Відповідь митрополита Олександра Драбинка митрополиту Клименту Вечері (визнаному Судом 18 березня 2025 р. розповсюджувачу наклепу на митрополита Олександра Драбинка) та всім, хто повівся на чергову словесну провокацію озвучену в ефірі - мовою документів:
Олексій Чекаль:
«Графічний образ прощі "Шлях Антонія". Це один із проєктів, який ми запустили зі стратегічною групою заповідника Києво-Печерська лавра торік під керівництвом Максима Остапенко. Це невелика локальна молитовна та освітня проща, пов'язана з життям та працями Антонія Печерського, де невеликі групи їдуть та ідуть від Любича, через Чернігів у Київ до Лаври. Народившись у Любичі та вирушивши на Афон цей святий і мислитель збирав мудрість світу та реалізував свою християнську програму у важливих для України та для української церкви проєктах у Чернігові та Києві. Букви кряжисті й потужні, начебто витесані з вапняку та крейди в печерах, які так любив будувати Антоній Печерський. Хрест – вдала знахідка форми, що передає коло та 4 напрямки важливих для Антонія місць молитви та діяльності. Життя Антонія нам дає приклад постійної боротьби з владою та можновладцями, його то виганяли, то повертали назад, але як ми знаємо все талановите і розумне залишається, все меркантильне і земне йде. Залишилася Лавра і печери, а дрібні князі з їхніми усобицями канули в лету. Мінкульт зі своїми Швондерами теж зникне разом із забудовниками зі своїми вигодами та дрібними думками, а залишаться справи малих груп небайдужих людей, залишиться краса та гарні літери й теплота й молитви дружніх сердець, що йдуть шляхом Антонія.»
«Графічний образ прощі "Шлях Антонія". Це один із проєктів, який ми запустили зі стратегічною групою заповідника Києво-Печерська лавра торік під керівництвом Максима Остапенко. Це невелика локальна молитовна та освітня проща, пов'язана з життям та працями Антонія Печерського, де невеликі групи їдуть та ідуть від Любича, через Чернігів у Київ до Лаври. Народившись у Любичі та вирушивши на Афон цей святий і мислитель збирав мудрість світу та реалізував свою християнську програму у важливих для України та для української церкви проєктах у Чернігові та Києві. Букви кряжисті й потужні, начебто витесані з вапняку та крейди в печерах, які так любив будувати Антоній Печерський. Хрест – вдала знахідка форми, що передає коло та 4 напрямки важливих для Антонія місць молитви та діяльності. Життя Антонія нам дає приклад постійної боротьби з владою та можновладцями, його то виганяли, то повертали назад, але як ми знаємо все талановите і розумне залишається, все меркантильне і земне йде. Залишилася Лавра і печери, а дрібні князі з їхніми усобицями канули в лету. Мінкульт зі своїми Швондерами теж зникне разом із забудовниками зі своїми вигодами та дрібними думками, а залишаться справи малих груп небайдужих людей, залишиться краса та гарні літери й теплота й молитви дружніх сердець, що йдуть шляхом Антонія.»
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Земля скловатою.
Так, це піп рпц, який склеїв ласти на есвео.
Так, це піп рпц, який склеїв ласти на есвео.
Юлія Комінко з УПЦ:
«Між Константинополем і Москвою: як може вирішитися конфлікт Українського Православ’я
«Українська Православна Церква повинна спочатку визначити канонічний статус, який вона хоче продовжувати зберігати. Нинішній статус є неканонічним, оскільки УПЦ визначила себе як “незалежну”, не проголосивши себе автокефальною. Такого статусу в православ’ї не існує».
Основна цінність цієї розмови — в ній відверто проговорюються відповіді на питання, які завдають болю вірянам УПЦ від самого початку повномасштабного російського вторгнення. То ми з Москвою чи вже ні? Собор у Феофанії — це розкол? Ми ще канонічна Церква? Що буде, якщо проголосити автокефалію? А якщо не проголосити?
Сьогоднішній співрозмовник Діалогу — доктор Анаргірос Анапліотіс, старший науковий радник з канонічного права, доцент кафедри православного канонічного права та німецького конституційного права релігій Мюнхенського університету. Він публічно підтримує Україну в її протистоянні російській агресії та фахово аналізує процеси, які відбуваються в її релігійному полі.
Чим важливий цей сторонній погляд науковця на події в українському православ’ї: із розмови стає очевидно, що ситуація дуже складна, але не безнадійна. Шляхи виходу із кризи існують. Як завжди, все залежить від конкретних кроків конкретних особистостей.
Сподіваємося, цей текст буде корисним для тих, від кого залежить подальша доля нашої Церкви.
— Як би ви могли пояснити простими словами таке складне явище, як канони? Це як закони в державі —якщо не порушив, то ні в чому не винний? Тоді що таке, з погляду канонічного права, «неканонічна Церква»? Незаконна? Але хто це визначає і як?
— Це питання не дуже просте, тому не варто очікувати простого пояснення. У православному канонічному праві розрізняють три джерела, кожне з яких має своє значення.
Найважливішим і першоджерелом є канонічне право, яке є обов’язковим для всієї Православної Церкви. Воно складається з окремих канонів, або «юридичних текстів», виданих безпосередньо або Вселенськими чи Помісними Соборами, або написаних окремими Отцями Церкви і ратифікованих пізніше Вселенськими Соборами. Оскільки Вселенські Собори є найвищими органами Церкви, їхні рішення є абсолютно обов’язковими для виконання.
