В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні Слово Боже знову звертається до нашого серця і совісті: під час Літургії ми чули притчу, звернену до кожного з нас. У ній розповідається про званих на весільний бенкет.
Один Цар запросив на весільний бенкет для свого сина людей гідних за своїм походженням та званням. Але усі покликані несподівано йому почали відмовляти, виправдовуючись різними справами.
Тоді Цар розгнівався. Оскільки все вже було готове, столи накриті, він послав слуг, щоб вони покликали всіх, кого зустрінуть. Потім переодягли їх і вмили, щоб гості були присутні на урочистості у гідному вигляді і не почувалися неповноцінними.
І увійшовши до зали, він побачив людину, яка була зодягнена не в шлюбний одяг, брудною, немитою. Цар запитав його: Чому ти в такому вигляді прийшов сюди? І сказав своїм слугам: «Викиньте його назовні, там буде плач і скрегіт зубів». І завершує цю притчу Господь словами: «Бо багато званих, але мало обраних».
Ця притча не тільки зображує в стислому вигляді історію старозавітного Ізраїлю та всього людства. Адже ми знаємо, що звані, гідні з притчі — це ізраїльський народ, до якого з покоління в покоління приходили судді, пророки і говорили про його особливе покликання на землі, про те, що серед юдеїв і для них має прийти Месія. А ці каліки, жебраки, які були покликані замість перших званих — це ми з вами. Наші предки в дохристисянські часи були язичниками. Наш народ покликано на Божественну Трапезу не за своїм походженням, а лише з милості Небесного Царя.
Отже, ми бачимо, що ця притча стосується і нас, і більш того, вона має безпосереднє відношення і до сьогодення. Скільки нас сьогодні у храмі? Жменька людей. Ми живемо у багатомільйонному місті. Наш храм оточують десятки багатоповерхівок. За статистикою, близько 80-90% людей хрещені в Православ'ї, і багато з них, проходячи повз храм, хрестяться (і слава Богу!), деякі з них заходять до храму на 5-10 хвилин. Але вони не знаходять часу, як інколи і ми з вами (чого гріха таїти), щоб належне присвятити і віддати Богу. Господь не багато вимагає від нас: “Шість днів працюй, а сьомий – віддай Господу Богу твого”. І християнин, на згадку про Воскресіння Христове, у недільний день — день, коли воскрес Господь наш Ісус Христос, зобов'язаний прийти в храм, явити себе перед Богом, подякувати Господу за ті великі благодіяння або, можливо, випробування, які Господь посилає для нашого з вами спасіння. І задля підтримки духовних сил нам необхідно регулярно, часто причащатися та сповідатися… Не завжди ми віддаємо те, що маємо віддати Богу. Не завжди ми поспішаємо на бенкет віри, який Господь являє вже зараз тут, на землі, а наша участь у цьому бенкеті є запорукою участі у бенкеті у вічності, який буде в іншому, вічному житті.
Ця притча викриває нашу з вами совість, тому що багато людей, коли питаєш їх, чому вони пропускають недільні богослужіння, відповідають: «У мене дача. Влітку не можу», — це та сама земля з цієї притчі. Або інший каже: «У мене робота, як я можу? – Інший каже – у мене дружина. Я зобов'язаний…» Ця вічна притча, і вона викриває нашу совість перед Богом.
Зверніть увагу ще на людину, яка прийшла не в шлюбному одязі, хоча всіх вмивали, всім давали одяг, щоб усі почувалися гідно та не убого. А ця людина пройшла до столу повз всі необхідні процедури, тому що їй нічого не було потрібно, крім того, щоб насититися (просто кажучи набити своє черево). З такою споживчою метою вона пройшла крізь усі кордони на цей шлюбний бенкет, який влаштував Цар. Багато людей також приходять до храму: для того, щоб отримати щось від Бога, з такою споживчою метою. І вони забувають про те, що Господь кличе нас розділити з Ним Його та нашу радість. Радість з того, що ті, хто загинули, були воскрешені Богом; ті, хто були далеко, стали разом з Господом.
Якщо ми з вами йдемо на сповідь для того лише, щоб очистити свою душу від бруду і, вийшовши з храму, знову кидаємося в той самий бруд з думкою, що наступного разу прийдемо і очистимося, то це такий ж споживчий підхід та ставлення до Господа як у того, хто не захотів зодягнутися в достойний одяг на
Сьогодні Слово Боже знову звертається до нашого серця і совісті: під час Літургії ми чули притчу, звернену до кожного з нас. У ній розповідається про званих на весільний бенкет.
Один Цар запросив на весільний бенкет для свого сина людей гідних за своїм походженням та званням. Але усі покликані несподівано йому почали відмовляти, виправдовуючись різними справами.
Тоді Цар розгнівався. Оскільки все вже було готове, столи накриті, він послав слуг, щоб вони покликали всіх, кого зустрінуть. Потім переодягли їх і вмили, щоб гості були присутні на урочистості у гідному вигляді і не почувалися неповноцінними.
І увійшовши до зали, він побачив людину, яка була зодягнена не в шлюбний одяг, брудною, немитою. Цар запитав його: Чому ти в такому вигляді прийшов сюди? І сказав своїм слугам: «Викиньте його назовні, там буде плач і скрегіт зубів». І завершує цю притчу Господь словами: «Бо багато званих, але мало обраних».
Ця притча не тільки зображує в стислому вигляді історію старозавітного Ізраїлю та всього людства. Адже ми знаємо, що звані, гідні з притчі — це ізраїльський народ, до якого з покоління в покоління приходили судді, пророки і говорили про його особливе покликання на землі, про те, що серед юдеїв і для них має прийти Месія. А ці каліки, жебраки, які були покликані замість перших званих — це ми з вами. Наші предки в дохристисянські часи були язичниками. Наш народ покликано на Божественну Трапезу не за своїм походженням, а лише з милості Небесного Царя.
