Як повернутися з Нью-Йорка психічно здоровим? І гадки не маємо. Зате про морську залежність, скляний ковпак і куди ходила на побачення Сильвія Плат можемо розповісти 😏
https://pustoproject.com/2018/11/22/sproba_samohubstva_1_sylviya_plat/
https://pustoproject.com/2018/11/22/sproba_samohubstva_1_sylviya_plat/
Чому Всеволод Нестайко образив іспанців, коли назвав роман "Тореадори з Васюківки", а нашій головній редакторці свиней шкода більше, аніж биків? Розповідаємо про історію кориди, захоплення простонародністю та тавромахію як балет.
https://pustoproject.com/2018/11/23/estetyka_vbyvstava_bykiv_abo_lyubov_do_korydy/
https://pustoproject.com/2018/11/23/estetyka_vbyvstava_bykiv_abo_lyubov_do_korydy/
Що стається з драг-дилером після смерті? Як отримати роботу стриптизеркою в японській столиці? Дізнаємося про молодість Гаспара Ное, нарешті помічаємо, як кліпаємо, і дивимося "Вхід в порожнечу" скандального французького режисера.
https://pustoproject.com/2018/11/23/yak_dyvytys_vhid_v_porozhnechu_gaspara_noe/
https://pustoproject.com/2018/11/23/yak_dyvytys_vhid_v_porozhnechu_gaspara_noe/
Доброго ранку! Сьогодні ми наживо пустуємо з Ернестом Гемінґвеєм. О 14.00 чекаємо вас за адресою вул. Дмитрівська, 19А (Small Talk & Coffee).
Найближча станція метро – Університет. Окрім того, доїхати можна будь-яким видом транспорту до площі Перемоги (Цирк, Універмаг "Україна") або до трамвайної зупинки "Павлівська" (15, 18 трамваї).
Будь ласка, розраховуйте свій час так, щоб не запізнитися. Кількість місць обмежена, зареєстованим місце гарантоване. Приходити без реєстрації можна, але ми не обіцяємо сидіння. Каву можна буде замовити лише перед заходом або після нього. Зверніть увагу, оплатити необхідно одразу, як здійснете замовлення. Ми традиційно рекомендуємо подвійний капучино з лавандою чи ванільний раф, але це на ваш розсуд:)
Всі, хто не зможе потрапити, не засмучуйтеся – о 14:00 почнеться трансляція на нашій сторінці в Instagram (@pustoproject).
То що? До пустування!
https://www.facebook.com/events/249765232385920/
Найближча станція метро – Університет. Окрім того, доїхати можна будь-яким видом транспорту до площі Перемоги (Цирк, Універмаг "Україна") або до трамвайної зупинки "Павлівська" (15, 18 трамваї).
Будь ласка, розраховуйте свій час так, щоб не запізнитися. Кількість місць обмежена, зареєстованим місце гарантоване. Приходити без реєстрації можна, але ми не обіцяємо сидіння. Каву можна буде замовити лише перед заходом або після нього. Зверніть увагу, оплатити необхідно одразу, як здійснете замовлення. Ми традиційно рекомендуємо подвійний капучино з лавандою чи ванільний раф, але це на ваш розсуд:)
Всі, хто не зможе потрапити, не засмучуйтеся – о 14:00 почнеться трансляція на нашій сторінці в Instagram (@pustoproject).
То що? До пустування!
https://www.facebook.com/events/249765232385920/
Танці, відьми, фемінізм. 1977 рік, школа “Tanz” розташована біля самої Стіни. Американка Сьюзі Бенніон (Дакота Джонсон), яка приїжджає в дощовий Західний Берлін здійснювати мрії та наставниця мадам Бланш (Тільда Свінтон), яка викриває у дівчині унікальний талант. Сюжет стрічки Луки Гуаданьїно міг би стати хорошим сценарієм для драми про становлення балерини. Натомість, режисер, взявши за основу “Суспірію” Даріо Ардженто 1977, створив сумбурний, напружений, гротескний і напрочуд елегантний фільм. Саме за основу, бо назвати його римейком класичного джало*-горору складно, та й не хочеться. Гуаданьїно бере потужний каркас і нанизує на нього власні сюжетні лінії, проблематику та естетику, не “переробляючи” “Суспірію”, а відкриваючи її, як самостійний кінотвір, натхненний класикою.
Стрічка Гуаданьїно нагадує авангардний спектакль. Вона починається як звичний горор, а завершується легким абсурдом. Режисер концентрує увагу на тому, що важливо зобразити не логічну розв’язку. У нього немає чіткої структури, – автор ще в “Я – любов” показав своє ставлення до принципу зав’язка-кульмінація-розв’язка – однак є епілог та шість актів. А чітка і нетипова для горор-фільму візуальна мова, яка виразно наслідує класичний монтаж французьких фільмів 60-х – різкий фокус, часто динамічна камера, нестатичні від’їзди, джамп-кати** – ще раз каже нам: ви не дивитеся звичне попкорнове “страшненьке кіно”.
Лука зачіпає теми Голокосту й бездіяльності, фемінізму й Німецької осені, помістивши подію на історичне тло неспокійного розділеного Берліна. І, можливо, режисера можна звинуватити у надмірній увазі до гострих деталей, та все тут компенсується танцем. Volk-ом***, настільки динамічним, чуттєвим й хаотичним, що стає ніяково після балету у класичній стрічці Ардженто. Volk-ом, водночас жахливим і прекрасним, який і вбиває, і переносить героїню у стан незрозумілого екстазу, на периферії між емоційним і тілесним. “Це як секс” – каже вона мадам Бланш. Volk-ом, що, як метафора, запевняє: танець вбиває балерину так само, як і дає їй сили жити.
У своїй “Суспірії” Гуаданьїно відійшов від класичної джало-естетики Ардженто, змінивши яскраві червоні відтінки і барокову пишність на приглушений бежевий, смарагдовий і архітектуру Республіки Західної Німеччини. Природньо, що атмосфера стрічки зовсім інша – похмура та дощова. І тільки сцену з шабашем Лука залишив пурпурово-червоною, неоновою, різкою, хоча й тут додав своєрідного абсурду – криваві вбивства відбуваються під тендітну тінь посмішки Дакоти Джонсон й ліричний голос Тома Йорка.
