ЯК РОСІЯ УБИВАЄ ТЕХНОГЕННИМИ КАТАСТРОФАМИ. УІНП ПРОВІВ ЕКСПЕРТНЕ ОБГОВОРЕННЯ ДО 40 РОКОВИН ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
23 квітня в приміщенні «Укрінформу» відбувся круглий стіл, присвячений історичній пам’яті та техногенним катастрофам. Захід приурочили до 40-х роковин Чорнобильської трагедії.
У своєму вступному слові голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зауважив, що більшість техногенних катастроф в Україні, зокрема і на Чорнобильській АЕС, напряму пов’язані з діяльністю радянського тоталітарного режиму.
«Ми сьогодні говоритимемо про підрив Дніпровської ГЕС, Куренівську та Чорнобильську трагедії, про підрив Каховської ГЕС. Будь-який тоталітарний режим абсолютно свідомо підходить до завойованих територій як до простору, де можна вчиняти не лише геноциди та масові репресії, але й віддавати на поталу своїм ресурсним потребам цілі території», – наголосив очільник УІНП.
Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко розповів про особливості підривів ДніпроГЕС радянськими та німецькими військами та підриву Каховської ГЕС росіянами у 2023 році.
Старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Віктор Крупина у своїй доповіді окреслив ще одну важливу техногенну катастрофу, чиї 65 роковини вшановували 13 березня. Так звана Куренівська трагедія, коли у 1961 році хвиля пульпи прорвала огороджувальну дамбу та вилетіла з Бабиного Яру і затопила Куренівку.
Окреслюючи інформаційну політику навколо Чорнобильської трагедії у 1986 році, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Станіслав Юсов зазначив, що радянська влада свідомо приховувала інформацію про масштаби трагедії, хоч чудово розуміла всю серйозність ситуації.
«Назовні нічого не розголошувалось, однак всередині по всі внутрішнім каналам інформація йшла дуже інтенсивно та динамічно. Це була залаштункова комунікація. Інформація всередині системі циркулювала з перших годин аварії», – пояснив Юсов.
На завершення обговорення провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович зосередився на морально-етичному вимірі техногенних катастроф. Порівнюючи катастрофи періоди Російської імперії, як голод 1891-1892 років та масову тисняву на Ходинському полі у 1896 році з техногенними катастрофами часів СРСР та сьогоднішньої Росії, Нахманович виводить спільне – це нівелювання цінності людського життя росіянами, де існує формула «Держава – ідол, а людина в ній ресурс».
«Основою режиму завжди була брехня. Приховування правди та перекладання провини на когось іншого. Головне врятувати державу та її імідж. І у власній столиці і новоприєднаних землях Росія завжди поводиться, як окупант», – зазначив Нахманович.
Резюмуючи зустріч, голова УІНП Олександр Алфьоров зауважив на важливості розмежування термінології «катастрофа», «трагедія» та «злочин» для правильного окреслення сутності тих чи інших епізодів історії, пов’язаних з рукотворними діяннями тоталітарного режиму.
23 квітня в приміщенні «Укрінформу» відбувся круглий стіл, присвячений історичній пам’яті та техногенним катастрофам. Захід приурочили до 40-х роковин Чорнобильської трагедії.
У своєму вступному слові голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зауважив, що більшість техногенних катастроф в Україні, зокрема і на Чорнобильській АЕС, напряму пов’язані з діяльністю радянського тоталітарного режиму.
«Ми сьогодні говоритимемо про підрив Дніпровської ГЕС, Куренівську та Чорнобильську трагедії, про підрив Каховської ГЕС. Будь-який тоталітарний режим абсолютно свідомо підходить до завойованих територій як до простору, де можна вчиняти не лише геноциди та масові репресії, але й віддавати на поталу своїм ресурсним потребам цілі території», – наголосив очільник УІНП.
Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко розповів про особливості підривів ДніпроГЕС радянськими та німецькими військами та підриву Каховської ГЕС росіянами у 2023 році.
Старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Віктор Крупина у своїй доповіді окреслив ще одну важливу техногенну катастрофу, чиї 65 роковини вшановували 13 березня. Так звана Куренівська трагедія, коли у 1961 році хвиля пульпи прорвала огороджувальну дамбу та вилетіла з Бабиного Яру і затопила Куренівку.
