Церква - пошрамована
#думкиначорно

Останнє я все більше думаю про Історичні Церкв як про пошрамовані, травмовані, покалічені. Цей образ виник в контексті іншого, Церкви як переможця в боротьбі з єресями.
Ціла історія церковних соборів, то є переважно "війна з єресями". Зазвичай, словами "Церква перемогла єресь" справа закінчується. Перемогла і добре. Тільки перемоги не даються без втрат, і це тепер ми добре знаємо.

Не інакше воно є в церкві, бо в часі загостреної боротьби церква щось і втрачає. Давайте на конкретному прикладі:

Уявіть собі, візантійська церква то єдина, що має завершенням молитви Отче наш звернення : "Бо твоє є Царство і Сила і Слава Отця і Сина і Святого Духа ... ". Що тут такого? Та те що Отче Наш то молитва звернена до Отця, яку Ісус до Отця молився. Але через полеміку проти аріанства наша церква вирішила підкреслити значення Ісуса. Тому маємо "оригінальне" завершення молитви Отче наш. Таке завершення, яке ніколи б не виникло, якби не гострота антиаріанської полеміки.

Ці приклади можна множити безконечно, але думка проста: кожного разу церква виходила з історичних криз з шрамами, травмами, пораненнями. Частина з них зажила і не болить, а частина зажила неправильно, зрослась не так, або й отримана рана довгий час не заживає і гноїться.

Є різні варіанти що з тим робити. Часто Церква звикає з тим жити, якось криво, якось боляче ступати, а вуха одного нема, але то нічого, прикриємо довгою зачіскою. Тому можна просто не реагувати. Зробити вигляд що так має бути. Можна навпаки, побачивши церковні хвороби піти з тої побитої життям церкви і організувати нову спільноту. Чисту. Без плями, без зморшки. І такою вона буде до першої кризи, з якою вийде не без втрат.

Є й інший шлях. Це шлях зростання в лікарській справі, час лікування застарілих травм. Іноді час оперативного втручання, коли справи йдуть дуже кепсько. Ця думка часто відкидається, бо якщо церква перемогла, значить їй вже нічого не бракує, значить вона на коні, вона тріумфує.

То чиста правда. Коли Україна переможе, це буде радісний день тріумфу, але образ того, що з перемогою проблеми в Україні закінчились... далекий від реальності. Церква потребує лікування саме тому, що вона перемогла і вийшла з кризи, а не тому що програла. Потребує лікування тоді, коли не знаходиться в фазі нищення, в фазі виживання, в фазі животіння. Багато століть візантійська церква була лише в таких фазах, тому коли мова йшла про виживання, то не до косметичного ремонту обличчя. Зараз, вірю, нарешті час змінився, і тому настав час церковних реформ.

Зачаття Богородиці пало жертвою ідеології, і то сталось з двох боків:

- Зі сторони РКЦ, що зосередилась на ідеї "первородного гріха" і використала це свято для просування концепції відсутності первородного гріха у Богородиці

- Зі сторони православних, що "понизили" це свято в величині. Бо у нас на Русі від початку то було велике свято, але зараз у православних то майже будень. Бо шо? В нашому випадку - бо католики.

Ось тут написав про це все детальніше:
https://risu.ua/cerkva-vshanovuye-zachattya-presvyatoyi-bogorodici_n144595

Люди добрі, оце во дуже допомагає зрозуміти виток багатьох християнських ідей отців церкви про людину. Ідей, до речі, невдалих :) .

Різдво, ялинка, язичництво.

Скоро Різдво, тому давайте ще раз напишу, що писав минулого року, але дуже коротко, ясно і однозначно:

- Дата Різдва 25 числа ніяким чином не пов'язана з язичницьким святкуванням дня сонця. Християни не заміняли якийсь там день сонця. Християни почали вважати 25 число днем народження Ісуса раніше, ніж з'явилось слабоньке язичницьке свято на день сонця. Оригінально ж християни вибрали цей день, бо то зимове сонцестояння, а християни того часу доцінювали символізм "світил" бо їх Бог сотворив.

