​​Якщо слідчий суддя постановив ухвалу, яка не передбачена КПК України, апеляційний суд не може відмовити в перевірці її законності – ВС

Законність і обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування, передбачене КПК України, є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження.

Про це йдеться в постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у справі № 757/27041/21-к (провадження № 51-3781км21).

Як зазначено в постанові ККС ВС, перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, викладено в частинах 1 та 2 ст. 309 КПК України. Це ухвали, що стосуються обмеження свободи та особистої недоторканності, арешту майна, тимчасового доступу до певних речей і документів, відсторонення від посади, а також ухвали про відмову у здійсненні спеціального досудового розслідування, про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження за нею.

Частина 3 ст. 309 КПК України встановлює, що інші ухвали слідчого судді, ніж зазначені в цій статті, оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Тобто в разі незгоди сторін з іншими ухвалами слідчого судді законність останніх підлягає перевірці судом першої інстанції під час підготовчого провадження.

Крім того, у постанові від 12 жовтня 2017 року у справі № 757/49263/15-к Верховний Суд України сформулював висновок про те, що в разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення ч. 3 ст. 309 КПК України, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити в перевірці її законності, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК України. Аналогічні правові позиції викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справах № 237/1459/17 та 243/6674/17-к.

Детальніше з постановою ККС ВС у справі № 757/27041/21-к можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – https://reyestr.court.gov.ua/Review/105190837.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

#ВС #ККС_ВС #КПК #правова_позиція #слідчий_суддя #ухвала_слідчого_судді #повноваження_слідчого_судді #апеляційне_оскарження

​​Велика Палата ВС окреслила межі відповідальності МТСБУ у разі ліквідації страховика або визнання його банкрутом

Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про відповідальність винної в ДТП особи у контексті відшкодування спричиненої шкоди за рахунок Моторного (транспортного) страхового бюро України (МТСБУ) у випадках, якщо страхова компанія позбавлена ліцензії, виключена з МТСБУ, перебуває в стані припинення, банкрутства, фактично не здійснює діяльності. Це одне з питань, з якими Касаційний цивільний суд у складі ВС звернувся до ВП ВС у справі № 201/16373/16-ц.

У цій справі ТОВ звернулося з позовом до особи про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП. Особа була визнана винною в порушенні Правил дорожнього руху, а її цивільна відповідальність була застрахована у страховій компанії. Суди попередніх інстанцій встановили, що ця страхова компанія виключена із членів МТСБУ, а з відкритих джерел вбачається, що після відкриття провадження у цій справі за рішенням суду страховик був визнаний банкрутом.

Проаналізувавши законодавство, Велика Палата ВС констатувала, що наслідком анулювання ліцензії страхової компанії є неможливість укладення такою компанією нових договорів страхування, а також внесення змін до чинних. Зобов’язання такої компанії за укладеними раніше договорами не припиняються, тобто виплати страхового відшкодування повинні проводитися в повному обсязі, зокрема, за рахунок страхових резервів.

У разі укладення страховою компанією договору зі страхувальником після виключення із членства в МТСБУ відповідальність за спричинену шкоду в ДТП за цим страховим договором має нести винна особа. Особа, яка укладає договір зі страховою компанією, повинна діяти обачливо та з’ясувати, чи має така страхова компанія членство в МТСБУ. Така інформація доступна на сайті МТСБУ.

ВП ВС зазначила, що у разі ліквідації страховика або визнання його банкрутом страховик зобов’язаний передати до МТСБУ всі матеріали щодо укладених ним договорів обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Також такий страховик зобов’язаний перерахувати до відповідних централізованих страхових резервних фондів кошти в обсягах сум незароблених страхових премій.

Велика Палата ВС дійшла висновку, що МТСБУ відшкодовує шкоду за страховика – учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований (виключений з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань). У разі початку процедури банкрутства страховика потерпіла особа може звернутися з вимогою про відшкодування шкоди за процедурою, передбаченою Кодексом України з питань банкрутства, та захистити своє право на відшкодування шкоди в такий спосіб.