“Суспірія” – це не горор про американку, що потрапила у кодло відьом. Він зачіпає різножанровістю. Що це: гостросоціальні теми у фільмі жахів, драма чи готичний триллер? Стрічка про фемінізм і материнство у вигляді героїні Тільди Свінтон, про вину німецького народу на прикладі старого психіатра (його, до речі, також зіграла Тільда), чи таки про танці на тлі шабашу відьом? Про все й про ніщо з переліченого.
Такий “омаж”**** творінню італійського майстра міг створити лише Гуаданьїно – режисер, який вирішив знімати кіно після перегляду “Психо” Гічкока й вже в 14 обожнював роботи Ардженто. Режисер, який своєю “Суспірією” зробив крок на простори Гаспара Ное й Ларса фон Трієра. “Суспірія” дуже звукове кіно, котре ефектом музики схоже не лише на роботу Ардженто, але й дещо на стрічки Кубрика: пульсує, гудить, скрипить, скреготить, істерить – і все це вводить у такий дивний транс, наче ти й сам віддаєшся екстазу у Volk-у, при цьому викликаючи ниючий дискомфорт, схожий на сироти по тілу від вологого протягу з вікна. Це не горор-фільм, не римейк і не кіно про відьом, а щось зовсім нове, що можна полюбити так само легко, як і зненавидіти.
*Джало – піджанр італійських фільмів жахів, який поєднує триллер та еротику
**Джамп-кат – монтажний прийом (різке склеювання двох схожих кадрів)
***Volk – танець, зображений у стрічці
****Омаж – наслідування з метою поваги
#пусто_про_кіно
Стрічка Гуаданьїно нагадує авангардний спектакль. Вона починається як звичний горор, а завершується легким абсурдом. Режисер концентрує увагу на тому, що важливо зобразити не логічну розв’язку. У нього немає чіткої структури, – автор ще в “Я – любов” показав своє ставлення до принципу зав’язка-кульмінація-розв’язка – однак є епілог та шість актів. А чітка і нетипова для горор-фільму візуальна мова, яка виразно наслідує класичний монтаж французьких фільмів 60-х – різкий фокус, часто динамічна камера, нестатичні від’їзди, джамп-кати** – ще раз каже нам: ви не дивитеся звичне попкорнове “страшненьке кіно”.
Лука зачіпає теми Голокосту й бездіяльності, фемінізму й Німецької осені, помістивши подію на історичне тло неспокійного розділеного Берліна. І, можливо, режисера можна звинуватити у надмірній увазі до гострих деталей, та все тут компенсується танцем. Volk-ом***, настільки динамічним, чуттєвим й хаотичним, що стає ніяково після балету у класичній стрічці Ардженто. Volk-ом, водночас жахливим і прекрасним, який і вбиває, і переносить героїню у стан незрозумілого екстазу, на периферії між емоційним і тілесним. “Це як секс” – каже вона мадам Бланш. Volk-ом, що, як метафора, запевняє: танець вбиває балерину так само, як і дає їй сили жити.
У своїй “Суспірії” Гуаданьїно відійшов від класичної джало-естетики Ардженто, змінивши яскраві червоні відтінки і барокову пишність на приглушений бежевий, смарагдовий і архітектуру Республіки Західної Німеччини. Природньо, що атмосфера стрічки зовсім інша – похмура та дощова. І тільки сцену з шабашем Лука залишив пурпурово-червоною, неоновою, різкою, хоча й тут додав своєрідного абсурду – криваві вбивства відбуваються під тендітну тінь посмішки Дакоти Джонсон й ліричний голос Тома Йорка.
“Суспірія” – це не горор про американку, що потрапила у кодло відьом. Він зачіпає різножанровістю. Що це: гостросоціальні теми у фільмі жахів, драма чи готичний триллер? Стрічка про фемінізм і материнство у вигляді героїні Тільди Свінтон, про вину німецького народу на прикладі старого психіатра (його, до речі, також зіграла Тільда), чи таки про танці на тлі шабашу відьом? Про все й про ніщо з переліченого.
Такий “омаж”**** творінню італійського майстра міг створити лише Гуаданьїно – режисер, який вирішив знімати кіно після перегляду “Психо” Гічкока й вже в 14 обожнював роботи Ардженто. Режисер, який своєю “Суспірією” зробив крок на простори Гаспара Ное й Ларса фон Трієра. “Суспірія” дуже звукове кіно, котре ефектом музики схоже не лише на роботу Ардженто, але й дещо на стрічки Кубрика: пульсує, гудить, скрипить, скреготить, істерить – і все це вводить у такий дивний транс, наче ти й сам віддаєшся екстазу у Volk-у, при цьому викликаючи ниючий дискомфорт, схожий на сироти по тілу від вологого протягу з вікна. Це не горор-фільм, не римейк і не кіно про відьом, а щось зовсім нове, що можна полюбити так само легко, як і зненавидіти.
*Джало – піджанр італійських фільмів жахів, який поєднує триллер та еротику
**Джамп-кат – монтажний прийом (різке склеювання двох схожих кадрів)
***Volk – танець, зображений у стрічці
****Омаж – наслідування з метою поваги
#пусто_про_кіно
Імпресіонізм в Україні
Ви народилися в середині ХІХ століття в якійсь із українських губерній. Можливо, у сім’ї священика чи іконописця, а, можливо, чиновника. Батьки виявили у вас хист до малювання і відправили, за наявності коштів, на навчання в Петербург. Але ви зібрали валізи й відправилися до Парижа. Там побачили, як пишуть Ренуар та Клод Моне, вирішили, що Дніпро теж мав би непоганий вигляд у такому стилі і почали малювати.
Українські імпресіоністи не збиралися в організації, не сиділи вечорами в кафе за розмовами і не організовували виставки в Надара. Вони часто надихалися різними людьми та стилями, писали різними мазками, жили в різних частинах імперії. Вони не обмежувалися сюжетами, але у всіх так чи так проявляються кілька спільних – Дніпро, степи, поля. Писали ніжно, лагідно та завжди сонячно.
Найвідоміші представники: Олександр Мурашко, Микола Бурачек, Михайло Ткаченко, Михайло Беркос, Іван Труш, Сергій Васильківський.