Отже, ми бачимо, що ця притча стосується і нас, і більш того, вона має безпосереднє відношення і до сьогодення. Скільки нас сьогодні у храмі? Жменька людей. Ми живемо у багатомільйонному місті. Наш храм оточують десятки багатоповерхівок. За статистикою, близько 80-90% людей хрещені в Православ'ї, і багато з них, проходячи повз храм, хрестяться (і слава Богу!), деякі з них заходять до храму на 5-10 хвилин. Але вони не знаходять часу, як інколи і ми з вами (чого гріха таїти), щоб належне присвятити і віддати Богу. Господь не багато вимагає від нас: “Шість днів працюй, а сьомий – віддай Господу Богу твого”. І християнин, на згадку про Воскресіння Христове, у недільний день — день, коли воскрес Господь наш Ісус Христос, зобов'язаний прийти в храм, явити себе перед Богом, подякувати Господу за ті великі благодіяння або, можливо, випробування, які Господь посилає для нашого з вами спасіння. І задля підтримки духовних сил нам необхідно регулярно, часто причащатися та сповідатися… Не завжди ми віддаємо те, що маємо віддати Богу. Не завжди ми поспішаємо на бенкет віри, який Господь являє вже зараз тут, на землі, а наша участь у цьому бенкеті є запорукою участі у бенкеті у вічності, який буде в іншому, вічному житті.
Ця притча викриває нашу з вами совість, тому що багато людей, коли питаєш їх, чому вони пропускають недільні богослужіння, відповідають: «У мене дача. Влітку не можу», — це та сама земля з цієї притчі. Або інший каже: «У мене робота, як я можу? – Інший каже – у мене дружина. Я зобов'язаний…» Ця вічна притча, і вона викриває нашу совість перед Богом.
Зверніть увагу ще на людину, яка прийшла не в шлюбному одязі, хоча всіх вмивали, всім давали одяг, щоб усі почувалися гідно та не убого. А ця людина пройшла до столу повз всі необхідні процедури, тому що їй нічого не було потрібно, крім того, щоб насититися (просто кажучи набити своє черево). З такою споживчою метою вона пройшла крізь усі кордони на цей шлюбний бенкет, який влаштував Цар. Багато людей також приходять до храму: для того, щоб отримати щось від Бога, з такою споживчою метою. І вони забувають про те, що Господь кличе нас розділити з Ним Його та нашу радість. Радість з того, що ті, хто загинули, були воскрешені Богом; ті, хто були далеко, стали разом з Господом.
Якщо ми з вами йдемо на сповідь для того лише, щоб очистити свою душу від бруду і, вийшовши з храму, знову кидаємося в той самий бруд з думкою, що наступного разу прийдемо і очистимося, то це такий ж споживчий підхід та ставлення до Господа як у того, хто не захотів зодягнутися в достойний одяг на
царський бенкет.
Покаятися означає змінити себе, перестати робити гріховні справи. Покаятися — це означає стати новою, іншою людиною — такою, якою нас хоче бачити Господь.
«Багато званих, — робить висновок Спаситель, — але мало обраних». Мало не тому, що Господь так суворо підходить до обранців, а тому, що люди не знаходять за необхідне пожертвувати своїм часом, якимось уподобанням у цьому житті заради Господа. Не знаходять необхідним прийти до Бога для того, щоб поділити з Ним свою радість, а часом приходять, щоб чисто споживацьки отримати щось від Нього.
Ця притча дуже важлива для нас. І необхідно час від часу згадувати про неї. Церква згадує під час Літургії цю притчу двічі на рік — сьогодні і незадовго до Різдва Христового. Церква привертає нашу увагу двічі на рік до цієї притчі під час богослужіння, щоб ми задумалися про своє місце в Церкві, про своє місце в цьому світі і для того, щоби ми змінилися. Амінь.
Покаятися означає змінити себе, перестати робити гріховні справи. Покаятися — це означає стати новою, іншою людиною — такою, якою нас хоче бачити Господь.
«Багато званих, — робить висновок Спаситель, — але мало обраних». Мало не тому, що Господь так суворо підходить до обранців, а тому, що люди не знаходять за необхідне пожертвувати своїм часом, якимось уподобанням у цьому житті заради Господа. Не знаходять необхідним прийти до Бога для того, щоб поділити з Ним свою радість, а часом приходять, щоб чисто споживацьки отримати щось від Нього.
Ця притча дуже важлива для нас. І необхідно час від часу згадувати про неї. Церква згадує під час Літургії цю притчу двічі на рік — сьогодні і незадовго до Різдва Христового. Церква привертає нашу увагу двічі на рік до цієї притчі під час богослужіння, щоб ми задумалися про своє місце в Церкві, про своє місце в цьому світі і для того, щоби ми змінилися. Амінь.
В ім'я Отця і Сина та Святого Духа.
Сьогодні, брати і сестри, під час Літургії ми чули дивовижне Євангеліє — про воскресіння Спасителем померлого юнака, якого вже несли на цвинтар (Лк. 7:11–16).
Люди по-різному ставляться до смерті. Віруюча людина, бачачи похоронну процесію, зупиниться, помолиться, подумає про своє життя. Невіруюча постарається якнайшвидше відвернути погляд від покійника, кудись піти і не згадувати про цю зустріч. Чому? Тому що в розумінні невіруючої людини її життя, з усіма її радощами та втіхами, закінчиться дерев'яною скринею, в яку її покладуть і опустять на два метри в землю. І, відповідно, все її життя — жахлива нісенітниця, ніби глузування з нього, адже все, що людина будує, закінчиться цим, і все, чого вона прагне, приведе її сюди ж, до дерев'яної скрині.
Віруюча ж людина чудово розуміє, що її особистість, її «я» не може бути знищено і що буття особистості не закінчується в момент відходу душі від тіла. Вона розуміє, що смерть — благо для людини, тому що в цей момент її душа звільняється від брудної, з'їденої гріхами своєї плоті. Власне, Господь і попустив смерть для того, щоб людина, яка з'єдналася з гріхом під час першого гріхопадіння, не перебувала в такому стані вічно.
Також для віруючої людини очевидно, що земне життя — це час для підготовки душі до іншого життя, життя, де не буде гріха, сліз, смерті, а буде нескінченна радість спілкування з Господом і людьми, які догодили Богові. Тому віруюча людина, зустрічаючись зі смертю, стає мудрішою. І що частіше зустрічається зі смертю, то стає більш мудрішою. Є такі професії, представники яких бачать смерть щодня: наприклад лікарі реанімації.
