А так як я видерся на Ядерний Трон - то завтра візьмусь за редактуру нового текста від Чеби. Автор пише краще з кожним разом. Особливо коли пише з ноута, тоді в нього набааагааато менше помилок. Саме головне що він продовжує писати, а там і рука наб'ється і стиль відточиться.

Саунд для сидіння дупцею на Ядерному Троні.

https://youtu.be/D6d1sY2uONs?si=7bshUNxdDJk9oMgP

Вітаю всіх дотичних і причетних з Днем Прапора.
Завтра історію наваляю коротку як я крав евакуйовував прапор з маяка в 22му році.

У кожного є такий. А як нема - вам держава такого видасть!

https://youtu.be/7jumC-aFrhk?si=hnxjW0ICeF4SAPnj

desire

#Чеба

Я лежав на тих радянських ношах, і чекав єна евак. Десь через годину мене просто занесли до місця де я ночував, переклавши мене на моє спальне місце. Я розумів що мене поки нікуди не відвезуть, думок про те що я не доживу до ранку в мене не було, біль почала приходити зненацька, і я подумав що це гарний знак, відчуваю - значить живий. Попросив побратима зняти з мене берці, відчув як в ноги поступає кров і я можу шевелити пальцями ніг, єдине що було тоді проблемою - це відкрита черепно мозкова, кров вже не йшла але рана було дуже глибока і її не почистили бо просто не було чим і вся вона була забита брудом та скловатою.
Я переварював те що трапилось, і зрозумів що мене вдарило цією плитой а потім придавило. Якби я втратив свідомість я би не вижив, мене б не знайшли - добре коли вмієш тримати удар. Йшов би я повільніше - смерть, на кілька сантиметрів би стояв в іншому місці - смерть. Короче, там було багато варіантів як загинути, але не цього разу, подумав я про себе і тоді по цій же логіці я маю вижити, якийсь же сенс у цьому має бути.
До мене підійшов медик, вже з мого підрозділу, і сказав, якщо вночі тобі буде погано то клич мене, не то щоб в мене були якісь препарати, але щось придумаєм, і мене вирубило. Ніколи не забуду як я прокинувся, відкриваю очі і не можу навести різкість. Не знаю, це як коли злітає віндовс ти вмикаєш старий пк і він вибиває помилку, я нічого не бачу - все пливе і мерехтить як світлячки вночі в Острозі, то було трохи страшно. Десь через хвилини 3 цієї боротьби я все ж таки навів різкість, і почав бачити, стан був такий ніби мене поїздом переїхало. До мене підійшов медик і каже “о друг ти живий, давай спробуємо встати і пройтись!”. Бере мене під руку і я починаю вставати. Тяжко але стаю на ноги і навіть починаю йти як черепаха яка йде до води - перебирає тими ніжками швидко але незграбно, і тут в мене опять вибиває помилку і я падаю. Медик каже поняв - жити будеш, розматує повязку на голові і каже та нормально братік, вже майже зажило.
Йшли дні, я лежав, мені було погано: температура під 40. Однієї ночі я прокинувся через адську біль у вухах, гукав медиків але вони не відзивались і я дійшов до них сам, там вони мені закапали вуха і я знову дошкрябав до себе і заснув. Дні йшли, на зв'язок вийти було неможливо, а я так хотів багато сказати своїм рідним, що якщо це остання змога?!
Я взяв телефон записав голосове своїй родині та друзям і попросив побратима віднести телефон на старлінк - щоб воно відправилось. Я нічого не казав про поранення, але поміж строк всі розуміли що щось не так.
Так, щоб відправити смс треба було їбануть цілий квест - і мій побратим з цим справився
Потім він пішов з моїм телефоном знову щоб піймати вхідні смс, звідти я дізнався що ще один мій друг загинув на війні у моєму рідному місті - почали з’являтись думки про те, що ми незабаром зустрінемось з ним. Мені ставало гірше, я вже не ходив, а медик на кожній перевязці казав що в мене там все ок.
На 4 день цей медик приносить мені антибіотик і вводе голку у вену на руці, проходить доба і я знову клигаю на перевязку але вже самостійно, розмотавши повязку він мені каже : Блять слава богу, стягується, заживає, будеш жити. Я кажу то ти мені це кожного дня казав, на що він сказав що найобував мене і думав що в мене пішло зараження і я мав померти скоро. Але я його розумію, навіщо було казати погані новини, тепер вже все добре каже він, та я і сам почав себе почувати краще, помилку у системі більше не вибивало. Заходе в перевязочну якийсь офіцер і каже їдемо в госпіталь (бункер де хірурги до останнього боролись за життя поранених)
Бронік, каску та зброю я звісно не брав. Ми виходимо на поверхню, я клигаю сам потихеньку, зі мною ще один чувак з суміжних підрозділів без руки по плече, та ще один з поломаною ключицею і перебинтованою головою. Ми вийшли на поверхню - все було в руїнах, 3 етажна будівля яка була над нашим сховищем більше не існувала, кругом руїни зроблені великими калібрами. Каже офіцер сідайте он в ту мотолигу - блять тільки не мотолига, де вони її взагалі знайшли - подумав я.

