Любите ходити в гори взимку? Осип Турянський – так. Щоправда, його похід був невдалим: 45 тисяч людей загинуло, вони йшли по снігу без взуття, а для того, щоб зігрітися, палили одяг мертвих товаришів. Під час цієї мандрівки Осип дивом вижив. Свої спогади він записав у невелику книгу болю, більш відому як “Поза межами болю”.
Осип Турянський народився 1880 року на Львівщині. Попри те, що його батько був неписьменним теслею і шансів отримати освіту в хлопця було небагато, сільський вчитель помітив його непересічні здібності до навчання, надав матеріальну підтримку та відправив до Львівської української гімназії. Осип вчився на відмінно, підпрацьовував репетитором і мав прекрасні перспективи. Але якось почав відвідувати нелегальні гуртки, захопився забороненою літературою і критикував лекції про релігію і катехізис, за що незабаром його виключили з гімназії. Але Осип не розгубився: написав листа батькові та попросив допомогти. Той прийшов пішки до міста і домовився, щоб його сина відновили.
Здавалося, майбутнє Турянського – врятоване: він закінчив гімназію, вступив до Віденського університету на філософський факультет і почав писати. У 1908 році він опублікував свої перші оповідання. Осип – письменник досвіду і добре писав лише про те, що сам пережив, тому головною темою його текстів було (сюрприз) село. Популярності серед читачів вони не набули. Це й не дивно, адже головний досвід його життя був попереду.
У 1914 році почалася Перша світова війна і письменника відправили на австро-сербський фронт, який через рік прорвала німецька армія. Турянський потрапив у полон до сербів. Вони, відступаючи, повели за собою 60 тисяч полонених через Албанські гори. Через мороз, виснаження і голод 45 тисяч з них – загинуло, проте Осип вижив. Він разом із друзями зупинився, бо не бачив сенсу іти далі. Спочатку вони розпалили багаття з одягу мертвого товариша, але, коли вогонь погас, замерзли. Тіло Турянського, оповите кригою, подавало ознаки життя і сербські лікарі, які йшли позаду, розморозили його у холодній воді. Ці події і стали основою для повісті-поеми “Поза межами болю”.
У 1917 році, коли твір опублікували, Петро Карманський, український поет, у листі до автора писав: “Ваш твір – це наймогутніша з відомих мені картин не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі... Ваш твір викликає вражіння дійсно пережитого, переболілого і списаного кров'ю серця. І змістом (ідейно) і формою він має прикмету новітнього, наскрізь європейського твору, і я певний того, що він здобуде право громадянства у всесвітньому письменстві. Це наймогутніший протест (без протесту) проти останнього європейського злочину, це крик одчаю душі людини, мужа, батька, а рівночасно вислів віри в людину, який Вам вдалося так просто, а рівночасно так могутньо висловити трьома словами «є сонце в життю»”.
Ця коротка повість написана уривчастою мовою про те, що існує за межами болю. Очевидно, нічого, тобто, смерть. І автор достеменно це знає, бо, якщо для Декарта мислити означає існувати, то для нього існувати – це відчувати біль. У передмові Турянський писав: “Бачу, як біль і розпука кладе їм (померлим друзям – прим. ред.) на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття. І я лечу з ними у прірву. Я чудом остався між живими. Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння. І чую голос із того світу. І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер – на вигнанню”.
Осип Турянський став автором одного роману. Його успіх для автора був нищівним: письменник прагнув бути геніальним настільки, що всі подальші спроби письма не просто не дотягували до рівня “Поза межами болю”, але були відверто поганими. Він зробився людиною, яку ніхто не міг зрозуміти, а критики вбачали у його подальшій творчості хворобливість та душевну роздвоєність.
Осип Турянський народився 1880 року на Львівщині. Попри те, що його батько був неписьменним теслею і шансів отримати освіту в хлопця було небагато, сільський вчитель помітив його непересічні здібності до навчання, надав матеріальну підтримку та відправив до Львівської української гімназії. Осип вчився на відмінно, підпрацьовував репетитором і мав прекрасні перспективи. Але якось почав відвідувати нелегальні гуртки, захопився забороненою літературою і критикував лекції про релігію і катехізис, за що незабаром його виключили з гімназії. Але Осип не розгубився: написав листа батькові та попросив допомогти. Той прийшов пішки до міста і домовився, щоб його сина відновили.
Здавалося, майбутнє Турянського – врятоване: він закінчив гімназію, вступив до Віденського університету на філософський факультет і почав писати. У 1908 році він опублікував свої перші оповідання. Осип – письменник досвіду і добре писав лише про те, що сам пережив, тому головною темою його текстів було (сюрприз) село. Популярності серед читачів вони не набули. Це й не дивно, адже головний досвід його життя був попереду.
У 1914 році почалася Перша світова війна і письменника відправили на австро-сербський фронт, який через рік прорвала німецька армія. Турянський потрапив у полон до сербів. Вони, відступаючи, повели за собою 60 тисяч полонених через Албанські гори. Через мороз, виснаження і голод 45 тисяч з них – загинуло, проте Осип вижив. Він разом із друзями зупинився, бо не бачив сенсу іти далі. Спочатку вони розпалили багаття з одягу мертвого товариша, але, коли вогонь погас, замерзли. Тіло Турянського, оповите кригою, подавало ознаки життя і сербські лікарі, які йшли позаду, розморозили його у холодній воді. Ці події і стали основою для повісті-поеми “Поза межами болю”.
У 1917 році, коли твір опублікували, Петро Карманський, український поет, у листі до автора писав: “Ваш твір – це наймогутніша з відомих мені картин не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі... Ваш твір викликає вражіння дійсно пережитого, переболілого і списаного кров'ю серця. І змістом (ідейно) і формою він має прикмету новітнього, наскрізь європейського твору, і я певний того, що він здобуде право громадянства у всесвітньому письменстві. Це наймогутніший протест (без протесту) проти останнього європейського злочину, це крик одчаю душі людини, мужа, батька, а рівночасно вислів віри в людину, який Вам вдалося так просто, а рівночасно так могутньо висловити трьома словами «є сонце в життю»”.
Ця коротка повість написана уривчастою мовою про те, що існує за межами болю. Очевидно, нічого, тобто, смерть. І автор достеменно це знає, бо, якщо для Декарта мислити означає існувати, то для нього існувати – це відчувати біль. У передмові Турянський писав: “Бачу, як біль і розпука кладе їм (померлим друзям – прим. ред.) на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття. І я лечу з ними у прірву. Я чудом остався між живими. Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння. І чую голос із того світу. І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер – на вигнанню”.
Осип Турянський став автором одного роману. Його успіх для автора був нищівним: письменник прагнув бути геніальним настільки, що всі подальші спроби письма не просто не дотягували до рівня “Поза межами болю”, але були відверто поганими. Він зробився людиною, яку ніхто не міг зрозуміти, а критики вбачали у його подальшій творчості хворобливість та душевну роздвоєність.
Хочеться втекти до сонця, гір і тепла. Наприклад, до Вірменії чи Грузії – їсти гранати, співати народні пісні й грітися під східними променями. Втім, якщо летіти туди не варіант, можна переглянути фільми Сергія Параджанова. Він знімав і в Україні, і в Грузії, і у Вірменії і кожну культуру висвітлював так, що став заслуженим артистом усіх цих країн. Розповідаємо, що дивитися, щоб поїхати у кіновідпустку на один вечір. До речі, у суботу 11 травня о 14:00 ми прочитеємо лекцію “Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат” в ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро Університет). Вхід за мінімальним благодійним внеском 30 гривень та реєстрацією: https://forms.gle/8szWsaaXtfuBhbMu9
До Карпат, щоб звільнитися від міської метушні – “Тіні забутих предків”. Ви – Іван. Ходите до церкви в горах, пасете овечок на полонині, закохуєтеся у дзвінкоголосу Марічку й спілкуєтеся із потойбічними силами. Навколо гірська природа: блакитно-смарагдова, туманна, свіжа, яка ніби пульсує місцевим колоритом. “Тіні забутих предків” – це триллер, неоромантична драма та горрор в обгортці гуцульської культури і ода Сергія Параджанова Карпатам. Динамічна зйомка Юрія Іллєнка, пісні й музика, місцеві замість акторів перетворюють фільм на вихор із колориту й містики. Стрічка рухлива, жива, тепла й красива: так вдало поєдналася робота Параджанова, оператора Іллєнка і художника-постановника Якутовича.
До Азейбарджану, щоб закохатися в народну музику – “Ашик-Керіб”. Ви – Ашик. Батько вашої коханої відмовляє вам у шлюбі, оскільки за плечима у вас тільки лютня (музичний інструмент) й трояндові пелюстки. Тому ви вирішуєте ходити країною сім років і або розбагатіти, або померти. Співаєте на весіллях, похоронах, живете в султана, зустрічаєте чарівників і граєте на лютні. А ще їсте гранати, які то червоні, то білі, то чорні. У дитинстві Параджанову матір прочитала твір “Ашик-Керіб” Лермонтова, написаний на основі азейбарджанської народної казки. Через багато років Сергій зняв фільм, який став його улюбленим. Стрічка про любов, мусульманську культуру, пошук та музику. Вона тут усюди: Ашик грає на сазе, голоси за кадром виконують народні пісні, а герої танцюють. Кожен кадр статичний і схожий на картину, де водночас відбувається безліч рухів та дій. Параджанов вибудовує композиції так, що фільм можна ставити на паузу й розглядати килими, одяг, чи вази. Виникає відчуття, наче режисер розказує нам казку: добру й магічну, як йому в дитинстві розповідала матір.
