#FightForUkraine
Ярина Чорногуз після Могилянки пішла на військову службу. У 2019 році вона доєдналася до команди добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Згодом, пройшовши додаткове навчання, стала бойовим медиком у морській піхоті.
Нині Ярина є частиною команди 140-го окремого розвідувального батальйону морської піхоти на посаді бойового медика взводу. Але працює і як розвідниця, пройшла курс військового застосування БПЛА від Центру підтримки аеророзвідки.
За версією журналу «Forbes», Ярина Чорногуз увійшла до переліку топ-50 лідерок України у 2023 році.
На війні вона написала збірку поезій «Як вигинається воєнне коло», яку видала в 2020-му. Присвятила її коханому Миколі Сорочуку, який загинув на передовій від кулі снайпера. Збірка відзначена премією літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Нині ж вийшла друга книга з текстами, які Яра написала за час повномасштабного вторгнення «Dasein: оборона присутності».
Повномасштабне вторгнення РФ Ярина зустріла на Луганщині. Була на багатьох «гарячих» напрямках. Зокрема, брала участь у звільненні Лиману-Ямполя на Донеччині: «Перше відчуття, коли ходила по звільненій території, – підсилення віри в перемогу. Якщо ми звільнили це ‒ вдасться звільнити все інше».
«Коли сили рашистів суттєво перевершували нас кількісно й технічно, і кожний день ми проживали, як останній, ‒ просто розуміла, що ми не маємо опції бути несміливими, бо на цьому тримається щит держави», ‒ розповідає Ярина Чорногуз.
Загалом на війні вона вже 3,5 роки. До повномасштабного вторгнення завдяки постійним ротаціям могла поєднувати службу з вихованням доньки. Зараз її доньці Орисі 9 років, і вона з розумінням ставиться до маминого вибору та чекає її з перемогою. 27-річна Ярина Чорногуз після перемоги мріє надовго переїхати до свого будиночка в Карпатах.
У 2022 році Президент Володимир Зеленський нагородив бойову медикиню медаллю «За врятоване життя». ❤️🇺🇦
Ярина Чорногуз після Могилянки пішла на військову службу. У 2019 році вона доєдналася до команди добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Згодом, пройшовши додаткове навчання, стала бойовим медиком у морській піхоті.
Нині Ярина є частиною команди 140-го окремого розвідувального батальйону морської піхоти на посаді бойового медика взводу. Але працює і як розвідниця, пройшла курс військового застосування БПЛА від Центру підтримки аеророзвідки.
За версією журналу «Forbes», Ярина Чорногуз увійшла до переліку топ-50 лідерок України у 2023 році.
На війні вона написала збірку поезій «Як вигинається воєнне коло», яку видала в 2020-му. Присвятила її коханому Миколі Сорочуку, який загинув на передовій від кулі снайпера. Збірка відзначена премією літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Нині ж вийшла друга книга з текстами, які Яра написала за час повномасштабного вторгнення «Dasein: оборона присутності».
Повномасштабне вторгнення РФ Ярина зустріла на Луганщині. Була на багатьох «гарячих» напрямках. Зокрема, брала участь у звільненні Лиману-Ямполя на Донеччині: «Перше відчуття, коли ходила по звільненій території, – підсилення віри в перемогу. Якщо ми звільнили це ‒ вдасться звільнити все інше».
«Коли сили рашистів суттєво перевершували нас кількісно й технічно, і кожний день ми проживали, як останній, ‒ просто розуміла, що ми не маємо опції бути несміливими, бо на цьому тримається щит держави», ‒ розповідає Ярина Чорногуз.
Загалом на війні вона вже 3,5 роки. До повномасштабного вторгнення завдяки постійним ротаціям могла поєднувати службу з вихованням доньки. Зараз її доньці Орисі 9 років, і вона з розумінням ставиться до маминого вибору та чекає її з перемогою. 27-річна Ярина Чорногуз після перемоги мріє надовго переїхати до свого будиночка в Карпатах.
У 2022 році Президент Володимир Зеленський нагородив бойову медикиню медаллю «За врятоване життя». ❤️🇺🇦
#FightForUkraine
Андрія Лінійчука з позивним «Кельт» вважали одним з найрезультативніших операторів переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК) у Збройних силах України. Російська авіація намагалась оминати позиції, де міг бути «Кельт». Він загинув в бою наприкінці квітня на Донеччині.
Андрій Лінійчук народився 19 липня 1997 року у селі Кириївка, Любарської громади Житомирської області.
Навчався в Поліському національному університеті на фахівця з лісового господарства. Уже під час навчання вирішив, що після отримання цивільної професії, піде на військову службу. У 2020 році, після отримання диплому бакалавра, Андрій підписав контракт з 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою.
Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року, Андрій зустрів у складі розрахунку зенітно-ракетного комплексу «Стріла» на позиціях неподалік Горлівки на Донеччині.
Навесні 2022 року Андрія відправили до Великої Британії, де він пройшов курси підготовки оператора ПЗРК Starstreak. За його словами, опанував цей новий вид зброї за тиждень. Андрій Лінійчук став першим в історії військовим, який застосував британський ПЗРК «Martlet» (модифікація «Starstreak») у бою. Згодом він допомагав опановувати британські ПЗРК іншим військовослужбовцям в Україні.
За час повномасштабного російського вторгнення Андрій отримував двічі поранення, але після лікування повертався у стрій. Він особисто знищив 16 БПЛА «Орлан» та 1 БПЛА «Zala», а також один бойовий вертоліт Ка-52. За свої подвиги та військову майстерність відзначений орденами «За мужність» усіх трьох ступенів та іменної вогнепальної зброєю.
«Я з першої ракети влучив у гелікоптер і все нормально вийшло… Після того Ка-52, по якому ми відпрацювали, 10 днів на тому напрямку не було гвинтокрилів. До цього вони заходили по 4-5 разів по 10-12 штук із однієї точки… Тобто було ясно, що вони вже не хочуть тудою залітати, розуміють, що там є той, хто їх чекає, і хто на них полює. Через 10 днів вони почали з’являтися, але набагато далі, просто пролітали і дивилися, чи будуть знову по них працювати», — згадував Андрій.
Загинув сержант Андрій Лінійчук 28 квітня 2023 року під час ворожого обстрілу на бойовій позиції у Донецькій області. Залишилась дружина. Похований у рідному селі Кириївка. ❤️🖤
Андрія Лінійчука з позивним «Кельт» вважали одним з найрезультативніших операторів переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК) у Збройних силах України. Російська авіація намагалась оминати позиції, де міг бути «Кельт». Він загинув в бою наприкінці квітня на Донеччині.
Андрій Лінійчук народився 19 липня 1997 року у селі Кириївка, Любарської громади Житомирської області.
Навчався в Поліському національному університеті на фахівця з лісового господарства. Уже під час навчання вирішив, що після отримання цивільної професії, піде на військову службу. У 2020 році, після отримання диплому бакалавра, Андрій підписав контракт з 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою.
Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року, Андрій зустрів у складі розрахунку зенітно-ракетного комплексу «Стріла» на позиціях неподалік Горлівки на Донеччині.
Навесні 2022 року Андрія відправили до Великої Британії, де він пройшов курси підготовки оператора ПЗРК Starstreak. За його словами, опанував цей новий вид зброї за тиждень. Андрій Лінійчук став першим в історії військовим, який застосував британський ПЗРК «Martlet» (модифікація «Starstreak») у бою. Згодом він допомагав опановувати британські ПЗРК іншим військовослужбовцям в Україні.
За час повномасштабного російського вторгнення Андрій отримував двічі поранення, але після лікування повертався у стрій. Він особисто знищив 16 БПЛА «Орлан» та 1 БПЛА «Zala», а також один бойовий вертоліт Ка-52. За свої подвиги та військову майстерність відзначений орденами «За мужність» усіх трьох ступенів та іменної вогнепальної зброєю.
«Я з першої ракети влучив у гелікоптер і все нормально вийшло… Після того Ка-52, по якому ми відпрацювали, 10 днів на тому напрямку не було гвинтокрилів. До цього вони заходили по 4-5 разів по 10-12 штук із однієї точки… Тобто було ясно, що вони вже не хочуть тудою залітати, розуміють, що там є той, хто їх чекає, і хто на них полює. Через 10 днів вони почали з’являтися, але набагато далі, просто пролітали і дивилися, чи будуть знову по них працювати», — згадував Андрій.
Загинув сержант Андрій Лінійчук 28 квітня 2023 року під час ворожого обстрілу на бойовій позиції у Донецькій області. Залишилась дружина. Похований у рідному селі Кириївка. ❤️🖤
#FightForUkraine
🧑⚕️Віктор Костюк – паталогоанатом, який навчав студентів медичної справи в Івано-Франківську. З початком повномасштабного вторгнення пішов на фронт медиком, оскільки вже мав військовий досвід. Очолив медичну службу, щоб надавати невідкладну медичну допомогу та перевозити поранених у госпіталь.
Віктор народився на Житомирщині, навчався в Івано-Франківську, там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною і залишився жити. У цивільному житті він працює заступником декана медичного факультету і доцентом кафедри патологічної анатомії Івано-Франківського Національного медичного університету.
У 2015 році мобілізувався в АТО, рік відслужив лікарем медпункту батальйону в 92-й механізованій бригаді. Після служби повернувся до цивільного життя. В інтерв’ю у місцевих ЗМІ розповідав, що при потребі готовий повернутись знову на фронт. Своє слово дотримав, з початком повномасштабного російського вторгнення став до лав 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Нині лікар працює на фронті.
«Попри мій лікарський фах, патологоанатом, на війні ти мусиш бути лікарем загальної медицини та знати, як діяти в тій чи іншій ситуації. У нас помилок не може бути – бо на кону завжди стоїть людське життя», – розповідає 44-річний Віктор Костюк.
Вже на службі в одній бригаді Віктор зустрів своїх студентів, які працюють з ним в команді та надають кваліфіковану медичну допомогу солдатам, офіцерам та цивільним мешканцям прифронтових сіл і міст.
💬«Якось я з колегою чотири дні працював у такому режимі, руки вже не слухались та давалась взнаки фізична втома. Але ми врятували багато людей, і більшість із них зараз знову у строю», – згадує про найважчі дні повномасштабного вторгнення медик.
