После недавнего обстрела Харькова почему-то сильно захотелось туда поехать.
Я была в Харькове ещё студенткой, когда Барабашка вытащил меня из комнаты в чем стояла и сообщил, что мы едем в Харьков.
Но тогда кроме здания бывшей женской тюрьмы и попыток заснуть на третьей полке вместе с двухметровым Барабашкой, я ничего не запомнила.
А сейчас мне просто надо в Харьков, блд!

Я не покупаю бумажные книги уже давно. Сначала из-за переездов постоянных, а теперь привыкла читать цифровые версии или вообще слушать книги. Удобно очень: занимаешься чем-то по дому и одновременно тебе сказки рассказывают.
А сейчас мне очень надо купить что-то у разбомбленного видавництва. Именно у них. Одну из 50к уничтоженных книг.

Тетя мне рассказывает о родне из Краснодарского края, я их в жизни не видела, но они есть. Одна из маминых сестер сто лет назад зачем-то поменяла квартиру в Мариуполе на халабуду без воды и газа в ебенячем посёлке РФ.
Вот она рассказывает о них, а у меня только и мысли о том, чтоб в их новый красивый дом прилетела авиабомба. Пусть даже они выживут, нивчемневиноватые или даже сочувствующие, но чтоб без крыши над головой. 10 лет назад кто б сказал, я б не поверила.

Просто потому, что на первом этаже обычной полтавской хрущебы, живёт старушка с палочкой. Ее дочь-военнослужащая погибла на Азовстали, там и осталась где-то в неглубокой могиле.
Просто потому, что на 4м этаже живут три пенсионера, которые в 70+ остались без ничего.
Просто потому, что Дедюхин почти ежедневно выкладывает фото солдат из маленькой Полтавы, которых он отпевает.
Потому что на улице можно легко встретить ребенка без ноги или мужчину со стеклянными глазами в камуфляже.

И пока одни бухают под шашлычки, будучи уверенными, что маленькую Полтаву пронесёт мимо большой войны, Полтава становится ещё меньше. Каждый город или село Украины становится меньше каждый божий день. Только не все замечают почему-то.

Я замечаю.
Я съезжу в Харьков, куплю книгу, пожелаю перед сном бомбу на голову каждого нивиноватого кацапа. Соберу денег на очередную машину, хоть и ненавижу эти сборы. Куплю игрушечную мышку у бабушки-переселенки на Минской, хотя с Алика будет дешевле.
Попытаюсь донести, что нам надо выжить и жить. Назло и вопреки. До победы и дальше. Вкладываясь в очень неопределенное будущее по максимуму.

Я вам тут будуЮщего кандидата в президенты принесла. Как только отодвинули от кормушки, это юное дарование заговорило правильные вещи гарною українською мовою. Стопудово удобряяет будущий электорат. Иначе с чегоб-с такие вдруг прозрения?

Вопросы, безусловно, правильные задаёт Дмитрий, только вот "поздно, милая дамочка, поздно!"(с)

Кстати
На встрече в Днепре я сказала людям одну важную для себя вещь, которую постоянно забываю сказать тут.

Есть блогеры, которые вообще не бывают в комментах и не отвечают никому. Есть те, кто отвечает только на наезды. Есть много в этом мире, друг Гораций. И я не про осуждать. Не знаю кто как, но я в своем чатике реально отдыхаю.

Если убрать бототню, засирающую периодически чат, и десант после репоста какого-нибудь условного луганского, мне в моем чате максимально комфортно.

Вы собрались тут, в маленькой бульбашке, какие-то особенные. Более менее спокойные. Более-менее способные вести беседу без истерик и говнометания. Это такая редкость сейчас.

Вы очень отзывчивые.
То есть не только я могу реализовать какие-то свои потребности типа дайте денег, найдите хату, котика нужно пристроить и тыды, но и вы тут друг другу бываете крайне полезны, я уже не раз замечала.
Микросообщества единомышленников хоть и искажают общую картинку происходящего, но дают очень нужную подпитку друг от друга. Реальную помощь. Просто понимание, что ты не один и можешь попросить этой помощи. Или оказать ее.

В общем, спасибо вам за то,что вы тут собрались такие уютные. Спасибо за поддержку. Спасибо за то,что читаете и пишете своё.
И внезапно я даже не буду просить денег под пост такого рода)))
Буду, конечно, но потом.

