Гендер у деталях
Розкажу вам підпільницьку історію. Жив колись впливовий чоловік на ім'я Генрик Юзевський — інтелектуал, художник, архітектор, розвідник, дипломат, соратник Пілсудського і друг Петлюри, міністр внутрішніх справ Польщі і волинський воєвода у 1930-х роках. Чоловік настільки розумний, що на кількадесят років випередив свій час.
У кінці 1920-х — скоро сторічний ювілей — у Польщі з’явилася Організація українських націоналістів (не плутати з бандерівцями, ті з’являться пізніше). Тліла латентна громадянська війна між українцями і поляками. Варшава відреагувала на терор закручуванням гайок. Юзевський подивився на це і ввічливо сказав начальству: «Ви — ідіоти. Така сама ваша політика. Дайте українцям простір для розвитку, інакше завтра втратите східні воєводства». Довелося йти у відставку.
Почалася Друга світова. Польща — «уродливое детище Версальского договора», як афористично висловився Молотов, — зникла. А за нею зник і Генрик Юзевський. Чекісти кинулися шукати екс-воєводу, призвідця народних страждань, а його нема — десь розчинився.
Потім з'ясувалося, що всю війну він займався політичною розвідкою в інтересах еміграційного уряду Польщі в Лондоні. А після війни підтримував зв’язок з ЦРУ і писав для них аналітику.
На пошуки Юзевського чекісти кинули найкращі кадри і в 1947 році таки вичислили. Але не спіймали. Спіймали у 1953-му — через вісім (!) років після війни. Почали судити, але тут помер Сталін, туди-сюди, третє-десяте — і пронесло. Помер Юзевський своєю смертю у Варшаві аж у 1981-му, було йому 89 років — професійні розвідники до такого віку доживають нечасто. Помер у хорошому настрої — надворі вже була «Солідарність», скоро «скорпи» про вітер змін заспівають.
Але пост не про це, а про красу прийому. Чому його так довго ловили? Фокус у тому, що Юзевський створив дев’ять незалежних периметрів конспірації: перша людина знає другу, але не знає третю і т. д. Штука не нова, з підручника. Високий клас треба зацінити ось тут: всі його зв’язкові — жінки. Сам факт, що на зв’язок хоче вийти чоловік — сигнал провалу. На цьому й проколювалися чекісти.
Знаменитий тепер Тимоті Снайдер написав про Юзевського свою першу книжку — «Ескіз таємної війни». #видайте_українською
Розкажу вам підпільницьку історію. Жив колись впливовий чоловік на ім'я Генрик Юзевський — інтелектуал, художник, архітектор, розвідник, дипломат, соратник Пілсудського і друг Петлюри, міністр внутрішніх справ Польщі і волинський воєвода у 1930-х роках. Чоловік настільки розумний, що на кількадесят років випередив свій час.
У кінці 1920-х — скоро сторічний ювілей — у Польщі з’явилася Організація українських націоналістів (не плутати з бандерівцями, ті з’являться пізніше). Тліла латентна громадянська війна між українцями і поляками. Варшава відреагувала на терор закручуванням гайок. Юзевський подивився на це і ввічливо сказав начальству: «Ви — ідіоти. Така сама ваша політика. Дайте українцям простір для розвитку, інакше завтра втратите східні воєводства». Довелося йти у відставку.
Почалася Друга світова. Польща — «уродливое детище Версальского договора», як афористично висловився Молотов, — зникла. А за нею зник і Генрик Юзевський. Чекісти кинулися шукати екс-воєводу, призвідця народних страждань, а його нема — десь розчинився.
Потім з'ясувалося, що всю війну він займався політичною розвідкою в інтересах еміграційного уряду Польщі в Лондоні. А після війни підтримував зв’язок з ЦРУ і писав для них аналітику.
На пошуки Юзевського чекісти кинули найкращі кадри і в 1947 році таки вичислили. Але не спіймали. Спіймали у 1953-му — через вісім (!) років після війни. Почали судити, але тут помер Сталін, туди-сюди, третє-десяте — і пронесло. Помер Юзевський своєю смертю у Варшаві аж у 1981-му, було йому 89 років — професійні розвідники до такого віку доживають нечасто. Помер у хорошому настрої — надворі вже була «Солідарність», скоро «скорпи» про вітер змін заспівають.
Але пост не про це, а про красу прийому. Чому його так довго ловили? Фокус у тому, що Юзевський створив дев’ять незалежних периметрів конспірації: перша людина знає другу, але не знає третю і т. д. Штука не нова, з підручника. Високий клас треба зацінити ось тут: всі його зв’язкові — жінки. Сам факт, що на зв’язок хоче вийти чоловік — сигнал провалу. На цьому й проколювалися чекісти.
Знаменитий тепер Тимоті Снайдер написав про Юзевського свою першу книжку — «Ескіз таємної війни». #видайте_українською
Про Біблію
Спостеріг, що в українських перекладах часто «викривають» біблійну цитату, ще й конкретний переклад зазначають. Я теж колись так робив. А потім подумав і не побачив у цьому смислу — це шум, не сигнал.
Як відрізнити сигнал від шуму? Дуже просто — сигнал щось міняє. От, приміром, редакторка в примітці зазначає, що наведена автором фраза з Соломона — в перекладі Огієнка. Окей. І яке це має для українського читача значення? Що змінилося б, якби вона була в перекладі Хоменка? А якби в перекладі Куліша?
Якщо автор не написав, що ось такі-то слова — біблійні, а просто навів їх, то навіщо перекладачам-редакторам його уточнювати. Щоб що? А, може, так ми позбавляємо читача радості впізнавання?