Окреслюючи інформаційну політику навколо Чорнобильської трагедії у 1986 році, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Станіслав Юсов зазначив, що радянська влада свідомо приховувала інформацію про масштаби трагедії, хоч чудово розуміла всю серйозність ситуації.
«Назовні нічого не розголошувалось, однак всередині по всі внутрішнім каналам інформація йшла дуже інтенсивно та динамічно. Це була залаштункова комунікація. Інформація всередині системі циркулювала з перших годин аварії», – пояснив Юсов.
На завершення обговорення провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович зосередився на морально-етичному вимірі техногенних катастроф. Порівнюючи катастрофи періоди Російської імперії, як голод 1891-1892 років та масову тисняву на Ходинському полі у 1896 році з техногенними катастрофами часів СРСР та сьогоднішньої Росії, Нахманович виводить спільне – це нівелювання цінності людського життя росіянами, де існує формула «Держава – ідол, а людина в ній ресурс».
«Основою режиму завжди була брехня. Приховування правди та перекладання провини на когось іншого. Головне врятувати державу та її імідж. І у власній столиці і новоприєднаних землях Росія завжди поводиться, як окупант», – зазначив Нахманович.
Резюмуючи зустріч, голова УІНП Олександр Алфьоров зауважив на важливості розмежування термінології «катастрофа», «трагедія» та «злочин» для правильного окреслення сутності тих чи інших епізодів історії, пов’язаних з рукотворними діяннями тоталітарного режиму.
💔5👍3😱1
Пам’яті військовослужбовця Віталія Панчохи - позивний “Динамо”
“Не хотів, щоб його дитина тікала зі свого дому”, - його хрещена донька, доня сестри Валентини.
Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в Києві. Навчався в столичній школі №146, потім у Технічному ліцеї міста Києва. Згодом вивчав комп'ютерні науки в КПІ. У 2013 пішов на службу у Внутрішні війська МВС. Згодом служив в НГУ до 2018 року. Після завершення служби Віталій реалізував свої знання та досвід у сфері ІТ - працював системним адміністратором
Головним захопленням Віталія був футбол. Чоловік вболівав за київське "Динамо". Сам грав у футбол на аматорському рівні та пройшов навчання на курсах арбітра.
24 лютого 2022 року Віталій свідомо став на захист України. Служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Обіймав посаду головного сержанта, був командиром відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Воював на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжчині.
24 березня 2023 року Віталій Панчоха загинув під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховали захисника 11 березня 2024 року на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві.
У захисника залишилися батьки, сестра та похресниця. Навічно 29-річний.
Вічна слава та шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Автор: Вікторія Ференець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
“Не хотів, щоб його дитина тікала зі свого дому”, - його хрещена донька, доня сестри Валентини.
Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в Києві. Навчався в столичній школі №146, потім у Технічному ліцеї міста Києва. Згодом вивчав комп'ютерні науки в КПІ. У 2013 пішов на службу у Внутрішні війська МВС. Згодом служив в НГУ до 2018 року. Після завершення служби Віталій реалізував свої знання та досвід у сфері ІТ - працював системним адміністратором
Головним захопленням Віталія був футбол. Чоловік вболівав за київське "Динамо". Сам грав у футбол на аматорському рівні та пройшов навчання на курсах арбітра.
24 лютого 2022 року Віталій свідомо став на захист України. Служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Обіймав посаду головного сержанта, був командиром відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Воював на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжчині.
24 березня 2023 року Віталій Панчоха загинув під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховали захисника 11 березня 2024 року на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві.
У захисника залишилися батьки, сестра та похресниця. Навічно 29-річний.
Вічна слава та шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Автор: Вікторія Ференець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔15😢5❤1
Пам’яті парамедика Миколи Волкова (позивний «Смурфік»)
Сім років тому після снайперського поранення зупинилося серце 20-річного госпітальєра.
Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі Донецької області. Після 9 класу пішов навчатись в місцевий технікум на електрика.
Займався спортом, зокрема кікбоксингом. Був ультрасом ФК "Маріуполь". Багато мандрував автостопом.
В 16 років став активістом Цивільного корпусу Азова. Брав участь в акціях та вишколах. Хлопець мріяв про службу, однак його не брали через черепно-мозкову травму, тому Микола став добровольцем.