Найвідоміші картини:
“Квіткарки”, Олександр Мурашко – у Мурашка виразний стиль: яскраві кольори, різкі мазки, іноді настільки контрастні по кольорах, що не “змішуються” в єдину картину, а залишаються поряд: ніжно-бежевий межує з темно-синім, а яскраві вкраплення червоного – із зеленим. Сюжет спокійно “український” – кілька жінок в хустках пораються з квітами біля хати-мазанки.
“Копиці”, Іван Труш – Труша вважають найяскравішим та найвідомішим українським імпресіоністом. Важко не помітити впливу робіт Клода Моне на його роботи. І відтінки, і атмосфера схожі, лише сюжет перенесений на українські простори, а мазок ширший та моментами різкіший.
“Яблуня цвіте”, Михайло Беркос – художник, який провів чимало часу в Парижі та багато мандрував Європою. Його пейзажі зазнали значного впливу французьких та німецьких імпресіоністів. Писав олією та аквареллю, а основною темою його творів завжди залишався український пейзаж: сади, буйноцвіття та білі будиночки.
#пусто_про_ізми
Ви народилися в середині ХІХ століття в якійсь із українських губерній. Можливо, у сім’ї священика чи іконописця, а, можливо, чиновника. Батьки виявили у вас хист до малювання і відправили, за наявності коштів, на навчання в Петербург. Але ви зібрали валізи й відправилися до Парижа. Там побачили, як пишуть Ренуар та Клод Моне, вирішили, що Дніпро теж мав би непоганий вигляд у такому стилі і почали малювати.
Українські імпресіоністи не збиралися в організації, не сиділи вечорами в кафе за розмовами і не організовували виставки в Надара. Вони часто надихалися різними людьми та стилями, писали різними мазками, жили в різних частинах імперії. Вони не обмежувалися сюжетами, але у всіх так чи так проявляються кілька спільних – Дніпро, степи, поля. Писали ніжно, лагідно та завжди сонячно.
Найвідоміші представники: Олександр Мурашко, Микола Бурачек, Михайло Ткаченко, Михайло Беркос, Іван Труш, Сергій Васильківський.
Найвідоміші картини:
“Квіткарки”, Олександр Мурашко – у Мурашка виразний стиль: яскраві кольори, різкі мазки, іноді настільки контрастні по кольорах, що не “змішуються” в єдину картину, а залишаються поряд: ніжно-бежевий межує з темно-синім, а яскраві вкраплення червоного – із зеленим. Сюжет спокійно “український” – кілька жінок в хустках пораються з квітами біля хати-мазанки.
“Копиці”, Іван Труш – Труша вважають найяскравішим та найвідомішим українським імпресіоністом. Важко не помітити впливу робіт Клода Моне на його роботи. І відтінки, і атмосфера схожі, лише сюжет перенесений на українські простори, а мазок ширший та моментами різкіший.
“Яблуня цвіте”, Михайло Беркос – художник, який провів чимало часу в Парижі та багато мандрував Європою. Його пейзажі зазнали значного впливу французьких та німецьких імпресіоністів. Писав олією та аквареллю, а основною темою його творів завжди залишався український пейзаж: сади, буйноцвіття та білі будиночки.
#пусто_про_ізми
Найкраща скорбота – це пам’ять. Від тяжкої хвороби помер видатний італійський режисер Бернардо Бертолуччі. Чоловік, що відкрив нам молодих Єву Грін та Луї Гарреля, безіменну любов між Марлоном Брандо і Марією Шнайдер, показав, як вислизає дитинство й перетворюється в юність Лів Тайлер. Чоловік, який в 60-х тримав кулачки за Годара і Пазоліні та показав нам зовсім інше кіно, зовсім іншу красу, зовсім іншу естетику.
Бернардо Бертолуччі розповів, що таке фашизм у “Конформісті”, гармонія, щирість та трагедія в “Останньому танго в Парижі”, бурхливі 60-ті, любов та сексуальність в “Мрійниках” та заявив: табуйовані теми є табуйованими лише тоді, коли ми самі їх такими вважаємо; звертався до сексу, тріолізму, гомосексуальності, і в цьому – його революція та його естетичність.
Нехай його краса ніколи не вислизає.
#пусто_про_кіно
Бернардо Бертолуччі розповів, що таке фашизм у “Конформісті”, гармонія, щирість та трагедія в “Останньому танго в Парижі”, бурхливі 60-ті, любов та сексуальність в “Мрійниках” та заявив: табуйовані теми є табуйованими лише тоді, коли ми самі їх такими вважаємо; звертався до сексу, тріолізму, гомосексуальності, і в цьому – його революція та його естетичність.
Нехай його краса ніколи не вислизає.
#пусто_про_кіно
Їй було 14, коли вона стала атеїсткою. 20, коли вона стала дев’ятою жінкою в історії, яка закінчила Сорбонну. 40, коли зрозуміла, що жінок ставлять на друге місце у суспільстві. 63, коли опублікувала в журналі Le Nouvel Observateur маніфест 343-х, у якому феміністки зізнавалися у тому, що робили аборт і вимагали легалізувати їхні дії. Сьогодні розповідаємо про Сімону де Бовуар: феміністку, екзистенціалістку, письменницю.
Сімона не завжди була авторкою “Другої статі”. Вона народилася у родині успішного батька та набожної матері. Навчалася у престижній католицькій школі і свято вірила, що стане монахинею. Але, коли у тата все пішло шкереберть, і її сім’я змінила просторі апартаменти на темну коробку, Бог мовчав як риба на її прохання щось змінити. Сімона стала атеїсткою і пішла навчатися математики, філології, літератури та латини. Вже у 19-річному віці вона готувала диплом з філософії Лейбніца в Сорбонні, а у 21 склала загальнофранцузький екзамен для студентів і посіла у рейтингу друге місце. Перше було за майбутнім екзистенціалістом Жаном-Полем Сартром. Вони закохалися та уклали угоду, згідно з якою зберігали один одному інтелектуальну вірність, були партнерами, але у вільних стосунках. Про їхнє спільне життя у різних готельних номерах, любовні тріо та неодруження Сімона написала декілька книжок, приправлених філософськими роздумами та політичними подіями. Серед них роман “Гостя” (1943), “Спогади добре вихованої дівчини” (1958), “Сила зрілості” (1960), “Сила речей” (1963).
