Дрянь (Fleabag, 2 сезони по 6 коротких серій)
#кінопанорама
Англійці зняли якийсь неможливий серіал. Скоро за таке будуть давати не кінопремії, а судовий вирок.
Лондон, наші дні. Неприкаяна дівчина зі специфічним почуттям гумору шукає своє місце в постмодерному світі. Навколо все пост- : стосунки, сподівання, середовище. І все це по вінця наповнене болісною самоіронією, бо інакше збожеволіти можна. Нічого святого в повсякденному житті вже не лишилося.
«Якби в мене були цицьки побільше, я б не була такою феміністкою». Головна героїня (вона ж сценаристка) заходить на такий тонкий лід, що на третій сезон серіал не продовжили. 8/10
#кінопанорама
Англійці зняли якийсь неможливий серіал. Скоро за таке будуть давати не кінопремії, а судовий вирок.
Лондон, наші дні. Неприкаяна дівчина зі специфічним почуттям гумору шукає своє місце в постмодерному світі. Навколо все пост- : стосунки, сподівання, середовище. І все це по вінця наповнене болісною самоіронією, бо інакше збожеволіти можна. Нічого святого в повсякденному житті вже не лишилося.
«Якби в мене були цицьки побільше, я б не була такою феміністкою». Головна героїня (вона ж сценаристка) заходить на такий тонкий лід, що на третій сезон серіал не продовжили. 8/10
Дюна (Dune, 2021)
#кінопанорама
З фантастичними жанрами у мене, на жаль, не склалося — я їх не люблю, не розумію і вважаю, що за драматичною якістю вони сильно поступаються життю. Можливо, потрібні книжки в дитинстві ніхто не підклав.
Цей фільм так розхвалили — Hollywood at its best, — що довелося сходити. Ну що вам, любі читачі і ще любіші читачки сказати...
Беремо греко-перські війни, додаємо класичних архетипів, трошки Біблії, трошки Шекспіра, багато самурайської естетики, прикрашаємо зверху Лоуренсом Аравійським, переносимо в далеке майбутнє на іншу планету і варимо дві з половиною години екранного часу.
По-моєму, проблема «Дюни» зокрема і жанру загалом у тому, що вони марні (рос. тщетные). Про це дотепно у Довлатова сказано: «Что это у вас за птицы? Почему они летают? В силу какой художественной необходимости?». Сценарний пар пішов, на жаль, у свисток. Навіщо ми переносимося в майбутнє на 8000 років? Щоб сказати про людину і світ що? Навіщо дія відбувається на іншій планеті? Навіщо нам різні породи людей? Сюжет «Дюни» міг з тим самим успіхом розгортатися в наші дні і на нашій планеті. Щоб розповісти про становлення героя, зраду, владу, гроші й контрабанду не потрібно забігати на тисячі років уперед і летіти на іншу планету.
Словом, на космічний катарсис не розраховуйте — за цим до «Соляріса» Тарковського. Особливого видовища в «Дюні» теж немає. Художники по костюмах і декораціях гонорар свій відробили, але кіна це не витягує. Найбільше око потішила Ребека Фергюсон. Словом, 6/10.
Але ж у нас тематичний канал, про переклад. Що можна на цю тему сказати? Український переклад ділиться на дві великі партії: партія «бути» («йому було три роки») і партія «мати» («він мав три роки»). Так от, судячи з перекладу «Дюни», цілком хорошого, партія «мати» перемогла з розгромним рахунком.
#кінопанорама
З фантастичними жанрами у мене, на жаль, не склалося — я їх не люблю, не розумію і вважаю, що за драматичною якістю вони сильно поступаються життю. Можливо, потрібні книжки в дитинстві ніхто не підклав.
Цей фільм так розхвалили — Hollywood at its best, — що довелося сходити. Ну що вам, любі читачі і ще любіші читачки сказати...
Беремо греко-перські війни, додаємо класичних архетипів, трошки Біблії, трошки Шекспіра, багато самурайської естетики, прикрашаємо зверху Лоуренсом Аравійським, переносимо в далеке майбутнє на іншу планету і варимо дві з половиною години екранного часу.
По-моєму, проблема «Дюни» зокрема і жанру загалом у тому, що вони марні (рос. тщетные). Про це дотепно у Довлатова сказано: «Что это у вас за птицы? Почему они летают? В силу какой художественной необходимости?». Сценарний пар пішов, на жаль, у свисток. Навіщо ми переносимося в майбутнє на 8000 років? Щоб сказати про людину і світ що? Навіщо дія відбувається на іншій планеті? Навіщо нам різні породи людей? Сюжет «Дюни» міг з тим самим успіхом розгортатися в наші дні і на нашій планеті. Щоб розповісти про становлення героя, зраду, владу, гроші й контрабанду не потрібно забігати на тисячі років уперед і летіти на іншу планету.
Словом, на космічний катарсис не розраховуйте — за цим до «Соляріса» Тарковського. Особливого видовища в «Дюні» теж немає. Художники по костюмах і декораціях гонорар свій відробили, але кіна це не витягує. Найбільше око потішила Ребека Фергюсон. Словом, 6/10.
Але ж у нас тематичний канал, про переклад. Що можна на цю тему сказати? Український переклад ділиться на дві великі партії: партія «бути» («йому було три роки») і партія «мати» («він мав три роки»). Так от, судячи з перекладу «Дюни», цілком хорошого, партія «мати» перемогла з розгромним рахунком.
Не час помирати (No Time To Die, 2021)
#кінопанорама
Джеймс Бонд — квінтесенція масової культури, хімічно чистий мейнстрім, тим і цікавий. І дорога редакція твердо стоїть на тому, що зняти хороше кіно про Бонда складніше, ніж фестивальний артхауз, як складніше написати сонет, ніж сучасну українську поезію. Ювілейному, 25-му фільму серії не пощастило — два роки він пролежав на ковідній полиці, аж модні гаджети в кадрі встигли застаріти. Нарешті ми дочекалися. І що?