Пройшовши вишкіл у навчальному центрі батальйону "Госпітальєри", у 2018 році, Микола почав виконувати завдання з надання медичної допомоги та евакуації поранених в зоні ООС на Донбасі.
У квітні 2019 року парамедик супроводжував бойову групу поблизу села Водяне Волноваського району на Донеччині. На жаль, 10 квітня російський снайпер поцілив Миколі у голову. За п'ять днів доброволець загинув від поранення у шпиталі. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Слава і подяка добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото з сайту ukraine-memorial.org
За матеріалами порталу «Український меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Сім років тому після снайперського поранення зупинилося серце 20-річного госпітальєра.
Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі Донецької області. Після 9 класу пішов навчатись в місцевий технікум на електрика.
Займався спортом, зокрема кікбоксингом. Був ультрасом ФК "Маріуполь". Багато мандрував автостопом.
В 16 років став активістом Цивільного корпусу Азова. Брав участь в акціях та вишколах. Хлопець мріяв про службу, однак його не брали через черепно-мозкову травму, тому Микола став добровольцем.
Пройшовши вишкіл у навчальному центрі батальйону "Госпітальєри", у 2018 році, Микола почав виконувати завдання з надання медичної допомоги та евакуації поранених в зоні ООС на Донбасі.
У квітні 2019 року парамедик супроводжував бойову групу поблизу села Водяне Волноваського району на Донеччині. На жаль, 10 квітня російський снайпер поцілив Миколі у голову. За п'ять днів доброволець загинув від поранення у шпиталі. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Слава і подяка добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото з сайту ukraine-memorial.org
За матеріалами порталу «Український меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔15❤2
Пам’яті спортсмена, учасника Ігор Нескорених Вадима Маринича
Його знали і поважали багато спортсменів в Україні.
Вадим був солдатом Національної гвардії України. Проходив службу у 2015-2016 роках і знову став до лав захисників з початку повномасштабної війни. Служив у бойовому підрозділі у складі бригади «Азов», тримав оборону під Кремінною. У січні 2024 року захисник отримав поранення внаслідок ворожого обстрілу.
Вадим долучився до спортивного табору перед Всеукраїнськими змаганнями Ігор Нескорених 2024. Захисник планував після демобілізації знову працювати тренером, проводити змагання, дочекатися колег і друзів, які нині служать у Силах оборони. Свій останній бій Василь Маринич прийняв під час одного з бойових виходів на передовій.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Invictus Games
За матеріалами Invictus Games
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Його знали і поважали багато спортсменів в Україні.
Вадим був солдатом Національної гвардії України. Проходив службу у 2015-2016 роках і знову став до лав захисників з початку повномасштабної війни. Служив у бойовому підрозділі у складі бригади «Азов», тримав оборону під Кремінною. У січні 2024 року захисник отримав поранення внаслідок ворожого обстрілу.
Вадим долучився до спортивного табору перед Всеукраїнськими змаганнями Ігор Нескорених 2024. Захисник планував після демобілізації знову працювати тренером, проводити змагання, дочекатися колег і друзів, які нині служать у Силах оборони. Свій останній бій Василь Маринич прийняв під час одного з бойових виходів на передовій.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Invictus Games
За матеріалами Invictus Games
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔14😢1
В ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛІКВІДАТОРІВ ТА ЖЕРТВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Сьогодні, 26 квітня, минає 40 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – катастрофи, яка змінила долі мільйонів людей і назавжди залишила слід в історії України та світу.
У ці роковини Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров вшанував пам’ять ліквідаторів і жертв Чорнобильської трагедії біля Церкви святого Миколая «Пам’яті жертв Чорнобиля» разом з представниками українського духовенства.
«Чорнобильська трагедія від початку була наслідком злочинної безвідповідальності системи. Станцію будували й випробовували, не усунувши всіх проєктних ризиків, а після аварії влада не визнала провини, а переклала її на тих, хто був на місці й намагався ліквідувати наслідки. Ще одним злочином тієї системи – стало приховування правди: попри радіаційну небезпеку, людей вивели на першотравневі святкування в заражених районах. Так низка злочинів призвела до катастрофи, а імена тих, хто голими руками гасив пожежу й рятував інших, намагалися стерти з нашої пам’яті», – зазначив Голова УІНП, Олександр Альфоров.