Слід зазначити, що думки щодо обсягу та тривалості дії канонів різняться. З цієї причини часто розрізняють канони «божественного права» і «людського права». Канони «божественного права» не можна ігнорувати за жодних обставин, тоді як канони «людського права» можна застосовувати по-різному.
Думки також різняться щодо того, якою мірою канони можуть бути інтерпретовані, змінені або навіть призупинені. Проте загальновизнано, що канони, затверджені Вселенськими Соборами, є обов’язковими до виконання, оскільки вони є частиною Священного Передання Церкви.
Поряд із вищезазначеним існує також принцип «ікономії». Згідно з цим принципом, відхилення від буквального формулювання канону може бути дозволене лише заради спасіння душ (зазвичай це здійснюється в дисциплінарних питаннях) і ніколи не може переступати догматичні межі. І навпаки, «акривія» диктує суворе дотримання канонів.
Згідно з принципом «ікономії», якщо особа порушує канон і визнана винною церковним або єпархіальним судом, до неї можуть бути застосовані відповідні дисциплінарні заходи, які зазвичай полягають у тимчасовому відстороненні від Причастя (також відоме як мале відлучення). Таке відлучення може тривати від декількох днів до декількох років, тоді як «анафема» (повне відлучення) може призвести до повного виключення з Церкви.
Поняття «неканонічна церква» можна розуміти по-різному. Це може бути розкол (коли група відокремлюється від Церкви, не змінюючи своєї віри), але це також може бути єретична група, яка переступила догматичні межі.
Наприклад, так звана «Чорногорська Православна Церква», представники якої ніколи не були висвячені в єпископи, а просто «висвятили» себе самі — це є порушенням першого апостольського правила, яке жодним чином не може бути виправдане принципом «ікономії».⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️
«Між Константинополем і Москвою: як може вирішитися конфлікт Українського Православ’я
«Українська Православна Церква повинна спочатку визначити канонічний статус, який вона хоче продовжувати зберігати. Нинішній статус є неканонічним, оскільки УПЦ визначила себе як “незалежну”, не проголосивши себе автокефальною. Такого статусу в православ’ї не існує».
Основна цінність цієї розмови — в ній відверто проговорюються відповіді на питання, які завдають болю вірянам УПЦ від самого початку повномасштабного російського вторгнення. То ми з Москвою чи вже ні? Собор у Феофанії — це розкол? Ми ще канонічна Церква? Що буде, якщо проголосити автокефалію? А якщо не проголосити?
Сьогоднішній співрозмовник Діалогу — доктор Анаргірос Анапліотіс, старший науковий радник з канонічного права, доцент кафедри православного канонічного права та німецького конституційного права релігій Мюнхенського університету. Він публічно підтримує Україну в її протистоянні російській агресії та фахово аналізує процеси, які відбуваються в її релігійному полі.
Чим важливий цей сторонній погляд науковця на події в українському православ’ї: із розмови стає очевидно, що ситуація дуже складна, але не безнадійна. Шляхи виходу із кризи існують. Як завжди, все залежить від конкретних кроків конкретних особистостей.
Сподіваємося, цей текст буде корисним для тих, від кого залежить подальша доля нашої Церкви.
— Як би ви могли пояснити простими словами таке складне явище, як канони? Це як закони в державі —якщо не порушив, то ні в чому не винний? Тоді що таке, з погляду канонічного права, «неканонічна Церква»? Незаконна? Але хто це визначає і як?
— Це питання не дуже просте, тому не варто очікувати простого пояснення. У православному канонічному праві розрізняють три джерела, кожне з яких має своє значення.
Найважливішим і першоджерелом є канонічне право, яке є обов’язковим для всієї Православної Церкви. Воно складається з окремих канонів, або «юридичних текстів», виданих безпосередньо або Вселенськими чи Помісними Соборами, або написаних окремими Отцями Церкви і ратифікованих пізніше Вселенськими Соборами. Оскільки Вселенські Собори є найвищими органами Церкви, їхні рішення є абсолютно обов’язковими для виконання.
Слід зазначити, що думки щодо обсягу та тривалості дії канонів різняться. З цієї причини часто розрізняють канони «божественного права» і «людського права». Канони «божественного права» не можна ігнорувати за жодних обставин, тоді як канони «людського права» можна застосовувати по-різному.
Думки також різняться щодо того, якою мірою канони можуть бути інтерпретовані, змінені або навіть призупинені. Проте загальновизнано, що канони, затверджені Вселенськими Соборами, є обов’язковими до виконання, оскільки вони є частиною Священного Передання Церкви.
Поряд із вищезазначеним існує також принцип «ікономії». Згідно з цим принципом, відхилення від буквального формулювання канону може бути дозволене лише заради спасіння душ (зазвичай це здійснюється в дисциплінарних питаннях) і ніколи не може переступати догматичні межі. І навпаки, «акривія» диктує суворе дотримання канонів.
Згідно з принципом «ікономії», якщо особа порушує канон і визнана винною церковним або єпархіальним судом, до неї можуть бути застосовані відповідні дисциплінарні заходи, які зазвичай полягають у тимчасовому відстороненні від Причастя (також відоме як мале відлучення). Таке відлучення може тривати від декількох днів до декількох років, тоді як «анафема» (повне відлучення) може призвести до повного виключення з Церкви.
Поняття «неканонічна церква» можна розуміти по-різному. Це може бути розкол (коли група відокремлюється від Церкви, не змінюючи своєї віри), але це також може бути єретична група, яка переступила догматичні межі.
