4 червня вшановуємо пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України 💔
За даними Офісу Генерального прокурора України, на 4 червня 2024 року щонайменше 1919 дітей постраждало в нашій країні через повномасштабну війну. Ювенальні прокурори підрахували, що загинуло 551 дитина та понад тисячу отримали поранення. Ці дані не остаточні, оскільки правоохоронні органи не мають доступу до всіх територій через активні бойові дії, окупацію тощо.
Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 536, Харківській - 389, Херсонській - 152, Дніпропетровській - 143, Київській - 130, Запорізькій - 108, Миколаївській - 107. Лише протягом 3-4 червня у селі Михайлівка на Донеччині загинув 12-річний хлопчик, а у Дніпрі поранений одномісячний малюк.
Не менше вражає кількість українських дітей, депортованих російськими окупантами. За даними Національного інформаційного бюро наразі таких дітей 19546.
Згідно з національним і міжнародним правом такі дії РФ є незаконними. Адже, щоб іноземець міг усиновити дитину, яка є громадянином України, держава має дати на це згоду. Годі й говорити, що Україна такої згоди не давала. Парламентська асамблея Ради Європи на весняній сесії 2023 року визнала злочином геноциду депортацію українських дітей до Росії. РФ намагається прикрити свої дії ширмою «евакуації», «вивезення на необхідне лікування», «надання захисту і порятунку».
Але правда така – часто без дозволу батьків чи законних опікунів неповнолітніх депортують на територію Росії, у тимчасово окуповані райони Донецької і Луганської областей, в Крим. Ще навесні 2022 року в РФ максимально спростили законодавство щодо набуття російського громадянства українськими сиротами та позбавленими батьківського піклування, а також полегшили процедуру усиновлення українських дітей росіянами.
Сучасна Росія не тільки викрадає українських дітей тисячами та намагається змінити їхню ідентичність. Діти, яких вдалося повернути, свідчать, що їм забороняли говорити українською, змушували співати гімн РФ та інші російські патріотичні пісні, примушували працювати, принижували за національною ознакою, здійснювали психологічний тиск, зокрема говорили, що від них відмовилися батьки тощо. За непокору жорстоко карали.
Українська влада та неурядові організації працюють над поверненням дітей. Держава звернулася по допомогу до низки міжнародних організацій: ООН, ОБСЄ, Міжнародного Товариства Червоного Хреста, Глобального Альянсу національних інституцій з прав людини. Але, попри всі зусилля, процес йде дуже і дуже складно. Поки що вдалося повернути лише 388 дітей.
Тим часом Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт президента Росії Владіміра Путіна та уповноваженої президента РФ з прав дитини Марії Львової-Бєлової. Їх підозрюють у скоєнні воєнного злочину незаконної депортації та переміщення дітей з окупованих районів України до Російської Федерації, що відбувалось щонайменше з 24 лютого 2022 року.
За даними Офісу Генерального прокурора України, на 4 червня 2024 року щонайменше 1919 дітей постраждало в нашій країні через повномасштабну війну. Ювенальні прокурори підрахували, що загинуло 551 дитина та понад тисячу отримали поранення. Ці дані не остаточні, оскільки правоохоронні органи не мають доступу до всіх територій через активні бойові дії, окупацію тощо.
Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 536, Харківській - 389, Херсонській - 152, Дніпропетровській - 143, Київській - 130, Запорізькій - 108, Миколаївській - 107. Лише протягом 3-4 червня у селі Михайлівка на Донеччині загинув 12-річний хлопчик, а у Дніпрі поранений одномісячний малюк.
Не менше вражає кількість українських дітей, депортованих російськими окупантами. За даними Національного інформаційного бюро наразі таких дітей 19546.
Згідно з національним і міжнародним правом такі дії РФ є незаконними. Адже, щоб іноземець міг усиновити дитину, яка є громадянином України, держава має дати на це згоду. Годі й говорити, що Україна такої згоди не давала. Парламентська асамблея Ради Європи на весняній сесії 2023 року визнала злочином геноциду депортацію українських дітей до Росії. РФ намагається прикрити свої дії ширмою «евакуації», «вивезення на необхідне лікування», «надання захисту і порятунку».
