2020 — рік без кіна
#кінопанорама
Підсумки цього нещасливого року почнімо з кіна, якого не знімали і не показували. А я так чекав нового Джеймса Бонда...
У 2020-му я подивився всього 22 фільми, з них лише 2 в кінотеатрі. Це приблизно півтора кіна на місяць. Удвічі менше, ніж у 2019-му, бо емоційних сил співчувати героям не було.
Серіалам я даю фору у 2 серії, художнім фільмам — у 40 хвилин. Якщо за цей час вони не встигають зачепити, то кидаю. Глядачів багато, комусь зайде краще.
Отже, дорога редакція #рекомендує:
#кінопанорама
Підсумки цього нещасливого року почнімо з кіна, якого не знімали і не показували. А я так чекав нового Джеймса Бонда...
У 2020-му я подивився всього 22 фільми, з них лише 2 в кінотеатрі. Це приблизно півтора кіна на місяць. Удвічі менше, ніж у 2019-му, бо емоційних сил співчувати героям не було.
Серіалам я даю фору у 2 серії, художнім фільмам — у 40 хвилин. Якщо за цей час вони не встигають зачепити, то кидаю. Глядачів багато, комусь зайде краще.
Отже, дорога редакція #рекомендує:
Дрянь (Fleabag, 2 сезони по 6 коротких серій)
#кінопанорама
Англійці зняли якийсь неможливий серіал. Скоро за таке будуть давати не кінопремії, а судовий вирок.
Лондон, наші дні. Неприкаяна дівчина зі специфічним почуттям гумору шукає своє місце в постмодерному світі. Навколо все пост- : стосунки, сподівання, середовище. І все це по вінця наповнене болісною самоіронією, бо інакше збожеволіти можна. Нічого святого в повсякденному житті вже не лишилося.
«Якби в мене були цицьки побільше, я б не була такою феміністкою». Головна героїня (вона ж сценаристка) заходить на такий тонкий лід, що на третій сезон серіал не продовжили. 8/10
#кінопанорама
Англійці зняли якийсь неможливий серіал. Скоро за таке будуть давати не кінопремії, а судовий вирок.
Лондон, наші дні. Неприкаяна дівчина зі специфічним почуттям гумору шукає своє місце в постмодерному світі. Навколо все пост- : стосунки, сподівання, середовище. І все це по вінця наповнене болісною самоіронією, бо інакше збожеволіти можна. Нічого святого в повсякденному житті вже не лишилося.
«Якби в мене були цицьки побільше, я б не була такою феміністкою». Головна героїня (вона ж сценаристка) заходить на такий тонкий лід, що на третій сезон серіал не продовжили. 8/10
Дюна (Dune, 2021)
#кінопанорама
З фантастичними жанрами у мене, на жаль, не склалося — я їх не люблю, не розумію і вважаю, що за драматичною якістю вони сильно поступаються життю. Можливо, потрібні книжки в дитинстві ніхто не підклав.
Цей фільм так розхвалили — Hollywood at its best, — що довелося сходити. Ну що вам, любі читачі і ще любіші читачки сказати...
Беремо греко-перські війни, додаємо класичних архетипів, трошки Біблії, трошки Шекспіра, багато самурайської естетики, прикрашаємо зверху Лоуренсом Аравійським, переносимо в далеке майбутнє на іншу планету і варимо дві з половиною години екранного часу.
По-моєму, проблема «Дюни» зокрема і жанру загалом у тому, що вони марні (рос. тщетные). Про це дотепно у Довлатова сказано: «Что это у вас за птицы? Почему они летают? В силу какой художественной необходимости?». Сценарний пар пішов, на жаль, у свисток. Навіщо ми переносимося в майбутнє на 8000 років? Щоб сказати про людину і світ що? Навіщо дія відбувається на іншій планеті? Навіщо нам різні породи людей? Сюжет «Дюни» міг з тим самим успіхом розгортатися в наші дні і на нашій планеті. Щоб розповісти про становлення героя, зраду, владу, гроші й контрабанду не потрібно забігати на тисячі років уперед і летіти на іншу планету.