Відповідь на запитання: “Який найбільший літературний здобуток авторки?” – спірна. Одні називають таким художній роман “Мандарини” (1954), за який Сімона отримала Гонкурівську премію (щось схоже до Премії імені Тараса Шевченка, але у Франції). Тут письменниця відобразила повоєнну добу та пошуки інтелектуалами місця в суспільстві через призму екзистенціалізму. Авторка нагадує читачам про їхню свободу і наголошує, що будь-яка дія потребує ризику і може призвести до поразки. Завдання Людини: йти на цей ризик і відштовхувати думки про невдачу. Цю ідею вона висловила ще у 1944 році, коли познайомилася з новим напрямком філософії, екзистенціалізмом, і визначила його, як суцільно свій.
Ще у юності дівчина змирилася зі своєю самотністю та винятковою можливістю керувати своєю долею. Тобто: “Жінкою не народжуються, жінкою стають”. І з цього твердження перейдемо до скандального есе “Друга стать” (1949), яке вважають каталізатором феміністичного руху Європи та Америки. Сімона планувала це видання як звичайне наукове дослідження. На той час їй було 40 років і вона вперше реально звернула увагу на те, що жінки виконують другорядну роль у суспільстві. Письменниця завжди була у товаристві чоловіків, які ставилися до неї, як до рівні. Але, дивлячись на своїх подруг, Сімона зрозуміла, що жінки, зайняті домашніми справами, дітьми та невдячними особами протилежної статі, приречені на страждання. І не лише чоловіками – історією, економікою, психологією та власне жінками самими. Вона поставила перед собою надскладне завдання: дати відповідь на питання “хто така жінка?” І відповіла з усіх можливих боків: біологічного, історичного, психологічного, філософського. Вона не дискримінує чоловіків. Вона не закликає. Вона описує. І це шокує своєю правдивістю навіть 69 років потому. Хоча деякі факти можна зараз спростувати, а ситуація дещо поліпшилась, невігластво суспільства та нерозуміння розподілу ролей і досі дивує.
Наукове дослідження набуло популярності поза академічними колами, і робота Сімони де Бовуар стала основою феміністичного руху другої половини XX століття. Авторка доєдналася до антисексистського руху. До речі, вона була однією з тих людей, які визначили поняття “сексизм”. Сімона стала однією з тогочасних інфлюенсерок, у неї брали інтерв’ю, про неї писали в газетах і навіть через 37 років, перед самою смертю філософині, її впевненість у своїй правоті не зменшилася, а доказів та обґрунтувань стало лише більше.
“Якщо в мені є щось від генія, то лише ясність думки”.
#пусто_про_автора
Сімона не завжди була авторкою “Другої статі”. Вона народилася у родині успішного батька та набожної матері. Навчалася у престижній католицькій школі і свято вірила, що стане монахинею. Але, коли у тата все пішло шкереберть, і її сім’я змінила просторі апартаменти на темну коробку, Бог мовчав як риба на її прохання щось змінити. Сімона стала атеїсткою і пішла навчатися математики, філології, літератури та латини. Вже у 19-річному віці вона готувала диплом з філософії Лейбніца в Сорбонні, а у 21 склала загальнофранцузький екзамен для студентів і посіла у рейтингу друге місце. Перше було за майбутнім екзистенціалістом Жаном-Полем Сартром. Вони закохалися та уклали угоду, згідно з якою зберігали один одному інтелектуальну вірність, були партнерами, але у вільних стосунках. Про їхнє спільне життя у різних готельних номерах, любовні тріо та неодруження Сімона написала декілька книжок, приправлених філософськими роздумами та політичними подіями. Серед них роман “Гостя” (1943), “Спогади добре вихованої дівчини” (1958), “Сила зрілості” (1960), “Сила речей” (1963).
Відповідь на запитання: “Який найбільший літературний здобуток авторки?” – спірна. Одні називають таким художній роман “Мандарини” (1954), за який Сімона отримала Гонкурівську премію (щось схоже до Премії імені Тараса Шевченка, але у Франції). Тут письменниця відобразила повоєнну добу та пошуки інтелектуалами місця в суспільстві через призму екзистенціалізму. Авторка нагадує читачам про їхню свободу і наголошує, що будь-яка дія потребує ризику і може призвести до поразки. Завдання Людини: йти на цей ризик і відштовхувати думки про невдачу. Цю ідею вона висловила ще у 1944 році, коли познайомилася з новим напрямком філософії, екзистенціалізмом, і визначила його, як суцільно свій.
Ще у юності дівчина змирилася зі своєю самотністю та винятковою можливістю керувати своєю долею. Тобто: “Жінкою не народжуються, жінкою стають”. І з цього твердження перейдемо до скандального есе “Друга стать” (1949), яке вважають каталізатором феміністичного руху Європи та Америки. Сімона планувала це видання як звичайне наукове дослідження. На той час їй було 40 років і вона вперше реально звернула увагу на те, що жінки виконують другорядну роль у суспільстві. Письменниця завжди була у товаристві чоловіків, які ставилися до неї, як до рівні. Але, дивлячись на своїх подруг, Сімона зрозуміла, що жінки, зайняті домашніми справами, дітьми та невдячними особами протилежної статі, приречені на страждання. І не лише чоловіками – історією, економікою, психологією та власне жінками самими. Вона поставила перед собою надскладне завдання: дати відповідь на питання “хто така жінка?” І відповіла з усіх можливих боків: біологічного, історичного, психологічного, філософського. Вона не дискримінує чоловіків. Вона не закликає. Вона описує. І це шокує своєю правдивістю навіть 69 років потому. Хоча деякі факти можна зараз спростувати, а ситуація дещо поліпшилась, невігластво суспільства та нерозуміння розподілу ролей і досі дивує.
Наукове дослідження набуло популярності поза академічними колами, і робота Сімони де Бовуар стала основою феміністичного руху другої половини XX століття. Авторка доєдналася до антисексистського руху. До речі, вона була однією з тих людей, які визначили поняття “сексизм”. Сімона стала однією з тогочасних інфлюенсерок, у неї брали інтерв’ю, про неї писали в газетах і навіть через 37 років, перед самою смертю філософині, її впевненість у своїй правоті не зменшилася, а доказів та обґрунтувань стало лише більше.