Перед очима священика в один день, буває, проходять усі найважливіші моменти життя людини: священик хрестить, після цього вінчає, а потім звершує поховання. Святі отці кажуть, що бачити смерть корисно. Коли людина щодня зустрічається зі смертю, вона по-іншому дивиться на життя. Для кожної істинно віруючої людини — напевно, кожен це відчував — корисно пройти по цвинтарю, почитати епітафії і замислитися над тим, що ті, хто тут спочивають так само, як ми, будували свої плани, раділи життю, але настав час, і Господь покликав їх, як покличе та кожного з нас.
Ми живемо, але душею не відчуваємо плину часу, бо ми всі жителі вічності, саме для вічності створив нас Господь; і ми навіть не помітимо, коли настане момент, коли й нас з вами, так само як і цього юнака з сьогоднішнього євангельського читання, проводжатимуть в останню путь родичі та друзі.
Святі отці кажуть: «Пам'ятай остання твоя, тобто пам'ятай про смерть, і навіки не згрішиш», бо розумітимеш, що за кожне слово, кожен вчинок доведеться відповідати на Страшному суді.
***
Господь, наближаючись до міста Наїн, побачив страшну похоронну процесію. Чому страшну? Тому що коли ховають людину, яка вже віджила свій вік, прожила, як каже нам Святе Письмо, 70, від сили 80 років, то це одна справа. А коли виносять у труні людину, якій, здавалося, ще б жити і радіти, і радувати інших, але її життя трагічно чи через хворобу обірвалося, то це, звичайно, гірко і страшно. І ще страшніше те, що за труною йшла вдова, жінка, яка поховала свого чоловіка і тепер, убита горем, іде за труною свого сина.
Дві процесії йдуть назустріч одна одній. На чолі однієї – покійник, на чолі іншої – Життя. І Той, Хто сказав: «Я є Шлях, і Істина, і Життя» (Ів. 14:6), не міг пройти повз похоронну процесію, Він повинен був хоча б слово сказати. І Бог Слово сказав своє слово. Господь звернувся до вдови: «Не плач». Коли в труні лежить твоя надія, любов і радість, слово «не плач» мало тішить. Однак це слово було сказано Богом Словом, що має дієву, цілющу силу. І Господь доторкнувся до труни і звернувся до юнака: «Тобі кажу: устань!» — це вже друге слово Господа, звернене до цієї похоронної процесії. І хлопець підвівся, почав говорити. «І віддав його Ісус, — каже нам Євангеліє, — матері його».
Сьогодні, брати і сестри, під час Літургії ми чули дивовижне Євангеліє — про воскресіння Спасителем померлого юнака, якого вже несли на цвинтар (Лк. 7:11–16).
Люди по-різному ставляться до смерті. Віруюча людина, бачачи похоронну процесію, зупиниться, помолиться, подумає про своє життя. Невіруюча постарається якнайшвидше відвернути погляд від покійника, кудись піти і не згадувати про цю зустріч. Чому? Тому що в розумінні невіруючої людини її життя, з усіма її радощами та втіхами, закінчиться дерев'яною скринею, в яку її покладуть і опустять на два метри в землю. І, відповідно, все її життя — жахлива нісенітниця, ніби глузування з нього, адже все, що людина будує, закінчиться цим, і все, чого вона прагне, приведе її сюди ж, до дерев'яної скрині.
Віруюча ж людина чудово розуміє, що її особистість, її «я» не може бути знищено і що буття особистості не закінчується в момент відходу душі від тіла. Вона розуміє, що смерть — благо для людини, тому що в цей момент її душа звільняється від брудної, з'їденої гріхами своєї плоті. Власне, Господь і попустив смерть для того, щоб людина, яка з'єдналася з гріхом під час першого гріхопадіння, не перебувала в такому стані вічно.
Також для віруючої людини очевидно, що земне життя — це час для підготовки душі до іншого життя, життя, де не буде гріха, сліз, смерті, а буде нескінченна радість спілкування з Господом і людьми, які догодили Богові. Тому віруюча людина, зустрічаючись зі смертю, стає мудрішою. І що частіше зустрічається зі смертю, то стає більш мудрішою. Є такі професії, представники яких бачать смерть щодня: наприклад лікарі реанімації.
Перед очима священика в один день, буває, проходять усі найважливіші моменти життя людини: священик хрестить, після цього вінчає, а потім звершує поховання. Святі отці кажуть, що бачити смерть корисно. Коли людина щодня зустрічається зі смертю, вона по-іншому дивиться на життя. Для кожної істинно віруючої людини — напевно, кожен це відчував — корисно пройти по цвинтарю, почитати епітафії і замислитися над тим, що ті, хто тут спочивають так само, як ми, будували свої плани, раділи життю, але настав час, і Господь покликав їх, як покличе та кожного з нас.
Ми живемо, але душею не відчуваємо плину часу, бо ми всі жителі вічності, саме для вічності створив нас Господь; і ми навіть не помітимо, коли настане момент, коли й нас з вами, так само як і цього юнака з сьогоднішнього євангельського читання, проводжатимуть в останню путь родичі та друзі.
Святі отці кажуть: «Пам'ятай остання твоя, тобто пам'ятай про смерть, і навіки не згрішиш», бо розумітимеш, що за кожне слово, кожен вчинок доведеться відповідати на Страшному суді.
***
Господь, наближаючись до міста Наїн, побачив страшну похоронну процесію. Чому страшну? Тому що коли ховають людину, яка вже віджила свій вік, прожила, як каже нам Святе Письмо, 70, від сили 80 років, то це одна справа. А коли виносять у труні людину, якій, здавалося, ще б жити і радіти, і радувати інших, але її життя трагічно чи через хворобу обірвалося, то це, звичайно, гірко і страшно. І ще страшніше те, що за труною йшла вдова, жінка, яка поховала свого чоловіка і тепер, убита горем, іде за труною свого сина.
Дві процесії йдуть назустріч одна одній. На чолі однієї – покійник, на чолі іншої – Життя. І Той, Хто сказав: «Я є Шлях, і Істина, і Життя» (Ів. 14:6), не міг пройти повз похоронну процесію, Він повинен був хоча б слово сказати. І Бог Слово сказав своє слово. Господь звернувся до вдови: «Не плач». Коли в труні лежить твоя надія, любов і радість, слово «не плач» мало тішить. Однак це слово було сказано Богом Словом, що має дієву, цілющу силу. І Господь доторкнувся до труни і звернувся до юнака: «Тобі кажу: устань!» — це вже друге слово Господа, звернене до цієї похоронної процесії. І хлопець підвівся, почав говорити. «І віддав його Ісус, — каже нам Євангеліє, — матері його».
