Чую клацнула дверь у камазі і чую що хтось біжить на мене. Я дивлюсь ну біжить та й добре, коли дистанція скоротилась до 3 метрів він зупинився (як я потім вже зрозумів я повинен був тікати, бо він так собі це намалював). Каже мені: ти хто? Кажу: та мобілізований приїхав 25 числа і починаю ще щось казати ,але йому це було не цікаво, що він мене перебив. Каже: поняв, короче, ясно, а хто тебе вчив так розмовляти з старшими офіцерами?? ти зовсім охуїв? чи ти дохуя воїн? чи знаєш що взагалі відбувається просто зараз??? На що я відповів підозрюю що зараз йде війна до якої я особисто готовий на відміну від вас, пане офіцер,також я не бачу вашого звання. І додав: зніміть той шеврон Generation kill (хто не знає це серіал про американську морську піхоту "Покоління вбивць") бо вам можливо прийдеться за нього скоро відповідати, ви, кажу, хоч ворога бачили десь окрім камер та телеграм каналів за цю неділю боїв? тут рабів вам немає,є люди які свідомо приїхали захищати Маріуполь, а ваші ці манери спілкування вам треба залишити для строковиків.


Після цього він мабуть дотелепав що далі не вийде бикувати і треба якось налагодити робочі стосунки. Він дивився на мене і просто завис і мовчав (як я потім вже зрозумів так не можно було розмовляти Морпіхам з офіцером бо це взагалі порушення балансу всього Всесвіту) так може це можно назвати дисципліною, але в той момент я був з цим не згоден. Після двох хвилинної паузи він дістав телефон і пішов розмовляти з кимось, я в свою чергу на дізморалі пішов далі грузити вантажівку, допомогти треба було хлопцям.
Я вже було взяв ящик як почув знайомий голос: Чеба це ти?Це був мій побратим з минулого підрозділу, я настільки був радий його бачити, що не передати, хоча виду не подав. Між нами відбувався коротенький діалог, у якому він з'ясував як я сюда потрапив, і що мені потрібні берці/каска. Він сказав: ходімо зі мною. Я пішов за ним, він завів мене до кібітки і сказав міряй берці, та от тобі каска. Я взяв Б\У-шні талани, взув їх, та одразу відчув полегшення в ногах та тепло. Взяв каску і сказав дякую тобі друг, а потім запитав чиє це взагалі? На що він просто сказав не парься, бери. Я як людина відповідальна пояснив що мені треба йти допомагати хлопцям і ми обмінялись контактами і я пішов.
Найкі свої я поклав на пустий ящик з під бк у кутку, та попрощався з ними фразою: “дякую,своє відходили.”
Потім ми почали далі грузити БК,загрузили ще 2 машини і вже сутеніло, добре що водій спитав: “а хто вас відвезе?” на що я сказав, що мабуть що ви. Тож ми погрузились, місця було мало, але ми влізли і поїхали назад на базу, усі були виснажені, я навіть сказав сам собі, що довго так не протримаюсь, але товариш якого я зустрів тоді трохи мене підбадьорив, не стільки своєю допомогою, а тим фактом, що в мене є в цій сраці знайомі. Приїхавши у свій підвал ми почали розгортати сухпаї, зайшов підполкан і почав знову казати рядку негативних речей в наш адрес, що хто дав команду їхати там ще одна машина приїхала, ви заїбали і тд. Я ніяк це не коментував я був настільки виснаженим що важко це навіть описати, в мене тремтіло все тіло від навантаження та було внутрішнє розуміння що я до сих пір знаходжусь у повній сраці.

Як я зрозумів: ми вивозили БК, бо той склад мав перейти ворогу територіально, і в ту ж ніч його підірвали наші сапери, щоб ворогу не дісталось наше БК. Ще я зрозумів що до нас мобілізованих відношення було як до рабів, хоча я чомусь собі малював іншу картину, що мають бути вдячні що ми по своєму бажанню приїхали в Маріуполь на допомогу. (В кадровій укроармії прийнято відношення як до рабів, цю хуєту офіцерам прививають ще в академії. Спілкуватись як бидло, як до бидла, причому на всіх рівнях між командирами до підлеглих, прим ред).

З усюди почались з’їжджатись морпіхи, по вигляду я розумів що вони були з позицій які тримали ще з часів ООС, на моє питання “хлопці звідки ви?” вони казали що краще мені не питати, один навіть сказав що це не твоє діло малий.

#Чеба

Я вже почав думати про чергову зраду, але ніхуя, тут морська піхота себе проявила.
Нам на кришу в той момент приволокли морський бінокль, не знаю скільки там крат але я бачив лице рузьких десь за 4 км від себе, і видно було що вони - гандони. Я вже бачив ті танки: вони їбашили з Кам'янки, це типу дачі в Маріку, і тут я побачив як хамер поїхав по тій самій дорозі до них. Про себе думаю блять чи їбанулись чи як. Якщо їбанулись то треба було брати мене з собою - на той момент я ще вважав себе безсмертним. Ага, тоді ще в мене було передчуття що ніхуя я тут не помру. Так от вибігає один гранатометник з хамеру з рпг 7В і їбаше танку в їбало десь з метрів 500. Розумію що хтось подумає: та хуйня це всьо… о нєєєє там попробуйте до того танка так близько підійти. 500 метрів здавалось би, але кругом їбаше авіація і танки, піхота, всюди приходи від мінометів, 82 мм тоді вже для мене був як сємєчки, ну тобто навіть не звертав уваги.
Так от чарівнім чином танк після першого ж приходу детонує так як на Новий Рік, ще до 2014 запускали салюти,про себе думаю ніхуя собі оце красава!!! На той момент я не розумів як він це зробив але сходу потушив цей танк і я зрадів, думаю оце красави, другий танк одразу с’їбався.
Я дивився через морський бінокль на гранатометника за позивним Вініл, як він сідає у хамер і хамер вибухає так само приблизно по масштабу як той танк.
Їх фамілії чи посади мені не відомі але вони герої, вони зберегли цивільних у тих двох 9ти поверхівках.
Я дякую і зараз чуваку за позивним Вініл, ти врятував багато цивільних, ціною свого життя. А я і далі чекав капітошку який забере мне до норм підрозділу.

“Вони всі загинули” я доповів підполкану.

#Чеба

Сиджу і думаю: ох я і далбайоб, ну шо за смерть, га? Пити хочеться, піздєц. Підар-танк переключився і починає їбашити по тому краю села куди ми повинні були добігти, і там де моя группа і полковник той. Думаю: заїбісь, набігався, накомандував, блять.
Знову починаю працювати по підарам одиночними і рахую патрони. Бачу що по підарам починає щось крупніше працювати, на звук пострілів повертаю голову: два хамери!! З кулеметів крупного калібру бажають підорам здоровля.
Блять, який я був радий їх бачити. Половину з підарів вже зкошено - інші тікають до танчика. Підарський танк уїбав по одному хаммеру, той лопнув як кулька, інший хамвік - змістився за хату і продовжував прикривати відхід.
Блять, все настільки було динамічно у той момент, що я зараз в ахуї. Аналізувати прикольно не на полі бою, а живим, вдома і з сім’єю поруч.
Починають працювати наші міномети. Доречі, ті самі на які я грузив бк на складі, як потім вияснилось. Працювало десь три 120х по танчику і він замовкає. Не бачив що там з ним, бо я все ще біг до того краю села.
Зібрались усі в купу. Нас було десь 50 бійців, чувак с хамеру за позивним Халк каже мені: сідай їдемо!
Питаю: а з цими шо?
Халк: їх доведуть наші бійці, я вже назначив провідника, не парься.
Я: моя группа де?
Халк: вони не вижили,танком їх уїбало, ще поговорим?
Сідаю охуєвший і їду мовчки.
Халк каже: “красава. Ти з якого підрозділу? Раніше тебе не бачив”.
Кажу що я мобік несчастний.
Він каже - поняв.
…
Я їхав на базу…

Полковник прикордонників - загинув, з моєї группи тоді вижило двоє, одного евакуювали до штабу, іншого взяли в полон підари, пізніше його обміняють.
Скільки полягло тоді прикордонників - важко порахувати. Така була війна і такі були рішення.

#Чеба

На всі тексти додав теги по авторам.
#Чупік і #Чеба відповідно.
Ну і #Самурай

Завтра додам закріплений пост з тегами.

Раніше все було так, але не так.

#Чеба

Інколи починаю забувати моменти які пережив у Маріуполі тому що вони десь в памяті здавались дрібницями, але цитуючи якогось розумника:
"наше життя складається з дрібниць" все ж таки дрібні фрагменти історії я відновив.

