19 квітня 1930 року завершився один із наймасштабніших показових процесів радянської епохи — справа «Спілки визволення України». На лаві підсудних — науковці, письменники, міністри УНР.
Детальніше про цей процес читайте у каруселі 👆
Детальніше про цей процес читайте у каруселі 👆
😢8❤4👍1
Пам’яті молодшого лейтенанта Сергія Ярмоленка (позивний «Зима»)
Доклав чимало зусиль для якісного розвитку кримінальної юстиції
Сергій Ярмоленко народився 8 травня 1983 року у Вінниці. Здобув юридичну освіту у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, який закінчив у 2006 році. Розпочав кар'єру в органах прокуратури на Вінниччині. З 2014 перейшов на службу в Генеральну прокуратуру України. Удосконалював знання в галузі правознавства, зокрема навчаючись в Українській школі політичних студій.
Сергій Ярмоленко був адвокатом кримінальної практики, експертом та співавтором програми з розвитку soft skills новообраних прокурорів Офісу генпрокурора, координатором напряму міжнародного співробітництва Експертного комітету з питань розвитку ШІ при Міністерстві цифрової трансформації. А також одним із тих, хто розслідував найгучніші справи країни, зокрема був прокурором у справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.
Окрім юстиції, захоплювався марафонським бігом. Брав участь в благодійних забігах.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до територіальної оборони. Служив командиром зенітно-артилерійського взводу 207 батальйону 241 бригади Сил ТрО.
Загинув внаслідок поранень від артилерійського обстрілу біля села Роздолівка під Бахмутом 14 червня 2023 року.
Героя поховали на Алеї Слави рідної Вінниці. За особисту мужність і самовіддані дії Сергій Ярмоленко нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
Фото із соцмереж Української школи політичних студій, Офісу генпрокурора, фонду «Таблеточки», публікації «Вечірнього Києва».
Джерела: Адвокат майбутнього, Главком, Вечірній Київ, Фонд “Таблеточки”
Доклав чимало зусиль для якісного розвитку кримінальної юстиції
Сергій Ярмоленко народився 8 травня 1983 року у Вінниці. Здобув юридичну освіту у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, який закінчив у 2006 році. Розпочав кар'єру в органах прокуратури на Вінниччині. З 2014 перейшов на службу в Генеральну прокуратуру України. Удосконалював знання в галузі правознавства, зокрема навчаючись в Українській школі політичних студій.
Сергій Ярмоленко був адвокатом кримінальної практики, експертом та співавтором програми з розвитку soft skills новообраних прокурорів Офісу генпрокурора, координатором напряму міжнародного співробітництва Експертного комітету з питань розвитку ШІ при Міністерстві цифрової трансформації. А також одним із тих, хто розслідував найгучніші справи країни, зокрема був прокурором у справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.
Окрім юстиції, захоплювався марафонським бігом. Брав участь в благодійних забігах.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до територіальної оборони. Служив командиром зенітно-артилерійського взводу 207 батальйону 241 бригади Сил ТрО.
Загинув внаслідок поранень від артилерійського обстрілу біля села Роздолівка під Бахмутом 14 червня 2023 року.
Героя поховали на Алеї Слави рідної Вінниці. За особисту мужність і самовіддані дії Сергій Ярмоленко нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
Фото із соцмереж Української школи політичних студій, Офісу генпрокурора, фонду «Таблеточки», публікації «Вечірнього Києва».
Джерела: Адвокат майбутнього, Главком, Вечірній Київ, Фонд “Таблеточки”
😢10💔8❤2
НА ТЕРИТОРІЇ КОЛИШНІХ СІЛ ОСТРІВКИ ТА ВОЛЯ ОСТРОВЕЦЬКА ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ РОЗПОЧАЛИСЬ ПОШУКОВІ РОБОТИ
20 квітня 2026 року на території колишніх сіл Острівки та Воля Островецька (нині у межах Рівненської сільської територіальної громади Ковельського району Волинської області) будуть проводитися пошукові дослідження з метою виявлення останків мешканців села, які трагічно загинули у серпні 1943 року. Роботи триватимуть до 1 травня 2026 року.
Український інститут національної пам’яті залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля».
Дозвіл для польської сторони на проведення пошукових робіт в 2025 році було надано Міністерством культури України ТОВ «Спеціалізована установа «Волинські старожитності». Участь у експедиції візьмуть також польські фахівці – співробітники Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету. Пошукові роботи відбуватимуться згідно домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті та за результатами домовленостей президентів обох країн.
Трагічні сторінки спільної історії обох народів ХХ століття залишаються чутливими для поляків та українців. Водночас послідовний і відповідальний діалог у цих питаннях є запорукою гідного вшанування пам’яті жертв.
Нагадаємо, що наприкінці серпня 1943 року (в ніч з 28 на 29 серпня, за іншими даними – 30 серпня) Острівки та Воля Островецька зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, переважна частина мешканців сіл трагічно загинула, а самі села були спалені.
Українсько-польське протистояння у роки Другої світової війни є трагічною сторінкою в історії обох народів. Його основними жертвами і з польського, і з українського боку були цивільні.
20 квітня 2026 року на території колишніх сіл Острівки та Воля Островецька (нині у межах Рівненської сільської територіальної громади Ковельського району Волинської області) будуть проводитися пошукові дослідження з метою виявлення останків мешканців села, які трагічно загинули у серпні 1943 року. Роботи триватимуть до 1 травня 2026 року.
Український інститут національної пам’яті залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля».