До Грузії, щоб замурувати себе в стіні (або побути наодинці) – “Легенда про Сурамську фортецю”. Ви – Зураб. Колишня вашого батька стала ворожкою і тепер за його гріхи мусите відповідати ви. Ви світловолосий, високий, блакитноокий, як юнак з її пророцтва, що має замурувати себе в Сурамській фортеці. Це фільм, у якому Параджанов величає Грузію та її народ. Розкриває їхню культуру, історію, звичаї і характер. Режисер попри вірменське походження народився в Тбілісі й прожив там левову частину свого життя. Грузія для нього була другою Батьківщиною. “Легенда про Сурамську фортецю” – це погляд на цю країну з боку геніального режисера. Естетичний, сповнений любові й поваги. Бо після перегляду одразу хочеться купити квитки до Тбілісі, танцювати, закохатися в Грузію чи навіть самому стати грузином.
До Вірменії, щоб читати вірші й ловити мить життя – “Колір граната”. Ви – поет Саят-Нова. Народжуєтеся, закохуєтеся, помираєте, пишете надзвичайні вірші й стаєте народним героєм. Проте фільм Параджанова – не біографія. Режисер взяв деякі моменти з його життя й перетворив “Колір граната” на естетично-поетичну медитацію. Під вірші Саят-Нови ми споглядаємо короткі новели, що візуально схожі на вірменські середньовічні фрески. Тут немає діалогів, сюжету й екшену. Зате на тлі читають вірші, кожна сцена сповнена метафорами і нагадує то єгипетський барельєф, то сучасний перформанс. Параджанов любив статичні кадри й казав, що зняв цей фільм з однієї точки на зло Юрію Іллєнку (оператору “Тіней”). “Колір граната” – це телепорт до сюрреалістичної уяви режисера, його погляду на світ, любов, релігію й естетику.
До Карпат, щоб звільнитися від міської метушні – “Тіні забутих предків”. Ви – Іван. Ходите до церкви в горах, пасете овечок на полонині, закохуєтеся у дзвінкоголосу Марічку й спілкуєтеся із потойбічними силами. Навколо гірська природа: блакитно-смарагдова, туманна, свіжа, яка ніби пульсує місцевим колоритом. “Тіні забутих предків” – це триллер, неоромантична драма та горрор в обгортці гуцульської культури і ода Сергія Параджанова Карпатам. Динамічна зйомка Юрія Іллєнка, пісні й музика, місцеві замість акторів перетворюють фільм на вихор із колориту й містики. Стрічка рухлива, жива, тепла й красива: так вдало поєдналася робота Параджанова, оператора Іллєнка і художника-постановника Якутовича.
До Азейбарджану, щоб закохатися в народну музику – “Ашик-Керіб”. Ви – Ашик. Батько вашої коханої відмовляє вам у шлюбі, оскільки за плечима у вас тільки лютня (музичний інструмент) й трояндові пелюстки. Тому ви вирішуєте ходити країною сім років і або розбагатіти, або померти. Співаєте на весіллях, похоронах, живете в султана, зустрічаєте чарівників і граєте на лютні. А ще їсте гранати, які то червоні, то білі, то чорні. У дитинстві Параджанову матір прочитала твір “Ашик-Керіб” Лермонтова, написаний на основі азейбарджанської народної казки. Через багато років Сергій зняв фільм, який став його улюбленим. Стрічка про любов, мусульманську культуру, пошук та музику. Вона тут усюди: Ашик грає на сазе, голоси за кадром виконують народні пісні, а герої танцюють. Кожен кадр статичний і схожий на картину, де водночас відбувається безліч рухів та дій. Параджанов вибудовує композиції так, що фільм можна ставити на паузу й розглядати килими, одяг, чи вази. Виникає відчуття, наче режисер розказує нам казку: добру й магічну, як йому в дитинстві розповідала матір.
До Грузії, щоб замурувати себе в стіні (або побути наодинці) – “Легенда про Сурамську фортецю”. Ви – Зураб. Колишня вашого батька стала ворожкою і тепер за його гріхи мусите відповідати ви. Ви світловолосий, високий, блакитноокий, як юнак з її пророцтва, що має замурувати себе в Сурамській фортеці. Це фільм, у якому Параджанов величає Грузію та її народ. Розкриває їхню культуру, історію, звичаї і характер. Режисер попри вірменське походження народився в Тбілісі й прожив там левову частину свого життя. Грузія для нього була другою Батьківщиною. “Легенда про Сурамську фортецю” – це погляд на цю країну з боку геніального режисера. Естетичний, сповнений любові й поваги. Бо після перегляду одразу хочеться купити квитки до Тбілісі, танцювати, закохатися в Грузію чи навіть самому стати грузином.
До Вірменії, щоб читати вірші й ловити мить життя – “Колір граната”. Ви – поет Саят-Нова. Народжуєтеся, закохуєтеся, помираєте, пишете надзвичайні вірші й стаєте народним героєм. Проте фільм Параджанова – не біографія. Режисер взяв деякі моменти з його життя й перетворив “Колір граната” на естетично-поетичну медитацію. Під вірші Саят-Нови ми споглядаємо короткі новели, що візуально схожі на вірменські середньовічні фрески. Тут немає діалогів, сюжету й екшену. Зате на тлі читають вірші, кожна сцена сповнена метафорами і нагадує то єгипетський барельєф, то сучасний перформанс. Параджанов любив статичні кадри й казав, що зняв цей фільм з однієї точки на зло Юрію Іллєнку (оператору “Тіней”). “Колір граната” – це телепорт до сюрреалістичної уяви режисера, його погляду на світ, любов, релігію й естетику.
Жанна Ебютерн заради Модільяні пожертвувала всім: творчістю, дітьми і життям. А він пив, винаймав квартиру без опалення, і писав дівчину так, що після його смерті за цими картинами полювали паризькі колекціонери. Жанна та Амадео публічно скандалили, разом писали і кохали так, що не могли одне без одного і дня. Розповідаємо, як стати музою, натурницею та майже дружиною художника, на прикладі Жанни Ебютерн.
Вона народилася 1898 року в звичайній паризькій родині. Її тато захоплювався французькою літературою, а на чотири роки старший брат хотів стати художником. Жанна – теж. У 1917 році він ввів її у світ паризької богеми. Деякий час вона була моделлю японського художника Цуґухару Фудзіта, проте зрозуміла, що хоче писати, і вступила до мистецької академії.
Є три версії знайомства Жанни та Амадео: на костюмованому балу, в кав’ярні, куди дівчина приходила із братом, і в академії. Згідно з останньою, Амадео відвідував безкоштовні уроки з малювання з натури разом із Ебютерн.Не звернути увагу на її темне густе волосся із мідним відтінком, бліду шкіру та граційні рухи було важко.
Жанні було всього 19. Вона виросла в релігійній сім’ї, тому батькам про стосунки із 33-річним чоловіком, який пив, курив гашиш і не заробляв нічого не сказала. Просто якось, коли її сім’я перебувала за 200 кілометрів від Парижа, Жанна захотіла повернутися у місто. І, попри збентеженість батьків і Першу світову війну, повернулася. До Модільяні. Амадео тоді мав дуже непевну репутацію і часто змінював жінок. Однак, коли друзі побачили Жанну, одразу зрозуміли – це його майбутня дружина. Леон Інденбаум, приятель Модільяні, згадував: "Пізно вночі його можна було побачити на лавці перед "Ротондою" (заклад, де збиралася богемська тусівка – прим. ред.). Поруч сиділа Жанна Ебютерн, мовчазна, тендітна, любляча, справжня Мадонна поруч зі своїм божеством…”. Вони ніколи офіційно не одружувались, хоча дослідники стверджують, ніби художник хотів це зробити. Мовляв, є записка, де вказано: “Сьогодні, 7-го липня 1919 року, я беру на себе зобов'язання одружитися на мадемуазель Жанні Ебютерн, як тільки прийдуть документи”. Хоча після народження доньки вони жили разом, цього не сталося.
Моді любив писати Жанну і зараз відомо про більше двадцяти її портретів. Після зустрічі з Амадео вона ніколи не позувала для інших, а він – не писав її оголеною. Крім того, Ебютерн також писала. До знайомства з Модільяні вона надихалася митцями школи “Набі” (художнє угрупування на межі XIX i XX століть, для якого характерне верховенство кольору, декоративність форм і м’яка музикальність ритмів). “Певною мірою вона була більш експериментальною, ніж Модільяні. Ви можете побачити вплив Матісса в цьому автопортреті, сміливі сині контури на обличчі і дуже рівне тло. Але найсміливішим є її погляд, що дивиться на глядача. Вона мовби стверджує, що сама по собі художниця” – Валері Гесс, експертка з імпресіонізму та сучасного мистецтва. За кілька місяців до смерті донька Жанни Ебютерн та Амадео Модільяні передала права на творчий спадок матері французькому арт-критику Крістіану Парізо. У 2000 році її роботи представили на виставці Модільяні у Венеції.