“Якщо в мені є щось від генія, то лише ясність думки”.
#пусто_про_автора
Якщо у вас поганий настрій і вже нудить від комедій, глибокодумних трилерів та драм, звертайся до нуару. І ні, це не лише чорний колір французькою, а й популярний у США у 1940–1950-х роках кіножанр. Стрічки, зняті у цьому стилі, не намагаються донести до нас мораль, а створені для песимістичних і цинічних глядачів. Головний герой тут чоловік, який стає на шлях деградації та, власне, деморалізації. Все для нього закінчується або фатально, або кримінально. Якщо вам потрібно поламати голову, чи подобається вам персонаж, вам сюди. Його (саме чоловіка: поліцейського, боксера, детектива чи звичайного службовця) не можна назвати ані протагоністом, ані антагоністом. Він просто морально “розкладається” впродовж 120 хвилин фільму. Якби феміністки визначали жанр нуар, то назвали би його сексистським. Бо все це розкладання та деградація трапляється через жінку. Вона виступає маніпуляторкою, засобом для вбивства, показує справжній образ рокової жінки (femme fatale). Зваблює, обводить навколо пальця і підводить чоловіка. Як бути такою або уникати їхнього впливу? Відповідь не дав жоден режисер впродовж 20-ти років популярності жанру. То, можливо, особам чоловічої статі подобається бути в омані?
Хтозна. Зате ми точно знаємо, що передвісниками цього кіножанру були літератори: Ернест Гемінґвей і Джон Досс Пассос. Їхні короткі твори про приречених чоловіків і безпомічний світ надихнули американських письменників під час Великої депресії писати круті (“hardboiled”) детективи про справедливих діячів закону проти корупційної та брехливої верхівки суспільства. Друге дихання в кіно ця приреченість отримала саме в 1940-х роках, коли відбувалася Друга світова війна та американцям вдруге довелося зіткнутися із жорстокістю світу. Вже у 1950-х роках переважає тематика шпигунства через холодну війну, а також проблеми Голівуду, меркантильності та корупційності у цілому суспільстві.
Якщо говорити про візуальну частину нуару, його передвісниками та натхненниками стали творці німецького експресіонізму в кіно (режисери Фрідріх Вільгельм Мурнау, Фріц Ланг), а також французького поетичного реалізму (режисери Жан Ренуар, Марсель Карне). Стрічки цих напрямків були зняті у темну епоху між двома війнами. Серед їхніх візуальних прийомів надання великої ролі тіням (це додає героям певної темної сутності), зйомка з гострих кутів та побудова незвичних кадрів за допомогою рухливої камери. Режисери нуару граються зі світлотінню та надають перевагу темній тональності (low-key). Світло до кімнат проглядає крізь жалюзі, візуально створюючи в’язницю, а за вікном часто йде дощ. І звісно, всюди панує ніч.
Найвідоміші представники американського нуару: Джон Г’юстон, Біллі Вайлдер, Орсон Веллс, Альфред Гічкок тощо.
Фільми, які радимо переглянути:
1. “Подвійна страхівка” Біллі Вайлдер (1944) – перша стрічка у жанрі нуар, яка потрапила в перелік семи номінацій “Оскару”, і тим самим оголосила темний стиль кіно достойним академічного визнання. Дивитися слід для пізнання традицій цього різновиду кримінальних драм у всій красі, а ще подивуватися грі Барбари Стенвік і частіше ходити в супермаркети на побачення зі страховими агентами.
2. “Лиха слава”Альфред Гічкок (1946) – досить пропагандистський фільм для американського глядача, який розповідає про шпигунство та намагання викрити плани нацистської партії. Увага: тут не одна жінка, їх дві! І дві маніпулюють. А ще це Гічкок. Хіба можна відмовити собі у привілеї переглянути його стрічку?
3. “Бульвар Сансет” Біллі Вайлдер (1950) – стрічка, яку Девід Лінч переглядає щоразу, коли розчаровується в кінематографі. Жарти жартами, а він справді називає цей фільм одним з улюблених. Літня, та все ще приваблива актриса, ув’язнює молодого сценариста у своєму вишуканому будинку і змушує його рятувати її від депресії. Стрічка висміює Голівуд і майже змушує співчувати. Майже.
#пусто_про_кіно
Хтозна. Зате ми точно знаємо, що передвісниками цього кіножанру були літератори: Ернест Гемінґвей і Джон Досс Пассос. Їхні короткі твори про приречених чоловіків і безпомічний світ надихнули американських письменників під час Великої депресії писати круті (“hardboiled”) детективи про справедливих діячів закону проти корупційної та брехливої верхівки суспільства. Друге дихання в кіно ця приреченість отримала саме в 1940-х роках, коли відбувалася Друга світова війна та американцям вдруге довелося зіткнутися із жорстокістю світу. Вже у 1950-х роках переважає тематика шпигунства через холодну війну, а також проблеми Голівуду, меркантильності та корупційності у цілому суспільстві.
Якщо говорити про візуальну частину нуару, його передвісниками та натхненниками стали творці німецького експресіонізму в кіно (режисери Фрідріх Вільгельм Мурнау, Фріц Ланг), а також французького поетичного реалізму (режисери Жан Ренуар, Марсель Карне). Стрічки цих напрямків були зняті у темну епоху між двома війнами. Серед їхніх візуальних прийомів надання великої ролі тіням (це додає героям певної темної сутності), зйомка з гострих кутів та побудова незвичних кадрів за допомогою рухливої камери. Режисери нуару граються зі світлотінню та надають перевагу темній тональності (low-key). Світло до кімнат проглядає крізь жалюзі, візуально створюючи в’язницю, а за вікном часто йде дощ. І звісно, всюди панує ніч.
Найвідоміші представники американського нуару: Джон Г’юстон, Біллі Вайлдер, Орсон Веллс, Альфред Гічкок тощо.
Фільми, які радимо переглянути:
1. “Подвійна страхівка” Біллі Вайлдер (1944) – перша стрічка у жанрі нуар, яка потрапила в перелік семи номінацій “Оскару”, і тим самим оголосила темний стиль кіно достойним академічного визнання. Дивитися слід для пізнання традицій цього різновиду кримінальних драм у всій красі, а ще подивуватися грі Барбари Стенвік і частіше ходити в супермаркети на побачення зі страховими агентами.