Дозвіл для польської сторони на проведення пошукових робіт в 2025 році було надано Міністерством культури України ТОВ «Спеціалізована установа «Волинські старожитності». Участь у експедиції візьмуть також польські фахівці – співробітники Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету. Пошукові роботи відбуватимуться згідно домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті та за результатами домовленостей президентів обох країн.
Трагічні сторінки спільної історії обох народів ХХ століття залишаються чутливими для поляків та українців. Водночас послідовний і відповідальний діалог у цих питаннях є запорукою гідного вшанування пам’яті жертв.
Нагадаємо, що наприкінці серпня 1943 року (в ніч з 28 на 29 серпня, за іншими даними – 30 серпня) Острівки та Воля Островецька зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, переважна частина мешканців сіл трагічно загинула, а самі села були спалені.
Українсько-польське протистояння у роки Другої світової війни є трагічною сторінкою в історії обох народів. Його основними жертвами і з польського, і з українського боку були цивільні.
❤7💔6👎1
ТЕХНОГЕННІ КАТАСТРОФИ ТА ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ:
40-ВІ РОКОВИНИ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Запрошуємо всіх охочих долучитися до обговорення складних і травматичних сторінок історії України, пов’язаних із техногенними катастрофами, їхніми причинами та наслідками для України та світу.
Тема обговорення: «Техногенні катастрофи та історична пам’ять: 40-ві роковини Чорнобильської трагедії». Захід приурочений трагедії світового масштабу – вибуху ядерного реактора, що спричинив екологічну катастрофу, забрав життя тисяч людей та вплинув на здоров’я мільйонів.
Мета круглого столу – привернути увагу до техногенних катастроф, ролі тоталітарної системи у формуванні передумов, що призвели до масштабних трагедій, а також до впливу воєнних дій на безпеку суспільства та довкілля.
Учасники заходу обговорять питання руйнування критичної інфраструктури України, відповідальності за катастрофічні наслідки техногенних рішень, а також проблеми замовчування та викривлення інформації в умовах тоталітарного режиму.
Окремо акцентують увагу на політиці пам’яті та на тому, як суспільство осмислює трагедії, що поєднують людський фактор, ідеологію та нехтування безпекою.
Історичний досвід техногенних катастроф ХХ століття розглядається як важливий контекст для розуміння сучасних викликів, зокрема в умовах російсько-української війни.
Про трагедії та їхні наслідки розкажуть:
- Олександр Алфьоров - Голова Українського інституту національної пам’яті.
- Олександр Лисенко - доктор історичних наук, завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України.
- Віктор Крупина - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України.
- Святослав Юсов - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Наукові інтереси: передумови аварії на ЧАЕС; інформаційні аспекти аварії.
- Віталій Нахманович - провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва.
Місце проведення: Укрінформ (Зала 1, вул. Б. Хмельницького, 8/16, м. Київ).
Час: 11:00–12:30
Акредитація для медіа за посиланням.
Запрошуємо відвідати подію!
40-ВІ РОКОВИНИ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Запрошуємо всіх охочих долучитися до обговорення складних і травматичних сторінок історії України, пов’язаних із техногенними катастрофами, їхніми причинами та наслідками для України та світу.
Тема обговорення: «Техногенні катастрофи та історична пам’ять: 40-ві роковини Чорнобильської трагедії». Захід приурочений трагедії світового масштабу – вибуху ядерного реактора, що спричинив екологічну катастрофу, забрав життя тисяч людей та вплинув на здоров’я мільйонів.
Мета круглого столу – привернути увагу до техногенних катастроф, ролі тоталітарної системи у формуванні передумов, що призвели до масштабних трагедій, а також до впливу воєнних дій на безпеку суспільства та довкілля.
Учасники заходу обговорять питання руйнування критичної інфраструктури України, відповідальності за катастрофічні наслідки техногенних рішень, а також проблеми замовчування та викривлення інформації в умовах тоталітарного режиму.
Окремо акцентують увагу на політиці пам’яті та на тому, як суспільство осмислює трагедії, що поєднують людський фактор, ідеологію та нехтування безпекою.
Історичний досвід техногенних катастроф ХХ століття розглядається як важливий контекст для розуміння сучасних викликів, зокрема в умовах російсько-української війни.
Про трагедії та їхні наслідки розкажуть:
- Олександр Алфьоров - Голова Українського інституту національної пам’яті.
- Олександр Лисенко - доктор історичних наук, завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України.
- Віктор Крупина - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України.
- Святослав Юсов - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Наукові інтереси: передумови аварії на ЧАЕС; інформаційні аспекти аварії.
- Віталій Нахманович - провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва.
Місце проведення: Укрінформ (Зала 1, вул. Б. Хмельницького, 8/16, м. Київ).
Час: 11:00–12:30
Акредитація для медіа за посиланням.
Запрошуємо відвідати подію!
❤10👍4
КОРОЛЬ ФУТУРОПРЕРІЙ: 123 РОКИ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ҐЕО ШКУРУПІЯ
Сьогодні минає 123 роки з дня народження відомого українського поета-футуриста, кіносценариста та яскравого представника покоління “Розстріляного Відродження” Ґео Шкурупія.
Георгій Шкурупій народився 1903 року в місті Бендери (нині Молдова) в родині залізничника та вчительки. Дитинство майбутнього поета пройшло на Поділлі, однак згодом родина перебралася до Києва, де Жора (як його називали батьки) пішов навчатися до Другої київської гімназії.