Цей едиційний метод називається «встромляти пальці». Без великої потреби не варто. У розкриванні біблійних алюзій буває окремий смисл, але це не той випадок.
#пропереклад
Спостеріг, що в українських перекладах часто «викривають» біблійну цитату, ще й конкретний переклад зазначають. Я теж колись так робив. А потім подумав і не побачив у цьому смислу — це шум, не сигнал.
Як відрізнити сигнал від шуму? Дуже просто — сигнал щось міняє. От, приміром, редакторка в примітці зазначає, що наведена автором фраза з Соломона — в перекладі Огієнка. Окей. І яке це має для українського читача значення? Що змінилося б, якби вона була в перекладі Хоменка? А якби в перекладі Куліша?
Якщо автор не написав, що ось такі-то слова — біблійні, а просто навів їх, то навіщо перекладачам-редакторам його уточнювати. Щоб що? А, може, так ми позбавляємо читача радості впізнавання?
Цей едиційний метод називається «встромляти пальці». Без великої потреби не варто. У розкриванні біблійних алюзій буває окремий смисл, але це не той випадок.
#пропереклад
Усі гукнули
Покійний Богдан Жолдак, чоловік дотепний і спостережливий, якось помітив у Павла Григоровича Тичини органічне українське привітання — «Хай чабан!»
Ідеально пасує для «українського нацизму», який російська пропаганда скрізь знаходить. У нас же аркадія — аграрний райх.
Покійний Богдан Жолдак, чоловік дотепний і спостережливий, якось помітив у Павла Григоровича Тичини органічне українське привітання — «Хай чабан!»
Ідеально пасує для «українського нацизму», який російська пропаганда скрізь знаходить. У нас же аркадія — аграрний райх.
Підступний паронім
Є в українській мові одна підступна паронімічна парочка: поверхневий — поверховий.
Поверхневий — той, що стосується поверхні в прямому, фізичному смислі цього слова. Наприклад, поверхневий натяг рідини (рос. поверхностное натяжение жидкости)
Поверховий — той, що стосується зовнішнього, переносного виміру явища. Наприклад, поверхове знання або почуття (тобто неглибоке).
У російській такого розрізнення немає, там усе поверхностное.
Є в українській мові одна підступна паронімічна парочка: поверхневий — поверховий.
Поверхневий — той, що стосується поверхні в прямому, фізичному смислі цього слова. Наприклад, поверхневий натяг рідини (рос. поверхностное натяжение жидкости)
Поверховий — той, що стосується зовнішнього, переносного виміру явища. Наприклад, поверхове знання або почуття (тобто неглибоке).
У російській такого розрізнення немає, там усе поверхностное.
Emotion by Design
Товарів капіталізм уже напродавав — у першому світі у всіх є все. Що продавати на наступному рівні гри? Емоцію. У постматеріальному світі в ціні вже не речі як такі.
Забавний приклад явища знайшовся на задньому склі нового мікроавтобуса «Фольксваген» — електричної реінкарнації легендарного хіпі-вагона.
По краю скла, під дощовою щіткою намальовано цей самий мікроавтобус. А коли під час дощу щітка підніметься, під нею виявиться парасолька.
Ніхто цієї прикольної деталі просто так, якщо не показати, не побачить, а вона є — хтось про це подумав. Увесь смисл цієї деталі — викликати посмішку.
Про конструювання емоцій є книжка креативного директора «Найка» Грега Гофмана (чувак перетворив взуття для спорту на феномен масової культури). Десь восени має вийти у видавництві «Лабораторія».
Товарів капіталізм уже напродавав — у першому світі у всіх є все. Що продавати на наступному рівні гри? Емоцію. У постматеріальному світі в ціні вже не речі як такі.
Забавний приклад явища знайшовся на задньому склі нового мікроавтобуса «Фольксваген» — електричної реінкарнації легендарного хіпі-вагона.
По краю скла, під дощовою щіткою намальовано цей самий мікроавтобус. А коли під час дощу щітка підніметься, під нею виявиться парасолька.
Ніхто цієї прикольної деталі просто так, якщо не показати, не побачить, а вона є — хтось про це подумав. Увесь смисл цієї деталі — викликати посмішку.
Про конструювання емоцій є книжка креативного директора «Найка» Грега Гофмана (чувак перетворив взуття для спорту на феномен масової культури). Десь восени має вийти у видавництві «Лабораторія».
Рольова модель
Зізнаюся: я давній філосеміт. І переконаний, що в багатьох сферах життя Держава Ізраїль — рольова модель для України. Між українцями і євреями безліч відмінного. Історія наших стосунків бувала непроста й непристойна. Але, крім президентів-євреїв, є в нас ще одна спільна риса — непритомні (рос. невменяемые) сусіди. І навіть після перемоги у війні вони нікуди не подінуться, тобто в певному сенсі перемога — це недосяжний ідеал. Перефразовуючи класика, інших сусідів у мене для вас нема. Відбиватися від братської любові і другої армії в звіті — це процес, не проект.
І тут на допомогу приходить великий син української землі і єврейського народу Володимир Євгенович Жаботинський, ідеолог правого сіонізму. У 1924 році, сто років тому, він написав цикл статей «Залізна стіна». Смисл, якщо коротко, полягав у тому, що арабо-ізраїльський конфлікт можна розв’язати тільки одним способом: збудувати залізну стіну. Жаботинський мав на увазі не реальну стіну з металу — вона вміє ржавіти, — а метафоричну. Жодних поступок, навіть натяку на поступки, навіть розмови про поступки в головних для євреїв питаннях бути не може — все це має наштовхуватися на «залізну стіну». Щойно араби побачать у цій стіні шпарину — і пиши пропало: вони будуть вірити, що перемога над євреями можлива в принципі, а це найефективніша зброя.
