А за сходки щоб односельці відчували свою спільну потугу не менше аніж глядачі Ельбської Філармонії.

Відчулось шо треба сказати аби зафіксувать

Поділюся з вами своїм новим напрацюванням

Десь отак поступово зазвичай в моїй голові і створюється світ нового твору.

——————

Сьогодні селом ходе слух, що в Миколи Лузганого в хліві здохла корова.

І здохла так давно, шо її вже й в двері не витягти.
Гаврилівна, сусідка його, каже, як заходила, а там кізяччя - по жижки. Як та Квіточка й в стійлі була? Хай Бог милує.

Та шо з тим Миколою коїться? Чого ту худобину та так занапастив?
А на його городину подивитись - там вовки з літа виють.
Не те шо год тому. Як яєчко було. Любо глянути, рядочок до рядочку, прольот до прольоту, грядочка в грядочку. Й грудки більше за мизинець не знайти. Правда у Миколи мизинець - як у когось пів ляшки. Все викошене, вискубане, виполене, обгорнуте кропіткою роботою. Й знанням свого діла.

Тай наче в батьків був залюбленим сином, і хату йому перенесли з Гаврилівки куплену в середняка, аж 4 вікна на очілок , та такі завширшки, як сам Микола в плечіх. Ставай та красуйсь у повен зріст на пів села. І хозяйство - на два хліви худоби. Бери й роби. Що ж йому не йнялось?

Тиждень як він з двору не виходе.
Одні брехні селом й розводять. А ніхто в нього й не перепита. Жижки трусяться.

Послідній раз як бачили Миколу на базареві, то ото він з торбиною мотузчиною на велові примотаною проходив. Люди так тихо його у слід очима проводжали, шо казалось тиша та, як та торбинка на веломашині натягнута, зараз ось-ось ще міліметр дожми великими жилистими, релʼєфними од судин миколинишими ручищами. І все.

І воно базарь каменем наче встелений, а од взглядів людських, і замовкань на відстані витягнутої Миколиної руки (а руки він має, о! Не руки а сволоки. Хату крити можна.) та камінь той мощений базарьом, ніби в калабаню ставав і ноги грузли, і йти ставало все важче, аби хоч й дійти до розвилки, де кінець селу і людім, шо йому так випитливо мовчать в потилицю. Німо топлять в мислях аби довідатись те, шо сам собі Микола боїться сказати.

Руки стискають руля на велові, мотузчину по торбинці. Жмуть, скручують.
Секунду і.
І лусне.
Торбина.
Тиша.
І Миколи таємниця.

Життя дуже дивна штука. Бува таке наче все - ось воно. Під боком животіє наготовлене. Все є.
Шо ж воно ще треба?
А виходить шо треба. Але хто те пойме, коли й сам боїся собі зізнатися, шо такий вернидуб, сил в грудіх - річки руками гатити, а требуєш малесенького гвинтика, без якого жодна гора не поворухнеться, без якого і сонце не світе, і ніч не спить, требуєш ту частинку більше за саме життя.

Любов.

Чи годен Микола любити? Коли од одной думки по мʼязистій спині стіка піт до попереку і все мліє та паморочиться.
Хіба він може собі дозволити таку хитру та неконтрольовану витівку, коли душа ніпелем в футбольному мʼячеві хоче вискочити з-за шкіри і летіти кудись за кудикані гори по зелені помідори.

Чи здатен Микола любити? Аби щоб то зкоїти треба все пустить шкереберть, і все що було під контролем зтерти в дерть. Любов для нього наче смерть. Любов для нього наче край, де ти сказав до неї «хай!», але ж всі знають у селі, що «хай» - погані хазяї.
І схоже з нею не можливо все чітко мітко кропітливо контролювати. Розрахувати.

Але, о Боже. Та схоже, що ситуація гвіздком застрягла поміж життєвих механізмів і не вистачає далі нічого аби сподвигнути себе на подвиг.
Крок щось робити. І схоже - жити. Жити життям наповнено-смислевим. Бо треба віддати правді очі.
Та ні, то хтось наврочив.

Чи колись Микола зможе полюбити? Схоже ні. Й душу не треба сатані для цього продавати. Треба лиш брехати мікроскопічними словами. Щоб на 50 рік життя хватило того небуття, як гора здорова, що перекрила все, призупинила. І від тієї пустоти на два яри у хліві душу віддала твоя корова.

Шлях кожного киянина - це встигнуть двічі перетнути річку.

Спочатку ти приїжджаєш і пів життя намагаєшся перетнути Дніпро, щоб піймати удачу за хвоста і опинитися на Печерську.
Стати кимось значимим, Києвотворчим.

Та коли видатні Києвотворці помирають, то вони перетинають другу річку, Либідь, спеціально селяться на Байковій горі, щоб всю загробну вічність споглядали які щільники створили в місті живих.

Але в цій гонитві-форсування кожен ставить свій шлях головною ціллю. Ціллю не стає саме місто.

