​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

120 років тому в селі Яблунівка на Хмельниччині народився Василь Івчук – педагог, директор школи в селі Дударків на Київщині, який в часи Голодомору врятував від смерті понад 200 учнів.

Його батьки були заможними, тож і дітей привчали до праці. Але Василя тягло до науки. У 20 років він сів за парту, закінчив 7 класів Славутської гімназії, а далі – Вищі учительські курси. Отримав призначення на посаду директора та вчителя історії неповної середньої школи в селі Дударків Бориспільського району на Київщині.
Перший рік вчителювання і директорства припав на трагічний 1932-й. Зрозумівши, якими можуть бути осінь і зима, Івчук заснував при школі підсобне господарство «для трудової практики учнів», орендувавши для цього в колгоспу 8 десятин землі, 2 корови і коня. Це дало змогу організувати безкоштовні сніданки в школі. Відмінникам для заохочення видавалася «премія» у вигляді двох шматочків хліба, які вони могли забрати додому і поділитися з рідними.

Але їжі катастрофічно не вистачало. Тоді директор домовився з керівництвом Дарницького м’ясокомбінату, що школярі в межах так званої «виробничої практики» працюватимуть на їхньому підсобному господарстві – полотимуть, сапатимуть, збиратимуть урожай. Платнею був черпак юшки в день.

Це врятувало життям більш як 200 школярам та вчителям: за офіційними даними, в Дударкові за час Голодомору померло 153 людини (хоча очевидці подій називають цифру в 400 осіб), але до цього списку не потрапив жоден школяр.

Дбав директор і про здоров’я учнів та їхній всебічний розвиток. У школі працювали численні гуртки – спортивний, художній, музичний, драматичний і хоровий, стрілецький, санітарний, юних мічурінців та юних моделістів. За короткий час школа стала однією з найкращих у районі та отримала перехідний червоний прапор за успіхи у навчально-виховному процесі.

Утім, це не завадило місцевим чиновникам від освіти в травні 1937 року без будь-яких пояснень перевести школу із десятирічки знову до рівня початкової. Дев’ятикласники, яким лишилося провчитися рік, організували ініціативну групу і пішли домагатися справедливості. Учнів підтримали вчителі й директор.

Але їх ніхто не слухав. Закінчувати 10-й клас довелося в сусідніх селах Броварського району – Гоголеві і Требухові. Натомість почалися репресії. 17 травня 1938 року «чорний ворон» приїхав і до директора. Це був уже другий арешт – у 1932 році його намагалися звинуватити у контрреволюційній діяльності, та все ж звільнили з-під варти.

У 1938-му Василю Івчуку приписали участь у контрреволюційній повстанській організації, «яка ставила за мету відокремити Україну від СРСР та приєднати до Польщі». Разом з ним у справі проходило ще восьмеро людей. 28 вересня 1938 року «трійка» при Київському обласному управлінні НКВД винесла їм вирок – розстріл.
2 жовтня вирок було виконано. Місце поховання педагога-гуманіста досі не встановлено. Найімовірніше його поховали у сумнозвісному Биківнянському лісі.

Довгий час ім’я Василя Івчука було невідоме широкому загалу. Лише на початку 2000-х краєзнавці розпитали живих свідків і дізналися про його долю. У 2007 році Указом Президента України Василю Іщуку було посмертно присвоєно звання Героя України.

#ПамятаємоЄднаємосяПереможемо

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

7 грудня минає 130 років з дня народження української військової та науковиці, першої українки, яка отримала офіцерська звання, — Олени Степанів.

Олена Степанів народилась 1892 року в селі Вишнівчик на Львівщині, в родині греко-католицького священника. Після навчання у вчительській семінарії студіювала філософію, історію та географію у Львівському університеті. Активно займалася спортом, була моделлю гімнастичного вісника. У студентські роки брала участь у діяльності організацій «Пласт» та «Сокіл».

З початком Першої світової війни Степанів намагалася потрапити у військо. Одного разу перевдягнулася чоловіком, щоб її зарахували на службу. Врешті-решт, після довгих бюрократичних тяганин, Олена потрапила на фронт у складі Легіону Січових стрільців — національної військової формації українців у складі австро-угорської армії. Протягом 1914–1915 років Степанів воювала з російською армією в Карпатах. За участь у боях за Комарники Самбірського району на Львівщині отримала медаль «За хоробрість». А після боїв за гору Маківка її підвищили до звання файнріх (хорунжа). ☝️Олена Степанів стала першою українкою, яка отримала офіцерське звання.

У травні 1915 року Олена потрапила в російський полон. Перебувала в таборі для військовополонених у Центральній Азії. За її спогадами, в таборі вона важко хворіла, але продовжувала навчатись математики та іноземних мов. У 1917-му повернулася до Львова, її дорога додому пролягала через країни Північної Європи.

У листопаді 1918 року брала участь у Листопадовому Чині, який призвів до проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). До 1919 року воювала в складі Української галицької армії, а потім працювала у пресовій референтурі спершу Державного секретаріату закордонних справ ЗУНР, а потім у пресовій референтурі Міністерства закордонних справ УНР.

З кінця 1919-го перебувала у Відні. Наступного року там одружилася з генералом Армії УНР, адвокатом Романом Дашкевичем (детальніше про Дашкевича ми розповідали тут), з яким була знайома зі студентських років. У шлюбі народився син Ярослав — майбутній історик-архівіст та політв’язень. У Відні захистила дисертацію на тему «Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини XIII ст.».

У 1922 році повернулась до Львова. Викладала історію та географію в гімназії сестер-василіянок. Із 1939-го працювала в наукових установах Академії наук УРСР, зокрема у Львівському відділі Інституту економіки та Природничому музеї. Після Другої світової викладала на географічному факультеті Львівського університету.

У 1949 році репресована радянською владою. Перебувала в ГУЛАГу до 1956-го. Після дострокового звільнення повернулась до Львова, де й доживала віку. Померла Олена Степанів у 1963 році. Похована на Личаківському цвинтарі.

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

13 грудня минає 96 років з дня народження українського історика та сходознавця, представника школи Михайла Грушевського, жертви сталінського терору Ярослава Дашкевича.

Ярослав Дашкевич народився у Львові. Його батьком був український військовий та адвокат Роман Дашкевич (про нього ми писали тут), а матір’ю – перша українка, яка отримала офіцерське звання, науковиця Олена Степанів (про неї ми писали тут).

У 1944 році Ярослав Дашкевич закінчив Українську академічну гімназію у Львові, вступив до Медичного університету, де провчився два роки. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету. Поєднував навчання з роботою у Львівській бібліотеці Академії наук УРСР.

У 1949-му його заарештували органи МГБ (від назви російською Министерство государственной безопасности) й заслали до ГУЛАГу. Відбував покарання у Карабасі та Центральній Азії. Маючи за плечима два курси медуніверситету, в таборі Дашкевич працював фельдшером. За спогадами політв’язня Івана Коршинського, Ярослав користувався таким авторитетом у табірного керівництва, що йому дозволили комісувати психічно хворих як невиліковних. Так Дашкевич допоміг вийти на волю здоровим політв’язням. Звільнений у 1956 році.