Далі було різне і часто трагічне: Шестиденна війна, окупація «територій», Війна Судного дня, нескінченні теракти на чолі з мюнхенською олімпіадою, «мир в обмін на території», загравання з Арафатом — «я спросил у Ясира, где моя любимая». Суть афористично висловила Голда Меїр, колишня киянка: «Ми хочемо жити, вони хочуть, щоб ми померли — простір для маневру невеликий».
Аж через сімдесят років після Жаботинського євреї перетворили метафоричну «залізну стіну» на справжню залізобетонну. Так що й українцям журитися рано. Ми зараз на стадії, як висловлювалися в радянських інститутах, научно-исследовательских и опытно-конструкторских работ. Шкода тільки, що вони такі дорогі — життям платити доводиться.
Зізнаюся: я давній філосеміт. І переконаний, що в багатьох сферах життя Держава Ізраїль — рольова модель для України. Між українцями і євреями безліч відмінного. Історія наших стосунків бувала непроста й непристойна. Але, крім президентів-євреїв, є в нас ще одна спільна риса — непритомні (рос. невменяемые) сусіди. І навіть після перемоги у війні вони нікуди не подінуться, тобто в певному сенсі перемога — це недосяжний ідеал. Перефразовуючи класика, інших сусідів у мене для вас нема. Відбиватися від братської любові і другої армії в звіті — це процес, не проект.
І тут на допомогу приходить великий син української землі і єврейського народу Володимир Євгенович Жаботинський, ідеолог правого сіонізму. У 1924 році, сто років тому, він написав цикл статей «Залізна стіна». Смисл, якщо коротко, полягав у тому, що арабо-ізраїльський конфлікт можна розв’язати тільки одним способом: збудувати залізну стіну. Жаботинський мав на увазі не реальну стіну з металу — вона вміє ржавіти, — а метафоричну. Жодних поступок, навіть натяку на поступки, навіть розмови про поступки в головних для євреїв питаннях бути не може — все це має наштовхуватися на «залізну стіну». Щойно араби побачать у цій стіні шпарину — і пиши пропало: вони будуть вірити, що перемога над євреями можлива в принципі, а це найефективніша зброя.
Далі було різне і часто трагічне: Шестиденна війна, окупація «територій», Війна Судного дня, нескінченні теракти на чолі з мюнхенською олімпіадою, «мир в обмін на території», загравання з Арафатом — «я спросил у Ясира, где моя любимая». Суть афористично висловила Голда Меїр, колишня киянка: «Ми хочемо жити, вони хочуть, щоб ми померли — простір для маневру невеликий».
Аж через сімдесят років після Жаботинського євреї перетворили метафоричну «залізну стіну» на справжню залізобетонну. Так що й українцям журитися рано. Ми зараз на стадії, як висловлювалися в радянських інститутах, научно-исследовательских и опытно-конструкторских работ. Шкода тільки, що вони такі дорогі — життям платити доводиться.
Топ 100
Американський журнал «Тайм» традиційно опублікував список ста «найвпливовіших» людей світу. Наших там двоє — Зеленський і Залужний — і краще б їх там не було, як немає, скажімо, швейцарців і нових зеландців.
Ясна річ, цей список — просто гра, стосунок до «впливу» він має опосередкований (скажімо, там є німецький канцлер Олаф Шольц, але немає британського Бориса Джонсона). Список «Форбса» має таку саму природу — розважальну («большие деньги любят тишину»). Це просто забавна журналістська вправа.
Так от, прочитав я список «Тайма» і вирішив порахувати про скількох найвпливовіших людей я у внутрішній монголії чув. 21 зі 100.
Історія розсудить, хто чий сучасник. Про це є бородатий анекдот, як у майбутньому виданні Большой советской энциклопедии на літеру Б — Брєжнєв — було написано «Мелкий политический деятель эпохи Аллы Пугачевой».
UPD. Дорогі читачі підказують, що наших троє — ще Севгіль Мусаєва. Гугль каже, що це журналістка
Американський журнал «Тайм» традиційно опублікував список ста «найвпливовіших» людей світу. Наших там двоє — Зеленський і Залужний — і краще б їх там не було, як немає, скажімо, швейцарців і нових зеландців.
Ясна річ, цей список — просто гра, стосунок до «впливу» він має опосередкований (скажімо, там є німецький канцлер Олаф Шольц, але немає британського Бориса Джонсона). Список «Форбса» має таку саму природу — розважальну («большие деньги любят тишину»). Це просто забавна журналістська вправа.
Так от, прочитав я список «Тайма» і вирішив порахувати про скількох найвпливовіших людей я у внутрішній монголії чув. 21 зі 100.
Історія розсудить, хто чий сучасник. Про це є бородатий анекдот, як у майбутньому виданні Большой советской энциклопедии на літеру Б — Брєжнєв — було написано «Мелкий политический деятель эпохи Аллы Пугачевой».
UPD. Дорогі читачі підказують, що наших троє — ще Севгіль Мусаєва. Гугль каже, що це журналістка
Міжмовний омонім
Дивилися якось з донькою кіно про смурфів. Герой надягає краватку. Кажу:
— Дивись, яка прикольна краватка.
Донька здивовано:
— Яка краватка? Краватка — це по-кацапськи ліжко!