Ми погрузились але вона не завелась. Ми знову повернулись на базу, і вже наступного дня нас знову збирають їхати в цей госпіталь але вже на джипі. Короче кажучи їдемо ми у цьому джипі по заводу, день був сонячний, це був ранок - який вселяв надію на життя.
Завод був майже повністю розбитий, що тільки не лежало на дорогах, але майстерність водія мене вражала. Бачили 3й форсаж токійських дріфт? Це було набагато яскравіше, водій проїжджав там де навіть страшно було пройти пішки. Я впевнений що Домінік Торетто для нього був би слоном. Ми пробиваємо колесо, водій каже фігня зараз заїдемо на СТО. Мені ця обстановка дуже нагадала фільм скажений Макс, заїзджаємо на так зване СТО і там вже давно є накачені колеса. Ти тільки кажеш яке: підбігає група пітстопа і перевзуває машинку на ходу, але гарно організовано, дають ще одне колесо тобі на запаску, і щезають після виконаної роботи по норам. Але сервіс.
Авіація з моменту нашого шляху так і літала, скидуючи рандомно фаби ще в ангари які не добились - я якось був впевнений що з моєю вдачею залетіти фаб в нас не зможе, ми в русі. Доїхавши до *госпіталя* ми пробиваємо ще два колеса, шумахер сказав йдіть я щось придумаю, я вас буду чекати тут.

Ми спускаємось у підвал, щоб дійти до хірургів треба було пройти дві великих комнати з пораненими, там були лише ті хто у важкому стані, без кінцівок, то що. Звісно та картина ніколи не видалиться з моєї нервової системи: бійці лежать хто на кроватях, хто на підлозі. Сморід і спека, спека і сморід. Лише про одне я думав - от би тут мені не залишитись. Хірург який там був на зміні не спав вже біля 19 годин, одного за одним приймавши пацієнтів, або щось їм ампутуючи, або щось зашиваючи. Біля нього стояло відро наповнене кров’ю, з перевязок я так розумію, а ще трохи далі стояв контейнер метр на метр в якому лежали кінцівки. Все це виносилось двома бійцями які були з фінгалами під глазами - але з татуїровками на шиї у вигляді автоматів, зроблені гербом - це були зальотчики як вже потім мені пояснили. Настала моя черга я лягаю на операційний стол, хірург починає розмотувати пов’язку і чистити рану, потім оглянув мене повністю, весь час з кимось розмовляючи, вже потім я зрозумів що він розмовляє зі мною, слух я вже втрачав потроху, я в нього спитав що там як справи? ви будете зашивати? Він трохи голосніше каже, о а я думав ти глухонімий, ні братик, тебе привезли дуже пізно, я зараз почистю там все. Рана вже стягнулась майже, будешь просто ходити з монобров’ю тепер. Тобі повезло що ти нічого не зламав собі, або не пошкодив внутрішні органи. По поводу ребра - він наклеїв якийсь пластирь і сказав підвязати якоюсь простинкою як я буду на базі. Зараження, гангрени, я не бачу, ти - одужуєш. Тому тут тобі залишатись сенсу немає. Я був дуже радий почути ці слова. Особливо про те що я тут не залишаюсь.
Я подякував доку, і пішов крізь ті дві комнати, намагаючись не дивитись по сторонам, це реально була жахлива картина, а сморід стояв ще страшніший. Я сидів у коридорі і чекав інших поранених з якими приїхав, біля мене були двері яки вели в якусь кімнату на тих дверях було віконце через яке видавали їжу пораненим, якраз вже був обід, і всі хто міг вишикувались у чергу. Брали пластмасову тарілку з кашею на тушонці і йшли до себе. Ті хто не міг ходити їм носили, сморід стояв повсюду від операційної і місця перебування поранених. Поряд з цим віконечком стояло відро куди поранені ходили спорожнятись. Все на купі. Страшніше місце на той момент мені бачити не приходилось - але через деякий час я поміняю своє рішення.
Так от, всі поранені вже поїли а я сидів напротив цього віконечка, це була ще й курилка. Звідти мені якийсь пан каже агов підійди друже, я підхожу і він мені видає так само тарілку з цією кашею - каже їж, видужуй друг. Не дивлячись на весь цей сморід і обстановку - каша була несказано смачна, і порція була дуже велика крайній раз я так їв на Ільїча.