Після повернення Дашкевича до Львова радянська влада продовжила негласні переслідування науковця. Його постійно звільняли з роботи за надуманими приводами. Понад десять років Ярослав Дашкевич був безробітним.

Після звільнення й до 1990 року працював на різних посадах у наукових установах: Інституті суспільних наук Академії наук УРСР, Музеї етнографії та художніх промислів, Центральному державному історичному архіві у Львові.

У 1963 році Дашкевич захистив кандидатську дисертацію з історії, присвячену вірменським колоніям в Україні. Докторську з історії він захистив уже в незалежній Україні, 1994-го.

Після проголошення незалежності Ярослав Дашкевич працював у Національній академії наук України, зокрема в Інституті української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського та в Інституті сходознавства імені Агатангела Кримського. Згодом – у Львівському національному університеті імені Франка, очолював кафедру сходознавства.

Ярослав Дашкевич був найвідоміший українським вірменознавцем. На думку його колег, Вірменію він почав досліджувати тому, що вивчати історію України йому не дозволила б радянська влада. За свій «радянський» період попри постійні утиски та переслідування історик видав десяток праць із джерелознавства та досліджень, пов’язаних із вірменами в Україні.

Після 1991 року Дашкевич повернувся до вивчення історії України. Зокрема, він зробив великий внесок у реабілітацію та повернення в український науковий історичний дискурс спадщини Михайла Грушевського. Був ініціатором видання десятитомника Грушевського «Історія України-Руси».

Помер Ярослав Дашкевич 2010 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

31 грудня минає 130 років з дня народження Михайля Семенка – поета доби Розстріляного відродження, основоположника українського футуризму.

Семенко народився у селі Кибинці Миргородського району на Полтавщині. Його батько Василь Семенко був волосним писарем. Мати – письменниця Марія Проскурівна. Навчався Михайль у Хорольському реальному училищі, а в 1912 році вступив до Психоневрологічного інституту в Петербурзі.

✍️ У 1913-му Семенко звернувся до футуризму – авангардного напряму в літературі та мистецтві, що зародився в Італії. ☝️Поет зачинає окремий напрям – так званий кверофутуризм або футуризму пошуку. Сутність мистецтва Семенко вбачав у динаміці та шуканні, а не в самому творі.

До когорти кверофутуристів, окрім Михайля Семенка, входили його брат Базиль Семенко та художник Павло Ковжун. Ця група стала відомою у 1914 році, коли її учасники виступили із закликом спалити Кобзар. Своєю заявою Семенко не мав на увазі буквальне спалення книги, а відмову від спадщини, яка, на його думку, затримувала розвиток мистецтва. Кверофутуристів за це розкритикувала значна частина української інтелігенції.

З початком Першої світової війни Семенка мобілізували у військо. До 1917 року він служив у кріпосно-телеграфній роті у Владивостоці. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Лідією Горенко. Написав сповнені любовної й ностальгійної лірики збірки «П’єро кохає» та «П’єро здається».

Після Лютневої революції 1917-го повернувся в Київ. Намагався створити нове футуристичне об’єднання, адже «Кверо» розпалося: Базиль Семенко загинув на фронті, Павло Ковжун переїхав у Львів.

Певний час Михайль Семенко був близький із групою «Флямінго», згодом створив «Ударну групу поетів-футуристів», яка у 1922-му переросла в Асоціацію панфутуристів – Аспанфут. Суть панфутуризму полягала в тому, що всі мистецтва є синтетичними й перетікають з одного в інше. Відповідно футуризм має об’єднувати різних митців: літераторів, художників, театралів, кінематографістів тощо.

🎥 З особливим пієтетом Михайль ставився до кінематографа. У 1925–1927 роках працював редактором на Одеській кіностудії. Запропонував письменникам Гео Шкурупію, Юрію Яновському та Миколі Бажану стати сценаристами й зробити свій внесок в українське кіно. Під впливом Семенка та роботи в кіностудії Бажан почав займатися кінокритикою, став редактором журналу «Кіно».

В Одесі Семенко познайомився з акторкою драмтеатру Наталією Ужвій, переконав зніматися в кіно. Вона стала його другою дружиною.

У 1927 році поет перебрався до Харкова. Там реалізував свою головну творчу мрію – створив журнал «Нова генерація», який писав про різні види мистецтва.

🤩 З цим виданням співпрацювали кінематографісти Дзиґа Вертов та Михайло Кауфман, театрали Амвросій Бучма та Кость Кульчицький. Часопис приділяв велику увагу маловідомим на той час архітектурі, дизайну, плакату. Публікував проєкти німецької дизайнерської школи Баугауз та французького архітектора Ле Карбюзьє. Друкував репродукції західних художників – від маловідомих, як Рудольф Белінг чи Ісмаель Гонсалес, до Пабло Пікассо та Фернан Леже. У журналі публікували огляди та критику західних мистецьких видань з Німеччини, Франції, Бельгії. Італії, Нідерландів. «Нова генерація» показувала українським читачам світ західної культури та мистецтва. Видання проіснувало до січня 1931 року. Вийшло 36 номерів.

Поет-футурист жив у будинку «Слово» в Харкові. 23 квітня 1937 року після творчого вечора в Києві його арештували органи НКВД за звинуваченнями в контрреволюційній діяльності. Після тортур літератор написав «зізнання» у травні 1937-го. У жовтні його засудили до розстрілу. Стратили Михайля Семенка в київській тюрмі НКВД.

Творчість Семенка має вплив і на сучасне українське мистецтво. Мотиви футуристичної естетики можна прослідкувати в поетів Ігоря Калинця та Сергія Жадана. Вірші Семенка поклали на музику виконавці Місько Барбара, ONUKA, Dakh Daughters, Alexjazz.

​​#цейденьвісторіїукраїни

Сьогодні минає 110 років від дня народження останнього головнокомандувача Української повстанської армії Василя Кука.

Василь народився 1913 року на Львівщині. Його родина постраждала від репресій польської, а згодом – радянської влади. З був членом «Пласту» та юнацтва ОУН. У 21 рік Василя Кука засудив польський суд до двох років в'язниці за революційну діяльність.

З початком Другої світової війни в 1939 році Василь очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України. А також очолив провідну похідну групу, яка прибула 30 червня 1941 року до Львова й організувала народні збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави.

💬 «Тільки большевики відійшли зі Львова, а ми після обіду туди прийшли відразу. Німецької влади ще не було. Фронт пішов дальше. Фактична влада була в наших руках. І ми могли скликати на тій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року проголосили відновлення Української держави», – згадував Василь Кук.

Коли в 1950 році загинув Роман Шухевич, 37-річний Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля. А Кук був досвідченим конспіратором та здібним організатором. Головне завдання, яке вже на цьому етапі ставила перед собою УПА, – захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.

