«Молитва за Україну» — урочиста пісня, відома також під назвою «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» або як духовний гімн України. Написана в 1885 році. Автор музики Микола Лисенко, слів Олександр Кониський.

У діда Грицька в літній кухні, під навісом на ґанку завжди грало радіо.

Голосно. Так щоб було чути до старої груші коло сінника, де він клепав коси, сапачки та інше приладдя.

Я величезну кількість разів чув, як «Молитва за Україну» звучить під спів півня чи коли курка цокорить. Або з хліву корова жому просе.
Тварини завжди робили свій віковічний акомпонемент.
Мені таке наче слобідські величезні багатоповерхові хмари переставали плисти і зупиняли човгати свої тіні по яругах та нивах. Бо грала ця молитва.

Сьогодні я вперше почув виконання «Молитви за Україну» вживу.
Від сьогодні театр ім Лисенка в Харкові набув для мене нової відповідальності. Нести імʼя людини генія, що написав цю музику, відсьогодні я знаю, що всім і кожному буду говорити що Олександр Кониський, на вулиці якого у мене 12 років роботи гайнули - це унікальна вулиця. Бо носить імʼя людини, що склала фантастичні глибокі і важливі слова за мою державу❤️

Якби дідусь знав, що я виросту і потраплю на хори Софії Київської, аби відчути, що в самому серці нашої країни для мене виявляться найціннішими спогади за його біти клепання об бабку на дривитні, коли хор співає «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».

- Ді, якщо ти мене чуєш з отой хмарини, шо стеле над Козіївкою, то знай, я сьогодні зрозумів, що кожен з нас робе по змозі. І труд кожного воздасться. Треба тіки не зупинятись і клепати свою «косу» в своїй справі.

І тоді Бог вбереже Україну. Нашими руками.

Неймовірна краса.

Я все більше дюнадихають такими роботами і все більше запевнююсь, що коли ми дозволимо нашим місцевим митцям. Олексію Васільєву та Олені Моїсеєвій самостійно зробити алтарну частину нового козіївського храму, ми отримаємо шедевр.

Неповторний експонат.
Томущо локальне мистецтво унікальних майстрів - це наш особливий здобуток.

Вже спілкуюся зі знавцями, науковцями, що готові долучитися, щоб все було за каноном. Але стиль - це буде суто слобідська історія, суто козіївська.

І люди приїжджатимуть дивитися на наш інтерʼєр храму звідусіх усюд

Жити в квартирі на Подолі - це вам не хухри-мухри.
Це фасон, це образ, це філософія.

По-перше це дійсно достойні сусіди, а не оцей весь ваш Дитинець, верхнє місто.
Куди там.

От йду від друзів, спускаюсь сходами, а мені дорогу переходе криса.
І така здорова, знаєте. Спочатку я її з таксою сплутав, але коли вона вальяжно зупинилась і подивилась так звисока мені в очі. Там читалась глибина, шляхта. Таке просто так не отримаш, з таким можна тільки родиться.

Криса була явно киянка. В 15 поколінні. Та шо там. По її погляду було ясно, що вона тут вже так давно, що памʼятає не те шо Винниченка. Вона ходила в недільну школу за Мономаха.

Квартира на Подолі - це вам не просто так. До неї треба бути готовим.
Читать багато хорошої літератури, бути готовим цитувати Бояриню Лесі Українки в три часи ночі, коли розбудять.

А хто розбуде спитаєте?

Шашель в руминському шифанері.
Прусаки. Подільський прусак, він тобі не просто так воспитувався на славнозвісних подільських фундаментних колодязях, так сказать жизні сьорбнув. Якщо ото розбуде а ти Бояриню од зубів не одбиваш, то всьо. Мож оті свої лахи збирать і одчалювать. Лодку прусаки тобі організують. На весло і на область. Перепроходить шкільну програму підготовки жити на Подолі.

Шоб правильно сприймати життя на Подолі, щоб не задавати нестелепних питань. Треба як мінімум прослухати годічний курс цілісної програми в філармонії. Щоб якось хоч приблизно відрізняти Равеля од Дебюссі, чи хочаб з 3 ноти впізнавати Шуберта.
Бо так і будете позорно писати в подільські не побоюсь того слова Святі служби у вайбера, що у вас гудять труби.

Гудять труби!
Та якби Феліксу Гавриловичу Мендельсону, директору ОСББ «Подоляночка», таке хто в очі сказав - не знаю.
Не знаю.

Просто не треба отак просто настругавши на всіх отих ваших Пітонах і Явах грошиків одразу бігти жить на Поділ.

Спочатку треба в собі виховати Поділ, а вже потім туди сунутись.