Словом, на космічний катарсис не розраховуйте — за цим до «Соляріса» Тарковського. Особливого видовища в «Дюні» теж немає. Художники по костюмах і декораціях гонорар свій відробили, але кіна це не витягує. Найбільше око потішила Ребека Фергюсон. Словом, 6/10.
Але ж у нас тематичний канал, про переклад. Що можна на цю тему сказати? Український переклад ділиться на дві великі партії: партія «бути» («йому було три роки») і партія «мати» («він мав три роки»). Так от, судячи з перекладу «Дюни», цілком хорошого, партія «мати» перемогла з розгромним рахунком.
#кінопанорама
З фантастичними жанрами у мене, на жаль, не склалося — я їх не люблю, не розумію і вважаю, що за драматичною якістю вони сильно поступаються життю. Можливо, потрібні книжки в дитинстві ніхто не підклав.
Цей фільм так розхвалили — Hollywood at its best, — що довелося сходити. Ну що вам, любі читачі і ще любіші читачки сказати...
Беремо греко-перські війни, додаємо класичних архетипів, трошки Біблії, трошки Шекспіра, багато самурайської естетики, прикрашаємо зверху Лоуренсом Аравійським, переносимо в далеке майбутнє на іншу планету і варимо дві з половиною години екранного часу.
По-моєму, проблема «Дюни» зокрема і жанру загалом у тому, що вони марні (рос. тщетные). Про це дотепно у Довлатова сказано: «Что это у вас за птицы? Почему они летают? В силу какой художественной необходимости?». Сценарний пар пішов, на жаль, у свисток. Навіщо ми переносимося в майбутнє на 8000 років? Щоб сказати про людину і світ що? Навіщо дія відбувається на іншій планеті? Навіщо нам різні породи людей? Сюжет «Дюни» міг з тим самим успіхом розгортатися в наші дні і на нашій планеті. Щоб розповісти про становлення героя, зраду, владу, гроші й контрабанду не потрібно забігати на тисячі років уперед і летіти на іншу планету.
Словом, на космічний катарсис не розраховуйте — за цим до «Соляріса» Тарковського. Особливого видовища в «Дюні» теж немає. Художники по костюмах і декораціях гонорар свій відробили, але кіна це не витягує. Найбільше око потішила Ребека Фергюсон. Словом, 6/10.
Але ж у нас тематичний канал, про переклад. Що можна на цю тему сказати? Український переклад ділиться на дві великі партії: партія «бути» («йому було три роки») і партія «мати» («він мав три роки»). Так от, судячи з перекладу «Дюни», цілком хорошого, партія «мати» перемогла з розгромним рахунком.
Не час помирати (No Time To Die, 2021)
#кінопанорама
Джеймс Бонд — квінтесенція масової культури, хімічно чистий мейнстрім, тим і цікавий. І дорога редакція твердо стоїть на тому, що зняти хороше кіно про Бонда складніше, ніж фестивальний артхауз, як складніше написати сонет, ніж сучасну українську поезію. Ювілейному, 25-му фільму серії не пощастило — два роки він пролежав на ковідній полиці, аж модні гаджети в кадрі встигли застаріти. Нарешті ми дочекалися. І що?
Беремо попередні 24 фільми, тасуємо, щедро додаємо сюжетних нісенітниць і карикатурних персонажів, вставляємо півтора жарти і множимо на дві з половиною години. (Вимальовується емпіричне правило: якщо фільм іде більше двох годин, можна на нього не йти. Швидше за все, художнє висловлювання не виправдає такий хоронометраж.)
У підсумку вийшло щось на рівні «Кванта милосердя». До «Казино “Рояль”» — на мою думку, найкращого фільму бондіани — не дотягує. Леа Сейду в ролі бонд-герл абсолютно дерев’яна, куди їй до Єви Грін. Рамі Малік в ролі поганця не дотягує ні до Крістофа Вальца, ні до Мадса Мікельсена. Але 30 хвилин естетичного задоволення ви отримаєте: класичні догонялки «ягуар — астон мартін» лишилися, а італійське містечко Матера на початку невимовно гарне.