Василь Кук як член Проводу ОУН став об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи «Берлога», заведеної на керівництво підпілля.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім «Борсук». Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав «товариш».

23 травня 1954-го Василя Кука взяли в полон війська Міністерства державної безпеки СРСР. Без вироку суду він провів у тюрмах Києва й Москви шість років. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим до рук чекістів, у КДБ ще не було. Шість років допитів не дали результатів. За той час радянська влада підготувала агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Кук був не потрібен радянській системі, але й розстріляти його в часи хрущовської відлиги не могли.
У 1960 році Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності.

«Щоб тримати Василя Кука під постійним наглядом, КДБ забезпечило його квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральний державний історичний архів у Києві, згодом – в Інститут історії АН УРСР», – зазначає історикиня та співробітниця УІНП Леся Бондарук.

Прожив 94 роки. Помер у своїй квартирі в Києві. До останніх днів зберігав ясний розум, писав книжки, розповідав правду про УПА – в численних інтерв’ю, документальних фільмах, власних публікаціях у пресі, на зустрічах із молоддю в школах та університетах.
Похований у рідному селі Красне Львівської області.

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

20 квітня виповнюється 120 років з дня народження українського літератора доби Розстріляного відродження Ґео Шкурупія.
Георгій (справжнє ім’я) Шкурупій народився 1903 року у Бендерах Бессарабської губернії, сьогодні територія Молдови, у родині машиніста та вчительки.

У 1920-му він завершив навчання у 2-й київській гімназії та вступив на медичний факультет Київського університету. Того ж року долучився до літературного товариства «Гроно», яке протиставляло себе поширеній тоді «пролетарській культурі» з її переважанням форми над змістом та втручанням партії у творчість. У «Гроні» Шкурупій познайомився з видатними літераторами того часу – Валер’яном Поліщуком, Григорієм Косинкою та іншими.

А вже за рік він зблизився з футуристами і став членом Асоціації панфутуристів, відомої як «Аспанфут». У 1922-му вийшла перша поетична збірка Ґео «Психетози» у футуристичній манері. Вірші не містили розділових знаків, зате було багато ілюстративних плакатів. На обкладинці книги було написано «король футуропрерій Гео Шкурупій» та «Остерігайтесь підробок». Тоді збірку розкритикували, зокрема Майк Йогансен назвав її «запізнілою на 10 літ епатацією».

Шкурупія часто називали «футуристом №2», натякаючи на його вторинність після «батька» українського футуризму Михайля Семенка. Та вже у 1925-му Шкурупій видав першу прозову збірку «Штаб смерти», якою показав себе видатним самостійним літератором. Зокрема, літературознавець та професор Київського університету Олександр Білецький назвав 22-річного письменника «вундеркіндом української літератури». Головний герой збірки Чучупак мав реального прототипа – отамана Холодноярської республіки Василя Чучупака.

Під впливом друзів-футуристів – поетів Михайля Семенка та Ніка (Миколи) Бажана у 1926 році Ґео Шкурупій долучився до створення українського кінематографа. За рік він написав два сценарії до фільмів «Синій пакет» режисера Фавста Лопатинського та «Спартак» про повстання рабів у Римській імперії. На жаль, обидва фільми не збереглися до нашого часу.

У 1929-му вийшов перший в українській літературі «експериментальний роман» авторства Шкурупія «Двері в день». Особливість твору була в тому, що в межах одного тексту поєднувалися різні жанри. «Двері в день» – це унікальна еклектика бульварного чтива, детективу, любовного роману, історичного нарису з життя первісних людей, кіносценарію та художнього репортажу.

У 1930 році Ґео Шкурупій у своєму єдиному закордонному відрядженні відвідав Монголію. Після повернення видав два номери альманаху «Авангард». Саме в цьому альманасі вперше опубліковані сценарій фільму «Земля» Олександра Довженка, дорожні замітки «Поїзди їдуть на Берлін» Олекси Влизька та мистецтвознавчі статті Казимира Малевича. У 1932-му Ґео видав збірку «Монгольських оповідань» про враження від закордонної експедиції, ілюстровану великою кількістю зроблених ним фото.

Того ж року, коли Шкурупій їздив у відрядження, а потім заснував «Авангард», зʼявляються перші публічні звинувачення на його адресу. Критик і драматург Кость Буревій під псевдонімом Варвара Жукова видав у журналі «Політфронт» статтю «Фашизм і футуризм», в якій звинуватив Ґео в «націоналістичному ухилі та близькості до фашизму». Серед причин появи цього пасквіля була похвальна стаття про Шкурупія в друкованому органі Організації українських націоналістів у Празі – журналі «Розбудова нації».

У 1934-му Шкурупія арештували як члена «київської терористичної організації ОУН». Попри намагання літератора довести свою невинуватість у двох судах, у 1935 році радянська влада засудила його до 10 років таборів. У 1937-му Ґео Шкурупія розстріляли рішенням «особливої трійки» до 20-ї річниці Жовтневої революції. Точна дата вбивства й місце загибелі невідомі. Через два десятиліття, в 1957-му, літератора реабілітувала радянська влада, яка його й розстріляла.

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

І ще два слова про Левка Лук’яненка. Це дуже символічно, що його ім’я з 1991 року нерозривно пов’язане з Днем Незалежності України. Хоча тоді, в 1928 році, прості селяни Грицько і Наталка Лук'яненки із села Хрипівка що на Чернігівщині і гадки не мали, яку роль відіграє їхній старший син у відновленні цієї незалежності.

Йому пощастило вижити в часи Голодомору – тато закопав мішок картоплі під стежкою і тим самим врятував родину: червоні «експропріатори», які не один раз обнишпорили весь двір і город, на стежку не звернули уваги. Ця картопля врятувала родину.

Йому пощастило вижити в часи Другої світової, коли його, 15-річного (був записаний 1927 роком) мобілізували в кінці 1944-го на фронт і відправили в Австрію. Потім були Грузія і Закавказзя – служба затяглася аж до 1953 року.

Він міг зробити блискучу партійну кар’єру. Комсомолець, пізніше – член партії, він закінчив вечірню офіцерську школу, а тоді вступив на юридичний факультет престижного Московського університету, після закінчення якого став штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС, а з 1959-го – працівником адвокатури Глинянського району Львівської області. Партія любила таких молодих і активних, тож, за бажання, можна було «далеко піти».

Натомість Левко Лук’яненко обрав шлях свідомої боротьби за справедливість. На Львівщині, куди його направили «на партійну роботу» він створив підпільну Українську робітничо-селянську спілку, одним із пунктів програми якої було конституційне відокремлення України від СРСР. Коли їх викрили – був засуджений до смертної кари і 72 доби провів у камері смертників. А після того дізнався, що розстріл йому «милостиво» замінили 15-ма роками таборів.