Квартира на Подолі - це ж не просто (хай Бог простить за сквєрнословіє) девелопмінг та ріелтінг.
Це цілий екологіческий баланс.

Якщо летюча миша на горіщі не почутвовала в тобі потрібну кількість шляхетності, аби осісти отутички у неї під носом і під двома перекриттями - не бути тобі тут, хоч кіл на голові теши. Та миша настремене злоїбучих гнид, муравїв, кліщів, міль і скалапєндру, щоб вони виїли тебе одсюдова, як недорозвинене существо.
Тому коли ви поселяєтеся в квартиру на Подолі і вам весь час щось не так. То знайте, що це не вам не подобається в квартирі.
Це квартирі ви не підходите.

В цьому відео ви дізнаєтесь про:
- Київський трикутник безпеки і чому Київ постав центром Русі
- Охтирський козачий полк, звідкіля я родом.
- мою теорію про особливий спосіб скіфів з земле управління на прикладі Краснокутщини
- як я шукаю аналізую та знаходжу певні закономірності. Про які ще треба покумекати чому саме так сталося.

В наступному відео, яке я постараюсь швиденько зварганити, бо мантулю-мантулю, а воно в мене все до Козіївки кида 😂😂
В наступному відео, а воно з а смислом виплива з цього, я спробую розповісти чому важливо приділити максимум уваги і розвитку малих річок та річечок Слобожанщини, разом з її унікальними верховими болотами.

Думаю що ми маємо навчитись використовувати саме природу, як барʼєр від гнид і посіпак з той сторони.

Роздуми в слух.

Попалося мені ретро-відео, де парочка стояла на концерт російського співака в 2021 році і дівчина в червоному платті на агресивному, розмахуючи руками, кричала на протестувальників. Якісь агресивно-стрьомні фрази були і вони явно були незадоволені, що їм тут запитання ставлять, як це ж вони вирішили йти на конц співака, яки підтримав окупацію Криму.

Дуже добре його памʼятаю з того часу.
Чомусь вкрай запамʼяталося.

І от зараз думаю що з цією парою? Чому вони такі злі на протестуючих?

В теорії урбаністики є таке правило: якість міста (села) зростає зі збільшенням меж відчуття власної відповідальності кожного мешканця за нього.

Якщо відчуття свого закінчується на порозі оселі - це погане місто (село).
На порозі кварталу (кутка) - це теж ще місто низького рівня. А Коли мешканці відчувають що їхнє - це усюди, де не настає приватний простір іншого. Це найліпше село (місто), яке могло трапитись на цьому місці.

Так само, на мою думку, і з якістю суспільства - від залученості людини в нього. Можна закривати виключно власні потреби і класти на все інше - це тоді виходить зовсім ніякі громадяни і практична відсутність суспільства. Це люди що користуються благами якось існуючої системи і все.

Можна сухо і відповідально виконувати конституцію, бути її якісним учасником. Це вже добре, але не верхи якості суспільства.

А буває так, що в суспільстві є люди, які відчувають себе суцільно частиною свого суспільства. Відчувають, що все спільне, поміжлюдське є частинкою їх самих. І найголовніше - отримувати задоволення від цього відчуття.

В суспільстві таких людей - все кишить і розвивається. Таке суспільство є місцем сили. Томущо постійна взаємодія створює взаємодовіру, бо є відчуття постійного рухливого суспільного договору, і коли люди на взаємодовірі, це не потребує зайвих пересторог, і тоді виділяється максимальна кількість ресурсу на «гуртову дію». А ця «крихітка» - це річ сильніше якої людство ще нічого не вигадало.

Повертаючись до даної пари. Я можу сказати лише одне. Всі мають право на вибір. Він має бути незалежним. Як і відповідальність за нього.

Якщо ти хочеш просто жити в своє задоволення, і мінімальноможливо по дотичній торкати цього суспільства, ти волієш не витрачати себе на нього, то є вірогідність, що інші його будуть розвивати, створювати правила спільножиття. І якщо ти їх порушуєш, ти несеш відповідальність.
І це твій вибір.

Все наче максимально просто.
Дана пара обрала не втручатися в розвиток суспільства, в якому живе.
Вони обрали просто жити в своє задоволення, не витрачаючи свій життєвий ресурс на нього - але їх схоже дуже бісить, що суспільство змінюється не так, як вони навіть не напряглись спробувати.

Це ж получається, що в усьому винувата звичайнісінька махрова злежана лінь?

Ой-йо-йой!
Маю вам розповісти цей фідбек.
Це навіть не фідбек, а фідбечище.
Фідбековище, фідбечина!

Недавно був на дні народженні і мав спілкування з гостем. Він з якогось міста приїхав обласного, якого саме не важливо, бо головне сам контекст.