Вдома на Віктора чекають не лише студенти, а й дружина та син. Своїм же студентам, які залишили навчання заради служби в армії каже, що це неоціненний досвід працювати нині на війні. А після перемоги, як викладач зробить усе можливе, щоб його студенти могли довчитися на той фах, що мріють. ❤️🇺🇦
🧑⚕️Віктор Костюк – паталогоанатом, який навчав студентів медичної справи в Івано-Франківську. З початком повномасштабного вторгнення пішов на фронт медиком, оскільки вже мав військовий досвід. Очолив медичну службу, щоб надавати невідкладну медичну допомогу та перевозити поранених у госпіталь.
Віктор народився на Житомирщині, навчався в Івано-Франківську, там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною і залишився жити. У цивільному житті він працює заступником декана медичного факультету і доцентом кафедри патологічної анатомії Івано-Франківського Національного медичного університету.
У 2015 році мобілізувався в АТО, рік відслужив лікарем медпункту батальйону в 92-й механізованій бригаді. Після служби повернувся до цивільного життя. В інтерв’ю у місцевих ЗМІ розповідав, що при потребі готовий повернутись знову на фронт. Своє слово дотримав, з початком повномасштабного російського вторгнення став до лав 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Нині лікар працює на фронті.
«Попри мій лікарський фах, патологоанатом, на війні ти мусиш бути лікарем загальної медицини та знати, як діяти в тій чи іншій ситуації. У нас помилок не може бути – бо на кону завжди стоїть людське життя», – розповідає 44-річний Віктор Костюк.
Вже на службі в одній бригаді Віктор зустрів своїх студентів, які працюють з ним в команді та надають кваліфіковану медичну допомогу солдатам, офіцерам та цивільним мешканцям прифронтових сіл і міст.
💬«Якось я з колегою чотири дні працював у такому режимі, руки вже не слухались та давалась взнаки фізична втома. Але ми врятували багато людей, і більшість із них зараз знову у строю», – згадує про найважчі дні повномасштабного вторгнення медик.
Вдома на Віктора чекають не лише студенти, а й дружина та син. Своїм же студентам, які залишили навчання заради служби в армії каже, що це неоціненний досвід працювати нині на війні. А після перемоги, як викладач зробить усе можливе, щоб його студенти могли довчитися на той фах, що мріють. ❤️🇺🇦
#FightForUkraine
Іван Кузьмінський був відомий в науковому колі та світі музики. Тонко розбирався у своїх темах, за що його любили на конференціях та лекторських залах. Адже його присутність означала, що тема буде розкрита до деталей.
«Читала багато постів наших спільних френдів і колег, які горювали та писали про Івана. Хтось згадував, що разом готували статті та було багато спільних планів. Хтось разом виступав на наукових конференціях. Разом працювали. Разом записували інтерв’ю. Разом щось досліджували, публікували…Я читала і думала, що як багато це говорить про Івана! Наскільки він був дієвою людиною, активною, завзятою. Наскільки він любив свою справу. Це завжди відчувається в людях», – написала у фейсбуці його знайома Людмила Ващук.
Кузьмінський родом із Житомирщини, музику полюбив із дитинства, тому пішов вчитись у Бердичівську музичну школу. Згодом вивчився на хорового диригента у Житомирському державному музичному училищі імені Віктора Косенка та Київській консерваторії. Захистив кандидатську дисертацію, викладав і вчився у докторантурі в Києві. Досліджував давню українську музику, був автором наукових статей. Працював режисером на дитячому телеканалі «Малятко TV».
«Все, що виходило в ефір телеканалу «Малятко», все проходило через руки й вуха Івана. Він зробив мультиплікаційні кліпи до всіх моїх і не тільки моїх пісень, які там транслюються, він вчив, як озвучувати мультфільми, допомагав входити в образ, шукати інтонацію, мільйони українських дітей по всьому світі дивляться цей телеканал, який від самого початку свого створення був україномовним і україноцентричним», – написала співачка та композиторка Леся Горова у своєму блозі для «Цензор.НЕТ».
З початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем на фронт. Служив розвідником у 2-му механізованому батальйоні 67-ї окремої механізованої бригади добровольчого українського корпусу. Ефективно працював у гарячих точках. Брав участь в обороні Києва, згодом виконував бойові завдання на Бахмутському напрямку. У боях із російськими окупаційними військами поблизу населеного пункту Діброва, що на Луганщині загинув 17 травня від снайперської кулі. Військовому було 39-ть.
«Амбітний лідер розвідників, який робив “свою роботу”. Загинув на клаптику землі звільненої Луганщини», – написав у соцмережі його побратим по науковому та військовому чину Мирон Гордійчук.
У військового залишилась дружина та двоє дітей.❤️🖤
Іван Кузьмінський був відомий в науковому колі та світі музики. Тонко розбирався у своїх темах, за що його любили на конференціях та лекторських залах. Адже його присутність означала, що тема буде розкрита до деталей.
«Читала багато постів наших спільних френдів і колег, які горювали та писали про Івана. Хтось згадував, що разом готували статті та було багато спільних планів. Хтось разом виступав на наукових конференціях. Разом працювали. Разом записували інтерв’ю. Разом щось досліджували, публікували…Я читала і думала, що як багато це говорить про Івана! Наскільки він був дієвою людиною, активною, завзятою. Наскільки він любив свою справу. Це завжди відчувається в людях», – написала у фейсбуці його знайома Людмила Ващук.
Кузьмінський родом із Житомирщини, музику полюбив із дитинства, тому пішов вчитись у Бердичівську музичну школу. Згодом вивчився на хорового диригента у Житомирському державному музичному училищі імені Віктора Косенка та Київській консерваторії. Захистив кандидатську дисертацію, викладав і вчився у докторантурі в Києві. Досліджував давню українську музику, був автором наукових статей. Працював режисером на дитячому телеканалі «Малятко TV».
«Все, що виходило в ефір телеканалу «Малятко», все проходило через руки й вуха Івана. Він зробив мультиплікаційні кліпи до всіх моїх і не тільки моїх пісень, які там транслюються, він вчив, як озвучувати мультфільми, допомагав входити в образ, шукати інтонацію, мільйони українських дітей по всьому світі дивляться цей телеканал, який від самого початку свого створення був україномовним і україноцентричним», – написала співачка та композиторка Леся Горова у своєму блозі для «Цензор.НЕТ».
З початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем на фронт. Служив розвідником у 2-му механізованому батальйоні 67-ї окремої механізованої бригади добровольчого українського корпусу. Ефективно працював у гарячих точках. Брав участь в обороні Києва, згодом виконував бойові завдання на Бахмутському напрямку. У боях із російськими окупаційними військами поблизу населеного пункту Діброва, що на Луганщині загинув 17 травня від снайперської кулі. Військовому було 39-ть.
«Амбітний лідер розвідників, який робив “свою роботу”. Загинув на клаптику землі звільненої Луганщини», – написав у соцмережі його побратим по науковому та військовому чину Мирон Гордійчук.
У військового залишилась дружина та двоє дітей.❤️🖤
#FightForUkraine
Капітан Дмитро Шкаревський із позивним «Ектор» – льотчик бойової авіації. Він – один із тих героїв, які захищають небо над Україною від російських ракет.
10 лютого 2023 року Дмитро вважає своїм другим днем народженням. У ніч на 10 лютого була чергова масова ракетна атака на Україну. Дмитро виконував завдання зі знищення ворожих цілей, коли його МіГ-29 охопив вогонь.
«Мій літак почав руйнуватись, горіти. Мені довелось катапультуватись. Я подивився, що навколо не було населених пунктів, переді мною лісова місцевість і прийняв рішення на катапультування. І після цього я побачив, як мій літак впав. І вже тоді з’явилась друга проблема, коли я глянув з парашута, як спускаюсь на річище річки. Був мороз, лід. Хвилювався, щоб лід не проломився», – розповів Шкаревський у коментарі «Радіо Свобода».
Він отримав травму хребта й осколкові поранення, але зумів добратися до села, де йому спершу допомогли місцеві жителі.
Це був 70-й виліт пілота. Після кожного бойового вильоту Дмитро писав повідомлення коханій, що все добре і йде спати. Цього разу написав коротко: «Я живий».
Дмитро родом з Києва. Закінчив Київський військовий ліцей імені Богуна, а в 2019-му – Харківський національний університет Повітряних сил імені Кожедуба. Після навчання потрапив до 114-ї бригади тактичної авіації, яка базується в Івано-Франківську.
Перший бойовий виліт Дмитра був у 2020 році. А під час повномасштабного російського вторгнення пілот виконував завдання зі знищення ворожих цілей та ППО, йому вдавалося збивати «Калібри».
Під час першої ротації вже у повномасштабну війну 26-річний Дмитро освідчився своїй дівчині Лілії та одружився. Медовий місяць молодята перенесли на час після перемоги й хочуть провести його в українському Криму.
Під час перебування на реабілітації, 7 квітня 2023 року, Дмитра Шкаревського нагородили орденом Данила Галицького. ❤️🇺🇦
Капітан Дмитро Шкаревський із позивним «Ектор» – льотчик бойової авіації. Він – один із тих героїв, які захищають небо над Україною від російських ракет.
10 лютого 2023 року Дмитро вважає своїм другим днем народженням. У ніч на 10 лютого була чергова масова ракетна атака на Україну. Дмитро виконував завдання зі знищення ворожих цілей, коли його МіГ-29 охопив вогонь.
«Мій літак почав руйнуватись, горіти. Мені довелось катапультуватись. Я подивився, що навколо не було населених пунктів, переді мною лісова місцевість і прийняв рішення на катапультування. І після цього я побачив, як мій літак впав. І вже тоді з’явилась друга проблема, коли я глянув з парашута, як спускаюсь на річище річки. Був мороз, лід. Хвилювався, щоб лід не проломився», – розповів Шкаревський у коментарі «Радіо Свобода».
Він отримав травму хребта й осколкові поранення, але зумів добратися до села, де йому спершу допомогли місцеві жителі.