Просто я рада, что вы у меня тут есть. Рада, что ваши коменты иногда смешнее, чем мои посты.
Обнимашек всем.

Пока меня не было, соседка слепая что-то разбила в квартире и попросила Настю помочь убрать стекло.
Ну и пока она там убирала, соседка Насте внука сватала, каже, у мене онук неодружений, треба вас познайомити.

Настя отшутилась, но мысль, видимо, плотно засела у бабульки в голове.
Сегодня прям с утра пересеклись в коридоре и она сразу:

- У тебе така доця хороша, допомогла мені прибрати скло.

И в атаку:
- Маю онука нежонатого, треба їх познайомити.

А у меня настроение игривое, говорю:
- Ну ви хоч розкажіть про нього. Де навчався, ким працює.

- Та навчався трохи. То лі експедитор, то лі аудитор, щось таке. Вже три роки як закінчив....Ніде не робе...Й досі..
Нашо він їй треба?!

І пішла собі.

Советую к просмотру эпичное зрелище, как Портников пользует недолибералку из недостраны в хвост, в гриву, а потом в обратном порядке.

Во-первых, это красиво.
А во-вторых, всю беседу хотелось взывать к Латыниной словами великого русского классика Михаила Афанасьевича:
"Пальцами блох ловить! Пальцами!"

Самое забавное, что под тонким налетом любого кацаполиберала сидит условный Гиркин. "Я не враг Украины, но мне немножко жалко, что вы не стали раком".
И заикающимся голосом что-то там скулит про этнических русских. В упор не замечая, сколько этносов они переварили, выстраивая свое чудовище Франкенштейна.

"Молчать и слушать!"(с), госпожа Латынина. Молчать и слушать.

Виталий Эдуардович, снимаю шляпу. Отличная наждачка по великоросскому ебальцу получилась.

https://www.youtube.com/watch?v=eYTJKyGZVYI&ab_channel=%D0%9F%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%B2.%D0%90%D1%80%D0%B3%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%8B

Олексій Петров

В мережі набирає силу інформаційна атака на… створену в Україні ТСК стосовно питань побудови фортифікаційних споруд. Атакують не напряму. Воно і зрозуміло, навіщо же так палитися. Але атакують, розуміючи що висновки роботи комісії українцям навряд чи сподобаються. І ця атака буде лише набирати силу. Спостерігаючи за цим, на думку приходить фраза зі старого анекдоту, «Мама. Перестаньте теребить мою писю. Проиграем суд».

Я чомусь вважав, що геніальний хід під назвою «А ось при вашому Порошенко», давно втратив актуальність. Ну приклад тому, що на календарі вже майже середина 2024 року. Тобто в країні вже пʼять років як зоооооооовсім інша влада. Не тільки інший президент, а влада. Цілком. Вся. Скрізь. Ну я так вважав, наївний старлей. Ан нет. Виявляється, коли треба якось прикрити власні факапи, то усі методи підходять. Бо ТСК скоро почне роботу. А там зуби дракона на узбіччі. А там бліндажі в низині з яких видні лише кущі. А там… А там… А там.

Окей. Давайте поговоримо про що заявляють, навіть палають заголовки в ЗМІ… «Єдине укріплення за часів Порошенка – стіна бур’яну».

Аби бути максимально обʼєктивним, я буду казати лише про те, що бачив на власні очі. Так ось, в 2015 році, я займав посаду тво начальника звʼязку 37 окремого мотопіхотного батальйону. Приблизно в червні того ж року, ми отримали від комбрига розпорядження, розвернути КСП батальйону на околиці селища Сартана, що під Маріуполем. Прибувши на місце, я був здивований побаченою картиною. На панівній висоті з якої було все видно хрен зна куди на схід, (себто в бік ворога), працювала цивільна техніка закопуючи в землю бетоні капсули бліндажів. І вже потім накриваючи їх декількома шарами товстих бревен та землею. Ми походили навколо, здивовано поцокали язиками і загнавши кешеемку в капонир, почали розгортати вузол звʼязку. Пожити в тих бліндажах не встигли. Через короткий проміжок часу прилетіла команда, виходити на ротацію.