2. “Лиха слава”Альфред Гічкок (1946) – досить пропагандистський фільм для американського глядача, який розповідає про шпигунство та намагання викрити плани нацистської партії. Увага: тут не одна жінка, їх дві! І дві маніпулюють. А ще це Гічкок. Хіба можна відмовити собі у привілеї переглянути його стрічку?
3. “Бульвар Сансет” Біллі Вайлдер (1950) – стрічка, яку Девід Лінч переглядає щоразу, коли розчаровується в кінематографі. Жарти жартами, а він справді називає цей фільм одним з улюблених. Літня, та все ще приваблива актриса, ув’язнює молодого сценариста у своєму вишуканому будинку і змушує його рятувати її від депресії. Стрічка висміює Голівуд і майже змушує співчувати. Майже.
#пусто_про_кіно
Абстракція, як голова великого химерного авангардного сімейства, збирає під своїм крилом десятки молодших братів – кубізм, нюажизм, лучизм, супрематизм, ташизм, неопластицизм й інші -изми та -ізми. Про них ми ще обов’язково згадаємо, а зараз – про синестезію, геометрію та чому живопис схожий на музику.
Крапка, крапка, два круги – абстракціонізм. Напрям, що гордо сказав художникам скидати свої академічні кайдани й писати те, чого душа забажає. Безпредметне, позафігуративне та вільне мистецтво, у якому немає правил. Абстракціоністи не просто позбавилися канонів у зображенні форми предмета – вони позбулися самих предмета й форми. Звернулися до внутрішнього та позасвідомого, розірвали шаблони й показали, що мистецтво може бути поза зображенням і поза фігурою. Мистецтво – у асоціаціях і сенсах.
Абстракціонізм у почуттях. Він бере за основу крапку, лінію й колір. Крапка – це початок всього. Завдання крапки – зобразити емоцію. Колір – інструмент виконання завдання крапки. Найґрунтовнішим теоретиком та засновником абстракціонізму вважають Василя Кандінського, російського художника, який задумався: а чим живопис – не музика? Мелодії, хоч і абстрактні, поза межами нашого візуального сприйняття, можуть викликати у людей емоції. Як передати на полотні те, що відчуває людина під час прослуховування Вагнера чи Дебюссі? Василь Кандінський вирішив написати симфонію, створити щось настільки сильне, що було б водночас почуттєвим, як музика, і візуальним, як живопис. Абстракція Кандінського, як і він сам, синестетична, тобто пов’язує звук із барвою.
Найвідоміші представники: Василь Кандінський, Франтішек Купка, Казимир Малевич, Робер та Соня Делоне, Олександр Родченко, Пауль Клеє, Михайло Ларіонов
Найвідоміші картини:
“Імпресія 3. Концерт”, Василь Кандінський, 1911 – одне з ранніх полотен Василя Кандінського, яке найкраще показує зв’язок музики та образотворчого мистецтва. “Імпресію” абстракціоніст написав під враженням від концерту Арнольда Шернберга – авангардного композитора. Оскільки це рання робота Кандінського, ще є натяки на форму – десь можна розглянути “голови” глядачів, а десь сцену. Та вже тут художник використовує контрастні кольори, різкі мазки, не хвилюється щодофігуративності зображення. Кандінський каже: “Колір – це засіб, яким можна безпосередньо впливати на душу. Колір – це клавіша; око – молоточок; душа – багатострунний рояль. Художник є рука, яка за допомогою тих чи тих клавіш цілеспрямовано змушує людську душу вібрувати.”
“Ритм” Робер Делоне, 1934 – картина засновника орфизму (від імені Орфей. Сам Делоне цього слова не вигадував, його придумав поет Гійом Аполлінер). Робер Делоне зображає ритм та емоцію, використовуючи геометрію і колір. Знову ж таки, мета картини: показати цілком абстрактне поняття, звізуалізувати невидиме – динаміку ритму.
“Композиція VІІІ”, Василь Кандінський, 1923 – приклад того, як художник вирішив погратися з геометричною абстракцією. Кожна фігура, лінія, колір та розташування мають своє значення й емоційне забарвлення. Кандінський казав, що “горизонталі звучать холодно й мінорно, а вертикалі – тепло та високо. Гострі кути – активні і жовті, а прямі – холодні, стримані й червоні.” Зелений колір у нього передає врівноваженість та звучання скрипки, червоний – барабан, а синій – глибоку мелодію органа. Жовтий “здіймається все вище й вище, досягаючи висоти, нестерпної для ока й духа”, білий зображає мовчазність та паузи, а блакитний “розвиває звук флейти”,. Композицію Кандінського важливо не лише побачити, але й “почути”. Про шлях до розуміння своєї “звукової-візуальної мови” абстракціоніст написав у роботі “Про духовне в мистецтві”.
#пусто_про_ізми
Крапка, крапка, два круги – абстракціонізм. Напрям, що гордо сказав художникам скидати свої академічні кайдани й писати те, чого душа забажає. Безпредметне, позафігуративне та вільне мистецтво, у якому немає правил. Абстракціоністи не просто позбавилися канонів у зображенні форми предмета – вони позбулися самих предмета й форми. Звернулися до внутрішнього та позасвідомого, розірвали шаблони й показали, що мистецтво може бути поза зображенням і поза фігурою. Мистецтво – у асоціаціях і сенсах.
Абстракціонізм у почуттях. Він бере за основу крапку, лінію й колір. Крапка – це початок всього. Завдання крапки – зобразити емоцію. Колір – інструмент виконання завдання крапки. Найґрунтовнішим теоретиком та засновником абстракціонізму вважають Василя Кандінського, російського художника, який задумався: а чим живопис – не музика? Мелодії, хоч і абстрактні, поза межами нашого візуального сприйняття, можуть викликати у людей емоції. Як передати на полотні те, що відчуває людина під час прослуховування Вагнера чи Дебюссі? Василь Кандінський вирішив написати симфонію, створити щось настільки сильне, що було б водночас почуттєвим, як музика, і візуальним, як живопис. Абстракція Кандінського, як і він сам, синестетична, тобто пов’язує звук із барвою.