Беремо попередні 24 фільми, тасуємо, щедро додаємо сюжетних нісенітниць і карикатурних персонажів, вставляємо півтора жарти і множимо на дві з половиною години. (Вимальовується емпіричне правило: якщо фільм іде більше двох годин, можна на нього не йти. Швидше за все, художнє висловлювання не виправдає такий хоронометраж.)
У підсумку вийшло щось на рівні «Кванта милосердя». До «Казино “Рояль”» — на мою думку, найкращого фільму бондіани — не дотягує. Леа Сейду в ролі бонд-герл абсолютно дерев’яна, куди їй до Єви Грін. Рамі Малік в ролі поганця не дотягує ні до Крістофа Вальца, ні до Мадса Мікельсена. Але 30 хвилин естетичного задоволення ви отримаєте: класичні догонялки «ягуар — астон мартін» лишилися, а італійське містечко Матера на початку невимовно гарне.
Цим фільмом Деніел Крейг прощається з роллю Бонда і віддає тягар білої людини комусь іншому. Далі, от побачите, буде перемога прогресивної ідеології і ламання архетипів. Закінчиться все сумно. Згадайте останнього Термінатора — на пенсії штори шив. 6/10
#кінопанорама
Джеймс Бонд — квінтесенція масової культури, хімічно чистий мейнстрім, тим і цікавий. І дорога редакція твердо стоїть на тому, що зняти хороше кіно про Бонда складніше, ніж фестивальний артхауз, як складніше написати сонет, ніж сучасну українську поезію. Ювілейному, 25-му фільму серії не пощастило — два роки він пролежав на ковідній полиці, аж модні гаджети в кадрі встигли застаріти. Нарешті ми дочекалися. І що?
Беремо попередні 24 фільми, тасуємо, щедро додаємо сюжетних нісенітниць і карикатурних персонажів, вставляємо півтора жарти і множимо на дві з половиною години. (Вимальовується емпіричне правило: якщо фільм іде більше двох годин, можна на нього не йти. Швидше за все, художнє висловлювання не виправдає такий хоронометраж.)
У підсумку вийшло щось на рівні «Кванта милосердя». До «Казино “Рояль”» — на мою думку, найкращого фільму бондіани — не дотягує. Леа Сейду в ролі бонд-герл абсолютно дерев’яна, куди їй до Єви Грін. Рамі Малік в ролі поганця не дотягує ні до Крістофа Вальца, ні до Мадса Мікельсена. Але 30 хвилин естетичного задоволення ви отримаєте: класичні догонялки «ягуар — астон мартін» лишилися, а італійське містечко Матера на початку невимовно гарне.
Цим фільмом Деніел Крейг прощається з роллю Бонда і віддає тягар білої людини комусь іншому. Далі, от побачите, буде перемога прогресивної ідеології і ламання архетипів. Закінчиться все сумно. Згадайте останнього Термінатора — на пенсії штори шив. 6/10
Король Річард (King Richard, 2022)
#кінопанорама
Живе в Каліфорнії багатодітний батько, упоротий фанат тенісу на ім’я Річард Вільямс. Нагородив його Господь п’ятьма доньками. І постановив Річард зробити з двох великих чемпіонок. І склав план. І побачив, що добрий він. І поклав на цей план життя. Старшенька увійшла в історію як Венера Вільямс, молодшенька — як Серена Вільямс, рекордсменка за кількістю «шлемів» — 23 (у Федаля, для прикладу, по 20).
І зняли в Голівуді про це кіно. До гротескного солодке й нафаршироване актуальною лінією партії про те, що легше верблюду крізь вушко голки пройти, ніж чорному кваліфікацію на Вімблдон.
Забавно, що расову лінію автори витримали, а гендерну — ні. Про Мартіну Навратілову, Кріс Еверт, Штефі Граф, Білі Джин Кінг, Моніку Селеш — великих, але, на жаль, білих тенісисток — ніхто й словом не згадує. Хоча чорношкірого Артура Еша, який першим виграв Вімблдон ще в 1975 році, теж у сценарій не взяли. Цікаво, чи наважилися американські критики помітити опосередковану шпильку: білі допомагають сестрам Вільямс увійти в теніс, а чорні «на районі» заважають.
Словом, вийшов фільм у жанрі «крізь терни до зірок», але тернів, хоч автори старалися, там нема. Надворі цілком прогресивні 1990-ті роки, а у США першокласна тенісна інфраструктура (не знаю, як у вас у Києві, але в нас у Крижополі безкоштовного харда на районі немає). Поневіряння, з якими стикнулися сестри Вільямс, не йдуть у жодне порівняння з життям тенісистів у Радянському Союзі, де тобі веліли знятися з турніру, бо в наступному колі суперниця з Південної Африки, а там апартеїд — тому бойкот вам, а не тай-брейк.
У кінці, коли в американському кіні текстом пишуть, чим усе закінчилося, глядачу, ясна річ, не скажуть, що Серена Вільямс свої рекорди на медичних винятках здобула. Тобто їй з «медичних причин» дозволяли вживати те, за що інших дискваліфікують. Чи навигравала б вона стільки без допомоги фармацевтів? Правильна відповідь: ніхто не знає.
Однак добре коли в тебе п’ятеро дітей: двоє спарингують, решта м’ячі підносять :)
Вердикт: рекомендовано для любителів тенісу і нескладних біографій. 6/10.
#кінопанорама
Живе в Каліфорнії багатодітний батько, упоротий фанат тенісу на ім’я Річард Вільямс. Нагородив його Господь п’ятьма доньками. І постановив Річард зробити з двох великих чемпіонок. І склав план. І побачив, що добрий він. І поклав на цей план життя. Старшенька увійшла в історію як Венера Вільямс, молодшенька — як Серена Вільямс, рекордсменка за кількістю «шлемів» — 23 (у Федаля, для прикладу, по 20).
І зняли в Голівуді про це кіно. До гротескного солодке й нафаршироване актуальною лінією партії про те, що легше верблюду крізь вушко голки пройти, ніж чорному кваліфікацію на Вімблдон.