Наприклад, так звана «Чорногорська Православна Церква», представники якої ніколи не були висвячені в єпископи, а просто «висвятили» себе самі — це є порушенням першого апостольського правила, яке жодним чином не може бути виправдане принципом «ікономії».
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Тому ця церква є неканонічною і єретичною сектою навіть у тому випадку, якщо ступінь віддаленості від Православ’я оцінювати по-різному.
Слід наголосити, що канонічні правила всіх Вселенських Соборів, багатьох Помісних Соборів і деяких Отців Церкви становлять невід’ємну частину Священного Передання Православної Церкви. У цьому відношенні вони є не тільки законами в строгому сенсі слова, але також належать до динамічної історії спасіння. І якщо метою світських законів є підтримання справедливості та порядку в громадянському суспільстві, то канонічне право Церкви також повинно серйозно сприймати слова нашого Спасителя: «Якщо праведність ваша не буде більша від книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мф. 5, 20) і «Субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2, 27), і застосовувати їх для добробуту дітей Божих.
Через цю призму Православна Церква застосовує канони на благо своїх членів, як любляча мати, яка хоче не засуджувати, а прощати, і радіє щирому покаянню винного, як у притчі про «блудного сина». Ось чому принцип «ікономії» застосовується під час звершення правосуддя в прагненні наслідувати безмежну любов Христа до кожного грішника.
— Про нашу Українську Православну Церкву теж після Собору у Феофанії в травні 2022 року дехто каже, що ми тепер неканонічна Церква. Чи правда це?
— Термін «неканонічні церкви» використовується для опису спільнот православних християн, які не мають повного спілкування з Православною Церквою, єдиною, святою, соборною і апостольською, в яку ми віримо. Причини можуть бути різними і варіюватися від відсутності основних елементів церковного буття до невизнання самопроголошеної автокефалії.
Такі складні питання раніше вирішували Вселенські Собори, однак особливу вагу має свідчення чотирьох древніх патріархатів Пентархії, серед яких на першому місці стоїть Вселенський Патріарх Константинополя, Нового Риму. Згідно з 36-м правилом Трульського Собору, його єпископська кафедра має такі ж привілеї, як і перша єпископська кафедра Стародавнього Риму, за якою йдуть Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський Патріархи.
Щодо питання про нинішній статус УПЦ за митрополита Онуфрія, то можна сказати, що жоден із вищезгаданих сценаріїв там не мав місця. Разом із тим її статус канонічно важко визначити, оскільки Собор у Феофанії 2022 року в односторонньому порядку проголосив незалежність УПЦ від Московського патріархату. Крім того, було також призупинено поминання Московського патріарха.
Оскільки можна припустити, що це рішення було прийняте під величезним тиском з боку української влади через російську війну, я вважаю, що, застосовуючи «ікономію», можна говорити про канонічно складну ситуацію, але не про розкол. Імовірно, канонічний статус УПЦ можна було б повністю з’ясувати лише після закінчення війни, в політично спокійній і стабільній ситуації.
На даний момент не можна говорити про неканонічність УПЦ з тієї простої причини, що всі Помісні Православні Церкви продовжують підтримувати спілкування з УПЦ, продовжують розглядати УПЦ як частину РПЦ і не запровадили до неї жодних дисциплінарних заходів.
— Проблема в тому, що віруючі люди бояться розірвати канонічну єдність навіть із такою Церквою, яка перебуває на території країни-агресора і повністю виправдовує агресію проти України.
— З богословської точки зору, патріарх Московський сам розірвав сопричастя з Українською Православною Церквою тим, що не захистив «Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви» 2000 року (III, 8) і не спробував формалізувати політичні конфлікти через ці проголошені основи, щоб не нести неминучих наслідків порушення власних моральних принципів через заперечення існування народу, який є частиною їхнього власного тіла. (Пункт III розділ 8 «Основ соціальної концепції Руської Православної Церкви» 2000 року зокрема передбачає: «Водночас існують галузі, в яких священнослужителі й канонічні церковні структури не можуть надавати допомоги державі, співробітничати з нею.
Слід наголосити, що канонічні правила всіх Вселенських Соборів, багатьох Помісних Соборів і деяких Отців Церкви становлять невід’ємну частину Священного Передання Православної Церкви. У цьому відношенні вони є не тільки законами в строгому сенсі слова, але також належать до динамічної історії спасіння. І якщо метою світських законів є підтримання справедливості та порядку в громадянському суспільстві, то канонічне право Церкви також повинно серйозно сприймати слова нашого Спасителя: «Якщо праведність ваша не буде більша від книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мф. 5, 20) і «Субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2, 27), і застосовувати їх для добробуту дітей Божих.
Через цю призму Православна Церква застосовує канони на благо своїх членів, як любляча мати, яка хоче не засуджувати, а прощати, і радіє щирому покаянню винного, як у притчі про «блудного сина». Ось чому принцип «ікономії» застосовується під час звершення правосуддя в прагненні наслідувати безмежну любов Христа до кожного грішника.
— Про нашу Українську Православну Церкву теж після Собору у Феофанії в травні 2022 року дехто каже, що ми тепер неканонічна Церква. Чи правда це?
— Термін «неканонічні церкви» використовується для опису спільнот православних християн, які не мають повного спілкування з Православною Церквою, єдиною, святою, соборною і апостольською, в яку ми віримо. Причини можуть бути різними і варіюватися від відсутності основних елементів церковного буття до невизнання самопроголошеної автокефалії.