Період Української революції припав на підліткові роки літератора, і саме тоді сформувалося його бажання бути представником саме української культури. У 1920 році Шкурупій повчився певний час на медичному факультеті, а згодом у Київському інституті зовнішніх зносин, однак вищої освіти не здобув.
Спершу батько влаштував його на залізницю, згодом Шкурупій працював на митниці, проте тяга до роботи зі словом взяла своє, і Шкурупій стає редактором газети “Більшовик”. Саме тоді відбувається знайомство з Валер’яном Поліщуком, який запрошує молодого поета до літературного угруповання “Гроно”. Представники “Грона” виступали проти “пролетарізму” та “масовізму” в літературі. “Гронівці” розглядали літературу як форму духовного спілкування між людьми, а не чинник ідеологічної роботи. Метою цього об’єднання було випрацювати новий літературний стиль, де швидкість та динаміка домінували б над інертністю та статичністю.
Пізніше Шкурупій знайомиться з батьком українського футуризму Михайлем Семенком, який запрошує його до першого об’єднання футуристів “Флямінго”. Саме тоді Георгій Шкурупій бере псевдонім Ґео. З цим іменем він видає більшість своїх футуристичних збірок, зокрема свій magnum opus - “Король футуропрерій” та створює поняття “панфутуризму”, який протиставляє українську футуристичну школу російській як всеохоплюючій та міжнаціональній. Шкурупія вважали “вундеркіндом української літератури”, який, орієнтуючись на європейські літературні традиції, створював композиційно складну та гостросюжетну літературу. Також Ґео Шкурупій був кіносценаристом. На жаль, не збереглися до сьогодні створені за його сценаріями фільми “Спартак” та “Синій пакет”.
З 1930 року почалася травля футуристів, яких звинувачували в симпатіях до фашизму. Ґео Шкурупій потрапив також під шквал такої критики. Літератора припинили друкувати та звільнили з кіностудії. Шкурупій перебивався певний час минулими гонорарами та тимчасовими роботами, як редактор у НДІ махорки та тютюну чи інструктор у Київському облвиконкомі. Проте 1934 року Ґео Шкурупія арештовують під час першої хвилі так званих “кіровських арештів” - хвилі репресій, пов’язаних із вбивством радянського керманича Сергія Кірова. За рік вирок - 10 років таборів. У 1937 році Ґео Шкурупій, як більшість українських літераторів того покоління, був страчений за рішенням “трійки”. Місце поховання поета невідоме донині.
Сьогодні минає 123 роки з дня народження відомого українського поета-футуриста, кіносценариста та яскравого представника покоління “Розстріляного Відродження” Ґео Шкурупія.
Георгій Шкурупій народився 1903 року в місті Бендери (нині Молдова) в родині залізничника та вчительки. Дитинство майбутнього поета пройшло на Поділлі, однак згодом родина перебралася до Києва, де Жора (як його називали батьки) пішов навчатися до Другої київської гімназії.
Період Української революції припав на підліткові роки літератора, і саме тоді сформувалося його бажання бути представником саме української культури. У 1920 році Шкурупій повчився певний час на медичному факультеті, а згодом у Київському інституті зовнішніх зносин, однак вищої освіти не здобув.
Спершу батько влаштував його на залізницю, згодом Шкурупій працював на митниці, проте тяга до роботи зі словом взяла своє, і Шкурупій стає редактором газети “Більшовик”. Саме тоді відбувається знайомство з Валер’яном Поліщуком, який запрошує молодого поета до літературного угруповання “Гроно”. Представники “Грона” виступали проти “пролетарізму” та “масовізму” в літературі. “Гронівці” розглядали літературу як форму духовного спілкування між людьми, а не чинник ідеологічної роботи. Метою цього об’єднання було випрацювати новий літературний стиль, де швидкість та динаміка домінували б над інертністю та статичністю.
Пізніше Шкурупій знайомиться з батьком українського футуризму Михайлем Семенком, який запрошує його до першого об’єднання футуристів “Флямінго”. Саме тоді Георгій Шкурупій бере псевдонім Ґео. З цим іменем він видає більшість своїх футуристичних збірок, зокрема свій magnum opus - “Король футуропрерій” та створює поняття “панфутуризму”, який протиставляє українську футуристичну школу російській як всеохоплюючій та міжнаціональній. Шкурупія вважали “вундеркіндом української літератури”, який, орієнтуючись на європейські літературні традиції, створював композиційно складну та гостросюжетну літературу. Також Ґео Шкурупій був кіносценаристом. На жаль, не збереглися до сьогодні створені за його сценаріями фільми “Спартак” та “Синій пакет”.
З 1930 року почалася травля футуристів, яких звинувачували в симпатіях до фашизму. Ґео Шкурупій потрапив також під шквал такої критики. Літератора припинили друкувати та звільнили з кіностудії. Шкурупій перебивався певний час минулими гонорарами та тимчасовими роботами, як редактор у НДІ махорки та тютюну чи інструктор у Київському облвиконкомі. Проте 1934 року Ґео Шкурупія арештовують під час першої хвилі так званих “кіровських арештів” - хвилі репресій, пов’язаних із вбивством радянського керманича Сергія Кірова. За рік вирок - 10 років таборів. У 1937 році Ґео Шкурупій, як більшість українських літераторів того покоління, був страчений за рішенням “трійки”. Місце поховання поета невідоме донині.
💔14❤1
Пам’яті Героя України Володимира Торшина
Володимир Торшин був командиром самохідно-артилерійського дивізіону в 36-й бригаді морської піхоти.