Голова Інституту додає, що ліквідаторів присилали з усієї України: від Закарпаття до Донеччини, з Криму й Полісся. Водночас накази, надходили з москви, а приховування злочинів було системною практикою радянської влади. За його словами, саме на українській землі вже ставалися техногенні трагедії, відповідальність за які намагалися приховати або стерти з пам’яті. Серед них – підрив Дніпровської греблі у 1941 році, Куренівська трагедія та Чорнобильська катастрофа.
«І зрештою, як сказав митрополит Епіфаній, сьогодні сталася ще одна катастрофа. У їхніх руках опинилися тисячі заручників, коли вони підривали греблю Каховської станції. Ті самі дії, ті самі цілі. Російська влада завжди прагне знищити нас фізично. Їхня богоненависна риторика, від нинішнього керівника до його попередників, засвідчує: ця держава досі не несе відповідальності за те, що вона робила на цих територіях, на нашій землі. Вічна пам’ять тим, хто боровся і врятував нас від страшної біди, яка була прихована, від страшного нещастя, яке стало катастрофою і за яке ми, невинні, розплачуємося до цього часу», – поділився Олександр Алфьоров.
Під час відвідування місця пам’яті відбулася панахида за жертвами Чорнобильської трагедії, яку очолив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Разом із ним учасники вшанування помолилися за тих, хто віддав своє життя, рятуючи мільйони, а також за тих, чиє здоров’я та долі були зруйновані наслідками радіаційного викиду.
«Трагедія Чорнобиля є промовистим зразком наслідків нехтування заповідей Божих, безвідповідальності тиранічної системи, шкоди від її великих амбіцій, ілюзій вседозволеності, примарного всесилля, недбалості, приховування правди. Чорнобиль мав стати промовистим уроком історії та пересторогою для всієї світової спільноти. Проте, на жаль, так належною мірою і не став», – зазначив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Сьогодні вчергове удари у дзвін пам’яті знову нагадали: Чорнобиль – біль, відповідальність і вдячність.
Нагадаємо, 26 квітня 1986 року під час експерименту на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС сталися вибухи, що спричинили найбільшу техногенну катастрофу в історії людства. Радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, Росію та значну частину Європи. Загинули працівники станції, десятки тисяч людей були евакуйовані, тисячі населених пунктів зазнали забруднення. Понад 600 тисяч ліквідаторів боролися з наслідками аварії. Їхній подвиг не має терміну давності.
Пам’ятаємо. Дякуємо.
Сьогодні, 26 квітня, минає 40 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – катастрофи, яка змінила долі мільйонів людей і назавжди залишила слід в історії України та світу.
У ці роковини Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров вшанував пам’ять ліквідаторів і жертв Чорнобильської трагедії біля Церкви святого Миколая «Пам’яті жертв Чорнобиля» разом з представниками українського духовенства.
«Чорнобильська трагедія від початку була наслідком злочинної безвідповідальності системи. Станцію будували й випробовували, не усунувши всіх проєктних ризиків, а після аварії влада не визнала провини, а переклала її на тих, хто був на місці й намагався ліквідувати наслідки. Ще одним злочином тієї системи – стало приховування правди: попри радіаційну небезпеку, людей вивели на першотравневі святкування в заражених районах. Так низка злочинів призвела до катастрофи, а імена тих, хто голими руками гасив пожежу й рятував інших, намагалися стерти з нашої пам’яті», – зазначив Голова УІНП, Олександр Альфоров.
Голова Інституту додає, що ліквідаторів присилали з усієї України: від Закарпаття до Донеччини, з Криму й Полісся. Водночас накази, надходили з москви, а приховування злочинів було системною практикою радянської влади. За його словами, саме на українській землі вже ставалися техногенні трагедії, відповідальність за які намагалися приховати або стерти з пам’яті. Серед них – підрив Дніпровської греблі у 1941 році, Куренівська трагедія та Чорнобильська катастрофа.
«І зрештою, як сказав митрополит Епіфаній, сьогодні сталася ще одна катастрофа. У їхніх руках опинилися тисячі заручників, коли вони підривали греблю Каховської станції. Ті самі дії, ті самі цілі. Російська влада завжди прагне знищити нас фізично. Їхня богоненависна риторика, від нинішнього керівника до його попередників, засвідчує: ця держава досі не несе відповідальності за те, що вона робила на цих територіях, на нашій землі. Вічна пам’ять тим, хто боровся і врятував нас від страшної біди, яка була прихована, від страшного нещастя, яке стало катастрофою і за яке ми, невинні, розплачуємося до цього часу», – поділився Олександр Алфьоров.