Ці табори стали для нього школою виживання, школою людської гідності і школою боротьби. Вийшовши на волю, в 1976 році він знову кидає виклик Системі – стає одним із співзасновників Української Гельсінської Групи. Як наслідок – новий арешт і нове заслання. Нові люди, нові знайомства, нові контакти.

І нові втрати – Левко Лук’яненко мимоволі став свідком останніх днів життя Василя Стуса. «Свобода ніколи не діставалась легесенько, за свободу треба платити стражданнями – ми всі це знали», – казав Лук’яненко.

Повернувшись, у 1990-му році Лук’яненко стає народним депутатом Верховної Ради УРСР першого демократичного скликання. А 24 серпня 1991 року саме в його руках опиняється шкільний зошит, на сторінках якого з’являються слова історичного «Акту проголошення незалежності України». «Ми всі обнімалися, потім мене качали на руках, а я постійно думав, що, якби моє життя закінчилось би прямо зараз, я б знав, що прожив його не марно», - згадував він той день.

Доля йому відміряла щедрі майже 90 років. І до останнього Левко Лук’яненко був активним і цілеспрямованим. У 2016 році частину своєї Шевченківської премії він виділив на будівництво храму святителя Миколая Чудотворця у селі Хотів на Київщині. Від початку російсько-української війни регулярно їздив на передову до наших захисників, а в останні дні працював над агітаційними та мотиваційними матеріалами для бійців.

Детальніше про життя і боротьбу Левка Лук’яненка розповідає наша традиційна рубрика «Історичний календар».

Також на сайті УІНП ви можете прочитати про нього матеріал під назвою Із когорти праведників: Левко Лук’яненко.

І ще раз нагадуємо, що будемо раді бачити вас завтра в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдана на вечорі пам’яті «батька української незалежності».

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Уранці 17 вересня 1939 року Червона армія, перетнувши польський кордон, вступила у Другу світову війну як союзник Нацистської Німеччини. Підставою до цього став пакт Ріббентропа-Молотова, в рамках якого був підписаний таємний протокол про поділ Східної Європи, і в першу чергу – Польської держави та Балтійських країн.

Щоб приховати агресивні наміри, радянський союз оголосив про «Великі навчальні збори», таємно концентруючи війська біля кордонів (у лютому 2022 року цю тактику застосувала сучасна росія, розпочавши на території білорусі військові навчання перед повномасштабним нападом на Україну). Захоплення Польщі відбувалося в чіткій координації з німецьким штабом. Німці поступилися радянським військам зайнятими Стриєм і Дрогобичем, натомість червона армія відійшла з Підляшшя. 22 вересня в захопленому Бресті відбувся спільний радянсько-німецький парад.

Довгий час радянська пропаганда культивувала міф про «Золотий вересень», розповідаючи про сталінське історичне возз’єднання українських земель (замовчуючи при цьому Акт Злуки 1919 року і що саме більшовики зруйнували цю історичну єдність) та звільнення від польського гніту. Насправді польський гніт було замінено радянським з усіма супутніми атрибутами: масовими репресіями та депортаціями мирного населення, розстрілом польських офіцерів в Катині в 1940 році та українських у тюрмах у червні 1941-го.

Детальніше про перебіг подій 17 вересня 1939 року розповідає наша традиційна рубрика «Історичний календар»


Міфи радянської пропаганди стосовно «золотого вересня» розвінчує ролик із циклу «Війна і міф».

https://youtu.be/eCL7CVRZ5pM?si=R5m6ZO4Cl4aOLlvd

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Сьогодні минає 120 років з дня народження Олени Вітер, настоятельки греко-католицького монастиря, та одної з перших українок, що отримала звання «Праведник народів світу».

Олена народилася в селі Миклашів на Львівщині в родині гімназійних викладачів. До 13-и років дівчинка з сім’єю мешкала в Австрії, а в 1918 році батьки повернулися до Львова.

Отримавши добру базову освіту в гімназії, в 1921 році Олена стає студенткою медичного інституту.

Наступного ж року залишає навчання та подається в монастир. У 1924-му в жіночому монастирі студитського уставу в Якторові було організовано відділення товариства «Рідна школа». В ньому Олена Вітер (сестра Йосифа) отримала посаду «магістри новіціатів», тобто наставниці для нових послушників, займалася просвітницькою діяльністю. Зокрема у селах Золочівщини організовувала бібліотеки, дитячі садки та сиротинці, медичні й господарські курси, хори, драматичні гуртки. У 1932 році сестра Йосифа стала ігуменею Якторівського жіночого монастиря. Її підтримував глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.

В 1939-му СРСР та нацистська Німеччина розв’язали Другу світову війну. Червона армія й Вермахт взаємодіяли в боях проти польських військ. Відповідно до демаркаційної лінії союзники обопільно поступалися окупованими територіями. Західноукраїнські землі опинилися під радянською владою.

«В 1939 році, - згадувала Олена Вітер, - наш монастир був розгромлений Червоною армією… Радянські вояки, ввійшовши в монастир, скидали ікони, знущалися над святинями».

Олена Вітер вимушена була повернутися до Львова. Колишня ігуменя влаштувалася секретаркою у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина. На цю роботу її порекомендував митрополит Шептицький. Перебуваючи на посаді, Олена Вітер продовжувала підтримувати зв’язки з ОУН, таємно займалася організацією нелегального переходу кордону підпільниками.

11 червня 1940 року чекісти прийшли по Олену Вітер. Жінка опинилася в ув’язненні на вулиці Лонцького. Ігуменю постійно допитували та катували. Після 22 червня 1941-го врятувалася з ув’язнення втечею.

Згодом у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. Серед них були Лілі Польман, Натан Левін, Адам Ротфельд та ін. Ігуменя й монахині монастиря не лише доглядали й опікувалися дітьми, а й навчали християнських молитов і звичаїв, щоб вони не вирізнялися від інших вихованців сиротинця. Діти вижили та зі вдячністю згадували ігуменю Йосифу, згодом сприяли присудженню їй почесного звання.

12 жовтня 1945-го сестру Йосифу арештували органи НКДБ, засудили на 20 років каторжних робіт та 5 років позбавлення прав. Вона пройшла концтабори Східного Сибіру та Мордовської АРСР. 29 березня 1956 року Олена Вітер змогла вийти на волю, їй заборонили селитися у Львові, до самої смерті проживала у місті Скалат Тернопільської області, де створила підпільний монастир сестер студиток.

19 лютого 1976 року Яд Вашем присудив Олені Вітер почесне звання «Праведник народів світу». Вона була однією з перших українок, удостоєних цього почесного звання.

Олена Вітер, сестра Йосифа, померла 15 листопада 1988 року, не доживши менш як рік до виходу греко-католицької церкви з підпілля.

​​#ЦейденьвісторіїУкраїни

✨ 1884, 12 лютого – у Харкові народилася Наталія Полонська-Василенко, історикиня, перша жінка приват-доцент Університету святого Володимира у Києві.