- Ялинка ніяким чином не повязана з язичницькими святкуваннями. Ідея ставити ялинку (перше в публічних місцях) є середньовічно християнською і повязана, найвірогідніше, з театральними сценками присвяченими Адаму і Єві, які ставились в різдвяний період. Тому там завішували яблука, і всяке таке різне.

Всі ці твердження мають визнання серед світських релігієзнавців, що не є християнами.
Популярно англійською мовою я раджу два відео з каналу
ReligionForBreakfast

Оце про Різдво (аж на годину!) - https://www.youtube.com/watch?v=mWgzjwy51kU

А оце про ялинку на 20 хвилин - https://www.youtube.com/watch?v=m41KXS-LWsY&t=887s

Амінь.

Таки напишу про виклики, які стоять перед популярними уявленнями про свята, в тому числі про Різдво. Подивіться на свіженьку книгу.

Це популярний виклад, якраз про різдвяні свята, і там ви знайдете повний мітологічний набір штампів з 19 і першої половини 20 століття про Різдво і його дату, звязок християнства з мітраїзмом і так далі.

Звісно, що навіть технічно, читаючи, що "У вірменських духовних віршах з V-VIII століть Христос ототожнюється із солярним божеством: він "Джерело світла", "творець світла", "сонце правди""

Важко стримати подив. Бо всі ті образи є просто біблійними і є з Христом від початку, в тому числі ці образи вкладені в його уста в Євангеліях, що писані в першому столітті. Достатньо загуглити "Сонце Правди", щоб побачити що це з книги пророка Малахії і тд. Тобто про "Солярне Божество" у вірмен і вплив на християнство говорити без сенсу.

Цей совєцький спадок, відсутність якісної релігієзнавчої\богословської освіти — це те, що ми несемо досі, і з чим, поки що, слабо даємо собі раду.

Що означає почати читання молитов богослужіння вголос?

#думкиначорно

Найперше це означає повернутись до здорового словесного богослужіння. Бо зараз в візантійській традиції священик не робе того, заради чого він є в церкві - провадити людей в молитві, служити словом.

Принаймні на Літургії то ж просто зробити. Просто треба почати читати молитви що і так стоять на своєму місці голосно, замість шепочучи по шаманськи. На вечірні та утрені тре поставити молитви, хоча б , на свої місця ( то вже зроблено в додатку "Молитва Церкви")

Але так направду, цей крок має призвести до наступних:

- значна частина текстів, що ввійшли в літургію зараз, є там як костури, що мають замінити для людей читання молитов вголос.

Символ Віри заміняє анафору й цілу історію спасіння. Поминання на херувимський заміняє поминання знову ж таки, в анафорі, а передпричасна молитва "вірую господи і ісповідую" заміняє купу молитов наближення до Бога, покаяння і очищення.

Всі ці елементи, читаючи молитви на голос, треба буде просто прибрати. Бо символ віри замінив поцілунок миру, який треба відродити. Бо поминання розривають цілісний піснеспів херувимської, бо покаянна молитва не має сенсу в момент перед самим причастям, коли осмілились називати Бога - Отцем.

- Крім того треба буде видалити купу чисто "технічного" тексту. Який виник лиш задля того, щоб пресвітер мав час потиху читати молитви. В першу чергу це стосується всіх малих єктеній, а також і взагалі зменшення кількості єктеній, скорочення вставок, що мають покрити анафору. До таких вставок належить і спів "достойно".

Що залишиться після таких виправлень можна побачити ось тут.

Сподіваюсь, що сказавши А ( почавши читати молитви на голос) скажемо і Б виправивши ці речі.

Ісусе - не приходь, а скажи тільки слово.

#думкиначорно

Ісус так і не дійшов до дому сотника, щоб зцілити його раба. Бо сотник був побожний і віруючий, бо він знав, що не можна чистому Ісусу заходити в нечисту господу язичника. Так навчили сотника його друзі - фарисеї.