Олег - чувак який їхав зі мною в автобусі 25 лютого до маріку.
Увесь у татуюваннях зміст яких я не буду перераховувати так як його подальша доля мені не відома
і важко було не зрозуміти що він служив в азові колись.
Він розповідав що їде підтримати своїх, і що його там чекають, з кимось він попередньо зізвонивсь. Йому було десь під 50 років але виглядав він
збито і був здоровий як тюрьма, це навіть якщо не брати до уваги що хвороба забрала в нього десь 20 кг мязової маси - діабет. Він сидів
на таблетках які йому потрібно було приймати кожного дня по 3 штуки,тоді ні я не він не розумів на скільки все виявиться інакше бо ми обмінювались
історями за часів ато - оос, та ще кепкували з того що нічого нового нас там не чекає,ми все вже пройшли і бачили, також памятаю що він мав йти
мінометником така в нього тоді була професія - але як вже потім виявилось мінометники вже там потрібні не були. Він казав мені, що він - одноразовий мінометник тому що хвороба йому не дозволяла носити навіть броні.
"Іронія Чеба в тому, що я 5 років тому брав на груди 180 кг, а зараз 10 літрову баклажку нести не можу" - добавив він, на що я запитав в нього то навіщо ти поїхав сюди і як взагалі тебе воєнкомат пропустив?! (але потім сам пригадав що у военкоматі мені поставили заднім числом що я проходив медкомісію
за два місяці до повномасштабки хоча не зявлявся у воєнкоматі 2 роки, і друге питання одразу відпало)
Він відповів що інакше не може в нього воює син і він має стати на захист батьківщини і зробити хоть щось корисне, та й хвороба ця не відступала
і залишалось йому не багато - по прогнозам лікарів і він прийняв таке рішення. Ми тримались разом усю дорогу до Волновахи серед аватарів - спецназовців, і він розповідав
що єдина мета в житті воїна який став на захист своєї батьківщини це забрати якомога більше руснявих підарів з собою. І розповідав він це мені
на російській мові навіть не володіючи суржиком. Тоді на той момент слабий шанс на те що він переживе це, був, тому що я і сам не здогадувався
рівень піздеца який нас може чекати. Зараз я розумію що це не можливо,не можливо щоб людина яка мала таку хворобу пережила Маріуполь, та й на
Азовсталі я його не бачив(хоча гарнізон там був не малий,але.)
Але кому як не мені як то кажуть вірити в чудеса,тому все ж таки десь глибоко у душі надіюсь що він вижив і ми ще поспілкуємось. Коли я їхав у першу партію в марік а він залишався бо його не взяли ми обмінялись номерами телефону.
Десь через два дні після того коли звязку не було він мені дзвонив 3 рази, але приходили тільки смски що вам дзвонили.Потім він написав останне смс в якому було написано "Раніше все було так, але не так".

Більше я його не бачив,а з потраплянням на велику землю навів справки по яким про нього
ніхто нічого не чув, а по документам він навіть не пройшов по військомату. Вирішив написати тут про нього тому що це людина з великої літери,
не відома, але те яке рішення він прийняв приблизно розуміючи наслідки не повинно залишитись без уваги. Це приклад героїчності і було б таких людей зараз більше я впевнений що результат бойових дій міг би бути інший.
Така от історія, можливо без хеппіенду але на то й вона тру сторі.

#Чеба
Приїхавши з задачі яку ми виконали, вважаю успішно, на скільки це було можливо в той момент, я почав проїдати всім мізки що потрібно забрати тіла наших пацанів, особливо Оливи. На що я отримував відповідь що це неможливо. “Ти вважаєш я мало людей втратив?” брякнув мені підполкан, той самий який організував ці випадкові операції. Після цих слів я нарешті й сам зрозумів що можу бути вбитий і лежати десь посеред руїн і ніхто про мене не дізнається, і навіть звістки родині ніхто не принесе. Але як вже потім з'ясувалось - мої старі знайомі з якими я служив давно, завжди тримали руку на пульсі і завжди взнавали у вищого командування, як я, і де пропав якщо не виходив на зв'язок з родиною більш ніж 3 доби. 
Мені дуже було шкода людей яких я втратив на цьому завданні, але у тому вирію подій час цим нагружати себе не було. 
Час Ч все ж таки настав прийшов той самий кєп з старшиною і сказали пішли малий, будем воював. Я взяв свої речі доніс до 9ки на який вони приїхали і запхав все всередину, сам мовчки заліз в машину і чекав поки вирушимо. Рандомні артобстріли не припинялися, і на них вже ніхто не звертав уваги і я в тому числі. Лише коли літаки скидали Каби - я завмирав. В голові були різного роду думки, але я себе контролював і розумів що це війна, тут немає часу на сентименти. Сентименти це коли розмовляєш з хлопцем який йде на штурм у кількості 7 бійців на 9ти поверхівку яку раніше обстрілювали підари з танків, і який каже їбать вам повезло. А ти й сам думаєш повезло чи ні. З одної сторони хотів би бути з ними з іншої: да ну нахуй, і хлопці по наказу йшли, не обертаючись.
Тоді я розумів що це морська піхота, тут не має місця слабкості або жалю. Була поставлена задача, і похуй що ці самі хлопці сиділи декілька діб назад і пропускали підарів бо не було достатньо засобів ураження, передаючи наверх координати ворожої колони. На що у відповідь лише приймали “спостерігайте”, а через пару днів виходили з позиції. А потім йшли відбивати ті самі позиції чи інші. І йшли без всякого пригніченого настрою. З повними рюкзаками стрілкача. Я на своєму рівні все це аналізував, але не розумів що взагалі відбувається чому так, і як взагалі втримати цей гарнізон. Більше тих пацанів не бачив.

Різні чутки ходили: що нас не кинули, що йде підмога, але я розумів що це неможливо. Мій підрозділ, в який я потрапив, був не бойовий, від слова зовсім. Там, як і казав кеп, були одні старіки. Хоча тоді я думав що це фігура мови, і нас взяли аби затулити дірки в боєздатному підрозділі. Весь цей підрозділ був завжди у тилу. 
Мені дали наказ тримати участок оборони. В підпорядкуванні було 30 прикордонників яких ми тоді спасли з хлопцями, серед них був і підполковник, і майори і капітани. Можна сказати що іронічно… Не знаю.
На той момент мені багато чого не договарювали, і це була норма, всі розбігались хто куди: вранці ти міг прокинутись без командира бо той с’їбнув по граждані виїжджати з Маріка. Але тоді, як і зараз, все трималося на відчайдухах які роблять те що потрібно: вбивають і вмирають. Бо це - війна.

Всі тексти на цьому каналі гугляться за хештегами авторів.
#Чупік - мої тексти.
#Чеба - про двіж в Маріуполі в 22м році
#Самурай - текст Самурая про двіжуху в Соледарі

Вилазка. Частина 1: Ідея.
#Чеба
Після того як компашка з 7 осіб пішла на їбануту задачу і не повернулась, я почав облаштовувати оборону зі своїми бійцями. В перший же день було 2-200 та 3-300 від снайперів та арти. Звідки працювали снайпери зрозуміти було неможливо, а арта вже працювала з відусюди, навіть з моря.
Йдуть штурми, літає авіація, стрілкач, арта. Було чутно як підарські гранатометники кричать "Выстрел", і це все летить по твоєму 5 поверховому будинку. Радувало що Каби завжди падали десь за 200 - 300 метрів від нього. Тоді мені було дуже цікаво скільки реально поверхів може скластися якщо КАБ впаде по центру?! Були різні версії: від одного етажу, до складання будівлі. Ми на першому поверсі вважали себе в безпеці.
Евакуація поранених це взагалі був цікавий квест: окрім джгутів особливо нічого на той момент не було, і ще були старі ноші на яких ми несли поранених, старі такі пошарпані. Усі в крові - їх навіть вже не чистили, бо, типу, це було не актуально. Евак ще тоді до нас приїжджав, ну не зовсім до нас - пронести треба було метрів з 300, поміж будівлями. Причому один фланг вже повністю прострілювався підарами. Так от, завжди в нас хтось був на кукушці, якщо працювало більше одного танка по цій будівлі то я давав наказ всім йти вниз на перший поверх, і просто посилював всі входи і виходи на 360 градусів, бо вже бували цікаві моменти(спроби штурмів).