Амадео помер у січні 1920 від туберкульозного менінгіту. Наступного дня Жанна, на дев’ятому місяці вагітності, викинулася з вікна. Вона любила сплітати волосся у зачіску, схожу на соняхи, її тіло нагадувало амфору, а очі завжди були без зіниць. Принаймні, на картинах Модільяні. Їй був 21 рік, коли вона померла. Надто мало, щоб отримати визнання як художниці, але достатньо для натурниці і музи.
Вона народилася 1898 року в звичайній паризькій родині. Її тато захоплювався французькою літературою, а на чотири роки старший брат хотів стати художником. Жанна – теж. У 1917 році він ввів її у світ паризької богеми. Деякий час вона була моделлю японського художника Цуґухару Фудзіта, проте зрозуміла, що хоче писати, і вступила до мистецької академії.
Є три версії знайомства Жанни та Амадео: на костюмованому балу, в кав’ярні, куди дівчина приходила із братом, і в академії. Згідно з останньою, Амадео відвідував безкоштовні уроки з малювання з натури разом із Ебютерн.Не звернути увагу на її темне густе волосся із мідним відтінком, бліду шкіру та граційні рухи було важко.
Жанні було всього 19. Вона виросла в релігійній сім’ї, тому батькам про стосунки із 33-річним чоловіком, який пив, курив гашиш і не заробляв нічого не сказала. Просто якось, коли її сім’я перебувала за 200 кілометрів від Парижа, Жанна захотіла повернутися у місто. І, попри збентеженість батьків і Першу світову війну, повернулася. До Модільяні. Амадео тоді мав дуже непевну репутацію і часто змінював жінок. Однак, коли друзі побачили Жанну, одразу зрозуміли – це його майбутня дружина. Леон Інденбаум, приятель Модільяні, згадував: "Пізно вночі його можна було побачити на лавці перед "Ротондою" (заклад, де збиралася богемська тусівка – прим. ред.). Поруч сиділа Жанна Ебютерн, мовчазна, тендітна, любляча, справжня Мадонна поруч зі своїм божеством…”. Вони ніколи офіційно не одружувались, хоча дослідники стверджують, ніби художник хотів це зробити. Мовляв, є записка, де вказано: “Сьогодні, 7-го липня 1919 року, я беру на себе зобов'язання одружитися на мадемуазель Жанні Ебютерн, як тільки прийдуть документи”. Хоча після народження доньки вони жили разом, цього не сталося.
Моді любив писати Жанну і зараз відомо про більше двадцяти її портретів. Після зустрічі з Амадео вона ніколи не позувала для інших, а він – не писав її оголеною. Крім того, Ебютерн також писала. До знайомства з Модільяні вона надихалася митцями школи “Набі” (художнє угрупування на межі XIX i XX століть, для якого характерне верховенство кольору, декоративність форм і м’яка музикальність ритмів). “Певною мірою вона була більш експериментальною, ніж Модільяні. Ви можете побачити вплив Матісса в цьому автопортреті, сміливі сині контури на обличчі і дуже рівне тло. Але найсміливішим є її погляд, що дивиться на глядача. Вона мовби стверджує, що сама по собі художниця” – Валері Гесс, експертка з імпресіонізму та сучасного мистецтва. За кілька місяців до смерті донька Жанни Ебютерн та Амадео Модільяні передала права на творчий спадок матері французькому арт-критику Крістіану Парізо. У 2000 році її роботи представили на виставці Модільяні у Венеції.
Амадео помер у січні 1920 від туберкульозного менінгіту. Наступного дня Жанна, на дев’ятому місяці вагітності, викинулася з вікна. Вона любила сплітати волосся у зачіску, схожу на соняхи, її тіло нагадувало амфору, а очі завжди були без зіниць. Принаймні, на картинах Модільяні. Їй був 21 рік, коли вона померла. Надто мало, щоб отримати визнання як художниці, але достатньо для натурниці і музи.
Ваші пости в Інстаграмі не читають, з літерами ви не дружите, а чергове есе – каторга? Не хвилюйтеся, Ернест Гемінґвей знає, як потоваришувати з текстами, життєвими історіями і стати письменником (чи, принаймні, навчитися писати пости в соцмережі).
1. Йдіть у журналістику. Навіть, якщо нічого в ній не тямите й перед тим ваші тексти хвалила лише вчителька і бабуся. Пишіть лаконічно, чітко й дотримуйтеся кількох простих правил Гема.
2. Знайомтеся з іншими культурами. Ходіть на кориду (і водіть туди свою дружину, якщо хочете сина) чи готуйте страви з голубів у Парижі. Можливо, турагенції не запропонують путівки одразу на іспанську революцію чи війну в Італії, але ви завжди можете випити місцевого вина, поспілкуватися з жителями й романтизувати їх у своєму тексті.
3. Перетворіть життя на театр і пишіть у всіх книгах про себе. Словом, живіть так само геніально, як творите. Кличте передових європейських митців на бокс-поєдинок, пийте смачне сухе мартіні на Кубі та заводьте романи із медсестрами чи палкими журналістками. Якщо у стосунках буде надто багато проблем, ви завжди можете жити з шістдесятьма котиками, що грітимуть вам ноги, доки сидітимете за друкарською машинкою (себто ноутбуком).
4. Вивчайте мови. Якщо не знатимете, що написати, просто додайте фразу французькою чи італійською. А перш ніж записуватися на курси до Institut Francais, Goethe Institut чи Green Forest, прислухайтеся до порад Ернеста.
5. Знайдіть собі редактора, який виправлятиме ваші тексти, знайомитиме вас зі столичними інфлюенсерами та поїтиме вдома чаєм. У Гемінґвея була Гертруда Стайн, у нас – Марія, а далі вибір за вами.
Якщо ви підозріло ставитеся до посилань у тексті, ось перелік наших статей про Ернеста Гемінґвея: Пиши, скорочуй від Ернеста Гемінґвея;
Естетика вбивства биків або любов до кориди по-вегетаріанськи;
Париж очима Ернеста Гемінґвея;
По кому подзвін? За Республіку, комуністів і хмарне небо;
Addio, Італіє! Перша світова війна, самотні медсестри та Гемінґвей;
Travel-поради від Ернеста Гемінґвея. Як знайомитися з Іспанією;
5 слів про Ернеста Гемінґвея;
Як вийти заміж за американця;
Некорисні поради Ернеста Гемінґвея з вивчення іноземних мов;
Гертруда Стайн: дикі звірі або де шукати втрачене покоління.
1. Йдіть у журналістику. Навіть, якщо нічого в ній не тямите й перед тим ваші тексти хвалила лише вчителька і бабуся. Пишіть лаконічно, чітко й дотримуйтеся кількох простих правил Гема.
2. Знайомтеся з іншими культурами. Ходіть на кориду (і водіть туди свою дружину, якщо хочете сина) чи готуйте страви з голубів у Парижі. Можливо, турагенції не запропонують путівки одразу на іспанську революцію чи війну в Італії, але ви завжди можете випити місцевого вина, поспілкуватися з жителями й романтизувати їх у своєму тексті.
3. Перетворіть життя на театр і пишіть у всіх книгах про себе. Словом, живіть так само геніально, як творите. Кличте передових європейських митців на бокс-поєдинок, пийте смачне сухе мартіні на Кубі та заводьте романи із медсестрами чи палкими журналістками. Якщо у стосунках буде надто багато проблем, ви завжди можете жити з шістдесятьма котиками, що грітимуть вам ноги, доки сидітимете за друкарською машинкою (себто ноутбуком).
4. Вивчайте мови. Якщо не знатимете, що написати, просто додайте фразу французькою чи італійською. А перш ніж записуватися на курси до Institut Francais, Goethe Institut чи Green Forest, прислухайтеся до порад Ернеста.
5. Знайдіть собі редактора, який виправлятиме ваші тексти, знайомитиме вас зі столичними інфлюенсерами та поїтиме вдома чаєм. У Гемінґвея була Гертруда Стайн, у нас – Марія, а далі вибір за вами.
Якщо ви підозріло ставитеся до посилань у тексті, ось перелік наших статей про Ернеста Гемінґвея: Пиши, скорочуй від Ернеста Гемінґвея;
Естетика вбивства биків або любов до кориди по-вегетаріанськи;
Париж очима Ернеста Гемінґвея;
По кому подзвін? За Республіку, комуністів і хмарне небо;
Addio, Італіє! Перша світова війна, самотні медсестри та Гемінґвей;
Travel-поради від Ернеста Гемінґвея. Як знайомитися з Іспанією;
5 слів про Ернеста Гемінґвея;
Як вийти заміж за американця;
Некорисні поради Ернеста Гемінґвея з вивчення іноземних мов;
Гертруда Стайн: дикі звірі або де шукати втрачене покоління.
Вважаєте себе напрочуд оригінальними та підкорюєте інших розповідями про Французьку нову хвилю? Будьмо чесними – це вже нікого не дивує. Потрібно розширити географію знань кінематографу та поговорити про, скажімо, Гонконг. І так, там теж була Нова хвиля.