Це був 70-й виліт пілота. Після кожного бойового вильоту Дмитро писав повідомлення коханій, що все добре і йде спати. Цього разу написав коротко: «Я живий».
Дмитро родом з Києва. Закінчив Київський військовий ліцей імені Богуна, а в 2019-му – Харківський національний університет Повітряних сил імені Кожедуба. Після навчання потрапив до 114-ї бригади тактичної авіації, яка базується в Івано-Франківську.
Перший бойовий виліт Дмитра був у 2020 році. А під час повномасштабного російського вторгнення пілот виконував завдання зі знищення ворожих цілей та ППО, йому вдавалося збивати «Калібри».
Під час першої ротації вже у повномасштабну війну 26-річний Дмитро освідчився своїй дівчині Лілії та одружився. Медовий місяць молодята перенесли на час після перемоги й хочуть провести його в українському Криму.
Під час перебування на реабілітації, 7 квітня 2023 року, Дмитра Шкаревського нагородили орденом Данила Галицького. ❤️🇺🇦
#FightForUkraine
Полковнику Сергію Яременко та 96-й зенітній ракетній бригаді повітряного командування «Центр» ми завдячуємо тим, що жодна з двох сотень повітряних цілей не змогла точно вразити обʼєкти під час російських атак на Київ у травні-червні 2023 року.
☝️Бригаді під його командуванням вдалося знищити 13 гіперзвукових аеробалістичних ракет Х-47 «Кинджал».
Сергій Яременко родом з Умані. Від початку повномасштабного російського вторгнення він очолює 96-ту зенітну ракетну бригаду. У зоні відповідальності бригади – центральні та північні регіони України й захист столиці з повітря.
Під керівництвом Сергія українські зенітники відбили потужні атаки на Київ у травні-червні цього року. 4 травня український дивізіон уперше перехопив «Кинджал» у небі над Києвом – росіяни стверджували, що цю ракету майже неможливо збити. Сергій усвідомив, що збили саме «Кинджал» після дослідження уламків.
А вже 16 травня його бригада довела, що це не була випадковість. Тоді на Київ майже одночасно з різних напрямків летіли 16 ворожих балістичних цілей, більшість прицільно на комплекс Patriot. Розрахунки протиповітряної оборони знищили всі. З них шість були ракетами «Кинджал».
«Завжди пишаюсь підлеглими, та цього разу навіть я був шокований їхньою витримкою», – розповів Сергій Яременко в інтервʼю «АрміяInform».
За його словами, до 4 травня 2023 року ніхто не був певен, що Patriot здатний знищувати ракети Х-47. На практиці це довели саме українці. Яременко розповідає, що наші військові опанували американський зенітно-ракетний комплекс менш, ніж за три місяці.
💬«Завжди кажу “дякую” всій бригаді після кожної знищеної цілі. Відмінних результатів вдається досягти як, звичайно, завдяки озброєнню, так і майстерності зенітників, які не діють шаблонно... Наші люди володіють дійсно безцінним досвідом. Впевнений, що ми викладемо його в книгах, які вивчатиме нове покоління зенітників. Завдяки цілому комплексу заходів введення в оману противника, постійній зміні позицій, різним тактичним прийомам нам вдалось обійти систему теорії ймовірності».
Сергій Яременко говорить, що українське ППО рік тому і зараз — це кардинально різні речі, зокрема завдяки комплексам, які надали західні партнери. Утім, для такої держави, як Україна, наявної кількості зовсім не достатньо.
Всі зенітники 96-ї бригади хочуть перевчитися працювати на новітніх комплексах. Сергій упевнений, що весь «спадок СРСР» у війську поступово ставатиме історією.
28 червня, у День Конституції України, Президент Володимир Зеленський нагородив Сергія Яременка званням Героя України, особисто вручивши відзнаку у Верховній Раді❤️🇺🇦
Полковнику Сергію Яременко та 96-й зенітній ракетній бригаді повітряного командування «Центр» ми завдячуємо тим, що жодна з двох сотень повітряних цілей не змогла точно вразити обʼєкти під час російських атак на Київ у травні-червні 2023 року.
☝️Бригаді під його командуванням вдалося знищити 13 гіперзвукових аеробалістичних ракет Х-47 «Кинджал».
Сергій Яременко родом з Умані. Від початку повномасштабного російського вторгнення він очолює 96-ту зенітну ракетну бригаду. У зоні відповідальності бригади – центральні та північні регіони України й захист столиці з повітря.
Під керівництвом Сергія українські зенітники відбили потужні атаки на Київ у травні-червні цього року. 4 травня український дивізіон уперше перехопив «Кинджал» у небі над Києвом – росіяни стверджували, що цю ракету майже неможливо збити. Сергій усвідомив, що збили саме «Кинджал» після дослідження уламків.
А вже 16 травня його бригада довела, що це не була випадковість. Тоді на Київ майже одночасно з різних напрямків летіли 16 ворожих балістичних цілей, більшість прицільно на комплекс Patriot. Розрахунки протиповітряної оборони знищили всі. З них шість були ракетами «Кинджал».
«Завжди пишаюсь підлеглими, та цього разу навіть я був шокований їхньою витримкою», – розповів Сергій Яременко в інтервʼю «АрміяInform».
За його словами, до 4 травня 2023 року ніхто не був певен, що Patriot здатний знищувати ракети Х-47. На практиці це довели саме українці. Яременко розповідає, що наші військові опанували американський зенітно-ракетний комплекс менш, ніж за три місяці.
💬«Завжди кажу “дякую” всій бригаді після кожної знищеної цілі. Відмінних результатів вдається досягти як, звичайно, завдяки озброєнню, так і майстерності зенітників, які не діють шаблонно... Наші люди володіють дійсно безцінним досвідом. Впевнений, що ми викладемо його в книгах, які вивчатиме нове покоління зенітників. Завдяки цілому комплексу заходів введення в оману противника, постійній зміні позицій, різним тактичним прийомам нам вдалось обійти систему теорії ймовірності».
Сергій Яременко говорить, що українське ППО рік тому і зараз — це кардинально різні речі, зокрема завдяки комплексам, які надали західні партнери. Утім, для такої держави, як Україна, наявної кількості зовсім не достатньо.
Всі зенітники 96-ї бригади хочуть перевчитися працювати на новітніх комплексах. Сергій упевнений, що весь «спадок СРСР» у війську поступово ставатиме історією.
28 червня, у День Конституції України, Президент Володимир Зеленський нагородив Сергія Яременка званням Героя України, особисто вручивши відзнаку у Верховній Раді❤️🇺🇦
Сергій Зорський був ефективним командиром розрахунку на самохідній артилерійській установці. На його рахунку – успішно відпрацьовані цілі. Сергій мав досвід участі у бойових діях під час АТО, боронив Україну і після повномасштабного російського вторгнення.
Загинув 52-річний воїн внаслідок артилерійського обстрілу у селі Червона Криниця на Запоріжчині 8 червня цього року.
Зорський був родом із Запоріжжя. Вивчився на інженера-будівельника у Запорізькому будівельному технікумі, був фахівцем своєї справи. Він брав участь у будівництві багатьох об’єктів у Запоріжжі, серед яких Запорізький трансформаторний завод, ПрАТ «Плутон», завод «Перетворювач», ТОВ «Запорізький титано-магнієвий комбінат», бізнес-центр «Eco Tower» і так звані вежі-близнюки «Four Points by Sheraton» на бульварі Шевченка.
2014-го Сергія мобілізували до Збройних сил України для протидії російській військовій агресії на Сході. На збори була лише ніч. Він виконував бойові завдання у Донецькій області, зокрема під Волновахою.
«Сергій ніколи не втомлювався! Не зважаючи на свої хронічні хвороби, зароблені в АТО, він ніколи не скаржився. Як би не було важко, він робив усе, що треба було робити, і навіть більше», – згадує дружина Ольга Зорська.
15 вересня 2015 року Сергія демобілізували, він повернувся додому й пішов вчитися.
У 2016-му отримав нагороду: медаль Президента України «За участь в Антитерористичній операції». У 2018-му – закінчив Запорізьку державну інженерну академію за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія», отримавши диплом магістра з відзнакою.
Але з повномасштабним вторгненням довелося відкласти улюблену справу та знову стати на захист країни.
«Тато був непересічною особистістю. Він поєднував в собі феноменальні обчислювальні на інженерні навички, сильний вольовий характер, принциповість, чесність та разом з тим турботливість, яскраве почуття гумору, харизму та артистизм. Він був опорою для всіх – виключного рівня спеціаліст на роботі, надійний побратим товаришам на фронті, а сім’я завжди могла на нього покластися. Він міг би ще багато чого створити, але росіяни забрали його в нас і в України», – розповідає донька Софія Зорська.
З початком повномасштабного вторгнення РФ Сергій як резервіст 1-ї черги вирушив у військкомат. Цього разу на збори дали півтори години. Але все було напоготові, залишилося деяке спорядження з часів АТО. Після розподілу його направили до Національної гвардії України до складу гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону та як людину з досвідом одразу відправили на передову у Запорізькій області, де йшли запеклі бої. Він показував чудові результати, тому указом Президента України у 2022 році старшого сержанта Зорського нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
У військового залишилися дружина Ольга та донька Софія.🖤🇺🇦
#FightForUkraine
Загинув 52-річний воїн внаслідок артилерійського обстрілу у селі Червона Криниця на Запоріжчині 8 червня цього року.
Зорський був родом із Запоріжжя. Вивчився на інженера-будівельника у Запорізькому будівельному технікумі, був фахівцем своєї справи. Він брав участь у будівництві багатьох об’єктів у Запоріжжі, серед яких Запорізький трансформаторний завод, ПрАТ «Плутон», завод «Перетворювач», ТОВ «Запорізький титано-магнієвий комбінат», бізнес-центр «Eco Tower» і так звані вежі-близнюки «Four Points by Sheraton» на бульварі Шевченка.
2014-го Сергія мобілізували до Збройних сил України для протидії російській військовій агресії на Сході. На збори була лише ніч. Він виконував бойові завдання у Донецькій області, зокрема під Волновахою.
«Сергій ніколи не втомлювався! Не зважаючи на свої хронічні хвороби, зароблені в АТО, він ніколи не скаржився. Як би не було важко, він робив усе, що треба було робити, і навіть більше», – згадує дружина Ольга Зорська.
