й війни у зеленій пляшці та любити жінок-подруг, матерів, натхненниць? Будьте, як Енді. Розповідаємо про того, хто зламав мистецтво та історію чи того, хто був ними переможений. І жінок. Бо без них та цього платинового блондина було би пусто, погодьтеся.
Let it snow: визначити художника за снігом – Любите зиму й чекаєте можливості пограти в сніжки? Казимир Малевич каже: "Так!" А ще розповідає, що зі снігу можна не лише сніговиків ліпити, а й зобразити настрій епохи, виразити душевний біль і пропагувати ідеї супрематизму. Розповідаємо, що таке укійо-е та як відрізнити художників по їхній зимі.
Нам не подобається починати привітання з "З прийдешнім Новим роком!" Тому з днем народження вас, нас, всіх мертвих, живих і ненароджених! (Якщо що, то не ми, а вплив Далі зі світлини нижче). Бажаємо, щоб після свят ви мали кращий вигляд, аніж жінки на картинах Пікассо. І щоб завжди в очах було чітко, а не так, як на полотнах Модільяні. Нехай вам живеться так, як Моне в останні роки життя. Без катаракти, звісно, але з Клемансо. Якщо ви вирішите завести котів, то одразу купіть рушницю, – це радимо не ми, а Гем. Бажаємо зустріти кохання всього свого життя, не зважайте, якщо воно буде косооким чи філософом (або й тим, й тим). Завжди будьте в одній кадровій площині з людьми навіть, якщо спільне між вами лише мертве – близькі і латина. Цілуйтесь під хорошу музику, катайтесь на дахах автівок і, з наркотиками чи без, в дорозі чи в коробці з-під сірників, в довжелезних листах чи присвятах, словом, де і як вам заманеться, відчувайте це життя. З днем народження і з Новим роком!
З претензією на інтелектуальність,
двомісячна команда Пусто.
З претензією на інтелектуальність,
двомісячна команда Пусто.
НЕ екзистенціаліст. НЕ народжений у Франції. НЕ буржуа. Альбер Камю – абсурдист родом із Французького Алжиру з сім’ї сільських робітників. Між театром і футболом завжди обирав останнє. У 44-річному віці отримав Нобелівську премію з літератури. Свою “Чуму” прирівнював до сльозливих жіночих романів. Помер у автокатастрофі.
1913 рік. У Французькому Алжирі з’являється сонячний Альбер Камю. Його батька за рік після народження сина призивають на Першу світову війну. Він помирає. Вихованням та освітою Альбера займається мати – напівглуха, неписьменна, мовчазна покоївка. Домашньої освіти хлопець не має, зате має початкову школу та вдачу на вчителів. Перший пророкує велике майбутнє і переконує матір дозволити синові здобути стипендію в Алжирському ліцеї. Другий, Жан Греньє, прививає любов до філософії, відкриває християнський екзистенціалізм та Ясперса і заохочує до навчання на філософському факультеті Алжирського університету.
Альбер більше грає у футбол, аніж навчається. На нього нарешті дивляться, як на рівного. Бо раніше він був бідняком. Альбер робить великі успіхи, про нього пишуть місцеві газети, на нього чатують сухоти. Коли Камю виповнюється 17, хвороба псує його кар’єру та забирає єдине заняття, яке дозволяє йому почуватися на своєму місці. Альбер рік у лікарні. Кар’єра викладача після випуску з університету йому недоступна через стан здоров’я, тому він перебивається на тимчасовій роботі: приватним вчителем чи вантажником. Багато читає та обожнює Достоєвського. Якось його дядько-різник сказав: читай, можеш гортати сторінки, але роби вигляд, що читаєш. Камю “дочитується” до першої збірки есе “Виворіт та лицьовий бік” (1937), де говорить про здобуття особистістю достоїнства в абсурдному світі.