В дитинстві захоплювався важкою музикою. Після школи вступив до Львівського інституту Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка».
Розпочав службу в Криму, в 406-й окремій береговій артилерійській групі ВМС ЗСУ. Після анексії півострова, не зрадив присязі та вийшов на підконтрольну Україні територію. Призначений у 36-й бригаді на посаду командира артилерійського дивізіону.
Загинув під час оборони Маріуполя у березні 2022 року. Посмертно нагороджений званням Героя України.
Фото - з особистих архівів родини та побратимів Володимира Торшина
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Володимир Торшин був командиром самохідно-артилерійського дивізіону в 36-й бригаді морської піхоти.
В дитинстві захоплювався важкою музикою. Після школи вступив до Львівського інституту Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка».
Розпочав службу в Криму, в 406-й окремій береговій артилерійській групі ВМС ЗСУ. Після анексії півострова, не зрадив присязі та вийшов на підконтрольну Україні територію. Призначений у 36-й бригаді на посаду командира артилерійського дивізіону.
Загинув під час оборони Маріуполя у березні 2022 року. Посмертно нагороджений званням Героя України.
Фото - з особистих архівів родини та побратимів Володимира Торшина
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔11😢1
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
ГУРБИ: БІЙ, КОЛИ УПА ПІШЛИ У ПРОРИВ
82 роки тому, 21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбулися одні з найбільших боїв УПА.
Напередодні розвідка радянських каральних спецслужб помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання “Холодний Яр”. Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій або були мобілізовані до повстанських лав (біля тисячі осіб). Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
Під Гурбами відбулося найбільше з 26 квітневих зіткнень між радянськими військами та УПА. Командувач Петро Олійник (“Роман”, “Еней”) дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога, вояки УПА вирвалися з пастки. В боях загинуло до 400 повстанців та кілька сотень енкаведистів.
Про ці події розповідає ролик УІНП, створений у 2019 році спільно з продакшн-студією “Bober studio”. У ролику знявся останній живий учасник бою під Гурбами 94-річний Василь Кирилюк, а також доброволець батальйону Кульчицького, учасник АТО 2014-2016 років Володимир Баланович та пластун станиці Здолбунів Данило Бойкович.
82 роки тому, 21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбулися одні з найбільших боїв УПА.
Напередодні розвідка радянських каральних спецслужб помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання “Холодний Яр”. Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій або були мобілізовані до повстанських лав (біля тисячі осіб). Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
Під Гурбами відбулося найбільше з 26 квітневих зіткнень між радянськими військами та УПА. Командувач Петро Олійник (“Роман”, “Еней”) дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога, вояки УПА вирвалися з пастки. В боях загинуло до 400 повстанців та кілька сотень енкаведистів.
Про ці події розповідає ролик УІНП, створений у 2019 році спільно з продакшн-студією “Bober studio”. У ролику знявся останній живий учасник бою під Гурбами 94-річний Василь Кирилюк, а також доброволець батальйону Кульчицького, учасник АТО 2014-2016 років Володимир Баланович та пластун станиці Здолбунів Данило Бойкович.
❤12👍5💔2
Пам'яті Героя України, штаб-сержанта Олександра Маслака
Прикриваючи відхід побратимів, вів бій проти двох танків. Один знищив, а другий не встиг…
Олександр народився 4 лютого 1982 року в місті Торез (нині - Чистякове) Донецької області. Ріс спортивним юнаком - займався футболом та важкою атлетикою.
У 2000 році пішов на строкову службу в прикордонні війська у Маріуполі. Згодом підписав контракт і продовжив прикордонну службу на Сумщині. У 2009 році здобув юридичну освіту у Харківському університеті внутрішніх справ та почав працювати юристом у приватній сфері. Проте у 2018 році повернувся на службу в Держприкордонслужбу, в рідний підрозділ на Сумщині. А вже за рік перевівся до Маріупольського загону, щоб взяти участь в АТО/ООС.
З 24 лютого 2022 року штаб-сержант Маслак брав участь в обороні Маріуполя. У складі свого підрозділу одним із перших зустрів ворога в бою на околицях селища Сартана. Виконував бойові завдання у складі мобільних груп – нищив бронетанкову техніку противника. 17 березня 2022 року група прикордонників на чолі з Олександром вступила у бій з ворогом в одному з районів Маріуполя. Під час бою штаб-сержант зумів вивести з ладу один танк противника протитанковим комплексом NLAW. Однак другий танк влучив в Олександра.
Поховали захисника майже через рік, 25 лютого 2023 року, на Алеї Слави Баранівського кладовища в Сумах. У воїна залишились дружина, син, донька, батьки та сестра. Посмертно нагороджений званням Героям України та підвищений до майстер-сержанта.
Слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ
За матеріалами: ДПСУ, Книга пам'яті органів системи МВС, Велика українська енциклопедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Прикриваючи відхід побратимів, вів бій проти двох танків. Один знищив, а другий не встиг…
Олександр народився 4 лютого 1982 року в місті Торез (нині - Чистякове) Донецької області. Ріс спортивним юнаком - займався футболом та важкою атлетикою.
У 2000 році пішов на строкову службу в прикордонні війська у Маріуполі. Згодом підписав контракт і продовжив прикордонну службу на Сумщині. У 2009 році здобув юридичну освіту у Харківському університеті внутрішніх справ та почав працювати юристом у приватній сфері. Проте у 2018 році повернувся на службу в Держприкордонслужбу, в рідний підрозділ на Сумщині. А вже за рік перевівся до Маріупольського загону, щоб взяти участь в АТО/ООС.