Я сидів і чекав далі, підійшло якихось два тіпа не поранених, взяли свої пайки і сиділи їли розмовляючи про те що тушонки мало в каші, і порція мала - я на це звернув увагу і почав дивитись на них - якісь вони були не дуже виснажені та й здавались не худими. На шиї в них обох висіли золоті цепочки такі грамів мабуть більше ніж на 100, та золоті перстні на кожній руці, в одного навіть був жіночий з камінчиками золотий браслет, думаю - заробили. Вони помітили що я їх роздивляюсь і кажуть : о це ти що поранений? Вог прилетів? Кажу “нє в футбола грав, на воротах стояв”.
“Є шо поміняти на золото, телефони? сигарети є?” Кажу “відїбіться, валютчики йобані”, встаю і йду на вихід якраз зустрівшись з пораненими з якими приїхав. Страшне місце - десь через пару неділь туди їбане каб, і трохи менше половини загине.
Шумахер сказав “їдемо”. Одне колесо в нас оставалось пробите, інше він замінив але каже шо це все хуйня я і на дисках їздив, десь лобове скло він втратив поки ми були всередині і ми їхали назад з вітерцем. На пітстоп ми вже не заїзджали, бо там скільки коліс не бери з собою все одно всі проїбеш.
Ми повернулись на базу, я подякував водію, і ми розійшлись. Бажання було вижити, десь у такі моменти починаєш думати що міг би прожити своє життя набагато краще, більш гідно, а скільки в таки моменти здається що ти багато чого людям не сказав, ех…. Я пішов до своїх розповів їм що до чого, вони тоді сказали що мені потрібно міняти позивний на Франкенштейна, на що я навіть трохи образився ,але не суть. Суть була в тому що забіжав якийсь уповноважений офіцер і каже "всі вдягайте каски і броніки, терміново…"

Вітаю всіх причетних. Навіть в найтемніші дні потрібно знаходити в собі сили йти далі. Не падати морально. Працювати і допомагати працювати іншим.
І платити ціну за свободу. Цей платіж оцінять не всі. Цю роботу ніхто не буде робити за нас. Ніхто не приїде сюди помирати за нас.

Хіба що росіяни, росіяни сюди приїдуть і помруть. Адже найкращий спосіб заплатити за свою свободу - це кров твоїх ворогів.

З Днем Народження, Україно.

Вові потрібен протез

Доброго ранку панове!
https://youtu.be/DepbpZ0VBGc?si=EQS88n0Aqsr3m--V

І доброго ранку панянки!

https://youtu.be/zUKrA5zGUUo?si=xgThtBynHmwjIqwi

Вона (2013)
Науково фантастичний фільм про кохання. Хоча тут наукова фантастика швидше виступає як засіб висвітлення кохання, а не йде дослідження фантастичної проблематики. Хоча невелика жменька проблематики НФ у фільмі все ж присутня.

Сам фільм розповідає нам історію Теодора, який пиздостражд... переживає непростий розрив з своєю колишньою дружиною. Аж поки в його житті не трапляється Саманта. Але Саманта не просто дівчина. Вона - штучний інтелект яка живе в його телефоні.

Чудовий фільм. Екшону - 0. Але фільм дуже милий, мімімішний і дуже й дуже цікавий. Хто не бачив - рекомендую до перегляду.

Ах так. Бонусом, для тих хто дивитиметься в оригінальній озвучці - Саманту озвучила Скарлет Йохансон.

STALKER: Тінь Чорнобиля на стімдек.

Шикарно йде на деці. За 4 години був 1 вильот (що для Сталкера досить хороший результат). Йде в українській озвучці по дефолту.

З недоліків: керування треба налаштовувати вручну, але кнопок на деці вистачає для повноцінної гри в Сталкера. Стріляти супер незручно. Гра аж ніяк не розрахована на геймпад. Але норм.
Інколи фрізиться картинка при переході з однієї частини локації в іншу. Але це дуже рідко і дуже швидко проходить.

Гра дуже мало жере батарейку. Автономної роботи стане години на 3-4.

Проходьте, не затримуйтесь.

Це розкішно