Гонконгська нова хвиля – загальний термін, що застосовується до творчості групи молодих гонконгських кінорежисерів кінця 1970-80-х років. Найвідоміші серед них: Цуй Харк, Енн Хуей, Патрік Там, Їм Хо і Аллен Фон.
Кінематограф Гонконгу є однією з провідних жанрових шкіл в сучасному кіно. Американські кінознавці кажуть, що «Скажені пси», «Місія: нездійсненна», «Матриця», «Убити Білла», «Люди Х», «Людина-павук» і багато інших голлівудських картин зроблені під впливом гонконгських стрічок або режисерів.
Культура ж самого Гонконгу, спеціального адміністративного району КНР – це синтез американського, європейського, китайського і японського впливів, а його мешканці ідентифікують себе насамперед з містом, а не з етносом чи релігією.
Виникнення
На початку 70-х група молодих співробітників телебачення вирушила на навчання до кіношкіл Англії, США і Канади. Серед них: Цуй Харк, Патрік Там, Енн Хой, Аллен Фон, Ронні Ю та інші майбутні класики гонконгського кіно. Майже всі вони – вихідці з середнього класу, які не були у соціалістичній частині Китаю, і, очевидно, не дуже туди хотіли. Їхній кінематограф вирізняється уникненням жорсткої цензури.
Потрапивши на захід в часи сексуальної революції, політичних скандалів і стрімких суспільних змін, гонконгці вивчали історію і теорію кінематографу, дивилися визначні фільми: «Опівнічний ковбой», «Розмова», «Французький зв'язковий», «Злі вулиці» і «Таксист» і розуміли, що могли б зняти будь-який з них у Гонконгу та на його кіностудіях. Перебування на Заході допомогло їм позбутися залишків ізоляціонізму класичної китайської культури.
Чим режисери Нової хвилі відрізняються від інших?
Повернувшись в середині 70-х років на батьківщину, вони дебютували в ігровому кіно зі стрічками на кантонському діалекті, відкинувши канони однотипних кунгфу-бойовиків і гламурних мелодрам для середнього класу. Їхні кадри були невідшліфовані і хаотичні, як сам Гонконг, а картини, які перенасичені провокаційними сценами насильства і сексу, вражали енергією, драйвом і розкутістю фантазії.
«Ми знімаємо про Гонконг і для жителів Гонконгу»
Отже, на хвилі стрімкого розширення меж дозволеного в світовому кінематографі у Гонконгу зародився жанр еротичного кіно з особливим урбаністичним гонконгським колоритом – феньюе. На відміну від західних країн, тут еротика розвивалася не окремо від інших жанрів, як щось сороміцьке, а як частина мейнстріму, що перетинається з жанрами бойових мистецтв або комедії. Як це вдалося? Пропонуємо перевірити за переглядом бойовика “Метелики-вбивці” Цуй Харка, який входить в 100 найкращих китайських фільмів за версією Гонконгської кінопремії, романтичної кримінальної кінострічки “Світле майбутнє” Джона Ву чи класики артхаусу “Дикі дні” Вонг Карвая.
#пусто_про_кіно
Гонконгська нова хвиля – загальний термін, що застосовується до творчості групи молодих гонконгських кінорежисерів кінця 1970-80-х років. Найвідоміші серед них: Цуй Харк, Енн Хуей, Патрік Там, Їм Хо і Аллен Фон.
Кінематограф Гонконгу є однією з провідних жанрових шкіл в сучасному кіно. Американські кінознавці кажуть, що «Скажені пси», «Місія: нездійсненна», «Матриця», «Убити Білла», «Люди Х», «Людина-павук» і багато інших голлівудських картин зроблені під впливом гонконгських стрічок або режисерів.
Культура ж самого Гонконгу, спеціального адміністративного району КНР – це синтез американського, європейського, китайського і японського впливів, а його мешканці ідентифікують себе насамперед з містом, а не з етносом чи релігією.
Виникнення
На початку 70-х група молодих співробітників телебачення вирушила на навчання до кіношкіл Англії, США і Канади. Серед них: Цуй Харк, Патрік Там, Енн Хой, Аллен Фон, Ронні Ю та інші майбутні класики гонконгського кіно. Майже всі вони – вихідці з середнього класу, які не були у соціалістичній частині Китаю, і, очевидно, не дуже туди хотіли. Їхній кінематограф вирізняється уникненням жорсткої цензури.
Потрапивши на захід в часи сексуальної революції, політичних скандалів і стрімких суспільних змін, гонконгці вивчали історію і теорію кінематографу, дивилися визначні фільми: «Опівнічний ковбой», «Розмова», «Французький зв'язковий», «Злі вулиці» і «Таксист» і розуміли, що могли б зняти будь-який з них у Гонконгу та на його кіностудіях. Перебування на Заході допомогло їм позбутися залишків ізоляціонізму класичної китайської культури.
Чим режисери Нової хвилі відрізняються від інших?
Повернувшись в середині 70-х років на батьківщину, вони дебютували в ігровому кіно зі стрічками на кантонському діалекті, відкинувши канони однотипних кунгфу-бойовиків і гламурних мелодрам для середнього класу. Їхні кадри були невідшліфовані і хаотичні, як сам Гонконг, а картини, які перенасичені провокаційними сценами насильства і сексу, вражали енергією, драйвом і розкутістю фантазії.
«Ми знімаємо про Гонконг і для жителів Гонконгу»
Отже, на хвилі стрімкого розширення меж дозволеного в світовому кінематографі у Гонконгу зародився жанр еротичного кіно з особливим урбаністичним гонконгським колоритом – феньюе. На відміну від західних країн, тут еротика розвивалася не окремо від інших жанрів, як щось сороміцьке, а як частина мейнстріму, що перетинається з жанрами бойових мистецтв або комедії. Як це вдалося? Пропонуємо перевірити за переглядом бойовика “Метелики-вбивці” Цуй Харка, який входить в 100 найкращих китайських фільмів за версією Гонконгської кінопремії, романтичної кримінальної кінострічки “Світле майбутнє” Джона Ву чи класики артхаусу “Дикі дні” Вонг Карвая.
#пусто_про_кіно
Джон Стейнбек народився в Каліфорнії, але до його дому не сягали звуки вечірок на Західному узбережжі. Він виріс серед полів, фруктових садів і ранчо. Маленьким грався у хованки в бур’янах, слухав розповіді дідуся про колонізаторів і дивився, як клеймують худобу й об’їжджають диких коней. Грози він перечікував на горищі серед книжок і думав про їхніх попередніх власників, які вже виросли й, мабуть, забули, як це: чути гуркіт грому, стукіт крапель по карнизу й уявляти пригоди Гекльберрі Фіна, Айвенго чи короля Артура. Натхненний прочитаним, Джон пообіцяв собі стати письменником. Розповідаємо, як йому це вдалося в житті та на прикладі повісті “Про мишей і людей” зокрема.
Закінчивши школу, Джон вступив на журналістику до Стенфордського університету, але не провчився там і року: хлопця кликали дорога, вечори в генделиках, різноробочі й дух провінції. Якось сусід Стейнбека по кімнаті побачив на ліжку записку: “Поїхав до Китаю. Джон”. Далі ніж Сан-Франциско він, звичайно, не виїхав, але й до навчання не повернувся. Натомість, Джон подорожував штатами, постійно змінював роботу, потерпав від злиднів, закохався, підхопив соціалістичні ідеї й натхнення.
Під час мандрівки Стейнбек побачив поневіряння фермерів Середнього Заходу, яких вижили з рідних земель, та перетворення угідь на посушливі пустелі. Люди працювали 15 годин на добу, витримуючи конкуренцію з дешевою працею іммігрантів, а митарства, голод і бідність загрожували ідеї американської свободи. Тоді письменник знайшов тих, чию історію хоче розповідати – заручників становища, які намагаються жити, любити і “без надії таки сподіватись”.
Після успіху роману “Квартал Тортілья-Флет” Стейнбек в 1937 році публікує невелику повість “Про мишей і людей”, обігравши в назві вірш Роберта Бернса: “I мишачих, і людських мрій немало гине, і потім смутків темних рій услід їм лине”.
Головні герої повісті, Джордж і Ленні, абсолютно різні. Перший – рухливий, підтягнутий, з суворими гострими очима; інший – велетенський чолов’яга з невиразним обличчям і дитячим розгубленим поглядом. Вони покинули колишнє ранчо й тепер прямують до нового місця роботи, а дорогою мріють про власну ферму, город і кроликів. Останньому особливо радіє Ленні, бо він любить все приємне на дотик і попри кремезний вигляд, чоловік у душі немов маля. Коли вони прийшли на нове ранчо, все налагодилося і їхня мрія про власний шмат землі наблизилась до реальності. Втім, все зруйнував трагічний випадок.
Дружба головних героїв неоднозначна: Джордж постійно цькує Ленні, а той погрожує піти жити в печеру. Проте кожен готовий вбити заради іншого, бо людям завжди потрібні люди. Ті, хто всоте розмовлятиме про щасливе майбутнє разом, навіть якщо воно не настане.
