#FightForUkraine
Піднімав дух полоненим побратимам, переказуючи їм сюжети улюблених фільмів. Бойовик медик Орест Грицюк провів у російському полоні дев’ять місяців та повернувся в межах обміну 26 квітня 2023-го року.
Орест Грицюк родом з міста Нетішин. До початку повномасштабного вторгнення служив у патрульній поліції міста Київ, спершу у якості патрульного, а згодом, як інспектор з психологічного забезпечення. У 2021 році звільнився зі служби та влаштувався в компанію «Нова Пошта», де проводив внутрішні тренінги для співробітників компанії.
Після початку вторгнення долучився до нетішинської самооборони, де навчався вчорашніх цивільних базовим військовим навичкам. У квітні 2022-го чоловіка мобілізували до Сил оборони. Служив на Донецькому напрямку бойовим медиком.
У серпні 2022-го року підрозділ, де служив сержант Грицюк потрапив у ситуацію, в якій не можна було надіслати підкріплення. Коли у бійців закінчились патрони, щоб врятувати життя пораненим, було ухвалене рішення здатись в полон.
Уже в полоні, Грицюк зумів переконати російського офіцера не розстрілювати полонених артилеристів та надав медичну допомогу побратимам.
Більшу частину перебування в полоні – утримувався в Горлівській колонії.
«Я ніколи не думав, що в ХХІ столітті взнаю, що таке “плятянные вши”, які заводяться у всіх швах. Ми зранку прокидались, нас всіх шикували, ми співали гімн Росії. Неможливо його до речі не співати. Ходять і дивляться. Хто не співає - фізичний вплив. Потім під “Катюшу” на сніданок. А після їжі і до обіду ми вишукували вошей. Ось так групками, по п’ять-шість людей, як на волі люди збирались кави попити, ми збирались, спілкувались і давили вошей», – розповідав в інтерв’ю Грицюк.
Також, щоб підняти моральний дух побратимів, Орест влаштовував своєрідні «кінопокази». Він детально переказував відомі кінофільми, щоб були хоч якоюсь розрадою для військових у полоні. Переповідав фільми Квентіна Тарантіно, перші три частини «Термінатора», воєнну драму «Врятувати рядового Раяна», історичну драму «Форрест Гамп».
«Улюблений був “Врятувати рядового Раяна”. От здавалося б військові в полоні, нащо вам ця війна? Але ні постійно просили “Рядового Раяна” розказати», – згадував у інтерв’ю Грицюк.
26 квітня 2023 року сержант Орест Грицюк повернувся в межах обміну полоненими. Більше про допити російськими каральними органами та реабілітацію після полону дивіться у розлогому інтерв’ю Ореста Грицюка.
Піднімав дух полоненим побратимам, переказуючи їм сюжети улюблених фільмів. Бойовик медик Орест Грицюк провів у російському полоні дев’ять місяців та повернувся в межах обміну 26 квітня 2023-го року.
Орест Грицюк родом з міста Нетішин. До початку повномасштабного вторгнення служив у патрульній поліції міста Київ, спершу у якості патрульного, а згодом, як інспектор з психологічного забезпечення. У 2021 році звільнився зі служби та влаштувався в компанію «Нова Пошта», де проводив внутрішні тренінги для співробітників компанії.
Після початку вторгнення долучився до нетішинської самооборони, де навчався вчорашніх цивільних базовим військовим навичкам. У квітні 2022-го чоловіка мобілізували до Сил оборони. Служив на Донецькому напрямку бойовим медиком.
У серпні 2022-го року підрозділ, де служив сержант Грицюк потрапив у ситуацію, в якій не можна було надіслати підкріплення. Коли у бійців закінчились патрони, щоб врятувати життя пораненим, було ухвалене рішення здатись в полон.
Уже в полоні, Грицюк зумів переконати російського офіцера не розстрілювати полонених артилеристів та надав медичну допомогу побратимам.
Більшу частину перебування в полоні – утримувався в Горлівській колонії.
«Я ніколи не думав, що в ХХІ столітті взнаю, що таке “плятянные вши”, які заводяться у всіх швах. Ми зранку прокидались, нас всіх шикували, ми співали гімн Росії. Неможливо його до речі не співати. Ходять і дивляться. Хто не співає - фізичний вплив. Потім під “Катюшу” на сніданок. А після їжі і до обіду ми вишукували вошей. Ось так групками, по п’ять-шість людей, як на волі люди збирались кави попити, ми збирались, спілкувались і давили вошей», – розповідав в інтерв’ю Грицюк.
Також, щоб підняти моральний дух побратимів, Орест влаштовував своєрідні «кінопокази». Він детально переказував відомі кінофільми, щоб були хоч якоюсь розрадою для військових у полоні. Переповідав фільми Квентіна Тарантіно, перші три частини «Термінатора», воєнну драму «Врятувати рядового Раяна», історичну драму «Форрест Гамп».
«Улюблений був “Врятувати рядового Раяна”. От здавалося б військові в полоні, нащо вам ця війна? Але ні постійно просили “Рядового Раяна” розказати», – згадував у інтерв’ю Грицюк.
26 квітня 2023 року сержант Орест Грицюк повернувся в межах обміну полоненими. Більше про допити російськими каральними органами та реабілітацію після полону дивіться у розлогому інтерв’ю Ореста Грицюка.
#FightForUkraine
Томас Ґрей Гарріс був ветераном морської піхоти США, навчався на медика, волонтерив та мандрував, однак залишив своє мирне життя в США, щоб допомогти Україні.
Томас Ґрей Гарріс народився 1990-го року у Каліфорнії. Біологічна родина Гарріса вела асоціальний спосіб життя, тому у віці двох років його всиновили офіцер морської піхоти Річард Гарріс з дружиною Сюзанною.
У школі Томас був активним членом бойскаутів, зокрема за свої успіхи його відзначили найвищою нагородою організації – Eagle Scout. Також він активно займався спортом – мав чорний пояс з тхеквондо та чотири роки підряд виступав на регіональних змаганнях з гольфу за команду Highlander Golf Team.
У 2009-му, після навчання в школі, Томас вступив до Корпусу морської піхоти США. Після рекрутського вишколу, служив у 2-їй дивізії морської піхоти. У 2010-му році взяв участь у війни проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі.