***
Ось ці цілющі слова, які Ісус сказав матері та її синові, — «Не плач» і «Устань!» - Через століття звернені і до кожної людини. Ми повинні повстати від гріхів, щоб почути, що Господь говорить нам у Євангелії. А Спаситель каже: «Я є Шлях і Істина, і Життя» (Ів. 14:6); «Я є воскресіння та Життя. І хто вірує в Мене, якщо й помре, то оживе» (Ів. 11:25); «Той, хто вірує в Мене на суд, не приходить, але перейшов від смерті в життя» (Ів. 5:24). Ці слова особливо актуальні і звучні сьогодні, в день воскресіння Христового. І щонеділі ми згадуємо не тільки воскресіння Христове, а й про те, що наше з вами воскресіння відкривається воскресінням Господа нашого Ісуса Христа.
Загальне воскресіння настане як для віруючих, так і для невіруючих, як для знаючих, так і для тих, хто не знає і не хоче знати про нього. І нам потрібно проводити своє життя таким чином, щоб загальне воскресіння стало для нас воскресінням у Царство Небесне, на радість і вічне спілкування з Богом. Амінь
Ось ці цілющі слова, які Ісус сказав матері та її синові, — «Не плач» і «Устань!» - Через століття звернені і до кожної людини. Ми повинні повстати від гріхів, щоб почути, що Господь говорить нам у Євангелії. А Спаситель каже: «Я є Шлях і Істина, і Життя» (Ів. 14:6); «Я є воскресіння та Життя. І хто вірує в Мене, якщо й помре, то оживе» (Ів. 11:25); «Той, хто вірує в Мене на суд, не приходить, але перейшов від смерті в життя» (Ів. 5:24). Ці слова особливо актуальні і звучні сьогодні, в день воскресіння Христового. І щонеділі ми згадуємо не тільки воскресіння Христове, а й про те, що наше з вами воскресіння відкривається воскресінням Господа нашого Ісуса Христа.
Загальне воскресіння настане як для віруючих, так і для невіруючих, як для знаючих, так і для тих, хто не знає і не хоче знати про нього. І нам потрібно проводити своє життя таким чином, щоб загальне воскресіння стало для нас воскресінням у Царство Небесне, на радість і вічне спілкування з Богом. Амінь
Притча про званих на вечерю, яку розповів Господь звернена і до кожного з нас. Адже і ми в числі покликаних на невечірню вечерю радсті...
Яким буде Страшний Суд?
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Страшний Суд, про який ми сьогодні згадували, слухаючи Євангеліє, невідступно настане для кожної людини — незалежно від того, пам’ятає вона про нього чи не хоче навіть про нього думати.
Уперше Господь прийшов на землю, аби спасти людей. Він явився у цей світ як маленька людина — народився не у царській родині, а в одній з найбідніших сімей того часу. Із самого народження Спаситель зазнавав гонінь — люди шукали Його смерті ще коли Він був немовлям, і пізніше, коли Господь звершував Своє земне служіння. Коли настав час, Спаситель мужньо зійшов на Хрест і розіп’яв на ньому наші гріхи.
Ми живемо у вже врятованому світі. І від нас, нашої свободи волі залежить, чи ми підемо за Господом і будемо у числі врятованих, чи відвернемося від Бога і підемо своїм шляхом.
Бог створив людину абсолютно вільною. Настільки ж, наскільки вільний Він Сам — адже ми створені за образом і подобою Божою. І Він настільки поважає нашу з вами свободу, що дає нам цю можливість вибору.
Вибір свого майбутнього у вічності ми робимо тут, під час земного життя. Саме зараз нам дається цей відповідальний вибір, де нам бути — з Богом чи без Бога.
А життя на землі у порівнянні з вічністю — лише спалах. Людський розум не може обійняти поняття вічності. Коли ми думаємо про мільярд років — це лише початок вічності, а кінця у неї немає.
***
Ми знаємо зі Святого Письма, що вдруге Господь прийде вже не для того, щоб рятувати світ, — Він вже зробив все, аби спасти нас з вами, — а для того, щоб судити його. Спаситель прийде як грізний Суддя.
Яким чином Він прийде? Це також відкривається нам у Святому Письмі.
Спочатку з’явиться знамення Господа на небі (Мф. 24:30). Очевидно — це буде Хрест. Його буде видно усім людям — як усім помітна блискавка на небі.
Потім з неба зійде Сам Христос. У Діяннях ми читаємо, що коли Господь возносився на небо, апостоли споглядали за цим, і їм явилися два ангели та сказали: «Що ви дивитися на небо? Цей Іісус, Який вознісся від вас на небо, прийде таким же чином, як вознісся на небо» (Діян. 1:11).
Коли Господь прийде, всі будуть бачити Його, та вже буде пізно щось змінювати в своєму житті.
***
Як ми чули сьогодні в Євангелії, Спаситель сяде на престолі слави Своєї та розділить все людство на дві частини. Одних Він поставить праворуч від Себе, а інших — ліворуч.
З церковної історії відомо багато людей, які спаслися через подвиги заради Бога, — це і святі мученики, подвижники... Господь, бачачи силу духу одних людей, дає їм можливість проявити себе у мучеництві. Інших, відповідно до їхньої сили і здібностей, — кличе до подвижництва у пустелях, затворах тощо.
Однак і нам — людям, які живуть у миру, звичайним життям, — Господь також дає шанс увійти до Царства Небесного. І зробити це не так важко.
Про це говорить сьогоднішнє Євангеліє.
Господь каже тим, хто праворуч від Нього: «Я був голодним — ви дали Мені їсти, Я був спраглим — ви дали Мені пити, Я був у в’язниці, лікарні — ви прийшли до Мене». І люди праворуч сказали у відповідь: «Коли ми бачили Тебе голодним чи спраглим, коли ми приходили до Тебе?» — «Що ви зробили одному з цих менших, те зробили Мені» (див. Мф. 25:31–46).