Ісус зціляє і не заходячи, каже лише слово і цього доста. Доста, щоб ми отримали зцілення, адже Ісус не шаман, і може зцілювати навіть без доторку. Велика віра. Та мене цікавить, чи зайшов таки Ісус пізніше до цього язичника? Якщо не зайшов, то скільки ж втратив сотник і цей раб, бо втратив знайомство з Ісусом і його доторк. Доторк Бога.

Бог взагалі міг все зробити без доторку, одним словом. Але він народжується і стає безсловесним, таким, що не може і слова мовити, але потребує доторку і доторкаєтться сам.

Господи, дай таку віру, щоб прийняти тебе і безсловесного, немовлям. І дай таку довіру, щоб не уникати тебе, слово воплочене, через те, що незручно запросити мені тебе у захаращену господу.

Лк 7:6-9: "І пішов Ісус з ними. Та як він уже недалеко був від дому, сотник вислав друзів, щоб йому сказати: “Господи, не трудися, бо я недостойний, щоб ти зайшов під мою крівлю. Тому я й не насмілився іти до тебе; але скажи лиш слово, й одужає слуга мій. Бо й я чоловік, що стою під владою, маю вояків під собою і кажу одному: Іди, і той іде; а іншому: Ходи сюди, і той приходить; і слузі моєму: Зроби це, і той робить.” Почувши це Ісус, здивувався ним, і, обернувшись, сказав до народу, що йшов за ним: “Кажу вам, що навіть в Ізраїлі я не знайшов такої віри.”"

Театральне світло богослужіння.
#Думкиначорно

Бува так з нашими обрядами, що перетворюються вони на театр замість богослужіння. Гляньмо яка ж тут різниця наглядно на прикладі запалення світла на вечірньому і ранковому богослужінні.

Оригінально, запалення світла властиво богослужбовий обряд бо:

- Богословськи осмислений, і то на основі Святого Письма. Як запалювали семисвічник в вигляді куща, що являло присутність Божу, так і християни ставили посеред церкви семисвічник і запалювали його, показуючи, що серед них є Ісус Христос.

- Має обряд чіткі дії в які залучений клир і вірні: диякон виносив світло з вівтаря й передавав предстоятелю, предстоятель благословляв цим світлом людей і запалював семисвічник, а люди запалювали від того семисвічника свої лампадки.

- Дії супроводжуються словами: молитвою предстоятеля і піснеспівом спільноти. Слова і піснеспів складали одне ціле, і треба щоб богословськи осмислити і пояснити нам, що ми тут робимо і нащо.

- Це запалення світла є одноразовою дією на початку богослужіння, далі світло не гасилось аж до кінця служби.

Сьогодні ж, що означає світло на нашому вечірньому і ранковому богослужінні? Більш менш те саме, що дуже просте сценічне світло, бо:

- Коли в церкві вмикають\запалюють більше світла, то це означає, що щось радісне, а коли світла зовсім немає то щось сумне і покаянне (порівняйте піст і пасху). Також, коли ввімкнено світло, то щось активно відбувається, і всі хочуть це бачити, а коли світло вимкнене то це час помедитувати, заглибитись в себе. Більше ніякого богослов'я.

- Дії з запалення світла, це майже завжди відповідальність паламаря, в обряди світла майже не залучені ніяк клир і вірні. Чіткі дії повязані з запаленням світла в богослужінні майже відсутні.

- Тотально відстуня єдність між діями і словами які ми робимо. Наприклад на піснеспіві світло тихе, яке все присвячене світлу – світло не запалюється, і з ним нічого не відбувається, натомість священик кадить.

- Світло під час богослужіння включається і вимикається раз за разом, залежності від моменту, можна гратись зі світлом, включаючи менше\більше і тд. В результаті є купа варіантів, як то робити.

