ЗБЕРІГАЧ КУЛЬТУРИ ЛЕМКІВ ТА ГОЛОВНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ХУДОЖНИК ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕВА ҐЕЦА
Цього дня минає 130 років з дня народження Лева Ґеца - видатного художника-графіка, зберігача лемківської спадщини та учасника Перших визвольних змагань. Про складний життєвий шлях та особливості творчості розповідаємо у каруселі.
Цього дня минає 130 років з дня народження Лева Ґеца - видатного художника-графіка, зберігача лемківської спадщини та учасника Перших визвольних змагань. Про складний життєвий шлях та особливості творчості розповідаємо у каруселі.
❤13
Пам’яті стрільця Олександра Костірова
На нього можна було розраховувати у найскладніших ситуаціях.
Олександр народився 21 вересня 1993 року на Вінниччині, у селі Комарівці. В школі захоплювався та біатлоном. Тому після 9 класу продовжив навчання у спеціалізованому навчальному закладі для біатлоністів у місті Тетіїв на Київщині. А у 2009 році вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею в Надвірній. Після ліцею служив за контрактом у Вінниці.
Звільнившись з армії, здобув фах слюсаря та помічника машиніста у Київському вищому професійному училищі залізничного транспорту імені В.С. Кудряшова.
Олександр приєднався до 81-ї окремої аеромобільної бригади у серпні 2024 року. Воював на Донеччині. Загинув в боях в районі Бахмута 20 листопада 2024 року. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і пам'ять Герою!
Фото з сімейного архіву та соцмереж
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
На нього можна було розраховувати у найскладніших ситуаціях.
Олександр народився 21 вересня 1993 року на Вінниччині, у селі Комарівці. В школі захоплювався та біатлоном. Тому після 9 класу продовжив навчання у спеціалізованому навчальному закладі для біатлоністів у місті Тетіїв на Київщині. А у 2009 році вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею в Надвірній. Після ліцею служив за контрактом у Вінниці.
Звільнившись з армії, здобув фах слюсаря та помічника машиніста у Київському вищому професійному училищі залізничного транспорту імені В.С. Кудряшова.
Олександр приєднався до 81-ї окремої аеромобільної бригади у серпні 2024 року. Воював на Донеччині. Загинув в боях в районі Бахмута 20 листопада 2024 року. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і пам'ять Герою!
Фото з сімейного архіву та соцмереж
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔11😢6
1756 року 14 квітня на Львівщині народився Антін (Антоній) Ангелович, греко-католицький священник, митрополит Галицький, архієпископ Львівський, один із організаторів і перший ректор Генеральної духовної семінарії у Львові, професор і ректор Львівського університету. Його зусиллями було відновлено Галицьку митрополію.
Маючи неабиякі здібності до навчання, він успішно закінчив львівську єзуїтську колегію. Тодішній єпископ Лев Шептицький став духовним наставником Ангеловича. Спочатку він забрав хлопця працювати у свою канцелярію, згодом відправив на навчання до Відня. Звідти 1781 року Антоній Ангелович повернувся зі ступенем доктора богослів’я. У Львові він висвятився на священника і вирізнявся серед неосвіченого духовенства (“псалтирників”).
1783 року влада оголосила про відкриття Генеральної семінарії для католиків східного обряду у Львові. Її ректором став двадцятисемирічний Ангелович.
Наступного року молодий отець став професором догматики Львівського університету. Ангелович читав лекції українською, розвиваючи богословську термінологію. Досконало знав латину і старогрецьку, а також володів польською, німецькою, французькою, італійською та румунською. Листувався з представниками політичної еліти Австрії та Польщі. Він отримав титул радника двору. З 1796 року став єпископом Перемишльським.
Ангелович намагався впорядкувати занедбане господарство єпархії.
1807 року Папа Римський Пій VІІ дав дозвіл на відновлення Галицької митрополії, яку очолив Антоній Ангелович. Урочисте сходження на митрополичий престол відбулося у вересні 1808 року. Наступного року Львів захопили наполеонівські війська, митрополит не виявив до них прихильності. Поповзли чутки, що митрополит готує заколот, і львівські міщани вдерлися з обшуком до його помешкання. Жодних слідів змови не знайшли, але військова адміністрація конфіскувала збіжжя, худобу, реквізувала касу консисторії та ще й пригрозила трибуналом. Почалися арешти священників, і митрополит пішки вирушив до Угорщини, а за його затримання була призначена винагорода. Антіна Ангеловича заарештували та інтернували у м. Стрибог, звільнили у 1809 році.