#від2до5
Дивилися якось з донькою кіно про смурфів. Герой надягає краватку. Кажу:
— Дивись, яка прикольна краватка.
Донька здивовано:
— Яка краватка? Краватка — це по-кацапськи ліжко!
#від2до5
Сестра таланта
Вважається, що найкоротшу (а значить і найдешевшу) телеграму в історії відправив Віктор Гюго своєму видавцю. Про те, як публіка зустріла новий роман, він спитав одним символом — ? Видавець відповів красиво і теж недорого — !
Колись мені трапилося побувати випусковим редактором Леся Подерв’янського, великого українського поета. Перед відправкою в типографію поніс показати йому обкладинку (імейлів митець не любить). На питання «Ну як воно?» він відповів двома словами: «Заєбісь. Благословляю».
Правду інший класик сказав: «Поезія виникає там, де два слова стають поруч уперше».
Вважається, що найкоротшу (а значить і найдешевшу) телеграму в історії відправив Віктор Гюго своєму видавцю. Про те, як публіка зустріла новий роман, він спитав одним символом — ? Видавець відповів красиво і теж недорого — !
Колись мені трапилося побувати випусковим редактором Леся Подерв’янського, великого українського поета. Перед відправкою в типографію поніс показати йому обкладинку (імейлів митець не любить). На питання «Ну як воно?» він відповів двома словами: «Заєбісь. Благословляю».
Правду інший класик сказав: «Поезія виникає там, де два слова стають поруч уперше».
50 відтінків сірого
Про те, що перекладати треба смисл, а не слова, висловилися всі класики. Всі це знають. Так само всі курці знають, що куріння шкідливе, а гімнастика вранці корисна. Але курять. А перекладачі вперто перекладають слова. Саме в цьому місці виникає сучукрпереклад. У мене є гіпотеза на пояснення цього соціально-філологічного явища, але вона вам не сподобається.
На перший погляд непомітний, але показовий приклад трапився в книжці про дипломатичні преферанси 1930-х років. Гітлер і Сталін ділять Східну Європу. Треба, щоб Рібентроп злітав у Москву домовився. Москва йти назустріч не поспішає, аж Гітлеру довелося ... «написати про дозвіл на візит Ріббентропа персонально Сталіну».
Граматично правильна, зрозуміла фраза. В оригіналі справді написано Hitler wrote a personal appeal to Stalin to allow Ribbentrop to come. Що тут не так?
Проблема в дієслові to allow. Перекладач оперує його першим, найпоширенішим, знайомим зі школи значенням — «дозволяти щось». У даному разі візит Рібентропа. Це переклад «у слово», він же буквалізм.
А який був би переклад «у смисл»? Що робить Гітлер? Далеко ходити не треба — контекст диктує інваріантне дієслово. Гітлер просить Сталіна прийняти Рібентропа. Саме це відбувається в житті: послів приймають, а не дозволяють їм приїхати. А ще у посольствах бувають дипломатичні прийняття, гостям присилають запрошення із загадковою абревіатурою RSVP. У цього епізоду є контекст, і він не про «дозвіл» чи «заборону», а про якісь інші слова.
Наочніше виходить, коли поставити два варіанти поруч — один «у букву», другий «у смисл»:
1. Гітлер написав про дозвіл на візит Ріббентропа персонально Сталіну.
2. Гітлер особисто написав Сталіну з проханням прийняти Ріббентропа.
(У дужках завважте ще одну помилку зі словосполученням personal appeal — воно стосується Гітлера, а не Сталіна. Це Гітлер особисто просить, а не особисто Сталіна.) «Дозвіл на візит» перетворився на «прохання прийняти». Різниця між цими варіантами — це різниця між двома методами перекладу (строгіше кажучи, між методом і відсутністю метода).
Зовні переклад ніби окей, але якщо придивитися уважно, він розсипається. Ленін назвав би його «редискою», як Троцького: зовні червоний, а всередині — білий.
Стосунок між смислом — а його не існує поза контекстом — і слововжитком нагадує стосунок магнітного поля і залізної стружки: стружка утворює патерн. Так само й слововжиток (патерн) диктується смислом (полем).
Перекладач, який розуміє, що перекладати треба смисл, а не слова, переходить в іншу лігу. І тільки після цього з ним можна говорити про стиль, ритм, солецизми і всі ті високі матерії, які роблять з ремесла мистецтво.
#пропереклад
Про те, що перекладати треба смисл, а не слова, висловилися всі класики. Всі це знають. Так само всі курці знають, що куріння шкідливе, а гімнастика вранці корисна. Але курять. А перекладачі вперто перекладають слова. Саме в цьому місці виникає сучукрпереклад. У мене є гіпотеза на пояснення цього соціально-філологічного явища, але вона вам не сподобається.
На перший погляд непомітний, але показовий приклад трапився в книжці про дипломатичні преферанси 1930-х років. Гітлер і Сталін ділять Східну Європу. Треба, щоб Рібентроп злітав у Москву домовився. Москва йти назустріч не поспішає, аж Гітлеру довелося ... «написати про дозвіл на візит Ріббентропа персонально Сталіну».
Граматично правильна, зрозуміла фраза. В оригіналі справді написано Hitler wrote a personal appeal to Stalin to allow Ribbentrop to come. Що тут не так?
Проблема в дієслові to allow. Перекладач оперує його першим, найпоширенішим, знайомим зі школи значенням — «дозволяти щось». У даному разі візит Рібентропа. Це переклад «у слово», він же буквалізм.
