Made in Japan

У часи мого дитинства напис Made in Japan мав сакральний статус — його показували гостям.

Цікавий казус трапився в інтернеті. Після Другої світової Японія кілька років жила під американською окупацією, а мирного договору з СРСР (і Росією) самураї так і не підписали.

Так от, фірма Nikon у 1948 році випустила фотоапарат, на якому зазначено Made in occupied Japan. Тепер він у великій ціні в колекціонерів (на днях, до речі, було поставлено рекорд вартості вінтажних фотоапаратів: одна з перших «Лейок»
пішла з аукціону за 14 мільйонів доларів).

Красивий хід. Цікаво було б дізнатися хто його придумав і чим керувався. Отак би на зерні, яке кацапи з окупованого півдня вивозять, писати правду: Stolen in Ukraine. А на українському експорті — Made in unyielding Ukraine.

#цікаве
via

Реекспорт смислу

У книжці про дипломатичні фронти Другої світової трапився епізод: Берія щось сказав ... «на одній дивній вечірці у Луб’янській в’язниці».

Надворі 1940 рік. Вечірка у в’язниці?

Автор справді написав a bizarre dinner party held in the Lubyanka prison. А перекладач сумлінно переклав його слова. Тільки по дорозі до читача смисл трошки заграв (рос. забродил).

На цьому прикладі зручно показати як влаштовано контекст, як із нього видобути смисл і як цей смисл передати словами.

Що відбувається?

1. Автор пише популярну книжку для масової аудиторії. Йому треба коротко означити, що таке Луб’янка, бо навряд чи це входить у культурний багаж пересічного англійського читача. Для цього він вживає слово prison — the Lubyanka prison. Автор виготовляє контекст — робить так, щоб виклад був зрозумілий.

Він «імпортує» конкретно-історичну деталь, яку українському читачеві можна не розжовувати. Наш читач, якщо історію не прогулював, уявляє, що таке Луб’янка на площі Дзержинського у Москві: будівля НКВС—КДБ—ФСБ. Йому більш-менш зрозуміле дискурсивне поле: «залізний Фелікс», соловецький камінь, Сандармох. Його не дивують черные фары у соседних ворот, люки, наручники, порванный рот... Усе це проходять у школі.

(А достатньо старому читачу може згадатися жарт Жванецького. На дверях КДБ було написано: «Приём граждан круглосуточно». Жванецький дотепно спитав: «А выдача когда?». На флігелі СБУ справа від центрального входу є аналогічна табличка, будете гуляти — зверніть увагу.)

2. У цьому місці перекладачу треба зробити «реекспорт» — повернути Луб’янку. І він її повертає разом зі словом «в’язниця» — тобто в упаковці, створеній для англійського читача. Для вітчизняного читача ця упаковка не дуже годиться, бо Луб’янка для нього — не зовсім в’язниця, її смислове поле інше.

Луб'янка — це передусім контора, «офіс», кабінети. (У дисидентському гуморі КГБ було Конторой глубокого бурения.) Ходімо ближче: на Володимирській, 33 у Києві сидить СБУ. Хто з киян і гостей столиці вважає будинок СБУ «в’язницею»? А вона там є. У ній сиділи Стус, Дзюба, Світличний. І Луб'янка, і СБУ на Володимирській, і будівля РСХА у «17 мгновениях весны» («Штирлиц шел по коридору...») — це величезні будівлі спецслужб, і десь там за фасадом є каземат. Але все це не зовсім в’язниці. Принаймні не в тому самому смислі, що, скажімо, Лук’янівська в’язниця в Києві чи Владимирский централ, ветер северный.

3. Так що робити перекладачу? Просто пропустити слово prison. Воно йому не потрібне, воно приносить хибну смислову ноту, в акорді виникає дисонанс (а словосполучення — це акорд). Не треба нав’язувати українському читачу упаковку, створену для читача англійського. Загальне правило: не треба перекладати всі слова з оригіналу.

У цьому місці наша «вечірка у Луб’янській в’язниці» стає «вечіркою на Луб’янці». Трохи краще. Але до перемоги лишається ще один крок.

У наступній серії: приходьте на «вечірку».