Цим фільмом Деніел Крейг прощається з роллю Бонда і віддає тягар білої людини комусь іншому. Далі, от побачите, буде перемога прогресивної ідеології і ламання архетипів. Закінчиться все сумно. Згадайте останнього Термінатора — на пенсії штори шив. 6/10
#кінопанорама
Джеймс Бонд — квінтесенція масової культури, хімічно чистий мейнстрім, тим і цікавий. І дорога редакція твердо стоїть на тому, що зняти хороше кіно про Бонда складніше, ніж фестивальний артхауз, як складніше написати сонет, ніж сучасну українську поезію. Ювілейному, 25-му фільму серії не пощастило — два роки він пролежав на ковідній полиці, аж модні гаджети в кадрі встигли застаріти. Нарешті ми дочекалися. І що?
Беремо попередні 24 фільми, тасуємо, щедро додаємо сюжетних нісенітниць і карикатурних персонажів, вставляємо півтора жарти і множимо на дві з половиною години. (Вимальовується емпіричне правило: якщо фільм іде більше двох годин, можна на нього не йти. Швидше за все, художнє висловлювання не виправдає такий хоронометраж.)
У підсумку вийшло щось на рівні «Кванта милосердя». До «Казино “Рояль”» — на мою думку, найкращого фільму бондіани — не дотягує. Леа Сейду в ролі бонд-герл абсолютно дерев’яна, куди їй до Єви Грін. Рамі Малік в ролі поганця не дотягує ні до Крістофа Вальца, ні до Мадса Мікельсена. Але 30 хвилин естетичного задоволення ви отримаєте: класичні догонялки «ягуар — астон мартін» лишилися, а італійське містечко Матера на початку невимовно гарне.
Цим фільмом Деніел Крейг прощається з роллю Бонда і віддає тягар білої людини комусь іншому. Далі, от побачите, буде перемога прогресивної ідеології і ламання архетипів. Закінчиться все сумно. Згадайте останнього Термінатора — на пенсії штори шив. 6/10
Король Річард (King Richard, 2022)
#кінопанорама
Живе в Каліфорнії багатодітний батько, упоротий фанат тенісу на ім’я Річард Вільямс. Нагородив його Господь п’ятьма доньками. І постановив Річард зробити з двох великих чемпіонок. І склав план. І побачив, що добрий він. І поклав на цей план життя. Старшенька увійшла в історію як Венера Вільямс, молодшенька — як Серена Вільямс, рекордсменка за кількістю «шлемів» — 23 (у Федаля, для прикладу, по 20).
І зняли в Голівуді про це кіно. До гротескного солодке й нафаршироване актуальною лінією партії про те, що легше верблюду крізь вушко голки пройти, ніж чорному кваліфікацію на Вімблдон.
Забавно, що расову лінію автори витримали, а гендерну — ні. Про Мартіну Навратілову, Кріс Еверт, Штефі Граф, Білі Джин Кінг, Моніку Селеш — великих, але, на жаль, білих тенісисток — ніхто й словом не згадує. Хоча чорношкірого Артура Еша, який першим виграв Вімблдон ще в 1975 році, теж у сценарій не взяли. Цікаво, чи наважилися американські критики помітити опосередковану шпильку: білі допомагають сестрам Вільямс увійти в теніс, а чорні «на районі» заважають.
Словом, вийшов фільм у жанрі «крізь терни до зірок», але тернів, хоч автори старалися, там нема. Надворі цілком прогресивні 1990-ті роки, а у США першокласна тенісна інфраструктура (не знаю, як у вас у Києві, але в нас у Крижополі безкоштовного харда на районі немає). Поневіряння, з якими стикнулися сестри Вільямс, не йдуть у жодне порівняння з життям тенісистів у Радянському Союзі, де тобі веліли знятися з турніру, бо в наступному колі суперниця з Південної Африки, а там апартеїд — тому бойкот вам, а не тай-брейк.
У кінці, коли в американському кіні текстом пишуть, чим усе закінчилося, глядачу, ясна річ, не скажуть, що Серена Вільямс свої рекорди на медичних винятках здобула. Тобто їй з «медичних причин» дозволяли вживати те, за що інших дискваліфікують. Чи навигравала б вона стільки без допомоги фармацевтів? Правильна відповідь: ніхто не знає.
Однак добре коли в тебе п’ятеро дітей: двоє спарингують, решта м’ячі підносять :)
Вердикт: рекомендовано для любителів тенісу і нескладних біографій. 6/10.