Забавно, що расову лінію автори витримали, а гендерну — ні. Про Мартіну Навратілову, Кріс Еверт, Штефі Граф, Білі Джин Кінг, Моніку Селеш — великих, але, на жаль, білих тенісисток — ніхто й словом не згадує. Хоча чорношкірого Артура Еша, який першим виграв Вімблдон ще в 1975 році, теж у сценарій не взяли. Цікаво, чи наважилися американські критики помітити опосередковану шпильку: білі допомагають сестрам Вільямс увійти в теніс, а чорні «на районі» заважають.
Словом, вийшов фільм у жанрі «крізь терни до зірок», але тернів, хоч автори старалися, там нема. Надворі цілком прогресивні 1990-ті роки, а у США першокласна тенісна інфраструктура (не знаю, як у вас у Києві, але в нас у Крижополі безкоштовного харда на районі немає). Поневіряння, з якими стикнулися сестри Вільямс, не йдуть у жодне порівняння з життям тенісистів у Радянському Союзі, де тобі веліли знятися з турніру, бо в наступному колі суперниця з Південної Африки, а там апартеїд — тому бойкот вам, а не тай-брейк.
У кінці, коли в американському кіні текстом пишуть, чим усе закінчилося, глядачу, ясна річ, не скажуть, що Серена Вільямс свої рекорди на медичних винятках здобула. Тобто їй з «медичних причин» дозволяли вживати те, за що інших дискваліфікують. Чи навигравала б вона стільки без допомоги фармацевтів? Правильна відповідь: ніхто не знає.
Однак добре коли в тебе п’ятеро дітей: двоє спарингують, решта м’ячі підносять :)
Вердикт: рекомендовано для любителів тенісу і нескладних біографій. 6/10.
Влада пса (The Power of the Dog, 2021)
#кінопанорама
«Нетфлікс» активно продовжує вертикальну інтеграцію і показує те, що сам знімає. Причому ангажує режисерів і акторів з вищої ліги. Уже серйозний шматок пирога у кінотеатрів відкусив і ще відкусить. (По-моєму, відсутність запаху попкорну і суєтливих сусідів — достатня причина подивитися кіно вдома, телевізори вже достатньо великі для належного ефекту. І за love seats доплачувати не треба, було б кого посадити.)
Такий довгий пролог дорога редакція написала, бо не знає що вам сказати за новий фільм новозеландської режисерки Джейн Кемпіон. Додивитися його до кінця — досвід аскези.
1925 рік, велике ранчо в Монтані. Живуть там два брати. Один до нудного нормальний, а другий з таким глибоким шрамом у серці, що місця собі не знайде і самостверджується за рахунок інших. І на фоні скупих пейзажів нестерпно довгих дві години розмотується драма про біль і травму.
У підсумку вийшло «українське поетичне кіно» тільки по-американському. Цей фільм розрахований на сінемафілів, озброєних дозвіллям і бажанням вдивлятися в дрібні деталі. Деталі Кемпіон аранжувати вміє, мастєрства нє пропьйош, але з цим кіном як із вином: щоб належно оцінити пляшку вина за 300 доларів, треба а) зосередитися, б) розбиратися у вині. Тоді й післясмак прийде.
Вердикт: дивитися, якщо ви любите артхаус або актора Камбербетча (його багато і він дуже переконливий). 5/10
P. S. У послужному списку Кемпіон є видатний фільм «Піаніно» (пальма в Каннах і три «оскари»). От його дорога редакція сміливо рекомендує, там 10/10.
#кінопанорама
«Нетфлікс» активно продовжує вертикальну інтеграцію і показує те, що сам знімає. Причому ангажує режисерів і акторів з вищої ліги. Уже серйозний шматок пирога у кінотеатрів відкусив і ще відкусить. (По-моєму, відсутність запаху попкорну і суєтливих сусідів — достатня причина подивитися кіно вдома, телевізори вже достатньо великі для належного ефекту. І за love seats доплачувати не треба, було б кого посадити.)
Такий довгий пролог дорога редакція написала, бо не знає що вам сказати за новий фільм новозеландської режисерки Джейн Кемпіон. Додивитися його до кінця — досвід аскези.
1925 рік, велике ранчо в Монтані. Живуть там два брати. Один до нудного нормальний, а другий з таким глибоким шрамом у серці, що місця собі не знайде і самостверджується за рахунок інших. І на фоні скупих пейзажів нестерпно довгих дві години розмотується драма про біль і травму.
У підсумку вийшло «українське поетичне кіно» тільки по-американському. Цей фільм розрахований на сінемафілів, озброєних дозвіллям і бажанням вдивлятися в дрібні деталі. Деталі Кемпіон аранжувати вміє, мастєрства нє пропьйош, але з цим кіном як із вином: щоб належно оцінити пляшку вина за 300 доларів, треба а) зосередитися, б) розбиратися у вині. Тоді й післясмак прийде.
Вердикт: дивитися, якщо ви любите артхаус або актора Камбербетча (його багато і він дуже переконливий). 5/10
P. S. У послужному списку Кемпіон є видатний фільм «Піаніно» (пальма в Каннах і три «оскари»). От його дорога редакція сміливо рекомендує, там 10/10.
Доісторична планета
(Prehistoric Planet, 2022)
#кінопанорама
Якщо міряти цивілізацію за рівнем розвитку документального кіна, то це його засніжена вершина. 5 серій по 40 хвилин з життя і пригод динозаврів. І навіть натяку не виникає, що це намальовано на комп’ютері — абсолютна ілюзія натурної зйомки.
Це настільки талановито, вигадливо і захопливо зроблено, що моя п’ятирічна донька поміняла рольові моделі — вона тепер іхтіозавр, а не вампір — і гарантує задоволення.
«Доісторична планета» виправдовує існування великих телевізорів — картинка просто захмарна. Дорога редакція наполегливо рекомендує для сімейного перегляду.