Вже через декілька місяців, в перших числах вересня того ж, 2015 року ми повернулись в сектор «М», але вже зайнявши позиції на північ від Маріуполя. І саме там були повністю готові фортифікаційні споруди. Так, це не була суцільна лінія оборони, накшталт українського «Можино». Але опорні пункти були побудовані на панівних висотах з урахуванням особливостей місцевості. Наприклад, наявності ставків, які є рукотворною водяною перешкодою для руху техніки та живої сили. Опорні пункти, це система дуууууже капітальних бліндажів із мережею ходів-сполучень. Десь зліва та справа від нас, були побудовані такі ж опорники. (Коли їхали польовими дорогами, то бачили «бугри» бліндажів). Навіть жили в таких бліндажах декілька місяців. Чи було теж саме побудовано в інших секторах, не знаю. Але пізніше, військові, які були на той час в зоні АТО, казали, що точно такі ж укріплення були побудовані і на інших клаптиках зони АТО.

Так схоже це на стіну бурʼяну, чи ні?

Вже напочатку 2016 року, я зробив фото величезних бетонних споруд, які якісно перекривали трасу Маріуполь - Донецьк. І що дивно. В полі, в бік від дороги і кудись далі до посадки, йшла гряда… так званих зубів дракону. Мешканці Маріуполя можуть розповісти, де ще стояли ці бетонні велетні. І як хтось зауважив з місцевих, за лічені тижні до початку повномасштабного вторгнення, ці «фігурки» кудись щезли. Так це чи ні, не знаю. (Якщо хтось знає точно, напишіть в коментарях). Вже пізніше, в квітні 2017 року, наш батальйон зайняв позиції в районі… Чонгара. Але про це я вже розповідав.

А тепер напевне головне.

Окей. Давайте пограємо в гру, яку зараз ретельно навʼязують нам, намагаючись знов оперувати фразою «А от при вашому Порошенко». Я недарма звернув увагу на календар. Пʼять… Пʼять років інша влада. З усіма можливими і навіть, не можливими ресурсами. Окей. Давайте припустимо, що за часів Порошенко нічого не було зроблено. Геть нічого. Якось все само і за допомогою, безумовно мудрого народу. Окей. Припустимо.

Але тепер покажіть мені, які саме фортифікаційні споруди… якісні, капітальні опорні пункти, були побудовані в Україні в проміжок часу від травня 2019 року до лютого 2022 року. І де саме до речі побудовані? Щось не можу згадати. Заборону на використання аєророзвідки в зоні проведення ООС, памʼятаю. Відведення з лінії бойового зіткнення контрснайперських груп, також памʼятаю. Навіть заборону відкриття вогню у відповідь (яку одразу скасував генерал Валерій Залужний), також памʼятаю. До речі, він же і наказав повернути контр снайперські групи в ООС. А ось надпотужне велике фортифікаційне будівництво, протягом 2019, 2020 та 2021 років… ні, не памʼятаю! Суцільна стіна бурʼяну, не більше…

Матюшин прислал.
У нас с ним давний спор, какое слово противнее звучит Сызрань или Сысерть.

Есть безусловные мои лидеры мерзейших буквосочетаний: слова "покуда" и "покамест". Звучат как проказа на геморрое, честное слово.
С третьим местом я пока не определилась. Накидайте вариантов.

Ну в целом красиво. Тока одно питаннячко: где мне спать?

Так, ну шо. Позвали мене завітати в Черкаси і чому ні? В такому психологічному стані, в якому ми всі зараз маринуємося, відволіктись трохи не завадить.

Буду 6.06-го в Черкасах. Для мене це все новий досвід, я звичайно не такий розкішний спікер як Гудименко, але на попередній зустрічі в Дніпрі всім було досить комфортно, здається. І мені теж, що доволі дивно, я не дуже комунікабельна людина і відверто боялась там привселюдно обіср...опозоритися)))

Поговоримо про те, що хвилює. Про проблеми, про війну, про те, як витягувати себе з депресій і стресів. Про майбутнє, про минуле, про де ми так нагрішили і що з цим всім робити.

Я звичайно не маю рецептів і жмені панацеї у кишенях, але можу поділитися своїм досвідом 10ти років у стані невизначеності і розповім, як втримала кукуху у відносній цілісності.
Приходьте. Буде цікаво, сподіваюся.