Церква - пошрамована
#думкиначорно

Останнє я все більше думаю про Історичні Церкв як про пошрамовані, травмовані, покалічені. Цей образ виник в контексті іншого, Церкви як переможця в боротьбі з єресями.
Ціла історія церковних соборів, то є переважно "війна з єресями". Зазвичай, словами "Церква перемогла єресь" справа закінчується. Перемогла і добре. Тільки перемоги не даються без втрат, і це тепер ми добре знаємо.

Не інакше воно є в церкві, бо в часі загостреної боротьби церква щось і втрачає. Давайте на конкретному прикладі:

Уявіть собі, візантійська церква то єдина, що має завершенням молитви Отче наш звернення : "Бо твоє є Царство і Сила і Слава Отця і Сина і Святого Духа ... ". Що тут такого? Та те що Отче Наш то молитва звернена до Отця, яку Ісус до Отця молився. Але через полеміку проти аріанства наша церква вирішила підкреслити значення Ісуса. Тому маємо "оригінальне" завершення молитви Отче наш. Таке завершення, яке ніколи б не виникло, якби не гострота антиаріанської полеміки.

Ці приклади можна множити безконечно, але думка проста: кожного разу церква виходила з історичних криз з шрамами, травмами, пораненнями. Частина з них зажила і не болить, а частина зажила неправильно, зрослась не так, або й отримана рана довгий час не заживає і гноїться.

Є різні варіанти що з тим робити. Часто Церква звикає з тим жити, якось криво, якось боляче ступати, а вуха одного нема, але то нічого, прикриємо довгою зачіскою. Тому можна просто не реагувати. Зробити вигляд що так має бути. Можна навпаки, побачивши церковні хвороби піти з тої побитої життям церкви і організувати нову спільноту. Чисту. Без плями, без зморшки. І такою вона буде до першої кризи, з якою вийде не без втрат.

Є й інший шлях. Це шлях зростання в лікарській справі, час лікування застарілих травм. Іноді час оперативного втручання, коли справи йдуть дуже кепсько. Ця думка часто відкидається, бо якщо церква перемогла, значить їй вже нічого не бракує, значить вона на коні, вона тріумфує.

То чиста правда. Коли Україна переможе, це буде радісний день тріумфу, але образ того, що з перемогою проблеми в Україні закінчились... далекий від реальності. Церква потребує лікування саме тому, що вона перемогла і вийшла з кризи, а не тому що програла. Потребує лікування тоді, коли не знаходиться в фазі нищення, в фазі виживання, в фазі животіння. Багато століть візантійська церква була лише в таких фазах, тому коли мова йшла про виживання, то не до косметичного ремонту обличчя. Зараз, вірю, нарешті час змінився, і тому настав час церковних реформ.

Що означає почати читання молитов богослужіння вголос?

#думкиначорно

Найперше це означає повернутись до здорового словесного богослужіння. Бо зараз в візантійській традиції священик не робе того, заради чого він є в церкві - провадити людей в молитві, служити словом.

Принаймні на Літургії то ж просто зробити. Просто треба почати читати молитви що і так стоять на своєму місці голосно, замість шепочучи по шаманськи. На вечірні та утрені тре поставити молитви, хоча б , на свої місця ( то вже зроблено в додатку "Молитва Церкви")

Але так направду, цей крок має призвести до наступних:

- значна частина текстів, що ввійшли в літургію зараз, є там як костури, що мають замінити для людей читання молитов вголос.

Символ Віри заміняє анафору й цілу історію спасіння. Поминання на херувимський заміняє поминання знову ж таки, в анафорі, а передпричасна молитва "вірую господи і ісповідую" заміняє купу молитов наближення до Бога, покаяння і очищення.

Всі ці елементи, читаючи молитви на голос, треба буде просто прибрати. Бо символ віри замінив поцілунок миру, який треба відродити. Бо поминання розривають цілісний піснеспів херувимської, бо покаянна молитва не має сенсу в момент перед самим причастям, коли осмілились називати Бога - Отцем.

- Крім того треба буде видалити купу чисто "технічного" тексту. Який виник лиш задля того, щоб пресвітер мав час потиху читати молитви. В першу чергу це стосується всіх малих єктеній, а також і взагалі зменшення кількості єктеній, скорочення вставок, що мають покрити анафору. До таких вставок належить і спів "достойно".