При цьому Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не передбачає обов’язку МТСБУ на відшкодування шкоди замість виключеного члена у разі виключення його зі складу членів МТСБУ з інших підстав. У таких випадках страховик повинен нести матеріальну відповідальність самостійно на загальних підставах.

Висловлюючись щодо суті спору у справі № 201/16373/16-ц, ВП ВС наголосила, що основний тягар відшкодування шкоди, спричиненої за наслідками ДТП, повинен нести страховик. Саме він є належним відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди в межах страхової суми, а в окремих випадках (у разі укладення страховиком договору зі страхувальником після виключення із членів МТСБУ) – винна особа.

Постанова Великої Палати ВС від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/104827809.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

#ВС #ВП_ВС #МТСБУ #страхова_відповідальність

​​Позиція КАС ВС щодо сплати судового збору за звернення із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення

Представник позивача оскаржив до Верховного Суду ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги. Повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції виходив із того, що скаржник у встановлений судом у попередній ухвалі строк не усунув недоліків апеляційної скарги шляхом надання до суду документа про сплату судового збору чи доказів наявності пільг щодо його сплати.

На обґрунтування касаційної скарги скаржник, зокрема, зазначив, що Законом України «Про судовий збір» не передбачено вимоги щодо сплати судового збору за звернення із заявою в порядку ст. 382 КАС України (щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення).

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду не погодився з висновком суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги, касаційну скаргу представника позивача задовольнив, ухвалу суду апеляційної інстанції скасував і направив справу до цього суду для продовження розгляду.

Суд зазначив, що вимоги щодо форми та змісту апеляційної скарги встановлені в ст. 296 КАС України, а розміри ставок судового збору стосовно документів, за подання яких справляється судовий збір, визначені в ст. 4 Закону України «Про судовий збір».

КАС ВС врахував, що зі змісту ст. 4 зазначеного Закону вбачається, що розміри ставок судового збору залежать від характеристики об’єкта справляння – позовна заява, скарга чи інша заява (у деяких випадках – у поєднанні з характеристикою суб’єкта, який звертається до суду), однак приписами цієї статті не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення.

З огляду на це колегія суддів дійшла висновку, що за відсутності законодавчо встановлених ставок судового збору за звернення до суду із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення на позивача не поширюється обов’язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому, відповідно, і з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, прийнятої за результатами її розгляду.

Верховний Суд нагадав, що особа, яка отримала на свою користь судове рішення, враховуючи конституційний принцип стосовно обов’язковості судового рішення, закріплений у п. 9 ч. 1 ст. 129-1 Основного Закону України, звільняється від сплати судового збору за зверненням до суду з вимогою забезпечити виконання судового рішення (встановлення судового контролю), яке набрало законної сили, якщо законом прямо не встановлено обов’язок сплати такого збору.

При цьому одним зі складових елементів вимоги щодо ефективного правосуддя є обов’язковість виконання судового рішення, що виражається, головним чином, у тому, що державні органи зобов’язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio» (в силу своєї посади та визначених законом повноважень); виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним; для цього мають бути забезпечені необхідні кошти та чіткі правові норми, що визначають доступні ресурси, відповідальні органи та механізми повного виконання судового рішення, яке набрало законної сили.

Постанова Верховного Суду від 5 травня 2022 року у справі № 520/9769/19 (адміністративне провадження № К/9901/47675/21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/104191425.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

#Верховний_Суд #ВС #КАС_ВС #правова_позиція #судовий_збір

​​Забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу Мін’юсту не допускається – об’єднана палата КГС ВС


Кооператив звернувся з позовом про скасування наказу Міністерства юстиції України. Також позивач подав заяву про забезпечення позову в цій справі шляхом:

– зупинення дії наказу до вирішення справи по суті;