Під час відвідування місця пам’яті відбулася панахида за жертвами Чорнобильської трагедії, яку очолив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Разом із ним учасники вшанування помолилися за тих, хто віддав своє життя, рятуючи мільйони, а також за тих, чиє здоров’я та долі були зруйновані наслідками радіаційного викиду.
«Трагедія Чорнобиля є промовистим зразком наслідків нехтування заповідей Божих, безвідповідальності тиранічної системи, шкоди від її великих амбіцій, ілюзій вседозволеності, примарного всесилля, недбалості, приховування правди. Чорнобиль мав стати промовистим уроком історії та пересторогою для всієї світової спільноти. Проте, на жаль, так належною мірою і не став», – зазначив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Сьогодні вчергове удари у дзвін пам’яті знову нагадали: Чорнобиль – біль, відповідальність і вдячність.
Нагадаємо, 26 квітня 1986 року під час експерименту на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС сталися вибухи, що спричинили найбільшу техногенну катастрофу в історії людства. Радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, Росію та значну частину Європи. Загинули працівники станції, десятки тисяч людей були евакуйовані, тисячі населених пунктів зазнали забруднення. Понад 600 тисяч ліквідаторів боролися з наслідками аварії. Їхній подвиг не має терміну давності.
Пам’ятаємо. Дякуємо.
❤12💔2👍1
ДОКУМЕНТАЛІСТИКА ПРО ЧОРНОБИЛЬ
40 років тому, 26 квітня 1986 року сталась найбільша техногенна катастрофа в історії людства - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.
Тоді під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи, які призвели до викиду радіоактивних речовин. Наслідки Чорнобильської трагедії відчуваються досі.
Історія Чорнобильської трагедії знайшла відгук у багатьох видах мистецтва, зокрема у кінематографі.
Кінокритик Ігор Кромф спеціально для УІНП підготував добірку з п’яти кращих документальних фільмів, присвячених Чорнобилю.
Більшість фільмів російськомовні, тому що відображають радянську дійсність України, коли були зняті ці фільми.
40 років тому, 26 квітня 1986 року сталась найбільша техногенна катастрофа в історії людства - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.
Тоді під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи, які призвели до викиду радіоактивних речовин. Наслідки Чорнобильської трагедії відчуваються досі.
Історія Чорнобильської трагедії знайшла відгук у багатьох видах мистецтва, зокрема у кінематографі.
Кінокритик Ігор Кромф спеціально для УІНП підготував добірку з п’яти кращих документальних фільмів, присвячених Чорнобилю.
Більшість фільмів російськомовні, тому що відображають радянську дійсність України, коли були зняті ці фільми.
💔7❤3
Пам'яті молодшого сержанта Артура Світухова (позивний «Святий»)
Мріяв знімати фільми, але віддав життя за нашу перемогу.
Артур народився 31 березня 1995 року в селі Ревне на Київщині в родині військових. В 15 років вступив до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Хлопець займався музикою і спортом, захоплювався стрибками з парашутом, брав участь у благодійних марафонах.
У 2013-2015 роках Артур служив у 10-му окремому загоні спецпризначення імені генерал-майора Максима Шаповала ГУР Міноборони України. Від початку російсько-української війни у 2014 році добровільно став на захист України, у 2015 році отримав важку контузію.
У 2018 році Артур здобув ступінь бакалавра з телекомунікаційної інженерії у Київському коледжі зв’язку. Він любив знімати відео й фотографувати щасливі миті. Мріяв стати режисером і показувати світ через камеру. Свій талант реалізовував у дитячому таборі Camp Life.
З 2020 року Артур співпрацював із великими українськими брендами, телеканалами та відомими артистами, для яких з командою знімав кліпи, серіали та рекламні ролики. Своє майбутнє він бачив у кіноіндустрії, мріяв зняти власний художній фільм, до якого вже був написаний сценарій, про посттравматичний стресовий розлад у військовослужбовців – цю тему вважав актуальною для українського суспільства.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Обіймав посаду командира роти вогневої підтримки, воював у найгарячіших точках - визволяв Ізюм на Харківщині, бився за Лиман у Донецькій області.