Найвідоміші представники: Василь Кандінський, Франтішек Купка, Казимир Малевич, Робер та Соня Делоне, Олександр Родченко, Пауль Клеє, Михайло Ларіонов
Найвідоміші картини:
“Імпресія 3. Концерт”, Василь Кандінський, 1911 – одне з ранніх полотен Василя Кандінського, яке найкраще показує зв’язок музики та образотворчого мистецтва. “Імпресію” абстракціоніст написав під враженням від концерту Арнольда Шернберга – авангардного композитора. Оскільки це рання робота Кандінського, ще є натяки на форму – десь можна розглянути “голови” глядачів, а десь сцену. Та вже тут художник використовує контрастні кольори, різкі мазки, не хвилюється щодофігуративності зображення. Кандінський каже: “Колір – це засіб, яким можна безпосередньо впливати на душу. Колір – це клавіша; око – молоточок; душа – багатострунний рояль. Художник є рука, яка за допомогою тих чи тих клавіш цілеспрямовано змушує людську душу вібрувати.”
“Ритм” Робер Делоне, 1934 – картина засновника орфизму (від імені Орфей. Сам Делоне цього слова не вигадував, його придумав поет Гійом Аполлінер). Робер Делоне зображає ритм та емоцію, використовуючи геометрію і колір. Знову ж таки, мета картини: показати цілком абстрактне поняття, звізуалізувати невидиме – динаміку ритму.
“Композиція VІІІ”, Василь Кандінський, 1923 – приклад того, як художник вирішив погратися з геометричною абстракцією. Кожна фігура, лінія, колір та розташування мають своє значення й емоційне забарвлення. Кандінський казав, що “горизонталі звучать холодно й мінорно, а вертикалі – тепло та високо. Гострі кути – активні і жовті, а прямі – холодні, стримані й червоні.” Зелений колір у нього передає врівноваженість та звучання скрипки, червоний – барабан, а синій – глибоку мелодію органа. Жовтий “здіймається все вище й вище, досягаючи висоти, нестерпної для ока й духа”, білий зображає мовчазність та паузи, а блакитний “розвиває звук флейти”,. Композицію Кандінського важливо не лише побачити, але й “почути”. Про шлях до розуміння своєї “звукової-візуальної мови” абстракціоніст написав у роботі “Про духовне в мистецтві”.
#пусто_про_ізми
Цього тижня ми вирішили трошки змінити спосіб подачі інформації в Telegram і ви не бачили анонси наших матеріалів. Їх вийшло аж 5 і всі 5 варті уваги. Щоб на майбутнє не пропускати всі наші новини, підписуйтеся на Facebook (@pustoproject) та Instagram (@pustoproject). А поки, приємного читання!
Як не вийти заміж за Франца Кафку? – Франц Кафка руйнує усі канони стосунків на відстані, пише красиві листи й тоне у своїй невизначеності. Про те, як письменник тричі (не)одружувався, розповідаємо у матеріалі. https://pustoproject.com/2018/11/26/yak_ne_vyyty_zamizh_za_frantsa_kafku/
Інструкція 4. Що робити, коли закінчилася мівіна? – У Клода Моне не було “Сільпо” під боком, але він замовляв продукти з усіх регіонів Франції. Про те, як правильно пересолювати салати й пити яблучну горілку. https://pustoproject.com/2018/11/27/instrukciya_4/
Як дивитися “Лобстер” Йоргоса Лантімоса? – Видаляйте всі Тіндери та Баду зі своїх смартфонів. Йорґос Лантімос зняв кіно, яке змушує сумніватись. Розглядаємо "Лобстер" у деталях: красиво і жорстоко про те, зі справжністю чого стикаємося щодня. https://pustoproject.com/2018/11/28/yak_dyvytysya_lobster/
Посейдон, комахи та бюрократія. Що таке “кафкіанський” світ? – Пам’ятаєте отого, що тричі (не)одружувався? Розповідаємо, в якому світі ви б прокинулися, якби були героєм Франца Кафки, та чому його твори не про тарганів і жуків.
https://pustoproject.com/2018/11/29/shcho_take_kafkianskiy_svit/
Чистий колір Марка Ротко – Яким був би ваш to do list, якби ви були нетиповим експресіоністом? Чому ви можете надсилати друзям картини Ротко замість відповіді на “як справи?” Про різнобарвну монотонність, настрої, депресію та любов до одного незвичайного американського художника. pustoproject.com/2018/11/30/chystyj-kolir-marka-rotko/
Як не вийти заміж за Франца Кафку? – Франц Кафка руйнує усі канони стосунків на відстані, пише красиві листи й тоне у своїй невизначеності. Про те, як письменник тричі (не)одружувався, розповідаємо у матеріалі. https://pustoproject.com/2018/11/26/yak_ne_vyyty_zamizh_za_frantsa_kafku/
Інструкція 4. Що робити, коли закінчилася мівіна? – У Клода Моне не було “Сільпо” під боком, але він замовляв продукти з усіх регіонів Франції. Про те, як правильно пересолювати салати й пити яблучну горілку. https://pustoproject.com/2018/11/27/instrukciya_4/
Як дивитися “Лобстер” Йоргоса Лантімоса? – Видаляйте всі Тіндери та Баду зі своїх смартфонів. Йорґос Лантімос зняв кіно, яке змушує сумніватись. Розглядаємо "Лобстер" у деталях: красиво і жорстоко про те, зі справжністю чого стикаємося щодня. https://pustoproject.com/2018/11/28/yak_dyvytysya_lobster/
Посейдон, комахи та бюрократія. Що таке “кафкіанський” світ? – Пам’ятаєте отого, що тричі (не)одружувався? Розповідаємо, в якому світі ви б прокинулися, якби були героєм Франца Кафки, та чому його твори не про тарганів і жуків.
https://pustoproject.com/2018/11/29/shcho_take_kafkianskiy_svit/
Чистий колір Марка Ротко – Яким був би ваш to do list, якби ви були нетиповим експресіоністом? Чому ви можете надсилати друзям картини Ротко замість відповіді на “як справи?” Про різнобарвну монотонність, настрої, депресію та любов до одного незвичайного американського художника. pustoproject.com/2018/11/30/chystyj-kolir-marka-rotko/
Меланхолійна темно-синя обкладинка, мінімалістичний напис “Андрій Любка. Кімната для печалі”– рука сама тягнеться до такої книги, особливо на початку грудня. А потім ви дізнаєтесь, що головний герой цієї збірки короткої прози – самотність, а в анотації прочитаєте, що це найприродніший стан людини. Ви купите її на останні гроші і, кутаючись від снігу, який падає за шиворіт, зайдете в першу ліпшу кав'ярню із привабливим жовтим світлом. “Де вона тепер, ця жінка, що так карколомно змінила моє життя?”, – спитає вас Любка і поведе своєю витонченою мовою, описуючи 11 моментів із життів різних людей.
