Микола Сумцов — титан Слобожанщини
 
18 квітня 2024 року виповнилося 170 років від дня народження Миколи Федоровича Сумцова (1854 — 1922), одного з фундаторів україністики як науки, академіка Всеукраїнської Академії наук, професора Харківського університету, засновника і першого директора Музею Слобідської України (від якого веде свій родовід Харківський історичний музей імені М.Ф. Сумцова), визначного етнографа, фольклориста, літературознавця, мистецтвознавця, краєзнавця.
Незадовго до війни, 2 листопада 2021 року, в пресцентрі «Накипіло» відбулося засідання  кіноклубу «Нова Україна» на тему «Кого харківці бачили міським головою: титан Слобожанщини Микола Сумцов», де авторові цих рядків довелося поділитися своїми думками щодо непересічної постаті вченого і громадянина, якому був присвячений вечір. Подивитися запис можна за посиланням:
https://youtu.be/eHiWVwLGuvM
 
 
Михайло Красіков,
провідний методист ООМЦКМ
 
 
#ООМЦКМ  
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#деньтрадиційноїкультури
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#МиколаСумцов
#МихайлоКрасіков
 

СЬКАННЯ
Цього місяця авторові цих рядків довелося робити доповідь на науковій конференції, присвяченій М.Ф. Сумцову. Йшлося про статті вченого в енциклопедіях, зокрема у славетному енциклопедичному словникові Брокгауза – Ефрона. Про три енциклопедійні статті визначного українського фольклориста та етнографа, професора Харківського університету Миколи Федоровича Сумцова (1854 – 1922) ми хотіли б поговорити у цій та двох наступних публікаціях.
Зазначимо, що харківський вчений запропонував редакції енциклопедії абсолютно нестандартний набір понять та явищ народної культури. Деякі з них є несподіваними навіть для сьогоднішніх дослідників. Тим не менше, вчитуючись у сумцовські тексти, ми розуміємо, що ці поняття та явища
виконують важливу місію занурення у традиційний світогляд та сприяють реальному знайомству зі старосвітським українським селом. Розглянемо для початку статтю М. Сумцова “Ськання”.  
У повісті Г. Квітки-Основʼяненка “Конотопська відьма” читаємо: “От наньмичка, погодивши, і вийшла з кімнати, та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, і каже:
- Або, може, ви вже пообідали, так, може, або ськатись хочете… абощо?..” В іншому місці цієї ж повісті сотник каже: “А після обід не буду ськатись...”  Ськанням займається й панна хорунжівна в цьому ж творі: хорунженко “приліг сестриці на коліна, та як та йому ськала, а він і заснув”. Упорядники збірки творів письменника ніякого коментаря до слова “ськатись” не дають, наче всі знають, що це таке. Загадкове слово “ськатись” ми зустрічаємо й в інших творах українських класиків ХІХ —  початку ХХ століття — і зазвичай без коментарів сучасних публікаторів. Можна, звісно, відкрити словник Б. Грінченка й прочитати: “Ськатися, каюся, єшся, гл. Искать (насекомых в волосах, шерсти). Такий собі пан: у соломі спить, а зубами ськається. Ном. № 2930”. Але це нам лише дасть уявлення про те, що зазвичай в старовину робили по обіді українські пани (та й звичайні селяни, як дізнаємося з повісті “Маруся” того ж Г. Квітки-Основʼяненка). Власне, в повісті “Конотопська відьма” цей буденний ритуал, хоч і без подробиць, але описаний: “хорунжівна білими рученятами копирсала у голові братику”, а з попередньої цитати можемо зробити висновок, що ськання зазвичай діяло як снодійне. М. Сумцов же в енциклопедійній статті детально описує й сам процес, і значення його в народному побуті: “Ськання (етногр.) — малоросійський народний звичай шукати в голові: переставляють кінець гребеня, притискаючи його, з одного місця на інше, хоч би під ним нічого не було. У народних піснях та казках С. виражає любов та ласку. С. — одна з різноманітних форм простонародного масажу”. Визначення вченого допомагає зрозуміти той факт, що ськання далеко не завжди діяло як снодійне, а було часом прелюдією до інтимних стосунків — про це є натяки і в повісті “Конотопська відьма”. Недарма у першу шлюбну ніч, лягаючи спати з коростявою Солохою, згадує Забрьоха свою служницю: “Та ще на ту біду, збираючись на панні Йосиповні женитись, Пазьку, таки наньмичку свою, що йому усегда після обід у головці ськала, відпустив до пана писаря до того ж діла. А сидячи на посаді з своєю Солохою, як вздрів Пазьку, що прийшла на весілля дивитися, так... аж оскома його узяла...”.
Гадаємо, нікому з колег М. Сумцова і в голову б не прийшло подавати в солідній неспеціальній енциклопедії статтю про таку “дрібничку життя” як “ськання”, так само як і про сміття або могарич (без якого в сільському житті українців і досі нічого не відбувається), але для вченого це і певні маркери, і “ниточки”, тягнучі за які, можна дійти до чогось справді значущого і визначального для розуміння ментальності, характеру, вдачі населення України.