Після звільнення зі служби вивчав медсестринську справу в Університеті Алабами. Протягом трьох місяців стажувався в африканській країні Гана, де зокрема приймав пологи. Згодом вивчав неврологію у підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку. Також отримав сертифікат фахівця екстреної медичної допомоги. Планував стати лікарем.
Томас Ґрей Гарріс обожнював мандрувати. Однією з останніх його великих мандрівок була Флоридським шляхом – пішохідним заповідним маршрутом довжиною близько 2400 кілометрів. Також він мріяв освоїти фах пілота та стрибнути з парашутом, для цього пройшов вишкіл в Авіаційному таборі NASA.
У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Гарріс отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі
Томас Ґрей Гарріс був ветераном морської піхоти США, навчався на медика, волонтерив та мандрував, однак залишив своє мирне життя в США, щоб допомогти Україні.
Томас Ґрей Гарріс народився 1990-го року у Каліфорнії. Біологічна родина Гарріса вела асоціальний спосіб життя, тому у віці двох років його всиновили офіцер морської піхоти Річард Гарріс з дружиною Сюзанною.
У школі Томас був активним членом бойскаутів, зокрема за свої успіхи його відзначили найвищою нагородою організації – Eagle Scout. Також він активно займався спортом – мав чорний пояс з тхеквондо та чотири роки підряд виступав на регіональних змаганнях з гольфу за команду Highlander Golf Team.
У 2009-му, після навчання в школі, Томас вступив до Корпусу морської піхоти США. Після рекрутського вишколу, служив у 2-їй дивізії морської піхоти. У 2010-му році взяв участь у війни проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі.
Після звільнення зі служби вивчав медсестринську справу в Університеті Алабами. Протягом трьох місяців стажувався в африканській країні Гана, де зокрема приймав пологи. Згодом вивчав неврологію у підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку. Також отримав сертифікат фахівця екстреної медичної допомоги. Планував стати лікарем.
Томас Ґрей Гарріс обожнював мандрувати. Однією з останніх його великих мандрівок була Флоридським шляхом – пішохідним заповідним маршрутом довжиною близько 2400 кілометрів. Також він мріяв освоїти фах пілота та стрибнути з парашутом, для цього пройшов вишкіл в Авіаційному таборі NASA.
У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Гарріс отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі
#FightForUkraine
29 грудня 2023 року російські війська обстріляли Одесу. Внаслідок обстрілу спалахнула пожежа в житловому будинку. Лише завдяки хоробрості Валерія Лукашова вдалось уникнути жертв у тій пожежі.
Валерій Лукашов – колишній військовий. Закінчив Ташкентське військове училище. Після розпаду СРСР продовжив службу в Збройних Силах України. У 2000-х навіть командував колишнім головнокомандувачем Валерієм Залужним. Офіцери разом служили в Одеському інституті сухопутних військ. Валерій Лукашов командував батальйоном, а Валерій Залужний у його підпорядкуванні – ротою. Однак через проблеми зі здоров’ям підполковник Валерій Лукашов звільнився у запас.
Понад 10 років чоловік працює слюсарем-сантехніком у житлово-комунальному сервісі «Хмельницький», що в Одесі.
29 грудня російська ракета влучила у триповерховий будинок на вулиці Картамишивській. У будинку почалася пожежа, але люди не могли вийти на вулицю, тому що вибуховою хвилею було пошкоджено двері та заблоковано вихід.
Валерій Лукашов прибув на місце події раніше, ніж наряд ДСНС. Згадавши роки військової підготовки, чоловік почав рятувати жителів будинку. Через вікна йому передавали дітей з палаючого будинку. Так слюсар-сантехнік врятував трьох дітей.
«Коли чуєш плач дітей та крик жінок – про себе вже не думаєш. Просто хочеться допомогти людям», – пояснив свій геройський вчинок Лукашов.
Згодом, коли на місце події прибули рятувальники, спільними зусиллями вдалось розблокувати двері та евакуювати решту людей, що залишались в будинку.
23 січня Президент України Володимир Зеленський нагородив Валерія Лукашова медаллю «За врятоване життя».
29 грудня 2023 року російські війська обстріляли Одесу. Внаслідок обстрілу спалахнула пожежа в житловому будинку. Лише завдяки хоробрості Валерія Лукашова вдалось уникнути жертв у тій пожежі.
Валерій Лукашов – колишній військовий. Закінчив Ташкентське військове училище. Після розпаду СРСР продовжив службу в Збройних Силах України. У 2000-х навіть командував колишнім головнокомандувачем Валерієм Залужним. Офіцери разом служили в Одеському інституті сухопутних військ. Валерій Лукашов командував батальйоном, а Валерій Залужний у його підпорядкуванні – ротою. Однак через проблеми зі здоров’ям підполковник Валерій Лукашов звільнився у запас.
Понад 10 років чоловік працює слюсарем-сантехніком у житлово-комунальному сервісі «Хмельницький», що в Одесі.
29 грудня російська ракета влучила у триповерховий будинок на вулиці Картамишивській. У будинку почалася пожежа, але люди не могли вийти на вулицю, тому що вибуховою хвилею було пошкоджено двері та заблоковано вихід.
Валерій Лукашов прибув на місце події раніше, ніж наряд ДСНС. Згадавши роки військової підготовки, чоловік почав рятувати жителів будинку. Через вікна йому передавали дітей з палаючого будинку. Так слюсар-сантехнік врятував трьох дітей.
«Коли чуєш плач дітей та крик жінок – про себе вже не думаєш. Просто хочеться допомогти людям», – пояснив свій геройський вчинок Лукашов.
Згодом, коли на місце події прибули рятувальники, спільними зусиллями вдалось розблокувати двері та евакуювати решту людей, що залишались в будинку.
23 січня Президент України Володимир Зеленський нагородив Валерія Лукашова медаллю «За врятоване життя».
#FightForUkraine
Сандра Андерсен Ейра розвивала міжнародний риболовний бізнес та представляла саамський народ у виборних органах. З початком повномасштабного вторгнення, жінка долучилася до Сил оборони та воює досі.
Сандра Андерсен Ейра родом з Фіннмарка – найпівнічнішого району Норвегії.
Довгий час жінка працювала у риболовній галузі. У 2016 році Сандра придбала власне риболовне судно та отримала ліцензію на промисловий вилов риби.