Альбер очолює Театр праці, де водночас є режисером, актором та автором. Поза цим займається журналістикою. Під час Другої світової війни долучається до французького руху Опору, стає головним редактором підпільної газети “Combat” (з фр. “боротьба”). До цього моменту він встигає двічі одружитись. Один раз розлучитись через наркотики і зради. Другий раз одружитися, бо йому потрібен догляд. Закохатися в актрису Марію Казарес і писати їй листи щодня. Альбер знайомиться із Сартром і вони стають хорошими друзями, але не розуміють, чому їхні імена постійно пишуть поряд у статтях про літературу і філософію. По-перше, Камю – абсурдист, Сартр – екзистенціаліст. По-друге, уся художня література Сартра, за словами Камю, нагадує філософські трактати, тоді як художні твори Альбера ставлять запитання і лише читач вирішує: дає він відповіді сам, чи шукає їх у есе автора. По-третє, Сартр вважав, що оновлення світу не може відбутися без революції та заплямованих кров’ю рук, а Камю у своїй філософії дійшов до того, що ненавидить лише катів у будь-яких виявах. Через третій пункт вони і посварилися на все життя.
У Камю є чотири знакових твори: “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”, “Бунтівна людина” і “Чума”. Вони визначні з багатьох причин, але ми згадаємо про кілька. Наприклад, про “нульовий градус письма”. Лаконічність мови Камю може змагатися з Гемінґвеєвою. Вона створена для того, щоб ілюструвати простоту, прямолінійність і відторгнення абсурдності світу героями. Непростою є природа: її описи завжди сповнені епітетами та теплотою. Адже сам Камю про своє життя казав: “Я був десь на півдорозі між злиднями та сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити нібито все гаразд в історії та під сонцем. Сонце навчило мене, що історія – це не все”. У 1957 році він отримує Нобелівську премію “за значну літературну діяльність, яка з надзвичайною проникливістю висвітлила проблеми людської совісті в нашу епоху”. Камю безпартійний і його ненавидять усі. А він просто за мир. І за це його нагороджують. Альбер не хоче бути масовим, та його “Чуму” розкуповують “як сльозливі жіночі романи”.
“Усе моє життя – історія відкладеного самогубства”.
У 1960 році Альбер помирає у автокатастрофі. У нього знаходять незавершений роман “Перша людина”. Згідно із запискою в рукописі він і має бути незавершеним.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
1913 рік. У Французькому Алжирі з’являється сонячний Альбер Камю. Його батька за рік після народження сина призивають на Першу світову війну. Він помирає. Вихованням та освітою Альбера займається мати – напівглуха, неписьменна, мовчазна покоївка. Домашньої освіти хлопець не має, зате має початкову школу та вдачу на вчителів. Перший пророкує велике майбутнє і переконує матір дозволити синові здобути стипендію в Алжирському ліцеї. Другий, Жан Греньє, прививає любов до філософії, відкриває християнський екзистенціалізм та Ясперса і заохочує до навчання на філософському факультеті Алжирського університету.
Альбер більше грає у футбол, аніж навчається. На нього нарешті дивляться, як на рівного. Бо раніше він був бідняком. Альбер робить великі успіхи, про нього пишуть місцеві газети, на нього чатують сухоти. Коли Камю виповнюється 17, хвороба псує його кар’єру та забирає єдине заняття, яке дозволяє йому почуватися на своєму місці. Альбер рік у лікарні. Кар’єра викладача після випуску з університету йому недоступна через стан здоров’я, тому він перебивається на тимчасовій роботі: приватним вчителем чи вантажником. Багато читає та обожнює Достоєвського. Якось його дядько-різник сказав: читай, можеш гортати сторінки, але роби вигляд, що читаєш. Камю “дочитується” до першої збірки есе “Виворіт та лицьовий бік” (1937), де говорить про здобуття особистістю достоїнства в абсурдному світі.
Альбер очолює Театр праці, де водночас є режисером, актором та автором. Поза цим займається журналістикою. Під час Другої світової війни долучається до французького руху Опору, стає головним редактором підпільної газети “Combat” (з фр. “боротьба”). До цього моменту він встигає двічі одружитись. Один раз розлучитись через наркотики і зради. Другий раз одружитися, бо йому потрібен догляд. Закохатися в актрису Марію Казарес і писати їй листи щодня. Альбер знайомиться із Сартром і вони стають хорошими друзями, але не розуміють, чому їхні імена постійно пишуть поряд у статтях про літературу і філософію. По-перше, Камю – абсурдист, Сартр – екзистенціаліст. По-друге, уся художня література Сартра, за словами Камю, нагадує філософські трактати, тоді як художні твори Альбера ставлять запитання і лише читач вирішує: дає він відповіді сам, чи шукає їх у есе автора. По-третє, Сартр вважав, що оновлення світу не може відбутися без революції та заплямованих кров’ю рук, а Камю у своїй філософії дійшов до того, що ненавидить лише катів у будь-яких виявах. Через третій пункт вони і посварилися на все життя.