З 24 лютого 2022 року штаб-сержант Маслак брав участь в обороні Маріуполя. У складі свого підрозділу одним із перших зустрів ворога в бою на околицях селища Сартана. Виконував бойові завдання у складі мобільних груп – нищив бронетанкову техніку противника. 17 березня 2022 року група прикордонників на чолі з Олександром вступила у бій з ворогом в одному з районів Маріуполя. Під час бою штаб-сержант зумів вивести з ладу один танк противника протитанковим комплексом NLAW. Однак другий танк влучив в Олександра.
Поховали захисника майже через рік, 25 лютого 2023 року, на Алеї Слави Баранівського кладовища в Сумах. У воїна залишились дружина, син, донька, батьки та сестра. Посмертно нагороджений званням Героям України та підвищений до майстер-сержанта.
Слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ
За матеріалами: ДПСУ, Книга пам'яті органів системи МВС, Велика українська енциклопедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔14
СВІДОК ПРОГОЛОШЕННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КЕДРИНА
Цього дня минає 130 років з дня народження українського історика та публіциста, діяча уряду УНР в екзилі - Івана Кедрина-Рудницького.
Іван Рудницький народився 1896 року в містечку Ходорів на Галичині в інтелігентній родині. Його батько Іван Рудницький був нотаріусом, а мати Іда Шпігельман походила з єврейської родини. Щоб стати дружиною Івана Рудницького, вона спеціально прийняла християнство в монастирі бенедиктинок.
Іван Рудницький навчався в гімназіях Бережан та Львова. У 1915 році добровільно пішов в австрійську армію, щоб взяти участь у Першій світовій війні. За рік потрапив до російського полону. Після Лютневої революції 1917 року вибрався з табору у Забайкаллі до Києва, де долучився до розбудови української державності. Працював в урядових установах УНР та Української держави Скоропадського в сфері освіти.
У січні 1919 року у Вінниці вступає до лав Армії УНР. Брав участь у боях з більшовиками, згодом був військовим референтом газети “Ставка”. З 1920 року в еміграції у Відні. Тут навчався на філософському факультеті та був редактором журналу “Воля”. Тоді ж вперше використав псевдонім “Кедрин”. У своїх матеріалах виступав активно проти так званої “радянофілії”.
У 1922 році перебрався до Львова, де за пропозицією Євгена Коновальця став співредактором видання “Діло”. Також був членом центрального комітету найбільш впливової української політичної сили на Галичині - Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Активно співпрацював з Урядом УНР в екзилі. За свою участь в боях проти більшовиків відзначений орденом Хрест Симона Петлюри.
Після окупації Галичини у 1939 році перебрався до Кракова, а з 1944 року - до Австрії. Під час Другої світової війни активно займався публіцистичною діяльністю. Очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання - громадську організацію, що опікувалася долею українських мігрантів. Члени УЦДО організовували українські ясла та школи, опікувалися могилами українських вояків, координували співпрацю з місцевою адміністрацією.
З 1949 року проживав у США. Тут активно долучився до громадсько-політичного життя діаспори, зокрема співпрацював з першим українським виданням “Свобода” та науково-історичним журналом українських вояків “Вісті Комбатанта”. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. З 1973 до 1978 року очолював Раду Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1978 році вийшла його найважливіша публіцистична праця “Берестейський мир”, де він оцінив події творення української державності у революційні роки.
Помер у 1995 році. Іван Кедрин був одним із небагатьох учасників творення української держави 1917-1921 років, які застали відновлення незалежності України у 1991 році.
Цього дня минає 130 років з дня народження українського історика та публіциста, діяча уряду УНР в екзилі - Івана Кедрина-Рудницького.
Іван Рудницький народився 1896 року в містечку Ходорів на Галичині в інтелігентній родині. Його батько Іван Рудницький був нотаріусом, а мати Іда Шпігельман походила з єврейської родини. Щоб стати дружиною Івана Рудницького, вона спеціально прийняла християнство в монастирі бенедиктинок.
Іван Рудницький навчався в гімназіях Бережан та Львова. У 1915 році добровільно пішов в австрійську армію, щоб взяти участь у Першій світовій війні. За рік потрапив до російського полону. Після Лютневої революції 1917 року вибрався з табору у Забайкаллі до Києва, де долучився до розбудови української державності. Працював в урядових установах УНР та Української держави Скоропадського в сфері освіти.
У січні 1919 року у Вінниці вступає до лав Армії УНР. Брав участь у боях з більшовиками, згодом був військовим референтом газети “Ставка”. З 1920 року в еміграції у Відні. Тут навчався на філософському факультеті та був редактором журналу “Воля”. Тоді ж вперше використав псевдонім “Кедрин”. У своїх матеріалах виступав активно проти так званої “радянофілії”.
У 1922 році перебрався до Львова, де за пропозицією Євгена Коновальця став співредактором видання “Діло”. Також був членом центрального комітету найбільш впливової української політичної сили на Галичині - Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Активно співпрацював з Урядом УНР в екзилі. За свою участь в боях проти більшовиків відзначений орденом Хрест Симона Петлюри.
Після окупації Галичини у 1939 році перебрався до Кракова, а з 1944 року - до Австрії. Під час Другої світової війни активно займався публіцистичною діяльністю. Очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання - громадську організацію, що опікувалася долею українських мігрантів. Члени УЦДО організовували українські ясла та школи, опікувалися могилами українських вояків, координували співпрацю з місцевою адміністрацією.