Представниця історичної школи учня Володимира Антоновича Митрофана Довнар-Запольського. Дружина академіка Миколи Василенка. Перша в підрадянській Україні жінка-докторка історичних наук.

Походила зі збіднілої дворянської родини генерала та військового історика Дмитра Меньшова. Закінчила в Києві Вищі жіночі курси, пізніше – історико-філологічний факультет університету святого Володимира. У 1909–1910 роках разом із батьком Наталія брала участь в археологічних розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки. Саме Київський відділ Військово-історичного товариства, одним із засновників якого був її батько Дмитро Меньшов, виділив кошти на проведення польових досліджень у Білогородці. З 1912 року вона асистент історії на Вищих жіночих курсах, згодом – приват-доцентка Київського університету.

Першим чоловіком Наталі Меньшової став поручик Сергій Полонський.

💬 «Кохання було палким, – пише дослідниця Богдана Тараніна, – за оповідками, поручик навіть стрілявся на дуелі через свою майбутню дружину. Проте шлюб виявився невдалим. Полонський став нецікавим дівчині, яка стрімко здобувала нові знання».

💬 «Виходячи заміж, я не збираюся стати ідеальною безликою дружиною, про яку чоловік згадує лише тоді, коли йому потрібна її послуга і все життя якої є догодження чоловіку… бути ж вічною рабинею… я не можу», – писала Наталія в листі до чоловіка. Через вісім років подружжя розлучилося.
Другий шлюб у 1923 році Наталія уклала із Миколою Василенком, в якому прожила щасливо до смерті чоловіка.
У міжвоєнний та воєнний період вона – професорка Художнього інституту та Київського університету, співробітниця Української академії наук, діяльний член багатьох наукових установ, в еміграції – професорка Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсний член Українського історичного товариства, Наукового товариства імені Шевченка та Міжнародної академії наук у Парижі.

У жовтні 1940 року вона захистила докторську дисертацію. Під час Другої світової Наталія Полонська-Василенко працювала науковою консультанткою в Музеї-архіві переходової доби в Києві. Тут діяла постійна виставка про знищення пам’яток архітектури України більшовиками. Директором Музею був історик Олександр Оглоблин, а також працювали Світозар Драгоманов та Петро Курінний.

У 1943 році Наталія виїжджає з міста разом зі своїм третім чоловіком, економістом Олександром Моргуном. Подружжя перебирається до Львова, потім до Чехословаччини.
З 1951 року подружжя жило в Німеччині у будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дармштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберг).

Наталія Полонська-Василенко написала понад 200 наукових праць з археології, історії України, Української Церкви, спогади. Вона є авторкою посібника «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом». Головною науковою працею вважала двотомну «Історію України». Перший том був виданий 1972-го року, а другий – вже після смерті дослідниці – у 1976 році.

💬 «Рік за роком, архів за архівом, – писав про неї історик Олександр Оглоблин, – і на Україні, і в центральній імперії – Москві, Петербурзі, і в Криму, документ за документом, сотні, тисячі дорогоцінних документів – знаходить, визбирає, систематизує і вивчає талановита дослідниця, перед творчим зором якої поволі встає грандіозна картина становлення нової України ...».

Перекладач з Мюнхена Роман Шупер протягом шести років перекладав двотомник на німецьку

💬«Це була така собі, перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі. Вразило, звичайно, те що вона розпочала свою кар’єру ще в «підсовєтській» Україні, в Східній Україні, в Харкові й цю роботу 30-х роках продовжила після війни вже тут у Мюнхені. Я знав її як надзвичайно скромну людину. Дуже така виважена, спокійна жінка. Така все дуже елегантно прибрана».

Померла Наталія Полонська-Василенко 8 червня 1973 році у Дармштадті, там і похована.

​​#ЦейДеньВісторіїУкраїни

25 березня 1944 року в концентраційному таборі «Майданек» помер в’язень 2399, Омелян Ковч – греко-католицький священник, капелан УГА, праведник, беатифікований мученик.

20 серпня 1884 року в селі Космач, в сім’ї греко-католицького священника Григорія Ковча народився син Омелян. У родини, крім нього, зростало ще четверо дітей. Початкову школу Омелян відвідував у Космачі, далі навчався в Українській державній гімназії у Львові, а протягом 1905 – 1911 років здобував освіту в Римі, в Урбаніанському університеті, проживаючи при парафії св. Сергія і Вакха. Навчанню у «Вічному місті» посприяв митрополит Андрей Шептицький.

У 1910 році Омелян Ковч одружився з Марією-Анною Добрянською, у шлюбі народилося шестеро дітей. У 1911 році Омеляна Ковча висвячено на священника та поставлено парохом церкви у Підволочиську Скалатського деканату Львівської архиєпархії, а за рік – місіонером серед українців-католиків у селищі Козарац і колонії Прієдор у Боснії. Через два роки після початку Першої світової війни, отець Омелян Ковч повернувся до Галичини. У 1919 році він служив капеланом Бережанського коша Української галицької армії. Рідний брат Омеляна Євстахій воював у складі УГА, батько також був капеланом.
Разом з вояками УГА о. Омелян потрапив у полон до більшовиків, а згодом – у польський табір для військовополонених. Там він, постійно піклуючись про хворих на тиф полонених, захворів і сам. За клопотанням митрополита Андрея всіх священників відпустили з полону. Хворий о. Омелян зміг повернутися додому. З 1922 року отець мав парафію в Перемишлянах, де активно організовував духовне та суспільно-культурне життя місцевої спільноти, був засновником Народного дому й читальні товариства «Просвіта».

У вересні 1939-го, після початку Другої світової війни, у Галичину прийшла радянська влада, яка розпочала пропаганду та боротьбу проти УГКЦ. Отцю Омеляну, попри виклики на допит, вдалося уникнути арешту.

З нападом Німеччини на СРСР на жителів окупованої України чекали нові випробування. Першим під удар потрапило єврейське населення. У Перемишлянах на початку жовтня 1941 року синагогу, в якій зібралися для молитви юдеї, оточили та підпалили нацисти. Омелян Ковч звернувся до злочинців німецькою мовою. Тоді йому вдалося переконати німців і врятувати перемишлянських євреїв. Коли в містечку утворили гетто, отець пробирався туди, щоб надати допомогу та їжу нужденним. Він вихрещував охочих, видавав євреям метричні виписки про хрещення, які рятували від смерті.

На початку січня 1943 нацисти арештували та ув’язнили о. Омеляна Ковча. Близьке оточення й сам митрополит Шептицький робили все можливе, щоб урятувати священника. Отцю Омеляну пообіцяли, що звільнять з-під арешту, якщо той письмово відмовиться надалі хрестити євреїв. Він відмовився. У серпні 1943-го отця перевезли в концтабір «Майданек» біля Любліна. Там він став в’язнем 2399 у 14-му бараці. Літній священник мусив на рівні з іншими виконувати тяжку роботу, після якої він служив як ієрей: відправляв Божественну Літургію, сповідав та причащав в’язнів незалежно від їхньої національності чи віросповідання.