Ми всі складаємось з безлічі деталей, які виражають нас як особистостей і допомагають оточуючим краще нас розуміти. Проте інколи в силу життєвих обставин доводиться шукати місце, де можна було б сховатись на пару зі своєю печаллю. Ні, не такою, що хочеться плакати і дивитись в одну точку, а навпаки – світлою і теплою, такою, що огортає як тепла ковдра і дозволяє пізнати свій внутрішній світ краще.
В кожному оповіданні збірки “Кімната для печалі” можна впізнати себе. Або сусідку із собакою, яка одного ранку вийде гуляти без неї, або гарно вбраного знайомого дідуся, який загадково обідає на самоті, або друга-мандрівника, який зараз, певно, десь голосує машинам на узбіччі чергової дороги. Після цієї книги ви не зможете спокійно чути сварки за стіною, бо уявлятимите, що це Марі взяла з підвіконня рукопис віршів Віктора і загрожує їх забрати, адже вони написані про неї, а отже належить їй.
“«Кімната для печалі» – це таке саудаде й фадо, ностальгія й меланхолія. Здається, ці оповідання за настроєм найближче до моїх віршів.”
Хай би як вам не хотілось вірити в те, що збірка автобіографічна, а одночасно ніжна і грізна іранка Сімін справді існує, Любка вважає, що описувати власний досвід означає спрощувати літературу. В “Кімнаті для печалі” лише декілька реплік та опис сербського монастиря взяті із життя, все інше – хіба навіяне ним.
Кожне оповідання напрочуд ліричне, зовсім як вірш, який випадково написали в прозовій формі. І якщо поезія Андрія Любки переповнена бунтарством, палким коханням, ненормативною лексикою, жінками і алкоголем, то ця збірка навпаки оголює потяг автора до виваженості та спокою. Пахощі бузкового цвіту після грози та гігієна інтелектуальної праці Аскольда – це ніщо інше, як особлива словесна естетика письменника.
На презентації збірки Любка каже, що не писав її, а збирав і він зовсім не знає скільки разів у цій кімнаті кохалися, а скільки разів в когось болів зуб, проте всі ці історії, які відбуваються в різних місцях та в різний час, так чи інакше закінчуються в ній – в кімнаті для печалі.
Жінка, яка голить ноги у твоїй ванній кімнаті,
Завтра відсвяткує свої 24.
Хоча «відсвяткує» – заголосно сказано,
Просто подзвонить додому батькам І помолиться ввечері.
Ти не розумієш її молитов, її загадкових поглядів,
Мови меню в її телефоні.
Вам не суджено бути разом, воно й на добре,
Кажеш собі, воно й на добре.
У хвилини особливої ніжності ти кажеш,
Що віриш, що в них немає ядерної зброї,
Жодної ядерної зброї, і відчуваєш себе придурком...
#пусто_про_сучукрліт
Ми всі складаємось з безлічі деталей, які виражають нас як особистостей і допомагають оточуючим краще нас розуміти. Проте інколи в силу життєвих обставин доводиться шукати місце, де можна було б сховатись на пару зі своєю печаллю. Ні, не такою, що хочеться плакати і дивитись в одну точку, а навпаки – світлою і теплою, такою, що огортає як тепла ковдра і дозволяє пізнати свій внутрішній світ краще.
В кожному оповіданні збірки “Кімната для печалі” можна впізнати себе. Або сусідку із собакою, яка одного ранку вийде гуляти без неї, або гарно вбраного знайомого дідуся, який загадково обідає на самоті, або друга-мандрівника, який зараз, певно, десь голосує машинам на узбіччі чергової дороги. Після цієї книги ви не зможете спокійно чути сварки за стіною, бо уявлятимите, що це Марі взяла з підвіконня рукопис віршів Віктора і загрожує їх забрати, адже вони написані про неї, а отже належить їй.
“«Кімната для печалі» – це таке саудаде й фадо, ностальгія й меланхолія. Здається, ці оповідання за настроєм найближче до моїх віршів.”
Хай би як вам не хотілось вірити в те, що збірка автобіографічна, а одночасно ніжна і грізна іранка Сімін справді існує, Любка вважає, що описувати власний досвід означає спрощувати літературу. В “Кімнаті для печалі” лише декілька реплік та опис сербського монастиря взяті із життя, все інше – хіба навіяне ним.
Кожне оповідання напрочуд ліричне, зовсім як вірш, який випадково написали в прозовій формі. І якщо поезія Андрія Любки переповнена бунтарством, палким коханням, ненормативною лексикою, жінками і алкоголем, то ця збірка навпаки оголює потяг автора до виваженості та спокою. Пахощі бузкового цвіту після грози та гігієна інтелектуальної праці Аскольда – це ніщо інше, як особлива словесна естетика письменника.
На презентації збірки Любка каже, що не писав її, а збирав і він зовсім не знає скільки разів у цій кімнаті кохалися, а скільки разів в когось болів зуб, проте всі ці історії, які відбуваються в різних місцях та в різний час, так чи інакше закінчуються в ній – в кімнаті для печалі.
Жінка, яка голить ноги у твоїй ванній кімнаті,
Завтра відсвяткує свої 24.
Хоча «відсвяткує» – заголосно сказано,
Просто подзвонить додому батькам І помолиться ввечері.
Ти не розумієш її молитов, її загадкових поглядів,
Мови меню в її телефоні.
Вам не суджено бути разом, воно й на добре,
Кажеш собі, воно й на добре.
У хвилини особливої ніжності ти кажеш,
Що віриш, що в них немає ядерної зброї,
Жодної ядерної зброї, і відчуваєш себе придурком...
#пусто_про_сучукрліт