10/10
(Prehistoric Planet, 2022)
#кінопанорама
Якщо міряти цивілізацію за рівнем розвитку документального кіна, то це його засніжена вершина. 5 серій по 40 хвилин з життя і пригод динозаврів. І навіть натяку не виникає, що це намальовано на комп’ютері — абсолютна ілюзія натурної зйомки.
Це настільки талановито, вигадливо і захопливо зроблено, що моя п’ятирічна донька поміняла рольові моделі — вона тепер іхтіозавр, а не вампір — і гарантує задоволення.
«Доісторична планета» виправдовує існування великих телевізорів — картинка просто захмарна. Дорога редакція наполегливо рекомендує для сімейного перегляду.
10/10
Breaking Bad, El Camino, Better Call Saul (2008–2022)
Чотирнадцять років тому Вінс Гіліган, сценарист легендарних «Ікс файлів», почав серіал, який побив усі телевізійні рекорди — Breaking Bad (у нашому прокаті «Пуститися берега»). Зазвичай серіали видихаються, а тут п’ять сезонів історія набирала хід і дійшла до красивого й логічного фіналу — швів не було видно.
Припускаю, що більшість дорогих читачів цей серіал уже бачили, бо не почути про нього було важко, і оцінили харизматичних героїв, операторську роботу, сценарну майстерність — все те, що зробило Breaking Bad явищем масової культури. Але якщо ні, то я вам заздрю.
Живе собі в містечку Альбукерке шкільний учитель Волтер Вайт, хімію дітям викладає. Життя його потихеньку жує, а на десерт дає рак легенів. Побачивши в одному випадковому епізоді підказку, він починає варити метамфетамін — «заради сім’ї». Один злочин органічно тягне за собою другий, Волтер Вайт знаходить себе і в підсумку у нього виходить машина зла шекспірівського масштабу. Дорога редакція подивилася Breaking Bad тричі і вважає, що це — шедевр.
Закінчивши історію про злочин і кару переконливою крапкою, Вінс Гіліган показав ще один фокус: зняв продовження — повнометражний фільм El Camino. Дивитися його треба після Breaking Bad, ніяк інакше.
Далі Гіліган на хвилі успіху вирішив увійти у воду втретє. Зазвичай це не обіцяє нічого хорошого, згадайте будь-який фільм з цифрою 3 у назві. Але Гіліган геній, йому можна. Так з’явилося відгалуження під назвою Better Call Saul — історія трікстера-адвоката з Breaking Bad. За жанром це суміш юридично-психологічної драми з шахрайським романом. Така сама вигадлива й захоплива.
Цей випуск рубрики #кінопанорама дорога редакція притримувала кілька років, щоб дочекатися остаточного кінця і зробити цілісний висновок. І тепер вона відповідально заявляє, що тріо Breaking Bad + El Camino + Better Call Saul — це найкращий серіал усіх часів і народів. Авторам вдалося неймовірне — придумати захопливу, поліфонічну історію на 125 серій і віртуозно прожонглювати сценарними м’ячиками так, що жоден не впав. Зазвичай серіали розтягують заради розтягування, а тут усе на своєму місці — зі 125 серій 120 потрібні. Гіліган виправдав жанр, його доробок будуть вивчати в кіноінститутах.
Чотирнадцять років тому Вінс Гіліган, сценарист легендарних «Ікс файлів», почав серіал, який побив усі телевізійні рекорди — Breaking Bad (у нашому прокаті «Пуститися берега»). Зазвичай серіали видихаються, а тут п’ять сезонів історія набирала хід і дійшла до красивого й логічного фіналу — швів не було видно.
Припускаю, що більшість дорогих читачів цей серіал уже бачили, бо не почути про нього було важко, і оцінили харизматичних героїв, операторську роботу, сценарну майстерність — все те, що зробило Breaking Bad явищем масової культури. Але якщо ні, то я вам заздрю.
Живе собі в містечку Альбукерке шкільний учитель Волтер Вайт, хімію дітям викладає. Життя його потихеньку жує, а на десерт дає рак легенів. Побачивши в одному випадковому епізоді підказку, він починає варити метамфетамін — «заради сім’ї». Один злочин органічно тягне за собою другий, Волтер Вайт знаходить себе і в підсумку у нього виходить машина зла шекспірівського масштабу. Дорога редакція подивилася Breaking Bad тричі і вважає, що це — шедевр.
Закінчивши історію про злочин і кару переконливою крапкою, Вінс Гіліган показав ще один фокус: зняв продовження — повнометражний фільм El Camino. Дивитися його треба після Breaking Bad, ніяк інакше.
Далі Гіліган на хвилі успіху вирішив увійти у воду втретє. Зазвичай це не обіцяє нічого хорошого, згадайте будь-який фільм з цифрою 3 у назві. Але Гіліган геній, йому можна. Так з’явилося відгалуження під назвою Better Call Saul — історія трікстера-адвоката з Breaking Bad. За жанром це суміш юридично-психологічної драми з шахрайським романом. Така сама вигадлива й захоплива.
Цей випуск рубрики #кінопанорама дорога редакція притримувала кілька років, щоб дочекатися остаточного кінця і зробити цілісний висновок. І тепер вона відповідально заявляє, що тріо Breaking Bad + El Camino + Better Call Saul — це найкращий серіал усіх часів і народів. Авторам вдалося неймовірне — придумати захопливу, поліфонічну історію на 125 серій і віртуозно прожонглювати сценарними м’ячиками так, що жоден не впав. Зазвичай серіали розтягують заради розтягування, а тут усе на своєму місці — зі 125 серій 120 потрібні. Гіліган виправдав жанр, його доробок будуть вивчати в кіноінститутах.
Швидкісний поїзд (Bullet train, 2022)
#кінопанорама
Скориставшись випадком, дорога редакція сходила в кіно — вперше роки за півтора. Комедійний комікс «Швидкісний поїзд» порадував Бредом Пітом і 50-процентною сумішшю Тарантіно («Убити Білла») з Гаєм Річі («Карти, гроші...»). В міру веселі діалоги, сюжетні твісти і нескінченні бійки.