Як капітанка риболовного судна активно співпрацювала з норвезьким Міністерством риболовної промисловості задля захисту прав жінок у цій галузі. Сандра навіть знялась у документальному фільмі італійської режисерки Брунелли Філлі «Sea Sisters», що присвячений жінкам, які керують риболовними суднами.
У 2017 році обрана у Саамський парламент Норвегії – це представницький орган саамів, який опікується питаннями культурної автономії цього народу. Після завершення депутатських повноважень – продовжила розвивати риболовний бізнес, працюючи у США та Норвегії.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Сандра долучилась до Інтернаціонального легіону Сил оборони. Служила бойовим медиком у підрозділі, що переважно складався з колишніх британських та американських рейнджерів. Брала участь в боях за Мощун під час Київської оборонної операції. Згодом жінка продовжила бойовий шлях на Миколаївщині та долучилась до української морської піхоти. Брала участь в обороні Бахмута. Продовжує нести військову службу в Силах оборони.
«Я ніколи раніше не була в Україні, проте мешкала на півночі Норвегії, біля кордону з Росією. Ми всі знали, що наближається війна, і більшість, напевно, готувалися до цього роками. Для нас допомогти – моральний обов’язок. Тому що останньою великою війною (Друга світова війна, – ред) на нашому континенті була війна у моїй країні, і багато країн прийшли нам на допомогу. Сьогодні ми робимо те саме для України», – вважає Ейра.
Сандра Андерсен Ейра розвивала міжнародний риболовний бізнес та представляла саамський народ у виборних органах. З початком повномасштабного вторгнення, жінка долучилася до Сил оборони та воює досі.
Сандра Андерсен Ейра родом з Фіннмарка – найпівнічнішого району Норвегії.
Довгий час жінка працювала у риболовній галузі. У 2016 році Сандра придбала власне риболовне судно та отримала ліцензію на промисловий вилов риби.
Як капітанка риболовного судна активно співпрацювала з норвезьким Міністерством риболовної промисловості задля захисту прав жінок у цій галузі. Сандра навіть знялась у документальному фільмі італійської режисерки Брунелли Філлі «Sea Sisters», що присвячений жінкам, які керують риболовними суднами.
У 2017 році обрана у Саамський парламент Норвегії – це представницький орган саамів, який опікується питаннями культурної автономії цього народу. Після завершення депутатських повноважень – продовжила розвивати риболовний бізнес, працюючи у США та Норвегії.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Сандра долучилась до Інтернаціонального легіону Сил оборони. Служила бойовим медиком у підрозділі, що переважно складався з колишніх британських та американських рейнджерів. Брала участь в боях за Мощун під час Київської оборонної операції. Згодом жінка продовжила бойовий шлях на Миколаївщині та долучилась до української морської піхоти. Брала участь в обороні Бахмута. Продовжує нести військову службу в Силах оборони.
«Я ніколи раніше не була в Україні, проте мешкала на півночі Норвегії, біля кордону з Росією. Ми всі знали, що наближається війна, і більшість, напевно, готувалися до цього роками. Для нас допомогти – моральний обов’язок. Тому що останньою великою війною (Друга світова війна, – ред) на нашому континенті була війна у моїй країні, і багато країн прийшли нам на допомогу. Сьогодні ми робимо те саме для України», – вважає Ейра.
#FightForUkraine
Андрій Кравченко двічі ставав на захист України. А в проміжку між війною брав участь у розробці українського кровоспинного препарату, що міг рятувати життя українських воїнів на фронті.
Андрій Кравченко був родом з містечка Тараща, що на Київщині. Після школи вступив в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Спершу працював інженером в Навчально-науковому інституту високих технологій КНУ імені Т. Г. Шевченка, а згодом перейшов працювати до Інституту хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАН України.
Після початку російської агресії у 2014 році, відклав роботу над дисертацію та добровольцем пішов у військо. Спершу науковця направили діловодом у київський військкомат. Однак Андрій хотів потрапити саме на передову, тому добився переведення у 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», що складався переважно з добровольців, які брали участь в Самообороні Майдану. Через свої хімічні дослідження отримав позивний Кремінь.
Брав участь в боях за Дебальцеве у 2015 році. Попри осколкове поранення та контузію, він ще декілька годин корегував вогонь артилерії, прикриваючи вихід наших військ з оточення. За цей подвиг був відзначений званням Народного Героя України.
«Позивний позначається на долі людини на війні. Взяти Андрія Кравченка. Він справді виявив себе твердим, як кремінь. Вистояв у таких перипетіях, що страшно подумати. Служив командиром нашого мінометного розрахунку. Через три місяці його знання і здібності знадобилися в іншій ролі – розвідника артилеристів і коригувальника вогню артилерії. Це дуже смілива людина, він у деякі моменти бою викликав вогонь артилерії на себе. Він – один із тих, хто останнім виходив із Дебальцевського котла», – згадує про Андрія побратим Віктор Мезенцев.
Після звільнення зі служби Андрій продовжив працювати в Інституті хімії поверхні імені О. О. Чуйка. У 2017 році захистив дисертацію та здобув ступінь кандидата технічних наук. Спираючись на досвід бойових дій, Андрій з колегами з Інституту, а також КНУ імені Т.Г. Шевченка почали розробляти гемостатик. Це препарат, який зупиняє кровотечу, поки лікар не зможе дістатися до пораненого бійця. Випробування показували, що розроблений за участі Андрія препарат нічим не поступався західному гемостатику «Celox».
З початком повномасштабного вторгнення, Андрій вдруге добровільно пішов вступив до лав Сил оборони. Виконував завдання артилерійського коригування на Київщині. 31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув.
Андрій Кравченко двічі ставав на захист України. А в проміжку між війною брав участь у розробці українського кровоспинного препарату, що міг рятувати життя українських воїнів на фронті.
Андрій Кравченко був родом з містечка Тараща, що на Київщині. Після школи вступив в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Спершу працював інженером в Навчально-науковому інституту високих технологій КНУ імені Т. Г. Шевченка, а згодом перейшов працювати до Інституту хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАН України.
Після початку російської агресії у 2014 році, відклав роботу над дисертацію та добровольцем пішов у військо. Спершу науковця направили діловодом у київський військкомат. Однак Андрій хотів потрапити саме на передову, тому добився переведення у 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», що складався переважно з добровольців, які брали участь в Самообороні Майдану. Через свої хімічні дослідження отримав позивний Кремінь.