Загинув 9 квітня 2023 року внаслідок ворожого авіаудару в селі Терни Лиманського району на Донеччині.
Поховали воїна в селі Підгірці на Київщині. У нього залишилися мати, дружина, сестра і брат.За життя захисник був нагороджений медаллю Михайла Колодзінського, відзнакою «Захисник Донбасу» та хрестом «Карпатської Січі». 3 квітня 2024 року він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Інстаграм artur_asadov, Освіта. За лаштунками реальності
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Svoi.city, Освіта. За лаштунками реальності
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мріяв знімати фільми, але віддав життя за нашу перемогу.
Артур народився 31 березня 1995 року в селі Ревне на Київщині в родині військових. В 15 років вступив до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Хлопець займався музикою і спортом, захоплювався стрибками з парашутом, брав участь у благодійних марафонах.
У 2013-2015 роках Артур служив у 10-му окремому загоні спецпризначення імені генерал-майора Максима Шаповала ГУР Міноборони України. Від початку російсько-української війни у 2014 році добровільно став на захист України, у 2015 році отримав важку контузію.
У 2018 році Артур здобув ступінь бакалавра з телекомунікаційної інженерії у Київському коледжі зв’язку. Він любив знімати відео й фотографувати щасливі миті. Мріяв стати режисером і показувати світ через камеру. Свій талант реалізовував у дитячому таборі Camp Life.
З 2020 року Артур співпрацював із великими українськими брендами, телеканалами та відомими артистами, для яких з командою знімав кліпи, серіали та рекламні ролики. Своє майбутнє він бачив у кіноіндустрії, мріяв зняти власний художній фільм, до якого вже був написаний сценарій, про посттравматичний стресовий розлад у військовослужбовців – цю тему вважав актуальною для українського суспільства.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Обіймав посаду командира роти вогневої підтримки, воював у найгарячіших точках - визволяв Ізюм на Харківщині, бився за Лиман у Донецькій області.
Загинув 9 квітня 2023 року внаслідок ворожого авіаудару в селі Терни Лиманського району на Донеччині.
Поховали воїна в селі Підгірці на Київщині. У нього залишилися мати, дружина, сестра і брат.За життя захисник був нагороджений медаллю Михайла Колодзінського, відзнакою «Захисник Донбасу» та хрестом «Карпатської Січі». 3 квітня 2024 року він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Інстаграм artur_asadov, Освіта. За лаштунками реальності
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Svoi.city, Освіта. За лаштунками реальності
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔13❤2😢2
120 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ЄВГЕН ШАБЛІОВСЬКИЙ – УКРАЇНСЬКИЙ ВЧЕНИЙ-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ШЕВЧЕНКОЗНАВЕЦЬ, ДОКТОР ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК, КАНДИДАТ МЕДИЧНИХ НАУК, ЧЛЕН-КОРЕСПОНДЕНТ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК, ЛАВРЕАТ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ.
Євген Шабліовський народився 27 квітня 1906 року в м. Камінь-Каширському на Волині. Відомо, що батько Степан Шабліовський був учителем і листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою.
Після закінчення школи Євген Шабліовський у 1930 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського інституту народної освіти. Одночасно він навчався і здобув медичну освіту в Київському відділенні медичного інституту. Надалі став аспірантом Київської філії Інституту ім. Т. Г. Шевченка, а 1932 року був призначений директором науково-дослідного Інституту в Харкові.
У цей час Шабліовський опублікував першу працю під назвою «Пролетарська революція і Шевченко». Через рік вийшло нове дослідження – «Т. Г. Шевченко та його історичне значення», а згодом «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість». У 1934 р. 28-річного Євгена Шабліовського обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а також членом Спілки письменників України.
Стрімку кар’єру молодого науковця в ніч на 15 листопада 1935 року обірвав арешт. Після жорстоких допитів у НКВС за сфабрикованою справою Євгена Шабліовського звинуватили у спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, за що засудили на 5 років ув’язнення.
Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення, згодом Шабліовського перевели до Мончегорського виправно-трудового табору в Мурманській області Росії.
Після закінчення строку ув’язнення 4 червня 1940 року його знову заарештували і посадили до місцевої тюрми, а 2 вересня Особлива нарада при НКВС СРСР призначила новий строк – 8 років ув’язнення. Шабліовського помістили до табору поблизу міста Ухта (Комі АРСР).