15 вересня 2015 року Сергія демобілізували, він повернувся додому й пішов вчитися.
У 2016-му отримав нагороду: медаль Президента України «За участь в Антитерористичній операції». У 2018-му – закінчив Запорізьку державну інженерну академію за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія», отримавши диплом магістра з відзнакою.
Але з повномасштабним вторгненням довелося відкласти улюблену справу та знову стати на захист країни.
«Тато був непересічною особистістю. Він поєднував в собі феноменальні обчислювальні на інженерні навички, сильний вольовий характер, принциповість, чесність та разом з тим турботливість, яскраве почуття гумору, харизму та артистизм. Він був опорою для всіх – виключного рівня спеціаліст на роботі, надійний побратим товаришам на фронті, а сім’я завжди могла на нього покластися. Він міг би ще багато чого створити, але росіяни забрали його в нас і в України», – розповідає донька Софія Зорська.
З початком повномасштабного вторгнення РФ Сергій як резервіст 1-ї черги вирушив у військкомат. Цього разу на збори дали півтори години. Але все було напоготові, залишилося деяке спорядження з часів АТО. Після розподілу його направили до Національної гвардії України до складу гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону та як людину з досвідом одразу відправили на передову у Запорізькій області, де йшли запеклі бої. Він показував чудові результати, тому указом Президента України у 2022 році старшого сержанта Зорського нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
У військового залишилися дружина Ольга та донька Софія.🖤🇺🇦
#FightForUkraine
Вадим Кутовий отримав осколкове поранення у серце 9 березня 2023 року під Бахмутом. Він прикрив собою побратима Валентина Несторова. На жаль, наступного дня Валентин теж загинув внаслідок удару по позиціях, звідки він евакуював тіла загиблих.
Вадим Кутовий був родом із села Тетерівка Черкаської області. Буквально місяць не дожив до свого 30-ліття. Він був талановитим військовим, більшість дорослого життя присвятив цій справі та захисту України. Друзі й рідні згадують Вадима як людину, яка завжди стояла на боці правди та справедливості.
Військову службу він розпочав у 19 років. У перший рік служби отримав нагороду – нагрудний знак II ступеня «За зразкову службу».
З 2014-го Вадим захищав Україну від російської агресії у лавах ЗСУ. Він побував у найгарячіших точках бойових дій на Сході країни: Пісках, Щасті, Мар'їнці, на Світлодарській дузі, у Бахмуті. Проявив себе як дієвий військовий, тож 9 січня 2016 року його нагородили медаллю «За оборону рідної держави».
З березня 2016-го Вадим служив у батальйоні спеціального призначення «Донбас-Україна». Під Мар'їнкою Донецької області отримав важке поранення з опіками та контузією. У військовому госпіталі познайомився з майбутньою дружиною Оленою, яка також служила у війську та лікувалася після контузії.
«Коли я лежала у лікарні, ми випадково зустрілись у коридорі. Потім Вадим попросив лікарів знайти мене. Я не мала навіть одягу, медики дали білу футболку і штани. Під час тієї зустрічі Вадим попросив номер телефону. На маленькому обдертому папірчику написала. Він носив цей папірчик біля грудей у коробочці з нагородою весь час», – згадує Олена.
Подружжя повінчалося під час військової служби у Лозовій на Харківщині в колі побратимів. Олена ще на восьмому місяці вагітності була під Бахмутом, евакуювала бійців. Це дало про себе знати: донька народилася з зупинкою серця та ледь вижила.
Спершу Вадим приїздив до дружини й донечки під час ротацій. У 2017 році він брав участь у боях на Луганщині, був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу».
Після демобілізації встиг пожити з родиною, яка оселилася на Івано-Франківщині. Дружина згадує, що Вадим був неймовірним батьком. Працював на будівництві, а вечорами та на вихідних сам будував дім для доньки. До кінця облаштувати будинок не встиг – почалося російське повномасштабне вторгнення.
Спершу Вадим вступив до територіальної оборони в Івано-Франківську. Згодом перевівся у 109-й окремий гірсько-штурмовий батальйон. Виконував бойові завдання під Бахмутом. Був командиром групи розвідників. Під час одного з виходів у селі Білогорівка його загін потрапив під обстріл із ворожих дронів.
Посмертно Вадима Кутового нагородили медаллю «За честь і звитягу». Військовий похований на Алеї Слави в селі Чукалівка на Івано-Франківщині. Залишилися дружина Олена та 5-річна донька Анастасія. 🖤🇺🇦
#FightForUkraine
Вадим Кутовий був родом із села Тетерівка Черкаської області. Буквально місяць не дожив до свого 30-ліття. Він був талановитим військовим, більшість дорослого життя присвятив цій справі та захисту України. Друзі й рідні згадують Вадима як людину, яка завжди стояла на боці правди та справедливості.
Військову службу він розпочав у 19 років. У перший рік служби отримав нагороду – нагрудний знак II ступеня «За зразкову службу».
З 2014-го Вадим захищав Україну від російської агресії у лавах ЗСУ. Він побував у найгарячіших точках бойових дій на Сході країни: Пісках, Щасті, Мар'їнці, на Світлодарській дузі, у Бахмуті. Проявив себе як дієвий військовий, тож 9 січня 2016 року його нагородили медаллю «За оборону рідної держави».
З березня 2016-го Вадим служив у батальйоні спеціального призначення «Донбас-Україна». Під Мар'їнкою Донецької області отримав важке поранення з опіками та контузією. У військовому госпіталі познайомився з майбутньою дружиною Оленою, яка також служила у війську та лікувалася після контузії.
«Коли я лежала у лікарні, ми випадково зустрілись у коридорі. Потім Вадим попросив лікарів знайти мене. Я не мала навіть одягу, медики дали білу футболку і штани. Під час тієї зустрічі Вадим попросив номер телефону. На маленькому обдертому папірчику написала. Він носив цей папірчик біля грудей у коробочці з нагородою весь час», – згадує Олена.
Подружжя повінчалося під час військової служби у Лозовій на Харківщині в колі побратимів. Олена ще на восьмому місяці вагітності була під Бахмутом, евакуювала бійців. Це дало про себе знати: донька народилася з зупинкою серця та ледь вижила.
Спершу Вадим приїздив до дружини й донечки під час ротацій. У 2017 році він брав участь у боях на Луганщині, був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу».
Після демобілізації встиг пожити з родиною, яка оселилася на Івано-Франківщині. Дружина згадує, що Вадим був неймовірним батьком. Працював на будівництві, а вечорами та на вихідних сам будував дім для доньки. До кінця облаштувати будинок не встиг – почалося російське повномасштабне вторгнення.
Спершу Вадим вступив до територіальної оборони в Івано-Франківську. Згодом перевівся у 109-й окремий гірсько-штурмовий батальйон. Виконував бойові завдання під Бахмутом. Був командиром групи розвідників. Під час одного з виходів у селі Білогорівка його загін потрапив під обстріл із ворожих дронів.
Посмертно Вадима Кутового нагородили медаллю «За честь і звитягу». Військовий похований на Алеї Слави в селі Чукалівка на Івано-Франківщині. Залишилися дружина Олена та 5-річна донька Анастасія. 🖤🇺🇦
#FightForUkraine
#FightForUkraine
Євген Соловйов мріяв стати пілотом вертольота з дитинства. Отримавши бойовий досвід у миротворчій місії та зоні АТО, він став одним з асів вертолітної справи в Україні. Літав в оточений Маріуполь та брав участь у визволенні Херсонщини й острова Зміїного.
Євген Соловйов народився 1990 року в Чорнобаївці на Херсонщині. Його тато й дядько були фахівцями з авіаційського обслуговування, тому Євген з дитинства бував на військовому аеродромі та ще в школі зрозумів, що хоче бути авіатором.
Після закінчення Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба лейтенант Соловйов розпочав службу в 11-й окремій бригаді армійської авіації у Чорнобаївці (тоді це ще був полк). За три місяці молодий пілот став командиром вертольота Мі-8.
У 2013 році Євген Соловйов брав участь у миротворчій місії в Демократичній Республіці Конго (детальніше про миротворчі місії з участю українських військових ми писали в липні). У третій день роботи в місії Соловйов потрапив під мінометний обстріл, а згодом під час виконання польоту в складних погодних умовах вертоліт Соловйова потрапив в аварію, однак пілотам вдалося вижити.
У травні 2014-го Євген повернувся з миротворчої місії й уже за десять днів почав виконувати завдання в зоні АТО. Найчастіше екіпаж Соловйова евакуював поранених та загиблих захисників.
«Важко сказати, яку максимальну кількість поранених ми перевозили за раз. Вантажили, не звертаючи увагу на перевантаження машини. Нерідко вертоліт перетворювався на повітряний реанімобіль. Парамедик, яка частенько літала разом з нами, рятувала складних поранених, а бортові стрільці їй асистували. Підлога вертольота постійно була в крові, яка за кілька годин польоту запікалася настільки, що відчистити її було складно навіть сильними фізрозчинами», – розповідав пілот.
З початком повномасштабного вторгнення завдання Євгена змінилися: він переважно виконує операції з нанесення повітряних ударів по скупченню російських сил. Зокрема, він завдавав ударів по ворожих військах, які кілька разів намагалися розміститися на рідному для нього аеродромі в Чорнобаївці.
Євген Соловйов – один із тих українських пілотів, які літали в оточений Маріуполь. Екіпаж під командуванням Соловйова з добровольцями та боєкомплектом пролетів 100 кілометрів над окупованою росіянами територією України, здійснив посадку в районі заводу «Азовсталь», забрав 20 поранених оборонців Маріуполя та зумів повернутися. На зворотному шляху у вертоліт влучила ракета, яка знищила один з двигунів. Попри це, пілот зумів утримати керування вертольотом і долетіти до зони посадки. За цю операцію Євгена Соловйова нагородили званням Героя України.
Також вертоліт Євгена був серед тих, які завдавали ракетних ударів по окупованому Зміїному в межах операції зі звільнення острова. Екіпаж Соловйова діяв в особливо складних умовах, адже росіяни оборонялися за допомогою зенітно-ракетних комплексів, розташованих на острові, та авіації з Криму.