Брав участь в боях за Дебальцеве у 2015 році. Попри осколкове поранення та контузію, він ще декілька годин корегував вогонь артилерії, прикриваючи вихід наших військ з оточення. За цей подвиг був відзначений званням Народного Героя України.
«Позивний позначається на долі людини на війні. Взяти Андрія Кравченка. Він справді виявив себе твердим, як кремінь. Вистояв у таких перипетіях, що страшно подумати. Служив командиром нашого мінометного розрахунку. Через три місяці його знання і здібності знадобилися в іншій ролі – розвідника артилеристів і коригувальника вогню артилерії. Це дуже смілива людина, він у деякі моменти бою викликав вогонь артилерії на себе. Він – один із тих, хто останнім виходив із Дебальцевського котла», – згадує про Андрія побратим Віктор Мезенцев.
Після звільнення зі служби Андрій продовжив працювати в Інституті хімії поверхні імені О. О. Чуйка. У 2017 році захистив дисертацію та здобув ступінь кандидата технічних наук. Спираючись на досвід бойових дій, Андрій з колегами з Інституту, а також КНУ імені Т.Г. Шевченка почали розробляти гемостатик. Це препарат, який зупиняє кровотечу, поки лікар не зможе дістатися до пораненого бійця. Випробування показували, що розроблений за участі Андрія препарат нічим не поступався західному гемостатику «Celox».
З початком повномасштабного вторгнення, Андрій вдруге добровільно пішов вступив до лав Сил оборони. Виконував завдання артилерійського коригування на Київщині. 31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув.
#FightForUkraine
Найбільший спортивний американський канал NFL Network у прайм-таймі перед Суперболом показав фільм «Who if not us» про спортсменів Української ліги американського футболу, які загинули на війні. Одним з героїв цього фільму був Данило Богуславський.
Данило народився 1990 року у Харкові, однак через рік родина хлопця перебралась в Ужгород. Тут Данило закінчив школу, а згодом вивчав фінанси у Львівській комерційній академії.
У 2019 році Данило долучився до ІТ-компанії JustAnswer, де займався облаштуванням та відкриттям нових офісів, через що постійно їздив у відрядження з рідного Ужгорода.
«Його найбільший проєкт – відкриття нового офісу у Львові, де Данило займався всім: від побудови архітектури розташування мереж до роботи з постачальниками. Данило робив більше, ніж потребували чи просили. Недооцінював, наскільки його люблять. Хотів, щоб його пам'ятали найкращим», – згадує керівниця Дениса Надія Семен.
Окрім роботи в ІТ-сфері, Данило активно займався спортом. Він був гравцем клубу з «Ужгородські лісоруби» з яким тричі ставав чемпіоном України з американського футболу. Окрім того, Данило активно пропагандою розвитком американського футболу, зокрема розвитком Закарпатської федерації цього виду спорту.
З початком повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади. Служив на посаді помічника гранатометника. Брав участь в боях на південному напрямку. Загинув у бою в районі села Нова Кам’янка, під час визволення Херсонщини. За заповітом Данила, частину його праху поховали на Алеї Слави в Ужгороді, а іншу розвіяли у важливих для нього місця, зокрема над звільненим Херсоном.
В пам’ять про Данила Богуславського ІТ-компанія JustAnswer заснувала стипендію в Українському католицькому університеті.
Найбільший спортивний американський канал NFL Network у прайм-таймі перед Суперболом показав фільм «Who if not us» про спортсменів Української ліги американського футболу, які загинули на війні. Одним з героїв цього фільму був Данило Богуславський.
Данило народився 1990 року у Харкові, однак через рік родина хлопця перебралась в Ужгород. Тут Данило закінчив школу, а згодом вивчав фінанси у Львівській комерційній академії.
У 2019 році Данило долучився до ІТ-компанії JustAnswer, де займався облаштуванням та відкриттям нових офісів, через що постійно їздив у відрядження з рідного Ужгорода.
«Його найбільший проєкт – відкриття нового офісу у Львові, де Данило займався всім: від побудови архітектури розташування мереж до роботи з постачальниками. Данило робив більше, ніж потребували чи просили. Недооцінював, наскільки його люблять. Хотів, щоб його пам'ятали найкращим», – згадує керівниця Дениса Надія Семен.
Окрім роботи в ІТ-сфері, Данило активно займався спортом. Він був гравцем клубу з «Ужгородські лісоруби» з яким тричі ставав чемпіоном України з американського футболу. Окрім того, Данило активно пропагандою розвитком американського футболу, зокрема розвитком Закарпатської федерації цього виду спорту.
З початком повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади. Служив на посаді помічника гранатометника. Брав участь в боях на південному напрямку. Загинув у бою в районі села Нова Кам’янка, під час визволення Херсонщини. За заповітом Данила, частину його праху поховали на Алеї Слави в Ужгороді, а іншу розвіяли у важливих для нього місця, зокрема над звільненим Херсоном.
В пам’ять про Данила Богуславського ІТ-компанія JustAnswer заснувала стипендію в Українському католицькому університеті.
#FightForUkraine
Роман Ткаченко був урбаністом та пам’яткоохоронцем, який опікувався київськими мозаїками. Його стараннями вдалось зберегти чимало пам’яток культури в Києві.
Роман Ткаченко народився 29 липня 2000 року. Виріс на столичному районі Березняки, що на Лівому березі Києва. Після школи, вивчав історію та археологію в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Паралельно з навчанням займався історичною реконструкцією та виступав у студентському театрі «Борисфен», окрім того, був активним учасником ініціативи «Україна без сміття». Поєднував навчання з роботою у Музеї «Становлення української нації».
Роман був активним учасником громадського руху збереження пам’яток культури в Києві. Насамперед його цікавило збереження київських мозаїк. Разом з однодумцями Роману вдалось реалізувати відновлення мозаїк Ади Рибачук та Володимира Мельниченка на Київському автовокзалі та мозаїкової композиції на будинку спортивного клубу «Рубін».
Також Роман спільно з ініціативою «Києве, мий» відновив мозаїчне панно авторства Ірини Перово. Окрім того, урбаніст сприяв тому, щоб було збережене мозаїкове панно у вітрині магазину «Казка».
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Служив у 112 бригаді ТРО. Брав участь в обороні Києва. Загинув 31 травня 2022 року селищі Есхар Харківської області. Поховали Романа на Лісовому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
Роман Ткаченко був урбаністом та пам’яткоохоронцем, який опікувався київськими мозаїками. Його стараннями вдалось зберегти чимало пам’яток культури в Києві.