Почувши про старання родини й митрополита Андрея щодо його звільнення, о. Омелян написав рідним листа

💬 «Я розумію, що ви стараєтесь про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть із піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. І так вони переходять міст вічності. Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів перебувати».

25 березня 1944 року парох концтабору «Майданек», не доживши кілька місяців до визволення.

Більше про Омеляна Ковча та ще 29 інших історії про людей з 16 європейських країн, які у той чи інший спосіб протистояли тоталітаризму, можна прочитати у читанці «Щоб не забули. Пам’ять про тоталітаризм в Європі» за посиланням.

​​#ЦейДеньВісторіїУкраїни
4 квітня відзначаємо 130-ту річницю від дня народження видатного українського філософа, культуролога та славіста, вченого-енциклопедиста Дмитра Івановича Чижевського.

Дмитро Чижевський народився та прожив перші 20 років життя у місті Олександрія Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Його батьки були російськомовними дворянами, які водночас підтримували народницькі та антиімперські погляди. За спогадами Чижевського, саме духовний світ його батьків багато в чому вплинув на його антиімперські та широко демократичні погляди.

У 1911 році зі срібною медаллю завершує навчання у місцевій Олександрійській гімназії та вступає на природничо-математичний факультет Петербурзького університету. Однак, після двох років навчання, Чижевський вирішує повернутись в Україну та до вивчення гуманітарних наук, тому переходить на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут він зосереджується на вивченні філософії та слов’янських мов.

У роки навчання в університеті Чижевський стає активним учасником соціал-демократичного руху та як член Центральної Ради від меншовиків бере участь у Лютневій революції 1917 року. Під час Української революції 1917-1921 років активно працює у Малій Раді українського уряду та викладає філософію у Київському університеті та мовознавство на Вищих жіночих курсах. За спогадами друга Павла Феденка, саме в цей період російськомовний Чижевський принципово повністю переходить на українську мову у спілкуванні та листуванні.

Після окупації УНР більшовиками, Чижевський таємно перетинає кордон з Польщею та рухається далі у Німеччину. На міграції Чижевський продовжує активно працювати з освітою, культурою та просвітництвом серед українців, однак назавжди відходить від активної політичної діяльності.

На початку 1920-х роках Чижевський вивчає філософію у Фрайбурзькому та Гайдельберзькому університетах. Його вчителями стають найкращі світові філософи ХХ століття: Едмунд Гуссерль, Карл Ясперс та Мартін Гайдеггер. У другій половині 1920-х років Чижевський перебирається у Прагу, де викладає в Українському педагогічному університеті імені Драгоманова та Українському Вільному університеті.

Тут він пише свою фундаментальну працю «Фільософія на Україні», в якій вперше подається систематизований виклад історії української філософської думки починаючи з Київської Русі і завершуючи початок ХХ століття. Його загальне бачення становлення й розвитку історії української філософії відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі.

У 1932 році перебирається до Німеччини, щоб викладати в університеті міста Галле. Однак через те, що його дружиною була єврейка Лідія Маршак (вона виїхала у США), а сам він неодноразово говорив, що нацисти програють у війні, зазнавав дискримінаційних обмежень. Попри це, досліджуючи пієтистські архіви, Чижевський натрапив на рукопис головного твору чеського освітянина та теолога Яна Амоса Коменського «Загальна порада про виправлення справ людських». Знайшовши рукопис Коменського, Чижевський проаналізував і видав з коментарями цю видатну пам’ятку філософської думки.

Після війни перебрався у ФРН, а згодом виїхав викладати у Гарвардський університет. У 1956 повертається до Німеччини, де очолював до смерті у 1977 році Інститут славістики Гейдельберзького університету.

​​#ЦейДеньВісторіїУкраїни
18 квітня 1854 року народився знаний український етнолог, фольклорист, літературознавець, громадський діяч Микола Федорович Сумцов. Він був надзвичайно продуктивним дослідником, адже за його плечима близько 800 різноманітних наукових праць. Мав енциклопедичний склад розуму та широке коло наукових зацікавленостей.

Народився майбутній вчений в Санкт-Петербурзі в сім’ї чиновника, нащадка козацької старшини. Після смерті останнього родина перебралася з російської столиці до Харкова. З цим містом Микола Федорович тісно пов’яже усе своє майбутнє життя. Саме Харкову та Слобідській Україні, їх історії, культурі та етнографії будуть присвячені більшість наукових розвідок вченого. Середню освіту Сумцов здобув у 2-й Харківській гімназії, яку закінчив зі срібною медаллю у 1871 році, а вищу – в Харківському університеті на історико-філологічному факультеті, отримавши золоту медаль за роботу «Очерки истории демонологии». Серед його університетських викладачів були знані постаті, зокрема Олександр Кірпічніков, Марин Дринов та Олександр Потебня.

Пізніше Сумцов залишився при Харківському університеті для написання дисертації. У 1881 році він захистить магістерську роботу «О свадебных обрядах, преимущественно русских». Докторську дисертацію, присвячену творчості Лазаря Барановича, захистити не дозволив попечитель університету через звинувачення в «українофільстві» (у тексті праці містилася неприхильна оцінка діяльності московських воєвод в українських землях в другій половині XVII ст.). Тому Сумцову довелося взятися за іншу тему. За дослідження «Хлеб в обрядах и песнях» він здобув науковий ступінь доктора. З 1889 року і до кінця свого життя він перебуває на посаді ординарного професора Харківського університету, стає заслуженим професором історії російської літератури, пізніше деканом історико-філософського факультету.
Після подій російської революції Сумцов починає читати університетський курс про народну словесність (фактично – українську літературу) українською мовою, проте після двох семестрів викладання Міністерство народної освіти Російської імперії заборонило цю діяльність, як і можливість відкриття кафедри української історії.

Іншою вагомою діяльністю Сумцова стало його активне залучення до створення й діяльності низки вагомих музейних і наукових інституцій Харкова, багато з яких продовжують свою діяльність дотепер і без яких неможливо уявити сучасне культурне життя міста. Він був активним членом Харківського товариства поширення у народі грамотності. Протягом 1897-1919 років очолював Харківське історико-філологічне товариство, котре діяло при університеті. При цьому товаристві він зорганізував етнографічний музей, працюючи його директором з 1904 до 1918 року. Він став фундатором та першим директором Музею Слобідської України імені Григорія Сковороди, сучасного Харківського історичного музею, який наразі має ім’я видатного вченого. Окрім музейної роботи, Микола Федорович був також організатором бібліотечної справи в Харкові. У 1886 році він став одним із засновників Харківської громадської бібліотеки, нинішньої Харківської державної наукової бібліотеки імені Володимира Короленка.

Микола Сумцов досліджував давню українську літературу, зокрема спадщину письменників-полемістів: Івана Вишенського, Інокентія Ґізеля, Іоаникія Ґалятовського, Лазаря Барановича. Він є автором наукових розвідок, присвячених творчості Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя.