Все це перетворює світло в майже виключно театральний елемент богослужіння, не повязаний з богослов'ям. Сам по собі ефект може бути дуже навіть гарний, але богослужіння в такому випадку майже завжди буде програвати хорошому театру. Бо в театрі залежності від постановки будуть набагато тонші нюансування світла і гра зі світлом ніж дає будь яке, навіть естетично найвишуканіше богослужіння. В результаті люди ні доброго театру не мають, ні не мають того, чого їм жоден театр не дасть – богослужіння. В кінці-кінців приходить до нерозуміння, нащо нам той театр треба?

Хто хоче більше знати про оригінальне значення світла, то я вже ділився дописом, але продублюю ще раз.

Свято Богоявлення Господнього Церква відзначає 6 січня.

У святі Богоявлення вшановуємо хрещення Ісуса в ріці Йордан пророком Йоаном. Описана ця подія в усіх чотирьох Євангеліях, що ввійшли у Новий Завіт, і є вона початком прилюдного служіння Ісуса.

Йоан – пророк, котрий бачив свою місію у підготовці людей до участі в новому етапі історії – приходу Месії. Для своєї проповіді він обрав знак – омивання людей в ріці Йордан. Обряди омивань були знайомі юдеям, але спосіб, який обрав Йоан, є унікальний для того часу.

Річка Йордан, в котрій хрестить Йоан, є межовим кордоном обітованної Богом Ізраїльської землі (Чис. 13:29). Той факт, що люди залишають єврейську країну, щоб прийти до Йордану, де Іван хрестить, свідчить про гноблення, яке існує в єврейському суспільстві: те, що було землею обітованою, стало землею рабства, як колись стародавній Єгипет. Таким чином це хрещення означає і готовністю нового «Виходу». Виходу з гноблення гріха.

Детальніше

Що значить слово Алилуя нині?
#Нотатки

Слово Алилуя нині є просто екстатичним вигуком людини, що перебуває у присутності Божій, і на цю присутність відповідає.

З книги Gordon W.Lathrop "Holy Things"

Що з Церковнослов'янською мовою в церкві?

Мова церков України – українська. В тому маємо згоду, і слава Богу. Та що ж з Церковнослов'янською(ЦС)? І ні, я не про те, що колись і десь можна й молитись ЦС мовою, і заспівати окремі частини під час служби. То все добре, пожиточно й і так зрозуміло. Натомість нема згоди в якій мірі ЦС мова є частиною українського “спадку”, а тому наскільки “церковнословянізми” можуть бути присутні в українських перекладах літургійних текстів. Існує, умовно, дві традиції – “Західноукраїнська” представлена в першу чергу Українською Греко-Католицькою Церквою(УГКЦ) і “Великоукраїнська”( чи як то назвати?) представлена Православною Церквою України (ПЦУ).

В УГКЦ існує цілий напрям перекладів де скарбниця словотворів ЦС мови використовується по повному, натомість в ПЦУ головним напрямком є уникання ЦС спадку.

Чому так є?

Відповідь дуже проста, й детально розібратись в цьому можете завдяки популярній історії Української мови від Орисі Демської (круутезна книжка). Справа в тому, що ЦС мова оригінально це штучна мова богослужбових текстів ( і вона зроблена на основі староболгарської), але в кожній з країн де ЦС мова була завезена для перекладу богослужбових текстів вона адаптувалась. Тому маємо ми українську вимову й навіть український варіант ЦС текстів, так само як російський, і так далі. Але якщо греко-католицькій церкві вдалося зберегти український варіант ЦС мови аж до нинішнього дня, то Православна Церква україни фактично втратила для себе ЦС мову і причиною тут – Москва. Москва поглинаючи і підминаючи Православну Церкву підмінила все російським варіантом ЦС мови, перервала її автентични розвиток, а тому фактично вкрала цю спадщину, й пошкодила природньому розвитку. Це одна з причин, чому твір з якого починається українська література перший твір, написаний сучасною українською мовою – “Енеїда” Котляревського написаний “мовою простою”, бо мову книжну угнали московити. Цю мову просту приймає і західна україна як основу (інакше був шанс, що мали б дві вельми різні українські мови), але прийнявши як основу – вільно додає від себе, в тому числі церковнословянізмів, які зовсім не сприймає як чуже, московське тіло. Тому для Франка нормально написати про весну “многоцвітна, тепла, ясна”. І то в “дитячому” Лисі Микиті!