Помер Антін Ангелович у віці 58 років 9 серпня 1814 року. Свою бібліотеку, яка налічувала 8 тисяч томів, він заповів митрополичій капітулі у Львові.
Маючи неабиякі здібності до навчання, він успішно закінчив львівську єзуїтську колегію. Тодішній єпископ Лев Шептицький став духовним наставником Ангеловича. Спочатку він забрав хлопця працювати у свою канцелярію, згодом відправив на навчання до Відня. Звідти 1781 року Антоній Ангелович повернувся зі ступенем доктора богослів’я. У Львові він висвятився на священника і вирізнявся серед неосвіченого духовенства (“псалтирників”).
1783 року влада оголосила про відкриття Генеральної семінарії для католиків східного обряду у Львові. Її ректором став двадцятисемирічний Ангелович.
Наступного року молодий отець став професором догматики Львівського університету. Ангелович читав лекції українською, розвиваючи богословську термінологію. Досконало знав латину і старогрецьку, а також володів польською, німецькою, французькою, італійською та румунською. Листувався з представниками політичної еліти Австрії та Польщі. Він отримав титул радника двору. З 1796 року став єпископом Перемишльським.
Ангелович намагався впорядкувати занедбане господарство єпархії.
1807 року Папа Римський Пій VІІ дав дозвіл на відновлення Галицької митрополії, яку очолив Антоній Ангелович. Урочисте сходження на митрополичий престол відбулося у вересні 1808 року. Наступного року Львів захопили наполеонівські війська, митрополит не виявив до них прихильності. Поповзли чутки, що митрополит готує заколот, і львівські міщани вдерлися з обшуком до його помешкання. Жодних слідів змови не знайшли, але військова адміністрація конфіскувала збіжжя, худобу, реквізувала касу консисторії та ще й пригрозила трибуналом. Почалися арешти священників, і митрополит пішки вирушив до Угорщини, а за його затримання була призначена винагорода. Антіна Ангеловича заарештували та інтернували у м. Стрибог, звільнили у 1809 році.
Помер Антін Ангелович у віці 58 років 9 серпня 1814 року. Свою бібліотеку, яка налічувала 8 тисяч томів, він заповів митрополичій капітулі у Львові.
❤9👍3
14 квітня 2014 року розпочалася Антитерористична операція (АТО) з визволення Донецької та Луганської областей.
Проведенню АТО передувала анексія Криму Росією, а також ескалація на півдні й сході України за участю російських спецслужб. Початок АТО - це дата, що нагадує, як 12 років тому розпочалася воєнна відсіч України російській агресії: спершу гібридній, а з 24 лютого 2022 року - відкритій та повномасштабній.
Проведенню АТО передувала анексія Криму Росією, а також ескалація на півдні й сході України за участю російських спецслужб. Початок АТО - це дата, що нагадує, як 12 років тому розпочалася воєнна відсіч України російській агресії: спершу гібридній, а з 24 лютого 2022 року - відкритій та повномасштабній.
❤11💔5🔥1
Пам’яті воїна Дмитра Церковнюка (позивний «Sverchok»)
Захоплювався автомобілями, любив дорогу та їзду за кермом.
Дмитро народився 29 вересня 1998 року в селі Івашків Одеської області. Після навчання в школі - вступив до Транспортного ліцею в Києві, де отримав фах водія.
У 2024 році вступив на службу в 35 бригаду морської піхоти. Воював на Покровському напрямку. Життя воїна обірвалося у бою 25 березня 2026 року під час бойового завдання в районі населеного пункту Гришине Донецької області.
Шана Захисникові!
Фото: Германівська гімназія імені братів Гетьманів, Обухівська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Захоплювався автомобілями, любив дорогу та їзду за кермом.
Дмитро народився 29 вересня 1998 року в селі Івашків Одеської області. Після навчання в школі - вступив до Транспортного ліцею в Києві, де отримав фах водія.