Роман Ткаченко народився 29 липня 2000 року. Виріс на столичному районі Березняки, що на Лівому березі Києва. Після школи, вивчав історію та археологію в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Паралельно з навчанням займався історичною реконструкцією та виступав у студентському театрі «Борисфен», окрім того, був активним учасником ініціативи «Україна без сміття». Поєднував навчання з роботою у Музеї «Становлення української нації».
Роман був активним учасником громадського руху збереження пам’яток культури в Києві. Насамперед його цікавило збереження київських мозаїк. Разом з однодумцями Роману вдалось реалізувати відновлення мозаїк Ади Рибачук та Володимира Мельниченка на Київському автовокзалі та мозаїкової композиції на будинку спортивного клубу «Рубін».
Також Роман спільно з ініціативою «Києве, мий» відновив мозаїчне панно авторства Ірини Перово. Окрім того, урбаніст сприяв тому, щоб було збережене мозаїкове панно у вітрині магазину «Казка».
З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Служив у 112 бригаді ТРО. Брав участь в обороні Києва. Загинув 31 травня 2022 року селищі Есхар Харківської області. Поховали Романа на Лісовому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
#FightForUkraine
Алла «Рута» Пушкарчук у 2014 році долучилась до добровольчого руху. З початком повномасштабного вторгнення, бувши журналісткою та редакторкою, Алла разом з своїм коханим Максимом вдруге стала на захист України. Загинула 25 квітня внаслідок ворожого обстрілу на Донбасі.
Алла Пушкарчук народилась у селі Сокіл на Волині. Вивчала редактуру у Київському національному університеті культури і мистецтв та театрознавство в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
З початком російської агресії на Донбасі у 2014 році долучилась до «Правого сектору». Була фотокореспонденткою та репортеркою в 5-му окремому батальйоні Української добровольчої армії. Її репортаж «Поворот праворуч» увійшов в 10-ку фіналістів Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2016 року. 2017 року – із серією фотографій з війни Алла увійшла в число переможців XIX Міжнародного фотоконкурсу від Всеукраїнської газети «День».
Після демобілізації, у 2018 році, працювала у виданні «Український Тиждень», де пройшла кар’єрний шлях від новинарки до культурної оглядачки. Згодом займалась піаром видавництва «Комора». У 2021 стала випусковою редакторкою одного з найповажніших українських книжкових видань «Читомо». Опікувалась новинним відділом та проєктом «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який присвячений письменникам і журналістам України та світу, яких переслідують через їхні політичні переконання, насамперед на окупованих Росією територіях.
З початком повномасштабного вторгнення, Алла разом зі своїм коханим Максимом долучились до Сил оборони. Пара служила мінометниками у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Мріяла після війни відкрити власну книгарню, яка б нагадувала її домашню бібліотеку. Загинула 25 квітня внаслідок обстрілу
«Алла була з того покоління, що дорослішало на війні і жадібно будувало плани на майбутнє. Вона колекціонувала народні прикраси, живо цікавилася культурним життям, постила фото котиків, які з нею були повсюди. Ніхто не замінить Аллу. Ні в мирному житті, ні в воєнному. Це невідновлювана втрата у повному сенсі», — згадує про Руту головний редактор «Українського Тижня» та військовослужбовець Дмитро Крапивенко.
Алла «Рута» Пушкарчук у 2014 році долучилась до добровольчого руху. З початком повномасштабного вторгнення, бувши журналісткою та редакторкою, Алла разом з своїм коханим Максимом вдруге стала на захист України. Загинула 25 квітня внаслідок ворожого обстрілу на Донбасі.
Алла Пушкарчук народилась у селі Сокіл на Волині. Вивчала редактуру у Київському національному університеті культури і мистецтв та театрознавство в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
З початком російської агресії на Донбасі у 2014 році долучилась до «Правого сектору». Була фотокореспонденткою та репортеркою в 5-му окремому батальйоні Української добровольчої армії. Її репортаж «Поворот праворуч» увійшов в 10-ку фіналістів Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2016 року. 2017 року – із серією фотографій з війни Алла увійшла в число переможців XIX Міжнародного фотоконкурсу від Всеукраїнської газети «День».
Після демобілізації, у 2018 році, працювала у виданні «Український Тиждень», де пройшла кар’єрний шлях від новинарки до культурної оглядачки. Згодом займалась піаром видавництва «Комора». У 2021 стала випусковою редакторкою одного з найповажніших українських книжкових видань «Читомо». Опікувалась новинним відділом та проєктом «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який присвячений письменникам і журналістам України та світу, яких переслідують через їхні політичні переконання, насамперед на окупованих Росією територіях.
З початком повномасштабного вторгнення, Алла разом зі своїм коханим Максимом долучились до Сил оборони. Пара служила мінометниками у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Мріяла після війни відкрити власну книгарню, яка б нагадувала її домашню бібліотеку. Загинула 25 квітня внаслідок обстрілу
«Алла була з того покоління, що дорослішало на війні і жадібно будувало плани на майбутнє. Вона колекціонувала народні прикраси, живо цікавилася культурним життям, постила фото котиків, які з нею були повсюди. Ніхто не замінить Аллу. Ні в мирному житті, ні в воєнному. Це невідновлювана втрата у повному сенсі», — згадує про Руту головний редактор «Українського Тижня» та військовослужбовець Дмитро Крапивенко.
#FightForUkraine
Віталій Дерех - Герой України, який двічі ставав на захист незалежності. Військовий загинув у бою минулого року.
Віталій Дерех народився у Тернополі 1987 року. З дитинства хлопець цікавився навколишнім світом та в шкільні роки відвідав усі гуртки, окрім музичної школи. З семи років був членом Пласту. Багато разів був учасником, а згодом організатором та інструктором численних вишкільних таборів в Україні.
Після школи Віталій вивчав редактуру у Галицькому коледжі імені В’ячеслава Чорновола та Академії друкарства. Згодом працював репортером у тернопільській газеті «20 хвилин». Любив створювати гонзо-репортажі, які межували з перфомансом. Наприклад, Дерех плавав на надувному човні по калюжах на вулицях і подвір’ях Тернополя, влаштовував пікет під гідрометцентром, вимагаючи хорошої погоди або ж вибирався пожити у ромському таборі на околиці Тернополя. Все це заради правдивого та соковитого матеріалу.