Наразі майор Євген Соловйов продовжує виконувати бойові завдання у складі 11-ї окремої бригади армійської авіації «Херсон».❤️🇺🇦
Євген Соловйов мріяв стати пілотом вертольота з дитинства. Отримавши бойовий досвід у миротворчій місії та зоні АТО, він став одним з асів вертолітної справи в Україні. Літав в оточений Маріуполь та брав участь у визволенні Херсонщини й острова Зміїного.
Євген Соловйов народився 1990 року в Чорнобаївці на Херсонщині. Його тато й дядько були фахівцями з авіаційського обслуговування, тому Євген з дитинства бував на військовому аеродромі та ще в школі зрозумів, що хоче бути авіатором.
Після закінчення Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба лейтенант Соловйов розпочав службу в 11-й окремій бригаді армійської авіації у Чорнобаївці (тоді це ще був полк). За три місяці молодий пілот став командиром вертольота Мі-8.
У 2013 році Євген Соловйов брав участь у миротворчій місії в Демократичній Республіці Конго (детальніше про миротворчі місії з участю українських військових ми писали в липні). У третій день роботи в місії Соловйов потрапив під мінометний обстріл, а згодом під час виконання польоту в складних погодних умовах вертоліт Соловйова потрапив в аварію, однак пілотам вдалося вижити.
У травні 2014-го Євген повернувся з миротворчої місії й уже за десять днів почав виконувати завдання в зоні АТО. Найчастіше екіпаж Соловйова евакуював поранених та загиблих захисників.
«Важко сказати, яку максимальну кількість поранених ми перевозили за раз. Вантажили, не звертаючи увагу на перевантаження машини. Нерідко вертоліт перетворювався на повітряний реанімобіль. Парамедик, яка частенько літала разом з нами, рятувала складних поранених, а бортові стрільці їй асистували. Підлога вертольота постійно була в крові, яка за кілька годин польоту запікалася настільки, що відчистити її було складно навіть сильними фізрозчинами», – розповідав пілот.
З початком повномасштабного вторгнення завдання Євгена змінилися: він переважно виконує операції з нанесення повітряних ударів по скупченню російських сил. Зокрема, він завдавав ударів по ворожих військах, які кілька разів намагалися розміститися на рідному для нього аеродромі в Чорнобаївці.
Євген Соловйов – один із тих українських пілотів, які літали в оточений Маріуполь. Екіпаж під командуванням Соловйова з добровольцями та боєкомплектом пролетів 100 кілометрів над окупованою росіянами територією України, здійснив посадку в районі заводу «Азовсталь», забрав 20 поранених оборонців Маріуполя та зумів повернутися. На зворотному шляху у вертоліт влучила ракета, яка знищила один з двигунів. Попри це, пілот зумів утримати керування вертольотом і долетіти до зони посадки. За цю операцію Євгена Соловйова нагородили званням Героя України.
Також вертоліт Євгена був серед тих, які завдавали ракетних ударів по окупованому Зміїному в межах операції зі звільнення острова. Екіпаж Соловйова діяв в особливо складних умовах, адже росіяни оборонялися за допомогою зенітно-ракетних комплексів, розташованих на острові, та авіації з Криму.
Наразі майор Євген Соловйов продовжує виконувати бойові завдання у складі 11-ї окремої бригади армійської авіації «Херсон».❤️🇺🇦
Євгеній Громадський став Героєм України у неповних 22 роки. Його підрозділ знищував перші російські колони, які проривались у Харків. Командир роти «Бешкетники Сірка» – одного з найефективніших розвідувальних підрозділів.
Народився Євгеній у 2000 році в Чугуєві Харківської області. Його батьки – військовослужбовці, тому Євгеній з дитинства бував на полігонах та у військових розташуваннях. У школі цікавився спортом і туризмом. Його батько Олег Громадський не дуже хотів, щоб син, як і батьки, обрав військову службу. Та Євгеній все ж вступив до Національної академії Національної гвардії України.
Після випуску з академії розпочав службу в Нацгвардії на Харківщині. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну лейтенант Євгеній Громадський зустрів на бойовому посту – саме був черговим офіцером у підрозділі. Його взвод, який переважно складався з солдатів строкової служби, займав позиції на Білгородському напрямку, кудою пролягала дорога до кордону з Росією. Саме там лейтенант Громадський із чотирма бійцями зафіксував пересування російської колони в складі бронетранспортера МТ-ЛБ, двох реактивних систем залпового вогню «Град» та вантажівки «ЗІЛ» з боєприпасами. З ручного гранатомета Євгеній зумів самотужки знищити МТ-ЛБ, «ЗІЛ» та один «Град». Інший «Град» та близько взводу російської піхоти командир з підлеглими ліквідували стрілецькою зброєю. Саме за цей подвиг 25 березня 2022 року Євгенія Громадського нагородили найвищою державною нагородою — званням Героя України.
Після бою Євгеній дізнався, що його батько Олег Громадський загинув внаслідок вибуху російського снаряда. Попрощавшись із батьком, уже наступного дня воїн продовжив виконувати бойові задачі.
З березня 2022 року Євгеній служить у 92-й окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Офіцер командує розвідувальною ротою (спершу взводом) «Бешкетники Сірка», яку вважають одним із найкращих розвідувальних підрозділів у ЗСУ. Під час оборони Харківщини Громадський із побратимами проводили ризиковані операції на окупованій території. Перевдягаючись у російську форму, вони проникали на контрольовані російськими окупантами території та визначали координати розташування ворожої артилерії, бронетехніки тощо.
Успішні результати свого підрозділу офіцер пояснює, зокрема, високою мотивацією підлеглих. Вони, наприклад, захопили в полон понад 20 російських військових чи повністю знищили роту (близько сотні осіб) глибинної розвідки противника. Також під час контрнаступу на Харківщині Громадському вдалося заволодіти найсучаснішим російським танком — Т-90А, який передали до США для технічного дослідження.
Наразі Євгеній Громадський продовжує командувати розвідувальною ротою «Бешкетники Сірка» в складі 92-ї окремої механізованої бригади ❤️🇺🇦
#FightForUkraine
Народився Євгеній у 2000 році в Чугуєві Харківської області. Його батьки – військовослужбовці, тому Євгеній з дитинства бував на полігонах та у військових розташуваннях. У школі цікавився спортом і туризмом. Його батько Олег Громадський не дуже хотів, щоб син, як і батьки, обрав військову службу. Та Євгеній все ж вступив до Національної академії Національної гвардії України.
Після випуску з академії розпочав службу в Нацгвардії на Харківщині. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну лейтенант Євгеній Громадський зустрів на бойовому посту – саме був черговим офіцером у підрозділі. Його взвод, який переважно складався з солдатів строкової служби, займав позиції на Білгородському напрямку, кудою пролягала дорога до кордону з Росією. Саме там лейтенант Громадський із чотирма бійцями зафіксував пересування російської колони в складі бронетранспортера МТ-ЛБ, двох реактивних систем залпового вогню «Град» та вантажівки «ЗІЛ» з боєприпасами. З ручного гранатомета Євгеній зумів самотужки знищити МТ-ЛБ, «ЗІЛ» та один «Град». Інший «Град» та близько взводу російської піхоти командир з підлеглими ліквідували стрілецькою зброєю. Саме за цей подвиг 25 березня 2022 року Євгенія Громадського нагородили найвищою державною нагородою — званням Героя України.
Після бою Євгеній дізнався, що його батько Олег Громадський загинув внаслідок вибуху російського снаряда. Попрощавшись із батьком, уже наступного дня воїн продовжив виконувати бойові задачі.
З березня 2022 року Євгеній служить у 92-й окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Офіцер командує розвідувальною ротою (спершу взводом) «Бешкетники Сірка», яку вважають одним із найкращих розвідувальних підрозділів у ЗСУ. Під час оборони Харківщини Громадський із побратимами проводили ризиковані операції на окупованій території. Перевдягаючись у російську форму, вони проникали на контрольовані російськими окупантами території та визначали координати розташування ворожої артилерії, бронетехніки тощо.
Успішні результати свого підрозділу офіцер пояснює, зокрема, високою мотивацією підлеглих. Вони, наприклад, захопили в полон понад 20 російських військових чи повністю знищили роту (близько сотні осіб) глибинної розвідки противника. Також під час контрнаступу на Харківщині Громадському вдалося заволодіти найсучаснішим російським танком — Т-90А, який передали до США для технічного дослідження.
Наразі Євгеній Громадський продовжує командувати розвідувальною ротою «Бешкетники Сірка» в складі 92-ї окремої механізованої бригади ❤️🇺🇦
#FightForUkraine
#FightForUkraine
Андрій «Медик» Бабінський громадський діяч, засновник Мегамаршу вишиванок, науковець, бойовий медик.
Загинув у Запорізькій області 8 серпня 2023 року. 🖤🇺🇦
Андрій «Медик» Бабінський громадський діяч, засновник Мегамаршу вишиванок, науковець, бойовий медик.
Загинув у Запорізькій області 8 серпня 2023 року. 🖤🇺🇦
#FightForUkraine
Андрій «Джус» Пільщиков був представником «нової генерації» українських військових льотчиків, який не лише доблесно воював з ворогом, а й був активним лоббістом ідеї передачі винищувачів F-16 Повітряним Силам України.
Народився Андрій Пільщиков 1993 року у Харкові. Тут навчався у гімназії №116. В школі хлопець зайнявся споттерством - робив фотоісторії літаків. Це привело його на один з аеродромів Харківщини, де він познайомився з організацією «Цивільний повітряний патруль». Ставши її членом, Пільщиков ще старшокласником почав освоювати легку авіацію. Свій перший політ здійснив на легкому літаку «Ха-32 “Бекас”».
Після школи Андрій планував вступати до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, однак не зміг через проблеми з зором. Тому хлопець освоював інженерну спеціальність в Харківському авіаційному інституті. Зробивши операцію з корекції зору, у 2011 році Андрій вступив до ХНУПС на військового льотчика.
Після закінчення університету направлений служити до 40-ї бригади тактичної авіації у Василькові, на посаду льотчика-винищувача. У 2018 році брав участь у міжнародних навчання «Чисте небо». У 2019 році проходив стажування на авіабазі Національної гвардії Каліфорнії, де освоїв літак F-15.