5 поверха вже не було, і я тримав очі на третьому поверсі десь градусів на 280 вони спостерігали. Що саме цікаве, як я вже потім зрозумів, в цьому не було сенсу взагалі ніякого, вся інфа яка передавалась наверх просто навіть не записувалась,а нищити ворожі колони вже в той момент не було чим. Був ще якийсь НЗ запас мін, та десь до 10 +/- танків які працювали вже в крайньому випадку. Прям в дуже дуже крайньому. Але я цього всього тоді не знав. Кожну інформацію я передавав: і по ворогу, і по техніці, і як дурне сидів і дивився, потираючи руки, коли ж по ним в'їбуть, ну коли?! Але цього не сталося. Йшли тяжкі дні, і я вже все менше виставляв людей на ці очі. Одного разу прийшов чувак з мого підрозділу, я декілька разів його бачив, і сказав що знає дорогу де ще підарів не має. І що це була частина міста але там була більше сіра зона: підари їздили на техніці, мародьорили, а їх командування казало їм що в Маріку ЗСУ давно не має. Хоча це був кінець березня і вони ще відгрібали пизди знатно. Як потім вже з'ясували (через полонених) це був такий хитрий хід кацапського начальства: запускають малі групи, де вони пізди отхвачують - туди одразу набігають підарські профі різного роду і калібру з безмежно нескінченними можливостями і засобами.
Так от він мені і запропонував зробити вилазку, знайти щось корисне: їжу, бінти, да що завгодно, бо на той момент в мене на позиції не було вже нічого. Прийом їжі був один раз в день, не скажу що цього було замало, бо під натиском адреналіну не дуже й їсти хотілось, але запаси вже закінчувались. Як я вже потім дізнався що запасів не було тільки в нас. Інші вже давним давно бродили містом як фуражири і жерли то червону ікру з віскарьом, то кус куси з булгуром. І я плюсанув на цю вилазку. Ніхто більше не хотів, а мені було цікаво полазити в сірій зоні поміж підарів які чинили страшні речі з місцевим населенням.

Вилазка. Частина 2
#Чеба

Попередньо визначивши старшого на своїй позиції, я зібрався йти на вилазку. В глибині душі не хотілося йти, але розумів що треба. По рації вийшов Червоний і сказав що буде через 30 маленьких (це той самий тіп з мого підрозділу з яким я раніше домовлявся). Вийшов з підвалу на вулицю була десь 10 ранку, місто було в диму як завжди, на гупання по місту не звертав увагу, лише дивився в небо - тому що небо було не нашим від слова зовсім.
Якщо, наприклад, брати стрілковий бій в якому в тебе шанси вижити досить непогані, то від каба не лишиться і думки що все буде добре.
Як зараз памятаю: грала музика по колонці з безпілотнику - Віктор Цой "Группа крови на рукаве". А між треками реклама була, як завжди, незмінною: "Сдавайтесь,ваше командование прячеться за вашими спинами. Мы обещаем вам кров и хлеб". Сука, і знали ж що пропонувати, хліба я вже давно не бачив. Музика не грала лише вночі, а так весь день можна було щось послухати.
У кацапа все було просто: о 6 ранку вони починали арт підготовку, десь пару годин, зносячи будівлі, бажано під ноль, і йшли далі. Коли будівлю неможливо було знести під ноль, бо каби зкидували з великої висоти щоб наші не могли збити літаки, то кацап намагався штурмувати або зпалити будівлю.
І десь до 12:00 був увесь цей концерт, потім вони обідали - вікно було десь дві години, і так до темноти продовжували. Короче був звичайний будень день, як то кажуть. Життя тут було м'яке і плавне, але не вистачало інтриг - це якшо в двух словах мовою сарказму.

Під'їхав Червоний. Марку автомобіля не буду вказувати але скажу шо був він ненадійний. Надійність хромала і в самого Червоного як я потім вияснив.
Кажу якого хуя ти не по формі?
Чувак реально був одягнений в цивільне з АКСУ і перемотаними червоним скотчем магазинами спареними, і з червоною пов'язкою на нозі.
Ну я б якшо його зустрів би в місті вальнув би не задумуючись.
- Чеба якого ти блять в формі? Ти не розумієш що там відбувається? Тебе можуть йобнути снайпери з вікон, а вікон там багато,місто вже не під нашим контролем! Є цивільна одежа? Ні?! То я сам поїду.
- Цивільного одягу не маю, і я поїду в формі, кацапи там якшо і є то невеликими групами мародерять. І я не буду лякати цивільних вдягнутий як довбоєб ще й зі зброєю. Також вбитим френдлі фаером бути - бажання взагалі немає.
“Піздєц” брякнув Червоний, каже якшо почнеться стрільба розбігаємось,а там вже як буде.
-Не сумнівався,- кажу. Я сів у машину і ми вирушили.
По дорозі бачив різне, десь у глибині душі, до повномасштабки, моя хвора уява фантазувала потрапити у зомбі апокаліпсис. Так от це було один в один як у фільмах про зомбі з гарним бюджетом. Але актори були невідомі. Згорівші фури, машини, які стояли поперек дороги - аби кацапи б не змогли проїхати. Але умовному бетеру це було похуй, мертві цивільні і військові лежали то там то сям, їх ніхто не забирав. Наші служби які мали цим займатись давно виїхали, ті хто не виїхав брали до рук зброю і вступали у військо, як в наше - так і в підарське. Якшо казати чесно то мені у той момент було шкода цивільне населення більше ніж наше військо, звучить дивакувато, але це правда. Хто їх може захистити, по факту? Взагалі ніхто.
Ті що знаходились у наших підвалах, на заводі, були в безпеці, в них було укриття і їжа. А ті ж хто не покидав свої домівки були в небезпеці. І це я зараз не беру навіть до уваги артилерійські обстріли чи авіацію. І якшо навіть відкинути орків: в яких на думці мародерити та гвалтувати цивільних. Людина сама по собі у момент виживання перетворюється на тварину,
деякі просто вже й були тваринами до повномасштабки, і зараз у цих тварин розв'язані руки повністю, їх не будуть чекати якісь наслідки, і вони це розуміють.

Вилазка. Заключна частина
#Чеба

Рашисти двинулись до нашої будівлі. Кажу Червоному: треба спуститися на перший поверх і вийти на іншу сторону будівлі, там перечекаємо поки вийдуть і повернемось. Ідея побігти до машини і почати токійський дріфт також була, але кінець цієї ідеї був би банальний, та й машина в нас два рази грілась поки ми сюди доїхали. Короче спустились на перший поверх, вийшли в вікно і притулившись до стін будівлі слухали де підари ходять. По їхній розмові я зрозумів що це не дуже росіянці - їхній акцент розпов про них все. Чуваки ходили, прикалувались, щось там міряли, іноді намагались
вимовити слово паляниця і змагались в кого краще виходить. І тут я згадав що написав на дошці, ну який був шанс шо вони прочитають наш діалог? Все вірно - ніякого.
Я просто себе накручував. Це нормальна тема якщо скоро може початись бій за життя. Бій - в якому тебе не переважають лише у силі духу. У всьому іншому ти програєш. Зрозумівши це - я почав контролювати страх. Страх це, я вважаю, добре. Його завжди потрібно контролювати. Якщо він виходить з-під контролю, то він дійсно наш ворог. Зайшли ці нелюді у кімнату за якою ми зховались, ми з Червоним завмерли, зброю націлили на вікно з якого була змога виглянуть і побачити нас.

- О, Тьома, смотрі - у мєня дома такой же прінтер стоіт. Хороший, надо вєрнуться в етот офіс, командиру доложим.
- Да, да і газельку подгонім.

Вони вийшли.

Ми залізли назад в будівлю. Червоному я сказав нехай піде перевіре машину, а я поки спостерігав за пересуванням підоргів. Підорги зайшли в будівлю напроти, виставивши очі, як завжди, по периметру.
Прийшов Червоний - машина на місці. Вирішили чекати темряву і потім повертатись додом. В будівлі було два входи, один був парадний а інший заблокований. Також можливо було потрапити через вікна на перших поверхах - решітки на них не було. Засипавши парадний вхід мусором та склом, ми піднялись на другий поверх - слухали та спостерігали.
Діалог з Червоним не клеївся - бо майже всі його ідеї попахували ідиотизмом. Я поки думав що робити: вночі усі хто пересуваються на транспорті зазвичай одразу розстрілювались без розбору і це трохи було проблемою. І ще я думав за те що ці підорги мали б повернутись сюди, але коли вони це зроблять не зрозуміло.