Стейнбек показує фізично та морально скалічених людей не покидьками, відлюдниками чи побічним ефектом прогресу, а особистостями з переживаннями, мріями й надіями. Письменник у кожному бачив Всесвіт, поки загальнонаціональні страждання ставили життя людини на один щабель з мишачим. Як у Бернса, щоб один був ситий, інший повинен голодувати. Така правда сподобалась не всім, і повість сприйняли неоднозначно: Стейнбека звинувачували в образливій лексиці, пропаганді евтаназії, антикапіталізмі та расизмі. Тому "Про мишей і людей" потрапила до списку найчастіше заборонених книг.
Повість легка й швидко читається, проте довго не відпускає. У роті залишається металевий присмак крові, обличчя пече від сонця й вітру, а очі сльозяться від споглядання за горизонт.
Закінчивши школу, Джон вступив на журналістику до Стенфордського університету, але не провчився там і року: хлопця кликали дорога, вечори в генделиках, різноробочі й дух провінції. Якось сусід Стейнбека по кімнаті побачив на ліжку записку: “Поїхав до Китаю. Джон”. Далі ніж Сан-Франциско він, звичайно, не виїхав, але й до навчання не повернувся. Натомість, Джон подорожував штатами, постійно змінював роботу, потерпав від злиднів, закохався, підхопив соціалістичні ідеї й натхнення.
Під час мандрівки Стейнбек побачив поневіряння фермерів Середнього Заходу, яких вижили з рідних земель, та перетворення угідь на посушливі пустелі. Люди працювали 15 годин на добу, витримуючи конкуренцію з дешевою працею іммігрантів, а митарства, голод і бідність загрожували ідеї американської свободи. Тоді письменник знайшов тих, чию історію хоче розповідати – заручників становища, які намагаються жити, любити і “без надії таки сподіватись”.
Після успіху роману “Квартал Тортілья-Флет” Стейнбек в 1937 році публікує невелику повість “Про мишей і людей”, обігравши в назві вірш Роберта Бернса: “I мишачих, і людських мрій немало гине, і потім смутків темних рій услід їм лине”.
Головні герої повісті, Джордж і Ленні, абсолютно різні. Перший – рухливий, підтягнутий, з суворими гострими очима; інший – велетенський чолов’яга з невиразним обличчям і дитячим розгубленим поглядом. Вони покинули колишнє ранчо й тепер прямують до нового місця роботи, а дорогою мріють про власну ферму, город і кроликів. Останньому особливо радіє Ленні, бо він любить все приємне на дотик і попри кремезний вигляд, чоловік у душі немов маля. Коли вони прийшли на нове ранчо, все налагодилося і їхня мрія про власний шмат землі наблизилась до реальності. Втім, все зруйнував трагічний випадок.
Дружба головних героїв неоднозначна: Джордж постійно цькує Ленні, а той погрожує піти жити в печеру. Проте кожен готовий вбити заради іншого, бо людям завжди потрібні люди. Ті, хто всоте розмовлятиме про щасливе майбутнє разом, навіть якщо воно не настане.
Стейнбек показує фізично та морально скалічених людей не покидьками, відлюдниками чи побічним ефектом прогресу, а особистостями з переживаннями, мріями й надіями. Письменник у кожному бачив Всесвіт, поки загальнонаціональні страждання ставили життя людини на один щабель з мишачим. Як у Бернса, щоб один був ситий, інший повинен голодувати. Така правда сподобалась не всім, і повість сприйняли неоднозначно: Стейнбека звинувачували в образливій лексиці, пропаганді евтаназії, антикапіталізмі та расизмі. Тому "Про мишей і людей" потрапила до списку найчастіше заборонених книг.
Повість легка й швидко читається, проте довго не відпускає. У роті залишається металевий присмак крові, обличчя пече від сонця й вітру, а очі сльозяться від споглядання за горизонт.
Звикли застосовувати епітет “концептуальний” до фотографій в інстаграмі? Ранкові #пусто_про_ізми розкажуть, як знаходити натхнення у стільцях, де виставляти порожні листки й чому концептуалізм – це не про кожну гарну світлину в стрічці.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.
Як американський нуар неможливо уявити без харизми Гері Купера чи Марлен Дітріх, так українське поетичне кіно немислиме без Івана Миколайчука, геніального актора, сценариста та режисера. А ще людини, яка хотіла вкрасти ковбасу в кота. Кажуть, до нього в гримерку прийшов Бельмондо, щоб висловити захоплення акторською грою, а жінки в листах пропонували віддатися після “Тіней забутих предків”. Розповідаємо, як Іван Миколайчук став секс-, нац- і кіно- символом.
Іван був четвертою дитиною з десятьох у сім’ї. Ні, вони не повторили долю Палійчуків з “Тіней” і вижили. Миколайчуки мешкали в селі Чортория Чернівецької області. Оскільки вдома Івану було тісно й гамірно, він постійно звідти втікав. Наприклад, грати літніх людей у сільському театрі. Бо у 12, коли Іван виконав свою першу роль – діда – інших амплуа йому не створювали. Миколайчук грав на скрипці, цимбалах і дримбі, тому вступив до Чернівецького музичного училища. Після закінчення навчався в театральній студії Чернівецького театру. Там зустрів молоду співачку Марію Карп’юк. Миколайчук мешкав із нею на одній вулиці, пив із її батьком коньяк та допомагав сім’ї мити посуд. Іван так закохався у Марію, що при першій ж зустрічі з матір’ю назвав її “мамо”. Дівчина не опиралася– 1962 року вона стала Марією Миколайчук.
Іван мріяв стати кіноактором, тому подружжя переїхало до Києва, де він вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Миколайчук дебютував у курсовій роботі Леоніда Осики “Двоє”, але справжнє визнання отримав після стрічки “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Хоча спочатку у головній ролі режисер бачив іншого актора, а Іван не підходив через зовнішність. Сергій взагалі пішов із кастингу та залишив Миколайчука з оператором Юрієм Іллєнком. Незабаром той прибіг до Параджанова захоплений і задиханий: “Сергію Йосиповичу, це щось неймовірне!” Акторська гра Миколайчука так вразила оператора, що він наполіг на його участі в фільмі. Параджанов про це анітрохи не шкодував і все життя називав Івана генієм. Після прем’єри “Тіней” на Миколайчука звалилася несподівана слава й увага жінок. Вони писали йому численні листи, переконували, що набагато кращі за його дружину, пропонували віддатися і навіть приходили скандувати “Іване!” під вікнами його квартири. Марія лише сміялася з цього й казала, що чоловік ніколи не змушував її ревнувати. Він загалом був дуже чуйним і добрим: кілька разів відмовлявся від трикімнатної квартири в черзі на користь друзів, тому 10 років подружжя жило в однокімнатній. Так само віддав приятелю-актору чергу на авто (щоправда, той потім підвозив Миколайчуків за потреби).
Іванову акторську гру вважають унікальною. У кіно він був багатоликим, багатоманітним, універсальним актором: однаково талановито грав гуцула Івана, максималіста комісара Громова і філософа-трунаря Фабіана. До роботи Іван готувався ретельно: перед зйомками фільму “Бур’ян”, де він виконував роль бійця Червоної Армії після війни, щоб мати виснажений вигляд, голодував і пив лише соки. Одного разу вдома побачив, як котові кинули шматок ковбаси й згодом зізнався, що хотів її поцупити, але не зміг, “бо це гріх”. Миколайчука звинувачували у націоналізмі після стрічок “Анничка” й “Білий птах з чорною ознакою”, занесли до списку “неблагонадійних”, забороняли зніматися, писати сценарії. Мовляв, його роботи надто сповнені “українським духом”. У цей час в Івана була важка депресія: без роботи він почувався мізерним. Навіть почав писати казки “Небилиці про Івана”. Зрештою, у віці 46 років Миколайчук помер від раку. Перед цим зіграв у стрічці “На вістрі меча”, щоб заробити гроші й вивезти сім’ю з Києва після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Щоб переконатися в майстерності Миколайчука, радимо переглянути: режисерський дебют “Вавилон ХХ” – романтичну мозаїку з філософії, народної музики, побуту й історії; “Білий птах з чорною ознакою” – поетично-трагічний фільм Юрія Іллєнка, де Іван був сценаристом та актором; “Захар Беркут” – етносимволічну кіноновелу Леоніда Осики за твором Івана Франка, де Миколайчук зіграв роль Любомира.
#пусто_про_автора
Іван був четвертою дитиною з десятьох у сім’ї. Ні, вони не повторили долю Палійчуків з “Тіней” і вижили. Миколайчуки мешкали в селі Чортория Чернівецької області. Оскільки вдома Івану було тісно й гамірно, він постійно звідти втікав. Наприклад, грати літніх людей у сільському театрі. Бо у 12, коли Іван виконав свою першу роль – діда – інших амплуа йому не створювали. Миколайчук грав на скрипці, цимбалах і дримбі, тому вступив до Чернівецького музичного училища. Після закінчення навчався в театральній студії Чернівецького театру. Там зустрів молоду співачку Марію Карп’юк. Миколайчук мешкав із нею на одній вулиці, пив із її батьком коньяк та допомагав сім’ї мити посуд. Іван так закохався у Марію, що при першій ж зустрічі з матір’ю назвав її “мамо”. Дівчина не опиралася– 1962 року вона стала Марією Миколайчук.