А який був би переклад «у смисл»? Що робить Гітлер? Далеко ходити не треба — контекст диктує інваріантне дієслово. Гітлер просить Сталіна прийняти Рібентропа. Саме це відбувається в житті: послів приймають, а не дозволяють їм приїхати. А ще у посольствах бувають дипломатичні прийняття, гостям присилають запрошення із загадковою абревіатурою RSVP. У цього епізоду є контекст, і він не про «дозвіл» чи «заборону», а про якісь інші слова.
Наочніше виходить, коли поставити два варіанти поруч — один «у букву», другий «у смисл»:
1. Гітлер написав про дозвіл на візит Ріббентропа персонально Сталіну.
2. Гітлер особисто написав Сталіну з проханням прийняти Ріббентропа.
(У дужках завважте ще одну помилку зі словосполученням personal appeal — воно стосується Гітлера, а не Сталіна. Це Гітлер особисто просить, а не особисто Сталіна.) «Дозвіл на візит» перетворився на «прохання прийняти». Різниця між цими варіантами — це різниця між двома методами перекладу (строгіше кажучи, між методом і відсутністю метода).
Зовні переклад ніби окей, але якщо придивитися уважно, він розсипається. Ленін назвав би його «редискою», як Троцького: зовні червоний, а всередині — білий.
Стосунок між смислом — а його не існує поза контекстом — і слововжитком нагадує стосунок магнітного поля і залізної стружки: стружка утворює патерн. Так само й слововжиток (патерн) диктується смислом (полем).
Перекладач, який розуміє, що перекладати треба смисл, а не слова, переходить в іншу лігу. І тільки після цього з ним можна говорити про стиль, ритм, солецизми і всі ті високі матерії, які роблять з ремесла мистецтво.
#пропереклад
777
Друга інкарнація каналу «Прим. пер.» про переклад, редактуру та інші пригоди книжок поступово доганяє першу. Нас уже 777, що дорогу редакцію дуже тішить, бо вона принципово не вживає реклами і стимуляторів росту. Розкажу вам з цього приводу древній лінгвокраїнознавчий анекдот.
Москва, Олімпіада-80, стекляшка на районі. Стоїть черга ханиг за бухлом. Одна продавщиця кричить іншій:
— Зина! «Три топора» не пробивай — закончился!
Зіна — черзі:
— Ladies and gentlemen! Porter Three Sevens is over. Thank you.
Друга інкарнація каналу «Прим. пер.» про переклад, редактуру та інші пригоди книжок поступово доганяє першу. Нас уже 777, що дорогу редакцію дуже тішить, бо вона принципово не вживає реклами і стимуляторів росту. Розкажу вам з цього приводу древній лінгвокраїнознавчий анекдот.
Москва, Олімпіада-80, стекляшка на районі. Стоїть черга ханиг за бухлом. Одна продавщиця кричить іншій:
— Зина! «Три топора» не пробивай — закончился!
Зіна — черзі:
— Ladies and gentlemen! Porter Three Sevens is over. Thank you.
Paroles, paroles, paroles
Сучукрперекладачі нагадують чукотських менестрелів: що бачать, те й співають. Бачать слово — перекладають слово.
Читаю: «він був членом радянського НКВС» (he was a member of the Soviet NKVD).
Сама ця фраза безпомильно виказує, що вона — переклад. Словосполучення «радянський НКВС» — роблене, рідномовець так не скаже, бо прикметник тут надмірний, він потрібний для іншомовного читача. Так само американець не скаже іншому американцю «американське ЦРУ». Таким текстам часто потрібна адаптація — не просто переклад, а «підлаштування» під реципієнта. Але річ не в цьому, а в «члені».
Що таке НКВС? Народний комісаріат внутрішніх справ — одна з попередніх назв КДБ.
Можна бути членом КПРС або членом ЛКСМУ, але бути членом НКВС в українській мові рішуче неможливо, в НКВС не було «членства». Це однаково, що назвати поліцейського членом МВС. Можна бути чекістом, бути енкаведистом, служити в НКВС, працювати в НКВС, якось так.
У слова «член», як у всіх інших слів, є валентність — здатність вступати в словосполучення. І це тонкий, неочевидний лід. Скажімо, можна бути членом комітету, але членом КДБ — вже ні, хоч КДБ — це формально комітет. Чому? Коли історики не знають, вони кажуть «так історично склалося» :)
Що робить перекладач? Бачить слово member — і перекладає його. Що він слова member не знає? Та знає, звісно. Не знає він про переклад чогось іншого. Про нього є дитячий анекдот:
Вступив Рабінович у партію. Знайомий при зустрічі питає:
— Рабінович, так ви тепер член партії?
— Ну що ви, я її мозок.
Сучукрперекладачі нагадують чукотських менестрелів: що бачать, те й співають. Бачать слово — перекладають слово.
Читаю: «він був членом радянського НКВС» (he was a member of the Soviet NKVD).
Сама ця фраза безпомильно виказує, що вона — переклад. Словосполучення «радянський НКВС» — роблене, рідномовець так не скаже, бо прикметник тут надмірний, він потрібний для іншомовного читача. Так само американець не скаже іншому американцю «американське ЦРУ». Таким текстам часто потрібна адаптація — не просто переклад, а «підлаштування» під реципієнта. Але річ не в цьому, а в «члені».
Що таке НКВС? Народний комісаріат внутрішніх справ — одна з попередніх назв КДБ.
Можна бути членом КПРС або членом ЛКСМУ, але бути членом НКВС в українській мові рішуче неможливо, в НКВС не було «членства». Це однаково, що назвати поліцейського членом МВС. Можна бути чекістом, бути енкаведистом, служити в НКВС, працювати в НКВС, якось так.