#пропереклад

Реекспорт смислу · 2

З «в’язниці» вийшли. А що за «вечірка» — a dinner party, — на яку прийшов Лаврентій Берія, нарком внутрішніх справ?

У слово «вечірка» вбудований обертон «розвага». Яка розвага відбувається на Луб’янці? І тут треба згадати стиль життя і роботи радянського керівництва. Його описано в багатьох спогадах (наприклад, киянин Віктор Некрасов, лауреат Сталінської премії, цікаво розповів, що таке випивати з дияволом).

На дачі або десь у кабінеті в наркоматі під ніч збирається начальство — вечеряє, випиває і заразом вирішує державні справи, казнит и милует. Без розваг не обходилося: наприклад, Сталін заставляв Хрущова, першого секретаря ЦК КП(б)У, танцювати гопак. І це не екзотичний епізод епохи, не програма вихідного дня, а модус операнді цих людей — вони так жили.

Наш автор — професіонал. Він усю цю русскую народную кафку знає, тому й уживає прикметник bizarre — a bizarre dinner party. (Завважте вибір прикметника, він потрібен, щоб передати незвичність таких dinner parties, подібного в історичному світі західного читача немає). Чи можна назвати таке «вечіркою»? Гостей туди викликали частіше, ніж запрошували. Що вам каже історико-філологічне чуття?

Весь цей англійський слововжиток призначений для англійського, не для українського читача. Ну що, здавалося б, слова. Але якщо ми перекладаємо тільки їх, можуть виникати побічні смислові ефекти. Краще перепакувати їх у слова та голос.

І тоді «дивна вечірка у Луб’янській в’язниці» стане, скажімо, «гротескною вечерею на Луб’янці» [під час якої Берія щось там сказав]. Такий варіант здається мені історично й стилістично акуратнішим.

Зверніть увагу, звідки він узявся. Ми видобули його не зі слів, які вживає автор, а з контексту, до якого ведуть ці слова. Різниця принципова. Зрозумівши її, перекладач називає Карла Маркса «вождем світового пролетаріату», а не «лідером», хоч в оригіналі справді написано the leader.

Він розбирає оригінал на смислові атоми і перестворює його — збирає за авторськими кресленнями свою конструкцію, вдихає в неї дух оригіналу — його запах, сміх і сльози. Він бачить те, на що дивиться. Грає композитора, а не переписує ноти іншим почерком.

*
Це були нотатки до книжки з алітерованою назвою «Прим. пер. Параграфи про практичний переклад», яку дорога редакція потихеньку дописує.

#пропереклад

Несть пророка

Главный редактор «Новой газеты» Дмитрий Муратов, получивший в прошлом году Нобелевскую премию мира, продал Нобелевскую медаль на аукционе Heritage в Нью-Йорке за 103,5 миллиона долларов. Деньги будут переданы в международный фонд помощи ЮНИСЕФ украинским детям-беженцам и их семьям.

З цього приводу є анекдот, як сидять на полонині дід з онуком, вінтажні шмайсери чистять.
— Діду, а ви чули — москалі в космос полетіли?
— Всі?
— Та ні, тільки один.
— Ну то чисть, синку, чисть.

Omnia mea

Мій батько був фанатом телепередачі «Международная панорама» (по неділях о 16) і мріяв, щоб син став дипломатом. В уявленнях радянських людей кращої роботи не існувало, бо це була єдина можливість побачити світ. Для цього мені було строго велено вивчити англійську і куплено двотомний словник за 34 карбованці, грубі гроші.

Народне прислів’я казало: «С милым рай и в шалаше, если милый атташе». Дипломатів учили у МГИМО — Московский государственный институт международных отношений, заповідник елітарних дітей. Шанси вступити туди, якщо ти живеш у провінційному містечку, ви вже порахували. Так що дипломата з мене не вийшло ні в прямому сенсі, ні в переносному.

Ніхто тоді не казав, що в роботі дипломата домінує асенізаторська нота — дезавуювати всю ту хуйню, яку несе керівництво твоєї країни. Уявіть себе послом України у США при Зеленському чи Януковичі. Але тему я люблю, і книжка Тарле про Талейрана досі одна з улюблених.