Що залишиться після таких виправлень можна побачити ось тут.

Сподіваюсь, що сказавши А ( почавши читати молитви на голос) скажемо і Б виправивши ці речі.

Ісусе - не приходь, а скажи тільки слово.

#думкиначорно

Ісус так і не дійшов до дому сотника, щоб зцілити його раба. Бо сотник був побожний і віруючий, бо він знав, що не можна чистому Ісусу заходити в нечисту господу язичника. Так навчили сотника його друзі - фарисеї.

Ісус зціляє і не заходячи, каже лише слово і цього доста. Доста, щоб ми отримали зцілення, адже Ісус не шаман, і може зцілювати навіть без доторку. Велика віра. Та мене цікавить, чи зайшов таки Ісус пізніше до цього язичника? Якщо не зайшов, то скільки ж втратив сотник і цей раб, бо втратив знайомство з Ісусом і його доторк. Доторк Бога.

Бог взагалі міг все зробити без доторку, одним словом. Але він народжується і стає безсловесним, таким, що не може і слова мовити, але потребує доторку і доторкаєтться сам.

Господи, дай таку віру, щоб прийняти тебе і безсловесного, немовлям. І дай таку довіру, щоб не уникати тебе, слово воплочене, через те, що незручно запросити мені тебе у захаращену господу.

Лк 7:6-9: "І пішов Ісус з ними. Та як він уже недалеко був від дому, сотник вислав друзів, щоб йому сказати: “Господи, не трудися, бо я недостойний, щоб ти зайшов під мою крівлю. Тому я й не насмілився іти до тебе; але скажи лиш слово, й одужає слуга мій. Бо й я чоловік, що стою під владою, маю вояків під собою і кажу одному: Іди, і той іде; а іншому: Ходи сюди, і той приходить; і слузі моєму: Зроби це, і той робить.” Почувши це Ісус, здивувався ним, і, обернувшись, сказав до народу, що йшов за ним: “Кажу вам, що навіть в Ізраїлі я не знайшов такої віри.”"

Театральне світло богослужіння.
#Думкиначорно

Бува так з нашими обрядами, що перетворюються вони на театр замість богослужіння. Гляньмо яка ж тут різниця наглядно на прикладі запалення світла на вечірньому і ранковому богослужінні.

Оригінально, запалення світла властиво богослужбовий обряд бо:

- Богословськи осмислений, і то на основі Святого Письма. Як запалювали семисвічник в вигляді куща, що являло присутність Божу, так і християни ставили посеред церкви семисвічник і запалювали його, показуючи, що серед них є Ісус Христос.

- Має обряд чіткі дії в які залучений клир і вірні: диякон виносив світло з вівтаря й передавав предстоятелю, предстоятель благословляв цим світлом людей і запалював семисвічник, а люди запалювали від того семисвічника свої лампадки.

- Дії супроводжуються словами: молитвою предстоятеля і піснеспівом спільноти. Слова і піснеспів складали одне ціле, і треба щоб богословськи осмислити і пояснити нам, що ми тут робимо і нащо.

- Це запалення світла є одноразовою дією на початку богослужіння, далі світло не гасилось аж до кінця служби.

Сьогодні ж, що означає світло на нашому вечірньому і ранковому богослужінні? Більш менш те саме, що дуже просте сценічне світло, бо:

- Коли в церкві вмикають\запалюють більше світла, то це означає, що щось радісне, а коли світла зовсім немає то щось сумне і покаянне (порівняйте піст і пасху). Також, коли ввімкнено світло, то щось активно відбувається, і всі хочуть це бачити, а коли світло вимкнене то це час помедитувати, заглибитись в себе. Більше ніякого богослов'я.

- Дії з запалення світла, це майже завжди відповідальність паламаря, в обряди світла майже не залучені ніяк клир і вірні. Чіткі дії повязані з запаленням світла в богослужінні майже відсутні.

- Тотально відстуня єдність між діями і словами які ми робимо. Наприклад на піснеспіві світло тихе, яке все присвячене світлу – світло не запалюється, і з ним нічого не відбувається, натомість священик кадить.

