📣 Першим побачила відео, на якому жителі місцевості, через яку проїжджають колони автобусів зі звільненими полоненими, стоять по обидві сторони дороги і щосили махають прапорами, кричать щось привітне. Відео було зняте кимось зсередини автобуса.

Це прояв вільної волі - ось так самоорганізуватися, розтягнутися вздовж дороги, аби кілька секунд вітати невідомих, але дорогих людей.

Наступне відео було зняте безпосередньо людиною, яка вийшла вітати колону.
Неможливо стримати сльози, неможливо. Звичайні сільські люди відірвалися від передвеликодніх клопотів і заради кількох секунд чекали не одну годину.
Коли автобуси промчали, жінка, яка активно махала прапором, витирає сльози і повертається, аби йти додому, до праці…

У коментарях читаю:
- Мій синочок он у тому синьому автобусі…
Жінку поздоровляють. Пишуть і ті, які все ще чекають. Пишуть, що плачуть, дивлячись, і вірять, що незабаром вітатимуть своїх.

Душевність, сердечність, щирість, жертовність наших людей розриває серце.

Мабуть, на виборчі дільниці ходять якісь інші люди.

📣 Вікторія Сюмар:

«Схема бажань» влади по Києву виглядає так: двох депутатів від Удару «схиляють» скласти мандати щоб… в Київраду зайшов Тимур Ткаченко.

Так, той самий Ткаченко, якого Банкова призначила бути головою ВЦА раніше був ударівцем і є в їх списках.

Далі його треба обрати секретарем, а Кличка відсторонити. Через якусь підозру чи щось подібне.
І тоді Ткаченко повноцінно керуватиме містом, в якому, нагадаю, найбільший бюджет).

Бо це далеко не останній аргумент для такої запеклої боротьби.

А Прокопів з одним водієм комунального транспорту, що не повернувся весною 2022, поїхавши туди за пальним для міста, це просто приклад, що знайти можуть любЕ і на любОго.

Аби схему реалізувати. Бо ж потім на це ще треба голосувати в залі.

📣 Любов варта всього…
💕

📣 Світлана Москвич:
Ненавиджу цю війну. Ненавиджу цей тиловий цирк. Ненавиджу це все єбуче «патріотичне шоу» на крові пацанів.

Пацани гинуть. Щодня. Молоді, красиві, дико смішні, з очима, які бачили вже більше, ніж треба людині на одне життя. Гинуть, бо хтось не довіз, не дописав, не дорішав, бо бабки пішли не на дрони, а на піар і чергову пику в краватці.

А в тилу — розсадник жирних мародерів в цивільному. Чиновники, які на кожному трупі собі «покращення» виписують. Вони в теплі, вони в броніку з етикеткою, який жодного разу не бачив окопу. Вони влаштовують концерти й марафони замість того, щоб нормально озброїти тих, хто реально воює.

А хлопці... Вони живуть у багнюці, харкають сажею, ковтають страх і мовчать. Бо кому жалітись? Та нікому. Бо ми ж «самі справимось». Та справимось, блін, тільки вбиті, покалічені, з вирваним серцем.
А головне — без віри.
Бо держава не за спиною.
Бо держава десь на банкеті.

А потім хтось пише: «Я сьогодні не випив кави — задонатив на ЗСУ!»
Та йди ти в сраку з тим донатом. Від твого латте ніхто не вижив. Донат — це не кава, донат — це бронік, тепловізор, евакуація. А якщо вже піаритись хочеш — їдь сам туди, де «весело». Подивись, як це — збирати по шматках свого побратима. Як це — грузити “двухсотого” з тим самим браслетом, як у твого сина.

Влад мій не дожив. Він пройшов стільки, що сказав: «Мам, я ніби вже дев’яносто років живу». А йому — двадцять з хвостиком. І його вже нема. А когось нема з вчора, і з сьогодні — теж мінус. А скільки їх ще піде, поки ті «нагорі» кришталеві стакани чокають?

А ми — матері. Ми, в яких забрали синів. Ми мали б лежати від болю, але ми шукаємо пікапи, купуємо старі буси, віддаємо гроші з тієї «допомоги» за загибель. Бо не можемо інакше. Бо поки хтось заробляє на крові, ми за свої — або за гроші побратимів, які замість підтримки собі кидають нам — закриваємо збори, рятуємо тих, хто ще живий.

І знаєш, що кажуть хлопці? “Не треба, не купуй, нам невдобно. Відпочинь. Поїдь у Карпати, забудься трохи…”
А я стою, дивлюсь на ті гроші і думаю: як мені відпочити за гроші, які з’явились, бо мого сина більше нема?
Як мені пити каву, коли там — срака?
Як я можу лежати десь у лісі, коли хтось зараз повзе під “градами”?
Ні, я не можу. Бо в мені все кричить. Бо замість серця — дірка. І вона горить.

І не питайте, чому солдати втрачають мотивацію. Бо їм нема що втрачати — тільки життя. А назад з передка вертається або труна, або людина без очей, без рук, без себе. Це вже не життя. Це — відлуння війни, яка триває навіть у тиші.

Я втомилась кричати. Але мовчати — гірше. Бо мовчанням ми їх і прикриваємо — тих, хто заробляє, поки наші гинуть.
Нахєр таку справедливість. Нахєр таку державу, де совість — це розкіш, а честь — тільки слово на параді.

📣 Тетяна Люлька:

Настя на щиті
Тепер вони зустрілись

Ігор загинув в 2023.
На війні з 2015 року.

Вони були чудовою парою. Сміливі. Щирі.

Приіжджали до нас в штаб.
З Настьою ми мали зустрітись, але я поїхала на евакуацію.
Домовились, що по поверненню обовʼязково.

Біль…

Дякую, друзі, за ваше життя!
Честь знати вас.
Ваше фото це нагадування
боротись
ви за це віддали життя

💔

📣 Натомість за президентства свого друга Кошовий може безперешкодно відвідувати могилу свого батька…

Чи не може?

Чи ета друґоє?

📣 Має бути якась послідовність.
Перед тим, як подякувати президенту за розмаїття продуктів у супермаркетах під час війни, я хочу «подякувати» йому за «шашлики» у лютому 2022-го, як наслідок його «підготовки» до війни.

Ось де була велика кількість пропозицій!

Або згоріти у власному будинку, або замерзнути, ховаючись у лісі, або бути розстріляним у авто, або по-звірячому закатованим.

Дякую, Володимире Олександровичу.

Від імені живих і, особливо, від імені загиблих…