Фото: зробив власник вулика.
Бджоляр забув поставити рамки, в які бджоли збирають мед, і 🐝 бджоли вибудували зі стільників власну архітектуру, яка враховує природну вентиляцію, щоб повітря могло вільно текти і підтримувати стабільну температуру.

Шо трапилось з Київським бджолярем?
Бо бджоли на Печерську вже добудовують щільники самі.

Давно помітив що просто обожнюю спілкуватися з продавцями в магазині, офіціантами і водіями таксі

Ну от є у мене така Хілті Плежа)))
(Ніколи не думав що хіманкера фірми Хілті якось співзвучні з провиною))

Тож замовив я такий на таксі. Поспішаю.
Дивлюся а Болтяра підкинув мені водія на імʼя Бахтіяр.

Думаю: «Ну Бахтіяр як Бахтіяр. Просто красиве тюркське імʼя. І чого це я включив оцю дивину?»

Приїжжа. Сідаю. Дивлюсь в дзеркало заднього виду. А там на мене дивиться Чингісхан.

Прям так знаєте - дуже сильно Чингісхан. По імені Бахтіяр.
І видно шо я не вмію ховати оцю первородну емоцію. Все на на лицці написано.

Їдемо значить і я його питаю. А чи не був він колись в Константинополі? Ой. В Стамбулі.

То він відповідає що ні, але колись був в Криму.
На що я кажу: «Ну це понятно!»

«А чого понятно?», - уточнює він.

А я сиджу і думаю: «чи він здівається?»
І тоді я рішив підти коньом. Не Ахалтикінським канєшно. Таким домашнім, провіреним.

Кажу: «А ми ж точно на Шулявку їдемо?»
Він каже: «Точно!»
А я такий: «Бо обично ви таких як я зразу в Кафу везете.»
А він сміється. і начина мені по кримсько-татарськи наспівувать.
Посміялися обоє.

А я такий сиджу далі аж до Шулявки тихенько і думаю, шо він то таке співав. Рабовладєльческе мо шо?

Люблю побалакати з продавцями, водіями і офіціянтами.

була ще одна смішна історія - нагадалось

В ватсоні зайшов і на ряду працівниця довго і нудно щось пояснює мужчині але він їй все знаходить нові аргументи зі словами «так це ж логічно»

Я все ходив ходив, мабудь вибирав зубну щітку чи носки. Ну така класична класика над якою мужчини довго товчуться в сумнівах чи з високою резинкою чи з тоненькою. Чи купити вже новий станок чи касети до попереднього і планував же що буду касети купувати бо ручка грошей стоє. Але та ручка вже така. Емоційно вигоріла на своїй роботі. Знаєте. Вже таке чуство шо вона не в ресурсі. зносилася.

Але там на рядах з женськими причандалами розмова між логічним мужчиною і жіночкою продавчинею не припиняється - все у нього логічно а вона йому поперек горла нікає.

Потім я мимо вже проходив і розчув їх діалог. У нього жінці 50 років сьодні і він хотів їй купити дорогущий за всі гроші світу, за які можна носків до старості трьом поколінням наперед купить, він наслинив купити їй крем 50+.

Продавчиня казала йому що це не саме краще рішення так робити. Але він все повторював «це ж логічно!»

У молоді є така фіча - йти проти системи.
Вони в цьому відчувають свою заявку на альтернативну думку.
Декларація своєї незалежності від 13-15 років правил, в яких вони мали існувати.
батьків,суспільства.
І українська мова схоже що для них є одним з правил, які є потреба зламати.

Але з іншої сторони можна шукати відповідь на питання «чому росіяни в своєму тінейджерстві не переходять наприклад на іншу мову, щоб заявити про свій протест?»

Хтось скаже, «томущо російський соціум в межах російськомовності вибудовує стільки альтернатив позиціювання, що молодь їх обирає бути в контрах з суспільством в своїх субкультурах. Що їх суспільство створює ці різноманітні пропозиції а ми от ні.»

Але я думаю, що все набагато простіше щодо росіян і краще щодо нашого суспільства. Чому навіть молодь, що дворами голосно слухає російське музло на картанах коло гойдалок.
Це ознака нашої широкої свободи волевиявлення.

В російському суспільстві альтернативна реальність, де ти в Москві в дворах слухаєш голосно український реп - це дорівнює смерть. Вона може бути швидкою від пʼяного сусіда, який є найпоширенішим фільтром глибинного народу. Або більш довгою. Десь в підвалі ФСБ.
Або найдовшою - повільним відторгненням суспільством, де ти вичленяєшся і стаєш покидьком.

Не думаю що навіть самий відірваний недоумок захоче собі такої участі. А тимпаче молодіж, яка при всіх нонконформіських замашках завжди знає, що все життя попереду і виграє той хто вміє грати в шахмати.