Учнем Сумцова був відомий у майбутньому академік-літературознавець Олександр Білецький. Помер видатний вчений 19 вересня 1922 року в Харкові, де й був похований

​​#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

130 років тому 1 травня 1894 року в Умані народився відомий археолог і історик, організатор пам’ятникоохоронної справи Петро Петрович Курінний.

Його батько, Петро Федорович Курінний, був на Уманщині знаною людиною. Син кріпака, він самотужки зумів здобути вищу освіту і стати юристом. Працював приватним повіреним Київської колегії адвокатів, у кооперативній спілці, був попечителем сільської школи.

До археології Петро Курінний-молодший долучився в Уманській чоловічій гімназії, де історію та географію викладав відомий археолог, один із фундаторів музейної справи в Україні Данило Щербаківський. Він організовував розкопки на Уманщині, залучаючи до роботи і гімназистів, і широку громадськість.

Захоплення Курінного історією та археологією продовжилося і в Київському університеті Святого Володимира, куди він вступив на історико-філологічний факультет. У 1915 році його обирають секретарем історико-географічного гуртка при університеті, а через два роки – вченим секретарем Центрального комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні.

Після закінчення університету Петро повертається в Умань, викладає в гімназії, організовує археологічні та етнографічні експедиції, засновує при гімназії Соціально-історичний музей Уманщини, згодом стає завідувачем Історичного музею Уманщини, ініціює заснування Комісії з охорони пам’яток мистецтва й старовини на Уманщині.

У 1924 році Курінний переїхав до Києва, де став директором створеного на території Києво-Печерської лаври Музею культів і побуту, а з 1926 по 1932 він очолював там історико-культурний заповідник «Всеукраїнський музейний городок». Входив до Всеукраїнського археологічного комітету, редагував збірник «Український музей», працював на кафедрі мистецтвознавства при ВУАН.

У 1933-му Курінного заарештовали за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській діяльності» та п’ять років позбавляють права працювати за фахом. Підробляв, працюючи в геологічних партіях, які досліджували шахтні води Криворіжжя, та економістом-нормувальником у проєктних організаціях трестів «Укрводбуд» та «Укргіпровод». Пізніше влаштувався в Інститут археології АН УРСР.

У 1943 році, не бажаючи вдруге потрапити до рук НКВД, емігрував до Німеччини. З собою вивіз щоденники батька та інші цікаві історичні документи. В Німеччині став одним із організаторів Української вільної академії наук та професором Українського вільного університету в Мюнхені, очолював українську редакцію Інституту з вивчення СРСР, що видавав «Українські збірники».

Він залишив помітний слід в українській археологічній науці. Досліджував пам’ятки трипільської і білогрудівської культур, їхню спорідненість зі скіфами та іншими давніми культурами, давньоруські пам’ятки Києва, зокрема, мозаїки та фрески Михайлівського Золотоверхого собору. До останніх років життя викладав в Українському вільному університеті.

В Україну він так і не повернувся. Похований у Мюнхені. У 2016 року його іменем була названа вулиця в Святошинському районі міста Києва. У 2020 році побачила світ книга «Щоденники українського селянина Петра Федоровича Курінного. 1919 рік» на основі матеріалів родинного архіву, вивезеного сином.

​​#ЦейДеньВісторіїУкраїни
24 червня відзначаємо 130 років з дня народження Володимира Січинського, видатного українського архітектора, графіка та мистецтвознавця.

Володимир Січинський народився у Кам’янці-Подільському. Його батьком був відомий краєзнавець та священник отець Юхим Січинський.

Навчався у Кам’янець-Подільському технічному училищі та на курсах при місцевій художньо-промисловій школі.

У 1917 році закінчив архітектурний факультет в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та повернувся до Києва. Однак згодом перебирається до Кам’янця-Подільського через загрозу більшовицького захоплення. Проживав у Кам’янці до 1919 року. На Поділлі вів активну освітянську діяльність: викладав в Українській гімназії, обіймав посаду секретаря місцевої «Просвіти», а також видавав щотижневик «Життя Поділля».

У 1919 році призначається дипкур’єром при Українській республіканській капелі Олександра Кошиця. Разом з капелою виїхав за кордон і більше не повернувся в Україну, яку окупували більшовики. Після турне капели Європою, Січинський переїжджає до Львова, щоб викладати мистецтвознавство у Академічній гімназії, однак згодом змушений покинути Польщу.

З 1923 року проживає у Празі. Займав різні викладацькі та наукові посади в Українській господарсько-технічній академії в Подєбрадах та Українському вільному університеті у Празі. Після окупації Чехословаччини, у 1943 році заарештований гестапо за критику нацизму. Роком раніше Січинський видав працю «Чужинці про Україну: вибір з описів подорожів по Україні та ін. писань чужинців про Україну за десять століть». Перебував в тюрмах Праги та Берліну. Звільнений у 1945 році.

У 1948 році мігрував у США, де викладав в Українському технічному інституті в Нью-Йорку. Взяв участь в оформлені понад 70 книг.
Як архітектор Січинський намагався поєднати стилістику княжої доби та козацького бароко. Його найбільш відомі будівлі – мурована церква в Михайлівцях та дерев’яна в Комарниках (Словаччина), а також православні церкви у Виппені (США), Монреалі (Канада) та Порто-Уніон (Бразилія). Також Січинський створив низку оригінальних надгробків для українських діаспорян.

Помер у 1962 році у місті Патерсон у Нью-Джерсі.

​​#ЦейДеньВісторіїУкраїни
27 липня відзначаємо 120-ту річницю з дня народження радянської української шахістки та жіночої гросмейстерки Людмили Руденко.

Людмила Руденко народилася у містечку Лубни на Полтавщині. Дитинство майбутньої щахістки пройшло у Миколаєві, куди її батька - колезького радника Володимира Руденка направили на службу в органи юстиції. Саме він з десятирічного віку почав навчати Людмилу грати в шахи.

У 1921 році Людмила вступала на економічний факультет Одеського інституту народного господарства. Під час навчання в Одесі, Руденко мало цікавили шахи, натомість вона показувала хороші результати у плаванні та навіть перемогла на міському турнірі у 400 метровій дистанції брасом.

Після завершення навчання, Руденко відправляють у Москву. Тут вона вперше зіграла на шаховому турнірі організованому газетою “Комсомольська правда”. Довгий час Руденко не вважали шахи чим більшим, ніж хобі. У 1927 році вона вперше взяла участь у чемпіонаті СРСР, але посіла там лише п’яте місце.

У 1928 році Руденко перебирається до Ленінграда. Тут вона працює у видавництві та активно займається шахами. Протягом восьми років вона була чемпіонкою міста. У 1931 році вийшла заміж за вченого-кібернетика Льва Гольдштейна. У 1930-ті сформувалась її техніка комбінаційної гри.

У 1936 році через помилку набирача у друкарні, Руденко переслідувала радянська влада, щоб уникнути репресій, шахістка перейшла з видавництва на військовий завод.