Справи милосердя доступні кожному. Хто такий «менший»? Той, хто знаходиться у більш скрутних обставинах, ніж ми. Наприклад, ми знаємо, що якась людина хворіє, але за суєтою забуваємо про це і не допомагаємо їй. Так само не звертаємо уваги на голодного — не обов’язково того, хто простягає руку. Це може бути сусідка з нашого під’їзду, котра живе на якісь крихти та не має чого їсти. Ми думаємо: «Мабуть, у цієї людини є родичі». Або ж: «Ця сусідка мала думати, яка в неї буде пенсія, коли працювала». І знов проходимо повз чужої біди.
А ті люди, які так думають, будуть стояти ліворуч від Господа. Він скаже їм: «Я був голодним — ви Мене не нагодували, Я був спраглим — ви не дали Мені пити, я знаходився у в’язниці, лікарні — і ви не прийшли до Мене». І вони почують від Бога: «Ідіть, прокляті, у муку вічну».
А тим, хто праворуч, Він скаже: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Страшний Суд, про який ми сьогодні згадували, слухаючи Євангеліє, невідступно настане для кожної людини — незалежно від того, пам’ятає вона про нього чи не хоче навіть про нього думати.
Уперше Господь прийшов на землю, аби спасти людей. Він явився у цей світ як маленька людина — народився не у царській родині, а в одній з найбідніших сімей того часу. Із самого народження Спаситель зазнавав гонінь — люди шукали Його смерті ще коли Він був немовлям, і пізніше, коли Господь звершував Своє земне служіння. Коли настав час, Спаситель мужньо зійшов на Хрест і розіп’яв на ньому наші гріхи.
Ми живемо у вже врятованому світі. І від нас, нашої свободи волі залежить, чи ми підемо за Господом і будемо у числі врятованих, чи відвернемося від Бога і підемо своїм шляхом.
Бог створив людину абсолютно вільною. Настільки ж, наскільки вільний Він Сам — адже ми створені за образом і подобою Божою. І Він настільки поважає нашу з вами свободу, що дає нам цю можливість вибору.
Вибір свого майбутнього у вічності ми робимо тут, під час земного життя. Саме зараз нам дається цей відповідальний вибір, де нам бути — з Богом чи без Бога.
А життя на землі у порівнянні з вічністю — лише спалах. Людський розум не може обійняти поняття вічності. Коли ми думаємо про мільярд років — це лише початок вічності, а кінця у неї немає.
***
Ми знаємо зі Святого Письма, що вдруге Господь прийде вже не для того, щоб рятувати світ, — Він вже зробив все, аби спасти нас з вами, — а для того, щоб судити його. Спаситель прийде як грізний Суддя.
Яким чином Він прийде? Це також відкривається нам у Святому Письмі.
Спочатку з’явиться знамення Господа на небі (Мф. 24:30). Очевидно — це буде Хрест. Його буде видно усім людям — як усім помітна блискавка на небі.
Потім з неба зійде Сам Христос. У Діяннях ми читаємо, що коли Господь возносився на небо, апостоли споглядали за цим, і їм явилися два ангели та сказали: «Що ви дивитися на небо? Цей Іісус, Який вознісся від вас на небо, прийде таким же чином, як вознісся на небо» (Діян. 1:11).
Коли Господь прийде, всі будуть бачити Його, та вже буде пізно щось змінювати в своєму житті.
***
Як ми чули сьогодні в Євангелії, Спаситель сяде на престолі слави Своєї та розділить все людство на дві частини. Одних Він поставить праворуч від Себе, а інших — ліворуч.
З церковної історії відомо багато людей, які спаслися через подвиги заради Бога, — це і святі мученики, подвижники... Господь, бачачи силу духу одних людей, дає їм можливість проявити себе у мучеництві. Інших, відповідно до їхньої сили і здібностей, — кличе до подвижництва у пустелях, затворах тощо.
Однак і нам — людям, які живуть у миру, звичайним життям, — Господь також дає шанс увійти до Царства Небесного. І зробити це не так важко.
Про це говорить сьогоднішнє Євангеліє.
Господь каже тим, хто праворуч від Нього: «Я був голодним — ви дали Мені їсти, Я був спраглим — ви дали Мені пити, Я був у в’язниці, лікарні — ви прийшли до Мене». І люди праворуч сказали у відповідь: «Коли ми бачили Тебе голодним чи спраглим, коли ми приходили до Тебе?» — «Що ви зробили одному з цих менших, те зробили Мені» (див. Мф. 25:31–46).
Справи милосердя доступні кожному. Хто такий «менший»? Той, хто знаходиться у більш скрутних обставинах, ніж ми. Наприклад, ми знаємо, що якась людина хворіє, але за суєтою забуваємо про це і не допомагаємо їй. Так само не звертаємо уваги на голодного — не обов’язково того, хто простягає руку. Це може бути сусідка з нашого під’їзду, котра живе на якісь крихти та не має чого їсти. Ми думаємо: «Мабуть, у цієї людини є родичі». Або ж: «Ця сусідка мала думати, яка в неї буде пенсія, коли працювала». І знов проходимо повз чужої біди.
А ті люди, які так думають, будуть стояти ліворуч від Господа. Він скаже їм: «Я був голодним — ви Мене не нагодували, Я був спраглим — ви не дали Мені пити, я знаходився у в’язниці, лікарні — і ви не прийшли до Мене». І вони почують від Бога: «Ідіть, прокляті, у муку вічну».
А тим, хто праворуч, Він скаже: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам
від створення світу».
***
Брама Царства Небесного зачинена не зсередини, а ззовні. І кожен може прийти, відкрити її і зайти всередину. Як бачимо, це не так важко і це доступно кожному, адже справи милосердя дуже просто робити.
Але і цього інколи люди не роблять. Це значить, що вони не мають не те що християнських — навіть просто людських якостей. Адже це по-людськи — побачити того, хто страждає, і пожаліти його, допомогти.
Тому, брати і сестри, давайте задумаємося, адже всі ми предстанемо на Суд Божий. Він пройде миттєво — ніхто не зможе виправдовуватися. Перед свідомістю людини в мить пройде все її життя, згадаються усі випадки, коли вона відвернулася від ближнього, і випадки, коли вона простягла руку допомоги.