Скільки кіна з рукопашним боєм назнімали, а щоразу дивуєшся майстерності постановників: хореографія свіжа й вигадлива.
Кіно у нас перекладають незрівнянно краще, ніж книжки, особливо комедійне. Запам’яталося таке:
— Йо...дована сіль! (Дотепний спосіб обійти обсценізми)
— Йоханий! Це ж Японія!
— Песець-пердець!
— Звиздець!
— Оте окуляристе падло!
Мочканути (в сенсі «замочити», «убити»)
Хто переклав, на жаль, не дізнався — у нас крутити титри до кінця якось не заведено. Так що дорога редакція просто висловлює комплімент у простір, сподіваючись, що він до перекладачів дійде.
Вердикт: веселе, ненапряжне кіно. Рекомендовано любителям жанру і Бреда Піта, 7/10
#кінопанорама
Скориставшись випадком, дорога редакція сходила в кіно — вперше роки за півтора. Комедійний комікс «Швидкісний поїзд» порадував Бредом Пітом і 50-процентною сумішшю Тарантіно («Убити Білла») з Гаєм Річі («Карти, гроші...»). В міру веселі діалоги, сюжетні твісти і нескінченні бійки.
Скільки кіна з рукопашним боєм назнімали, а щоразу дивуєшся майстерності постановників: хореографія свіжа й вигадлива.
Кіно у нас перекладають незрівнянно краще, ніж книжки, особливо комедійне. Запам’яталося таке:
— Йо...дована сіль! (Дотепний спосіб обійти обсценізми)
— Йоханий! Це ж Японія!
— Песець-пердець!
— Звиздець!
— Оте окуляристе падло!
Мочканути (в сенсі «замочити», «убити»)
Хто переклав, на жаль, не дізнався — у нас крутити титри до кінця якось не заведено. Так що дорога редакція просто висловлює комплімент у простір, сподіваючись, що він до перекладачів дійде.
Вердикт: веселе, ненапряжне кіно. Рекомендовано любителям жанру і Бреда Піта, 7/10
Все скрізь і зразу
(Everything Everywhere All at Once, 2022)
#кінопанорама
Колись дорога редакція любила подивитися кіно, але відколи почалася війна, в організмі щось зламалося — немає сил співпереживати героям.
Аж тут трапилася новина, що фільм «Все скрізь і зразу» отримав астрономічну кількість нагород, номінований на 11 оскарів і 7 отримав.
Ну, думаю, треба подивитися. Вибрав суботу і подивився. Якщо коротко, то уявіть, що «Матрицю» зняв Тарантіно.
Живе собі в Америці китайська емігрантка, пральню тримає, лапшу варить. І нема у неї проблем, крім стосунків з чоловіком, з донькою-лесбіянкою і з податковою інспекцією. Одна біда — всі ці проблеми існують у нашому світі, а світів — нескінченно багато і спільне у них тільки зло.
Далі — політ божевільної фантазії, кунг-фу в асортименті і винегрет з цитат, підйобок, алюзій, ремінісценцій та інших деконструкцій, приправлених, на щастя, самоіронією. Беручку траву режисери курять. Якщо хтось думав, що хореографію рукопашного бою Голівуд вичерпав, то ні — в цьому кіні вас чекає багато несподіваного. Мораль там теж є, але річ не в ній. Це атракціон. Американські гірки тільки у формі кінофільму — смішно і по-сінемафільському ерудовано.
Вердикт: вам або сподобається, або ні, але спроба подивитися не буде приреченою. 7/10
(Everything Everywhere All at Once, 2022)
#кінопанорама
Колись дорога редакція любила подивитися кіно, але відколи почалася війна, в організмі щось зламалося — немає сил співпереживати героям.
Аж тут трапилася новина, що фільм «Все скрізь і зразу» отримав астрономічну кількість нагород, номінований на 11 оскарів і 7 отримав.
Ну, думаю, треба подивитися. Вибрав суботу і подивився. Якщо коротко, то уявіть, що «Матрицю» зняв Тарантіно.
Живе собі в Америці китайська емігрантка, пральню тримає, лапшу варить. І нема у неї проблем, крім стосунків з чоловіком, з донькою-лесбіянкою і з податковою інспекцією. Одна біда — всі ці проблеми існують у нашому світі, а світів — нескінченно багато і спільне у них тільки зло.
Далі — політ божевільної фантазії, кунг-фу в асортименті і винегрет з цитат, підйобок, алюзій, ремінісценцій та інших деконструкцій, приправлених, на щастя, самоіронією. Беручку траву режисери курять. Якщо хтось думав, що хореографію рукопашного бою Голівуд вичерпав, то ні — в цьому кіні вас чекає багато несподіваного. Мораль там теж є, але річ не в ній. Це атракціон. Американські гірки тільки у формі кінофільму — смішно і по-сінемафільському ерудовано.
Вердикт: вам або сподобається, або ні, але спроба подивитися не буде приреченою. 7/10
Памфір (2023)
#кінопанорама
Боюся наврочити, але схоже, що закляття українського поетичного кіна знято. Нарешті з’явився фільм, в якому є:
Хороша історія. Це кримінальна драма в поєднанні з екзистенційною — Кемпбела і Пропа автори в кіноінституті не прогулювали. Сюжет не провисає, що вже в сучасному кіні досягнення.
Харизматичні герої і переконливі актори — за ними цікаво спостерігати.
Живі діалоги. На весь фільм — одна фраза, в яку не віриш.
Атмосфера і глибина. Автори роблять тонкий і красивий реверанс «Тіням» Параджанова і магічному реалізму. Це кіно затягує в себе. Внутрішні рими, поетика, натяки, карнавал, тривога і надія — все це майстерно аранжовано в цілісний візерунок.
Людський хронометраж. Це компактна історія, без відчуття імпотентської затягнутості. У неї є початок, середина і промовистий кінець. Жодного разу дорогій редакції не стало нудно.
А що, так можна було?!