А ще, мабуть, той факт що окрім антисептику, жменьки чаю, і теплого взуття, яке я брав не собі, більше корисного нічого знайти не вийшло, мене трохи засмучував. Зараз би ще померти за цей лут, подумав я, через 10 000 років про мене напишуть книгу, знімуть фільм з двух частин як я героїчно помер за 4 пакетики чаю.
Зтемніло, і ми, зібравши мотлох, який вважався нам корисний - двинулись до машини. Підорги після тієї будівлі, що я писав вище, пропали з поля зору. Вистежувати їх
як у фільмі “Хижак” ми не стали. Погрузили мотлох у машину, розбили на ній фари і всілись чекаючи пригоди повернення додом - машина не завелась. Хвилин 40 Червоний намагався її завести, весь цей час я його підбадьорував - казав що він дибіл яких я ще не бачив. Ну блять, ну як так: взяти машину в якій ти невпевнений. Краще вже б бішли пішки, або взагалі не пішли б на цю вилазку. Підійшов Червоний і сказав - вона мертва. Ми, або вірніше я, прийняли рішення оставити увесь цей лут в машині, і йти пішки. По азимуту. Це десь було 2-3 кіло, а по факту майже 5км. В рюкзак я собі поклав бутилку води та бутилку антисептику, ну і чайок, і ми вирушили. Майже в кожних дворах палилось багаття - цивільні збирались і варили собі їсти.
Це було піздец як ризиково: підоргі відпочивали вночі, але щось рандомне завжди залітало, а каби так взагалі не припиняли зкидувати ні вдень ні вночі. Ми уникали контакту з цивільними, з якимись не зрозумілими військовими - ми рухались в тіні. Благо моя минула професія давала змогу це робити якісно (я був помічником Бєтмена колись) (служив в розвідці -ред.)

Полювання

#Чеба

Я довго розповідав Джокеру (той самий мій зам, сам він був з прикордонників у званні капітана) про те що з нами було і чим закінчилась наша вилазка.
Була десь третя ночі. Акцент при цьому монолозі я ставив лише на цей блокпост, який був нічим і ніким не прикритий - броньованої техніки там не було. Це вже зараз я розумію, що підари не могли зявитись нізвідки. Тоді мною управляла лише жага помсти - за тих цивільних які бажали мені смерті.
Мене більше взагалі нічого не турбувало, тільки - як розхуярити той блокпост в пух і прах. Це була моя помилка, але звідки я тоді це знав?!
Джокер пішов і розбудив 15 бійців, так я його попросив. Я знав шо десь половина відмовиться, але так як у нас мав бути аспект раптовості то цього було достатньо. Зазвичай кожну свою задачу я розжував до такої ступені, що боєць навіть знав коли йому в туалет сходити якщо йому приспічить. Цього разу я це не зробив. По-перше було мало часу, а по-друге я був впевнений що зборіще моєї группи це прожжоні контрачі. Навіть якщо і прикордоники, подумав я, вони знають свою роботу, і це по факту було так, але не так. Середній стаж служби в групі яку я зібрав був не меньше 3 років контракту. Цей стереотип, що якщо людина контрактник то вона розуміє що вона захисник своєї держави і в любий час повинна вміти застосувати як мінімум штатну зброю проти ворога, був зруйнований для мене на цій місії. Тут я дав маху як то кажуть. Але це те з чим я живу, і я не міг знати все наперед. Так от…

- Хто хоче дати пізди підарам ? Є тема про яку вам зараз розповім: робимо що кажу, і все буде гуд, але ви повинні розуміти що це загрожує вашому життю.
З 15 осіб пішли спати - 9, махнувши на мене рукою. Так я був там старшим, але люди спали мало, їли мало. І були зайобані в доску: відбиваючи кожен день кацапські штурми.
Тоді я не прийняв це до уваги. Зо мною осталось 6 бійців, з Джокером було 7 і я - восьмий. Цього було достатньо, важав я, ну я навіть зараз так важаю.

В нас не було навіть ночніка не кажучи вже за якийсь тепловізор, такі були часи - волонтерки не було зовсім, сорян. Так як вже скоро світало, я сказав своїй ярій групі контрачів що розповім все на місці. Вам лише треба виконувати мої вказівки, і все. “Ми йдемо їбашити мразєй, це все що вам потрібно знати.”
Я взяв з собою 3 людини, і Джокеру дав трьох. Прибувши на місце, ми розділились на дві підгруппи: моя группа була штурмуючою, а група Джокера мала подавити вогонь супротивника, і відволікти його на себе. В той самий час як ми підповземо з флангу якомога ближче до підарів і побажаємо їм доброго ранку. Все було продумано охуєнно (як швейцарський годинник .-ред). Ну прям піздец. Але це тільки в моїй голові.

Группа РВП, назвемо її так, побачили першого бідолаху який діжурив і почали хуярити без команди в нього, він і здох. Я поки повз зі своєю групою штурму: почув весь цей кіпіш, думаю “шось пішло не так”. Доречі, забув сказати, що рації в нас були, але їх заглушили чимось. Звязку не було. “Придумаєм шось” подумав я.
Я дав команду “встаєм” і “рухаємось в сторону ворога”, вогонь відкриваєм на ураження, прицільно. Я йшов перший. Встаю, перебігаю за дерево (рухались ми тим маленьким парком яким вночі оминали цей блокпост). І тут починається плотний вогонь, дивлюсь один з моїх людей, який встав за мною - падає з пораненням. Група з РВП весь цей час хуярить так що можно було знімати Рембо 7. Команди мої вони не чують, всюди хаос. Іван, чувак який був у мене в групі, підбіг до пораненого, той був поранений в плече і в ногу, сука, дві пулі одразу піймав. Іван його латає. Даю команду на відхід, вони вдвох відтягують назад пораненого. Я - прикриваю. Куди я стріляв - не бачу, аби шуму навести, але треба зробити щоб не хуярили по нам. Група РВП їбаше як на новий рік: без перестану і плотнячком. Ми відбігли до них, за нами ніхто не йшов, кацапи взагалі, думаю, були в ахуї, бо вночі ніхто не рухався.

Першому приготуватись

#Чеба

Після невдалого полювання декілька днів я бачив в очах своїх підлеглих лише одне - аби в мене в голові не з'явилась ще якась сумнівна задача. Відмовитись вони по факту могли, але мені в ті буремні часи ще потрібно було пояснити чому так а не інакше. 
Кільце звузилось дуже сильно, в основному усі відкатувались і хватали пізди. Звісно ходили чутки про те що біля нас вже і 128 бр, і 95ка, що скоро до нас прийдуть наші, і ми як дамо кацапам пізди, що будуть вони ще довго думати нахуя їм той Марік був взагалі. Але нюанс в тому що я знав що це брехня, я спілкувався з давніми знайомими з цих бригад, і були вони на іншому напрямку. Нікому я про це не казав, бо нахуй забирати в людей надію?! Надія в той момент була на вагу золота.
По радейці, та на нарадах на яких я інколи був присутній командуванням ставилась лише одна задача - треба протриматись сьогодні і завтра, і все, все буде  добре. Кожного дня казали одне й те саме. Нашу будівлю розібрали каби, танки, арта. Уся МП стягнулась на завод і з останніх сил тримала підходи. Це був кінець, всі це розуміли. Мої підлегли пішли в підпорядкування іншої людини, сам я повернувся у свій підрозділ і чекав наказу. Якщо описувати ці крайні дні на Ільїча можна буде написати окпему матьору книгу.
Я хотів на прорив. Місце у броні мені виділити не могли бо я - мобік котрий нікому не був потрібен, там навіть з своєї бригади не виділяли місця, тільки сугубо своїм окремим підрозділам. Всі розбились на групи, банди, касти. І особливо тим хто був як я - завезений в марік в крайні дні, було важче ніж іншим. Одне діло коли ти потрапляєш у таку хуйню з своїм підрозділом - інше коли ти нах нікому не потрібен і роби що хочеш. Але це мене не сильно засмутило, в мене був павербанк на 5000 ампер, мобільний телефон с картою офлайн мапс, і два літри води. Більшого мені не потрібно було. Я був впевнений що пройду підарські позиції і вийду на велику землю. Який не який, а план був (ага, надійний, блядь, як швейцарський годинник -Чупік). 
Дуже багато я пропущу цього разу, і надіюсь що колись напишу книгу - в якій напишу все як було в ті дні, за що мене або пристрелять, або я десь зникну. Так от…
Настрій в мене був чудовий незважаючи на всю цю жесть. В мене хоч був план, на відміну від мого командування. В останній день перед проривом мені сказали йти на позицію, і тримати її з суміжним підрозділом які виділять мені місце в бтрі. Я розумів що мене відкрито найобують, я простою там до вечера і про мене забудуть. Але чимось треба було займатись, і був шанс поїсти хоча б, і щось узяти з собою в цей самотній хрестовий похід який я собі зпланував. 
Я пішов на позицію і дали мені 4 бійця саме з мого підрозділу, нас зустрів старший позиції і ми змішались і виконували задачу по відбиттю штурмів. Виконували успішно настільки наскільки це було можливо, маючи стрілкач, РПГ 7В і жагу до перемоги. В мене навіть були якісь дивні пориви радості що я зможу через неділі дві побачити свою сім'ю - настільки я був впевнений у собі і своєму поході. 
Короче дали мені ділянку місцевості яку потрібно було тримати. І дали позивний моїй позиції - “Перший”. В мене було 6 хлопаків (перемішаних з суміжниками) і я був сьомий. Десь до обіду кацап намагавсь наш штурманути декілька разів, але хватали пізди знатно. Потім лише працювала арта по нашому ангару і все, піхота більше не сувалась. Десь метрів за 20 від нас лежало 2 кацапа-штурмовика - мертвих. І це був як оберіг від інших живих штурмовиків. Цой як завжди грав на коптерах які літали. День був сонячний, короче все як завжди. І тут я чую по рації " Перший приготуватись "

Кажу: блять, шо це може означати? усі почали посилювати  позиції, розбіглись і чекали кацапа знову. По радейці питаю до чого приготуватись? - Тиша.
Думаю та хуй з вами, ми завжди готові.