Ясно, що особливо важливим є питання про церковнословянську лексику в українській мові богослужіння, бо та мова і створювалась для богослужіння. Природнє бажання “Геть від Москви” і справжньої українізації спонукає багатьох в “Великій Україні” , відкидати ЦС мову, як щось типово російське, як елемент російського гноблення навіть. Бо асоціації, що ЦС схожа на російську є дуже сильні, особливо через те, що новіші ЦС тексти, якими моляться і є стилізованою під ЦС російською. Це все змушує відмовитись від спадку ЦС мови як чужого і російського (тому яка там многоцвітна, то ж російське слово мнагацвєтная!).

Натомість УГКЦ не має такої травми, і західноукраїнські автори вживають Церковнословянізми природньо, тому й вважає великий напрямок перекладачів в УГКЦ, що ЦС мова є українською спадщиною, яку треба активно використовувати, коли тільки можна і зручно. Не лише, щоб зберегти природній зв'язок з тисячолітньою традицією (бо воно так і є), а тому, що це пожиточно використовувати напрацювання попередників в термінології і поетиці, там де це можливо.

Тому, фактично маємо два вельми різних підходи до того, як перекладати богослужбові тексти. Звісно ж це лише одна з граней, і то представлена вельми спрощено, тому напишу ще один допис, який стосується розбіжностей в способі перекладу.

(Дякую Ользі Чаплі за уточнення. Див. коменти до допису)

Блаженніший Святослав рекламує поезію Артура Дроня

Зараз на сайті Видавництва Старого Лева можна знайти "відгук" Блаженнішого на поезію Артура і це направду круто. Відгук цей виник тому, що Артур, який є греко-католиком, завітав поколядувати до блаженнішого і почитав йому вірші. І я бачу, що ці вірші реально спрацювали, і спрацювали настільки, що Блаженніший просто не маючи слів відповісти в інтерв'ю Український Правді про "Де є Бог коли зле" звернувся до вірша Артура і цитував з памяті. Це дуже круто, круто читати людям церкви щось хорошого ; круто на це давати живий відгук, рефлексувати, і круто використовувати в проповіді. Бо християнської перспективи і погляду на культуру бракує. І так само круто в цій всій історії, що Видавництво Старого Лева не пройшло повз таку рекламу і використало її, стягнувши цей "відгук" Святослава з офіційного сайту УГКЦ.

А ось і той відомий вірш Артура, раптом ви ще не читали:



Любов довготерпить, любов милосердствує,
не заздрить, любов не величається,
любов боїться тваринним страхом,
але продовжує йти,
любов могла б здатися, залишити все,
але продовжує йти.
А інколи в любові прострелені ноги,
або в ногах у любові осколки,
і ноги її стискають турнікети,
або ніг у любові більше немає.
Тоді любов несуть її друзі.

Любов риє окопи і живе в них,
і гризе у них лід із розрізаної пляшки,
коли хоче пити у мінус двадцять.
Любов виходить на бойові чергування,
піднімається на позиції
з грижами, з температурами, із простатитами,
із контузіями, з астмами і алергіями,
з високою імовірністю
не повернутися,
з думками про когось
найважливішого.
Все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить!

Любов розрізняє на слух
виходи градів, прильоти мін і рух танків.
Очі любові болять,
коли довго дивиться в тепловізор.
Прокидається любов уночі,
коли миші в бліндажі заповзають
під її бушлат.
Інколи любов
довго блює у посадці після важкого бою.
А інколи
любов закриває очі друзям своїм.
І загортає їх в спальники
і виносить.

Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,

і друзі загортають її в спальники,
і виносять.
І тоді вона
переходить живим.