Однак треба допомагати людям не заради того, щоб війти у Царство Небесне. Ми не маємо думати: «Я допоможу, і за це отримаю щось від Бога».
Не такого ставлення до добрих справ чекає від нас Господь! Він вчить, щоб ми робили їх, проявляючи любов. Під час Тайної вечері Спаситель сказав: «Нову заповідь даю вам: любіть одне одного» (Ін. 13:34). Тож ми повинні виховувати себе таким чином, щоб робити добрі справи з любові до Бога і до ближнього. Амінь.
***
Брама Царства Небесного зачинена не зсередини, а ззовні. І кожен може прийти, відкрити її і зайти всередину. Як бачимо, це не так важко і це доступно кожному, адже справи милосердя дуже просто робити.
Але і цього інколи люди не роблять. Це значить, що вони не мають не те що християнських — навіть просто людських якостей. Адже це по-людськи — побачити того, хто страждає, і пожаліти його, допомогти.
Тому, брати і сестри, давайте задумаємося, адже всі ми предстанемо на Суд Божий. Він пройде миттєво — ніхто не зможе виправдовуватися. Перед свідомістю людини в мить пройде все її життя, згадаються усі випадки, коли вона відвернулася від ближнього, і випадки, коли вона простягла руку допомоги.
Однак треба допомагати людям не заради того, щоб війти у Царство Небесне. Ми не маємо думати: «Я допоможу, і за це отримаю щось від Бога».
Не такого ставлення до добрих справ чекає від нас Господь! Він вчить, щоб ми робили їх, проявляючи любов. Під час Тайної вечері Спаситель сказав: «Нову заповідь даю вам: любіть одне одного» (Ін. 13:34). Тож ми повинні виховувати себе таким чином, щоб робити добрі справи з любові до Бога і до ближнього. Амінь.
В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні, брати і сестри, в останню неділю перед постом під час Літургії свята Церква духовно налаштовує нас і показує нам, яким має бути піст християнина.
Ми, ті, хто рік у рік регулярно постимося, з завзяттям приступаємо до посту. І він надзвичайно стрімко проходить, і до його кінця ми бачимо, що знову не виконали піст так, як слід, не зробили того, що планували. Чому? Тому що ми насправді недостатньо ревні.
І ось зараз перед постом знову і знову, як камертон, звучать слова Євангелія, в яких Господь каже нам, щоб ми правильно постили. Він каже: «Коли постишся, ти маєш перш за все пробачити гріхи своїх ближніх. Якщо ви не прощатимете гріхам ближнім, то і Отець ваш Небесний не простить вам гріхів ваших».
Прощення є необхідною умовою спасіння. Ми отримуємо спасіння задарма, як прощення. Але щоб отримати цей дар, ми самі повинні віддати дар нашим ближнім. У молитві «Отче наш» ми молимося Господу: «І пробач нам наші гріхи, як і ми прощаємо борги нашим боржникам».
Це необхідна умова. Згадаймо ще євангельські слова про те, що якщо ти хочеш принести дар твій Богові, але маєш комусь щось, то спершу піди віддай свій обов'язок і потім знову прийди, і принеси дар. Наші борги — це наші з вами гріхи. Борги маємо ми і нам винні люди. Вони нам повинні, якщо нас образили, чинили неправедно до нас. І перш ніж принести чистий дар Богу, ми повинні розрахуватися з усіма боргами і пробачити всім тим, хто має нам (якщо нас хтось образив чи згрішив перед нами).
Господь каже, щоб ми не були як лицеміри. Каже: «Коли постите, не будьте похмурі». Будь-яка добра справа, а тим більше піст, що виставляється напоказ, є ознакою важкої духовної хвороби — прєлєсті: коли людина хоче тільки здатися перед людьми праведною, а насправді в її серці гніздяться багато гріхів і пристрастей. Людина має робити добрі справи так, щоб люди не бачили і не знали, робити добру справу лише перед Богом.
Господь продовжує: «Ти коли постишся, помаж голову свою і умий своє обличчя». Святі отці кажуть, що помазати голову — значить тримати свій розум у чистоті. Людина створена за образом і подобою Божою, і потрійність Божества відбивається на душі людини — це три сили душі: розум, почуття та воля.
І царем над силами душі є розум людини. Він сам по собі безпристрасний, але може бути помутнілим пристрастями та гріхами, тобто може не орієнтуватися, що є добро, а що є зло. Особливо це буває, коли людина не знає Святого Письма, ніколи не вивчала Закон Божий — тоді вона не відрізняє добра від зла. І ось Господь закликає нас насамперед очистити свій розум. А це означає, що ми маємо читати Євангеліє і навчатися в Законі Божому, щоб чітко для себе розділити: ось це добро, а ось це зло. Коли в людини розум буде чистий, спрямований у потрібному напрямку, тоді й почуття не зможуть чинити опір розуму, як ті, які перебувають в підпорядкуванні розуму. І воля зрештою керуватиметься розумом людини. Тому насамперед Господь закликає нас очистити нашу внутрішню людину — «помазати голову оливою».
І далі Господь каже: «І умий обличчя твоє». Обличчя – це у духовному сенсі наша зовнішня людина. Що на обличчі? Насамперед — очі. І під час посту насамперед ми маємо звернути увагу, куди дивимося, куди направляємо свій погляд. Ви знаєте, що існує правило Великим постом вимкнути телевізор до Великодня, щоб не наповнювати себе такими образами, які часто агресивно насаджують недобре в наші душі. Це означає по можливості відмовитись від інтернету. Відмовитися від проводження часу в соціальних мережах. Хто проводить час у соцмережах, той знає, як вони катастрофічно крадуть час. А час це те, що найцінніше є у нас з вами. Здоров'я можна поправити, гроші - заробити і т. д. А час - як «шагрєнєва шкіра», яка скорочується і яку вже ніколи нам ніхто не поверне. Це стосується особливо часу Великого посту, часу духовного подвигу, духовного діяння.
І найголовніше: Господь говорить нам, щоб ми добрі діла чинили таємно, і Бог, який бачить таємне, віддасть нам явно. Амінь.
Сьогодні, брати і сестри, в останню неділю перед постом під час Літургії свята Церква духовно налаштовує нас і показує нам, яким має бути піст християнина.