Через те, що в барі ніколи не замовляв алкоголь, а лише сік (Juice) американські пілоти дали його позивний «Джус».
У 2021 році через незадоволення якістю організації служби та «совковими» порядками в Повітряних Силах був один з п’яти молодих пілотів, які звільнились зі служби. Однак з початком повномасштабного вторгнення прибув у рідну частину. Спершу служив в піхотинцем у роті охорони аеродрому, однак згодом був допущений до польотів. Брав участь в повітряній обороні Києва.
«У 2022 році він мені казав: “Ви навіть не уявляєте, це не бої – це баталії. Ми виходили, нас “двійка” або “четвірка”, а їх 12 або 20 літаків. І ми все одно намагалися здобувати перемогу”. Казав, що російські пілоти сцикливі. Тільки перший пуск у їхній бік, і вони одразу розвертаються. Тому що все це бравада кацапська: вони звикли літати й бомбити Сирію, там, де їм немає протидії ніякої», - розповідає спогади Андрія про ті бої, його наставник з «Цивільного повітряного патруля», пілот з позивним «Сталкер».
Саме фото Андрія у французькому шоломі, українські медіа використовували, як ілюстрацію до міфічного льотчика-аса «Привид Києва». Згодом командування Повітряних Сил спростувало існування «Привида Києва», зауваживши, що це збірний образ льотчиків 40-ї бригади тактичної авіації, де зокрема воював і Андрій.
У червні 2022 року, капітан Андрій «Джус» Пільщиков був у складі української делегації, що переконувала американських політиків, щодо передачі Україні літаків F-16. Вважається, що саме після розмови з Андрієм, колишній пілот та чинний конгресмен Адам Кізінгер вніс на розгляд законопроект, що дозволив надавати допомогу та тренувати українських військових пілотів та інших українських військових, залучених до польотів або обслуговування літаків F-15 і F-16.
Капітан Андрій «Джус» Пільщиков загинув 25 серпня 2023 року внаслідок зіткнення двох навчально-бойових літаків біля села Снігури на Житомирщині. Посмертно присвоєно звання майора та нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Похований у Києві, на Аскольдовій могилі.🖤🇺🇦
Андрій «Джус» Пільщиков був представником «нової генерації» українських військових льотчиків, який не лише доблесно воював з ворогом, а й був активним лоббістом ідеї передачі винищувачів F-16 Повітряним Силам України.
Народився Андрій Пільщиков 1993 року у Харкові. Тут навчався у гімназії №116. В школі хлопець зайнявся споттерством - робив фотоісторії літаків. Це привело його на один з аеродромів Харківщини, де він познайомився з організацією «Цивільний повітряний патруль». Ставши її членом, Пільщиков ще старшокласником почав освоювати легку авіацію. Свій перший політ здійснив на легкому літаку «Ха-32 “Бекас”».
Після школи Андрій планував вступати до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, однак не зміг через проблеми з зором. Тому хлопець освоював інженерну спеціальність в Харківському авіаційному інституті. Зробивши операцію з корекції зору, у 2011 році Андрій вступив до ХНУПС на військового льотчика.
Після закінчення університету направлений служити до 40-ї бригади тактичної авіації у Василькові, на посаду льотчика-винищувача. У 2018 році брав участь у міжнародних навчання «Чисте небо». У 2019 році проходив стажування на авіабазі Національної гвардії Каліфорнії, де освоїв літак F-15.
Через те, що в барі ніколи не замовляв алкоголь, а лише сік (Juice) американські пілоти дали його позивний «Джус».
У 2021 році через незадоволення якістю організації служби та «совковими» порядками в Повітряних Силах був один з п’яти молодих пілотів, які звільнились зі служби. Однак з початком повномасштабного вторгнення прибув у рідну частину. Спершу служив в піхотинцем у роті охорони аеродрому, однак згодом був допущений до польотів. Брав участь в повітряній обороні Києва.
«У 2022 році він мені казав: “Ви навіть не уявляєте, це не бої – це баталії. Ми виходили, нас “двійка” або “четвірка”, а їх 12 або 20 літаків. І ми все одно намагалися здобувати перемогу”. Казав, що російські пілоти сцикливі. Тільки перший пуск у їхній бік, і вони одразу розвертаються. Тому що все це бравада кацапська: вони звикли літати й бомбити Сирію, там, де їм немає протидії ніякої», - розповідає спогади Андрія про ті бої, його наставник з «Цивільного повітряного патруля», пілот з позивним «Сталкер».
Саме фото Андрія у французькому шоломі, українські медіа використовували, як ілюстрацію до міфічного льотчика-аса «Привид Києва». Згодом командування Повітряних Сил спростувало існування «Привида Києва», зауваживши, що це збірний образ льотчиків 40-ї бригади тактичної авіації, де зокрема воював і Андрій.
У червні 2022 року, капітан Андрій «Джус» Пільщиков був у складі української делегації, що переконувала американських політиків, щодо передачі Україні літаків F-16. Вважається, що саме після розмови з Андрієм, колишній пілот та чинний конгресмен Адам Кізінгер вніс на розгляд законопроект, що дозволив надавати допомогу та тренувати українських військових пілотів та інших українських військових, залучених до польотів або обслуговування літаків F-15 і F-16.
Капітан Андрій «Джус» Пільщиков загинув 25 серпня 2023 року внаслідок зіткнення двох навчально-бойових літаків біля села Снігури на Житомирщині. Посмертно присвоєно звання майора та нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Похований у Києві, на Аскольдовій могилі.🖤🇺🇦
#FightForUkraine
Максим Кривцов двічі ставав на захист України. А в проміжку цивільного життя займався ветеранським активізмом та наставництвом для молоді. Його дебютний поетичний збірний вийшов незадовго до його загибелі на фронті.
Максим Кривцов народився 22 січня 1990 року у Рівному. Його батько продавав пресу, а мама була шкільною бібліотекаркою.
Після школи, Максим навчався у місцевому технікумі, а згодом вступив у Київський університет технологій та дизайну, де вивчав проєктування взуття та шкіряних виробів.
Після закінчення університету, у 2014 році долучився до лав Добровольчого українського корпусу «Правого сектора» (ДУК ПС), де воював до 2015 року. А з 2016 року служив у складі Бригади швидкого реагування Національного гвардії України.
Після демобілізації, у 2019 році, працював у Центрі реадаптації та реабілітації учасників АТО та ООС «ЯРМІЗ» та Veteran Hub. Також Максим був наставником у дитячо-юнацькому таборі «Строкаті Єноти», який заснував ветеран Олександр Чуб.
«Сучасна дитина, вона крута. Мені б хотілось, щоб вона розуміла, що є такою, і не боялася себе», – розповідав про свою роботу Максим.
Також, Кривцов активно займався творчою діяльністю. Публікував свої вірші у «Книга Love 2.0. Любов і війна», «Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну», «Колискова 21-го століття Vol. 1: що тебе заколисує?». На його слова гурт «Yurcash» написав пісні «Панівна висота», «Він в ЗСУ, вона в ТрО», «Жовтий скотч».
«Війна - це міцелярка, що змиває косметику з обличчя, вулиць, планів, поведінки. Це сапа, що викошує полин й водночас лишає гіркий присмак незворотності», – говорив в інтерв’ю «Читомо» Максим Кравцов.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Максим повернувся до Сил оборони. У проміжках між боями продовжував писати вірші. Його поезії «Він переїхав в Бучу» та «Я вирушив автостопом» стали основою для двох епізодів документальної антології «Війна-ненажера» від «Вавилон-13».
У грудні 2023 року вийшла його дебютна поетична збірка «Вірші з бійниці». Книжка увійшла до списку кращих поетичних збірок 2023 року за версією українського ПЕН-клубу.
Загинув український захисник та поет Максим Кривцов 7 січня 2024 року.
Максим Кривцов двічі ставав на захист України. А в проміжку цивільного життя займався ветеранським активізмом та наставництвом для молоді. Його дебютний поетичний збірний вийшов незадовго до його загибелі на фронті.
Максим Кривцов народився 22 січня 1990 року у Рівному. Його батько продавав пресу, а мама була шкільною бібліотекаркою.
Після школи, Максим навчався у місцевому технікумі, а згодом вступив у Київський університет технологій та дизайну, де вивчав проєктування взуття та шкіряних виробів.
Після закінчення університету, у 2014 році долучився до лав Добровольчого українського корпусу «Правого сектора» (ДУК ПС), де воював до 2015 року. А з 2016 року служив у складі Бригади швидкого реагування Національного гвардії України.
Після демобілізації, у 2019 році, працював у Центрі реадаптації та реабілітації учасників АТО та ООС «ЯРМІЗ» та Veteran Hub. Також Максим був наставником у дитячо-юнацькому таборі «Строкаті Єноти», який заснував ветеран Олександр Чуб.
«Сучасна дитина, вона крута. Мені б хотілось, щоб вона розуміла, що є такою, і не боялася себе», – розповідав про свою роботу Максим.
Також, Кривцов активно займався творчою діяльністю. Публікував свої вірші у «Книга Love 2.0. Любов і війна», «Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну», «Колискова 21-го століття Vol. 1: що тебе заколисує?». На його слова гурт «Yurcash» написав пісні «Панівна висота», «Він в ЗСУ, вона в ТрО», «Жовтий скотч».
«Війна - це міцелярка, що змиває косметику з обличчя, вулиць, планів, поведінки. Це сапа, що викошує полин й водночас лишає гіркий присмак незворотності», – говорив в інтерв’ю «Читомо» Максим Кравцов.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Максим повернувся до Сил оборони. У проміжках між боями продовжував писати вірші. Його поезії «Він переїхав в Бучу» та «Я вирушив автостопом» стали основою для двох епізодів документальної антології «Війна-ненажера» від «Вавилон-13».
У грудні 2023 року вийшла його дебютна поетична збірка «Вірші з бійниці». Книжка увійшла до списку кращих поетичних збірок 2023 року за версією українського ПЕН-клубу.
Загинув український захисник та поет Максим Кривцов 7 січня 2024 року.