Знов радейка:

Гідна смерть
#Чеба

Настала темрява, і всі знялись з позицій. Вночі кацап не рухався взагалі. Ми зібрались біля своїх КСП, штабів. План був гарний але був нюанс. Задумка була в тому щоб сформувати ударний кулак з танків які будуть пробивати дорогу, далі мали йти бтри/зенітки, техніки було мало але вона була, а вже потім мали йти Урали, Зіли тощо. Проблема була в тому що колона мала бути дуже довга, і як її вистроїти коли кругом кацапи і в небі на землі розуміння не було. Коли була дана команда в колону, кацап хитро чекав якомога більше техніки - і піздовав колони з усіх наявних засобів, як з повітря так і з землі. Колона ще навіть не встигла сформуватись повністю, а її вже розпіздували, і вибивали вони бойову техніку.
Я сидів у крайньому ангарі з своїм підрозділом і спостерігав як розбивають колону. Наш ротний десь накружляв КРАЗ і ми мали останні вклинюватись у колону і йти також на прорив, ідея була так собі але краще ніж нічого. Попередньо я мав їхати в кабіні. Коли ротний побачив що не сформовану колону розпіздували. Він сказав що це кінець, і кожен має йти пішки.
Мені він запропонував йти разом, бо я шарив у картах. Казав що ми повинні попробувати, а якщо ні - то ми гідно помрем з тобой, мол, разом у бою. На що я йому відмовив сказавши що ви краще думали б за гідне життя - а не за гідну смерть. До мене підходили бійці з мого підрозділу прожжоні контрачі, які питали мене що їм робити, мене питали - мобіка. Не те щоб я не хотів їх брати з собою на вихід, але типу я сам поки не розумів як це буде. До світанку залишалось десь 4-3 години, і цей час був вирішальний тому що з приходом сонця плану вже не було - чекала або смерть або полон.
Я сидів і думав що класно я в принципі побігав, думав про сім'ю, побратимів з якими колись воював, своє місто, як воно там? Вистояло чи ні?! На звязок я не виходив вже чотири доби і інформації в мене не було, що взагалі відбувається, я надіявся лише на те що ми не кругом так по фронтам пізди получаєм, і не кругом так тяжко. І тут я чую голос який каже: “так хто бажає вирушити на Азовсталь? Ми йдемо туди на прорив, хлопці там ще тримаються, і в нас буде шанс ще побігати порамситись.” Якщо чесно в той момент я подумав що чому одні ще воюють, а інші йдуть на прорив щоб вийти з Маріка, ну така думка в мене виникла, розумію що більшість подумає що я вигадав але ні, такий я був затягнутий, та й наказу прямого припинити оборону Маріка не було. Підійшов я до того невисокого хлопця і кажу “я їду з вами”. Він сказав що ти ж розумієш що там вже шансу вийти поміж ворога не буде, це тупіковий похід. На що я сказав що розумію, і мені виділили місце в критому Уралі, там було десь чоловік 30, поміж яких було поранені. Цікаво що зі мною з мого підрозділу ніхто не захотів їхати на Азовсталь, тому що вважали це тупою задумкою - звідти не має виходу, зате кожен був згоден йти пішки на прорив. Я попрощався з ними і пішов у новий підрозділ (підрозділ був змішаний і був з тих людей хто хотів далі воювати - або був 300 і не міг йти пішки). Не знаю чому в саме той момент я так різко змінив своє рішення, але воно було прийняте. Через декілька хвилин ми мали вирушати. Я бачив як весь наш завод здригався, як розлітались ангари, як горіли ці самі ангари. Це був ад, працювало все що могло працювати у ту ніч, тому що ворог розумів що ми щось задумали. Я бачив як окремі круті підрозділи у ту ніч виходили пішки лише по формі і зі зброєю, бачив як виходили по граждані без зброї, більшість з них потрапила одразу в полон - інша все ж таки вижила і дійшла до великої землі. Що нас чекає по дорозі на Азовсталь ніхто не знав, але всі готувались до бою.

Погрузившись в Урал усі хто міг виставили автомати відповідаючи кожен за свій сектор були готові відкрити вогонь, так і ми і рушили, колона була невелика, віддаляючись від завода Ільїча ми бачили як його продовжує утюжити кацап. Попереду був кацапський блокпост, перша машина у нашій колоні моргнула фонариком, і з блокпосту також мигнули у яку сторону нам їхати.

Hope/Хоуп

#Чеба

Прибувши на нове місце я трохи піднісся духом, це був для мене як наступний рівень. Вибрав собі підрозділ: пішов туди де мені було простіше, і де я вже працював раніше коли служив. Хлопці там були вже потріпані боями за Марік, у деяких було і по 3 кулі в тілі, і вони продовжували виконувати свою роботу. В колектив мене прийняли нормально, трохи розповів про себе, але більшість думала що я дещо брешу, іншим було взагалі пох: ще один боєць у підрозділі зайвим не буде. В перший же день до нас дійшли вісті що останки бригади здалися в полон, деякі казали що вони зрадники, я ж розумів що іншого виходу в них не було і більшість з тих людей знатно воювала.
Десь день на третій ми все-таки нормально поїли, суміжні підрозділи нам постачали продукти, а натомість в нас з'явилась смуга відповідальності, якось так все працювало там. Ніколи в житті не бачив такі тунелі сполученнями по 5км, та підвали які були під цим заводом. Деякі сховища були 4 етажі донизу, і зверху була будівля з 3 поверхів. Здавалося щоб могло бути надійніше?! Не знаю як так вийшло але там я дуже розслабився. Я почав вивчати тунелі, хто знав може один з них веде до запорізької області, марив я собі.
Була трохи паніка, суміжні підрозділи мінували тунелі по яким всі пересувались, і це інколи призводило до летальних випадків. Але загалом служба була налагоджена добре, наскільки це можливо у тій ситуації що склалася. Моєму підрозділу була поставлена перша задача, і я пішов з ними, без страху або думок про смерть, задача була крута і підрозділ на цей раз був не гірший.
Коли ми вийшли на задачу то пересувались тунелями, і там я зустрів своїх давніх знайомих який постійно міняв у секторі. Чуваки просто базувались у тунелі, це як би у вас був дім, а хтось жив у коридорі. Я був дуже здивований їх тут побачити, і дуже радий особливо коли дізнався що в них є запаси сигарет. Я тоді поміняв трофейний ПМ на 5 пачок Прилук Красних, і був мабуть найбагатший серед усіх у своєму підрозділі. ПМа в мене було два, але історія як я їх затрофеїв, нажаль, зараз недоступна бо 90% прийдеться вирізати, а писати незрозумілу історію сенсу не бачу.
Так от ми рушили далі, а своїм знайомим я сказав що зайду до них пізніше. Як же тяжко було йти по тим тунелями, це не якийсь прямий коридор, це різної висоти/ширини, з драбинами і торчащими проводами, залізними штирями і арматурою проходи, і йти без каски там було неможливо. Можна було запросто пробити собі голову, випадки були. По часу ми йшли хвилин з 40, потім нас зустрів суміжник який мав довести суть задачі і показати на карті шо і як. Він завів нас у своє сховище і ми там сіли за стіл. Дисципліна в цьому підрозділі була на вищому рівні, десь навіть перебір враховуючи ситуацію. Коли він доводив нам задачу і показував карту то хтось з його бійців чхнув, і він сказав “вийди нахуй звідси”, той слухняно вийшов, інші просто завмерли щоб йому не заважати, і тільки ми сиділи кліпали і думали що тут за пздц відбувається. Половину задачі я прослухав, а на карту глянув одним глазом, бо нам надали доступ до старлінку. Блять в них був старлінк!!! А їх сиділо там максимум до 15 бійців. Так от, я відписався додому, версій куди я зник на той час вже було вдосталь, мертвий, полон, і тд. Але ось він я - живий пишу з останнього місця в Маріку де оборона ще тримається. Також взнав що мій дуже хороший друг загинув під час оборони мого міста, це мене дуже засмутило, тому що він був людиною честі, і професіоналом своєї справи. Хто там вже ту задачу слухав, я тільки зрозумів що чомусь нашу группу кидають хуй зна куди від інших, і задача не пропустити кацапа в певний період часу. Мені цього було достатньо, та й я не був головний у цій групі, і група була вже зібрана давно, і багато чого пройшла, я був новенький в ній, тому я був максимально розслаблений і готовий вбивати русню. І щоб ви розуміли, про цю задачу я мріяв усе своє життя служивши раніше: ця задача вимагала підготовки, і я опинився там де був потрібен. Так от спитавши в нас чи зрозуміли ми задачу ми усі як один кивнули головою клацаючи телефон і спілкуючись з рідними.