Так от, читаю книжку Лоренса Ріса «За лаштунками Другої світової», яка скоро вийде українською. І він розповідає, як наркоміндєл СРСР Молотов уперше поїхав у США. Надворі 1942 рік, війна з німцями у розпалі. Молотова селять у Білому домі і приймають за найвищим рангом. Дворецький розбирає речі високого гостя і знаходить серед них ... кружальце ковбаси і пістолет. Градус здивування зашкалює і він, ясна річ, доповідає начальству, що гість небезпечний — голодний і озброєний.

Газети напишуть: «Візит пройшов в атмосфері дружби і співробітництва». Правду колега Молотова Аль Капоне казав, що добре слово і пістолет важать більше, ніж добре слово ).

Що я читаю. Три останні книжки
#книгопанорама

Книжки і кіно як відрізало — немає сил співпереживати, усе висмоктує війна. Стародавні суспільства виробили алгоритм раціонального розподілу їжі в голодні роки: спершу тим, хто добуває нову їжу; потім тим, хто без їжі помре тут-і-зараз; потім, якщо залишиться, усім іншим. Отак і з емпатією: спочатку ЗСУ; потім ті, хто працює на перемогу в тилу; потім усі інші. Через те мені глибоко не зрозумілі переживання деяких українців за «велику російську культуру»™. Це якось, сказати б, нетактовно — вона дасть собі раду без наших переживань. Я охоче про неї поговорю, але пізніше, коли в нас перестануть стріляти. А поки що «велика російська культура»™ може прогулятися нахуй — на крейсері «Москва» багато вільних кают.

Ось що я за пів року прочитав.

1
Катя Бльостка. Матера вам не наймичка («Віхола»)
Довкола цієї книжки було багато хайпу. Тиражі якісь астрономічні. Дорога редакція на власні очі бачила, як люди читають Бльостку в парку і в поїздах. У чому ж секрет успіху?

Це популярне родовспоможение (на жаль, мій словник цього слова не знає). Багатодітна авторка коментує свій досвід материнства у світлі здорового глузду. Мораль — мать, не парся: вагітність, пологи, годування груддю і всі супутні явища в асортименті — це нормально, ти в порядку, все буде добре.

Суть не в тому, що Бльостка пише, а в тому, як. Це стендап у формі книжки. Уявіть «Файну Юкрайну», щедро приправлену матюками — оце воно. Цілком забавно.

Цитата: «Стоїш ти в тій черзі, як хуй на іменинах, і думаєш...»

Рекомендовано тим, хто вагітним ще не був, але вже боїться.

2
Nikos Salingaros. Algorithmic Sustainable Design: Twelve Lectures On Architecture
Насправді я хотів стати архітектором, а не перекладачем. Досі хочу. Але доля так склалася, що про архітектуру доводиться тільки перекладати. Салінгарос — один з найвідоміших учнів великого Крістофера Александера. І ця книжка — переклад ідей Александера мовою алгоритмів і математики. Було цікаво, але складно, бо мій математичний багаж обмежується рівнянням 2х+5=15.

Цитата: «Модерністську архітектуру нав'язали соціально незахищеним верствам населення»

Рекомендовано хардкорним любителям архітектури.

3
Йоган Гарі. Мистецтво зосереджуватися («Лабораторія»)
Назва може натякати, що це селф-хелп із серії «Як перестати погане і почати хороше», але насправді Гарі робіть соціально-психологічний аналіз дефіциту уваги. Книжка відповідає радше на питання «хто винен?», ніж «що робити?».

Якщо вам здається, що ви забагато залипаєте у смартфон, то вам не здається. По той бік екрану працюють спеціально навчені люди. Їхня робота — зробити так, щоб ви залипали. Для цього вони придумали, наприклад, нескінченний скрол (у книжки є остання сторінка, а в інстаграма — ні, і так задумано). Цукерберг вам не друг, а ідейний нащадок графа Дракули, тільки входить без запрошення і смокче кров у переносному смислі.