#кінопанорама
Живе в Каліфорнії багатодітний батько, упоротий фанат тенісу на ім’я Річард Вільямс. Нагородив його Господь п’ятьма доньками. І постановив Річард зробити з двох великих чемпіонок. І склав план. І побачив, що добрий він. І поклав на цей план життя. Старшенька увійшла в історію як Венера Вільямс, молодшенька — як Серена Вільямс, рекордсменка за кількістю «шлемів» — 23 (у Федаля, для прикладу, по 20).
І зняли в Голівуді про це кіно. До гротескного солодке й нафаршироване актуальною лінією партії про те, що легше верблюду крізь вушко голки пройти, ніж чорному кваліфікацію на Вімблдон.
Забавно, що расову лінію автори витримали, а гендерну — ні. Про Мартіну Навратілову, Кріс Еверт, Штефі Граф, Білі Джин Кінг, Моніку Селеш — великих, але, на жаль, білих тенісисток — ніхто й словом не згадує. Хоча чорношкірого Артура Еша, який першим виграв Вімблдон ще в 1975 році, теж у сценарій не взяли. Цікаво, чи наважилися американські критики помітити опосередковану шпильку: білі допомагають сестрам Вільямс увійти в теніс, а чорні «на районі» заважають.
Словом, вийшов фільм у жанрі «крізь терни до зірок», але тернів, хоч автори старалися, там нема. Надворі цілком прогресивні 1990-ті роки, а у США першокласна тенісна інфраструктура (не знаю, як у вас у Києві, але в нас у Крижополі безкоштовного харда на районі немає). Поневіряння, з якими стикнулися сестри Вільямс, не йдуть у жодне порівняння з життям тенісистів у Радянському Союзі, де тобі веліли знятися з турніру, бо в наступному колі суперниця з Південної Африки, а там апартеїд — тому бойкот вам, а не тай-брейк.
У кінці, коли в американському кіні текстом пишуть, чим усе закінчилося, глядачу, ясна річ, не скажуть, що Серена Вільямс свої рекорди на медичних винятках здобула. Тобто їй з «медичних причин» дозволяли вживати те, за що інших дискваліфікують. Чи навигравала б вона стільки без допомоги фармацевтів? Правильна відповідь: ніхто не знає.
Однак добре коли в тебе п’ятеро дітей: двоє спарингують, решта м’ячі підносять :)
Вердикт: рекомендовано для любителів тенісу і нескладних біографій. 6/10.
Влада пса (The Power of the Dog, 2021)
#кінопанорама
«Нетфлікс» активно продовжує вертикальну інтеграцію і показує те, що сам знімає. Причому ангажує режисерів і акторів з вищої ліги. Уже серйозний шматок пирога у кінотеатрів відкусив і ще відкусить. (По-моєму, відсутність запаху попкорну і суєтливих сусідів — достатня причина подивитися кіно вдома, телевізори вже достатньо великі для належного ефекту. І за love seats доплачувати не треба, було б кого посадити.)
Такий довгий пролог дорога редакція написала, бо не знає що вам сказати за новий фільм новозеландської режисерки Джейн Кемпіон. Додивитися його до кінця — досвід аскези.
1925 рік, велике ранчо в Монтані. Живуть там два брати. Один до нудного нормальний, а другий з таким глибоким шрамом у серці, що місця собі не знайде і самостверджується за рахунок інших. І на фоні скупих пейзажів нестерпно довгих дві години розмотується драма про біль і травму.
У підсумку вийшло «українське поетичне кіно» тільки по-американському. Цей фільм розрахований на сінемафілів, озброєних дозвіллям і бажанням вдивлятися в дрібні деталі. Деталі Кемпіон аранжувати вміє, мастєрства нє пропьйош, але з цим кіном як із вином: щоб належно оцінити пляшку вина за 300 доларів, треба а) зосередитися, б) розбиратися у вині. Тоді й післясмак прийде.
Вердикт: дивитися, якщо ви любите артхаус або актора Камбербетча (його багато і він дуже переконливий). 5/10
P. S. У послужному списку Кемпіон є видатний фільм «Піаніно» (пальма в Каннах і три «оскари»). От його дорога редакція сміливо рекомендує, там 10/10.