Іван мріяв стати кіноактором, тому подружжя переїхало до Києва, де він вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Миколайчук дебютував у курсовій роботі Леоніда Осики “Двоє”, але справжнє визнання отримав після стрічки “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Хоча спочатку у головній ролі режисер бачив іншого актора, а Іван не підходив через зовнішність. Сергій взагалі пішов із кастингу та залишив Миколайчука з оператором Юрієм Іллєнком. Незабаром той прибіг до Параджанова захоплений і задиханий: “Сергію Йосиповичу, це щось неймовірне!” Акторська гра Миколайчука так вразила оператора, що він наполіг на його участі в фільмі. Параджанов про це анітрохи не шкодував і все життя називав Івана генієм. Після прем’єри “Тіней” на Миколайчука звалилася несподівана слава й увага жінок. Вони писали йому численні листи, переконували, що набагато кращі за його дружину, пропонували віддатися і навіть приходили скандувати “Іване!” під вікнами його квартири. Марія лише сміялася з цього й казала, що чоловік ніколи не змушував її ревнувати. Він загалом був дуже чуйним і добрим: кілька разів відмовлявся від трикімнатної квартири в черзі на користь друзів, тому 10 років подружжя жило в однокімнатній. Так само віддав приятелю-актору чергу на авто (щоправда, той потім підвозив Миколайчуків за потреби).
Іванову акторську гру вважають унікальною. У кіно він був багатоликим, багатоманітним, універсальним актором: однаково талановито грав гуцула Івана, максималіста комісара Громова і філософа-трунаря Фабіана. До роботи Іван готувався ретельно: перед зйомками фільму “Бур’ян”, де він виконував роль бійця Червоної Армії після війни, щоб мати виснажений вигляд, голодував і пив лише соки. Одного разу вдома побачив, як котові кинули шматок ковбаси й згодом зізнався, що хотів її поцупити, але не зміг, “бо це гріх”. Миколайчука звинувачували у націоналізмі після стрічок “Анничка” й “Білий птах з чорною ознакою”, занесли до списку “неблагонадійних”, забороняли зніматися, писати сценарії. Мовляв, його роботи надто сповнені “українським духом”. У цей час в Івана була важка депресія: без роботи він почувався мізерним. Навіть почав писати казки “Небилиці про Івана”. Зрештою, у віці 46 років Миколайчук помер від раку. Перед цим зіграв у стрічці “На вістрі меча”, щоб заробити гроші й вивезти сім’ю з Києва після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Щоб переконатися в майстерності Миколайчука, радимо переглянути: режисерський дебют “Вавилон ХХ” – романтичну мозаїку з філософії, народної музики, побуту й історії; “Білий птах з чорною ознакою” – поетично-трагічний фільм Юрія Іллєнка, де Іван був сценаристом та актором; “Захар Беркут” – етносимволічну кіноновелу Леоніда Осики за твором Івана Франка, де Миколайчук зіграв роль Любомира.
#пусто_про_автора
Доки передсесійна тривога сторожить за рогом, пропонуємо насолоджуватися першими ознаками літа. Гуляти Києвом Сергія Параджанова, шукати тропічний рай із Полем Гогеном, вигадувати португальських особистостей, писати довгошиїх дівчат у легкому одязі з Модільяні чи обирати, які книги екзистенціалістів візьмете з собою у відпустку (або просто читатимете в метро). 5 матеріалів на Пусто розкажуть що, як і куди.
Фернандо Пессоа: чоловік, якого ніколи не було – Ви теж мріяли про інакше життя десь на Беверлі Гілз, Монмартрі чи в спокійному Каневі? Де ваше неіснуюче alter ego було б щасливим, красивим, просто ідеальним. Якщо так, хапайте до рук ноутбук і створіть кожній своїй невтіленій особистості літературний стиль, пишіть вірші та матеріали в журнали під різними іменами. Словом, беріть приклад із Фернандо Пессоа, португальського письменника (на кшталт нашого Шевченка), який створив собі 136 особистостей, сам серед них загубився і не загримів до психічної лікарні з шизофренією. Розповідаємо, як.
Київ очима Параджанова – Холодно, сіро, дощить. Якщо вам вже набридли мокрі вулиці Києва та хочеться чогось нового світлого і яскравого, cherchez la mule. Тобто, шукайте віслюка. І жінку. Точніше, сімнадцятирічну золотоволосу школярку. Сплітайте їй байки про столицю, щоб закохати в себе, знайомте з режисерами та шукайте полотна Катерини Білокур у дворах. А потім – впускайте гостей у вашу спільну квартиру цілодобово. Вуа-ля! Ви на крок ближче до того, щоб бачити це місто, як Сергій Параджанов. Про дім навпроти цирку, режисуру побуту та Київ з іншої точки зору.
Поль Гоген у пошуках втраченого раю – Як далеко ви готові піти за мрією? Поль Гоген ладен був переплисти океан, щоб спостерігати полінезійські заходи сонця й "вільно класти синю фарбу до червоної". Він вирощував на Таїті соняшники, двічі одружився з 13-річними дівчатками, щоб не вмерти зголоду, й просив у друзів гроші краще за Моне. Про художника, який зображав себе з німбом і шукав втрачений рай.
Писати, як Модільяні – Якщо раптом, гуляючи Монпарнасом, ви побачите, що десь бракує каміння, то шукайте його на експозиціях Амадео Модільяні. Художник “позичав” його із будівельних майданчиків для своїх скульптур, які надихнули його на створення особливого стилю. Моді не писав пейзажів, зінниць і коротких ший. А ще захоплювався єгипетськими масками, казав, що Пікассо слід нормально вдягатися, а Ренуару – навчитися жартувати. Про те, як писати, попри розлючених замовників, відсутність грошей і визнання.
Не такий страшний чорт: 5 книжок, щоб потоваришувати з екзистенціалізмом – Саме час почитати, що ми самі винні в тому, що обрали цю роботу/навчання, що в нас болить голова і що надворі спека. Якщо вас лякає/відштовхує/приваблює екзистенціалізм, час із ним знайомитись. Його літературні здобутки підійдуть і соціопатам, які проведуть з книжками всі вихідні, і тим, хто буде сміятися з дотепності Сартра в метро у дорозі до друзів. Розповідаємо, чому і як дружити з екзистенціалізмом та в які боки дивляться очі Сартра (спойлер: у різні).
Фернандо Пессоа: чоловік, якого ніколи не було – Ви теж мріяли про інакше життя десь на Беверлі Гілз, Монмартрі чи в спокійному Каневі? Де ваше неіснуюче alter ego було б щасливим, красивим, просто ідеальним. Якщо так, хапайте до рук ноутбук і створіть кожній своїй невтіленій особистості літературний стиль, пишіть вірші та матеріали в журнали під різними іменами. Словом, беріть приклад із Фернандо Пессоа, португальського письменника (на кшталт нашого Шевченка), який створив собі 136 особистостей, сам серед них загубився і не загримів до психічної лікарні з шизофренією. Розповідаємо, як.
Київ очима Параджанова – Холодно, сіро, дощить. Якщо вам вже набридли мокрі вулиці Києва та хочеться чогось нового світлого і яскравого, cherchez la mule. Тобто, шукайте віслюка. І жінку. Точніше, сімнадцятирічну золотоволосу школярку. Сплітайте їй байки про столицю, щоб закохати в себе, знайомте з режисерами та шукайте полотна Катерини Білокур у дворах. А потім – впускайте гостей у вашу спільну квартиру цілодобово. Вуа-ля! Ви на крок ближче до того, щоб бачити це місто, як Сергій Параджанов. Про дім навпроти цирку, режисуру побуту та Київ з іншої точки зору.
Поль Гоген у пошуках втраченого раю – Як далеко ви готові піти за мрією? Поль Гоген ладен був переплисти океан, щоб спостерігати полінезійські заходи сонця й "вільно класти синю фарбу до червоної". Він вирощував на Таїті соняшники, двічі одружився з 13-річними дівчатками, щоб не вмерти зголоду, й просив у друзів гроші краще за Моне. Про художника, який зображав себе з німбом і шукав втрачений рай.
Писати, як Модільяні – Якщо раптом, гуляючи Монпарнасом, ви побачите, що десь бракує каміння, то шукайте його на експозиціях Амадео Модільяні. Художник “позичав” його із будівельних майданчиків для своїх скульптур, які надихнули його на створення особливого стилю. Моді не писав пейзажів, зінниць і коротких ший. А ще захоплювався єгипетськими масками, казав, що Пікассо слід нормально вдягатися, а Ренуару – навчитися жартувати. Про те, як писати, попри розлючених замовників, відсутність грошей і визнання.
Не такий страшний чорт: 5 книжок, щоб потоваришувати з екзистенціалізмом – Саме час почитати, що ми самі винні в тому, що обрали цю роботу/навчання, що в нас болить голова і що надворі спека. Якщо вас лякає/відштовхує/приваблює екзистенціалізм, час із ним знайомитись. Його літературні здобутки підійдуть і соціопатам, які проведуть з книжками всі вихідні, і тим, хто буде сміятися з дотепності Сартра в метро у дорозі до друзів. Розповідаємо, чому і як дружити з екзистенціалізмом та в які боки дивляться очі Сартра (спойлер: у різні).
