🔵 14 жовтня 1886 року народилася Шефіка Гаспринська — одна з ініціаторок кримськотатарського жіночого руху, яка вплинула на історію Криму та усього мусульманського світу на початку XX століття. Її діяльність як видавчині першого журналу для жінок мусульманок та активістки національного руху змінила уявлення про роль жінок у суспільстві.
Дізнайтесь більше про її боротьбу за права кримськотатарських жінок у дописі підговтовленому разом з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим
Дізнайтесь більше про її боротьбу за права кримськотатарських жінок у дописі підговтовленому разом з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим
#FightForUkraine
Павло Чайка народився 1988 року у містечку Рожище на Волині, у родині медиків. З дитинства мріяв бути військовим, тому вступив у Волинський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
У 2007 році вступив на строкову службу в 79-ту окрему аеромобільну бригаду в Миколаєві. Згодом служив на контракті у цій бригаді. З 2009 року служив у спецпідрозділі міліції «Беркут», однак вирішив повернутись на десантну службу.
Російсько-українська війна для Павла Чайки розпочалась у березні 2014, коли миколаївських десантників перекинули на прикриття адміністративної межі з Кримом.
Під час боїв за Красний Лиман підрозділ Чайки потрапив у засідку, росіяни заблокували захисників і обстрілювали їх із трьох сторін, Павло тоді отримав уламкове поранення. Однак зміг вивести свій підрозділ з оточення на трофейних вантажівках.
Згодом були важкі оборонні бої за Зеленопілля, участь в обороні Донецького аеропорту та участь в боях за Дебальцеве.
За свої подвиги Павло Чайка отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта та став одним з трьох перших кавалерів ордену «За мужність» усіх трьох ступенів в історії України.
Певний час служив в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ. Активно займався іміджевими кампаніями щодо ЗСУ, зокрема брав участь у Марафоні морської піхоти США та Віденському балу в Києві.
Помер під час ДТП на Волині у вересні 2024 року.
Павло Чайка народився 1988 року у містечку Рожище на Волині, у родині медиків. З дитинства мріяв бути військовим, тому вступив у Волинський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
У 2007 році вступив на строкову службу в 79-ту окрему аеромобільну бригаду в Миколаєві. Згодом служив на контракті у цій бригаді. З 2009 року служив у спецпідрозділі міліції «Беркут», однак вирішив повернутись на десантну службу.
Російсько-українська війна для Павла Чайки розпочалась у березні 2014, коли миколаївських десантників перекинули на прикриття адміністративної межі з Кримом.
Під час боїв за Красний Лиман підрозділ Чайки потрапив у засідку, росіяни заблокували захисників і обстрілювали їх із трьох сторін, Павло тоді отримав уламкове поранення. Однак зміг вивести свій підрозділ з оточення на трофейних вантажівках.
Згодом були важкі оборонні бої за Зеленопілля, участь в обороні Донецького аеропорту та участь в боях за Дебальцеве.
За свої подвиги Павло Чайка отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта та став одним з трьох перших кавалерів ордену «За мужність» усіх трьох ступенів в історії України.
Певний час служив в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ. Активно займався іміджевими кампаніями щодо ЗСУ, зокрема брав участь у Марафоні морської піхоти США та Віденському балу в Києві.
Помер під час ДТП на Волині у вересні 2024 року.
📅 17 жовтня 1883 року в селі Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині — село Ярівка Чернівецької області) народився Петро Болбочан, син православного священника Федора Болбочана та його дружини Єлизавети. Петро Болбочан став видатним діячем під час Української революції, полковником армії УНР та очільником Кримської операції.
Дізнайтеся більше про видатного полковника армії УНР у дописі, підготовленому разом з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим.
Дізнайтеся більше про видатного полковника армії УНР у дописі, підготовленому разом з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим.
Парламент Естонії – Рійгікогу визнав депортації кримських татар радянським тоталітарним режимом у 1944 році геноцидом.
За відповідну заяву проголосувало 83 зі 101 депутата. Ініціаторам заяви стало 54 естонських парламентарії.
Масові депортації кримських татар, які радянський тоталітарний режим здійснив у 1944 році, Верховна Рада визнала геноцидом у 2015 році. У 2019 році депортації кримських татар геноцидом також визнали парламенти Литви та Латвії. У 2022 – нижня палата Парламенту Канади - Палата громад, а в 2024 – парламент Польщі.
На фото робота Антона Логова «Геноцид». Джерело: Рійгікогу.
За відповідну заяву проголосувало 83 зі 101 депутата. Ініціаторам заяви стало 54 естонських парламентарії.
Масові депортації кримських татар, які радянський тоталітарний режим здійснив у 1944 році, Верховна Рада визнала геноцидом у 2015 році. У 2019 році депортації кримських татар геноцидом також визнали парламенти Литви та Латвії. У 2022 – нижня палата Парламенту Канади - Палата громад, а в 2024 – парламент Польщі.