Такі складні питання раніше вирішували Вселенські Собори, однак особливу вагу має свідчення чотирьох древніх патріархатів Пентархії, серед яких на першому місці стоїть Вселенський Патріарх Константинополя, Нового Риму. Згідно з 36-м правилом Трульського Собору, його єпископська кафедра має такі ж привілеї, як і перша єпископська кафедра Стародавнього Риму, за якою йдуть Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський Патріархи.
Щодо питання про нинішній статус УПЦ за митрополита Онуфрія, то можна сказати, що жоден із вищезгаданих сценаріїв там не мав місця. Разом із тим її статус канонічно важко визначити, оскільки Собор у Феофанії 2022 року в односторонньому порядку проголосив незалежність УПЦ від Московського патріархату. Крім того, було також призупинено поминання Московського патріарха.
Оскільки можна припустити, що це рішення було прийняте під величезним тиском з боку української влади через російську війну, я вважаю, що, застосовуючи «ікономію», можна говорити про канонічно складну ситуацію, але не про розкол. Імовірно, канонічний статус УПЦ можна було б повністю з’ясувати лише після закінчення війни, в політично спокійній і стабільній ситуації.
На даний момент не можна говорити про неканонічність УПЦ з тієї простої причини, що всі Помісні Православні Церкви продовжують підтримувати спілкування з УПЦ, продовжують розглядати УПЦ як частину РПЦ і не запровадили до неї жодних дисциплінарних заходів.
— Проблема в тому, що віруючі люди бояться розірвати канонічну єдність навіть із такою Церквою, яка перебуває на території країни-агресора і повністю виправдовує агресію проти України.
— З богословської точки зору, патріарх Московський сам розірвав сопричастя з Українською Православною Церквою тим, що не захистив «Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви» 2000 року (III, 8) і не спробував формалізувати політичні конфлікти через ці проголошені основи, щоб не нести неминучих наслідків порушення власних моральних принципів через заперечення існування народу, який є частиною їхнього власного тіла. (Пункт III розділ 8 «Основ соціальної концепції Руської Православної Церкви» 2000 року зокрема передбачає: «Водночас існують галузі, в яких священнослужителі й канонічні церковні структури не можуть надавати допомоги державі, співробітничати з нею.
Це: а) політична боротьба, передвиборна агітація, кампанії на підтримку тих чи інших політичних партій, громадських і політичних лідерів; б) ведення громадянської війни або агресивної зовнішньої війни <…>. — Редакція Діалог.ТУТ)
Шлюб не може бути розірваний, якщо він більше не існує. Якщо один із подружжя нехтує життям іншого, невинна сторона має повне право розлучитися з винним.
— Чи існує в православ’ї процедура розривання канонічного зв’язку? Чи чинив подібним чином будь-хто в історії і якими були наслідки?
— Українська Православна Церква повинна спочатку визначити канонічний статус, який вона хоче продовжувати зберігати. Нинішній статус є неканонічним, оскільки УПЦ визначила себе як «незалежну», не проголосивши себе автокефальною. Такого статусу в православ’ї не існує. Є автокефальні та автономні, але не «незалежні» Церкви, і цей термін явно неканонічний.
Якщо Церква не була проголошена автокефальною, «де-юре» вона залишається частиною іншої автокефальної Церкви. Церкви, які не розірвали канонічного спілкування з УПЦ, розглядають її як автономну частину автокефального Московського Патріархату. Так само бачить її і РПЦ.
У новітній історії Церкви лише Вселенський Патріархат надавав автокефальний статус окремим її частинам або відновлював статус автокефальних для деяких давніх Церков. У 1589 році статус автокефальної отримала Церква Московського царства, у ХІХ столітті — Церкви трьох сучасних європейських національних держав: Греції, Сербії та Румунії. У ХХ столітті автокефалію отримали Церкви Албанії, Польщі, Грузії, Чехії та Словаччини і, нарешті, у ХХІ столітті — Православна Церква України.
Автокефалія Болгарської Церкви, яка була проголошена в односторонньому порядку в 1872 році, була визнана Константинопольською Церквою в 1945 році. Це означає, що ця Церква була неканонічною понад сімдесят років.
Якщо Українська Православна Церква бачить себе правонаступницею історичної Київської митрополії (яка існувала майже 700 років), то свій канонічний автокефальний статус вона може отримати лише від Константинопольського Патріархату, який виступатиме її Церквою-Матір’ю. Однак після 2019 року, коли ПЦУ була проголошена автокефальною, це вже неможливо.
УПЦ може стати автокефальною, лише об’єднавшись з ПЦУ, але це не означає, що її поглинуть чи анексують, адже автокефалія надається не лише колишнім неканонічним Церквам, але й усім православним християнам вашої країни.
— Українській Православній Церкві буквально закидають канонічну єдність з Руською Православною Церквою. Чи потрібно взагалі плекати цю канонічну єдність?
— Як я уже пояснював, цю канонічну єдність з Москвою слід вважати мертвою, тому УПЦ повинна прагнути відновити свій канонічний статус у рамках світового православ’я в цілому. Оскільки у вашій країні вже існує канонічна автокефальна Православна Церква України, УПЦ може відновити канонічну єдність з Повнотою Православ’я, об’єднавшись з ПЦУ.