– заборони Мін’юсту та/або його структурним підрозділам до вирішення справи по суті вчиняти будь-які дії щодо виконання наказу, зокрема через унесення відповідних записів про скасування реєстраційних дій до ЄДРЮОФОПГФ.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, заяву про забезпечення позову задоволено частково й ужито заходів забезпечення позову, а саме зупинено дію наказу й заборонено Мін’юсту та/або його структурним підрозділам до вирішення справи по суті вчиняти будь-які дії щодо виконання наказу, зокрема шляхом заборони Мін’юсту скасовувати реєстраційну дію в ЄДРЮОФОПГФ від 12 лютого 2021 року, окрім проведення скасування реєстраційних дій, що здійснюється на підставі рішення суду. В іншій частині заяви про забезпечення позову відмовлено.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судові рішення скасовано в частині, що стосується зупинення дії наказу Мін’юсту, й ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу. В іншій частині судові рішення залишено без змін. Правова позиція об’єднаної палати КГС ВС ґрунтується на такому.

Визначений ч. 1 ст. 137 ГПК України (в редакції, чинній із 8 лютого 2020 року) вичерпний перелік видів заходів забезпечення позову може доповнюватися виключно за рахунок певних заходів забезпечення позову, прямо передбачених законами України або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

КГС ВС дійшов висновку, що в спорі про скасування наказу Мін’юсту, прийнятого за наслідками розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб’єктів державної реєстрації, територіальних органів Мін’юсту щодо реєстраційної дії (відмови у її вчиненні) відповідно до законів України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» і «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ужиття такого заходу забезпечення позову, як зупинення дії наказу Мін’юсту, не допускається. Цей захід не належить до вичерпного переліку видів заходів забезпечення позову згідно із ч. 1 ст. 137 ГПК України: він прямо не передбачений ні процесуальним законом, ні міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Такий захід забезпечення позову, як заборона вчинення реєстраційних дій шляхом зупинення дії оскаржуваного наказу Мін’юсту, вміщує два заходи забезпечення позову, тотожні за змістом і цілям, один із яких не передбачений ні українським законодавством, ні міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. А тому наведене формулювання ускладнює сприйняття та застосування цього заходу через зайвий елемент – тотожний захід забезпечення позову. Натомість установлена законом заборона вчинення реєстраційних дій є зрозумілим, самодостатнім та передбаченим законом заходом забезпечення позову у спорі про скасування наказу Мін’юсту. Крім того, формулювання заходу забезпечення позову «заборона вчинення реєстраційних дій шляхом зупинення дії відповідного наказу» також не відповідає жодному з передбачених законом заходів забезпечення позову.

З текстом постанови об’єднаної палати КГС ВС від 15 липня 2022 року у справі № 910/4445/21 можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/105636953.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

#Верховний_Суд #ВС #КГС_ВС #практика_ВС #правова_позиція #судова_практика #скасування_наказу #забезпечення_позову

​​КЦС ВС роз’яснив юрисдикцію та порядок вирішення спорів щодо повернення незаконно вивезених з України дітей

Батько просив суд повернути за попереднім місцем проживання в Україні малолітніх дітей, які виїхали з матір’ю за кордон, у Республіку Вірменія.

Після відмови в задоволенні позову судами першої та апеляційної інстанцій з різних правових підстав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду скасував попередні судові рішення й направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.

Районний суд не врахував наявності в спорі іноземного елементу й під час ухвалення рішення застосував виключно національне законодавство. Апеляційний суд вважав ефективним способом захисту позивача звернення до Центрального органу держави постійного проживання дитини або іншої Договірної держави за правилами статей 8–11 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі – Гаазька конвенція 1980 року), а не до суду.

Натомість Верховний Суд зазначив, що за правилами Гаазької конвенції 1980 року заявник має право звернутися до:

1) Центрального органу держави (в Україні – до Міністерства юстиції України) за місцем постійного проживання дитини;

2) Центрального органу держави (наприклад: у Республіці Вірменія – Міністерство юстиції тощо), до якої дитину вивезено та в якій вона утримується;

3) суду.

Гаазька конвенція 1980 року жодним чином не перешкоджає судам договірних держав розглядати справу про викрадення дітей, не звертаючись до центральних органів влади.

Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не вирішили першочергового питання, а саме чи підлягає цей спір розгляду судами України.

Відповідно до ст. 5 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року (далі – Гаазька конвенція 1996 року) з урахуванням ст. 7 у разі зміни звичайного місця проживання дитини на іншу Договірну Державу юрисдикцію мають органи Держави нового звичайного місця проживання.

Звичайне місце проживання дитини слід розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив’язаності дитини до соціального та сімейного її оточення.

Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили питання про встановлення звичайного місця проживання дітей заявника в Україні до їх незаконного переміщення / утримання в іншій державі.

У цій категорії справ юрисдикція вирішення спору закріплюється за місцем постійного проживання дитини, а тому якщо місце постійного проживання дитини переноситься до іншої держави, органи влади держави нового місця постійного проживання набувають юрисдикції щодо суті спору. Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували питання, чи прижилися діти за новим місцем проживання.

Верховний Суд вказав, що для вирішення питання, чи підлягає розгляд такої справи судами України, потрібно з’ясувати:

1. Чи було звичайним місцем проживання дітей в Україні до їхнього переміщення за кордон?

2. Чи обрали діти інше місце постійного проживання за межами України?

3. Чи прижилися діти в новому середовищі?

4. Якщо неможливо встановити звичайне місце проживання дітей, то на території якої з держав вони перебувають у зв’язку з переміщенням?

5. Чи завершилася процедура повернення дітей, ініційована заявником у країні ймовірного перебування дітей, за правилами Гаазької конвенції 1980 року?

Залежно від встановлення обставин того, чи підлягає вирішенню спір судами України, судам належить або вирішити спір по суті, або закрити провадження у справі через те, що спір не підлягає розгляду судами України.

Постанова Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19 (провадження № 61-2286св21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106204815.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

#Верховний_Суд #ВС #КЦС_ВС #іноземний_елемент #місце_проживання_дитини

​​Утворений без статусу юридичної особи відокремлений підрозділ ДПС України є органом виконавчої влади й може бути стороною в судовому процесі – КГС ВС

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області, залишеною без змін постановою Західного апеляційного господарського суду, відмовлено в задоволенні заяви Головного управління ДПС у Тернопільській області як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України про заміну кредитора його правонаступником. Постановлено вважати, що повноважною особою (кредитором) у справі про банкрутство підприємства є юридична особа – ДПС України в особі ГУ ДПС у Тернопільській області як відокремленого підрозділу ДПС України, заміна якої відбулася згідно з ухвалою суду від 25 червня 2021 року.

За висновком судів попередніх інстанцій, ГУ ДПС у Тернопільській області утворене на правах відокремленого підрозділу ДПС України, не є самостійною юридичною особою, входить до складу ДПС України, а тому не може брати участі у справі як окремий самостійний суб’єкт господарювання.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду касаційну скаргу ГУ ДПС у Тернопільській області задовольнив частково, постанову суду апеляційної інстанції скасував, справу в скасованій частині направив на новий апеляційний розгляд з огляду на таке.

ГУ ДПС у Тернопільській області є територіальним органом ДПС України – центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику.

Відповідно до ч. 2 ст. 21-1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, утворюються без статусу юридичної особи та є органами державної влади. Ураховуючи цю норму, а також ч. 1 ст. 45 і ч. 2 ст. 4 ГПК України, ст. 1 КУзПБ, Положення про Державну податкову службу України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 6 березня 2019 року № 227, та Положення про Головне управління ДПС у Тернопільській області, затверджене наказом ДПС України від 12 листопада 2020 року № 643, ГУ ДПС у Тернопільській області є відокремленим підрозділом ДПС України, яке хоч і утворене без статусу юридичної особи, однак є органом державної влади (податковим органом, органом стягнення) та може бути стороною в судовому процесі.

Протилежні висновки судів попередніх інстанцій суд касаційної інстанції визнав помилковими.