Репортерство привело Віталію до експедиції у Східну Африку. Хлопець відвідав Танзанію, Кенію, острови Занзібар та Мадагаскар. Писав звідти репортажі про життя в африканських громадах.
У 2014 році брав участь у Революції гідності. 20 лютого під час боїв на Інститутській рятував людей. Після перемоги Революції добровольцем відправився у зону бойових дій на Донбасі. Служив у розвідці батальйону «Айдар». Брав участь в боях за Щастя та Металіст. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Після демобілізації у 2015 році, працював рятувальником у Муніципальній варті Івано-Франківська. Активно займався спортом та альпінізмом, продовжував розбудовувати пластунську спільноту.
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в розвід рейдах в підконтрольні російській армії територіях Київщини та Житомирщини. Згодом очолив протитанкове відділення у 1-й окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Брав участь в боях на Луганщині. З самого ранку 28 травня 2022 року під час обстрілу позицій поблизу селища Луганське в Бахмутському районі. 8 липня 2023 року нагороджений званням Героя України посмертно.
Український інститут національної пам’яті спільно з коханою Дариною Веретюк змогли зберегти спогади Віталія Дереха у форматі відеоісторії.
Також читайте про життя Віталія Дереха у великому матеріалі Цифрового архіву Майдану.
Віталій Дерех - Герой України, який двічі ставав на захист незалежності. Військовий загинув у бою минулого року.
Віталій Дерех народився у Тернополі 1987 року. З дитинства хлопець цікавився навколишнім світом та в шкільні роки відвідав усі гуртки, окрім музичної школи. З семи років був членом Пласту. Багато разів був учасником, а згодом організатором та інструктором численних вишкільних таборів в Україні.
Після школи Віталій вивчав редактуру у Галицькому коледжі імені В’ячеслава Чорновола та Академії друкарства. Згодом працював репортером у тернопільській газеті «20 хвилин». Любив створювати гонзо-репортажі, які межували з перфомансом. Наприклад, Дерех плавав на надувному човні по калюжах на вулицях і подвір’ях Тернополя, влаштовував пікет під гідрометцентром, вимагаючи хорошої погоди або ж вибирався пожити у ромському таборі на околиці Тернополя. Все це заради правдивого та соковитого матеріалу.
Репортерство привело Віталію до експедиції у Східну Африку. Хлопець відвідав Танзанію, Кенію, острови Занзібар та Мадагаскар. Писав звідти репортажі про життя в африканських громадах.
У 2014 році брав участь у Революції гідності. 20 лютого під час боїв на Інститутській рятував людей. Після перемоги Революції добровольцем відправився у зону бойових дій на Донбасі. Служив у розвідці батальйону «Айдар». Брав участь в боях за Щастя та Металіст. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Після демобілізації у 2015 році, працював рятувальником у Муніципальній варті Івано-Франківська. Активно займався спортом та альпінізмом, продовжував розбудовувати пластунську спільноту.
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в розвід рейдах в підконтрольні російській армії територіях Київщини та Житомирщини. Згодом очолив протитанкове відділення у 1-й окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Брав участь в боях на Луганщині. З самого ранку 28 травня 2022 року під час обстрілу позицій поблизу селища Луганське в Бахмутському районі. 8 липня 2023 року нагороджений званням Героя України посмертно.
Український інститут національної пам’яті спільно з коханою Дариною Веретюк змогли зберегти спогади Віталія Дереха у форматі відеоісторії.
Також читайте про життя Віталія Дереха у великому матеріалі Цифрового архіву Майдану.
#FightForUkraine
Ірина «Чека» Цибух народилась 1 червня 1998 року у Львові. Навчалась у Львівській політехніці.
На початку російсько-української війни долучилась до добровольчого підрозділу бойових медиків «Госпітальєри» та брала участь у бойових виїздах на Донбас, однак згодом повернулась до цивільного життя.
У 2017 році долучилась до команди Суспільного мовника. Розвивала локальну журналістику, готувала міжрегіональні спец ефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, займалась медіатренерством.
Повномасштабне вторгнення Ірина зустріла у Краматорську, де презентувала власний документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії.
Повернулась на Київщину та вдруге долучилась до «Госпітальєрів». Брала участь в обороні Київщині, боях на Півдні та Харківщині. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців надавала домедичну допомогу. Врятувала життя не одному українському воїну.
«Перші поранені в Києві… Ліси Ірпіня. Перший мінометний обстріл ми разом чудом пережили лежачи в одній ямі. Перевозили поранених із Барашівки до Києва. Побували в Херсонський області… Чуть не підірвались на ТМках в Пущі Водиці… Катались по другій лінії в пірожке Нової Пошти… Ніколи не забуду тебе», – згадував про Ірину її побратим Арсеній Сухомлін.
Ірина загинула під час ротації на Харківщині. До 26-річчя вона не дожила двох днів. Похована на Марсовому полі у Львові.
Ірина «Чека» Цибух народилась 1 червня 1998 року у Львові. Навчалась у Львівській політехніці.
На початку російсько-української війни долучилась до добровольчого підрозділу бойових медиків «Госпітальєри» та брала участь у бойових виїздах на Донбас, однак згодом повернулась до цивільного життя.
У 2017 році долучилась до команди Суспільного мовника. Розвивала локальну журналістику, готувала міжрегіональні спец ефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, займалась медіатренерством.
Повномасштабне вторгнення Ірина зустріла у Краматорську, де презентувала власний документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії.
Повернулась на Київщину та вдруге долучилась до «Госпітальєрів». Брала участь в обороні Київщині, боях на Півдні та Харківщині. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців надавала домедичну допомогу. Врятувала життя не одному українському воїну.
«Перші поранені в Києві… Ліси Ірпіня. Перший мінометний обстріл ми разом чудом пережили лежачи в одній ямі. Перевозили поранених із Барашівки до Києва. Побували в Херсонський області… Чуть не підірвались на ТМках в Пущі Водиці… Катались по другій лінії в пірожке Нової Пошти… Ніколи не забуду тебе», – згадував про Ірину її побратим Арсеній Сухомлін.
Ірина загинула під час ротації на Харківщині. До 26-річчя вона не дожила двох днів. Похована на Марсовому полі у Львові.