На фото робота Антона Логова «Геноцид». Джерело: Рійгікогу.
Публікуємо чергову серію проєкту «Герої України. Південь» – циклу інтерв’ю з військовослужбовцями, нагородженими званням Герой України з врученням ордену «Золота Зірка». Проєкт створений Суспільне Одеса у співпраці Оперативним командуванням "Південь" Сухопутних військ ЗСУ, Першим міжрегіональним територіальним відділом УІНП та ГО Veterans HUB ODESA.
Це інтерв'ю з Героєм України старшим лейтенантом Денисом Максишком. У 2014 році він пішов добровольцем до українського корпусу «Правий Сектор», був кулеметником. У 2017-му долучився до 28-ої окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Служив командиром самохідної артилерійської батареї. Загинув 14 березня 2022 року під час контрнаступу на Миколаїв. За особисту мужність та героїзм Денис Максишко посмертно удостоєний звання Герой України. Про життя Дениса розповіли його мати та дружина.
Журналістка – Олена Голда.
Оператори – Євген Войтенко, Дмитро Бондаренко, Ілона Якимюк.
Монтаж та оформлення – Дмитро Згурьєв.
Це інтерв'ю з Героєм України старшим лейтенантом Денисом Максишком. У 2014 році він пішов добровольцем до українського корпусу «Правий Сектор», був кулеметником. У 2017-му долучився до 28-ої окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Служив командиром самохідної артилерійської батареї. Загинув 14 березня 2022 року під час контрнаступу на Миколаїв. За особисту мужність та героїзм Денис Максишко посмертно удостоєний звання Герой України. Про життя Дениса розповіли його мати та дружина.
Журналістка – Олена Голда.
Оператори – Євген Войтенко, Дмитро Бондаренко, Ілона Якимюк.
Монтаж та оформлення – Дмитро Згурьєв.
YouTube
«Герої України. Південь». Про Дениса Максишка
Публікуємо чергову серію проєкту «Герої України. Південь» – циклу інтерв’ю з військовослужбовцями, нагородженими званням Герой України з врученням ордену «Золота Зірка». Проєкт створений Суспільне Одеса у співпраці Оперативним командуванням "Південь" Сухопутних…
#FightForUkraine
Олександр Печериця народився 1982 року у Ленінграді (нині Петербург). Дитинство та юність провів у Краматорську на Донеччині.
У 2004 році закінчив акторське відділення Київського національного університету імені Івана Карпенка-Карого і розпочав творчу діяльність у Національному драматичному театрі імені Івана Франка. Окрім театральної кар’єри, Печериця активно знімався у кіно та серіалах. Найбільш відомим він був за роллю Афанасія у серіалі «Кріпосна».
З початком повномасштабного вторгнення Олександр Печериця вирішив долучитись до лав Сил оборони. Проходив службу у 128-му окремому батальйоні територіальної оборони. Під час оборони Києва охороняв стратегічні об’єкти. Бойове хрещення пройшов на Харківщині.
Пізніше Олександр Печериця звільнився з Сил оборони за сімейними обставинами, однак не полишив побратимів. Тепер він регулярно організовує виступи та інші заходи для поранених бійців.
«Я завжди прошу залишати ряд стільців для військовослужбовців 112-ї бригади, навіть якщо приходить дві людини», – зазначає актор та ветеран.
Олександр Печериця народився 1982 року у Ленінграді (нині Петербург). Дитинство та юність провів у Краматорську на Донеччині.
У 2004 році закінчив акторське відділення Київського національного університету імені Івана Карпенка-Карого і розпочав творчу діяльність у Національному драматичному театрі імені Івана Франка. Окрім театральної кар’єри, Печериця активно знімався у кіно та серіалах. Найбільш відомим він був за роллю Афанасія у серіалі «Кріпосна».
З початком повномасштабного вторгнення Олександр Печериця вирішив долучитись до лав Сил оборони. Проходив службу у 128-му окремому батальйоні територіальної оборони. Під час оборони Києва охороняв стратегічні об’єкти. Бойове хрещення пройшов на Харківщині.
Пізніше Олександр Печериця звільнився з Сил оборони за сімейними обставинами, однак не полишив побратимів. Тепер він регулярно організовує виступи та інші заходи для поранених бійців.
«Я завжди прошу залишати ряд стільців для військовослужбовців 112-ї бригади, навіть якщо приходить дві людини», – зазначає актор та ветеран.
19 жовтня минуло 170-річчя з дня народження відомого українського художника Сергія Васильківського. У своїй творчості Васильківський завжди ставив в центр україноцентричні мотиви: оспівував природу рідного краю, змальовував важливих історичних постатей чи видатних сучасників, як, наприклад Тарас Шевченко. Про життя та творчість Сергія Васильківського розповідаємо у каруселі.