​Лк 17: 11-19: Євангеліє про 10 прокаженних якось цілком по новому зазвучало минулої неділі. Його природно наводять як приклад тоді, коли йдеться про потребу благодарення і на деталі часто не звертається уваги.
Але минулої неділі якось вперше усвідомилась одна деталь - по дорозі до священників лише один з них зауважив, що зцілився. Тобто зцілилось 10, але зауважив зцілення лише один з 10-и! Навіть якщо чудо відбувається на власній шкірі, лише 10% людей зауважують це зцілення. Ця деталь розповіді говорить надзвичайно важливу річ про саму людину: перед тим, як почати благодарити треба просто зауважити причину благодарення! Ти зцілився! В твоєму житті сталося чудо! Ти робиш зусилля для зауваження ТВОГО зцілення?!!! Виявляється, що важливо спостерігати за собою, щоб взагалі зауважити факт зцілення. Виявляється, що усвідомлення навіть очевидного потребує зусилля.
Але навіть тоді, коли усвідомив зцілення, відчуття вдячності, виявляється, теж не є чимось очевидним. Що відчували ті 9, які не повернулись подякувати Ісусу за зцілення? Вважали це Його прямим обов'язком, дякувати за який нема потреби? Для того ж Він і прийшов, щоб зціляти прокаженних! Не мали певності, що саме Він це зробив? Бо на так як в інших випадках, коли Він говорив слово і дія відбувалась у ту ж мить, відбулось зцілення. Він же сказав, шоб до священників дійти, а вони зцілились посеред дороги. Подякували Богові 'в душі'? Бо Він і так не потребує нашого благодарення. Цього ми не знаємо.
Ми знаємо, що вдячним став той, від кого вдячності очікувалось в останню чергу - 'єретичний' чужинець. Чому саме він? Чому не православні юдеї - правило віри, образ лагідности, учитель повздержности? Може тому, що все це треба сповнити банальною і 'неблагоглвійною' любов'ю?
Лише 10% вдячних зцілених, завдяки яким зцілились 90% невдячних. І тих 10% це просто одна людина! Один в полі воїн! Завдяки одному спасаються решта, а вдячність є сутнісною рисою спасенної людини.
Ось про що це євангеліє.
Саме тому головним богослужінням церкви є Свята Євхаристія - велична подячна молитва за Христа і спасіння у Христі. Саме тому осердям всякої християнської молитви є подяка за дари хрещення, отримання печаті Духа Святого, можливість покаяння, співжиття в любові Христа, служіння, зцілення. Щоденне благодарення за просвітлення у Христі на вечірні і утрені. Все це і складає церкву вдячності, яка є церквою Ісуса Христа.

У січні, 15 років тому, переставився Олів’є Клеман, православний французький богослов.

На цій презентації українського перекладу книги "Рим: Інший Погляд" хочеться і Клемана вшанувати, і подивитись як його "погляд" зреалізувався в православно-католицькому діалозі, адже в 2016 і 2023 році вийшли спільні католицько-православні документи про папську першість в І і ІІ тисячоліттях.

Одним словом, запрошую.

Нині Українська греко-католицька церква вшановує Пратулинських мучеників

Пратулин - село на Холмщині в теперішній Польщі. Після приєднання до Російської Імперії почалась на Холмщині систематична праця з вкорінненям російської церкви, і коли пратулинські селяни в 1874 році не захотіли приймати поставленого росіянами священика, то той викликав солдат, а вже солдати дали йому доступ до церкви. Перед тим, щоправда, довелось стріляти в селян які зібрались біля церкви, і "довелось" вбити тринадцять людей. Після того, ще 130 людей вивезли на Сибір.

І ось росіяни отримали то село " з потрохами". Тільки до церкви там майже ніхто вже не ходив, бо з 1800 жителів з опису 1865 року за описом року 1880 залишалось в селі всього 170 осіб, більшість називали себе "римо-католики".