#FightForUkraine
Євген Невинський був унікальним фахівцем у театрі ляльок. Чоловік займався цим видом мистецтва майже все життя.
Євген Невинський народився 1973 року у родині інженерів. З семи років займався у дитячому гуртку при театрі ляльок “Барвінок”. Згодом навчався на театральному факультеті Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського.
З 1998 року працював у Київському муніципальному академічному театрі ляльок. Першою п’єсою Євгена став “Маленький Мук” за мотивами казки Вільгельма Гауфа.
Окрім акторської майстерності, Євген Невинський також був конструктором театральних ляльок, створюючи персонажів для Київського муніципального академічного театру та Київського академічного театру лялько, а також для навчальних театрів Київської муніципальної академії естрадно-циркових мистецтв та Київського національного університету театру, кіно та телебаченні імені Івана Карпенка-Карого. В останньому протягом 12 років викладав технологію створення ляльок.
З початку повномасштабної війни пішов добровольцем до лав Сил оборони України. Служив у складі 118-ї окремої механізованої бригади. У липні 2023 року Євген Невинський зник безвісти на Запорізькому напрямку. Лише за рік, результати ДНК-експертизи змогли підтвердити загибель воїна та актора на фронті.
Євген Невинський був унікальним фахівцем у театрі ляльок. Чоловік займався цим видом мистецтва майже все життя.
Євген Невинський народився 1973 року у родині інженерів. З семи років займався у дитячому гуртку при театрі ляльок “Барвінок”. Згодом навчався на театральному факультеті Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського.
З 1998 року працював у Київському муніципальному академічному театрі ляльок. Першою п’єсою Євгена став “Маленький Мук” за мотивами казки Вільгельма Гауфа.
Окрім акторської майстерності, Євген Невинський також був конструктором театральних ляльок, створюючи персонажів для Київського муніципального академічного театру та Київського академічного театру лялько, а також для навчальних театрів Київської муніципальної академії естрадно-циркових мистецтв та Київського національного університету театру, кіно та телебаченні імені Івана Карпенка-Карого. В останньому протягом 12 років викладав технологію створення ляльок.
З початку повномасштабної війни пішов добровольцем до лав Сил оборони України. Служив у складі 118-ї окремої механізованої бригади. У липні 2023 року Євген Невинський зник безвісти на Запорізькому напрямку. Лише за рік, результати ДНК-експертизи змогли підтвердити загибель воїна та актора на фронті.
#FightForUkraine
Боєць Національної гвардії та Герой України Артем Амелін загинув 26 лютого 2022 року в боях на Луганщині. 20 серпня 2024 року Артему Амеліну виповнилося б 30 років.
Артем Амелін народився у Полтаві. Батьки Артема розлучились, коли йому було чотири, тому вихованням майбутнього Героя України займалась мама, бабуся та дідусь.
Після дев'ятого класу, Артем Амелін вступив в місцеве профтехучилище № 23, де навчався на газозварювальника. Згодом працював за фахом на підприємства Полтави.
Після строкової служби, Артем Амелін вирішив будувати професійну кар'єру у війську. Саме тому у червні 2021 року підписав контракт з 4-ю бригадою оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ (нині Бригада швидкого реагування "Рубіж" НГУ).
Повномасштабне російське вторгнення старший солдат Артем Амелін зустрів у селищі Трьохізбенка на Луганщині, де проходив службу тоді ще в складі Операції Об'єднаних сил.
26 лютого 2022 року, коли ворог уже був у небезпечній близькості до наших позицій, Артем Амелін під обстрілом спромігся дістатися до станкового протитанкового гранатомета й попри те, що в нього вже був пошкоджений оптичний приціл, влучним пострілом поцілив у башту російського танка, заклинивши її. Застосовуючи щільний вогонь 82-мм мінометів, ворог почав розгортати свою колону в бойовий порядок. Один із танків прорвався на спостережні пости, де намагався розчавити нацгвардійців. Старший солдат Амелін підповз до ворожої машини та одну за одною метнув у неї дві протитанкові гранати, підбивши танк. При цьому боєць дістав осколкове поранення, та попри біль продовжив прикривати відхід і перегрупування своїх побратимів. Згодом неподалік вдарили нові рашистські снаряди й Артем дістав множинні осколкові поранення. Побратими одразу надали йому домедичну допомогу й навіть довезли живим до шпиталю, але під час проведення реанімаційних заходів він помер.
25 березня указом Президента України нагороджений почесним званням Герой України посмертно.
Боєць Національної гвардії та Герой України Артем Амелін загинув 26 лютого 2022 року в боях на Луганщині. 20 серпня 2024 року Артему Амеліну виповнилося б 30 років.
Артем Амелін народився у Полтаві. Батьки Артема розлучились, коли йому було чотири, тому вихованням майбутнього Героя України займалась мама, бабуся та дідусь.
Після дев'ятого класу, Артем Амелін вступив в місцеве профтехучилище № 23, де навчався на газозварювальника. Згодом працював за фахом на підприємства Полтави.
Після строкової служби, Артем Амелін вирішив будувати професійну кар'єру у війську. Саме тому у червні 2021 року підписав контракт з 4-ю бригадою оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука НГУ (нині Бригада швидкого реагування "Рубіж" НГУ).
Повномасштабне російське вторгнення старший солдат Артем Амелін зустрів у селищі Трьохізбенка на Луганщині, де проходив службу тоді ще в складі Операції Об'єднаних сил.
26 лютого 2022 року, коли ворог уже був у небезпечній близькості до наших позицій, Артем Амелін під обстрілом спромігся дістатися до станкового протитанкового гранатомета й попри те, що в нього вже був пошкоджений оптичний приціл, влучним пострілом поцілив у башту російського танка, заклинивши її. Застосовуючи щільний вогонь 82-мм мінометів, ворог почав розгортати свою колону в бойовий порядок. Один із танків прорвався на спостережні пости, де намагався розчавити нацгвардійців. Старший солдат Амелін підповз до ворожої машини та одну за одною метнув у неї дві протитанкові гранати, підбивши танк. При цьому боєць дістав осколкове поранення, та попри біль продовжив прикривати відхід і перегрупування своїх побратимів. Згодом неподалік вдарили нові рашистські снаряди й Артем дістав множинні осколкові поранення. Побратими одразу надали йому домедичну допомогу й навіть довезли живим до шпиталю, але під час проведення реанімаційних заходів він помер.