У 2024 році вступив на службу в 35 бригаду морської піхоти. Воював на Покровському напрямку. Життя воїна обірвалося у бою 25 березня 2026 року під час бойового завдання в районі населеного пункту Гришине Донецької області.
Шана Захисникові!
Фото: Германівська гімназія імені братів Гетьманів, Обухівська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
💔9😢6
ЙОГО ЗВІЛЬНЕННЯ ВИМАГАВ ВІЛЬНИЙ СВІТ
15 квітня 1936 року народився Валентин Мороз - відомий історик, дисидент, багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, член англійського ПЕН-клубу.
Валентин Мороз народився у селі Холонів на Волині. У 1958 р. закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював спершу учителем історії, а з лютого 1964 р. викладачем у Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах.
У Луцьку Валентин Мороз увійшов до Клубу поетичного слова, який очолював філолог Дмитро Іващенко. Це був гурток поширення поезії українських шістдесятників, який став неформальним дисидентським рухом. Мороз постачав заборонену літератури до Луцька, а Іващенко займався її розмноженням та поширенням серед членів Клубу. Іващенко та Мороз активно співпрацювали з дисидентами з Львова та Києва.
1 вересня 1965 року КДБ арештувало Мороза та Іващенка. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. У 1966 році Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму. Після звільнення у 1969-му продовжив друкуватися у самвидаві, за що у 1970 році знову був арештований та засуджений до 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Відбулося понад сорок акцій протесту до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді пройшли демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.
Утримувався спершу у Володимирській тюрмі, де його ледь не вбили кримінальники. Згодом майже 2 роки перебував в одиночній камері. У серпні 1974 р. він написав листа на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, де описав факти порушення прав українців у Володимирській тюрмі. У 1974 році В.Мороз витримав 145-денну голодівку, домагаючись переведення з в’язниці до табору. Про ці митарства його дружина Раїса Мороз повідомила зарубіжним журналістам. Виникла нова хвиля підтримки дисидента у всьому світі. За звільнення В.Мороза клопотав лауреат Нобелівської премії миру, дисидент, академік Андрій Сахаров.
Під тиском громадськості 22 листопада 1974 року В.Мороза перевели з камери-одиночки до політичних в’язнів. Під час проведення XXV з’їзду КПРС у 1976 році група з 32 політв’язнів, серед яких був Валентин Мороз провели акцію з вимогами припинити використання голоду як покарання і вплив на дисидентів та проти психіатричних репресій проти них.
Влітку 1976 року В.Мороза помістили у виправно-трудову колонію в с. Сосновка в Мордовії.
Під тиском міжнародних акцій на підтримку українських політв’язнів, у 1979 році радянська влада обміняла В.Мороза та ще чотирьох дисидентів на радянських агентів КДБ Черняєва та Енгера.
За кордоном Валентин Мороз із дружиною оселився у США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал “Анабазис”, вів щотижневу радіопрограму в Торонто. У 1981 році В.Мороз переїхав до Канади, отримавши громадянство. На початку 1990-х повернувся до Львова. Був професором, викладав у львівських вишах. В останні роки життя видав тритомну монографію “Україна у двадцятому столітті”. Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
15 квітня 1936 року народився Валентин Мороз - відомий історик, дисидент, багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, член англійського ПЕН-клубу.
Валентин Мороз народився у селі Холонів на Волині. У 1958 р. закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював спершу учителем історії, а з лютого 1964 р. викладачем у Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах.
У Луцьку Валентин Мороз увійшов до Клубу поетичного слова, який очолював філолог Дмитро Іващенко. Це був гурток поширення поезії українських шістдесятників, який став неформальним дисидентським рухом. Мороз постачав заборонену літератури до Луцька, а Іващенко займався її розмноженням та поширенням серед членів Клубу. Іващенко та Мороз активно співпрацювали з дисидентами з Львова та Києва.
1 вересня 1965 року КДБ арештувало Мороза та Іващенка. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. У 1966 році Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму. Після звільнення у 1969-му продовжив друкуватися у самвидаві, за що у 1970 році знову був арештований та засуджений до 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Відбулося понад сорок акцій протесту до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді пройшли демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.