#FightForUkraine
Піднімав дух полоненим побратимам, переказуючи їм сюжети улюблених фільмів. Бойовик медик Орест Грицюк провів у російському полоні дев’ять місяців та повернувся в межах обміну 26 квітня 2023-го року.
Орест Грицюк родом з міста Нетішин. До початку повномасштабного вторгнення служив у патрульній поліції міста Київ, спершу у якості патрульного, а згодом, як інспектор з психологічного забезпечення. У 2021 році звільнився зі служби та влаштувався в компанію «Нова Пошта», де проводив внутрішні тренінги для співробітників компанії.
Після початку вторгнення долучився до нетішинської самооборони, де навчався вчорашніх цивільних базовим військовим навичкам. У квітні 2022-го чоловіка мобілізували до Сил оборони. Служив на Донецькому напрямку бойовим медиком.
У серпні 2022-го року підрозділ, де служив сержант Грицюк потрапив у ситуацію, в якій не можна було надіслати підкріплення. Коли у бійців закінчились патрони, щоб врятувати життя пораненим, було ухвалене рішення здатись в полон.
Уже в полоні, Грицюк зумів переконати російського офіцера не розстрілювати полонених артилеристів та надав медичну допомогу побратимам.
Більшу частину перебування в полоні – утримувався в Горлівській колонії.
«Я ніколи не думав, що в ХХІ столітті взнаю, що таке “плятянные вши”, які заводяться у всіх швах. Ми зранку прокидались, нас всіх шикували, ми співали гімн Росії. Неможливо його до речі не співати. Ходять і дивляться. Хто не співає - фізичний вплив. Потім під “Катюшу” на сніданок. А після їжі і до обіду ми вишукували вошей. Ось так групками, по п’ять-шість людей, як на волі люди збирались кави попити, ми збирались, спілкувались і давили вошей», – розповідав в інтерв’ю Грицюк.
Також, щоб підняти моральний дух побратимів, Орест влаштовував своєрідні «кінопокази». Він детально переказував відомі кінофільми, щоб були хоч якоюсь розрадою для військових у полоні. Переповідав фільми Квентіна Тарантіно, перші три частини «Термінатора», воєнну драму «Врятувати рядового Раяна», історичну драму «Форрест Гамп».
«Улюблений був “Врятувати рядового Раяна”. От здавалося б військові в полоні, нащо вам ця війна? Але ні постійно просили “Рядового Раяна” розказати», – згадував у інтерв’ю Грицюк.
26 квітня 2023 року сержант Орест Грицюк повернувся в межах обміну полоненими. Більше про допити російськими каральними органами та реабілітацію після полону дивіться у розлогому інтерв’ю Ореста Грицюка.
Піднімав дух полоненим побратимам, переказуючи їм сюжети улюблених фільмів. Бойовик медик Орест Грицюк провів у російському полоні дев’ять місяців та повернувся в межах обміну 26 квітня 2023-го року.
Орест Грицюк родом з міста Нетішин. До початку повномасштабного вторгнення служив у патрульній поліції міста Київ, спершу у якості патрульного, а згодом, як інспектор з психологічного забезпечення. У 2021 році звільнився зі служби та влаштувався в компанію «Нова Пошта», де проводив внутрішні тренінги для співробітників компанії.
Після початку вторгнення долучився до нетішинської самооборони, де навчався вчорашніх цивільних базовим військовим навичкам. У квітні 2022-го чоловіка мобілізували до Сил оборони. Служив на Донецькому напрямку бойовим медиком.
У серпні 2022-го року підрозділ, де служив сержант Грицюк потрапив у ситуацію, в якій не можна було надіслати підкріплення. Коли у бійців закінчились патрони, щоб врятувати життя пораненим, було ухвалене рішення здатись в полон.
Уже в полоні, Грицюк зумів переконати російського офіцера не розстрілювати полонених артилеристів та надав медичну допомогу побратимам.
Більшу частину перебування в полоні – утримувався в Горлівській колонії.
«Я ніколи не думав, що в ХХІ столітті взнаю, що таке “плятянные вши”, які заводяться у всіх швах. Ми зранку прокидались, нас всіх шикували, ми співали гімн Росії. Неможливо його до речі не співати. Ходять і дивляться. Хто не співає - фізичний вплив. Потім під “Катюшу” на сніданок. А після їжі і до обіду ми вишукували вошей. Ось так групками, по п’ять-шість людей, як на волі люди збирались кави попити, ми збирались, спілкувались і давили вошей», – розповідав в інтерв’ю Грицюк.
Також, щоб підняти моральний дух побратимів, Орест влаштовував своєрідні «кінопокази». Він детально переказував відомі кінофільми, щоб були хоч якоюсь розрадою для військових у полоні. Переповідав фільми Квентіна Тарантіно, перші три частини «Термінатора», воєнну драму «Врятувати рядового Раяна», історичну драму «Форрест Гамп».
«Улюблений був “Врятувати рядового Раяна”. От здавалося б військові в полоні, нащо вам ця війна? Але ні постійно просили “Рядового Раяна” розказати», – згадував у інтерв’ю Грицюк.
26 квітня 2023 року сержант Орест Грицюк повернувся в межах обміну полоненими. Більше про допити російськими каральними органами та реабілітацію після полону дивіться у розлогому інтерв’ю Ореста Грицюка.
#FightForUkraine
Томас Ґрей Гарріс був ветераном морської піхоти США, навчався на медика, волонтерив та мандрував, однак залишив своє мирне життя в США, щоб допомогти Україні.
Томас Ґрей Гарріс народився 1990-го року у Каліфорнії. Біологічна родина Гарріса вела асоціальний спосіб життя, тому у віці двох років його всиновили офіцер морської піхоти Річард Гарріс з дружиною Сюзанною.
У школі Томас був активним членом бойскаутів, зокрема за свої успіхи його відзначили найвищою нагородою організації – Eagle Scout. Також він активно займався спортом – мав чорний пояс з тхеквондо та чотири роки підряд виступав на регіональних змаганнях з гольфу за команду Highlander Golf Team.
У 2009-му, після навчання в школі, Томас вступив до Корпусу морської піхоти США. Після рекрутського вишколу, служив у 2-їй дивізії морської піхоти. У 2010-му році взяв участь у війни проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі.
Після звільнення зі служби вивчав медсестринську справу в Університеті Алабами. Протягом трьох місяців стажувався в африканській країні Гана, де зокрема приймав пологи. Згодом вивчав неврологію у підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку. Також отримав сертифікат фахівця екстреної медичної допомоги. Планував стати лікарем.
Томас Ґрей Гарріс обожнював мандрувати. Однією з останніх його великих мандрівок була Флоридським шляхом – пішохідним заповідним маршрутом довжиною близько 2400 кілометрів. Також він мріяв освоїти фах пілота та стрибнути з парашутом, для цього пройшов вишкіл в Авіаційному таборі NASA.
У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Гарріс отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі
Томас Ґрей Гарріс був ветераном морської піхоти США, навчався на медика, волонтерив та мандрував, однак залишив своє мирне життя в США, щоб допомогти Україні.
Томас Ґрей Гарріс народився 1990-го року у Каліфорнії. Біологічна родина Гарріса вела асоціальний спосіб життя, тому у віці двох років його всиновили офіцер морської піхоти Річард Гарріс з дружиною Сюзанною.
У школі Томас був активним членом бойскаутів, зокрема за свої успіхи його відзначили найвищою нагородою організації – Eagle Scout. Також він активно займався спортом – мав чорний пояс з тхеквондо та чотири роки підряд виступав на регіональних змаганнях з гольфу за команду Highlander Golf Team.
У 2009-му, після навчання в школі, Томас вступив до Корпусу морської піхоти США. Після рекрутського вишколу, служив у 2-їй дивізії морської піхоти. У 2010-му році взяв участь у війни проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі.
Після звільнення зі служби вивчав медсестринську справу в Університеті Алабами. Протягом трьох місяців стажувався в африканській країні Гана, де зокрема приймав пологи. Згодом вивчав неврологію у підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку. Також отримав сертифікат фахівця екстреної медичної допомоги. Планував стати лікарем.
Томас Ґрей Гарріс обожнював мандрувати. Однією з останніх його великих мандрівок була Флоридським шляхом – пішохідним заповідним маршрутом довжиною близько 2400 кілометрів. Також він мріяв освоїти фах пілота та стрибнути з парашутом, для цього пройшов вишкіл в Авіаційному таборі NASA.
У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Гарріс отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі
#FightForUkraine
29 грудня 2023 року російські війська обстріляли Одесу. Внаслідок обстрілу спалахнула пожежа в житловому будинку. Лише завдяки хоробрості Валерія Лукашова вдалось уникнути жертв у тій пожежі.
Валерій Лукашов – колишній військовий. Закінчив Ташкентське військове училище. Після розпаду СРСР продовжив службу в Збройних Силах України. У 2000-х навіть командував колишнім головнокомандувачем Валерієм Залужним. Офіцери разом служили в Одеському інституті сухопутних військ. Валерій Лукашов командував батальйоном, а Валерій Залужний у його підпорядкуванні – ротою. Однак через проблеми зі здоров’ям підполковник Валерій Лукашов звільнився у запас.
Понад 10 років чоловік працює слюсарем-сантехніком у житлово-комунальному сервісі «Хмельницький», що в Одесі.
29 грудня російська ракета влучила у триповерховий будинок на вулиці Картамишивській. У будинку почалася пожежа, але люди не могли вийти на вулицю, тому що вибуховою хвилею було пошкоджено двері та заблоковано вихід.
Валерій Лукашов прибув на місце події раніше, ніж наряд ДСНС. Згадавши роки військової підготовки, чоловік почав рятувати жителів будинку. Через вікна йому передавали дітей з палаючого будинку. Так слюсар-сантехнік врятував трьох дітей.
«Коли чуєш плач дітей та крик жінок – про себе вже не думаєш. Просто хочеться допомогти людям», – пояснив свій геройський вчинок Лукашов.
Згодом, коли на місце події прибули рятувальники, спільними зусиллями вдалось розблокувати двері та евакуювати решту людей, що залишались в будинку.
23 січня Президент України Володимир Зеленський нагородив Валерія Лукашова медаллю «За врятоване життя».