Це – Інґмар Берґман. Коли режисер пропонував людям співпрацю, їх зазвичай відмовляли від цього, бо той демонічний: привласнює акторів, не дозволяє інтерпретувати й істерить, коли хтось бере його улюблене печиво. На світлині – Інґмар у костюмі для співбесід. Напевне, тільки у такому образі актори підписували з ним контракт. Про те, як зіграти у фільмі Берґмана читайте в спеціальному матеріалі. Янгольського вам тижня і щоб ніхто не крав у вас печиво.
Якщо порнографія здається вам неестетичною, а фото з Instagram-акаунту Osphilia несповна задовільняють вуаєристські інтереси через цензуру та відсутність героя, купуйте квитки на “Полуничку” Лу Жене. Ця мелодрама – чудовий спосіб приємно провести час із друзями чи коханцями, посміятися досхочу та пожалітися на неможливість зробити скріншот витончених рук, сідниць чи грудей на екрані.
Париж, 1895 рік. Жозе-Маріа де Ередіа, поет на межі банкрутства, продає своїх доньок чоловікам. Тобто, видає їх заміж, аби сплатити борги. Тому Жозе-Маріа чхати на кохання доньки Марі до якогось вітряного поета-фотографа П'єра Луїса. Він віддає її за заможного символіста Анрі де Реньє. Той ніколи з нею не кохається і плаче від щастя, коли її доводить до екстазу інший за стіною. Марі ж каже, що на весільних фото вона схожа на мерця, і цілком серйозно стверджує, що запізнюється через коханця. Тільки ніхто їй не вірить. А коханець у неї справді є: той самий П'єр Луїс із портативною камерою Kodak, який вчить її всіх гріхів. Марі просить фотографувати її у позах, “які суперечать нормам моралі”, і кохається з ним щодня. Тут синопсис сюжету мав би закінчитися, бо все зрозуміло: вона красиво фотографується, обожнює ловеласа-поета і не любить свого чоловіка. Але мусимо сказати, що в П'єра ще є коханка з Алжиру, яка звабливо танцює і робить мінет його друзям, а Марі має дивні нахили в родинних стосунках і долю феміністки XIX століття.
“Полуничка” надзвичайно красиве кіно. Тут детально продумані інтер'єри, костюми та зачіски: чоловіки вбрані в монохромних тонах, а жінки – в різнобарвних. Важко не звернути увагу на печальні блакитні відтінки корсету Марі, коли вона сама, чи червоні пристрасні, коли зваблює чоловіків і стає жінкою нового часу. Неможливо оминути й красиве тіло героїні, бо саме з її “фотографій у позах, що суперечать нормам моралі” з'явилася ідея для фільму. Розглядати її кремове витончене тіло приємно. Воно не видається вульгарним, радше естетичним та самопізнавальним. Марі, як метелик, розкривається через еротичну фотографію у самовпевнену незалежну жінку, а ми маємо честь за цим спостерігати.
Головну жіночу роль у фільмі зіграла Ноемі Мерлан, молода Єва Грін Франції ХХІ століття. Її гра зачаровує настільки, що, якби це була стрічка однієї акторки, фільм би не постраждав. Хоча дивитися на спокусливі танці алжирки Зохри, яку зіграла Камелія Джордана, та всіяні сузір'ями з родимок витончені плечі поета-вуаєриста, якого втілив Нільс Шнайдер, теж приємно. Просто рівень гри “уяви, що ти Ріанна” Камелії і “я змушу глядачів співчувати моєму негативному героєві” Нільса, на нашу думку, на кілька рівнів нижче за “я погляну в камеру поглядом, який неможливо описати, але всі все зрозуміють” Ноемі.
Коли у стрічці з чотирма важливими героями добре грає лише одна, то фільм позбувається статусу чарівного. Не грає йому на руку й сюжет: приблизно після години перегляду стає трохи нудно та абсурдно. Стрічка не втрачає своєї дотепності, бо наприкінці, наприклад, виявляється, що чоловіка можна звабити словами “давай я буду твоєю секретаркою”. Але лінії кохання, необґрунтованого інцесту, раптової емансипації та смерті не клеяться між собою. Пробачити режисерці Лу Жене, для якої “Полуничка” – дебют у повнометражному кіно, можемо лише через незвичний для XIX століття електро саундтрек, створений на основі музики друга П'єра Луїса композитора Дебюссі, знайомство з еротичним доробком французького поета та сильною і красивою жінкою Марі, яка, як і все в цьому фільмі, існувала насправді.
Словом, “Полуничка” – це типове французьке кіно, де красиві герої зав'язують між собою три-чотирикутники та чинять багато нераціональних дій, які призводять до ще більш нераціональних поворотів сюжету, і ставлять забагато запитань без відповідей. На щастя, вони настільки незначні, що забудете про них, щойно вийдете з кінозалу. Зате стрункі спини та сідниці, кумедні зваблення і гру Ноемі Мерлан ви пам’ятатиме ще довго. Бо красиво. То чому б і не піти?
#пусто_про_кіно
Париж, 1895 рік. Жозе-Маріа де Ередіа, поет на межі банкрутства, продає своїх доньок чоловікам. Тобто, видає їх заміж, аби сплатити борги. Тому Жозе-Маріа чхати на кохання доньки Марі до якогось вітряного поета-фотографа П'єра Луїса. Він віддає її за заможного символіста Анрі де Реньє. Той ніколи з нею не кохається і плаче від щастя, коли її доводить до екстазу інший за стіною. Марі ж каже, що на весільних фото вона схожа на мерця, і цілком серйозно стверджує, що запізнюється через коханця. Тільки ніхто їй не вірить. А коханець у неї справді є: той самий П'єр Луїс із портативною камерою Kodak, який вчить її всіх гріхів. Марі просить фотографувати її у позах, “які суперечать нормам моралі”, і кохається з ним щодня. Тут синопсис сюжету мав би закінчитися, бо все зрозуміло: вона красиво фотографується, обожнює ловеласа-поета і не любить свого чоловіка. Але мусимо сказати, що в П'єра ще є коханка з Алжиру, яка звабливо танцює і робить мінет його друзям, а Марі має дивні нахили в родинних стосунках і долю феміністки XIX століття.
“Полуничка” надзвичайно красиве кіно. Тут детально продумані інтер'єри, костюми та зачіски: чоловіки вбрані в монохромних тонах, а жінки – в різнобарвних. Важко не звернути увагу на печальні блакитні відтінки корсету Марі, коли вона сама, чи червоні пристрасні, коли зваблює чоловіків і стає жінкою нового часу. Неможливо оминути й красиве тіло героїні, бо саме з її “фотографій у позах, що суперечать нормам моралі” з'явилася ідея для фільму. Розглядати її кремове витончене тіло приємно. Воно не видається вульгарним, радше естетичним та самопізнавальним. Марі, як метелик, розкривається через еротичну фотографію у самовпевнену незалежну жінку, а ми маємо честь за цим спостерігати.
Головну жіночу роль у фільмі зіграла Ноемі Мерлан, молода Єва Грін Франції ХХІ століття. Її гра зачаровує настільки, що, якби це була стрічка однієї акторки, фільм би не постраждав. Хоча дивитися на спокусливі танці алжирки Зохри, яку зіграла Камелія Джордана, та всіяні сузір'ями з родимок витончені плечі поета-вуаєриста, якого втілив Нільс Шнайдер, теж приємно. Просто рівень гри “уяви, що ти Ріанна” Камелії і “я змушу глядачів співчувати моєму негативному героєві” Нільса, на нашу думку, на кілька рівнів нижче за “я погляну в камеру поглядом, який неможливо описати, але всі все зрозуміють” Ноемі.
Коли у стрічці з чотирма важливими героями добре грає лише одна, то фільм позбувається статусу чарівного. Не грає йому на руку й сюжет: приблизно після години перегляду стає трохи нудно та абсурдно. Стрічка не втрачає своєї дотепності, бо наприкінці, наприклад, виявляється, що чоловіка можна звабити словами “давай я буду твоєю секретаркою”. Але лінії кохання, необґрунтованого інцесту, раптової емансипації та смерті не клеяться між собою. Пробачити режисерці Лу Жене, для якої “Полуничка” – дебют у повнометражному кіно, можемо лише через незвичний для XIX століття електро саундтрек, створений на основі музики друга П'єра Луїса композитора Дебюссі, знайомство з еротичним доробком французького поета та сильною і красивою жінкою Марі, яка, як і все в цьому фільмі, існувала насправді.
Словом, “Полуничка” – це типове французьке кіно, де красиві герої зав'язують між собою три-чотирикутники та чинять багато нераціональних дій, які призводять до ще більш нераціональних поворотів сюжету, і ставлять забагато запитань без відповідей. На щастя, вони настільки незначні, що забудете про них, щойно вийдете з кінозалу. Зате стрункі спини та сідниці, кумедні зваблення і гру Ноемі Мерлан ви пам’ятатиме ще довго. Бо красиво. То чому б і не піти?
#пусто_про_кіно
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин – кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат “Туберкульоз виліковний” і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати - значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати “мазнею” та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненком, Мурашком і Селезньовим.