#кінопанорама
«Нетфлікс» активно продовжує вертикальну інтеграцію і показує те, що сам знімає. Причому ангажує режисерів і акторів з вищої ліги. Уже серйозний шматок пирога у кінотеатрів відкусив і ще відкусить. (По-моєму, відсутність запаху попкорну і суєтливих сусідів — достатня причина подивитися кіно вдома, телевізори вже достатньо великі для належного ефекту. І за love seats доплачувати не треба, було б кого посадити.)
Такий довгий пролог дорога редакція написала, бо не знає що вам сказати за новий фільм новозеландської режисерки Джейн Кемпіон. Додивитися його до кінця — досвід аскези.
1925 рік, велике ранчо в Монтані. Живуть там два брати. Один до нудного нормальний, а другий з таким глибоким шрамом у серці, що місця собі не знайде і самостверджується за рахунок інших. І на фоні скупих пейзажів нестерпно довгих дві години розмотується драма про біль і травму.
У підсумку вийшло «українське поетичне кіно» тільки по-американському. Цей фільм розрахований на сінемафілів, озброєних дозвіллям і бажанням вдивлятися в дрібні деталі. Деталі Кемпіон аранжувати вміє, мастєрства нє пропьйош, але з цим кіном як із вином: щоб належно оцінити пляшку вина за 300 доларів, треба а) зосередитися, б) розбиратися у вині. Тоді й післясмак прийде.
Вердикт: дивитися, якщо ви любите артхаус або актора Камбербетча (його багато і він дуже переконливий). 5/10
P. S. У послужному списку Кемпіон є видатний фільм «Піаніно» (пальма в Каннах і три «оскари»). От його дорога редакція сміливо рекомендує, там 10/10.
Доісторична планета
(Prehistoric Planet, 2022)
#кінопанорама
Якщо міряти цивілізацію за рівнем розвитку документального кіна, то це його засніжена вершина. 5 серій по 40 хвилин з життя і пригод динозаврів. І навіть натяку не виникає, що це намальовано на комп’ютері — абсолютна ілюзія натурної зйомки.
Це настільки талановито, вигадливо і захопливо зроблено, що моя п’ятирічна донька поміняла рольові моделі — вона тепер іхтіозавр, а не вампір — і гарантує задоволення.
«Доісторична планета» виправдовує існування великих телевізорів — картинка просто захмарна. Дорога редакція наполегливо рекомендує для сімейного перегляду.
10/10
(Prehistoric Planet, 2022)
#кінопанорама
Якщо міряти цивілізацію за рівнем розвитку документального кіна, то це його засніжена вершина. 5 серій по 40 хвилин з життя і пригод динозаврів. І навіть натяку не виникає, що це намальовано на комп’ютері — абсолютна ілюзія натурної зйомки.
Це настільки талановито, вигадливо і захопливо зроблено, що моя п’ятирічна донька поміняла рольові моделі — вона тепер іхтіозавр, а не вампір — і гарантує задоволення.
«Доісторична планета» виправдовує існування великих телевізорів — картинка просто захмарна. Дорога редакція наполегливо рекомендує для сімейного перегляду.
10/10
Breaking Bad, El Camino, Better Call Saul (2008–2022)
Чотирнадцять років тому Вінс Гіліган, сценарист легендарних «Ікс файлів», почав серіал, який побив усі телевізійні рекорди — Breaking Bad (у нашому прокаті «Пуститися берега»). Зазвичай серіали видихаються, а тут п’ять сезонів історія набирала хід і дійшла до красивого й логічного фіналу — швів не було видно.
Припускаю, що більшість дорогих читачів цей серіал уже бачили, бо не почути про нього було важко, і оцінили харизматичних героїв, операторську роботу, сценарну майстерність — все те, що зробило Breaking Bad явищем масової культури. Але якщо ні, то я вам заздрю.
Живе собі в містечку Альбукерке шкільний учитель Волтер Вайт, хімію дітям викладає. Життя його потихеньку жує, а на десерт дає рак легенів. Побачивши в одному випадковому епізоді підказку, він починає варити метамфетамін — «заради сім’ї». Один злочин органічно тягне за собою другий, Волтер Вайт знаходить себе і в підсумку у нього виходить машина зла шекспірівського масштабу. Дорога редакція подивилася Breaking Bad тричі і вважає, що це — шедевр.