29 грудня 2023 року російські війська обстріляли Одесу. Внаслідок обстрілу спалахнула пожежа в житловому будинку. Лише завдяки хоробрості Валерія Лукашова вдалось уникнути жертв у тій пожежі.
Валерій Лукашов – колишній військовий. Закінчив Ташкентське військове училище. Після розпаду СРСР продовжив службу в Збройних Силах України. У 2000-х навіть командував колишнім головнокомандувачем Валерієм Залужним. Офіцери разом служили в Одеському інституті сухопутних військ. Валерій Лукашов командував батальйоном, а Валерій Залужний у його підпорядкуванні – ротою. Однак через проблеми зі здоров’ям підполковник Валерій Лукашов звільнився у запас.
Понад 10 років чоловік працює слюсарем-сантехніком у житлово-комунальному сервісі «Хмельницький», що в Одесі.
29 грудня російська ракета влучила у триповерховий будинок на вулиці Картамишивській. У будинку почалася пожежа, але люди не могли вийти на вулицю, тому що вибуховою хвилею було пошкоджено двері та заблоковано вихід.
Валерій Лукашов прибув на місце події раніше, ніж наряд ДСНС. Згадавши роки військової підготовки, чоловік почав рятувати жителів будинку. Через вікна йому передавали дітей з палаючого будинку. Так слюсар-сантехнік врятував трьох дітей.
«Коли чуєш плач дітей та крик жінок – про себе вже не думаєш. Просто хочеться допомогти людям», – пояснив свій геройський вчинок Лукашов.
Згодом, коли на місце події прибули рятувальники, спільними зусиллями вдалось розблокувати двері та евакуювати решту людей, що залишались в будинку.
23 січня Президент України Володимир Зеленський нагородив Валерія Лукашова медаллю «За врятоване життя».
#FightForUkraine
Сандра Андерсен Ейра розвивала міжнародний риболовний бізнес та представляла саамський народ у виборних органах. З початком повномасштабного вторгнення, жінка долучилася до Сил оборони та воює досі.
Сандра Андерсен Ейра родом з Фіннмарка – найпівнічнішого району Норвегії.
Довгий час жінка працювала у риболовній галузі. У 2016 році Сандра придбала власне риболовне судно та отримала ліцензію на промисловий вилов риби.
Як капітанка риболовного судна активно співпрацювала з норвезьким Міністерством риболовної промисловості задля захисту прав жінок у цій галузі. Сандра навіть знялась у документальному фільмі італійської режисерки Брунелли Філлі «Sea Sisters», що присвячений жінкам, які керують риболовними суднами.
У 2017 році обрана у Саамський парламент Норвегії – це представницький орган саамів, який опікується питаннями культурної автономії цього народу. Після завершення депутатських повноважень – продовжила розвивати риболовний бізнес, працюючи у США та Норвегії.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Сандра долучилась до Інтернаціонального легіону Сил оборони. Служила бойовим медиком у підрозділі, що переважно складався з колишніх британських та американських рейнджерів. Брала участь в боях за Мощун під час Київської оборонної операції. Згодом жінка продовжила бойовий шлях на Миколаївщині та долучилась до української морської піхоти. Брала участь в обороні Бахмута. Продовжує нести військову службу в Силах оборони.
«Я ніколи раніше не була в Україні, проте мешкала на півночі Норвегії, біля кордону з Росією. Ми всі знали, що наближається війна, і більшість, напевно, готувалися до цього роками. Для нас допомогти – моральний обов’язок. Тому що останньою великою війною (Друга світова війна, – ред) на нашому континенті була війна у моїй країні, і багато країн прийшли нам на допомогу. Сьогодні ми робимо те саме для України», – вважає Ейра.
Сандра Андерсен Ейра розвивала міжнародний риболовний бізнес та представляла саамський народ у виборних органах. З початком повномасштабного вторгнення, жінка долучилася до Сил оборони та воює досі.
Сандра Андерсен Ейра родом з Фіннмарка – найпівнічнішого району Норвегії.
Довгий час жінка працювала у риболовній галузі. У 2016 році Сандра придбала власне риболовне судно та отримала ліцензію на промисловий вилов риби.
Як капітанка риболовного судна активно співпрацювала з норвезьким Міністерством риболовної промисловості задля захисту прав жінок у цій галузі. Сандра навіть знялась у документальному фільмі італійської режисерки Брунелли Філлі «Sea Sisters», що присвячений жінкам, які керують риболовними суднами.
У 2017 році обрана у Саамський парламент Норвегії – це представницький орган саамів, який опікується питаннями культурної автономії цього народу. Після завершення депутатських повноважень – продовжила розвивати риболовний бізнес, працюючи у США та Норвегії.
Після початку повномасштабного російського вторгнення, Сандра долучилась до Інтернаціонального легіону Сил оборони. Служила бойовим медиком у підрозділі, що переважно складався з колишніх британських та американських рейнджерів. Брала участь в боях за Мощун під час Київської оборонної операції. Згодом жінка продовжила бойовий шлях на Миколаївщині та долучилась до української морської піхоти. Брала участь в обороні Бахмута. Продовжує нести військову службу в Силах оборони.
«Я ніколи раніше не була в Україні, проте мешкала на півночі Норвегії, біля кордону з Росією. Ми всі знали, що наближається війна, і більшість, напевно, готувалися до цього роками. Для нас допомогти – моральний обов’язок. Тому що останньою великою війною (Друга світова війна, – ред) на нашому континенті була війна у моїй країні, і багато країн прийшли нам на допомогу. Сьогодні ми робимо те саме для України», – вважає Ейра.
#FightForUkraine
Андрій Кравченко двічі ставав на захист України. А в проміжку між війною брав участь у розробці українського кровоспинного препарату, що міг рятувати життя українських воїнів на фронті.
Андрій Кравченко був родом з містечка Тараща, що на Київщині. Після школи вступив в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Спершу працював інженером в Навчально-науковому інституту високих технологій КНУ імені Т. Г. Шевченка, а згодом перейшов працювати до Інституту хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАН України.
Після початку російської агресії у 2014 році, відклав роботу над дисертацію та добровольцем пішов у військо. Спершу науковця направили діловодом у київський військкомат. Однак Андрій хотів потрапити саме на передову, тому добився переведення у 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», що складався переважно з добровольців, які брали участь в Самообороні Майдану. Через свої хімічні дослідження отримав позивний Кремінь.
Брав участь в боях за Дебальцеве у 2015 році. Попри осколкове поранення та контузію, він ще декілька годин корегував вогонь артилерії, прикриваючи вихід наших військ з оточення. За цей подвиг був відзначений званням Народного Героя України.
«Позивний позначається на долі людини на війні. Взяти Андрія Кравченка. Він справді виявив себе твердим, як кремінь. Вистояв у таких перипетіях, що страшно подумати. Служив командиром нашого мінометного розрахунку. Через три місяці його знання і здібності знадобилися в іншій ролі – розвідника артилеристів і коригувальника вогню артилерії. Це дуже смілива людина, він у деякі моменти бою викликав вогонь артилерії на себе. Він – один із тих, хто останнім виходив із Дебальцевського котла», – згадує про Андрія побратим Віктор Мезенцев.
Після звільнення зі служби Андрій продовжив працювати в Інституті хімії поверхні імені О. О. Чуйка. У 2017 році захистив дисертацію та здобув ступінь кандидата технічних наук. Спираючись на досвід бойових дій, Андрій з колегами з Інституту, а також КНУ імені Т.Г. Шевченка почали розробляти гемостатик. Це препарат, який зупиняє кровотечу, поки лікар не зможе дістатися до пораненого бійця. Випробування показували, що розроблений за участі Андрія препарат нічим не поступався західному гемостатику «Celox».
З початком повномасштабного вторгнення, Андрій вдруге добровільно пішов вступив до лав Сил оборони. Виконував завдання артилерійського коригування на Київщині. 31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув.
Андрій Кравченко двічі ставав на захист України. А в проміжку між війною брав участь у розробці українського кровоспинного препарату, що міг рятувати життя українських воїнів на фронті.
Андрій Кравченко був родом з містечка Тараща, що на Київщині. Після школи вступив в Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Спершу працював інженером в Навчально-науковому інституту високих технологій КНУ імені Т. Г. Шевченка, а згодом перейшов працювати до Інституту хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАН України.
Після початку російської агресії у 2014 році, відклав роботу над дисертацію та добровольцем пішов у військо. Спершу науковця направили діловодом у київський військкомат. Однак Андрій хотів потрапити саме на передову, тому добився переведення у 25-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь», що складався переважно з добровольців, які брали участь в Самообороні Майдану. Через свої хімічні дослідження отримав позивний Кремінь.
Брав участь в боях за Дебальцеве у 2015 році. Попри осколкове поранення та контузію, він ще декілька годин корегував вогонь артилерії, прикриваючи вихід наших військ з оточення. За цей подвиг був відзначений званням Народного Героя України.
«Позивний позначається на долі людини на війні. Взяти Андрія Кравченка. Він справді виявив себе твердим, як кремінь. Вистояв у таких перипетіях, що страшно подумати. Служив командиром нашого мінометного розрахунку. Через три місяці його знання і здібності знадобилися в іншій ролі – розвідника артилеристів і коригувальника вогню артилерії. Це дуже смілива людина, він у деякі моменти бою викликав вогонь артилерії на себе. Він – один із тих, хто останнім виходив із Дебальцевського котла», – згадує про Андрія побратим Віктор Мезенцев.
Після звільнення зі служби Андрій продовжив працювати в Інституті хімії поверхні імені О. О. Чуйка. У 2017 році захистив дисертацію та здобув ступінь кандидата технічних наук. Спираючись на досвід бойових дій, Андрій з колегами з Інституту, а також КНУ імені Т.Г. Шевченка почали розробляти гемостатик. Це препарат, який зупиняє кровотечу, поки лікар не зможе дістатися до пораненого бійця. Випробування показували, що розроблений за участі Андрія препарат нічим не поступався західному гемостатику «Celox».
З початком повномасштабного вторгнення, Андрій вдруге добровільно пішов вступив до лав Сил оборони. Виконував завдання артилерійського коригування на Київщині. 31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув.