У слова «член», як у всіх інших слів, є валентність — здатність вступати в словосполучення. І це тонкий, неочевидний лід. Скажімо, можна бути членом комітету, але членом КДБ — вже ні, хоч КДБ — це формально комітет. Чому? Коли історики не знають, вони кажуть «так історично склалося» :)
Що робить перекладач? Бачить слово member — і перекладає його. Що він слова member не знає? Та знає, звісно. Не знає він про переклад чогось іншого. Про нього є дитячий анекдот:
Вступив Рабінович у партію. Знайомий при зустрічі питає:
— Рабінович, так ви тепер член партії?
— Ну що ви, я її мозок.
Вичерпний анекдот про діалоги в сучасному українському перекладі
Послали двох солдатів електрику в дитячому садку ремонтувати. Викликає їх командир і каже, що вихователька скаржиться — діти матюкатися почали.
— Хто «блядь» при дітях сказав?
— Не ми. Стояли працювали, я й кажу: «Сержанте Петренко, невже ви не бачите, що гарячий припой крапає на ногу вашому товаришу?».
Послали двох солдатів електрику в дитячому садку ремонтувати. Викликає їх командир і каже, що вихователька скаржиться — діти матюкатися почали.
— Хто «блядь» при дітях сказав?
— Не ми. Стояли працювали, я й кажу: «Сержанте Петренко, невже ви не бачите, що гарячий припой крапає на ногу вашому товаришу?».
Дао копірайтингу
У теорії розв'язання інженерних задач (ТРІЗ) є поняття ідеального кінцевого результату. Це коли предмета або системи немає, а функція виконується. Зовсім добре — зробити функцію не потрібною (наприклад, електрочиталка пам’ятає, де я зупинився, і не змушує ставити в книжку закладку). У цьому понятті є щось дзенське, красиве: ідеальний результат — це пустота, ніщо, немає неправильної відповіді, бо немає питання.
На цьому стоїть, наприклад, йога: спортивний тренажер, цілком безкоштовний — це твоє тіло. Цей самий принцип афористично висловив Міс ван дер Рое: less is more — що менше, то краще. Це нитка Аріадни — вона виведе з лабіринту.
Щось подібне відбувається у сфері «комерційних текстів»: найкращий текст — відсутність тексту. Second-best — короткий текст (індустріальним стандартом копірайтингу я вважаю apple.com — вітрина ефектної лаконічності).
Аж ось реклама в інстаграмі підсунула характерний приклад найгіршого рішення, точно як в анекдоті про курорт: і їжа у вас несмачна, і порції маленькі.
«Асортимент продукції нараховує близько 150 найменувань, що включають різні сорти хліба...»
Комусь же за це, напевно, гроші платять. (Плаче). Написати по-людському «Ми випікаємо 150 сортів хліба...» ризиковано — ще звільнять за профнепридатність.
На світанку капіталізму у вакансіях продавців писали вимогу «Без досвіду роботи в радянській торгівлі», бо навчити продавчиню посміхатися тим, кому вона вчора з насолодою хамила, було важко. Отак і тут: найскладніше в мистецтві написати хороший, живий текст — вимкнути в собі копірайтера. Вийти на вищий рівень і переконати замовника, що найкращий текст — це відсутність тексту, боюся, неможливо.
У теорії розв'язання інженерних задач (ТРІЗ) є поняття ідеального кінцевого результату. Це коли предмета або системи немає, а функція виконується. Зовсім добре — зробити функцію не потрібною (наприклад, електрочиталка пам’ятає, де я зупинився, і не змушує ставити в книжку закладку). У цьому понятті є щось дзенське, красиве: ідеальний результат — це пустота, ніщо, немає неправильної відповіді, бо немає питання.
На цьому стоїть, наприклад, йога: спортивний тренажер, цілком безкоштовний — це твоє тіло. Цей самий принцип афористично висловив Міс ван дер Рое: less is more — що менше, то краще. Це нитка Аріадни — вона виведе з лабіринту.
Щось подібне відбувається у сфері «комерційних текстів»: найкращий текст — відсутність тексту. Second-best — короткий текст (індустріальним стандартом копірайтингу я вважаю apple.com — вітрина ефектної лаконічності).
Аж ось реклама в інстаграмі підсунула характерний приклад найгіршого рішення, точно як в анекдоті про курорт: і їжа у вас несмачна, і порції маленькі.
«Асортимент продукції нараховує близько 150 найменувань, що включають різні сорти хліба...»
Комусь же за це, напевно, гроші платять. (Плаче). Написати по-людському «Ми випікаємо 150 сортів хліба...» ризиковано — ще звільнять за профнепридатність.
На світанку капіталізму у вакансіях продавців писали вимогу «Без досвіду роботи в радянській торгівлі», бо навчити продавчиню посміхатися тим, кому вона вчора з насолодою хамила, було важко. Отак і тут: найскладніше в мистецтві написати хороший, живий текст — вимкнути в собі копірайтера. Вийти на вищий рівень і переконати замовника, що найкращий текст — це відсутність тексту, боюся, неможливо.
Міри й ваги
В англомовному світі не тільки пиво приносять пінтами і закуски фунтами, так ще й довжину текстів міряють у словах. В умовах стипендіальних конкурсів чи в каталогах прав пишуть, наприклад, max length 10 000 words.
Людині, яка виросла в метричній системі, буває важко сходу зрозуміти скільки це. При старому режимі обсяг тексту у видавництвах і типографіях міряли в особливих одиницях — «аркушах». Аркуші бували різні: обліково-видавничі, друковані, фарбовідбитки — цей професійний тайнопис фігурує на останній сторінці усіх радянських видань.