З 1949 року проживав у США. Тут активно долучився до громадсько-політичного життя діаспори, зокрема співпрацював з першим українським виданням “Свобода” та науково-історичним журналом українських вояків “Вісті Комбатанта”. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. З 1973 до 1978 року очолював Раду Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1978 році вийшла його найважливіша публіцистична праця “Берестейський мир”, де він оцінив події творення української державності у революційні роки.
Помер у 1995 році. Іван Кедрин був одним із небагатьох учасників творення української держави 1917-1921 років, які застали відновлення незалежності України у 1991 році.
❤10👍2
Пам'яті поліцейського Вадима Ковальського
Завжди дивився на все з оптимізмом.
Вадим народився 17 серпня 1977 року в Одесі. Здобув дві освіти - в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова та Одеському державному університеті внутрішніх справ. У 2000 році вступив на службу до правоохоронних органів і пройшов шлях від помічника слідчого до керівника слідчих підрозділів поліції Одеської області.
Життя Вадима Ковальського обірвалося 18 листопада 2024 року під час обстрілу росіянами середмістя Одеси: балістична ракета впала біля об’єкта, де слідчий виконував службові обов’язки. З 47 років чоловік присвятив службі в органах - 24, майже половину життя.
Вічна пам’ять та шана Захисникові!
Фото: Нацполіція
За матеріалами Нацполіції, поліції Одеської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Завжди дивився на все з оптимізмом.
Вадим народився 17 серпня 1977 року в Одесі. Здобув дві освіти - в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова та Одеському державному університеті внутрішніх справ. У 2000 році вступив на службу до правоохоронних органів і пройшов шлях від помічника слідчого до керівника слідчих підрозділів поліції Одеської області.
Життя Вадима Ковальського обірвалося 18 листопада 2024 року під час обстрілу росіянами середмістя Одеси: балістична ракета впала біля об’єкта, де слідчий виконував службові обов’язки. З 47 років чоловік присвятив службі в органах - 24, майже половину життя.
Вічна пам’ять та шана Захисникові!
Фото: Нацполіція
За матеріалами Нацполіції, поліції Одеської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔9😢5
23 квітня 1920 року в селі Шилівка на Полтавщині народився Григорій (за паспортом - Єгор) Михайлович Тютюнник - відомий український письменник, журналіст, публіцист, педагог. Він був старшим братом (по батьку) іншого відомого українського літератора - Григора Тютюнника.
Майбутній письменник зростав у селянській родині: мати була вчителькою, батько - теслею. Навчався Григорій у Зіньківській школі, а 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Ще в юності почав писати: його перші вірші з’явилися в районній пресі ще в довоєнний час.
Друга світова війна радикально змінила його життя. У червні 1941 року Григорій Тютюнник добровольцем пішов на фронт у складі студентського батальйону. Він був тяжко поранений, двічі пережив німецький полон, з якого двічі тікав. Воював у партизанських загонах на Кіровоградщині, а згодом і на території Чехословаччини. У квітні 1945 року Григорій повернувся додому інвалідом війни ІІ групи. Війна назавжди залишила слід у його тілі й долі: осколок біля серця ще довго нагадував про пережите, а фізичний біль супроводжував письменника й у повоєнні роки.
Після війни він завершив навчання в Харківському університеті у 1946 році й працював учителем української мови та літератури, зокрема на Львівщині (у Львові та м. Кам'янка-Бузька). Згодом став літературним співробітником львівського журналу «Жовтень». Від 1956 року Григорій був членом Спілки письменників СРСР і завідував у журналі відділом прози. Саме в повоєнний час розгорнулася його справжня літературна праця: з’явилися оповідання, новели, повісті, поезії. Серед його ранніх творів - оповідання «Мирон Розбийгора» і збірка «Зорані межі». Окрім найвідомішого його твору «Вир», до його творчої спадщини належать також повість «Хмарка сонця не заступить», збірка оповідань «Зоряні межі», збірка поезій «Журавлині ключі» та інші тексти, частина з яких вийшла друком уже після смерті автора.
Особливе місце у спадщині Григорія Тютюнника посідає роман «Вир» - головний твір письменника, задуманий як трилогія, але завершений лише у двох книгах. Перша частина роману вийшла друком у журналі «Жовтень» 1959 року, окремою книжкою у 1960 році, а друга була опублікована вже посмертно, у 1962 році. У центрі твору - життя села Троянівка на Полтавщині, показане на зламі мирного і воєнного часу. Художній час у романі вибудувано як рух від довоєнного світу до воєнного розлому, а сам образ виру є не лише конкретною просторовою деталлю, а й багатозначним символом історичної тривоги, руйнації, страху й небезпечної течії життя. Саме за цей твір письменника посмертно відзначено Шевченківською премією в 1963 році. За мотивами твору в 1983 році було також створено однойменний кінофільм.
Важливою в біографії Григорія є тема його взаємин із молодшим братом - майбутнім письменником Григором Тютюнником. Активно листуватися вони почали 1954 року, коли молодший брат служив на Далекому Сході. Саме Григорій став для Григора не лише старшим братом, а й важливим творчим орієнтиром: за пізнішими свідченнями, він переконав молодшого писати українською мовою. Їхнє листування згодом було опубліковане під назвою «Закон спільного кореня», а сам Григір уже після смерті брата зберігав про нього дуже теплу пам’ять і писав про нього з виразною любов’ю та вдячністю.
Письменник помирає 29 серпня 1961 року у Львові. Його могила розташована на Личаківському цвинтарі.