Але правда така – часто без дозволу батьків чи законних опікунів неповнолітніх депортують на територію Росії, у тимчасово окуповані райони Донецької і Луганської областей, в Крим. Ще навесні 2022 року в РФ максимально спростили законодавство щодо набуття російського громадянства українськими сиротами та позбавленими батьківського піклування, а також полегшили процедуру усиновлення українських дітей росіянами.
Сучасна Росія не тільки викрадає українських дітей тисячами та намагається змінити їхню ідентичність. Діти, яких вдалося повернути, свідчать, що їм забороняли говорити українською, змушували співати гімн РФ та інші російські патріотичні пісні, примушували працювати, принижували за національною ознакою, здійснювали психологічний тиск, зокрема говорили, що від них відмовилися батьки тощо. За непокору жорстоко карали.
Українська влада та неурядові організації працюють над поверненням дітей. Держава звернулася по допомогу до низки міжнародних організацій: ООН, ОБСЄ, Міжнародного Товариства Червоного Хреста, Глобального Альянсу національних інституцій з прав людини. Але, попри всі зусилля, процес йде дуже і дуже складно. Поки що вдалося повернути лише 388 дітей.
Тим часом Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт президента Росії Владіміра Путіна та уповноваженої президента РФ з прав дитини Марії Львової-Бєлової. Їх підозрюють у скоєнні воєнного злочину незаконної депортації та переміщення дітей з окупованих районів України до Російської Федерації, що відбувалось щонайменше з 24 лютого 2022 року.
🔥 В рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували матеріал про Кримський похід Девлета Ґерая 1571 року.
📌 453 роки тому війська Кримського Ханства спалили столицю Московського царства – Москву.
📌 453 роки тому війська Кримського Ханства спалили столицю Московського царства – Москву.
Радянський письменник і педагог Антон Макаренко був співробітником НКВС. Про це свідчать матеріали архівної справи МВС УРСР № 2400, яку дослідила Експертна комісія Українського інституту національної памʼяті.
Справу надав Департамент з питань режимно-секретної діяльності Міністерства внутрішніх справ України на запит Інституту.
Згідно з матеріалами справи, Антон Макаренко з 1 липня 1935 року обіймав посаду помічника начальника відділу трудових колоній НКВС УРСР – начальника ІІ відділення цього ж відділу. 14 липня 1936 року він подав рапорт на звільнення з НКВС УРСР. А з жовтня 1936 року виконував обовʼязки керівника колонії НКВС № 5 у місті Бровари Київської області.
Закон «Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» забороняє глорифікацію у публічному просторі осіб, які були працівниками радянських органів державної безпеки всіх рівнів. А обʼєкти на їхню честь зараховує до символіки російської імперської політики.
Керуючись цією нормою закону, члени Експертної комісії ухвалили фаховий висновок, що подальше використання імені Антона Макаренка в назвах географічних об’єктів, юридичних осіб, об’єктів права власності, перебування в публічному просторі встановлених на його честь пам’ятників, пам’ятних знаків є пропагандою російської імперської політики.
«Незважаючи на те що Антон Макаренко як педагог та письменник був особою, пов’язаною з розвитком української науки та культури, Закон не передбачає жодних винятків для назв географічних об’єктів, юридичних осіб та об’єктів права власності, а також пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених працівникам радянських органів державної безпеки всіх рівнів», – йдеться у висновку комісії.
Водночас члени комісії наголосили, що обмеження не поширюються на дослідження діяльності та творчої спадщини Антона Макаренка, зберігання, купівлю/продаж, читання видань його творів, експонування пов’язаних з педагогом предметів та документів у музеях тощо.
Усі фахові висновки Експертної комісії оприлюднені публічно на сайті УІНП.
Нагадаємо, що Експертна комісія УІНП – це консультативно-дорадчий орган при Українському інституті національної памʼяті. Вона складається з науковців, які представляють різні університети і наукові установи.
Більше інформації та фото документів на сайті УІНП.
Справу надав Департамент з питань режимно-секретної діяльності Міністерства внутрішніх справ України на запит Інституту.
Згідно з матеріалами справи, Антон Макаренко з 1 липня 1935 року обіймав посаду помічника начальника відділу трудових колоній НКВС УРСР – начальника ІІ відділення цього ж відділу. 14 липня 1936 року він подав рапорт на звільнення з НКВС УРСР. А з жовтня 1936 року виконував обовʼязки керівника колонії НКВС № 5 у місті Бровари Київської області.