— Чи можуть інші Православні Церкви допомогти в нашій ситуації, коли одну Православну Церкву держава практично стирає з лиця землі — іноді в буквальному сенсі. Вже 3 храми УПЦ були знесені за рішенням української влади, сотні храмів зруйновані російськими обстрілами. Проте окрім висловлення занепокоєння з боку світового православ’я ми не бачимо іншої реакції.
— Ви щойно підтвердили мою думку, що найбільшою жертвою російської війни проти України є УПЦ. Все Православ’я разом страждає від наслідків війни, і ми продовжуємо молитися за припинення цієї жахливої трагедії.
Я думаю, що автокефальні Церкви відреагували б інакше, якби православ’я в Україні не було розділене і зверталося до решти світу в один голос. У Німеччині перше, про що запитують православні християни, коли зустрічають православних українців, це до якої Церкви вони належать — Епіфанія чи Онуфрія.
— Відверто кажучи, ми в Україні почуваємося заручниками двох протилежних православних центрів: Москва апелює до теми захисту УПЦ, коли потрібно виправдати російське вторгнення, а Константинополь заявляє, що територія України тепер є його канонічним полем і нав’язує свої порядки.⬇️ ⬇️ ⬇️ ⬇️
Шлюб не може бути розірваний, якщо він більше не існує. Якщо один із подружжя нехтує життям іншого, невинна сторона має повне право розлучитися з винним.
— Чи існує в православ’ї процедура розривання канонічного зв’язку? Чи чинив подібним чином будь-хто в історії і якими були наслідки?
— Українська Православна Церква повинна спочатку визначити канонічний статус, який вона хоче продовжувати зберігати. Нинішній статус є неканонічним, оскільки УПЦ визначила себе як «незалежну», не проголосивши себе автокефальною. Такого статусу в православ’ї не існує. Є автокефальні та автономні, але не «незалежні» Церкви, і цей термін явно неканонічний.
Якщо Церква не була проголошена автокефальною, «де-юре» вона залишається частиною іншої автокефальної Церкви. Церкви, які не розірвали канонічного спілкування з УПЦ, розглядають її як автономну частину автокефального Московського Патріархату. Так само бачить її і РПЦ.
У новітній історії Церкви лише Вселенський Патріархат надавав автокефальний статус окремим її частинам або відновлював статус автокефальних для деяких давніх Церков. У 1589 році статус автокефальної отримала Церква Московського царства, у ХІХ столітті — Церкви трьох сучасних європейських національних держав: Греції, Сербії та Румунії. У ХХ столітті автокефалію отримали Церкви Албанії, Польщі, Грузії, Чехії та Словаччини і, нарешті, у ХХІ столітті — Православна Церква України.
Автокефалія Болгарської Церкви, яка була проголошена в односторонньому порядку в 1872 році, була визнана Константинопольською Церквою в 1945 році. Це означає, що ця Церква була неканонічною понад сімдесят років.
Якщо Українська Православна Церква бачить себе правонаступницею історичної Київської митрополії (яка існувала майже 700 років), то свій канонічний автокефальний статус вона може отримати лише від Константинопольського Патріархату, який виступатиме її Церквою-Матір’ю. Однак після 2019 року, коли ПЦУ була проголошена автокефальною, це вже неможливо.
УПЦ може стати автокефальною, лише об’єднавшись з ПЦУ, але це не означає, що її поглинуть чи анексують, адже автокефалія надається не лише колишнім неканонічним Церквам, але й усім православним християнам вашої країни.
— Українській Православній Церкві буквально закидають канонічну єдність з Руською Православною Церквою. Чи потрібно взагалі плекати цю канонічну єдність?
— Як я уже пояснював, цю канонічну єдність з Москвою слід вважати мертвою, тому УПЦ повинна прагнути відновити свій канонічний статус у рамках світового православ’я в цілому. Оскільки у вашій країні вже існує канонічна автокефальна Православна Церква України, УПЦ може відновити канонічну єдність з Повнотою Православ’я, об’єднавшись з ПЦУ.
— Чи можуть інші Православні Церкви допомогти в нашій ситуації, коли одну Православну Церкву держава практично стирає з лиця землі — іноді в буквальному сенсі. Вже 3 храми УПЦ були знесені за рішенням української влади, сотні храмів зруйновані російськими обстрілами. Проте окрім висловлення занепокоєння з боку світового православ’я ми не бачимо іншої реакції.
— Ви щойно підтвердили мою думку, що найбільшою жертвою російської війни проти України є УПЦ. Все Православ’я разом страждає від наслідків війни, і ми продовжуємо молитися за припинення цієї жахливої трагедії.
Я думаю, що автокефальні Церкви відреагували б інакше, якби православ’я в Україні не було розділене і зверталося до решти світу в один голос. У Німеччині перше, про що запитують православні християни, коли зустрічають православних українців, це до якої Церкви вони належать — Епіфанія чи Онуфрія.
— Відверто кажучи, ми в Україні почуваємося заручниками двох протилежних православних центрів: Москва апелює до теми захисту УПЦ, коли потрібно виправдати російське вторгнення, а Константинополь заявляє, що територія України тепер є його канонічним полем і нав’язує свої порядки.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Ми ніби не можемо вирішити свої питання всередині України, але втручання ззовні призводить до ще гірших наслідків. Яким може бути оптимальне вирішення цього питання з точки зору світового православ’я?