Повернення

#Чеба

Підіймаюсь, починаю збиратись, одягаю свої обладунки бога. Думаю: понятно за що шоколадку дали, і не сказати що на той момент воно б того не коштувало - бо задача була охуєнна. Зібрались усією групою, якихось слів підбадьорення я не чув: командир розкидав вогневі засоби, я був просто стрілком з АК 74, провів поглядом РПГ 7Д який лежав у купі звалених трофеїв. З РПГ 7Д я бавився на строковій службі і був майстром цієї зброї, комусь дісталось замість нього пару мух у групі. Поняв, ідемо на легкій основі. Також у нас був кулеметник.
Як довго ми йшли тунелями та збивали касками штирі та арматуру, думаю - нікому не цікаво. Вийшли ми на міст, там ще було 4 групи які чекали нас. Чапати тоннелем нам було довше всіх, думаю поняв йдемо. Я йшов перший і примудрився заплутатись в побиту війною путанку. Блять, як мені тоді було тоді стидно… путанка працює за принципом - чим більш намагаєшся розпутатись тим більш тебе заплутує. Так от, лежу я з думками “ну їбать я профі”... барахтаюсь там, підходе товариш і допомагає мені, хтось з іншої групи каже “їбать ви заїбали, морпіхи, надіюсь ви там не натупите!” кулеметник каже: позакривали пиздаки, ще одна фраза - “я розхуярю вас тут всіх.” Короче я виплутався і ми рушили далі.
Вже почало світати і нас було видно. Літали мавіки, але нам було похуй. Ми зайняли точку яку нам попередньо вказали, і мали задачу не дати кацапу пройти. Наші підрозділи стягувались до Азовсталі, і ми мали їм це забезпечити. Потім я вже дізнався що це була не та точка, а набагато безпечніша, чому я був дуже здивований, на той момент я хотів поскоріше вступити в бій, там де ворог нас не чекає. Наші підрозділи починають переходити через міст на Азовсталь і тут їбашуть два підарські птури: один чітко в міст, інший в колону легкої автомобільної техніки. Передав: птур працює 400 метрів від нас, передали по рації. Після 5 хвилин туди прильотом 82мм, розрахунки були знищено. Я навіть охуїв, здається нам є чим воювати.
Міст було знищено. Стояла колона наших які спішувалась і намагались перепливти річку, шириною десь 50 метрів +/- . Весь цей час кацап їбашив усім що мав: каби, міномети, рсзв, танки, і все летіло у той район, а їх піхота навіть не думала йти через наш сектор який ми тримали. Десь біля 12 дня я побачив що в мого кулеметника взагалі короб на 200 і все, я нічого не сказав тоді, але був у повному ахуї, на таку задачу взяти короб на 200, ти кулеметник чи кукурудза?
Короче кажучи задача була втримати ворога, щоб він не придумав наші підрозділи поки ті відтягувались на завод. З 6 ранку до самого вечора продовжувався обстріл усіма наявними засобами підарів, крупніше ніж 82 мм в нас не було, і застосовувався він у крайньому випадку. Ми сиділи зашкерившись і чекали на піхоту, але та все не йшла. Поряд були дачі, цивільні люди під весь цей оркестр смажили шашлик і діти гуляли, мені було дуже гарно це чути, і я не розумів як так може бути?! Це взагалі якийсь пір посеред чуми. Задача наша мала тривати 2-3 години, але скоро мав бути вже вечір, а наші підрозділи ще переправлялись хто як міг. Командир групи сказав нам: ви ж розумієте що моста вже не має, коли будемо повертатись, кожен має сам вирішити як буде переправлятись. Кажу поняв прийняв. Так вже було похуй, наші підрозділи хуярили, а ми сиділи спостерігали нічим не в змозі допомогти. Нахуя кацапу пускати в хід піхоту, якщо можливо і на дистанції все знищити?! Тоді дуже багато наших полягло у цій бійні, але могло бути набагато більше. По рації нам вже не відповідали майже 5 годин, води в нас не було, їли ми крайній раз ще в тій Нарнії, а шоколад всі полишали на базі. Командир приймає рішення: відтягуємось, і ми рушили. Бігти було десь 1300 метрів. Перебігаючи тройками-двойками, ховались за кусти, поряд був прихід вога, який зкинули зверху, мої наколінники перевернулись на 360 градусів - на мені ні царапіни.

One more time
#Чеба

Підходе наш головний і каже, поповнюйте своє БК і будьте готові рушити далі виконувати завдання. Думаю пздц яке БК, ніодного пострілу не було зроблено. Десь години через 2 остатки нашої групи повернулись на базу, двоє з них були 300 від снайпера - кінцівки. Третьому в плитоноску увійшло 2 кулі, підсумки розірвались - на ньому ні царапини. Наступного ранку нас викликають на підсилення позиції яку крепко штурмують підари, ми одразу зібрались і пішли тунелями, блукали десь дві години - дійшли до ксп, звідки мали йти вже на позицію, коли вийшов старший суміжників і каже :
Так хлопці ви себе добре вчора показали, тепер ви як група швидкого реагування, як що будете потрібні я вас викличу, дорогу ви знаєте вже.
Я знав цього бійця, пізніше він помре коли вийде з полону - серце.
Нам роздали інтернет, це була найвища нагорода у той момент. Я написав сім'ї, дізнався що в них все впорядку. І ми рушили назад, десь хвилин за 40 ми дійшли до бази не блукаючи. Заходимо і бачу як бьються двоє бійців з суміжного підрозділу за р
пакетик розчинної кави, думаю блять і так обстановка тяжка ще ці полупокери нагнітають. В ітозі вони набили один одному морди, загубили той пакетик кави і наче вспокоїлись. Я сидів і думав над словами того бійця що ми себе непогано показали - про себе подумав дякувати богові що я не був головний в той групі бо ми вже би славетно і посмертно увійшли в історію. Поки ніякої задачі в нас не було, ми вирішили налагодити бит. Якщо по суті продуктів харчування нам видавали з розрахунком поїсти один раз в день, і то якщо це приготувати, в середньому виходило 10 - 12 ложок супа - навіть не каші. Все інше
ми шукали самі, вимінювали, знаходили, позичали. Хтось казав що це реальна відео гра Метро - я в неї не грав тому не скажу з точністю, але скажу що на Сталкера це було більш схоже, тільки під землею(Метро і є .прим Чупіка). Авторитетний воїн тут жебракував, а барига міг їсти шоколад майже кожного дня.
Історію заводу Азовсталі я не знав, але те що там була уйма окремих і зєднуючих бомбосховищ казала про те що до чогось СРСР готувався. Метінвест фірма яка заправляла цим заводом також піклувалась про своїх робітників: було багато крупнолистового чаю у пакетиках і води Бювет. Прям дуже багато і це все було доступно майже в кожній кімнаті, ми лише ходили та збирали це все до купи. Я приніс 2 пака Бювету і поліз у свій рюкзак щоб покласти бутилку води на випадок якщо нас терміново зірвуть з місця і треба буде перебазовуватись, і зрозумів я що в мене вкрали ту саму шоколадку: скарб про який я марив всю попередню задачу, обчистили і моїх побратимів, короче з 7 володарів шоколадок - осталося дві, ми їх розділили і з'їли, проклинаючи тих хто нас обчистив і даючи клятву що ми найдемо цих крис і не буде їм спокою. Чомусь відчуття безпеки мене в той момент не відпускало, ми робили свою роботу, повертались живими - більшого не треба було. Я вирішив піти до своїх знайомих у котрих міняв сигарети і зі мною пішло 7 чоловік маршрут у нас був спільний потім ми мали розійтись хто куди по своїм справам, я був без броні і каски тільки з автоматом. Діставшись до своїх знайомих я зрозумів що марно сюди прийшов. Ці бізнесмени обміняли усі свої припаси, їжу, сигарети на золото. І сказали мені що скоро евакуація і все буде добре. Сиділи вони як цигани - усі у прикрасах, але я бачив перед собою довбойобів. Зєднавшись з усією своєю групою які налутали хто що, ми рушили на базу, і вирішили набрати води з собою щоб не йти впусту. Був маленький нюанс: в цей раз вода була на поверхні бо в підвалах все вже вигрібли і поскладали визначивши навіть охорону, бо пиздили кругом все що лежало без нагляду. Нагрібши воду хто скільки мав рук, ми принесли її на базу, на пару днів мало вистачити. Наш головний над усім МП збирав всіх у великому підвалі, усі суміжники зібрались була купа натовпу, думаю невже гарні новини.