З початком Другої світової війни, завод, на якому працювала Руденко евакуювали у Башкортостан. Однак шахістка повернулась та організувала спецпотяг, яким змогла вивезти з міста близько 300 дітей, з якими 19 днів, під обстрілами та бомбардуваннями, з мінімальним запасом їжі та медикаментів, добиралась до місця евакуації. Це вчинок вона вважала значно важливішим своїм досягненням, ніж шахові титули.

Після того, як внаслідок нацистських обстрілів Лондона, загинула дійсна шахова чемпіонка Віра Менчик, радянське керівництво намагалось зробити все, щоб шахістка з СРСР отримала титул чемпіона світу серед жінок. В групу шахісток, яких готували до турніру потрапила і Людмила Руденко, хоча не вважалась фавориткою.

На Чемпіонаті світу з шахів серед жінок 1949–50 років, який відбувся в Москві, Руденко блискуче посіла перше місце, набравши 11,5 очок із 15 можливих, і завоювала золоту медаль чемпіонки світу.

19 січня 1950 року віцепрезидент ФІДЕ (Всесвітня федерація шахів) Марсель Берман увінчав шахматистку лавровою гірляндою чемпіона.

Попри всесвітню шахову славу, Людмила Руденко жила дуже бідно. Довгий час вона жила в комунальній квартирі. За словами онука Сергія Руденка, через бідність, вона розплавила золоту медаль для коронок. А коли лавровий вінок засох, то виривали з нього листочки для супу. Померла видатна шахістка 1986 році. В її пам’ять з 2004 року відбувається шаховий турнір у Лубнах

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Сто років тому в місті Коломия в родині службовця-економіста Павла Мудрого та Олени Сидорович народилася Надія Мудра, якій судилося стати активною учасницею національно-визвольного руху, пройти сталінські табори і долучитися до розбудови незалежної України.

Національна свідомість тоді формувалася в більшості родин української інтелігенції. Родина Надії не була винятком. Більше того – її рідним дядьком був відомий історик Іван Крип’якевич (її мама і дружина Крип’якевича були рідними сестрами).
Так само патріотизм і бажання боротися за свободу і право бути українцями формувався самим життям: і в «Рідній школі», до якої було зверхнє ставлення в однолітків-поляків, і з приходом «перших совітів», коли львів’яни були шоковані розстрілом заручників у львівських тюрмах у червні 1941-го.

А ще – в Пласті, де Надія змалку брала участь у різноманітних вишколах, і в Юнацтві ОУН, до якого долучилася в 1941 році. Як членкиня жіночої сітки ОУН у Львові 30 червня 1941 року, коли у Львові проголосили Акт відновлення Української Держави, вона з подругами чергувала в одному з комітетів українського уряду і була на короткий час затримана гестапо.

Після повернення у Львів радянської влади в жовтні 1944 року вступила на хімічний факультет Львівської політехніки. Разом з тим виконувала доручення ОУН, переважно займалась лікуванням та облаштовуванням поранених воїнів УПА, очолювала «трійку» підпільної жіночої мережі. За сприяння дядька Івана Крип’якевича влаштувалася на роботу в канцелярію Львівського університету, де мала можливість передавати бланки для фіктивних студентських посвідчень підпіллю ОУН.

16 травня 1947 року Надію Мудру заарештували та засудили на 10 років таборів. Про тортури, які довелося пережити їй та іншим українкам, яких у таборах за її словами було до 90%, вона розповідала пізніше в численних спогадах та інтерв’ю.

Надія з подругами відбувала покарання на Колимі: спочатку в Магадані, потім – на шахті села Хеніканджа. Влітку 1955 року її перевели на поселення, працювала санітаркою в лікарні селища Усть-Омчуг.

Повернулась до Львова в липні 1956 року. Влаштувалася у Львівський науково-дослідний інститут педіатрії та акушерства, працювала там лаборантом, одночасно навчалася на біологічному факультеті Львівського університету, займалася науковою працею. Правда, про захист дисертації для «ворога народу» не могло бути й мови.

З початком українського відродження в 90-х роках минулого століття Надія Мудра поринула в громадську роботу. Була членом Спілки політв’язнів, секретарем Всеукраїнської Ліги Українських Жінок та секретарем її Львівської обласної організації. Вона доклала чимало зусиль для розшуку на Янівському цвинтарі Львова могил жертв масових розстрілів радянського тоталітарного режиму та видання унікального тритомного енциклопедичного довідника «Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр». У свої майже 80 років пані Надія сама набирала тексти на комп’ютері і редагувала їх.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

20 серпня відзначаємо 100 річницю з дня народження українського науковця та Героя України, багаторічного директора Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України Платона Костюка.

Платон Костюк народився у Києві в родині науковці. Його батько - Григорій Костюк був видатним українським психологом, а мати Мотрона Костюк (Лященко) займалась хімією.

Після випускного, у 1941 році Платон Костюк перебирається у Сталінград, де навчався в медичному інституті, а також на факультеті іноземних мов в місцевому педінституті. Згодом з наближенням фронту радянсько-німецької війни, евакуйований до Туркменістану. Через потребу армії у медичному персоналі, переведений на навчання в Харківське військово-медичне училище, що базувалось у Ашхабаді. У 1945 році служив військовим фельдшером у Польщі та Східній Прусії.

Після війни повернувся до Києва, де одночасно навчався на біологічному факультету Київського державному університету та на третьому лікувальному факультеті Київського медичного інституту.

Наукову діяльність розпочав у лабораторії загальної фізіології при Київському державному університеті, згодом викладав на кафедрі фізіології рідного біологічного факультету. У 1957 році захистив докторську дисертацію та перейшов на роботу в Інституту фізіології імені Олександра Богомольця, де незмінно очолював відділ загальної фізіології нервової системи. У 1960-1961 роках працював у Австралійському національному університеті під керівництвом Нобелівського лауреата Джона Екклса.

Платон Костюк першим в Україні та СРСР застосував мікроелектродну техніку для дослідження структурно-функціональної організації нервових центрів та біофізичних і молекулярних механізмів збудження та гальмування в нервових клітинах. Розробив нові методи реєстрації електричної активності нервових клітин, створив 7 нових електрофізіологічних приладів. Під його керівництво розроблялись методи можливого лікування цукрового діабету, епілепсії та хвороби Альцгеймера.

Також Платон Костюк був активним громадсько-політичним діячем у період "Перебудови". Як депутат Верховної Ради УРСР у 1989 році доклав зусиль до створення та ухвалення "Закону про мови в УРСР", який проголошував українську мову державною та закріпляв її всебічний розвиток та функціонування у всіх суспільних сферах.

Після проголошення незалежності України, намагався залучити міжнародні зв'язки для порятунку української науки, яка перебувала у кризовому стані. У в 1992 році з його ініціативи створили Міжнародний центр молекулярної фізіології НАН України.

Помер у 2010 році. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.