Закінчивши історію про злочин і кару переконливою крапкою, Вінс Гіліган показав ще один фокус: зняв продовження — повнометражний фільм El Camino. Дивитися його треба після Breaking Bad, ніяк інакше.
Далі Гіліган на хвилі успіху вирішив увійти у воду втретє. Зазвичай це не обіцяє нічого хорошого, згадайте будь-який фільм з цифрою 3 у назві. Але Гіліган геній, йому можна. Так з’явилося відгалуження під назвою Better Call Saul — історія трікстера-адвоката з Breaking Bad. За жанром це суміш юридично-психологічної драми з шахрайським романом. Така сама вигадлива й захоплива.
Цей випуск рубрики #кінопанорама дорога редакція притримувала кілька років, щоб дочекатися остаточного кінця і зробити цілісний висновок. І тепер вона відповідально заявляє, що тріо Breaking Bad + El Camino + Better Call Saul — це найкращий серіал усіх часів і народів. Авторам вдалося неймовірне — придумати захопливу, поліфонічну історію на 125 серій і віртуозно прожонглювати сценарними м’ячиками так, що жоден не впав. Зазвичай серіали розтягують заради розтягування, а тут усе на своєму місці — зі 125 серій 120 потрібні. Гіліган виправдав жанр, його доробок будуть вивчати в кіноінститутах.
Чотирнадцять років тому Вінс Гіліган, сценарист легендарних «Ікс файлів», почав серіал, який побив усі телевізійні рекорди — Breaking Bad (у нашому прокаті «Пуститися берега»). Зазвичай серіали видихаються, а тут п’ять сезонів історія набирала хід і дійшла до красивого й логічного фіналу — швів не було видно.
Припускаю, що більшість дорогих читачів цей серіал уже бачили, бо не почути про нього було важко, і оцінили харизматичних героїв, операторську роботу, сценарну майстерність — все те, що зробило Breaking Bad явищем масової культури. Але якщо ні, то я вам заздрю.
Живе собі в містечку Альбукерке шкільний учитель Волтер Вайт, хімію дітям викладає. Життя його потихеньку жує, а на десерт дає рак легенів. Побачивши в одному випадковому епізоді підказку, він починає варити метамфетамін — «заради сім’ї». Один злочин органічно тягне за собою другий, Волтер Вайт знаходить себе і в підсумку у нього виходить машина зла шекспірівського масштабу. Дорога редакція подивилася Breaking Bad тричі і вважає, що це — шедевр.
Закінчивши історію про злочин і кару переконливою крапкою, Вінс Гіліган показав ще один фокус: зняв продовження — повнометражний фільм El Camino. Дивитися його треба після Breaking Bad, ніяк інакше.
Далі Гіліган на хвилі успіху вирішив увійти у воду втретє. Зазвичай це не обіцяє нічого хорошого, згадайте будь-який фільм з цифрою 3 у назві. Але Гіліган геній, йому можна. Так з’явилося відгалуження під назвою Better Call Saul — історія трікстера-адвоката з Breaking Bad. За жанром це суміш юридично-психологічної драми з шахрайським романом. Така сама вигадлива й захоплива.
Цей випуск рубрики #кінопанорама дорога редакція притримувала кілька років, щоб дочекатися остаточного кінця і зробити цілісний висновок. І тепер вона відповідально заявляє, що тріо Breaking Bad + El Camino + Better Call Saul — це найкращий серіал усіх часів і народів. Авторам вдалося неймовірне — придумати захопливу, поліфонічну історію на 125 серій і віртуозно прожонглювати сценарними м’ячиками так, що жоден не впав. Зазвичай серіали розтягують заради розтягування, а тут усе на своєму місці — зі 125 серій 120 потрібні. Гіліган виправдав жанр, його доробок будуть вивчати в кіноінститутах.
Швидкісний поїзд (Bullet train, 2022)
#кінопанорама
Скориставшись випадком, дорога редакція сходила в кіно — вперше роки за півтора. Комедійний комікс «Швидкісний поїзд» порадував Бредом Пітом і 50-процентною сумішшю Тарантіно («Убити Білла») з Гаєм Річі («Карти, гроші...»). В міру веселі діалоги, сюжетні твісти і нескінченні бійки.