Survivor

#Чеба

Я лежав під завалами, вдихаючи тонну пилу і думаючи про те що це вже все. В мене нічого не боліло, лише паніка що я не можу сам встати та розкидати ці уламки якими мене придавило. Це таке розчарування внутрішнє коли ти лежиш безпомічний. Хоча ніколи себе таким не вважав - в марік я поїхав майже 100 кг мязовою маси і мій зріст був майже 1,90см, а мене просто жбурнуло і засипало як якусь дитину, тоді, лише тоді прийшло до мене розуміння що я не безсмертний яким завжди себе вважав.
Ніякого світла в кінці тунелю не було, все життя не пробігало поміж очей, просто ти лежиш такий, все погано, зробити нічого не можеш, невже кінець? Прикро. Прикро що саме так все закінчиться, я мріяв тут померти у стрілковому бою де все максимально честно, просто типу знайдеться стрілок шустріший аніж ти, і ти такой “а ну ок”. Але хто б ще вибирав свою смерть, та й не вона це була.
Я чую голоси, завиваючі, це були рештки моєї групи, 2 одразу 200 було тоді, інших також присипало десь по пояс, лише я був повністю під уламками. Я починаю гукати свого побратима з яким пройшов весь цей Марік взагалі, він відкликається. Каже зараз зачекай, його просто відкинуло і засипало може по коліна, я починаю гукати його і він починає розбирати завали. Знайшов мою руку яка була у положенні до верху, хутко розкидує важкі уламки криші з бетону, розбирає все до пояса, я був такий радий - не описати в цих строках, на той момент я думав що на цьому мій шлях закінчився, але побратим мене почув і в мене з'явилася надія. Що ще було потрібно в такий момент?!
Так от звільнивши мене до поясу він каже таку фразу: “Да ну нахуй, я за допомогою” і втікає. Я в шоці нічого не розуміючи куди він втік? Він покинув мене чи що?
А авіація, яка літала поряд, вже не здавалась такою безобідною і вселяла жах. А вдруг ще прилетить?
Короче я дивлюсь і бачу що мої ноги до пояса придавило плитою, вагою, думаю, вона була біля тони. Вона не конкретно лежала на моїх ногах а лише зсунулась на них і - придавила.
Я не відчував ніг, мало того що на них лежала плита, та ще й самі ноги були навхрест, а одна нога була піджата під коліно. Мій побратим побіг за допомогою коли зрозумів що сам не зможе підійняти цю плиту. Залишки групи відходили від контузії та розірваних перепонок, декілька хлопців поранених підбігли і почали підкопувати з різних сторін намагаючись дістатись моїх ніх - але все було марно. Прибігають суміжні піздрозділи десь біля 15 чуваків і намагаються підірвати плиту руками, все марно. Кожен з них по одному підходив і питав: “братик чим допомогти??” Кажу ноги придавило треба плиту цю забрати. “А поняв”, дьоргав її - вона не піддавалась і стояв біля мене і все.
Спочатку я казав, хлопці знайдіть якісь ричаги, або ломи щоб плиту трохи підняти і я звільнюсь. Не знаю скільки часу проходило але мені здавалось що багато.
Потім я казав : Ну хулі ви стали, дауни? Чи робіть щось чи йдіть нахуй звідси.
Через хвилину я повертався до першого варіанту щоб знайшли ричаг чи лом, щоб мені це допомогло звільнитись.
Це - паніка, ніколи їй не піддавався, але тоді вона була присутня. Першою в моїй голові була думка що зараз прилетить ще ракета від літака і мене ще більше засипе і я буду помирати тут два дні у муках, друге - це адський біль який все ж таки прийшов, передавивши мені артерії на ногах, і я просто в такому положенні все не витримував. Ще декілька раз я прогнав це “Братики/гандони-хулі-стоїте”. І нарешті вони знайшли товсту арматуру і плита піддалась, я починаю на руках намагатись вилізти з під плити, і в мене виходить. Боже який я був радий, це не порівняти ні з чим взагалі! Ноги заніміли - йти я не міг, хоча всім казав “дякую, далі я сам почекаю трохи і піду”, чуваки хватають мене на ноші, оці старі з поручнями кажуть “закрийся, брат - несемо”. Герої мого часу несли мене на цих невдобних ношах радянського, мабуть, зразку; несли мінус 4 єтажі по сходах, блять як це було невдобно. Важив я тоді вже майже 80 кг, але це багато. Мене заносять на базу і несуть до медиків. Чую голос медички, каже: спокійно я тебе огляну, все буде добре.

desire

#Чеба

Я лежав на тих радянських ношах, і чекав єна евак. Десь через годину мене просто занесли до місця де я ночував, переклавши мене на моє спальне місце. Я розумів що мене поки нікуди не відвезуть, думок про те що я не доживу до ранку в мене не було, біль почала приходити зненацька, і я подумав що це гарний знак, відчуваю - значить живий. Попросив побратима зняти з мене берці, відчув як в ноги поступає кров і я можу шевелити пальцями ніг, єдине що було тоді проблемою - це відкрита черепно мозкова, кров вже не йшла але рана було дуже глибока і її не почистили бо просто не було чим і вся вона була забита брудом та скловатою.
Я переварював те що трапилось, і зрозумів що мене вдарило цією плитой а потім придавило. Якби я втратив свідомість я би не вижив, мене б не знайшли - добре коли вмієш тримати удар. Йшов би я повільніше - смерть, на кілька сантиметрів би стояв в іншому місці - смерть. Короче, там було багато варіантів як загинути, але не цього разу, подумав я про себе і тоді по цій же логіці я маю вижити, якийсь же сенс у цьому має бути.
До мене підійшов медик, вже з мого підрозділу, і сказав, якщо вночі тобі буде погано то клич мене, не то щоб в мене були якісь препарати, але щось придумаєм, і мене вирубило. Ніколи не забуду як я прокинувся, відкриваю очі і не можу навести різкість. Не знаю, це як коли злітає віндовс ти вмикаєш старий пк і він вибиває помилку, я нічого не бачу - все пливе і мерехтить як світлячки вночі в Острозі, то було трохи страшно. Десь через хвилини 3 цієї боротьби я все ж таки навів різкість, і почав бачити, стан був такий ніби мене поїздом переїхало. До мене підійшов медик і каже “о друг ти живий, давай спробуємо встати і пройтись!”. Бере мене під руку і я починаю вставати. Тяжко але стаю на ноги і навіть починаю йти як черепаха яка йде до води - перебирає тими ніжками швидко але незграбно, і тут в мене опять вибиває помилку і я падаю. Медик каже поняв - жити будеш, розматує повязку на голові і каже та нормально братік, вже майже зажило.
Йшли дні, я лежав, мені було погано: температура під 40. Однієї ночі я прокинувся через адську біль у вухах, гукав медиків але вони не відзивались і я дійшов до них сам, там вони мені закапали вуха і я знову дошкрябав до себе і заснув. Дні йшли, на зв'язок вийти було неможливо, а я так хотів багато сказати своїм рідним, що якщо це остання змога?!
Я взяв телефон записав голосове своїй родині та друзям і попросив побратима віднести телефон на старлінк - щоб воно відправилось. Я нічого не казав про поранення, але поміж строк всі розуміли що щось не так.
Так, щоб відправити смс треба було їбануть цілий квест - і мій побратим з цим справився
Потім він пішов з моїм телефоном знову щоб піймати вхідні смс, звідти я дізнався що ще один мій друг загинув на війні у моєму рідному місті - почали з’являтись думки про те, що ми незабаром зустрінемось з ним. Мені ставало гірше, я вже не ходив, а медик на кожній перевязці казав що в мене там все ок.
На 4 день цей медик приносить мені антибіотик і вводе голку у вену на руці, проходить доба і я знову клигаю на перевязку але вже самостійно, розмотавши повязку він мені каже : Блять слава богу, стягується, заживає, будеш жити. Я кажу то ти мені це кожного дня казав, на що він сказав що найобував мене і думав що в мене пішло зараження і я мав померти скоро. Але я його розумію, навіщо було казати погані новини, тепер вже все добре каже він, та я і сам почав себе почувати краще, помилку у системі більше не вибивало. Заходе в перевязочну якийсь офіцер і каже їдемо в госпіталь (бункер де хірурги до останнього боролись за життя поранених)
Бронік, каску та зброю я звісно не брав. Ми виходимо на поверхню, я клигаю сам потихеньку, зі мною ще один чувак з суміжних підрозділів без руки по плече, та ще один з поломаною ключицею і перебинтованою головою. Ми вийшли на поверхню - все було в руїнах, 3 етажна будівля яка була над нашим сховищем більше не існувала, кругом руїни зроблені великими калібрами. Каже офіцер сідайте он в ту мотолигу - блять тільки не мотолига, де вони її взагалі знайшли - подумав я.