Закон «Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» забороняє глорифікацію у публічному просторі осіб, які були працівниками радянських органів державної безпеки всіх рівнів. А обʼєкти на їхню честь зараховує до символіки російської імперської політики.
Керуючись цією нормою закону, члени Експертної комісії ухвалили фаховий висновок, що подальше використання імені Антона Макаренка в назвах географічних об’єктів, юридичних осіб, об’єктів права власності, перебування в публічному просторі встановлених на його честь пам’ятників, пам’ятних знаків є пропагандою російської імперської політики.
«Незважаючи на те що Антон Макаренко як педагог та письменник був особою, пов’язаною з розвитком української науки та культури, Закон не передбачає жодних винятків для назв географічних об’єктів, юридичних осіб та об’єктів права власності, а також пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених працівникам радянських органів державної безпеки всіх рівнів», – йдеться у висновку комісії.
Водночас члени комісії наголосили, що обмеження не поширюються на дослідження діяльності та творчої спадщини Антона Макаренка, зберігання, купівлю/продаж, читання видань його творів, експонування пов’язаних з педагогом предметів та документів у музеях тощо.
Усі фахові висновки Експертної комісії оприлюднені публічно на сайті УІНП.
Нагадаємо, що Експертна комісія УІНП – це консультативно-дорадчий орган при Українському інституті національної памʼяті. Вона складається з науковців, які представляють різні університети і наукові установи.
Більше інформації та фото документів на сайті УІНП.
#FightForUkraine
Ірина «Чека» Цибух народилась 1 червня 1998 року у Львові. Навчалась у Львівській політехніці.
На початку російсько-української війни долучилась до добровольчого підрозділу бойових медиків «Госпітальєри» та брала участь у бойових виїздах на Донбас, однак згодом повернулась до цивільного життя.
У 2017 році долучилась до команди Суспільного мовника. Розвивала локальну журналістику, готувала міжрегіональні спец ефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, займалась медіатренерством.
Повномасштабне вторгнення Ірина зустріла у Краматорську, де презентувала власний документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії.
Повернулась на Київщину та вдруге долучилась до «Госпітальєрів». Брала участь в обороні Київщині, боях на Півдні та Харківщині. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців надавала домедичну допомогу. Врятувала життя не одному українському воїну.
«Перші поранені в Києві… Ліси Ірпіня. Перший мінометний обстріл ми разом чудом пережили лежачи в одній ямі. Перевозили поранених із Барашівки до Києва. Побували в Херсонський області… Чуть не підірвались на ТМках в Пущі Водиці… Катались по другій лінії в пірожке Нової Пошти… Ніколи не забуду тебе», – згадував про Ірину її побратим Арсеній Сухомлін.
Ірина загинула під час ротації на Харківщині. До 26-річчя вона не дожила двох днів. Похована на Марсовому полі у Львові.
Ірина «Чека» Цибух народилась 1 червня 1998 року у Львові. Навчалась у Львівській політехніці.
На початку російсько-української війни долучилась до добровольчого підрозділу бойових медиків «Госпітальєри» та брала участь у бойових виїздах на Донбас, однак згодом повернулась до цивільного життя.
У 2017 році долучилась до команди Суспільного мовника. Розвивала локальну журналістику, готувала міжрегіональні спец ефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, займалась медіатренерством.
Повномасштабне вторгнення Ірина зустріла у Краматорську, де презентувала власний документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії.
Повернулась на Київщину та вдруге долучилась до «Госпітальєрів». Брала участь в обороні Київщині, боях на Півдні та Харківщині. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців надавала домедичну допомогу. Врятувала життя не одному українському воїну.
«Перші поранені в Києві… Ліси Ірпіня. Перший мінометний обстріл ми разом чудом пережили лежачи в одній ямі. Перевозили поранених із Барашівки до Києва. Побували в Херсонський області… Чуть не підірвались на ТМках в Пущі Водиці… Катались по другій лінії в пірожке Нової Пошти… Ніколи не забуду тебе», – згадував про Ірину її побратим Арсеній Сухомлін.
Ірина загинула під час ротації на Харківщині. До 26-річчя вона не дожила двох днів. Похована на Марсовому полі у Львові.