Утримувався спершу у Володимирській тюрмі, де його ледь не вбили кримінальники. Згодом майже 2 роки перебував в одиночній камері. У серпні 1974 р. він написав листа на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, де описав факти порушення прав українців у Володимирській тюрмі. У 1974 році В.Мороз витримав 145-денну голодівку, домагаючись переведення з в’язниці до табору. Про ці митарства його дружина Раїса Мороз повідомила зарубіжним журналістам. Виникла нова хвиля підтримки дисидента у всьому світі. За звільнення В.Мороза клопотав лауреат Нобелівської премії миру, дисидент, академік Андрій Сахаров.
Під тиском громадськості 22 листопада 1974 року В.Мороза перевели з камери-одиночки до політичних в’язнів. Під час проведення XXV з’їзду КПРС у 1976 році група з 32 політв’язнів, серед яких був Валентин Мороз провели акцію з вимогами припинити використання голоду як покарання і вплив на дисидентів та проти психіатричних репресій проти них.
Влітку 1976 року В.Мороза помістили у виправно-трудову колонію в с. Сосновка в Мордовії.
Під тиском міжнародних акцій на підтримку українських політв’язнів, у 1979 році радянська влада обміняла В.Мороза та ще чотирьох дисидентів на радянських агентів КДБ Черняєва та Енгера.
За кордоном Валентин Мороз із дружиною оселився у США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал “Анабазис”, вів щотижневу радіопрограму в Торонто. У 1981 році В.Мороз переїхав до Канади, отримавши громадянство. На початку 1990-х повернувся до Львова. Був професором, викладав у львівських вишах. В останні роки життя видав тритомну монографію “Україна у двадцятому столітті”. Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
❤🔥7❤4
Пам’яті капітана поліції, воїна стрілецького батальйону Миколи Николайчука
Під час війни зі слідчого перекваліфікувався на фахівця розвідувальних дронів.
Микола народився в селі Валява Чернівецької області. Після закінчення школи Микола вступив до Національної академії внутрішніх справ. Навчання сприймав як частину свого покликання.
Службу в поліції молодий офіцер розпочав слідчив в Сторожинцях на Буковині. Згодом служив в Чернівецькому районному управлінні Нацполіції.
У 2024 році перевівся до батальйону спецпризначення ГУНП Чернівецької області. Капітан поліції здобув навички керування безпілотниками, координував розвідку, знаходив ворога з неба.
21 вересня 2025 року під час бойового завдання на Донеччині капітан поліції Микола Николайчук отримав поранення, несумісні з життям. Героя поховали у рідному селі.
Фото: Нацполіція
За матеріалами ГУ НП в Чернівецькій області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Під час війни зі слідчого перекваліфікувався на фахівця розвідувальних дронів.
Микола народився в селі Валява Чернівецької області. Після закінчення школи Микола вступив до Національної академії внутрішніх справ. Навчання сприймав як частину свого покликання.
Службу в поліції молодий офіцер розпочав слідчив в Сторожинцях на Буковині. Згодом служив в Чернівецькому районному управлінні Нацполіції.
У 2024 році перевівся до батальйону спецпризначення ГУНП Чернівецької області. Капітан поліції здобув навички керування безпілотниками, координував розвідку, знаходив ворога з неба.
21 вересня 2025 року під час бойового завдання на Донеччині капітан поліції Микола Николайчук отримав поранення, несумісні з життям. Героя поховали у рідному селі.
Фото: Нацполіція
За матеріалами ГУ НП в Чернівецькій області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢11💔6
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Сто років тому, 16 квітня 1926 року, на Рівненщині, в селі Ульбарів Дубенського повіту Волинського воєводства (нині село Нагірне Дубенського району) народився Борис Возницький - багаторічний директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктор honoris causa, легенда музейного світу, який відродив сотні пам'яток архітектури і зберіг для нащадків понад 35 тисяч одиниць музейних цінностей.
Його дитинство і юність припали на драматичні часи початку Другої світової війни, коли польська влада змінилася на радянську, а потім німецька окупація - на другу радянську. Був зв’язковим УПА, вижив у штрафній роті радянської армії, де воював до кінця війни.
Повернувшись, закінчив Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша та Ленінградський інститут живопису, скульптури й архітектури.