У випадку перекладачів і редакторів один аркуш дорівнював 40 000 знаків. Один аркуш поезії — це 700 рядків, якщо мені не зраджує пам’ять. Так само в аркуші переводили й ілюстрації. Тобто, бухгалтерська відповідь на питання скільки художник намалював — це площа задруковки, а не кількість ілюстрацій.
Потім «аркуш» поступився місцем «сторінці». Припускаю, що до цього доклалися бюро перекладів і рекламні фірми. З одного боку, сторінка — сутність зрозуміліша і менша, ніж абстрактний аркуш на 40 000 знаків з пробілами (пробіл — це окремий знак, а не відсутність знаку, при металевому наборі його фізично вставляли у шпальту). З іншого боку, сторінки, шрифти і кеглі бувають різні, і кількість тексту в підсумку доводиться переводити в цифру. Треба було переконатися, що перекладач і замовник однаково розуміють, що таке «сторінка перекладу», бо це була сутність мінлива, химерно залежна від бюджетів. Зараз більш-менш утвердилося, що «сторінка» — це 1800 знаків з пробілами, але перепитати все ще не зайве.
Так от, скільки важить чесне англійське слово в метричних одиницях виміру? Математично точно порахувати неможливо, бо слова у різних авторів різні (тобто, на друк 100 000 слів двох різних авторів може знадобитися різна кількість паперу), але приблизний орієнтир за моїми спостереженнями виходить такий:
1 українська сторінка = 300 англійських слів
1 видавничий аркуш = 6700 англійських слів
#матчасть
В англомовному світі не тільки пиво приносять пінтами і закуски фунтами, так ще й довжину текстів міряють у словах. В умовах стипендіальних конкурсів чи в каталогах прав пишуть, наприклад, max length 10 000 words.
Людині, яка виросла в метричній системі, буває важко сходу зрозуміти скільки це. При старому режимі обсяг тексту у видавництвах і типографіях міряли в особливих одиницях — «аркушах». Аркуші бували різні: обліково-видавничі, друковані, фарбовідбитки — цей професійний тайнопис фігурує на останній сторінці усіх радянських видань.
У випадку перекладачів і редакторів один аркуш дорівнював 40 000 знаків. Один аркуш поезії — це 700 рядків, якщо мені не зраджує пам’ять. Так само в аркуші переводили й ілюстрації. Тобто, бухгалтерська відповідь на питання скільки художник намалював — це площа задруковки, а не кількість ілюстрацій.
Потім «аркуш» поступився місцем «сторінці». Припускаю, що до цього доклалися бюро перекладів і рекламні фірми. З одного боку, сторінка — сутність зрозуміліша і менша, ніж абстрактний аркуш на 40 000 знаків з пробілами (пробіл — це окремий знак, а не відсутність знаку, при металевому наборі його фізично вставляли у шпальту). З іншого боку, сторінки, шрифти і кеглі бувають різні, і кількість тексту в підсумку доводиться переводити в цифру. Треба було переконатися, що перекладач і замовник однаково розуміють, що таке «сторінка перекладу», бо це була сутність мінлива, химерно залежна від бюджетів. Зараз більш-менш утвердилося, що «сторінка» — це 1800 знаків з пробілами, але перепитати все ще не зайве.
Так от, скільки важить чесне англійське слово в метричних одиницях виміру? Математично точно порахувати неможливо, бо слова у різних авторів різні (тобто, на друк 100 000 слів двох різних авторів може знадобитися різна кількість паперу), але приблизний орієнтир за моїми спостереженнями виходить такий:
1 українська сторінка = 300 англійських слів
1 видавничий аркуш = 6700 англійських слів
#матчасть
Про деміургів
В інших мовах є багато слів, для яких в української немає очевидного відповідника. Наприклад, sibling — слово ім. кота Шредінгера: брат (або сестра) і одночасно сестра (або брат). Як це сказати по-нашому, не впадаючи в описову конструкцію?
Або toddler — дитина, яка вже вміє ходити і наробити шкоди, але ще не вміє до пуття сказати, чого воно хоче. (Тут я вживаю слово «чалапун», але не завжди воно ідеально лягає в ноти).
Коли кажуть, що переклад «збагачує мову», то мені уявляється, що перекладач уникає дешевих шляхів — «сіблінгів» і «тодлерів» — і зважується придумати щось своє. А далі мова сама вирішить, приживеться воно чи ні. Ризик на рівному місці здатися смішним є, див. п. «непозбувна бентега».
Двадцять років тому Вадим Дивнич, легендарний редактор журналу «Критика» і автор окремого, кошерного правопису, без видимого напруження народив ідеальний, єдино можливий український варіант для модних англійських жаргонізмів, популярних у постколоніяльних студіях — дієслова to other та іменника othering: «іншувати» та «іншування». Вищий словотворчий пілотаж.
В інших мовах є багато слів, для яких в української немає очевидного відповідника. Наприклад, sibling — слово ім. кота Шредінгера: брат (або сестра) і одночасно сестра (або брат). Як це сказати по-нашому, не впадаючи в описову конструкцію?
Або toddler — дитина, яка вже вміє ходити і наробити шкоди, але ще не вміє до пуття сказати, чого воно хоче. (Тут я вживаю слово «чалапун», але не завжди воно ідеально лягає в ноти).