25 березня указом Президента України нагороджений почесним званням Герой України посмертно.
#FightForUkraine
Андрій Куценко народився 1989 року у містечку Жовква на Львівщині. Ще в школі захопився велоспортом та здобув звання майстра спорту. У 2007 році вступив до Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського. Після навчання проходив службу за контрактом у на навчально-спортивній базі літніх видів спорту Міноборони України.
Куценко переможець та призер міжнародних змагань, учасник чемпіонатів Європи та світу, багаторазовий чемпіон України. Майстер спорту міжнародного класу.
На початку повномасштабного вторгнення РФ повернувся з Італії, де жив із родиною, й долучився до ЗСУ як доброволець. Служив у 47 окремій механізованій бригаді «Маґура». Загинув 3 липня 2024 року.
Андрій Куценко народився 1989 року у містечку Жовква на Львівщині. Ще в школі захопився велоспортом та здобув звання майстра спорту. У 2007 році вступив до Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського. Після навчання проходив службу за контрактом у на навчально-спортивній базі літніх видів спорту Міноборони України.
Куценко переможець та призер міжнародних змагань, учасник чемпіонатів Європи та світу, багаторазовий чемпіон України. Майстер спорту міжнародного класу.
На початку повномасштабного вторгнення РФ повернувся з Італії, де жив із родиною, й долучився до ЗСУ як доброволець. Служив у 47 окремій механізованій бригаді «Маґура». Загинув 3 липня 2024 року.
#FightForUkraine
Павло Чайка народився 1988 року у містечку Рожище на Волині, у родині медиків. З дитинства мріяв бути військовим, тому вступив у Волинський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
У 2007 році вступив на строкову службу в 79-ту окрему аеромобільну бригаду в Миколаєві. Згодом служив на контракті у цій бригаді. З 2009 року служив у спецпідрозділі міліції «Беркут», однак вирішив повернутись на десантну службу.
Російсько-українська війна для Павла Чайки розпочалась у березні 2014, коли миколаївських десантників перекинули на прикриття адміністративної межі з Кримом.
Під час боїв за Красний Лиман підрозділ Чайки потрапив у засідку, росіяни заблокували захисників і обстрілювали їх із трьох сторін, Павло тоді отримав уламкове поранення. Однак зміг вивести свій підрозділ з оточення на трофейних вантажівках.
Згодом були важкі оборонні бої за Зеленопілля, участь в обороні Донецького аеропорту та участь в боях за Дебальцеве.
За свої подвиги Павло Чайка отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта та став одним з трьох перших кавалерів ордену «За мужність» усіх трьох ступенів в історії України.
Певний час служив в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ. Активно займався іміджевими кампаніями щодо ЗСУ, зокрема брав участь у Марафоні морської піхоти США та Віденському балу в Києві.
Помер під час ДТП на Волині у вересні 2024 року.
Павло Чайка народився 1988 року у містечку Рожище на Волині, у родині медиків. З дитинства мріяв бути військовим, тому вступив у Волинський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
У 2007 році вступив на строкову службу в 79-ту окрему аеромобільну бригаду в Миколаєві. Згодом служив на контракті у цій бригаді. З 2009 року служив у спецпідрозділі міліції «Беркут», однак вирішив повернутись на десантну службу.
Російсько-українська війна для Павла Чайки розпочалась у березні 2014, коли миколаївських десантників перекинули на прикриття адміністративної межі з Кримом.
Під час боїв за Красний Лиман підрозділ Чайки потрапив у засідку, росіяни заблокували захисників і обстрілювали їх із трьох сторін, Павло тоді отримав уламкове поранення. Однак зміг вивести свій підрозділ з оточення на трофейних вантажівках.
Згодом були важкі оборонні бої за Зеленопілля, участь в обороні Донецького аеропорту та участь в боях за Дебальцеве.
За свої подвиги Павло Чайка отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта та став одним з трьох перших кавалерів ордену «За мужність» усіх трьох ступенів в історії України.
Певний час служив в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ. Активно займався іміджевими кампаніями щодо ЗСУ, зокрема брав участь у Марафоні морської піхоти США та Віденському балу в Києві.
Помер під час ДТП на Волині у вересні 2024 року.
#FightForUkraine
Олександр Печериця народився 1982 року у Ленінграді (нині Петербург). Дитинство та юність провів у Краматорську на Донеччині.
У 2004 році закінчив акторське відділення Київського національного університету імені Івана Карпенка-Карого і розпочав творчу діяльність у Національному драматичному театрі імені Івана Франка. Окрім театральної кар’єри, Печериця активно знімався у кіно та серіалах. Найбільш відомим він був за роллю Афанасія у серіалі «Кріпосна».
З початком повномасштабного вторгнення Олександр Печериця вирішив долучитись до лав Сил оборони. Проходив службу у 128-му окремому батальйоні територіальної оборони. Під час оборони Києва охороняв стратегічні об’єкти. Бойове хрещення пройшов на Харківщині.
Пізніше Олександр Печериця звільнився з Сил оборони за сімейними обставинами, однак не полишив побратимів. Тепер він регулярно організовує виступи та інші заходи для поранених бійців.
«Я завжди прошу залишати ряд стільців для військовослужбовців 112-ї бригади, навіть якщо приходить дві людини», – зазначає актор та ветеран.
Олександр Печериця народився 1982 року у Ленінграді (нині Петербург). Дитинство та юність провів у Краматорську на Донеччині.
У 2004 році закінчив акторське відділення Київського національного університету імені Івана Карпенка-Карого і розпочав творчу діяльність у Національному драматичному театрі імені Івана Франка. Окрім театральної кар’єри, Печериця активно знімався у кіно та серіалах. Найбільш відомим він був за роллю Афанасія у серіалі «Кріпосна».
З початком повномасштабного вторгнення Олександр Печериця вирішив долучитись до лав Сил оборони. Проходив службу у 128-му окремому батальйоні територіальної оборони. Під час оборони Києва охороняв стратегічні об’єкти. Бойове хрещення пройшов на Харківщині.
Пізніше Олександр Печериця звільнився з Сил оборони за сімейними обставинами, однак не полишив побратимів. Тепер він регулярно організовує виступи та інші заходи для поранених бійців.
«Я завжди прошу залишати ряд стільців для військовослужбовців 112-ї бригади, навіть якщо приходить дві людини», – зазначає актор та ветеран.