— На жаль, світове православ’я досі розділене в питанні Української Церкви. З одного боку, є Московський патріархат, який неодноразово заявляв, що не визнає автокефального статусу Української Церкви за жодних обставин, тим самим блокуючи єдність українського православ’я. З іншого боку — Вселенський Патріархат та три інші важливі та давні автокефальні Церкви, які вже визнали автокефальний статус ПЦУ. Однак більшість інших автокефальних Церков все ще очікують, як розвиватимуться церковні події в Україні. Але слід зазначити, що жодна Православна Церква не розірвала спілкування зі Вселенським Патріархатом після створення ПЦУ.
Вважається, що найкращим рішенням для світового православ’я є те, яке призведе до об’єднання всіх православних українців в єдиній Православній Церкві, канонічній і автокефальній, щоб охопити всіх православних українців і дати їм зрозуміти, що тільки вони самі можуть покінчити з розколом, який турбує їхню країну, а світове православ’я може лише підтримати їх у цьому.
Через щирий діалог без попередніх умов, з чітко визначеною метою — єдиної Української Православної Церкви, канонічної та автокефальної — можна прийти до бажаної вищої мети.
Наразі можна лише констатувати, що канонічна ситуація Українського Православ’я потребує уточнення. Причина в тому, що виникає багато питань, і кожне з них потрібно розглядати окремо.
Той факт, що Україна вже більше трьох років протистоїть російському вторгненню, говорить всьому світу про велику силу і рішучість українського народу. Україна є другою за величиною православною країною, і нинішня слабкість вашої Церкви полягає у вашому церковному поділі.
Якби в Україні була тільки одна об’єднана Церква, Вселенський Патріархат і, відповідно, всі інші Православні Церкви визнали б цю Церкву як автокефальну або як Патріархат. Вселенський Патріархат проклав шлях до єдності і зробив все можливе для встановлення канонічного автокефального статусу в Україні; тепер справа за всіма православними українцями, щоб покласти край цьому поділу раз і назавжди.
Діалог має ґрунтуватися на засадах християнської любові та бути вільним від усієї ворожнечі минулого. ПЦУ має переглянути апостольську спадкоємність кожного клірика у своїх лавах і, за потреби, виправити її, а УПЦ — призупинити відносини з Москвою, сприяти наміру до повної незалежності та підтримувати статус автокефалії. З канонічної точки зору, це єдине життєздатне рішення, яке буде по-братськи прийняте і вітатиметься більшістю світового православ’я.
З кожним днем стає все більш очевидним, що Всеправославний Собор дозволить знайти життєздатне рішення для об’єднання, про яке йде мова, а тим часом українці повинні прагнути вирішити власні церковні питання в межах кордонів власної країни. Як би складно це не звучало, але досягнення такого міжукраїнського консенсусу з питань висвячень та юрисдикції вважається фундаментальним для вирішення дихотомії, яка наразі турбує всю країну та її вірних.
— Виходячи з ваших відповідей, ми бачимо, наскільки ситуація в українському православ’ї не є безнадійною. Багато чого залежить від взаємних кроків назустріч. Але, як вірні УПЦ, мусимо сказати, що нині діалогу між православними двох Церков заважають силові захоплення наших храмів представниками ПЦУ та незаконні перереєстрації громад. Якби не ці дії, можливо, процес взаємного зближення потроху відбувався б. Як, на вашу думку, можна виправити цю ситуацію? Які кроки мають бути зроблені?
— На жаль, я не знаю точно ситуацію і державні закони в Україні. Об’єднання Церков можливе лише тоді, коли всі сторони будуть діяти в рамках християнської любові та заповідей Христового Євангелія. Тільки це може бути основою єдності, в рамках законодавства європейської демократичної держави, яка поважає релігійну свободу.»
Джерело: Діалог.Тут
— На жаль, світове православ’я досі розділене в питанні Української Церкви. З одного боку, є Московський патріархат, який неодноразово заявляв, що не визнає автокефального статусу Української Церкви за жодних обставин, тим самим блокуючи єдність українського православ’я. З іншого боку — Вселенський Патріархат та три інші важливі та давні автокефальні Церкви, які вже визнали автокефальний статус ПЦУ. Однак більшість інших автокефальних Церков все ще очікують, як розвиватимуться церковні події в Україні. Але слід зазначити, що жодна Православна Церква не розірвала спілкування зі Вселенським Патріархатом після створення ПЦУ.
Вважається, що найкращим рішенням для світового православ’я є те, яке призведе до об’єднання всіх православних українців в єдиній Православній Церкві, канонічній і автокефальній, щоб охопити всіх православних українців і дати їм зрозуміти, що тільки вони самі можуть покінчити з розколом, який турбує їхню країну, а світове православ’я може лише підтримати їх у цьому.
Через щирий діалог без попередніх умов, з чітко визначеною метою — єдиної Української Православної Церкви, канонічної та автокефальної — можна прийти до бажаної вищої мети.
Наразі можна лише констатувати, що канонічна ситуація Українського Православ’я потребує уточнення. Причина в тому, що виникає багато питань, і кожне з них потрібно розглядати окремо.
Той факт, що Україна вже більше трьох років протистоїть російському вторгненню, говорить всьому світу про велику силу і рішучість українського народу. Україна є другою за величиною православною країною, і нинішня слабкість вашої Церкви полягає у вашому церковному поділі.
Якби в Україні була тільки одна об’єднана Церква, Вселенський Патріархат і, відповідно, всі інші Православні Церкви визнали б цю Церкву як автокефальну або як Патріархат. Вселенський Патріархат проклав шлях до єдності і зробив все можливе для встановлення канонічного автокефального статусу в Україні; тепер справа за всіма православними українцями, щоб покласти край цьому поділу раз і назавжди.