Книжка цікава як приклад лівого мислення. Відповідь Гарі на питання «Хто вкрав у нас увагу?» — капіталізм. Значить і проблему треба вирішувати на відповідному рівні — відрегулювати капіталізм. Теоретично я з ним згоден. Тільки на колективне спасіння треба витратити стільки зусиль, що раціональніше їх витратити на спасіння індивідуальне. Залипаєш у фейсбук і нічого не встигаєш? Перший крок: усвідомити проблему. Другий: знайти інше джерело допаміну, бажано внутрішнє, щоб твоїм дилером був ти сам.

Цитата: «По той бік екрану проти тебе працюють тисячі програмістів»

Рекомендовано тим, хто любить подивитися на явище системно.

Якщо хочете, щоб редактори на вході у видавництво не так сумно зітхали, не пишіть у резюме, що з пелюшок мріяли займатися «перекладацькою діяльністю». Це безпомильна ознака глухуватого вуха.

Нє, я теж займаюся перекладацькою діяльністю. Коли зніму головний убор, вип’ю горілчаних виробів і закушу продуктами харчування. Така цікава книжкова продукція в підсумку виходить — професорсько-викладацький склад у захваті.

Про це у Митця є вичерпно прекрасний стікер.

...але є нюанс

Що робити в українській мові з російськими казаками? Для початку відрізняти. Наші і їхні — це дві різні історичні сутності, хоч в окремих деталях вони схожі. Так само Дон і Дунай — слова однокореневі, а річки різні.

Російські (донські, терські, уральські і т. д.) — казáки. Українські (запорозькі, дунайські і т. д.) — козаки́. Відповідно й прикметники у них різні — козацька шабля, казацька нагайка.

Коли англійський автор пише, що Петров-Іванов-Сидоров походить from a Cossack family, то він має на увазі казáків, а не козакíв. Петербург стоїть на козацьких кістках, але робітничі демонстрації у Петрограді не козаки́ розганяли, а казáки.

Цю різницю виразно показують пісні.

Ось казацька:
Не для тебя придет весна,
Не для тебя Дон разольется,
И сердце девичье забьется
С восторгом чувств не для тебя.

Ось козацька:
Їхав козак за Дунай, сказав: «Дівчино, прощай!
Ти, конику вороненький, неси та гуляй!»

Не переплутайте.

Стадія заперечення

Схоже, що багато українських журналістів — це осібна гілка еволюції — не розуміють різниці між словами «заперечити» і «спростувати».

«Спростувати» означає «надати докази іншого». З цього має починатися перша лекція на першому курсі журфака.

Якщо ви сумніваєтеся, що козаків і казаків непогано би відрізняти :)

Мій будинок стоїть поруч з якоюсь протестантською церквою, чи то свідки Єгови чи то адвентисти сьомого дня — на фасаді не написано. При старому режимі там був овочевий магазин «Дари Поділля». Двадцять років підприємливі христопродавці по метру відкушували собі трохи Вінниці — заходили парканом на тротуар, влаштували парковку, серйозно розширили колишній магазин притворами.

Колись я зробив фотографію із серії Adidas. Impossible is Nothing.

До війни вони регулярно обходили район, проповідуючи Христа, навіть субота на заваді не ставала. Видно, це службовий обов’язок абощо. Спастися самим їм мало, їм неодмінно треба спасти ще й мене пропащого.

Так от, в юдейській релігії є риса, яка викликає у мене глибоку симпатію. Це повна відсутність прозелітизму, тобто бажання навернути в свою віру інших. Хоч раз у ваші двері постукав ребе і запропонував поговорити про Господа нашого Саваофа?

Опірмат

Окремі сфери життя при радянській владі були недопредставлені в українській мові. Наприклад, психологія або машинобудування. Там попросту ніхто не говорив українською, а коли почали, термінологію великою мірою довелося створювати.

Так от, цікаво, як у Львівській політехніці називають сопромат — сопротивление материалов? Це один з найважливіших, якщо не найважливіший предмет в інженерній справі. Від нього залежить, прогнеться ваша полиця під вагою непрочитаних книжок чи встоїть.

Припускаю, що в розкладі під деканатом написано «Опірність матеріалів». Питання: як називають це живі люди — студенти, викладачі, інженери-практики? Невже опірмат? Напишіть, будь ласка, у коментах, якщо ви знаєте.