Все своє свідоме життя він присвятив порятунку творів мистецтва в часи тотального атеїзму й бездуховності, коли нищилися храми, а безцінні скульптури Йогана-Георга Пінзеля викидалися на дрова (одну таку скульптуру Возницький у прямому сенсі витягнув з-під пилки - пізніше йому пропонували виставити її на аукціон у Лондоні зі стартовою ціною у 8 мільйонів доларів). Він зробив усе, щоб зберегти спадщину Пінзеля, і в 2012 році 27 шедеврів скульптора з України експонувалися в Луврі.
Очоливши в 1962 році Львівську картинну галерею, він перетворив її на один із найбільших музейних комплексів України, що налічує понад 60 тисяч експонатів і має 16 філій. Він долучився до відновлення Олеського, Золочівського та Свірзького замків, палацу Розумовського, каплиці Боїмів у Львові, Бернардинського костелу та інших пам’яток, мав мрію завершити реставрацію Підгорецького замку.
До останнього подиху займався пошуком та порятунком музейних цінностей. Навіть у 86 років був активним, сам водив машину. 23 травня 2012 року він був за кермом сам, коли стався серцевий напад. Некероване авто виїхало на зустрічну смугу і зіткнулося з маршруткою. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Але пам’ять жива. У 2013 році було засновано Премію імені Бориса Возницького, яку вручають за вагомий внесок у музейну справу.
Докладніше про видатного музейника читайте в нашій рубриці “Історичний календар”.
Сто років тому, 16 квітня 1926 року, на Рівненщині, в селі Ульбарів Дубенського повіту Волинського воєводства (нині село Нагірне Дубенського району) народився Борис Возницький - багаторічний директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктор honoris causa, легенда музейного світу, який відродив сотні пам'яток архітектури і зберіг для нащадків понад 35 тисяч одиниць музейних цінностей.
Його дитинство і юність припали на драматичні часи початку Другої світової війни, коли польська влада змінилася на радянську, а потім німецька окупація - на другу радянську. Був зв’язковим УПА, вижив у штрафній роті радянської армії, де воював до кінця війни.
Повернувшись, закінчив Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша та Ленінградський інститут живопису, скульптури й архітектури.
Все своє свідоме життя він присвятив порятунку творів мистецтва в часи тотального атеїзму й бездуховності, коли нищилися храми, а безцінні скульптури Йогана-Георга Пінзеля викидалися на дрова (одну таку скульптуру Возницький у прямому сенсі витягнув з-під пилки - пізніше йому пропонували виставити її на аукціон у Лондоні зі стартовою ціною у 8 мільйонів доларів). Він зробив усе, щоб зберегти спадщину Пінзеля, і в 2012 році 27 шедеврів скульптора з України експонувалися в Луврі.
Очоливши в 1962 році Львівську картинну галерею, він перетворив її на один із найбільших музейних комплексів України, що налічує понад 60 тисяч експонатів і має 16 філій. Він долучився до відновлення Олеського, Золочівського та Свірзького замків, палацу Розумовського, каплиці Боїмів у Львові, Бернардинського костелу та інших пам’яток, мав мрію завершити реставрацію Підгорецького замку.
До останнього подиху займався пошуком та порятунком музейних цінностей. Навіть у 86 років був активним, сам водив машину. 23 травня 2012 року він був за кермом сам, коли стався серцевий напад. Некероване авто виїхало на зустрічну смугу і зіткнулося з маршруткою. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Але пам’ять жива. У 2013 році було засновано Премію імені Бориса Возницького, яку вручають за вагомий внесок у музейну справу.
Докладніше про видатного музейника читайте в нашій рубриці “Історичний календар”.
❤11👍2
Пам’яті кулеметника Юрія Погребняка
Вже маючи бойовий досвід з 2014-го, він першого ж дня повномасштабного вторгнення пішов бити ворога.
Юрій Погребняк народився 27 березня 1983 року. З дитячих років він захоплювався спортом. Обдарований юний футболіст успішно закінчив у 2000 році Щасливську спортивну школу Бориспільського району. Брав участь у багатьох змаганнях, посідав перші місця в Україні. Але треба було підтримувати багатодітну родину, в якій він виріс, і решту часу Юрій працював водієм.