Буковинський заробітчанин повертається у рідне село до дружини і сина. Село — прикордонне у всіх смислах слова «кордон». Доля (або, якщо хочете, Бог) підкидає йому потребу в грошах. Герой згадує минуле і вмовляє себе перегнати через кордон контрабанду: «Останній раз». «Ну, звісно, останній. Ти ж не злочинець», — не заперечує Бог (або, якщо хочете, доля), він-то знає, що це кордон між чимось важливішим за країни і стереже його не прикордонник.
А далі просто сходіть у кіно, повірте дорогій редакції на слово. «Памфір» можна відвезти на будь-який кінофестиваль світу — і буде не соромно. 8/10
#кінопанорама
Боюся наврочити, але схоже, що закляття українського поетичного кіна знято. Нарешті з’явився фільм, в якому є:
Хороша історія. Це кримінальна драма в поєднанні з екзистенційною — Кемпбела і Пропа автори в кіноінституті не прогулювали. Сюжет не провисає, що вже в сучасному кіні досягнення.
Харизматичні герої і переконливі актори — за ними цікаво спостерігати.
Живі діалоги. На весь фільм — одна фраза, в яку не віриш.
Атмосфера і глибина. Автори роблять тонкий і красивий реверанс «Тіням» Параджанова і магічному реалізму. Це кіно затягує в себе. Внутрішні рими, поетика, натяки, карнавал, тривога і надія — все це майстерно аранжовано в цілісний візерунок.
Людський хронометраж. Це компактна історія, без відчуття імпотентської затягнутості. У неї є початок, середина і промовистий кінець. Жодного разу дорогій редакції не стало нудно.
А що, так можна було?!
Буковинський заробітчанин повертається у рідне село до дружини і сина. Село — прикордонне у всіх смислах слова «кордон». Доля (або, якщо хочете, Бог) підкидає йому потребу в грошах. Герой згадує минуле і вмовляє себе перегнати через кордон контрабанду: «Останній раз». «Ну, звісно, останній. Ти ж не злочинець», — не заперечує Бог (або, якщо хочете, доля), він-то знає, що це кордон між чимось важливішим за країни і стереже його не прикордонник.
А далі просто сходіть у кіно, повірте дорогій редакції на слово. «Памфір» можна відвезти на будь-який кінофестиваль світу — і буде не соромно. 8/10
Мавка (2023)
#кінопанорама
Роки два тому в «Сільпі» за покупки давали якісь фігурки на присосках. Робиш велику покупку — отримуєш маленьку фігурку. Донька була в захваті. Кицька вподобала їх ще більше — по всій хаті розносила, якщо погано сховаєш.
Аж ось нарешті кінці зійшлися — виявляється, цими фігурками маркетологи розкручували мультик «Мавка». Час ішов, а робота над мультиком, наскільки я зрозумів, стояла. Тільки тепер дознімали.
Мультик пристойний. Для дітей: хороша історія, цікава естетика, живі діалоги, продумані персонажі. Для дорослих: радість упізнавання голосів озвучки і політичні підйобки в інтонаціях.
Все хорошо з «Мавкою». Битву за касу вона кунг-фу-Панді, напевно, програє, але до дитячого серця дістає. А значить і до батьківського. Виходячи з залу, питаю:
— Дуська, тобі хто найбільше сподобався?
— Ніхто. Дід Пихто. Жартую. Класний мультик.
#кінопанорама
Роки два тому в «Сільпі» за покупки давали якісь фігурки на присосках. Робиш велику покупку — отримуєш маленьку фігурку. Донька була в захваті. Кицька вподобала їх ще більше — по всій хаті розносила, якщо погано сховаєш.
Аж ось нарешті кінці зійшлися — виявляється, цими фігурками маркетологи розкручували мультик «Мавка». Час ішов, а робота над мультиком, наскільки я зрозумів, стояла. Тільки тепер дознімали.
Мультик пристойний. Для дітей: хороша історія, цікава естетика, живі діалоги, продумані персонажі. Для дорослих: радість упізнавання голосів озвучки і політичні підйобки в інтонаціях.
Все хорошо з «Мавкою». Битву за касу вона кунг-фу-Панді, напевно, програє, але до дитячого серця дістає. А значить і до батьківського. Виходячи з залу, питаю:
— Дуська, тобі хто найбільше сподобався?
— Ніхто. Дід Пихто. Жартую. Класний мультик.
Місія неможлива · 7. Серія 1
(Mission: Impossible — Dead Reckoning Part One, 2023)
#кінопанорама
У цьому жанрі є дві константи — Джеймс Бонд і «Місія». Відрізняються вони тим самим, чим, за словами Годара, відрізнялися «Мосфільм» і Голлівуд, — нічим. Раз на кілька років найкращі кадри Голлівуду зустрічаються з найбільшими грошима, щоб зняти черговий фільм циклу.
Формат давно вироблений: харизматичний герой у товаристві гарної жінки рятує світ у кіногенічних локаціях. Цього разу бюджет пішов на доганялки в історичному центрі Рима і видовищну катастрофу Східного експресу.
Дорога редакція йшла на цей фільм з думкою про Тома Круза: коли ж ти, сука, постарієш? Перша «Місія» вийшла, подумати страшно, 27 років тому. Все гаразд — постарів.
Атракціон мені радше не сподобався: нав’язливий саундшафт, пафос і відсутність самоіронії, мало Ребекки Фергюсон, мало Венеції, мало винахідливості в екшені (все це ми вже там чи там бачили). Словом, не найкраща серія «Місії», прохідна.
Вердикт: можна пропустити. 5/10
(Mission: Impossible — Dead Reckoning Part One, 2023)
#кінопанорама
У цьому жанрі є дві константи — Джеймс Бонд і «Місія». Відрізняються вони тим самим, чим, за словами Годара, відрізнялися «Мосфільм» і Голлівуд, — нічим. Раз на кілька років найкращі кадри Голлівуду зустрічаються з найбільшими грошима, щоб зняти черговий фільм циклу.
Формат давно вироблений: харизматичний герой у товаристві гарної жінки рятує світ у кіногенічних локаціях. Цього разу бюджет пішов на доганялки в історичному центрі Рима і видовищну катастрофу Східного експресу.