Кінець чи початок ?
#Чеба

Після команди “вдягайте броніки і каски” всі вдяглись. Мав бути масований обстріл саме по нашому бункеру, каску я вже не вдягав бо розумів, що якщо проб'ється і цей бункер то нас навіть нікому буде розкопувати, та й що могло пробити 4 поверхи? Дата підходила до 9 травня, ходили різні чутки що хуйло мав проводити парад в Маріку до дня перемоги але коли ще тримається гарнізон Азовсталі то якось воно було не комільфо. От русаки і почали більш масованіше обстрілювати завод. Майже кожного дня під завалами помирали люди з різних підрозділів і родів військ. Я вже потроху ходив і йшов на поправку, мабуть дві ложки цукру яку давали пораненим в день - зробили диво.
О другій ночі, десь починаючи з початку травня, поступала команда що на нас летять бомбардувальники скидати всяку хуйню, усіх будили і всі вдягались у засоби захисту. Якось я побачив на спеціальному гаджеті пересування літаків: і там просто була цифра 8 вони безкінечно літали одні зкидували, інші летіли заряджались, заправлялись і по новій, і так безперервно. Це дуже давило на психіку, ти просинаєшся в аду, і ще тобі кажуть що має зараз стати гірше. Піти звідти ти не можеш, ти просто там знаходишся і чогось чекаєш, вже тоді я почав прощатись з сім'єю та друзями, ну не те щоб прощатись а потроху підготовлював їх, десь давав настанови, десь поради. Кожної ночі я просто сидів я думав про те що я багацько в житті не встиг зробити, час був про це подумати, ви не уявляєте про що може мріяти людина в таких обставинах і що собі обіцяти якщо ти виживеш. Але всі мої думки та мрії різко зникають коли колони починають ходити ходуном при черговому прильоті, і це, бляха, мінус 4й поверх.
Не знаю пройшов там той парад уйобків чи ні, але наш гарнізон ще тримався. Через суміжників я дізнався що мого знайомого зв'язківця завалило в бункері Н: він був ще живий і з ним можливо поговорити - він був у свідомості. Але підняти ті багатотонні плити неможливо, і я сходив до нього. Прибувши на місце я ще чув крики та стони, це були наші люди і вони помирали у страшних муках. Я дуже голосно кричав і звав свого знайомого за позивним Люк, і він відізвавсь, сказав що йому дуже боляче і він помирає, ну це якщо без матів. Він не просив вже про допомогу, йому було настільки боляче що він просто надіявся на швидку смерть. Я стояв і дивився на брилу з уламків яку б я не зміг розібрати і за ціле життя, і я розумію що нічим не можу допомогти, я сказав не голосно прощавай друже - був радий тебе знати, побачимось, і просто пішов не обертаючись. Дошкрябавши до бази тунелями, я прийшов і просто сидів переварюючи те що я тільки що знову пережив. Якийсь даун в той момент включив на телефоні пісню "на тєплоходє музика іграла" на заводі була каста даунів яка вірила що нас забере турецький корабель, десь після години на ріплеї я збирався його застрелити, але хтось підійшов і дав йому ляща щоб він вимкнув це.
Через доброго знайомого до мене дійшла інформація що буде наказ про припинення оборони Маріуполя, і ми на особливих умовах здаємось у полон, тоді мабуть мене остаточно накрило. Думки були різні як зради так і перемоги, більше звісно зради: навіщо взагалі тоді було це все задавався я питанням, але трохи узявши себе в руки зрозумів що іншого виходу просто не має. Чутки про цю здачу ширились - і одного разу просто підтвердились, був збір МП і командир озвучив те, чого всі так боялись. Він наголосив що ми зробили все що могли, виграли час для нашої держави, зібрали навколо себе купу ворожих БТГРів, але його слова в той момент не дуже тішили - по факту в нас помирали поранені бо ліки були відсутні і це мабуть єдина проблема чому подальша оборона гарнізону була безглузда, але це моя особиста думка. Приїхавши в Марік я був готовий до всього, але точно не до цього. Документи сказали брати з собою, для скорішої ідентифікації з обох сторін, в мене на той момент був військовий квиток який був увесь списаний посадами та зброєю, десь поміж строк можливо було прочитати що я працював навіть у Месниках від Марвел. Я вагався спалити воєннік чи брати з собою.

Нове життя

#Чеба

Залишалось 3 дні до виходу у полон, чи як це любили називати єкстракшен, по факту полон - але добровільний, так вирішило наше командування, і президент країни. Багато суміжників в той момент раділи цьому, вони залишаться живі - їх не будуть 24 на 7 їбашити з усіх видів озброєння. Меншість казала що ми будемо заздрити мертвим. Я лежав на пошматованих дверях накритих спальним мішком і підбивав ітоги, побігав трохи повоював, десь комусь навіть спас життя, був поранений, начебто непогано - але війну я не виграв, мабуть вже й не виграю.
Я розумів що не зможу піти пішки до великої землі, до своїх - я просто не дойду. Я був глухий, хромий і знесилений, та й договір був такий що всі виходять 100% і подаються списки, у такому разі нас поміняють за 3 місяці і ми будемо в пріоритеті. Суміжники були задоволені і мене це трохи лякало, бо багато хто з них були медійні особи - і якщо вони задоволені то мабуть щось знають, так я себе заспокоював. Виходили з Азовсталі партіями, я мав йти з командирами останній. Перша партія вийшла і навіть зробила зворотній зв'язок подзвонивши нашому командиру і сказавши що все добре, тут як на курорті, але є трохи обмеження, які не вточнили. Не знаю на той момент мені в це не вірилось, ну не може такого бути думав я, але я щось змінити не міг, в той момент я плив за течією. Поступила команда йти грузити продукти з усього заводу та передавати підарам, щоб у Єленівці нас нормально годували. Я вже по карті прикинув що звідти буде ближче сйобувати якщо що шо. Я така людина що завжди повинен мати запасний план, най навіть він буде дибільний, але він має бути.
От і мене залучили на ту погрузку, та шо казати навіть тип без руки теж грузив продукти на машину. Був договір припинення вогню на ці три дні. Літали лише бпла і нічого не скидували на голову. Я вперше за довгий час вийшов на поверхню без зброї і засобів захисту, була дуже гарна погода - 10а ранку. Випрямившись і вдихаючи свіже повітря, а не пил з подвалу, я довго роздивлявся все навкруги, було зелено і так яскраво що я навіть щурився. Все навколо здавалось нереальним от би зараз до сімї в рідне місто, подумавши про це в мене налились сльози на очах - але я швидко зібрався і просто оглядав всю цю красу яка була навкруги. Почуття приреченої якоїсь безвиході іноді приходило комом до горла, і ти нічого не можеш з цим вдіяти, заспокоїти себе якимись мудрими словами або цитатами було неможливо, на такі випадки не знайдеш вірних слів, ти не знаєш що тебе чекає далі, життя або смерть? Добре якщо швидка смерть - а якщо щось гірше? Є речі набагато гірші за смерть, як зберегти гідність у полоні, або навіщо жити далі якщо її не збережеш. Різного роду думки мене накривали у той момент. Але старший нашої групи рявкнув ходімо на погрузку, і ми через завод вирушили до потрібної нам точки.
Завод був майже стертий по нашому маршруту, дорога була спаханою і проваленою бо майже всюди йшли тунелі якими ми ходили та виконували різного роду задачі, у повітрі на теріторії усього заводу була присутня скловата яку ми вдихали, але це була менша з наших проблем. Діставшись точки ми побачили газельку яку нам було потрібно загрузили тушонкою, від новин що досихпір в нас була тушонка я трохи випав з колії, але ми мовчки її загрузили і нам воділа дозволив залишити по одній банці собі. Ми повернулись на базу. Наступного дня до нас прийшов медик який водив партії через міст і повертався назад за наступною і розповів цікаву історію як одного нашого вбив снайпер коли йшли здаватись, старший з руських у рацію спитав хто відкрив блять вогонь? Як вияснилось це денери, це дуже цікава каста уйобків якими нас пугали, типу руцьки вели себе адекватно при здачі, а от денери які деградували за всі роки війни мають якусь особисту обідку на нас, хоча руцькі вдносились до донерів як до мавп. Вони їх так і називали "мавпи їбучі" хоча здавалось би, адін народ який вони типу визволяли. Короче з тої історії я зрозумів що той снайпер ніяк не був покараний по суті, і таке може статися у будь яку секунду просто тобі трохи не пощастило - виходить так.