Діалог має ґрунтуватися на засадах християнської любові та бути вільним від усієї ворожнечі минулого. ПЦУ має переглянути апостольську спадкоємність кожного клірика у своїх лавах і, за потреби, виправити її, а УПЦ — призупинити відносини з Москвою, сприяти наміру до повної незалежності та підтримувати статус автокефалії. З канонічної точки зору, це єдине життєздатне рішення, яке буде по-братськи прийняте і вітатиметься більшістю світового православ’я.
З кожним днем стає все більш очевидним, що Всеправославний Собор дозволить знайти життєздатне рішення для об’єднання, про яке йде мова, а тим часом українці повинні прагнути вирішити власні церковні питання в межах кордонів власної країни. Як би складно це не звучало, але досягнення такого міжукраїнського консенсусу з питань висвячень та юрисдикції вважається фундаментальним для вирішення дихотомії, яка наразі турбує всю країну та її вірних.
— Виходячи з ваших відповідей, ми бачимо, наскільки ситуація в українському православ’ї не є безнадійною. Багато чого залежить від взаємних кроків назустріч. Але, як вірні УПЦ, мусимо сказати, що нині діалогу між православними двох Церков заважають силові захоплення наших храмів представниками ПЦУ та незаконні перереєстрації громад. Якби не ці дії, можливо, процес взаємного зближення потроху відбувався б. Як, на вашу думку, можна виправити цю ситуацію? Які кроки мають бути зроблені?
— На жаль, я не знаю точно ситуацію і державні закони в Україні. Об’єднання Церков можливе лише тоді, коли всі сторони будуть діяти в рамках християнської любові та заповідей Христового Євангелія. Тільки це може бути основою єдності, в рамках законодавства європейської демократичної держави, яка поважає релігійну свободу.»
Джерело: Діалог.Тут
о. Андрій з ПЦУ:
«Наш єдиний варіант - відновлення євхаристійного спілкування з Константинополем і визнання себе частиною Київської митрополії Вселенського патріархата без створення екзархату. От просто визнати себе частиною вселенської патріархії і поминати патріарха Варфоломія. В УПЦ вже є достатньо священників і єпископів, які так і роблять: поминають патріарха Варфоломія, митропооита Онуфрія і свого правлячого.«
«Наш єдиний варіант - відновлення євхаристійного спілкування з Константинополем і визнання себе частиною Київської митрополії Вселенського патріархата без створення екзархату. От просто визнати себе частиною вселенської патріархії і поминати патріарха Варфоломія. В УПЦ вже є достатньо священників і єпископів, які так і роблять: поминають патріарха Варфоломія, митропооита Онуфрія і свого правлячого.«
Forwarded from Софійське Братство
#актуальне #думки_вголос
Протоієрей Сергій Прокопчук: останній шанс для УПЦ
В інформаційному просторі дедалі частіше лунають припущення про можливе скликання Архиєрейського собору УПЦ вже завтра, 27 травня.
Яке доленосне рішення може ухвалити цей собор?
Очікується, що він або проголосить автокефалію, або, принаймні, ухвалить звернення до Помісних Церков щодо цього питання.
Сьогодні ресурс Діалог.Тут опублікувала цікаве інтерв’ю з відомим грецьким каноністом доктором Анаргіросом Анапліотісом: «Між Константинополем і Москвою: як може вирішитися конфлікт Українського Православ’я». Ця розмова підіймає багато актуальних питань буття УПЦ та аналізується перспективи вдосконалення канонічного статусу УПЦ.
Які висновки можна зробити?
Ні про яку автокефалію УПЦ не може бути мови.
Тобто, для нас, православних українців, є один варіант – всім єднатися.
Цього очікує від нас повнота світового Православ’я. Цього прагне змучене війною українське суспільство. Цього боїться Москва — бо для неї це стане сильним ударом. Відривом УПЦ від Москви і єдністю православних в Україні ми завдамо ніщивного удару по основах ідеологічної війни росії проти України
Які сценарії розвитку подій були б позитивними для всіх нас?
1. Архиєрейський собор УПЦ ухвалює рішення про відновлення Євхаристійного спілкування з Константинопольським патріархатом та іншими Помісними Церквами.
2. УПЦ визнає себе частиною Київської митрополії у складі Вселенського патріархату. Формально для цього навіть не потрібно спеціального рішення, адже згідно з рішеннями Вселенського Патріарха 2018 року, це вже є церковною реальністю.
3. Держава знімає всі юридичні претензії до УПЦ, забезпечує правопорядок і зупиняє конфліктні ситуації у міжцерковних стосунках.
4. Вселенський Патріарх Варфоломій визначає перехідний період для зближення юрисдикцій, організовуючи діалог щодо ключових питань, які турбують обидві сторони.
Любов Божа та страх покарання мають зцілити ті рани, які завдало болюче розділення православних в Україні…
Протоієрей Сергій Прокопчук: останній шанс для УПЦ
В інформаційному просторі дедалі частіше лунають припущення про можливе скликання Архиєрейського собору УПЦ вже завтра, 27 травня.
Яке доленосне рішення може ухвалити цей собор?
Очікується, що він або проголосить автокефалію, або, принаймні, ухвалить звернення до Помісних Церков щодо цього питання.
Сьогодні ресурс Діалог.Тут опублікувала цікаве інтерв’ю з відомим грецьким каноністом доктором Анаргіросом Анапліотісом: «Між Константинополем і Москвою: як може вирішитися конфлікт Українського Православ’я». Ця розмова підіймає багато актуальних питань буття УПЦ та аналізується перспективи вдосконалення канонічного статусу УПЦ.