Ми, ті, хто рік у рік регулярно постимося, з завзяттям приступаємо до посту. І він надзвичайно стрімко проходить, і до його кінця ми бачимо, що знову не виконали піст так, як слід, не зробили того, що планували. Чому? Тому що ми насправді недостатньо ревні.
І ось зараз перед постом знову і знову, як камертон, звучать слова Євангелія, в яких Господь каже нам, щоб ми правильно постили. Він каже: «Коли постишся, ти маєш перш за все пробачити гріхи своїх ближніх. Якщо ви не прощатимете гріхам ближнім, то і Отець ваш Небесний не простить вам гріхів ваших».
Прощення є необхідною умовою спасіння. Ми отримуємо спасіння задарма, як прощення. Але щоб отримати цей дар, ми самі повинні віддати дар нашим ближнім. У молитві «Отче наш» ми молимося Господу: «І пробач нам наші гріхи, як і ми прощаємо борги нашим боржникам».
Це необхідна умова. Згадаймо ще євангельські слова про те, що якщо ти хочеш принести дар твій Богові, але маєш комусь щось, то спершу піди віддай свій обов'язок і потім знову прийди, і принеси дар. Наші борги — це наші з вами гріхи. Борги маємо ми і нам винні люди. Вони нам повинні, якщо нас образили, чинили неправедно до нас. І перш ніж принести чистий дар Богу, ми повинні розрахуватися з усіма боргами і пробачити всім тим, хто має нам (якщо нас хтось образив чи згрішив перед нами).
Господь каже, щоб ми не були як лицеміри. Каже: «Коли постите, не будьте похмурі». Будь-яка добра справа, а тим більше піст, що виставляється напоказ, є ознакою важкої духовної хвороби — прєлєсті: коли людина хоче тільки здатися перед людьми праведною, а насправді в її серці гніздяться багато гріхів і пристрастей. Людина має робити добрі справи так, щоб люди не бачили і не знали, робити добру справу лише перед Богом.
Господь продовжує: «Ти коли постишся, помаж голову свою і умий своє обличчя». Святі отці кажуть, що помазати голову — значить тримати свій розум у чистоті. Людина створена за образом і подобою Божою, і потрійність Божества відбивається на душі людини — це три сили душі: розум, почуття та воля.
І царем над силами душі є розум людини. Він сам по собі безпристрасний, але може бути помутнілим пристрастями та гріхами, тобто може не орієнтуватися, що є добро, а що є зло. Особливо це буває, коли людина не знає Святого Письма, ніколи не вивчала Закон Божий — тоді вона не відрізняє добра від зла. І ось Господь закликає нас насамперед очистити свій розум. А це означає, що ми маємо читати Євангеліє і навчатися в Законі Божому, щоб чітко для себе розділити: ось це добро, а ось це зло. Коли в людини розум буде чистий, спрямований у потрібному напрямку, тоді й почуття не зможуть чинити опір розуму, як ті, які перебувають в підпорядкуванні розуму. І воля зрештою керуватиметься розумом людини. Тому насамперед Господь закликає нас очистити нашу внутрішню людину — «помазати голову оливою».
І далі Господь каже: «І умий обличчя твоє». Обличчя – це у духовному сенсі наша зовнішня людина. Що на обличчі? Насамперед — очі. І під час посту насамперед ми маємо звернути увагу, куди дивимося, куди направляємо свій погляд. Ви знаєте, що існує правило Великим постом вимкнути телевізор до Великодня, щоб не наповнювати себе такими образами, які часто агресивно насаджують недобре в наші душі. Це означає по можливості відмовитись від інтернету. Відмовитися від проводження часу в соціальних мережах. Хто проводить час у соцмережах, той знає, як вони катастрофічно крадуть час. А час це те, що найцінніше є у нас з вами. Здоров'я можна поправити, гроші - заробити і т. д. А час - як «шагрєнєва шкіра», яка скорочується і яку вже ніколи нам ніхто не поверне. Це стосується особливо часу Великого посту, часу духовного подвигу, духовного діяння.
І найголовніше: Господь говорить нам, щоб ми добрі діла чинили таємно, і Бог, який бачить таємне, віддасть нам явно. Амінь.
В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа!
«Крест — хранитель вселенной; Крест — красота Церкви; Крест — царей держава; Крест — верных утверждение; Крест — ангелов слава и демонов язва»
(Світилен Хрестопоклонного тижня).
Після хресних страждань Господа на Голгофі Хрест набуває особливого значення для християнина. Раніше Хрест був ознакою ганьби, гріха та покарання.
Після того як Господь увійшов у наш світ, узяв усі наші гріхи і підніс їх на Хрест, останній стає для нас зброєю (як оспівує Церква, диявол не може дивитися на силу, що виходить від Хреста Господнього), знаменням перемоги (на Хресті Господь переміг диявола та смерть). І світло, яке засяяло від Хреста Господнього, сьогодні освітлює всі храми і душі наші.
Ми зараз перебуваємо на середині Великого посту. Період, коли половину шляху вже пройдено, завжди складний, у всіх відношеннях. Щоб підкріпити наші духовні сили, свята Церква у ці дні зносить на середину храму Хрест Господній. Це потрібно, щоб ще й ще раз нагадати про значення Хреста для нас з вами, а також вказати нам шлях, яким ми повинні йти до мети Великого посту – Воскресіння Христового.
Дорога до Воскресіння Господа лежала через Хрест. І нам Спаситель заповідає: «Хто хоче бути моїм учнем, нехай візьме свій хрест і слідує за Мною» (Мф. 16:24; Мк. 8:34).
Що таке Хрест? Ми чуємо безліч визначень, звертаємося до нього як до сили, іноді як до особистості, іноді як до прапора, а іноді як до свого шляху.
Що таке хрест? Як поєднати всі ці поняття? Якщо замислимося над цим, то побачимо, що Хрест це любов. Хрест так само, як і любов, не буває без жертви. Де немає жертовності, немає бажання жертвувати собою заради того, кого любиш, там, отже, немає любові. Любов Божа спонукала Господа зійти на Хрест, любов Божа освячує весь світ, любов Божа – це ангелів слава та демонів язва. І нас Господь закликає йти цим шляхом любові — любові до Бога і до ближнього, — якщо ми хочемо досягти Царства Небесного і спасіння.