Не те що в Україні. У нас чомусь досі вважається успішним бути звернім по відношенню до мови своєї країни. Зверхнім не тому що вони відчувають себе самосвідомо вже достатніми аби проявляти свою силу. Ні звісно. Це знову ж підліткова стратегія кучкуватися з уявно-сильнішими. Якщо в класі є фізично сильніший пацик, то коло нього тусять електронами. Росія не просто так вибудовувала образ «непабєдімай унікальнай сукі».
І підліткові групи, особливо в містах, де родинний вплив зовсім слабенький, на фоні впливу соціуму їх покоління, що підживлюється «нєпабєдімой сукай», дуже на це реагують. Це кучкування навколо гучної колонки на вулиці з рускім репам - ознака слабкості і потреби будь-яким нескладним методом підкреслити свою значимість. А хіба важко «пагромчє»?))
Звісно ж в межах дозволеного суспільством.

Тому, коли чуєте російське музло чи балакання парускі місцевої школоти, то окрім того щоб замислитись що ми робимо не так, що наша молодь відірвана від реальності і не усвідомлює, що саме завдяки цій країні, цьому унікальному соціальному договору, вони саме так, можуть проявлятися. І їм за це вважай нічого не буде.

Подумайте тільки, що ми настільки самі любимо свободу, що створили суспільство з такою широтою свободи, яка дає спектр самореалізаціії, що за межами нашої державності.

Але не робіть негативних висновків. Дивіться на цю молодіжну не побоюсь того слова, міську диструктивну культуру, як потенціал, який ми пустили на самотік. А як його застосувати - задача в умовах агресивної всеосяжної і багатошарової війни, яку нам оголосили росіяни, з трьома зірочками.

А наша всеосяжна свобода - це неоціненна перевага в порівнянні з будь-яким солодким тоталітаризмом, для людей які розсмакували її можливості.

Ідеальна приспособа чистити кишки на кровʼянку))

Великоднє

Дивний світ сьогодні.

Люди не приймають історично напрацьовані правила спільножиття у вигляді міжнародного законодавства, прав людини, правил екології.

Вони випробовують їх на правдивість.

Як наче не було кровавої, смертоносної практики. Як наче ми не дійшли до правил через власні давні помилки, що коштували життя поколінням людей.

Геноциди
Класовість
Право сили
Колонії
Чистота раси
Переподіл територій
Імперіалізм
Асиміляції

Сьогодні ми є свідками, коли чомусь стало можливо знову все, від чого ми так довго відмивалися, виховувалися та відвчалися.

Щось явно деградувало в суспільстві.
Але де ми припустилися помилки?

І як давно?
Бо схоже що старі пердуни президенти себе ведуть аналогічно молодикам на Гідропарку.

Але з іншої сторони, є підозра, що світ завжди й був такий. Просто раніше масовою інформацією управляли, а тепер вона стала без фільтрів у вигляді редакцій та цензури.

Отже значить, що зараз перед нам світ в усій своїй чесній красі.

Чим відрізняється ялозити і мусолити?)

Чому важливо практикувати себе в своїй традицї? Без зверхностей і забубонів.

В третій рік обіцянки одягати повний стрій на Великдень, Покрову та Святвечір, маю три короткі відповіді:

1) бути собою для себе.
Мене виховали в Козіївці. Це край наддніпрянсько-слобідський. І в обрані для себе, важливі дні. (А може колись і взагалі по Неділях). Я хочу бути собою не тільки внутрішньо, в мислях, але і зовнішньо. Така цілість мене абсолютно устраює, бо стабілізує. Така цілість говорить за мене без зайвих слів. Це щось частково органічно природнє. І якщо терен цвіте на Великдень, то чому б і мені не квітнути? Разом зі своєю лісостеповою природою

2)бути собою для інших
Колись крізь бокове сскло Папкового жигуля, я вдивлявся в жіночок в Охтирці в базарьний день. Вони їхали на веломашинах Україна з ластівкою. На багажникові були пружиною прижаті корзини. Жіночки були в звичайний базарьний день вдягнуті як на празник. Білі дуті рукави сорочок колихалися ковилою за вітром, корсетки зтягували розкішні пазухи. Серебряні сережки півмісяці як малі діти гарцювали під лінією строго зтягнутої хустки від скроні до потилиці. Гарцювали і гарцюють досі в моїй памʼяті.
Практики охтирських жіночок стали для мене квитком до можливості зробити так само через двадцяток років. Тож тепер, практикуючи себе собою, я знаю що для когось я стану таким самим прикладом в великих дитячих очах.
Нехай так і станецця.

3) бути собою для України.
Занадто багато в інфопросторі зараз усіляких перекрутів та покручів. І якщо кожен з нас, розбереться в собі і буде собою. Тоді брехні не так липнутимуть товстим лоєм по литках.
Тоді буде важче сказати, що східняки - малороси, бо це базово не так. Тоді буде складніше сказати, що є менш важливі українські краї. Варто практикувати себе зараз традиційним, з тих ще засейвлених часів, після якого нас розтрусило 20 століття, століття що забороняло бути собою.
Треба практикувати себе зараз більше аніж учора. Бо наша традиція в складні часи - це наша коругва. Аби в визначний момент наші друзі ненароком не сплутали з ворогом.