У Камю є чотири знакових твори: “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”, “Бунтівна людина” і “Чума”. Вони визначні з багатьох причин, але ми згадаємо про кілька. Наприклад, про “нульовий градус письма”. Лаконічність мови Камю може змагатися з Гемінґвеєвою. Вона створена для того, щоб ілюструвати простоту, прямолінійність і відторгнення абсурдності світу героями. Непростою є природа: її описи завжди сповнені епітетами та теплотою. Адже сам Камю про своє життя казав: “Я був десь на півдорозі між злиднями та сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити нібито все гаразд в історії та під сонцем. Сонце навчило мене, що історія – це не все”. У 1957 році він отримує Нобелівську премію “за значну літературну діяльність, яка з надзвичайною проникливістю висвітлила проблеми людської совісті в нашу епоху”. Камю безпартійний і його ненавидять усі. А він просто за мир. І за це його нагороджують. Альбер не хоче бути масовим, та його “Чуму” розкуповують “як сльозливі жіночі романи”.
“Усе моє життя – історія відкладеного самогубства”.
У 1960 році Альбер помирає у автокатастрофі. У нього знаходять незавершений роман “Перша людина”. Згідно із запискою в рукописі він і має бути незавершеним.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Supremus – найвищий. Супрематизм – “найвищий вид мистецтва”. Супрематизм – це вихід до нуля і поза нуль. Супрематизм не слід пояснювати. Він відкидає поняття “метафори за межами картини” і постає перед нами, як відкрита книга: ось квадрат, ось чорний колір. Ні кроку далі.
Супрематизм – це напрям безпредметного абстрактного живопису, вигаданий Казимиром Малевичем. Перед тим, як дійти до винайдення “істинної форми”, він спробував себе у різних стилях: від фовізму до алогізму. Малевич із колегами-авангардистами писав ескізи футуристичних костюмів для театру і думав, як можна модернізувати застаріле мистецтво. 1913 року серед замальовок з’явився чорно-білий квадрат, який мав замінити у п’єсі сонце. У Казимира Малевича народилася ідея супрематизму. “Новий живописний реалізм кольору, але не неба, гори, птахів чи будь-чого іншого,” – казав художник. Супрематисти відмовилися від сприйняття живопису через призму естетики й метафори та проголосили: треба рухатися до інтелектуалізму й науки. Вони не заперечували і не применшували надбання попередніх ізмів, але вважали, що ці напрямки мають бути лише перехідною ланкою до “найвищого мистецтва”.
“Як Едісон не може повернутися до первісної техніки, так і нове мистецтво не може прийти до Рубенса, Рембрандта і Сезанна”.
Казимир Малевич, “Шлях мистецтва без творчості”
На кожну ідею свій час, і початок ХХ століття був часом абстракції. Площина. Квадрат. Круг. Прямокутник. Пряма лінія. Яскравий колір. Малевич здійснив мистецьку революцію, вперше повністю відгородивши живопис від зображення предмету, залишивши цілковиту геометрію та пласке зображення без прихованих сенсів.
“Я перетворився в нуль форми і вийшов за нуль, до мінус одиниці”.
Казимир Малевич, “Від кубізму до супрематизму”
Найвідоміші картини Казимира Малевича:
“Чорний квадрат”, 1915 – це апофеоз супрематизму. Той самий вихід до мінус одиниці, про який говорив художник. Квадрат – першоформа, початок, пустота. Картина була вперше показана публіці на виставці “0,10”. Десять – кількість учасників. Нуль – улюблене число Малевича. “Квадрат” художник повісив у верхній кут кімнати: місце, де в сільських будинках були ікони. Сміливо, ризиковано та навіть зухвало Малевич умовно оголосив супрематизм новою релігією. Він перетворив виставку на акцію, а картину – на маніфест. “Чорний квадрат” – це перший етап супрематизму, вихід до нуля елементарної форми (на виставці поряд з ним були й круги, й трикутники).