- Світло під час богослужіння включається і вимикається раз за разом, залежності від моменту, можна гратись зі світлом, включаючи менше\більше і тд. В результаті є купа варіантів, як то робити.

Все це перетворює світло в майже виключно театральний елемент богослужіння, не повязаний з богослов'ям. Сам по собі ефект може бути дуже навіть гарний, але богослужіння в такому випадку майже завжди буде програвати хорошому театру. Бо в театрі залежності від постановки будуть набагато тонші нюансування світла і гра зі світлом ніж дає будь яке, навіть естетично найвишуканіше богослужіння. В результаті люди ні доброго театру не мають, ні не мають того, чого їм жоден театр не дасть – богослужіння. В кінці-кінців приходить до нерозуміння, нащо нам той театр треба?

Хто хоче більше знати про оригінальне значення світла, то я вже ділився дописом, але продублюю ще раз.

Невідворотність
#думкиначорно

В дитячій книжці “Відьми” Роальда Дала, маленький хлопчик стає жертвою, кого б ви подумали? Правильно – відьом, що перетворили хлопця на мишу.

І все, хлопець залишається мишкою до кінця свого життя. Процес перетворення є невідворотній. Ліків від цих чарів не існує. Хтось би може цілу другу частину книги побудував на тому, як хлопець знаходить шлях до порятунку, але не Роаль Дал.

Дивовижність того, що якісь помилки, якісь випадки бувають невідворотніми для мене нині стоїть дуже гостро. Бо он ціла кіновселенна Марвел створила паралельні світи, дуже схожі один на інший. Для чого це було зроблено? Та для того, що можна руйнувати цілі світи, вбивати персонажів, але це не має по-суті ніяких наслідків, бо в паралельній і сусідній реальності ті самі (майже ті самі) персонажі існують і спокійнісінько живуть на світі. Безконечні “воскресіння” персонажів, тобто повернення їх до життя, знецінюють саму смерть, а тому й збивають драматургію і заводять в глухий кут. Детальніше про це во можете подивитись в прекрасному відео Влада Сторітелера на ютюбі.

Лякаючим є те, що воскресіння Ісуса Христа теж можна сприйняти через тему “ось він воскрес”, а тому Його смерті ніби й не було. Але вона була. Євангельська історія про воскресіння Ісуса зовсім інакша, ніж те як сам Ісус воскресив, до прикладу, доньку Яїра. В випадку малої дівчинки – вона продовжила жити своє життя, воскресіння стало поверненням до її попереднього стану. Воскресіння Ісуса не стало просто “поверненням Ісуса з Назарету” до стану в якому він був перед тим.

Справа Ісуса як мандрівного проповідника, що зцілює людей, сперечається з фарисеями – ця історія завершена. Ісус не повертається до неї, не зустрічається з Пилатом, щоб показати і підтвердити власне повернення до життя. Його воскресіння стає новим етапом, зовсім іншим життям, іншою якістю цього життя. Тому смерть Ісуса цілком реальна, і його воскресіння не просто повертає до життя, як це у героїв марвел, йдеться про нове життя в новій якості.

“Вірю в ЗСУ”

#Думкиначорно

Девіз “Вірю в ЗСУ” це властиво релігійний девіз. І на ньому можна побачити як виглядає середньостатистична по палаті “Вірю в Бога”.

Вірю, що це така істота яка має робити мені добре і захищено. Якщо щось іде не так – він поганий\його немає.

Вірю, але ця істота є десь там, а я є десь тут, ми з нею дуже різні, і вона дуже крута, де мені до неї… далеченько.

Вірю, і ця моя віра зовсім ніяк не мусить бути пов'язана з тим як я дію і як я живу. Це цілком абстрактний набір тверджень з якими я погоджуюсь. Той в кого вірю існує, він хороший і про нього не можна говорити зле, він має такий і такий набір характеристик. На цьому всьо, то і є обсяг моєї віри.

Все це можна підставити і під ЗСУ і під віру в Бога. Бо те що у нас вкладають в слово віра в середньому по палаті власне не є чимось здоровим, а тому і “Вірю в ЗСУ” стало нездоровим трендом.