Тому в ці величні дні, брати і сестри, ще раз заглянемо у своє серце, душу і побачимо, чи є у нас любов до Бога, чи можемо ми заради Господа завершити подвиг боротьби зі своїми пристрастями, зі своєю самістю, егоїзмом, надати ближньому милість. Чи можемо ми заради Господа полюбити свого ближнього, адже до цього закликає нас Спаситель.
Свята Церква наказує зносити Хрест на середину храму в цей час для того, щоб нам ще й ще раз нагадати, що шлях до Воскресіння Христового, яким ми щороку йдемо Великим постом, лежить через страждання і Хрест Господній.
Церква нагадує, що ми дорогою ціною отримали спасіння. Ця можливість відкрита кожній людині, і нам потрібно нагадувати про це знову і знову.
Про це сьогодні нагадує євангельське читання, яке ми чули під час Літургії. Господь каже: «Хто хоче йти за Мною, нехай відкине себе, візьме хрест свій і слідує за Мною».
Що означає відкинути себе? Це означає: на перше місце у своєму житті ставити не самого себе. Нам потрібно це почути, оскільки ми це чуємо багато разів, але не виконуємо. Нам потрібно відкинути самого себе і шукати у своєму житті насамперед волі Божої.
Дехто запитує: «Як дізнатися про волю Божу щодо мене?» Читайте Євангеліє – у ньому все написано. Людина, яка щодня читає Євангеліє і живе ним, такого питання, як правило, не ставить. Коли людина живе за Євангелієм, заповідями Божими, то вона знає, як вчинити в тій чи іншій ситуації, не мудруючи лукаво, не виправдовуючи себе.
Якщо починаються якісь виправдання чи пошуки якогось іншого змісту, ніж той, який у простоті Господь відкриває нам у Євангелії, це вже шлях від лукавого. Господь каже: «Хай буде слово ваше: так, так; ні ні; а що понад те — те від лукавого».
Воля Божа полягає у виконанні заповідей Господніх. Якою б складною не була наша життєва ситуація, Євангеліє завжди дає відповідь, як чинити в тому чи іншому випадку.
«Крест — хранитель вселенной; Крест — красота Церкви; Крест — царей держава; Крест — верных утверждение; Крест — ангелов слава и демонов язва»
(Світилен Хрестопоклонного тижня).
Після хресних страждань Господа на Голгофі Хрест набуває особливого значення для християнина. Раніше Хрест був ознакою ганьби, гріха та покарання.
Після того як Господь увійшов у наш світ, узяв усі наші гріхи і підніс їх на Хрест, останній стає для нас зброєю (як оспівує Церква, диявол не може дивитися на силу, що виходить від Хреста Господнього), знаменням перемоги (на Хресті Господь переміг диявола та смерть). І світло, яке засяяло від Хреста Господнього, сьогодні освітлює всі храми і душі наші.
Ми зараз перебуваємо на середині Великого посту. Період, коли половину шляху вже пройдено, завжди складний, у всіх відношеннях. Щоб підкріпити наші духовні сили, свята Церква у ці дні зносить на середину храму Хрест Господній. Це потрібно, щоб ще й ще раз нагадати про значення Хреста для нас з вами, а також вказати нам шлях, яким ми повинні йти до мети Великого посту – Воскресіння Христового.
Дорога до Воскресіння Господа лежала через Хрест. І нам Спаситель заповідає: «Хто хоче бути моїм учнем, нехай візьме свій хрест і слідує за Мною» (Мф. 16:24; Мк. 8:34).
Що таке Хрест? Ми чуємо безліч визначень, звертаємося до нього як до сили, іноді як до особистості, іноді як до прапора, а іноді як до свого шляху.
Що таке хрест? Як поєднати всі ці поняття? Якщо замислимося над цим, то побачимо, що Хрест це любов. Хрест так само, як і любов, не буває без жертви. Де немає жертовності, немає бажання жертвувати собою заради того, кого любиш, там, отже, немає любові. Любов Божа спонукала Господа зійти на Хрест, любов Божа освячує весь світ, любов Божа – це ангелів слава та демонів язва. І нас Господь закликає йти цим шляхом любові — любові до Бога і до ближнього, — якщо ми хочемо досягти Царства Небесного і спасіння.
Тому в ці величні дні, брати і сестри, ще раз заглянемо у своє серце, душу і побачимо, чи є у нас любов до Бога, чи можемо ми заради Господа завершити подвиг боротьби зі своїми пристрастями, зі своєю самістю, егоїзмом, надати ближньому милість. Чи можемо ми заради Господа полюбити свого ближнього, адже до цього закликає нас Спаситель.
Свята Церква наказує зносити Хрест на середину храму в цей час для того, щоб нам ще й ще раз нагадати, що шлях до Воскресіння Христового, яким ми щороку йдемо Великим постом, лежить через страждання і Хрест Господній.
Церква нагадує, що ми дорогою ціною отримали спасіння. Ця можливість відкрита кожній людині, і нам потрібно нагадувати про це знову і знову.
Про це сьогодні нагадує євангельське читання, яке ми чули під час Літургії. Господь каже: «Хто хоче йти за Мною, нехай відкине себе, візьме хрест свій і слідує за Мною».
Що означає відкинути себе? Це означає: на перше місце у своєму житті ставити не самого себе. Нам потрібно це почути, оскільки ми це чуємо багато разів, але не виконуємо. Нам потрібно відкинути самого себе і шукати у своєму житті насамперед волі Божої.
Дехто запитує: «Як дізнатися про волю Божу щодо мене?» Читайте Євангеліє – у ньому все написано. Людина, яка щодня читає Євангеліє і живе ним, такого питання, як правило, не ставить. Коли людина живе за Євангелієм, заповідями Божими, то вона знає, як вчинити в тій чи іншій ситуації, не мудруючи лукаво, не виправдовуючи себе.
Якщо починаються якісь виправдання чи пошуки якогось іншого змісту, ніж той, який у простоті Господь відкриває нам у Євангелії, це вже шлях від лукавого. Господь каже: «Хай буде слово ваше: так, так; ні ні; а що понад те — те від лукавого».
Воля Божа полягає у виконанні заповідей Господніх. Якою б складною не була наша життєва ситуація, Євангеліє завжди дає відповідь, як чинити в тому чи іншому випадку.