“Супрематизм, безпредметна композиція”, 1915 – супрематія – вищість та переважання над чимось. Ідея Малевича про супрематію кольору була революційною. Він звільнив його від послуговування мотиву чи зображеній формі, зробивши самостійність барви лейтмотивом абстракціонізму загалом. Колір став солістом і перестав асоціюватися з предметом. Така композиція – другий етап супрематизму в творчості Малевича: кількість фігур збільшилася, вони стали багатоформними та складними. Третім етапом став перехід до “білого по білому”, який за ідеєю художника завершив перехід до безпредметності, адже білі фігури “розтанули” на білому полотні. 1918 року він оголосив, що більше не писатиме.
“Спортсмени”, 1931 – Малевич займався викладацькою практикою і теорією мистецтва, однак під кінець життя таки повернувся до живопису. Полотно “Спортсмени” – це приклад неосупрематизму, коли художник знову ввів у свою творчість форми, схожі на людей, але залишив супрематичну манеру та домінування кольору.
#пусто_про_ізми
Супрематизм – це напрям безпредметного абстрактного живопису, вигаданий Казимиром Малевичем. Перед тим, як дійти до винайдення “істинної форми”, він спробував себе у різних стилях: від фовізму до алогізму. Малевич із колегами-авангардистами писав ескізи футуристичних костюмів для театру і думав, як можна модернізувати застаріле мистецтво. 1913 року серед замальовок з’явився чорно-білий квадрат, який мав замінити у п’єсі сонце. У Казимира Малевича народилася ідея супрематизму. “Новий живописний реалізм кольору, але не неба, гори, птахів чи будь-чого іншого,” – казав художник. Супрематисти відмовилися від сприйняття живопису через призму естетики й метафори та проголосили: треба рухатися до інтелектуалізму й науки. Вони не заперечували і не применшували надбання попередніх ізмів, але вважали, що ці напрямки мають бути лише перехідною ланкою до “найвищого мистецтва”.
“Як Едісон не може повернутися до первісної техніки, так і нове мистецтво не може прийти до Рубенса, Рембрандта і Сезанна”.
Казимир Малевич, “Шлях мистецтва без творчості”
На кожну ідею свій час, і початок ХХ століття був часом абстракції. Площина. Квадрат. Круг. Прямокутник. Пряма лінія. Яскравий колір. Малевич здійснив мистецьку революцію, вперше повністю відгородивши живопис від зображення предмету, залишивши цілковиту геометрію та пласке зображення без прихованих сенсів.
“Я перетворився в нуль форми і вийшов за нуль, до мінус одиниці”.
Казимир Малевич, “Від кубізму до супрематизму”
Найвідоміші картини Казимира Малевича:
“Чорний квадрат”, 1915 – це апофеоз супрематизму. Той самий вихід до мінус одиниці, про який говорив художник. Квадрат – першоформа, початок, пустота. Картина була вперше показана публіці на виставці “0,10”. Десять – кількість учасників. Нуль – улюблене число Малевича. “Квадрат” художник повісив у верхній кут кімнати: місце, де в сільських будинках були ікони. Сміливо, ризиковано та навіть зухвало Малевич умовно оголосив супрематизм новою релігією. Він перетворив виставку на акцію, а картину – на маніфест. “Чорний квадрат” – це перший етап супрематизму, вихід до нуля елементарної форми (на виставці поряд з ним були й круги, й трикутники).
“Супрематизм, безпредметна композиція”, 1915 – супрематія – вищість та переважання над чимось. Ідея Малевича про супрематію кольору була революційною. Він звільнив його від послуговування мотиву чи зображеній формі, зробивши самостійність барви лейтмотивом абстракціонізму загалом. Колір став солістом і перестав асоціюватися з предметом. Така композиція – другий етап супрематизму в творчості Малевича: кількість фігур збільшилася, вони стали багатоформними та складними. Третім етапом став перехід до “білого по білому”, який за ідеєю художника завершив перехід до безпредметності, адже білі фігури “розтанули” на білому полотні. 1918 року він оголосив, що більше не писатиме.
“Спортсмени”, 1931 – Малевич займався викладацькою практикою і теорією мистецтва, однак під кінець життя таки повернувся до живопису. Полотно “Спортсмени” – це приклад неосупрематизму, коли художник знову ввів у свою творчість форми, схожі на людей, але залишив супрематичну манеру та домінування кольору.
#пусто_про_ізми