З самого початку цей чоловік максимально дивно реагував та йорнічав стосовно того, що я говорю українською діалектною.
Так, з суржиком, з якимись архаїчними словечками ну і звісно, присиплене народними сталими виразами, брехнями та сраками-мотиками))))

Спочатку той мущина увімкнув зверхність таку, знаєте, з фразами типу «село неасфальтоване», «з села можна виїхати, але не можна щоб село виїхало з вас».
Такий от фігуральний дінозавр з кучмівсько-багатовекторної ери.

Але мені ж по шарабану, одна холєра, шо сіре те і вовк,
я навіть на початках не міг відрізнити його зверхньості від легенької форми шизофренії. прикріплю фото з Вікіпедії - ви його мать бачили, де погляд оцей «з висоти птічьєго польота».

Потім він підвипив і почав бичитись. От прям трохи агресувати.

Але я не вступав в конфронтацію, а іронізував усе що він казав і вздовж і в поперек. Вкінці кінців той чєл рибʼячим пухом підбитий видохся і дзизнув видно лишньої, нагилився в зюзю.

А тепер апофеоз!

Вже пяненький він видно роздобрів, чи що там з ним сталося, і почав розказувати по пацанськи одну річ - виявляється що він як і я з села і вдома у нього говорять так само десь як і у мене.
але він переїхав в «бальшой горад» і гороцькі з нього кальоним желєзом вичавили все його "селюцтво"

йому було важко в той період, прям вкрай важко. але він зміг стати "гороцьким"

І його, хай йому тричі, злить в мені не те, що я говорю по-сільськи, а те що я собі дозволив варіант не перевчатися на "гороцьку", а балакаю як хочу.

Він побачив в моєму варіанті свій втрачений шлях розвитку його життя. який він тепер не перепройде. І він почав бикувати з наїздами на мене отутички, бо вважає що якщо він мучився то і маю.

А тепер де суть?
(А суть в пісок!)

Я тільки сьогодні згадуючи на роботі цей епізод в розмові, деконструював ситуацію. І виходить, що ми всі з вами народжуємося в Україні з базовими налаштуваннями бути собою.

Але саме суспільство повниться людьми, які були «розчесані» попередніми поколіннями. І тепер вони намагаються цю «розчьоску» передать нам, аби ми продовжили цей весь поколіневий «чьос».

А я нехо!
І ви не хотіть тож.

Бережіть в собі свої базові домашні родинні налаштування. Вони прекрасні.
І тоді з поколіннями в нашому суспільстві буде точно меншати людей скаліченої долі.

Де тебе заставляли бути кимось для когось.

«а я ото, чешись рогом яким дістанеш...»

Чи цінуємо ми людей з натуральним, родинним, живим знаннями української мови?

Коли повертаюсь до Козіївки, просто купаюся в побутових діалогах, які як ворота на Зелену Неділю прикрашені клечанням-приказказками. Так як послухати зі сторони - це суцільні філософи сьогодення. І щоразу хочу лишатися в обіймах цього суспільства, яке не ставе собі зайвих питань про самосвідомість, бо це стояни його світовідчуття, це камінь, на якому круте вліво-вправо слобідська обсерваторія, аби через особливу свою, старовинну лінзу роздивлятись сучасний світ.

Уміння в будь-який час, мить, стан чи дію без зайвих думань лить монахом через греблю фразеологізми, які здається великим чувалом за плечима сховані у кожного козіяра і як тільки є нагода - шилять туди і дістають:
«як свиня на коня»,
«нашому б теляті Вовка зʼїсти»,
«як дурень на Великдень»,
«а шоб тебе пранці іззіли»,
«як горохом об стіну»,
«шо зайцю стопсігнал»,
«З нічим до млина, впорожні додому»,
«у Сірка очі позичати»,
«Який піп, таке й благословення»,
«Дешева рибка погана юшка»,
«як у Бога за пазухою»,
«З посміху люди бувають»,
«Потай бога, щоб чорт не знав»
«як до Києва рачки»,
«йому шо ялова телись»,
«в городі бузина а в Києві дядько»,
«жаба цицьки дала».

Ці люди варті золота, бо ним говорять.
Чи вчимося ми бути як вони?
Я взявся за діло, як воша за тіло, а всеодно - сьома вода на кісілі. Воно так тіки здається, що легко ото - бо кому весілля, а курці смерть.

І не кривіться од почутого, як середа на пʼятницю, а вчіться балакать масно. І мо вам здається, що я тут носюся, як кіт з оселедцем. Та я б пів життя віддав аби більшість не соромилось свого, і хапали свою унікальність, як собака мухи, і були в тому щасливі.

Бо кому щастя, тому й півень несеться.