Скільки кіна з рукопашним боєм назнімали, а щоразу дивуєшся майстерності постановників: хореографія свіжа й вигадлива.
Кіно у нас перекладають незрівнянно краще, ніж книжки, особливо комедійне. Запам’яталося таке:
— Йо...дована сіль! (Дотепний спосіб обійти обсценізми)
— Йоханий! Це ж Японія!
— Песець-пердець!
— Звиздець!
— Оте окуляристе падло!
Мочканути (в сенсі «замочити», «убити»)
Хто переклав, на жаль, не дізнався — у нас крутити титри до кінця якось не заведено. Так що дорога редакція просто висловлює комплімент у простір, сподіваючись, що він до перекладачів дійде.
Вердикт: веселе, ненапряжне кіно. Рекомендовано любителям жанру і Бреда Піта, 7/10
#кінопанорама
Скориставшись випадком, дорога редакція сходила в кіно — вперше роки за півтора. Комедійний комікс «Швидкісний поїзд» порадував Бредом Пітом і 50-процентною сумішшю Тарантіно («Убити Білла») з Гаєм Річі («Карти, гроші...»). В міру веселі діалоги, сюжетні твісти і нескінченні бійки.
Скільки кіна з рукопашним боєм назнімали, а щоразу дивуєшся майстерності постановників: хореографія свіжа й вигадлива.
Кіно у нас перекладають незрівнянно краще, ніж книжки, особливо комедійне. Запам’яталося таке:
— Йо...дована сіль! (Дотепний спосіб обійти обсценізми)
— Йоханий! Це ж Японія!
— Песець-пердець!
— Звиздець!
— Оте окуляристе падло!
Мочканути (в сенсі «замочити», «убити»)
Хто переклав, на жаль, не дізнався — у нас крутити титри до кінця якось не заведено. Так що дорога редакція просто висловлює комплімент у простір, сподіваючись, що він до перекладачів дійде.
Вердикт: веселе, ненапряжне кіно. Рекомендовано любителям жанру і Бреда Піта, 7/10
Все скрізь і зразу
(Everything Everywhere All at Once, 2022)
#кінопанорама
Колись дорога редакція любила подивитися кіно, але відколи почалася війна, в організмі щось зламалося — немає сил співпереживати героям.
Аж тут трапилася новина, що фільм «Все скрізь і зразу» отримав астрономічну кількість нагород, номінований на 11 оскарів і 7 отримав.
Ну, думаю, треба подивитися. Вибрав суботу і подивився. Якщо коротко, то уявіть, що «Матрицю» зняв Тарантіно.
Живе собі в Америці китайська емігрантка, пральню тримає, лапшу варить. І нема у неї проблем, крім стосунків з чоловіком, з донькою-лесбіянкою і з податковою інспекцією. Одна біда — всі ці проблеми існують у нашому світі, а світів — нескінченно багато і спільне у них тільки зло.
Далі — політ божевільної фантазії, кунг-фу в асортименті і винегрет з цитат, підйобок, алюзій, ремінісценцій та інших деконструкцій, приправлених, на щастя, самоіронією. Беручку траву режисери курять. Якщо хтось думав, що хореографію рукопашного бою Голівуд вичерпав, то ні — в цьому кіні вас чекає багато несподіваного. Мораль там теж є, але річ не в ній. Це атракціон. Американські гірки тільки у формі кінофільму — смішно і по-сінемафільському ерудовано.
Вердикт: вам або сподобається, або ні, але спроба подивитися не буде приреченою. 7/10
(Everything Everywhere All at Once, 2022)
#кінопанорама
Колись дорога редакція любила подивитися кіно, але відколи почалася війна, в організмі щось зламалося — немає сил співпереживати героям.
Аж тут трапилася новина, що фільм «Все скрізь і зразу» отримав астрономічну кількість нагород, номінований на 11 оскарів і 7 отримав.
Ну, думаю, треба подивитися. Вибрав суботу і подивився. Якщо коротко, то уявіть, що «Матрицю» зняв Тарантіно.