У 2014 році чоловік одним з перших пішов в зону АТО. З початком повномасштабного вторгнення молодший сержант Погребняк знову долучився до Сил оборони України. Служив командиром кулеметного відділення в стрілецькому батальйоні.
8 серпня 2024 року воїн загинув під час бойових дій поблизу селища Нью-Йорк на Донеччині. До травня 2025 року вважався зниклим безвісти. Поховали героя в рідному Кагарлику на Довжицькому цвинтарі 3 червня 2025 року.
У воїна залишилися мати, двоє синів, сестра та брат, який теж захищає Україну в лавах ЗСУ.
Вічна слава і пам’ять герою!
Фото: Кагарлицька міськрада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Вже маючи бойовий досвід з 2014-го, він першого ж дня повномасштабного вторгнення пішов бити ворога.
Юрій Погребняк народився 27 березня 1983 року. З дитячих років він захоплювався спортом. Обдарований юний футболіст успішно закінчив у 2000 році Щасливську спортивну школу Бориспільського району. Брав участь у багатьох змаганнях, посідав перші місця в Україні. Але треба було підтримувати багатодітну родину, в якій він виріс, і решту часу Юрій працював водієм.
У 2014 році чоловік одним з перших пішов в зону АТО. З початком повномасштабного вторгнення молодший сержант Погребняк знову долучився до Сил оборони України. Служив командиром кулеметного відділення в стрілецькому батальйоні.
8 серпня 2024 року воїн загинув під час бойових дій поблизу селища Нью-Йорк на Донеччині. До травня 2025 року вважався зниклим безвісти. Поховали героя в рідному Кагарлику на Довжицькому цвинтарі 3 червня 2025 року.
У воїна залишилися мати, двоє синів, сестра та брат, який теж захищає Україну в лавах ЗСУ.
Вічна слава і пам’ять герою!
Фото: Кагарлицька міськрада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔12😢6
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
17 квітня 1855 року в селі Кам’яно-Костуватому Херсонської губернії (нині це Миколаївщина) в родині панського економа Карпа Тобілевича народилася донька Марія - майбутня актриса і оперна співачка, зірка Театру корифеїв.
Марія була четвертою з шістьох дітей. Як і старші брати, які стали відомими під театральними іменами Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський та Микола Садовський, вона все життя присвятила сцені.
В Єлисаветграді (нині Кропивницький), куди переїхала родина Тобілевичів, Марія брала участь у музичних і театральних вечорах, що відбувалися в родинному будинку. Від мами успадкувала чудовий голос, тож виконувала всі провідні жіночі партії у виставах.
Початкову освіту здобула в Єлисаветградській жіночій школі Титаренка, з 11 років навчалася у жіночій гімназії Хрущової. Успішне закінчення повного курсу гімназії надало їй право вчителювати. Працювала в народній школі для бідних, вела учнівський драматичний гурток, брала участь у виготовленні декорацій і костюмів.
У 1876 році Марія зробила остаточний вибір на користь театру, увійшовши до театральної трупи Марка Кропивницького. Музичною освітою з нею займався італійський музикант і співак Микола Барілотті. Між ними спалахнула пристрасть, Марія вийшла заміж і виїхала з чоловіком в Італію.
Подружнє життя тривало недовго. Барілотті виявився людиною легковажною, не турбувався про дружину і дітей (із їхніх п`яти спільних доньок вижило тільки двоє). Зрештою Марія повернулася до батьків у Єлисаветград, а після смерті мами в 1879 році взяла на себе управління маєтком.
І все ж вона жила мріями про театр. Тому, коли Марко Кропивницький у 1883 році приїхав до неї і запропонував роль Оксани у п’єсі “Дай серцю волю, заведе в неволю”, вона не знайшла в собі сил відмовитися. Її тріумфальне повернення на сцену збіглося з об'єднанням театральних труп Старицького і Кропивницького - у ній зібралася вся родина Тобілевичів.
Разом із Марією Заньковецькою вона стає примою трупи. Особливо їй даються вокальні партії - за 12 років сценічної діяльності Марія Садовська зіграла майже всі жіночі ролі, де потрібно було співати. Перший час виступає під прізвищем чоловіка як Марія Барілотті, пізніше бере мамине прізвище Садовська.