Взагалі, більшість мучеників греко-католицькій церкві (чи не всіх?) забезпечили росіяни. Про те чому так є дуже гарно говорить історик Олег Турій в цьому відео для Живого ТБ

Військовий не може зайти до церкви, бо на ньому людська кров.

Що б ви відповіли цьому військовому? Це реальний випадок, реальне питання військового і на нього є реальна і правильна відповідь, а не правильну дати дуже легко. (Мені здається, що якісь обряди очищення, не в плані гріха, а в плані ритуальному - добра ідея).

Як тут конкретно було б відреагувати найкраще? Як взагалі реагувати на військових в церковному середовищі? Раджу інтерв'ю з Максимом Вербальчуком на РІСУ, бо:

Інтерв'юерка — Іванка Рудакевич — задавала гострі і правильні питання, а Максим знав на них посутні відповіді, адже колись і семінарію скінчив, і в війську був, а зараз є психологом консультантом у методі Когнітивно-поведінкової терапії.

Богослужбові тексти – технічна документація чи література?

Читаємо з донькою чудову казку Астрід Ліндгрен “Міо мій Міо”. Ось Міо пливе на герць з лицарем Като на утлому човнику, і тут дитина зупиняє мене і питає, “ - Тато, а що означає утлий? -”. Не задумуючись відповідаю - “Крихкий, благенький такий”. Чи складним є це слово, чи рідкісним? Точно не найвживанішим. Та я вже зустрічав його до того, і перша зустріч була в каноні Андрея Критського на великий четвер де є пасаж: “утлими устами, але чистими серцями приймімо з вірою жертву Пасхи, * що в нас священнодіється”.

Звісно, що шлях міг бути від зворотнього. Спочатку міг віднайти це слово в художній літературі, а опісля зустріти в перекладі канону Критського від майстерні “Трипіснець”. Взагалі, в цьому перекладі достатньо слів трошки “рідкісніших”, аж настільки, що в рецензії на переклад Уляна Головач відзначає: “Слово утлий також не зі звичних: воно «видобуте» з лексичної скарбниці української мови. Читач через нього «перечепиться», однак це й добре, бо завдяки цьому отримає стимул задуматися над істинним смислом сказаного і водночас поглибить знання рідної мови”.

Іронічно, що перекладачка майже усього доробку Ліндгрен – Ольга Сенюк, не бачить проблеми вжити в дитячій книжці для молодшого шкільного віку слово “утлий”. Можна ж було дати купу відповідників, але вона не боїться, що дитина або батьки не будуть знати того слова і мусіли б йти в словник. Натомість я дуже часто чую, що ось не може бути в богослужбових текстах складних, слів, бо люди можуть не зрозуміти. Причин такого підходу є багато. Лід по якому я йду в цьому дописі тонкий, бо часто йдеться про смак, про речі невловні, але намацяти деякі моменти, вірю, можливо. Спробуймо разом.

Одна, звісно ж не єдина але посутня причина уникання складних слів – відсутність сприйняття літургійних текстів як літератури певного жанру, а часто й не просто літератури, а поезії. Натомість частим є сприйняття літургійних тексів як “технічної” або “прикладної”, “довідкової” літератури. Різниця тут посутня: художня, філософська, богословська література - формує мову яку пізніше фіксує словник. Можливі неологізми, рідкісні слова, а первинним є хист. В цьому випадку словники є важливими але вторинними. Натомість довідкова література і є словником, тому тут неологізми недоречні.

Враховуючи, що більшість священиків та єпископів не читають ні філософської літератури, ні художньої літератури, а особливо “високої полиці” ( це сказано без жодного звинувачення) маємо результат – слово “утлий” це якісь непотрібні витрибеньки, яких треба уникати в літургійному тексті. Можна ж сказати “слабкими устами, але чистими серцями приймімо з вірою жертву Пасхи”. "Можна. “ -Ну то інше є недоречним -”.