Дорога редакція йшла на цей фільм з думкою про Тома Круза: коли ж ти, сука, постарієш? Перша «Місія» вийшла, подумати страшно, 27 років тому. Все гаразд — постарів.
Атракціон мені радше не сподобався: нав’язливий саундшафт, пафос і відсутність самоіронії, мало Ребекки Фергюсон, мало Венеції, мало винахідливості в екшені (все це ми вже там чи там бачили). Словом, не найкраща серія «Місії», прохідна.
Вердикт: можна пропустити. 5/10
Опенгеймер (Oppenheimer, 2023)
#кінопанорама
Коли почалася Друга світова Сполучені Штати зібрали збірну світу з фізики, давали їй усе, що просили, і в 1945 році отримали атомну бомбу. Це називалося Мангетенський проект, під нього було збудовано гігантську індустрію і місто Лос-Аламос. Науковим керівником цього діла був Роберт Опенгеймер, у друзів і колег — Оппі.
Мангетенський проект — одна з моїх улюблених тем: ніде й ніколи не бувало такої кількості геніїв на квадратний метр, як у Лос-Аламосі (у спогадах Фейнмана є дотепний розділ про це).
Опенгеймер був чоловік дуже непростий: інтелектуал, невротик, любитель жінок — коротше кажучи, геній. З усім, що йде до генія в комплекті. І от Крістофер Нолан, який знімає таке нелінійне кіно, що чорт роги зламає, екранізував його пулітцерівську біографію. Дорога редакція з таким нетерпінням чекала це кіно, що зрадила звичці дочекатися знижок на квитки.
Доповідаю: нам пропонують морально-етичний процедурал про Опенгеймера. Фільм побудовано довкола повоєнних слухань у конгресі з приводу політичної неблагонадійності героя. Щоб усім цим насолодитися, треба дуже добре знати контекст, і не факт, що це знання допоможе.
Кіліан Мерфі, Дауні-молодший, Емілі Блант — всі відіграли на оскар. Мет Деймон у ролі генерала Гровса, армійського начальника Проекту, теж прикрашає кадр. Але дива кіна з дорогою редакцію не сталося. У цьому фільмі змагаються не головний герой зі своїм сумлінням, а пафос із хронометражем.
Знято все дуже технічно, в тому смислі, що коли у тебе такий бюджет і такі таланти, то нижче певного рівня ти не впадеш, але ж драматична глибина з якихось інших, секретніших трав і спецій робиться. Словом, є відчуття, що майстер не впорався з матеріалом, хоч зробив великий крок уперед — вийти зі сценарного лабіринту реально.
Моєму внутрішньому перекладачеві сходити на «Опенгеймера» було корисно, бо фільм краще за книжку допомагає схопити одяг, інтер’єри, ландшафт і т. ін. Художники по костюмах і декораціях своє діло знають. Але мій внутрішній глядач виходив із зали трохи розчарованим: статті «Катарсис» у 100-мільйонному бюджеті не знайшлося.
Вердикт: можна пропустити, 6/10
#кінопанорама
Коли почалася Друга світова Сполучені Штати зібрали збірну світу з фізики, давали їй усе, що просили, і в 1945 році отримали атомну бомбу. Це називалося Мангетенський проект, під нього було збудовано гігантську індустрію і місто Лос-Аламос. Науковим керівником цього діла був Роберт Опенгеймер, у друзів і колег — Оппі.
Мангетенський проект — одна з моїх улюблених тем: ніде й ніколи не бувало такої кількості геніїв на квадратний метр, як у Лос-Аламосі (у спогадах Фейнмана є дотепний розділ про це).
Опенгеймер був чоловік дуже непростий: інтелектуал, невротик, любитель жінок — коротше кажучи, геній. З усім, що йде до генія в комплекті. І от Крістофер Нолан, який знімає таке нелінійне кіно, що чорт роги зламає, екранізував його пулітцерівську біографію. Дорога редакція з таким нетерпінням чекала це кіно, що зрадила звичці дочекатися знижок на квитки.
Доповідаю: нам пропонують морально-етичний процедурал про Опенгеймера. Фільм побудовано довкола повоєнних слухань у конгресі з приводу політичної неблагонадійності героя. Щоб усім цим насолодитися, треба дуже добре знати контекст, і не факт, що це знання допоможе.
Кіліан Мерфі, Дауні-молодший, Емілі Блант — всі відіграли на оскар. Мет Деймон у ролі генерала Гровса, армійського начальника Проекту, теж прикрашає кадр. Але дива кіна з дорогою редакцію не сталося. У цьому фільмі змагаються не головний герой зі своїм сумлінням, а пафос із хронометражем.
Знято все дуже технічно, в тому смислі, що коли у тебе такий бюджет і такі таланти, то нижче певного рівня ти не впадеш, але ж драматична глибина з якихось інших, секретніших трав і спецій робиться. Словом, є відчуття, що майстер не впорався з матеріалом, хоч зробив великий крок уперед — вийти зі сценарного лабіринту реально.
Моєму внутрішньому перекладачеві сходити на «Опенгеймера» було корисно, бо фільм краще за книжку допомагає схопити одяг, інтер’єри, ландшафт і т. ін. Художники по костюмах і декораціях своє діло знають. Але мій внутрішній глядач виходив із зали трохи розчарованим: статті «Катарсис» у 100-мільйонному бюджеті не знайшлося.
Вердикт: можна пропустити, 6/10
Люксембург, Люксембург (2023)
#кінопанорама
Попередній фільм Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» дорога редакція додивитися не змогла і втішилася думкою класика, що фільми Лукіча поділяються не на хороші і погані, а на ті, які подобаються їй, і ті, які подобаються комусь іншому.
Бажання йти на «Люксембург» у кінотеатр не виникало. Аж тут його виклав нетфлікс, і з другого разу серце дорогої редакції режисер завоював.
Це смішне, натхненне і дуже людяне кіно. Сподіваюся, режисера не образить мій незграбний комплімент: «Люксембург» може на рівних говорити з фільмами Георгія Данелії.