Живе собі в Америці китайська емігрантка, пральню тримає, лапшу варить. І нема у неї проблем, крім стосунків з чоловіком, з донькою-лесбіянкою і з податковою інспекцією. Одна біда — всі ці проблеми існують у нашому світі, а світів — нескінченно багато і спільне у них тільки зло.
Далі — політ божевільної фантазії, кунг-фу в асортименті і винегрет з цитат, підйобок, алюзій, ремінісценцій та інших деконструкцій, приправлених, на щастя, самоіронією. Беручку траву режисери курять. Якщо хтось думав, що хореографію рукопашного бою Голівуд вичерпав, то ні — в цьому кіні вас чекає багато несподіваного. Мораль там теж є, але річ не в ній. Це атракціон. Американські гірки тільки у формі кінофільму — смішно і по-сінемафільському ерудовано.
Вердикт: вам або сподобається, або ні, але спроба подивитися не буде приреченою. 7/10
Памфір (2023)
#кінопанорама
Боюся наврочити, але схоже, що закляття українського поетичного кіна знято. Нарешті з’явився фільм, в якому є:
Хороша історія. Це кримінальна драма в поєднанні з екзистенційною — Кемпбела і Пропа автори в кіноінституті не прогулювали. Сюжет не провисає, що вже в сучасному кіні досягнення.
Харизматичні герої і переконливі актори — за ними цікаво спостерігати.
Живі діалоги. На весь фільм — одна фраза, в яку не віриш.
Атмосфера і глибина. Автори роблять тонкий і красивий реверанс «Тіням» Параджанова і магічному реалізму. Це кіно затягує в себе. Внутрішні рими, поетика, натяки, карнавал, тривога і надія — все це майстерно аранжовано в цілісний візерунок.
Людський хронометраж. Це компактна історія, без відчуття імпотентської затягнутості. У неї є початок, середина і промовистий кінець. Жодного разу дорогій редакції не стало нудно.
А що, так можна було?!
Буковинський заробітчанин повертається у рідне село до дружини і сина. Село — прикордонне у всіх смислах слова «кордон». Доля (або, якщо хочете, Бог) підкидає йому потребу в грошах. Герой згадує минуле і вмовляє себе перегнати через кордон контрабанду: «Останній раз». «Ну, звісно, останній. Ти ж не злочинець», — не заперечує Бог (або, якщо хочете, доля), він-то знає, що це кордон між чимось важливішим за країни і стереже його не прикордонник.
А далі просто сходіть у кіно, повірте дорогій редакції на слово. «Памфір» можна відвезти на будь-який кінофестиваль світу — і буде не соромно. 8/10
#кінопанорама
Боюся наврочити, але схоже, що закляття українського поетичного кіна знято. Нарешті з’явився фільм, в якому є:
Хороша історія. Це кримінальна драма в поєднанні з екзистенційною — Кемпбела і Пропа автори в кіноінституті не прогулювали. Сюжет не провисає, що вже в сучасному кіні досягнення.
Харизматичні герої і переконливі актори — за ними цікаво спостерігати.
Живі діалоги. На весь фільм — одна фраза, в яку не віриш.
Атмосфера і глибина. Автори роблять тонкий і красивий реверанс «Тіням» Параджанова і магічному реалізму. Це кіно затягує в себе. Внутрішні рими, поетика, натяки, карнавал, тривога і надія — все це майстерно аранжовано в цілісний візерунок.
Людський хронометраж. Це компактна історія, без відчуття імпотентської затягнутості. У неї є початок, середина і промовистий кінець. Жодного разу дорогій редакції не стало нудно.
А що, так можна було?!
Буковинський заробітчанин повертається у рідне село до дружини і сина. Село — прикордонне у всіх смислах слова «кордон». Доля (або, якщо хочете, Бог) підкидає йому потребу в грошах. Герой згадує минуле і вмовляє себе перегнати через кордон контрабанду: «Останній раз». «Ну, звісно, останній. Ти ж не злочинець», — не заперечує Бог (або, якщо хочете, доля), він-то знає, що це кордон між чимось важливішим за країни і стереже його не прикордонник.
А далі просто сходіть у кіно, повірте дорогій редакції на слово. «Памфір» можна відвезти на будь-який кінофестиваль світу — і буде не соромно. 8/10