Коли кажуть, що переклад «збагачує мову», то мені уявляється, що перекладач уникає дешевих шляхів — «сіблінгів» і «тодлерів» — і зважується придумати щось своє. А далі мова сама вирішить, приживеться воно чи ні. Ризик на рівному місці здатися смішним є, див. п. «непозбувна бентега».
Двадцять років тому Вадим Дивнич, легендарний редактор журналу «Критика» і автор окремого, кошерного правопису, без видимого напруження народив ідеальний, єдино можливий український варіант для модних англійських жаргонізмів, популярних у постколоніяльних студіях — дієслова to other та іменника othering: «іншувати» та «іншування». Вищий словотворчий пілотаж.
No Girl No Cry
У видавців є прислів’я, що книжку продає обкладинка. Колежанка з видавництва «Лабораторія» поїхала на засідання Young Publishing Professionals у Брюссель і люб’язно прислала дорогій редакції обкладинку «Лоліти», яку десь по дорозі пропонують втомленим мандрівникам.
«Моя дівчинка», як називав Набоков Ло, знову стала жертвою дезигнерів. Чомусь ніхто не зважає на бажання автора:
I want pure colours, melting clouds, accurately drawn details, a sunburst above a receding road with the light reflected in furrows and ruts, after rain. And no girls, — англійським по білому писав Набоков.
Але ні, не можна просто так взяти й не намалювати дівчинку. Так у читацької уяви анексують територію.
У видавців є прислів’я, що книжку продає обкладинка. Колежанка з видавництва «Лабораторія» поїхала на засідання Young Publishing Professionals у Брюссель і люб’язно прислала дорогій редакції обкладинку «Лоліти», яку десь по дорозі пропонують втомленим мандрівникам.
«Моя дівчинка», як називав Набоков Ло, знову стала жертвою дезигнерів. Чомусь ніхто не зважає на бажання автора:
I want pure colours, melting clouds, accurately drawn details, a sunburst above a receding road with the light reflected in furrows and ruts, after rain. And no girls, — англійським по білому писав Набоков.
Але ні, не можна просто так взяти й не намалювати дівчинку. Так у читацької уяви анексують територію.
Під час
Комп’ютерна епоха познайомила нас із поняттям роздільна здатність (англ. resolution). Це розмір екрана в пікселях (не плутати з розміром екрана в сантиметрах). Назва трохи незграбна, але поняття корисне: що більша «резолюція», то чіткіші деталі на екрані.
Роздільна здатність, тобто здатність розрізняти деталі, притаманна і перекладачам. Тільки на відміну від екранів це величина динамічна — залежить від спортивної форми, освіти, моменту і багатьох інших змінних.
На цей пост мене наштовхнуло ось яке спостереження: перекладач уперто вживав у книжці зворот «під час». Якоїсь особливої помилки при цьому не виникає, читати можна, але є нюанс.
«Під час» означає «одночасність»: щось відбувається, і в цей же час стається щось інше — одна сутність існує на темпоральному фоні іншої.
Читаємо, наприклад:
поляки розгромили більшовиків під час битви на річці Німан
під час бенкету німецького дипломата посадили поряд із Берією
під час приватної розмови з секретарем президент сказав
Редактори старої школи побачили б тут стилістичну помарку. Річ у тім, що тут нічого не відбувається «під час».
Поляки розгромили більшовиків у битві, а не під час битви (можна ще компактніше, через два еліпсиси: розгромили на Німані). Якщо дипломата посадили поруч із кимось під час бенкету, то це означає, що бенкет уже йшов, коли його кудись посадили (акуратніше сказати, що на бенкеті його посадили там-то). Президент щось сказав у розмові з секретарем, а під час розмови він, наприклад, подзвонив дружині. І т. д.
Як підняти роздільну здатність? «Вранці встав — присідай до ста і читай устав». Інших варіантів, крім як читати, писати, перекладати і при цьому думати, я не знаю.
#пропереклад
Комп’ютерна епоха познайомила нас із поняттям роздільна здатність (англ. resolution). Це розмір екрана в пікселях (не плутати з розміром екрана в сантиметрах). Назва трохи незграбна, але поняття корисне: що більша «резолюція», то чіткіші деталі на екрані.
Роздільна здатність, тобто здатність розрізняти деталі, притаманна і перекладачам. Тільки на відміну від екранів це величина динамічна — залежить від спортивної форми, освіти, моменту і багатьох інших змінних.
На цей пост мене наштовхнуло ось яке спостереження: перекладач уперто вживав у книжці зворот «під час». Якоїсь особливої помилки при цьому не виникає, читати можна, але є нюанс.
«Під час» означає «одночасність»: щось відбувається, і в цей же час стається щось інше — одна сутність існує на темпоральному фоні іншої.
Читаємо, наприклад:
поляки розгромили більшовиків під час битви на річці Німан
під час бенкету німецького дипломата посадили поряд із Берією
під час приватної розмови з секретарем президент сказав
Редактори старої школи побачили б тут стилістичну помарку. Річ у тім, що тут нічого не відбувається «під час».
Поляки розгромили більшовиків у битві, а не під час битви (можна ще компактніше, через два еліпсиси: розгромили на Німані). Якщо дипломата посадили поруч із кимось під час бенкету, то це означає, що бенкет уже йшов, коли його кудись посадили (акуратніше сказати, що на бенкеті його посадили там-то). Президент щось сказав у розмові з секретарем, а під час розмови він, наприклад, подзвонив дружині. І т. д.
Як підняти роздільну здатність? «Вранці встав — присідай до ста і читай устав». Інших варіантів, крім як читати, писати, перекладати і при цьому думати, я не знаю.
#пропереклад