Яскраві типажі, жива мова, дотепні деталі, хороша історія. Живуть собі два брати, люди творчих професій: один — водій маршрутки, а другий — міліціонер. Один безпосередній довбограй, а другий хоче, щоб наступну зупинку життя замовляло завчасно і голосно. В анамнезі у них Лубни й дитинство, проведене в 1990-х роках. І вони на різний манер випробовують братерську любов на міцність.
Вердикт: подивитися, 8/10.
#кінопанорама
Попередній фільм Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» дорога редакція додивитися не змогла і втішилася думкою класика, що фільми Лукіча поділяються не на хороші і погані, а на ті, які подобаються їй, і ті, які подобаються комусь іншому.
Бажання йти на «Люксембург» у кінотеатр не виникало. Аж тут його виклав нетфлікс, і з другого разу серце дорогої редакції режисер завоював.
Це смішне, натхненне і дуже людяне кіно. Сподіваюся, режисера не образить мій незграбний комплімент: «Люксембург» може на рівних говорити з фільмами Георгія Данелії.
Яскраві типажі, жива мова, дотепні деталі, хороша історія. Живуть собі два брати, люди творчих професій: один — водій маршрутки, а другий — міліціонер. Один безпосередній довбограй, а другий хоче, щоб наступну зупинку життя замовляло завчасно і голосно. В анамнезі у них Лубни й дитинство, проведене в 1990-х роках. І вони на різний манер випробовують братерську любов на міцність.
Вердикт: подивитися, 8/10.
Вбивці квіткової повні (Killers Of The Flower Moon, 2023)
#кінопанорама
Досвід радив дорогій редакції утриматися, але надія, що цього разу буде інакше, взяла гору. Інакше, на жаль, не було. Старість мало кому йде на користь, і схоже, що за творче довголіття Мартін Скорсезе заплатив завелику ціну — втратив чуття міри. А людей з годинником на майданчику не знайшлося.
Дано: Оклахома, 1920-ті роки. На убогих землях, куди зігнали були індіанців, знайшли нафту, і на запах великих грошей злітається блідошкіре зло.
Ді Капріо, де Ніро, головна героїня-індіанка цілком переконливі у своїх ролях і на оскара награли, але за три з половиною години хронометражу набридає будь-який геній. Скорсезе з роками, напевно, забув, що епос — це не про довжину, а про висоту.
Вийшло передбачуване, повільне, анемічне кіно про жадібність і слабкість духу. Найкращим фільмом Скорсезе лишається «Таксист» (1976) — ді Капріо ходити вчився, а де Ніро вже знайшов амплуа.
Вердикт: знайти інший спосіб убити три з половиною години, 5/10
#кінопанорама
Досвід радив дорогій редакції утриматися, але надія, що цього разу буде інакше, взяла гору. Інакше, на жаль, не було. Старість мало кому йде на користь, і схоже, що за творче довголіття Мартін Скорсезе заплатив завелику ціну — втратив чуття міри. А людей з годинником на майданчику не знайшлося.
Дано: Оклахома, 1920-ті роки. На убогих землях, куди зігнали були індіанців, знайшли нафту, і на запах великих грошей злітається блідошкіре зло.
Ді Капріо, де Ніро, головна героїня-індіанка цілком переконливі у своїх ролях і на оскара награли, але за три з половиною години хронометражу набридає будь-який геній. Скорсезе з роками, напевно, забув, що епос — це не про довжину, а про висоту.
Вийшло передбачуване, повільне, анемічне кіно про жадібність і слабкість духу. Найкращим фільмом Скорсезе лишається «Таксист» (1976) — ді Капріо ходити вчився, а де Ніро вже знайшов амплуа.
Вердикт: знайти інший спосіб убити три з половиною години, 5/10
Переліт (Migration, 2024)
#кінопанорама
Немає кращого, як взяти свою внутрішню дитину і сходити з донькою на хороший мультик.
Дано сімейство качок: мама, тато, син пубертатного віку і маленька качечка-донька. Плюс пришелепкуватий дядько-качур, постачальник сюжетного гумору. Є у них мрія побачити світ, злітати кудись, але страх заважає: краще бути синицею в руках, ніж журавлем у небі. Далі починається стандартний шлях героя за Кемпбелом, тільки дійові особи — пернаті різних порід.
Мультик достатньо простий, щоб заходити дітям, і достатньо вигадливо намальований, щоб не знудилися дорослі. Плюс приємна музика. Плюс гуманний хронометраж, не Скорсезе. До вищої ліги «Переліт» не дотягує зовсім трошки і тільки тому, що конкуренція в цій сфері дуже висока.
Окремо відзначу дотепний переклад. Та це раз клюнути, говорять пташки про щось легке. Ні пера собі, лається голуб-гопнік. Щасливого польоту! бажають герої перелітним колегам. А ті відповідають Щасливого болота!
Вердикт: сходити, 7/10
#кінопанорама
Немає кращого, як взяти свою внутрішню дитину і сходити з донькою на хороший мультик.
Дано сімейство качок: мама, тато, син пубертатного віку і маленька качечка-донька. Плюс пришелепкуватий дядько-качур, постачальник сюжетного гумору. Є у них мрія побачити світ, злітати кудись, але страх заважає: краще бути синицею в руках, ніж журавлем у небі. Далі починається стандартний шлях героя за Кемпбелом, тільки дійові особи — пернаті різних порід.
Мультик достатньо простий, щоб заходити дітям, і достатньо вигадливо намальований, щоб не знудилися дорослі. Плюс приємна музика. Плюс гуманний хронометраж, не Скорсезе. До вищої ліги «Переліт» не дотягує зовсім трошки і тільки тому, що конкуренція в цій сфері дуже висока.
Окремо відзначу дотепний переклад. Та це раз клюнути, говорять пташки про щось легке. Ні пера собі, лається голуб-гопнік. Щасливого польоту! бажають герої перелітним колегам. А ті відповідають Щасливого болота!
Вердикт: сходити, 7/10