💔Десять років тому в ході Антитерористичної операції силами ЗСУ, Нацгвардії та добробатів почалася потужна хвиля звільнення від російських найманців тимчасово окупованих територій Донеччини і Луганщини. Протягом червня-липня під контроль України повернулися Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, Щастя, Сєвєродонецьк, Лисичанськ та десятки інших українських міст і сіл.
Одним із перших, 13 червня 2014 року був звільнений Маріуполь.
Спецоперація звільнення міста була спланована та проведена протягом однієї доби з 12 на 13 червня. У звільненні міста брали участь 150 бійців спецбатальйону «Азов», 2 роти спецбатальйону «Дніпро-1», 2 роти Національної гвардії та спецпідрозділ МВС. Блокпости на в'їздах до міста контролювали військовослужбовці ЗСУ, долучились також члени «Правого сектору» та місцеві активісти. Штурм основних опорних пунктів російських найманців розпочався близько 5 години ранку і завершився вже за кілька годин.
Втім, битва за Маріуполь тривала ще з рік, доки в лютому 2015 року в ході контрнаступу на Широкине українським силам не вдалося відкинути лінію фронту на 20 км від міста і убезпечити жителів від масованих артилерійських обстрілів. Вперше День звільнення Маріуполя на державному рівні було відзначено в 2016 році.
Наступні шість років були роками відродження і розквіту міста, яке стали називати культурною столицею Донбасу. Комплексні реформи, державні та іноземні інвестиції за короткий час перетворили Маріуполь на сучасне модерне місто з розвиненою інфраструктурою, затишними кварталами та європейським рівнем сфери обслуговування. Ще більше було планів і перспектив, передбачених в інвестиційній програмі розвитку міста до 2030 року.
На жаль, всі ці плани перекреслило нове збройне вторгнення РФ в лютому 2022 року, яке перетворило квітуче місто на руїни. Про трагедію Маріуполя знято кілька документальних фільмів, один з яких – «20 днів в Маріуполі» – отримав цьогоріч премію «Оскар».
Ми ж пропонуємо в каруселі ще раз нагадати історію Маріуполя та згадати тих, хто звільняв 10 років тому наші землі від окупантів.
#10роківборотьби
Одним із перших, 13 червня 2014 року був звільнений Маріуполь.
Спецоперація звільнення міста була спланована та проведена протягом однієї доби з 12 на 13 червня. У звільненні міста брали участь 150 бійців спецбатальйону «Азов», 2 роти спецбатальйону «Дніпро-1», 2 роти Національної гвардії та спецпідрозділ МВС. Блокпости на в'їздах до міста контролювали військовослужбовці ЗСУ, долучились також члени «Правого сектору» та місцеві активісти. Штурм основних опорних пунктів російських найманців розпочався близько 5 години ранку і завершився вже за кілька годин.
Втім, битва за Маріуполь тривала ще з рік, доки в лютому 2015 року в ході контрнаступу на Широкине українським силам не вдалося відкинути лінію фронту на 20 км від міста і убезпечити жителів від масованих артилерійських обстрілів. Вперше День звільнення Маріуполя на державному рівні було відзначено в 2016 році.
Наступні шість років були роками відродження і розквіту міста, яке стали називати культурною столицею Донбасу. Комплексні реформи, державні та іноземні інвестиції за короткий час перетворили Маріуполь на сучасне модерне місто з розвиненою інфраструктурою, затишними кварталами та європейським рівнем сфери обслуговування. Ще більше було планів і перспектив, передбачених в інвестиційній програмі розвитку міста до 2030 року.
На жаль, всі ці плани перекреслило нове збройне вторгнення РФ в лютому 2022 року, яке перетворило квітуче місто на руїни. Про трагедію Маріуполя знято кілька документальних фільмів, один з яких – «20 днів в Маріуполі» – отримав цьогоріч премію «Оскар».
Ми ж пропонуємо в каруселі ще раз нагадати історію Маріуполя та згадати тих, хто звільняв 10 років тому наші землі від окупантів.
#10роківборотьби
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Ділимося з вами нашою новою роботою – роликом про український схід. Адже заселення та освоєння Донеччини та Луганщини тісно пов’язане з історією українського козацтва.
У боротьбі з кочовими народами Великого Степу та у виснажливих війнах і сутичках з татарами, турками і московитами козацтво освоювало ті великі території, які сучасники до того називали Диким Полем.
Саме козаки стали першим постійним місцевим населенням, а їх зимівники стали основою майбутніх міст та сіл Донбасу.