Майбутній письменник зростав у селянській родині: мати була вчителькою, батько - теслею. Навчався Григорій у Зіньківській школі, а 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Ще в юності почав писати: його перші вірші з’явилися в районній пресі ще в довоєнний час.
Друга світова війна радикально змінила його життя. У червні 1941 року Григорій Тютюнник добровольцем пішов на фронт у складі студентського батальйону. Він був тяжко поранений, двічі пережив німецький полон, з якого двічі тікав. Воював у партизанських загонах на Кіровоградщині, а згодом і на території Чехословаччини. У квітні 1945 року Григорій повернувся додому інвалідом війни ІІ групи. Війна назавжди залишила слід у його тілі й долі: осколок біля серця ще довго нагадував про пережите, а фізичний біль супроводжував письменника й у повоєнні роки.
Після війни він завершив навчання в Харківському університеті у 1946 році й працював учителем української мови та літератури, зокрема на Львівщині (у Львові та м. Кам'янка-Бузька). Згодом став літературним співробітником львівського журналу «Жовтень». Від 1956 року Григорій був членом Спілки письменників СРСР і завідував у журналі відділом прози. Саме в повоєнний час розгорнулася його справжня літературна праця: з’явилися оповідання, новели, повісті, поезії. Серед його ранніх творів - оповідання «Мирон Розбийгора» і збірка «Зорані межі». Окрім найвідомішого його твору «Вир», до його творчої спадщини належать також повість «Хмарка сонця не заступить», збірка оповідань «Зоряні межі», збірка поезій «Журавлині ключі» та інші тексти, частина з яких вийшла друком уже після смерті автора.
Особливе місце у спадщині Григорія Тютюнника посідає роман «Вир» - головний твір письменника, задуманий як трилогія, але завершений лише у двох книгах. Перша частина роману вийшла друком у журналі «Жовтень» 1959 року, окремою книжкою у 1960 році, а друга була опублікована вже посмертно, у 1962 році. У центрі твору - життя села Троянівка на Полтавщині, показане на зламі мирного і воєнного часу. Художній час у романі вибудувано як рух від довоєнного світу до воєнного розлому, а сам образ виру є не лише конкретною просторовою деталлю, а й багатозначним символом історичної тривоги, руйнації, страху й небезпечної течії життя. Саме за цей твір письменника посмертно відзначено Шевченківською премією в 1963 році. За мотивами твору в 1983 році було також створено однойменний кінофільм.
Важливою в біографії Григорія є тема його взаємин із молодшим братом - майбутнім письменником Григором Тютюнником. Активно листуватися вони почали 1954 року, коли молодший брат служив на Далекому Сході. Саме Григорій став для Григора не лише старшим братом, а й важливим творчим орієнтиром: за пізнішими свідченнями, він переконав молодшого писати українською мовою. Їхнє листування згодом було опубліковане під назвою «Закон спільного кореня», а сам Григір уже після смерті брата зберігав про нього дуже теплу пам’ять і писав про нього з виразною любов’ю та вдячністю.
Письменник помирає 29 серпня 1961 року у Львові. Його могила розташована на Личаківському цвинтарі.
❤11👍3😁1
ЯК РОСІЯ УБИВАЄ ТЕХНОГЕННИМИ КАТАСТРОФАМИ. УІНП ПРОВІВ ЕКСПЕРТНЕ ОБГОВОРЕННЯ ДО 40 РОКОВИН ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
23 квітня в приміщенні «Укрінформу» відбувся круглий стіл, присвячений історичній пам’яті та техногенним катастрофам. Захід приурочили до 40-х роковин Чорнобильської трагедії.
У своєму вступному слові голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зауважив, що більшість техногенних катастроф в Україні, зокрема і на Чорнобильській АЕС, напряму пов’язані з діяльністю радянського тоталітарного режиму.
«Ми сьогодні говоритимемо про підрив Дніпровської ГЕС, Куренівську та Чорнобильську трагедії, про підрив Каховської ГЕС. Будь-який тоталітарний режим абсолютно свідомо підходить до завойованих територій як до простору, де можна вчиняти не лише геноциди та масові репресії, але й віддавати на поталу своїм ресурсним потребам цілі території», – наголосив очільник УІНП.
Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко розповів про особливості підривів ДніпроГЕС радянськими та німецькими військами та підриву Каховської ГЕС росіянами у 2023 році.
Старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Віктор Крупина у своїй доповіді окреслив ще одну важливу техногенну катастрофу, чиї 65 роковини вшановували 13 березня. Так звана Куренівська трагедія, коли у 1961 році хвиля пульпи прорвала огороджувальну дамбу та вилетіла з Бабиного Яру і затопила Куренівку.
Окреслюючи інформаційну політику навколо Чорнобильської трагедії у 1986 році, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Станіслав Юсов зазначив, що радянська влада свідомо приховувала інформацію про масштаби трагедії, хоч чудово розуміла всю серйозність ситуації.
«Назовні нічого не розголошувалось, однак всередині по всі внутрішнім каналам інформація йшла дуже інтенсивно та динамічно. Це була залаштункова комунікація. Інформація всередині системі циркулювала з перших годин аварії», – пояснив Юсов.
На завершення обговорення провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович зосередився на морально-етичному вимірі техногенних катастроф. Порівнюючи катастрофи періоди Російської імперії, як голод 1891-1892 років та масову тисняву на Ходинському полі у 1896 році з техногенними катастрофами часів СРСР та сьогоднішньої Росії, Нахманович виводить спільне – це нівелювання цінності людського життя росіянами, де існує формула «Держава – ідол, а людина в ній ресурс».