Навчаючись у різних художників Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку “Ланка”. Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів , а газети писали:
“На «Ланці» небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, – виставка живописців-бездарів”.
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу “Кільце” та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на “Ланці” виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало “Маніфест”, який закликав митців “звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
“Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється).”
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був – у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші – надсилав їй поетичні листи.
Побачити роботи художника наживо можна (примітка редакції: і треба!) до 30 червня на виставці “Олександр Богомазов: творча лабораторія” у НХМУ. Ходіть дивитися на кубофутуристичних “Пилярів”, фінсько-японські акварелі та картини, схожі на сцени з фільмів Параджанова.
#пусто_про_автора
«Відчувати - значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати “мазнею” та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненком, Мурашком і Селезньовим.
Навчаючись у різних художників Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку “Ланка”. Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів , а газети писали:
“На «Ланці» небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, – виставка живописців-бездарів”.
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу “Кільце” та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на “Ланці” виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало “Маніфест”, який закликав митців “звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
“Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється).”
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був – у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші – надсилав їй поетичні листи.
Побачити роботи художника наживо можна (примітка редакції: і треба!) до 30 червня на виставці “Олександр Богомазов: творча лабораторія” у НХМУ. Ходіть дивитися на кубофутуристичних “Пилярів”, фінсько-японські акварелі та картини, схожі на сцени з фільмів Параджанова.
#пусто_про_автора
Під час прогулянки ви помічаєте, що в запальничці закінчилася рідина. Якщо ви герой роману Бориса Віана “Шумовиння днів”, можете зібрати кілька крапель сонця для вогню. А ще звикнутися з думкою, що дівчата святкують дні народження пуделів, кухарі ловлять вугрів на апельсинову зубну пасту, а прибиральники на ковзанці підмітають фрагменти розпаду особистості. Усе це Борис Віан написав красивою метафоричною мовою, сповненою абсурду та інтелектуального гумору.
Сюжет “Шумовиння днів” простий, але через стиль Віана він став однією із найвідоміших історій про кохання (і не тільки). Колену 22, він живе в квартирі, має два власних сонця (на випадок, якщо погода буде похмурою), маленьку чорновусу мишку, яка вміє слухати, погоджуватися та натирати кахлі, і кухаря Ніколя, який готує героєві вугрів із умивальника. А ще у Колена є друг Шик. Він познайомився із дівчиною Алісою на лекції філософа, якого вони обидвоє обожнюють. Тепер Колен і сам хоче закохатися. Настільки, що йому про це натякають навіть двері: зачиняються то зі звуком ляску долоні об сідниці, то поцілунку.
Роман схожий на щось між інтелектуальним твором Володимира Набокова і дитячою казкою. Світ навколо героїв фантастичний і дещо абсурдний: тут до хвороби може призвести чобіт, кинутий у вікно, а в квартирі Колена стоїть “піаноктейль”, що робить алкогольні напої за допомогою фортепіанних мелодій. Тому спостерігати за тим, що ще вигадає Віан цікаво, хоч сюжет “Шумовиння днів” закручений навколо класичного трикутника “кохання – печаль – смерть”.
“Шумовиння” – це рефлексія письменника на повоєнну добу. Своєрідне криве дзеркало його часу: джазові концерти, сповнені молоддю кав’ярні й лекції філософів. Під усім цим прихована пустка, що залишилася після воєнної трагедії. Усі намагаються продовжувати жити, але теми смерті й швидкоплинності життя все одно їх спіткають. Схожою літературною рефлексією на війну був роман Сімони де Бовуар “Мандарини”. Її, до речі, Борис Віан згадує в “Шумовинні”, але під іменем “пані де Бувоар”.
Один із героїв роману – філософ Жан-Соль Партр – це пародія на екзистенціаліста Жана-Поля Сартра. Шик настільки захоплюється його творчістю, що фанатично скуповує книжки на останні гроші. Так Віан хотів висміяти “моду на екзистенціалізм” свого часу. Проти Сартра автор особисто нічого не мав: філософ навіть прочитав і похвалив його роман, а потім надрукував перші розділи в своїй газеті “Les Tempes Modernes”. Втім, Борис Віан не вважав себе екзистенціалістом. Йому були ближчі сміх, фарс і “карнавальність”. Тому “Шумовиння днів” такий незвичний і самобутній твір, а Віан – передтеча настрою бурхливих європейських 60-х. Сучасники його так і не сприйняли. Він не міг представляти одну течію. “Шумовиння днів” – це еклектика зі стилів. Тут можна знайти сліди Оскара Вайлда, футуристів, а деякі елементи історії, як латаття в грудях хворої героїні – чудовий сюжет для картини Сальвадора Далі.
Віан жив так само, як і писав: екстравагантно, божевільно, перетворював журбу на сміх і фарс. Більшість паризької богеми знала його не завдяки творам, а завдяки особистості. Популярною стала його книжка “Я прийду плюнути на ваші могили”. По ній навіть зняли стрічку (ні, не той горор 2010 року), хоча Віан був проти екранізації. На прем’єрі фільму в Бориса зупинилося серце. “Шумовиння днів” також екранізували тричі. Радимо переглянути стрічку Мішеля Гондрі 2013 року – тут (не)казкова атмосфера книги змішалася із ностальгією за естетикою 70-их, а режисер зміг візуально передати метафоричність слова письменника.
Читайте “Шумовиння днів”, якщо вам не вистачає у житті можливості бачити красиве: почнете порівнювати руде волосся із абрикосовим джемом, шукати фізичні явища в танцях і зачиняти двері лише зі звуком поцілунків.
#пусто_про_літературу
Сюжет “Шумовиння днів” простий, але через стиль Віана він став однією із найвідоміших історій про кохання (і не тільки). Колену 22, він живе в квартирі, має два власних сонця (на випадок, якщо погода буде похмурою), маленьку чорновусу мишку, яка вміє слухати, погоджуватися та натирати кахлі, і кухаря Ніколя, який готує героєві вугрів із умивальника. А ще у Колена є друг Шик. Він познайомився із дівчиною Алісою на лекції філософа, якого вони обидвоє обожнюють. Тепер Колен і сам хоче закохатися. Настільки, що йому про це натякають навіть двері: зачиняються то зі звуком ляску долоні об сідниці, то поцілунку.
Роман схожий на щось між інтелектуальним твором Володимира Набокова і дитячою казкою. Світ навколо героїв фантастичний і дещо абсурдний: тут до хвороби може призвести чобіт, кинутий у вікно, а в квартирі Колена стоїть “піаноктейль”, що робить алкогольні напої за допомогою фортепіанних мелодій. Тому спостерігати за тим, що ще вигадає Віан цікаво, хоч сюжет “Шумовиння днів” закручений навколо класичного трикутника “кохання – печаль – смерть”.
“Шумовиння” – це рефлексія письменника на повоєнну добу. Своєрідне криве дзеркало його часу: джазові концерти, сповнені молоддю кав’ярні й лекції філософів. Під усім цим прихована пустка, що залишилася після воєнної трагедії. Усі намагаються продовжувати жити, але теми смерті й швидкоплинності життя все одно їх спіткають. Схожою літературною рефлексією на війну був роман Сімони де Бовуар “Мандарини”. Її, до речі, Борис Віан згадує в “Шумовинні”, але під іменем “пані де Бувоар”.
Один із героїв роману – філософ Жан-Соль Партр – це пародія на екзистенціаліста Жана-Поля Сартра. Шик настільки захоплюється його творчістю, що фанатично скуповує книжки на останні гроші. Так Віан хотів висміяти “моду на екзистенціалізм” свого часу. Проти Сартра автор особисто нічого не мав: філософ навіть прочитав і похвалив його роман, а потім надрукував перші розділи в своїй газеті “Les Tempes Modernes”. Втім, Борис Віан не вважав себе екзистенціалістом. Йому були ближчі сміх, фарс і “карнавальність”. Тому “Шумовиння днів” такий незвичний і самобутній твір, а Віан – передтеча настрою бурхливих європейських 60-х. Сучасники його так і не сприйняли. Він не міг представляти одну течію. “Шумовиння днів” – це еклектика зі стилів. Тут можна знайти сліди Оскара Вайлда, футуристів, а деякі елементи історії, як латаття в грудях хворої героїні – чудовий сюжет для картини Сальвадора Далі.
Віан жив так само, як і писав: екстравагантно, божевільно, перетворював журбу на сміх і фарс. Більшість паризької богеми знала його не завдяки творам, а завдяки особистості. Популярною стала його книжка “Я прийду плюнути на ваші могили”. По ній навіть зняли стрічку (ні, не той горор 2010 року), хоча Віан був проти екранізації. На прем’єрі фільму в Бориса зупинилося серце. “Шумовиння днів” також екранізували тричі. Радимо переглянути стрічку Мішеля Гондрі 2013 року – тут (не)казкова атмосфера книги змішалася із ностальгією за естетикою 70-их, а режисер зміг візуально передати метафоричність слова письменника.
Читайте “Шумовиння днів”, якщо вам не вистачає у житті можливості бачити красиве: почнете порівнювати руде волосся із абрикосовим джемом, шукати фізичні явища в танцях і зачиняти двері лише зі звуком поцілунків.
#пусто_про_літературу