Якщо сприймати літургійні тексти як технічне оформлення обрядів і священнодій, тоді ясно, що можуть бути дві крайності: або вони мають і бути ледь-ледь зрозумілі, як шаманське закляття, це “містичний” підхід, або вони мають бути максимально прості, як інструкція до пралки, це “раціональний підхід”, в обидвох випадках не йдеться про прагнення максимального осмислення і найкращої передачі текстів в перекладі.

Для мене очевидно, що літургійні тексти є мистецькими творами і є навіть поезією, іноді навіть невиправдано заскладною з формальної і змістовної точки зору, як для вжитку на всю церкву. Але коли ми перекладаємо літургійні тексти, то методологічно підходити до молитов і піснеспівів інакше, ніж як до літератури і поезії – невластивий підхід.

Російська пропаганда є повсюдна. Втрутилась вона і в свято "Трьох Святителів" яких нині вшановуємо.

А ви знали, що виявляється це свято антилатинське, антизахідне, антиримське, антифіліоквістське. Одним словом "анти". Якщо не знали, то прошу дуже читати російські пояснення походження свята.

А якщо ви хочете знати троошки іншу версію, то запрошую до читання оцієї нотатки для РІСУ.

І знову про антилатинство

Вже в цю пятницю свято Стрітення, і я про нього знав два "факти"

- Що освячення в цей день свічок - латинська традиція, що прийшла до нас через Петра Могилу.

- Що назва свята Стрітення, як свята "Очищення" - це латинська назва повязана з "очищенням Марії в храмі".

Обидві тези - по суті своїй помилкові, більш того, вони затіняють сам сенс свята. Бо тема просвічення, і несення світильників - давня традиція, що просто була забута на візантійському сході, але збережена і розвинена на заході

Бо очищення - це автентична, на рівні зі стрітенням назва свята, і більше того, богословя очищення - в центрі богословя свята в ранній церкві. Тільки це не очищення Марії, це очищення світу через Ісуса - Агнця. Хто хоче знати про це детальніше, то запрошую читати статтю для РІСУ.

P.S. - принагідно хотілось би цього разу похвалити допис офіційної сторінки ПЦУ . Замало богословя і забагато спростування обрядовірства, але най би кожен допис був такого рівня.

Кондак Романа Солодкоспівця на Різдво то є Вертеп

Існує такий собі жанр - Кондак. Так, так, нині кодак то не жанр, а короткий піснеспів, знаю. Але в VI столітті то був окремий жанр літургійної поезії: драматична, динамічна поема-проповідь на кілька десятків строф з однаковим закінченням-приспівом, щоб народ не нудився, а повторював. То лишились нині у нас від тих поем хіба заголовки, які і називаємо ми "короткими піснеспівами". Але Слава Богу, збереглись повні тексти багатьох кондаків, в тому числі найвідомішого майстра з яким цей жанр пов'язують - Романа Солодкоспівця.

В Романа є кондаки на різні свята, але найвідомішим з відомих є Кондак на Різдво Христове. 

І от вчора мені відкрились очі, що той кондак, то буквально вертеп. Відкрились очі, бо Театр Українського Католицького Університету "На Симонових Стовпах" разом з хором УКУ "Стрітення" поставили цей кондак як вертеп. І в тексті навіть не довелось нічого міняти(!) бо кондак то ж і є драматична і динамічна поема-проповідь. Просто поставити декорації, роздати ролі: Йосифа, Марії, Волхвів, та й хор, от вам і вистава, от вам і вертеп. 

Дивовижно, як текст VI століття може оживати, виглядати природньо, з декораціями зробленими, в тому числі, проектором. Безперечно це вийшов дуже "високий" вертеп-молитва, але виникає у мене думка, а звідки ми знаємо, як воно виглядало в VI столітті? Чи не могло й виглядати воно так? (Ну добре, без проектору, я розумію)

Тішусь, що зараз в Україні робляться подібні речі, бо ставити театром поему-проповідь VI століття, на яку приходить купа людей - то говорить про файний рівень християнської культури.

(Запису не маю)