Коли у 1890 році відбувся розкол трупи (Микола Садовський створив свій театр, з ним пішла Марія Заньковецька), Садовська залишилася в театрі Панаса Саксаганського. Вона вдруге вийшла заміж за актора Дениса Мову.
Її улюбленою роллю була Софія у драмі Карпенка-Карого “Безталанна”. На гастролях в Одесі в березні 1891 року Марія почувалася зле, і все ж вирішила не скасовувати виставу. Вона відіграла до останньої сцени, але за кулісами втратила свідомість. На фінальний поклон Панас Саксаганський, який грав у виставі Гната, виніс її на руках.
Померла 27 березня 1891 року в Одесі. Спочатку була похована в Єлисаветграді, а в 1926 році прах Марії та її матері було перепоховано поблизу хутора Надія, поруч із могилами батька Карпа Адамовича, Івана Карповича та його молодшого сина Юрія Івановича Тобілевича.
17 квітня 1855 року в селі Кам’яно-Костуватому Херсонської губернії (нині це Миколаївщина) в родині панського економа Карпа Тобілевича народилася донька Марія - майбутня актриса і оперна співачка, зірка Театру корифеїв.
Марія була четвертою з шістьох дітей. Як і старші брати, які стали відомими під театральними іменами Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський та Микола Садовський, вона все життя присвятила сцені.
В Єлисаветграді (нині Кропивницький), куди переїхала родина Тобілевичів, Марія брала участь у музичних і театральних вечорах, що відбувалися в родинному будинку. Від мами успадкувала чудовий голос, тож виконувала всі провідні жіночі партії у виставах.
Початкову освіту здобула в Єлисаветградській жіночій школі Титаренка, з 11 років навчалася у жіночій гімназії Хрущової. Успішне закінчення повного курсу гімназії надало їй право вчителювати. Працювала в народній школі для бідних, вела учнівський драматичний гурток, брала участь у виготовленні декорацій і костюмів.
У 1876 році Марія зробила остаточний вибір на користь театру, увійшовши до театральної трупи Марка Кропивницького. Музичною освітою з нею займався італійський музикант і співак Микола Барілотті. Між ними спалахнула пристрасть, Марія вийшла заміж і виїхала з чоловіком в Італію.
Подружнє життя тривало недовго. Барілотті виявився людиною легковажною, не турбувався про дружину і дітей (із їхніх п`яти спільних доньок вижило тільки двоє). Зрештою Марія повернулася до батьків у Єлисаветград, а після смерті мами в 1879 році взяла на себе управління маєтком.
І все ж вона жила мріями про театр. Тому, коли Марко Кропивницький у 1883 році приїхав до неї і запропонував роль Оксани у п’єсі “Дай серцю волю, заведе в неволю”, вона не знайшла в собі сил відмовитися. Її тріумфальне повернення на сцену збіглося з об'єднанням театральних труп Старицького і Кропивницького - у ній зібралася вся родина Тобілевичів.
Разом із Марією Заньковецькою вона стає примою трупи. Особливо їй даються вокальні партії - за 12 років сценічної діяльності Марія Садовська зіграла майже всі жіночі ролі, де потрібно було співати. Перший час виступає під прізвищем чоловіка як Марія Барілотті, пізніше бере мамине прізвище Садовська.
Коли у 1890 році відбувся розкол трупи (Микола Садовський створив свій театр, з ним пішла Марія Заньковецька), Садовська залишилася в театрі Панаса Саксаганського. Вона вдруге вийшла заміж за актора Дениса Мову.
Її улюбленою роллю була Софія у драмі Карпенка-Карого “Безталанна”. На гастролях в Одесі в березні 1891 року Марія почувалася зле, і все ж вирішила не скасовувати виставу. Вона відіграла до останньої сцени, але за кулісами втратила свідомість. На фінальний поклон Панас Саксаганський, який грав у виставі Гната, виніс її на руках.
Померла 27 березня 1891 року в Одесі. Спочатку була похована в Єлисаветграді, а в 1926 році прах Марії та її матері було перепоховано поблизу хутора Надія, поруч із могилами батька Карпа Адамовича, Івана Карповича та його молодшого сина Юрія Івановича Тобілевича.
❤7👍2