Через рік перебування в таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. В ув’язненні Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятирічну дівчину з Галичини – Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер.
9 грудня 1948 року Шабліовський відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда. Після численних звернень Шабліовського 27 жовтня 1954 року ухвалили його звільнити. Він поїхав до Комі, де одружився з Ксенією Світлик, а невдовзі вони разом повернулися в Україну.
У Києві Шабліовський почав працювати в Інституті літератури Академії наук, але не мав де жити. Спочатку скористався гостинністю Остапа Вишні та до його смерті (вересень 1956 р.) мешкав у його квартирі. Далі винаймав номер у готелі, а після численних скарг вченому виділили кімнату в аспірантському гуртожитку. Згодом влада надала квартиру.
Уже в рік повернення із заслання Євген Шабліовський захистив дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук та вченого ступеня кандидата медичних наук. У своїй книжці «Шевченко і російська революційна демократія» 1958 року він наголошував, що Шевченко протягом усього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови та української літератури.
Шабліовський підготував кілька факсимільних видань рукописної спадщини Т. Шевченка із власними передмовами: «Мала книжка» (1963, 1966, 1984), «Більша книжка» (1963, 1989), «Три літа» (1966), «Дневник. Автобиография» (1972). Чимало зробив для вивчення історії української літератури та питань її методології.
Багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Працював у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Досліджував творчість Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників.
Євген Шабліовський помер 10 січня 1983 року. Похований у Києві.
Євген Шабліовський народився 27 квітня 1906 року в м. Камінь-Каширському на Волині. Відомо, що батько Степан Шабліовський був учителем і листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою.
Після закінчення школи Євген Шабліовський у 1930 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського інституту народної освіти. Одночасно він навчався і здобув медичну освіту в Київському відділенні медичного інституту. Надалі став аспірантом Київської філії Інституту ім. Т. Г. Шевченка, а 1932 року був призначений директором науково-дослідного Інституту в Харкові.
У цей час Шабліовський опублікував першу працю під назвою «Пролетарська революція і Шевченко». Через рік вийшло нове дослідження – «Т. Г. Шевченко та його історичне значення», а згодом «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість». У 1934 р. 28-річного Євгена Шабліовського обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а також членом Спілки письменників України.
Стрімку кар’єру молодого науковця в ніч на 15 листопада 1935 року обірвав арешт. Після жорстоких допитів у НКВС за сфабрикованою справою Євгена Шабліовського звинуватили у спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, за що засудили на 5 років ув’язнення.
Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення, згодом Шабліовського перевели до Мончегорського виправно-трудового табору в Мурманській області Росії.
Після закінчення строку ув’язнення 4 червня 1940 року його знову заарештували і посадили до місцевої тюрми, а 2 вересня Особлива нарада при НКВС СРСР призначила новий строк – 8 років ув’язнення. Шабліовського помістили до табору поблизу міста Ухта (Комі АРСР).
Через рік перебування в таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. В ув’язненні Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятирічну дівчину з Галичини – Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер.
9 грудня 1948 року Шабліовський відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда. Після численних звернень Шабліовського 27 жовтня 1954 року ухвалили його звільнити. Він поїхав до Комі, де одружився з Ксенією Світлик, а невдовзі вони разом повернулися в Україну.
У Києві Шабліовський почав працювати в Інституті літератури Академії наук, але не мав де жити. Спочатку скористався гостинністю Остапа Вишні та до його смерті (вересень 1956 р.) мешкав у його квартирі. Далі винаймав номер у готелі, а після численних скарг вченому виділили кімнату в аспірантському гуртожитку. Згодом влада надала квартиру.
Уже в рік повернення із заслання Євген Шабліовський захистив дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук та вченого ступеня кандидата медичних наук. У своїй книжці «Шевченко і російська революційна демократія» 1958 року він наголошував, що Шевченко протягом усього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови та української літератури.
Шабліовський підготував кілька факсимільних видань рукописної спадщини Т. Шевченка із власними передмовами: «Мала книжка» (1963, 1966, 1984), «Більша книжка» (1963, 1989), «Три літа» (1966), «Дневник. Автобиография» (1972). Чимало зробив для вивчення історії української літератури та питань її методології.
Багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Працював у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Досліджував творчість Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників.
Євген Шабліовський помер 10 січня 1983 року. Похований у Києві.
💔5❤2