Михайло Красіков
провідний методист ООМЦКМ
 
#ООМЦКМ  
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#деньтрадиційноїкультури
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#ськання
#МиколаСумцов
#МихайлоКрасіков

«І дана їй власть обаяти...»
Продовжуємо говорити про статті М. Сумцова в енциклопедіях ХІХ — початку ХХ століття (див. початок: https://www.facebook.com/www.cultura.kh.ua/posts/pfbid0asBL7xfkWW8omsZXYZJxtjhqnZFtvj8jhiR5b2ZfLXLQRfN7ncNVJi9LZMexUpHnl )
Навіть у спеціальних фольклорно-етнографічних словниково-енциклопедичних виданнях, що вийшли наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття в Україні (наприклад, в ілюстрованому етнографічному довіднику «Українська минувщина», словнику-довіднику Віталія Жайворонка «Знаки української етнокультури», збірці «100 найвідоміших образів української міфології», енциклопедії Валерія Войтовича «Українська міфологія», «Українській фольклористичній енциклопедії» у двох томах, енциклопедичній за характером книзі Василя Скуратівського «Русалії» тощо, не кажучи вже про загальну «Енциклопедію українознавства», ми побачимо далеко не всі реалії, образи та артефакти, яким присвятив статті в енциклопедіях М. Сумцов. Наприклад, назви «обаясник» у словнику В. Жайворонка нема, хоч він і дає синонімічні назви – перелесник та вогняний змій, і шкода, бо ця назва походить від «обаяти» – в значенні підкорити дівчину чи жінку шляхом перетворення змія на красивого парубка; в основі його – прасловʼянське слово obajanьje, тобто чарівництво, і ми розуміємо, чому для М. Сумцова народний термін «обаясник» був важливий. До речі, в повісті «Конотопська відьма» читаємо: «І дана їй власть на усім лиці земному і чаклувати, і обаяти, і глумитися цілоє уремʼя і полвремені».  
З сучасної української мови слово «обаяніє» зникло, хоч воно, як ми бачимо, було вживано українцями ще в ХІХ столітті. Перекладають його з російської словами «чарівність» або «привабливість». Ці слова вживаються в позитивному сенсі, а от для людей, занурених у традиційну народну культуру, це були зовсім не компліменти.
 
Михайло Красіков
провідний методист ООМЦКМ, проф. НТУ «ХПІ»
 
#ООМЦКМ  
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#деньтрадиційноїкультури
#НКС
#лабораторіядослідженняНКС
#обаяти
#обаясник
#МиколаСумцов
#МихайлоКрасіков

Продовжуємо аналізувати статті Миколи Сумцова в енциклопедіях кінця ХІХ — початку ХХ століття (див. попередні пости: http://surl.li/udtlx; http://surl.li/udtmi).

Цікаво порівняти контенти енциклопедійних статей на одну й ту саму тему М. Сумцова та дослідників ХХІ століття. Наприклад, у статті «Сміття» В. Жайворонок, автор словника-довідника «Знаки української етнокультури» (2006) в першу чергу акцентує увагу на тому, що «у переносному значенні сміття символізує негативні сторони родинного, особистого життя». М. Сумцов же починає статтю з того, що сміття в повірʼях та обрядовості багатьох народів «грає роль таємничого талісману», тобто для нього актуальніша позитивна семантика сміття в народній культурі. Яскравий приклад – переходячи в нове помешкання, жменю сміття зі старої хати (яку вимітали чистенько) переносили в нове житло й кидали в передній кут, аби не залишити долі в старій хаті. Сумцов вважав сміття символом землі, і обрядове його використання повʼязував із «релігійним шануванням землі». Як доказ він наводив приклад давніх індусів, у яких молоді під час весілля перед входом в оселю чоловіка ставали на сміття. Відгомоном цих індоєвропейських ритуалів вченому здавалася українська приповідка «на смітнику женився», яка «натякає», як він вважав, на задіяність сміття у весільній обрядовості словʼян. Тим не менше, в даному випадку йдеться не про продуційну магічну силу сміття/землі, а зовсім про інше. Вираз «на смітнику женився» – вияв презирства до чоловіка, який одружився з дівчиною, яка виявилася «нечесною», за народною термінологію, тобто втратила цноту до шлюбу, бо після першої шлюбної ночі відбувався ритуал «покривання», чудово описаний Г. Квіткою-Основʼяненком у повісті «Конотопська відьма»: «Ще ж дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибіг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючці запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина... і коням чуби, і музиці і руки, і скрипку, і чуб, і уси червоними лентами поперевʼязували; і покривали молодих у церкві. А в пана Микити Уласовича Забрьохи хоч є і стьожки, є й хустки, та ба! Не вивезло. Повів Солоху покривати дружко... на сміття, по закону. Лихо нашому панові Забрьосі, та й годі!!!».
Дивно, що М. Сумцов, автор першої наукової праці про Г. Квітку-Основʼяненка як етнографа, прекрасний знавець творчості письменника-земляка, трактуючи вислів «на смітнику женився», не згадав наведений вище текст.

Михайло Красіков,
провідний методист ООМЦКМ, проф. НТУ «ХПІ».

#ООМЦКМ
#культураХарківщини
#культураСлобожанщини
#деньтрадиційноїкультури
#НКС
#лабораторіядослідженьНКС
#сміття
#насмітникуженився
#МиколаСумцов
#МихайлоКрасіков