«Основою режиму завжди була брехня. Приховування правди та перекладання провини на когось іншого. Головне врятувати державу та її імідж. І у власній столиці і новоприєднаних землях Росія завжди поводиться, як окупант», – зазначив Нахманович.
Резюмуючи зустріч, голова УІНП Олександр Алфьоров зауважив на важливості розмежування термінології «катастрофа», «трагедія» та «злочин» для правильного окреслення сутності тих чи інших епізодів історії, пов’язаних з рукотворними діяннями тоталітарного режиму.
23 квітня в приміщенні «Укрінформу» відбувся круглий стіл, присвячений історичній пам’яті та техногенним катастрофам. Захід приурочили до 40-х роковин Чорнобильської трагедії.
У своєму вступному слові голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зауважив, що більшість техногенних катастроф в Україні, зокрема і на Чорнобильській АЕС, напряму пов’язані з діяльністю радянського тоталітарного режиму.
«Ми сьогодні говоритимемо про підрив Дніпровської ГЕС, Куренівську та Чорнобильську трагедії, про підрив Каховської ГЕС. Будь-який тоталітарний режим абсолютно свідомо підходить до завойованих територій як до простору, де можна вчиняти не лише геноциди та масові репресії, але й віддавати на поталу своїм ресурсним потребам цілі території», – наголосив очільник УІНП.
Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко розповів про особливості підривів ДніпроГЕС радянськими та німецькими військами та підриву Каховської ГЕС росіянами у 2023 році.
Старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Віктор Крупина у своїй доповіді окреслив ще одну важливу техногенну катастрофу, чиї 65 роковини вшановували 13 березня. Так звана Куренівська трагедія, коли у 1961 році хвиля пульпи прорвала огороджувальну дамбу та вилетіла з Бабиного Яру і затопила Куренівку.
Окреслюючи інформаційну політику навколо Чорнобильської трагедії у 1986 році, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Станіслав Юсов зазначив, що радянська влада свідомо приховувала інформацію про масштаби трагедії, хоч чудово розуміла всю серйозність ситуації.
«Назовні нічого не розголошувалось, однак всередині по всі внутрішнім каналам інформація йшла дуже інтенсивно та динамічно. Це була залаштункова комунікація. Інформація всередині системі циркулювала з перших годин аварії», – пояснив Юсов.
На завершення обговорення провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович зосередився на морально-етичному вимірі техногенних катастроф. Порівнюючи катастрофи періоди Російської імперії, як голод 1891-1892 років та масову тисняву на Ходинському полі у 1896 році з техногенними катастрофами часів СРСР та сьогоднішньої Росії, Нахманович виводить спільне – це нівелювання цінності людського життя росіянами, де існує формула «Держава – ідол, а людина в ній ресурс».
«Основою режиму завжди була брехня. Приховування правди та перекладання провини на когось іншого. Головне врятувати державу та її імідж. І у власній столиці і новоприєднаних землях Росія завжди поводиться, як окупант», – зазначив Нахманович.
Резюмуючи зустріч, голова УІНП Олександр Алфьоров зауважив на важливості розмежування термінології «катастрофа», «трагедія» та «злочин» для правильного окреслення сутності тих чи інших епізодів історії, пов’язаних з рукотворними діяннями тоталітарного режиму.
💔4👍2😱1
Пам’яті військовослужбовця Віталія Панчохи - позивний “Динамо”
“Не хотів, щоб його дитина тікала зі свого дому”, - його хрещена донька, доня сестри Валентини.
Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в Києві. Навчався в столичній школі №146, потім у Технічному ліцеї міста Києва. Згодом вивчав комп'ютерні науки в КПІ. У 2013 пішов на службу у Внутрішні війська МВС. Згодом служив в НГУ до 2018 року. Після завершення служби Віталій реалізував свої знання та досвід у сфері ІТ - працював системним адміністратором
Головним захопленням Віталія був футбол. Чоловік вболівав за київське "Динамо". Сам грав у футбол на аматорському рівні та пройшов навчання на курсах арбітра.
24 лютого 2022 року Віталій свідомо став на захист України. Служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Обіймав посаду головного сержанта, був командиром відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Воював на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжчині.
24 березня 2023 року Віталій Панчоха загинув під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховали захисника 11 березня 2024 року на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві.
У захисника залишилися батьки, сестра та похресниця. Навічно 29-річний.
Вічна слава та шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Автор: Вікторія Ференець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
“Не хотів, щоб його дитина тікала зі свого дому”, - його хрещена донька, доня сестри Валентини.
Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в Києві. Навчався в столичній школі №146, потім у Технічному ліцеї міста Києва. Згодом вивчав комп'ютерні науки в КПІ. У 2013 пішов на службу у Внутрішні війська МВС. Згодом служив в НГУ до 2018 року. Після завершення служби Віталій реалізував свої знання та досвід у сфері ІТ - працював системним адміністратором
Головним захопленням Віталія був футбол. Чоловік вболівав за київське "Динамо". Сам грав у футбол на аматорському рівні та пройшов навчання на курсах арбітра.
24 лютого 2022 року Віталій свідомо став на захист України. Служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Обіймав посаду головного сержанта, був командиром відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Воював на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжчині.
24 березня 2023 року Віталій Панчоха загинув під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховали захисника 11 березня 2024 року на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві.
У захисника залишилися батьки, сестра та похресниця. Навічно 29-річний.
Вічна слава та шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Автор: Вікторія Ференець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔12😢5