#ЦейДеньвІсторїУкраїни
140 років тому 23 жовтня (11 за старим стилем) в Полтаві народився один із досить неординарних діячів Української революції 1917-1921 років, організатор Гайдамацького Коша Слобідської України, фундатор контррозвідки армії УНР і особистий охоронець Симона Петлюри Микола Чеботарів.
Його заарештовували царська охоронка (від її переслідувань, як він писав в автобіографії, три роки переховувався в США), більшовики, двічі поляки, за часів Гетьманату Скоропадського відсидів в Лук’янівській в’язниці. Водночас про нього згадують як про людину, пряму і безкомпромісну, безмежно віддану українській справі. «Я згоден скрізь працювати, коли це на користь Україні», - писав він свого часу.
З іншого боку, як начальник контррозвідки армії УНР він проявив себе як непримиренний борець проти будь-яких проявів анархії, недисциплінованості, пияцтва, дезертирства, а також – отаманщини. За його наказом були арештовані багато отаманів. «На Правобережжі всі отамани, зрештою, опинилися в мене під арештом», – згадував він. Для арештованих був виділений окремий вагон в потязі Директорії, де вони утримувалися місяцями, доки не були звільнені за наказом тодішнього Міністра внутрішніх справ Ісаака Мазепи.
На Чеботаріва сучасники покладають відповідальність за арешт та розстріл полковника Болбочана, якого звинуватили у спробі самочинно перебрати на себе командування Запорізьким корпусом армії УНР. Є свідчення окремих осіб про те, що він особисто був причетний до страти авторитетного полководця. Хоча сам Чеботарів у своїх спогадах про це не обмовився ні словом.
Велика частина його життя була тісно пов’язана з Симоном Петлюрою – від членства в Українській соціал-демократичній робітничій партії та створення Коша Слобідської України до останніх років життя Петлюри. З травня 1920 року по серпень 1928-го був начальником Охорони Головного Отамана. Після загибелі Петлюри саме йому довірили особистий архів Головного Отамана.
Перебуваючи на еміграції, Чеботарів різко критикував діяльність багатьох генералів армії УНР, через що його теж недолюблювали в українському середовищі за кордоном. І побоювалися, адже в архіві Симона Петлюри були не лише документи, які стосувалися діяльності Головного Отамана, але і компромат на багатьох його соратників.
Попри це, Чеботарів прожив довгі 87 років і помер у німецькому місті Ульмі.
140 років тому 23 жовтня (11 за старим стилем) в Полтаві народився один із досить неординарних діячів Української революції 1917-1921 років, організатор Гайдамацького Коша Слобідської України, фундатор контррозвідки армії УНР і особистий охоронець Симона Петлюри Микола Чеботарів.
Його заарештовували царська охоронка (від її переслідувань, як він писав в автобіографії, три роки переховувався в США), більшовики, двічі поляки, за часів Гетьманату Скоропадського відсидів в Лук’янівській в’язниці. Водночас про нього згадують як про людину, пряму і безкомпромісну, безмежно віддану українській справі. «Я згоден скрізь працювати, коли це на користь Україні», - писав він свого часу.
З іншого боку, як начальник контррозвідки армії УНР він проявив себе як непримиренний борець проти будь-яких проявів анархії, недисциплінованості, пияцтва, дезертирства, а також – отаманщини. За його наказом були арештовані багато отаманів. «На Правобережжі всі отамани, зрештою, опинилися в мене під арештом», – згадував він. Для арештованих був виділений окремий вагон в потязі Директорії, де вони утримувалися місяцями, доки не були звільнені за наказом тодішнього Міністра внутрішніх справ Ісаака Мазепи.
На Чеботаріва сучасники покладають відповідальність за арешт та розстріл полковника Болбочана, якого звинуватили у спробі самочинно перебрати на себе командування Запорізьким корпусом армії УНР. Є свідчення окремих осіб про те, що він особисто був причетний до страти авторитетного полководця. Хоча сам Чеботарів у своїх спогадах про це не обмовився ні словом.
Велика частина його життя була тісно пов’язана з Симоном Петлюрою – від членства в Українській соціал-демократичній робітничій партії та створення Коша Слобідської України до останніх років життя Петлюри. З травня 1920 року по серпень 1928-го був начальником Охорони Головного Отамана. Після загибелі Петлюри саме йому довірили особистий архів Головного Отамана.
Перебуваючи на еміграції, Чеботарів різко критикував діяльність багатьох генералів армії УНР, через що його теж недолюблювали в українському середовищі за кордоном. І побоювалися, адже в архіві Симона Петлюри були не лише документи, які стосувалися діяльності Головного Отамана, але і компромат на багатьох його соратників.
Попри це, Чеботарів прожив довгі 87 років і помер у німецькому місті Ульмі.