Направляючи справу на новий апеляційний розгляд, КГС ВС зазначив, що, здійснюючи апеляційний перегляд оскаржуваної ухвали від 7 грудня 2021 року, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що в цій справі ухвалою суду першої інстанції від 20 травня 2021 року кредитора (ГУ ДПС у Тернопільській області) було вже замінено на його правонаступника (ГУ ДПС у Тернопільській області як відокремлений підрозділ ДПС України) та не надано оцінки правомірності так званому коригуванню судом першої інстанції ухвали від 20 травня 2021 року шляхом постановлення ухвали від 25 червня 2021 року, чого не передбачає ГПК України.

Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 31 серпня 2022 року у справі № 921/574/20 можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106130330.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

#ВС #КГС_ВС #практика_ВС #правова_позиція #судова_практика #банкрутство #ДПС

​​Витрати ТОВ на сплату податків не є збитками, що підлягають відшкодуванню посадовою особою – КГС ВС

ТОВ звернулося з позовом до колишньої директорки цього товариства про стягнення 482 110,74 грн збитків.

Позовні вимоги мотивовані тим, що внаслідок бездіяльності відповідачки товариству були заподіяні збитки, розмір яких складається із сум донарахувань податків і нарахувань штрафних санкцій органом ДФС України у зв’язку з виявленими порушеннями під час документальної планової виїзної перевірки ТОВ з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період із 1 січня 2015 року по 31 березня 2018 року, а саме заниження податку на прибуток з юридичних осіб та заниження податкового зобов’язання з податку на додану вартість.

Рішенням господарського суду позов задоволено частково. Стягнуто 138 818,75 грн збитків. У задоволенні позовних вимог щодо стягнення 343 291,99 грн збитків відмовлено. Апеляційний господарський суд ухвалив постанову, якою рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог у сумі 186 665,50 грн скасував, позов у цій частині задовольнив. У частині задоволення позовних вимог у сумі 138 818,75 грн та в частині відмови в задоволенні позовних вимог у сумі 156 626,49 грн залишив без змін.

КГС ВС скасував рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позову та ухвалив нове рішення – про відмову в задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів наголосила на тому, що витрати, які мусить зробити ТОВ для сплати податків, не є збитками, що підлягають відшкодуванню посадовою особою, оскільки сплачувати податки та збори у строки та в розмірах, встановлених ПК України, є прямим обов’язком платника податків відповідно до підпункту 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 цього Кодексу.

Суди внаслідок неправильного застосування норм ст. 22 ЦК України, статей 224, 225 ГК України дійшли помилкового висновку, що грошове зобов’язання ТОВ за платежем з податку на додану вартість на суму 111 055,00 грн (висновок суду першої інстанції) та на прибуток приватних підприємств на суму 164 632,00 грн (висновок суду апеляційної інстанції), є збитками ТОВ, завданими посадовою особою її діями (бездіяльністю).

Щодо відшкодування розміру нарахованих штрафних санкцій ВС зауважив, що прийняття податкового повідомлення-рішення, набрання законної сили судом рішення про відмову в позові щодо скасування цього повідомлення-рішення не може сприйматись як безумовна обставина завдання товариству збитків, що підлягає відшкодуванню посадовою особою. Фактом завдання збитків товариству буде лише стягнення (добровільна сплата) штрафних санкцій, що відповідає змісту ч. 1 ст. 224 ГК України, яка визначає, що до складу збитків, які підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються, зокрема, додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною. У справі, що переглядається, суди не встановили і ТОВ не доводило, що заявлені до відшкодування ним суми штрафних санкцій були сплачені до державного бюджету.

КГС ВС дійшов висновку, що підтвердилися доводи, викладені в касаційній скарзі, стосовно неврахування практики ВС про те, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідною є наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінки; збитків (шкоди); причинного зв’язку між протиправною поведінкою та збитками (шкодою); наявності вини особи, яка заподіяла збитки (шкоду). За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. У цьому разі відсутній такий елемент, як збитки ТОВ, що виключає задоволення позову у справі.

Постанова КГС ВС від 20 вересня 2022 року у справі № 923/832/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/106774337.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.

#ВС #КГС ВС #судова практика #ТОВ #ДФС