Доісторична планета
(Prehistoric Planet, 2022)
#кінопанорама

Якщо міряти цивілізацію за рівнем розвитку документального кіна, то це його засніжена вершина. 5 серій по 40 хвилин з життя і пригод динозаврів. І навіть натяку не виникає, що це намальовано на комп’ютері — абсолютна ілюзія натурної зйомки.

Це настільки талановито, вигадливо і захопливо зроблено, що моя п’ятирічна донька поміняла рольові моделі — вона тепер іхтіозавр, а не вампір — і гарантує задоволення.

«Доісторична планета» виправдовує існування великих телевізорів — картинка просто захмарна. Дорога редакція наполегливо рекомендує для сімейного перегляду.

10/10

Культ деталі · 18

Перекладачка не полінувалася поставити в екзотичному топонімі наголос. Фокус у тому, що це спеціальна буква «і», з акутом (так цей знак називається по-науковому). Тобто перекладачка зупинилася, відкрила таблицю гліфів у ворді і вставила в слово особливий знак.

Якщо поставити простий наголос, то буде по-іншому, ось так: і́ — í.

Девід Маккін. «І сталася тьма. Гітлер, Рузвельт і західна дипломатія перед війною» (вид-во «Лабораторія»)

P.S. Пришліть дорогій редакці приклад тонкої, нетривіальної деталі, яка виказує душевне ставлення до читачів. Вона радо опублікує.

#культ_деталі

Новини спорту

Уперше в півторастолітній історії Вімблдону в жіночому фіналі зійшлися представниці двох великих тенісних країн — Тунісу і Казахстану.

Виграла 23-тя ракетка світу Єлєна Рибакіна. Характерне казахське прізвище, ще Тарас Григорович Шевченко в Аральській експедиції його замалював. Доти Рибакіна взяла всього два другорядних турніри, так що наука знала про неї небагато.

Іронія в тому, що цього року на Вімблдон не пустили росіян, бо їхня країна їбанулася. З цього приводу було багато суперечок на тему вище спорт за політику, чи нижче. Теніс — спорт індивідуальний, людина грає за себе, а не за країну, це ж не футбольна збірна. А що, як виграє росіянин чи росіянка, а приз переможцю за протоколом вручає особа королівської крові? Якось невдобно. Зійшлися на тому, що росіян не пустять, але на Вімблдоні не розігруватимуть рейтингових очок, тільки призові гроші.

У Росії це рішення подавали під традиційним історичним соусом «англичанка гадит», вони ним здавна смакують. Цікавий політичний нюанс у тому, що Вімблдон — це приватний клуб, він не має стосунку до держави і фейсконтролем сам займається. Усі інші турніри Великого Шлема належать відповідним федераціям, а Вімблдон сам собі господар і навіть не постраждав від коронавірусу, бо виявилося, що леді і джентльмени були застраховані від епідемій. Про Всеанглійський клуб крикету і лаун-тенісу, так він офіційно називається, можна окрему книжку писати, матеріалу вистачить — це найстаріший спортивний турнір у світі, там за 150 років багато цікавого відбулося.

Теніс — це дуже дорого. Собівартість перемоги на Вімблдоні — тобто витрати на шляху від талановитої дитини до матчбола на Центральному корті — сотні тисяч доларів.

Так от, ще більша іронія в тому, що казашка Рибакіна насправді етнічна росіянка, виросла в Москві. Але мусила поміняти громадянство з російського на казахське, бо не отримала від федерації жодної допомоги. Що не завадило росіянам в особі голови федерації тут же заявити про чергову перемогу «російського тенісу». Учіться )

Філологічний борг

У програмуванні є поняття «технічний борг». Це інженерне рішення, яке генерує потребу в інженерних рішеннях на пізніших етапах. Простіше кажучи, якщо ми зробимо отак, то потім доведеться до цього повертатися. Психологічний еквівалент технічного боргу — незакритий гештальт.