Козацькі хутори Крутогорівка та Олександрівка – майбутній Донецьк, Кам'яний Брід, Красний Яр та хутір Вергунка – Луганськ, а зимівник Лисичий Байрак дав назву сучасному Лисичанську.
Наша коротка стрічка ще раз нагадує про козацьку історію краю і про те, що зараз у запеклій боротьбі з російськими зайдами ми боронимо і відвойовуємо Своє.
#10роківборотьби
У боротьбі з кочовими народами Великого Степу та у виснажливих війнах і сутичках з татарами, турками і московитами козацтво освоювало ті великі території, які сучасники до того називали Диким Полем.
Саме козаки стали першим постійним місцевим населенням, а їх зимівники стали основою майбутніх міст та сіл Донбасу.
Козацькі хутори Крутогорівка та Олександрівка – майбутній Донецьк, Кам'яний Брід, Красний Яр та хутір Вергунка – Луганськ, а зимівник Лисичий Байрак дав назву сучасному Лисичанську.
Наша коротка стрічка ще раз нагадує про козацьку історію краю і про те, що зараз у запеклій боротьбі з російськими зайдами ми боронимо і відвойовуємо Своє.
#10роківборотьби
🕯14 червня – десяті роковини збиття літака ІЛ-76 з українськими десантниками на борту під час оборони Луганського аеропорту.
Луганський аеропорт перестав обслуговувати авіацію 5 червня 2014 року. Летовище перебувало під контролем бійців 80-ї окремої аеромобільної (нині десантно-штурмової) бригади. Завдяки генератору та єдиному в аеропорті авіанавіднику вдалось запустити одну зі злітних смуг, яка обслуговувала літаки транспортної авіації, що робили по шість рейсів вдень.
Згодом командування АТО вирішує наростити свої сили коштом зведеної роти 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади та відрізати Луганськ від російського кордону.
13 червня з Дніпра вилетіли три літаки ІЛ-76 з десантниками на борту. Перший літак успішно здійснив посадку на Луганського летовищі. А от уже другий був підбитий, втратив крило та впав у п’яти кілометрах від Луганська. На борту літака перебувало 40 десантників та 9 членів екіпажу. Усі вони загинули. Загибель одразу 49 військових стала на той час найбільшою одночасною втратою Збройних Сил України за весь період її незалежності.
Третій літак отримавши інформацію про збиття ІЛ-76 повернувся у Дніпро. Літак, який перебував в Луганському аеропорту за тиждень, під прикриттям негоди, повернувся назад.
У 2017 році СБУ повідомила, що літак був збитий з ПЗРК «Ігла» російськими найманцями з групи Вагнера росіянами Олександром Гуральовим та Андрієм Лєбєдєвим.
Малюнок Нікіта Тітов
Луганський аеропорт перестав обслуговувати авіацію 5 червня 2014 року. Летовище перебувало під контролем бійців 80-ї окремої аеромобільної (нині десантно-штурмової) бригади. Завдяки генератору та єдиному в аеропорті авіанавіднику вдалось запустити одну зі злітних смуг, яка обслуговувала літаки транспортної авіації, що робили по шість рейсів вдень.
Згодом командування АТО вирішує наростити свої сили коштом зведеної роти 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади та відрізати Луганськ від російського кордону.
13 червня з Дніпра вилетіли три літаки ІЛ-76 з десантниками на борту. Перший літак успішно здійснив посадку на Луганського летовищі. А от уже другий був підбитий, втратив крило та впав у п’яти кілометрах від Луганська. На борту літака перебувало 40 десантників та 9 членів екіпажу. Усі вони загинули. Загибель одразу 49 військових стала на той час найбільшою одночасною втратою Збройних Сил України за весь період її незалежності.
Третій літак отримавши інформацію про збиття ІЛ-76 повернувся у Дніпро. Літак, який перебував в Луганському аеропорту за тиждень, під прикриттям негоди, повернувся назад.
У 2017 році СБУ повідомила, що літак був збитий з ПЗРК «Ігла» російськими найманцями з групи Вагнера росіянами Олександром Гуральовим та Андрієм Лєбєдєвим.
Малюнок Нікіта Тітов
⚡️ У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували матеріал про анексію Кримського ханства Російською імперією. #КримУкраїна