Які висновки можна зробити?
Ні про яку автокефалію УПЦ не може бути мови.
Тобто, для нас, православних українців, є один варіант – всім єднатися.
Цього очікує від нас повнота світового Православ’я. Цього прагне змучене війною українське суспільство. Цього боїться Москва — бо для неї це стане сильним ударом. Відривом УПЦ від Москви і єдністю православних в Україні ми завдамо ніщивного удару по основах ідеологічної війни росії проти України
Які сценарії розвитку подій були б позитивними для всіх нас?
1. Архиєрейський собор УПЦ ухвалює рішення про відновлення Євхаристійного спілкування з Константинопольським патріархатом та іншими Помісними Церквами.
2. УПЦ визнає себе частиною Київської митрополії у складі Вселенського патріархату. Формально для цього навіть не потрібно спеціального рішення, адже згідно з рішеннями Вселенського Патріарха 2018 року, це вже є церковною реальністю.
3. Держава знімає всі юридичні претензії до УПЦ, забезпечує правопорядок і зупиняє конфліктні ситуації у міжцерковних стосунках.
4. Вселенський Патріарх Варфоломій визначає перехідний період для зближення юрисдикцій, організовуючи діалог щодо ключових питань, які турбують обидві сторони.
Любов Божа та страх покарання мають зцілити ті рани, які завдало болюче розділення православних в Україні…
Telegraph
Між Константинополем і Москвою: як може вирішитися конфлікт Українського Православ’я
«Українська Православна Церква повинна спочатку визначити канонічний статус, який вона хоче продовжувати зберігати. Нинішній статус є неканонічним, оскільки УПЦ визначила себе як “незалежну”, не проголосивши себе автокефальною. Такого статусу в православ’ї…
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Дзеркало замість ікони Тайної Вечері.
Бо на Тайній Вечері всі ми, хто прийшов в храм.
Дивись і розумій!
Бо на Тайній Вечері всі ми, хто прийшов в храм.
Дивись і розумій!
Патріарх РПЦ Кирил у податковій системі РФ має інше ім'я та прізвище для приховування майна, - ЗМІ
Це з'ясували журналісти-розслідувачі "Системы" (спільний проект "Радіо свобода" та "Настоящего времени").
Як відомо, офіційне ім'я та прізвище очільника РПЦ — Володимир Гундяєв, але він використовує ще одне. Згідно з випискою із Федеральної податкової служби РФ у реєстрах він проходить як Іван Захарович Прохоров.
При цьому, як зазначають журналісти, всі інші дані Прохорова, включаючи індивідуальний податковий номер (770605158903) та дату народження (20.11.1946), збігаються з даними Гундяєва.
Зазначається, що раніше про використання таки податкових "псевдонімів" було відомо лише щодо співробітників російських спецслужб та посадовців. Це зручно для приховування доходів та майна, реєстрації активів та обходу санкцій.
Іван Захарич😂
Сахаров, он же Сахарєнко, он же Сахарєвіч, он же Цукєрман😂😂😂😂
Це з'ясували журналісти-розслідувачі "Системы" (спільний проект "Радіо свобода" та "Настоящего времени").
Як відомо, офіційне ім'я та прізвище очільника РПЦ — Володимир Гундяєв, але він використовує ще одне. Згідно з випискою із Федеральної податкової служби РФ у реєстрах він проходить як Іван Захарович Прохоров.
При цьому, як зазначають журналісти, всі інші дані Прохорова, включаючи індивідуальний податковий номер (770605158903) та дату народження (20.11.1946), збігаються з даними Гундяєва.
Зазначається, що раніше про використання таки податкових "псевдонімів" було відомо лише щодо співробітників російських спецслужб та посадовців. Це зручно для приховування доходів та майна, реєстрації активів та обходу санкцій.
Іван Захарич😂
Сахаров, он же Сахарєнко, он же Сахарєвіч, он же Цукєрман😂😂😂😂
27 травня 1992 року в Харкові відбувся скликаний під тиском РПЦ архієрейський Собор Української православної церкви, який звільнив ініціатора проголошення її автокефалії митрополита Київського і всієї України Філарета з посади її предстоятеля. УПЦ, що залишилася у єдності з Московським патріархатом, очолив митрополит Ростовський і Новочеркаський Володимир. Не визнавши це рішення, через місяць на Всеукраїнському православному соборі частина ієрархів УПЦ та УАПЦ об'єдналися в УПЦ Київського патріархату.
Собор порушив один із перших пунктів того уставу, який з 1990 року став тим наріжним каменем, за який тримається УПЦ. Новий Предстоятель був обраний не з єпископату УПЦ.
Проте ні цей псевдособор, ні анафема, ні страшилки не зламали волю митрополита Філарета.
Дорога до автокефалії Української Церкви протоптана і стверджена. Лишилось тільки її заасфальтувати лишивши під асфальтом москву з її брехливими анафемами і прокльонами.
Собор порушив один із перших пунктів того уставу, який з 1990 року став тим наріжним каменем, за який тримається УПЦ. Новий Предстоятель був обраний не з єпископату УПЦ.
Проте ні цей псевдособор, ні анафема, ні страшилки не зламали волю митрополита Філарета.
Дорога до автокефалії Української Церкви протоптана і стверджена. Лишилось тільки її заасфальтувати лишивши під асфальтом москву з її брехливими анафемами і прокльонами.