У футболі це називається «дограти епізод». Якщо м’яч у тебе, ти маєш або забити гол, або віддати пас, або потягнути час, або вибити м’яч в аут — залежно від ігрової ситуації. Тобто тобі в підсумку треба зробити щось дискретне, закінчити епізод «м’яч у мене». І бажано в корисний для команди спосіб, бо якщо ти жуєш гру, тебе посадять на лавку і в дорожчий клуб не перекуплять. Для цього у футболі є поняття ТТД — техніко-тактичні дії. Їх окремо рахують. Різницю між хорошим футболістом і динамівським можна виразити в цифрах.

Щось схоже існує у практичному перекладі. Назвімо це філологічним боргом.

Наприклад, перекладач стикнувся зі складним моментом, лишив у тексті перекладу англійську фразу, а на полях написав «Я ще подумаю про це пізніше». І здав переклад, яко готовий. Дотримався дедлайну. Молодець. Тільки по дорозі він створив філологічний борг і не факт, що його усвідомлює.

Що відбувається далі? Минають дні, минають ночі, минає літо —переклад прийшов до редактора. Редактор бачить проблемний момент і мусить щось у цьому місці зробити — м’яч же у нього. Редактор або сам перекладає заборгований епізод (а це не його парафія), або генерує сигнал «Тут треба доперекласти». Цей сигнал комусь треба відправити, дочекатися відповіді, врахувати в тексті...

Філологічні борги наповнюють редакцію гемороєм. Це в перекладача книжка одна, мов шкільне кохання, а в редакції їх багато. Починається те, що Подерв’янський влучно назвав «діяльність пиздувата». Замість насолоджуватися літом, мохітом і літературною красою редакція закопується в рутину і починає збирати філологічні борги.

Як зрозуміти, що редакційну роботу поставлено правильно і всі знають своє діло? Треба подивитися на кількість повідомлень між учасниками естафети. Що професійніший процес, то менше повідомлень він генерує. Досконалий процес відбувається в тиші.

Мораль у тому, що вміння догравати епізод до кінця, уникати філологічних боргів — важлива і рідкісна навичка.

У цій сфері програмісти народили ще одне корисне і споріднене поняття — «чистий код». Але про це іншим разом.

Будьте, як діти

Спостереження за дитячою мовою — невичерпне джерело задоволення і проявів життя.

Донька на днях видала цікаве поєднання імперативу, минулого і майбутнього часу:

— А давай нам так сподобалося, що ми завтра на пляж теж прийдемо.

#від2до5

​Сьогодні кілька ракет прилетіли у Вінницю — майже у самий центр, на перехрестя між найбільшим концертним залом, будинком побуту, пологовим будинком, трамваєм і тролейбусом. За двісті метрів звідти студмістечко педінституту. Там завжди багато людей. Двадцятеро загинули, троє дітей.

Цілилися у «временный пункт размещения нациков» у Будинку офіцерів, кінець цитати. Ага, ми в курсі — куди влучили, туди й цілилися.

П’ять років я щодня проходив через це перехрестя на істфак, щоб встигнути на другу пару — на першу я не встигав настільки, що на третьому курсі мало не відрахували за пропуски.

Доти війна була не аж так близько. Уперше прилетіло в місце, наповнене спогадами. У будинку побуту «Ювілейний» мені шили костюм на випуснкий вечір у школі. Надворі був 1994 рік — апогей безвременья, український еквівалент цього слова — безчасся — не передає глибини соціальної прірви, в яку летіла тоді країна. Таки є в російській мові неперекладні слова: тоска, мордобой, беспредел.

У Будинку офіцерів, ущент зруйнованому, була студія звукозапису міністерства оборони, куди наша імпровізована рок-група ходила в студентські часи за вау-ефектом. Тоді ця студія була мало не найкрутіша в країні, легенда казала, що її спроектував звукорежисер «Металіки».

Уперше в житті я відчув Вінницю як «тіло». І воно болить. На ньому рана. Я знаю, що рана загоїться. Вінниця і не таке бачила, навіть столицею бувала в часи, які не зрівняються з теперішніми за травмою. Але тут-і-зараз від цього не легше.

Безневинне, повільне, провінційне місто. У Вінниці є якась лагідність, за якою на вихідні в мирні часи приїздили кияни. Це війна, вона така. Її спеціально розмазують по всьому тілу України, щоб ми не могли дихати спокійно. Як кажуть в Одесі, місті-побратимі, не дождëтесь.