День закоханих ще не настав, а ви вже втомились від щасливих людей навколо, які тримаються за руки і клянуться у вічному коханні? Не переймайтеся. Ми підготували список книжок, за якими можна провести будь-який вечір. Тим паче 14 лютого. Розповідаємо про самотність, неприйняття і відкинутість.
Емма Клайн “Дівчата”
Північна Кароліна, кінець 1960-их. Іві Бойд – 14. Її батьки розлучилися і влаштовують своє життя порізну, не надто переймаючись донькою. На початку літа у парку вона бачить гурт дівчат. У сукнях, що ледь прикривають сідниці, з брудним волоссям і дешевими прикрасами вони здаються Іві царівнами у вигнанні. Але найбільше, що приваблює дівчинку – те, що на них чекають. Ці дівчата комусь потрібні, а вона іноді так сильно хотіла, щоб її хтось торкнувся, що аж шкребло на душі. Іві Бойд – 14. Вона залишає дім у багатому районі Нью-Йорка і матір, якій вона не потрібна. Натомість дівчинка обирає “Сім’ю”, яка мешкає на закинутому ранчо, краде їжу і туалетний папір, але яка помічає її відсутність. Однак, яка ціна потрібності? Про самотність, любов, одержимість, розчарування і психологічний бекграунд “дівчаток-убивць”, які скоїли один із найгучніших злочинів у США.
Кент Гаруф “Наші душі вночі”
Одного травневого вечора на Кедровій вулиці у спальні вимикається світло. Самотня жінка йде до не менш самотнього чоловіка і пропонує йому спати разом, мовляв “ночі – то найгірше, тобі не здається?”. Він погоджується. Едді – 70, Луї – приблизно так само. Вони живуть за квартал одне від одного у маленькому місті і ніколи не були близькими. Втім, її чоловік помер, діти виросли, ноги мерзнуть, снодійні не допомагають і думає: чому ні? Зрештою, вона ж хоче просто говорити. Про те, як важливо не одружуватись у 20 і не зважати на плітки, коли тобі 70. Про ніжність, досвіди і самоту двох непримітних людей із невеликого американського міста, яке, здається, далі від Нью-Йорка ніж Париж, Лондон чи Прага.
Сильвія Плат “Під скляним ковпаком”
Під час стажування у нью-йоркському журналі дев’ятнадцятирічна Естер Ґрінвуд остаточно переконується, що з нею “щось не так”. Нью-Йорк, яким марять дівчата її віку, гучні вечірки, чоловіки, зрештою, материнство (і це у 50-их!) – зовсім не те, що їй потрібно. Вона хоче стати письменницею. Однак, повернувшись із Нью-Йорка, Естер дізнається, що її не прийняли на письменницький курс, для того, щоб самостійно написати роман, їй бракує досвіду, а матір переконує, що краще стати стенографісткою і записувати за чоловіками. У дівчини починається депресія, яка призводить до спроб самогубства. Бо якщо Голдену (головний герой роману “Ловець у житі”), якого часто називають чоловічою версією Естер, щоб виразити свої почуття можна йти і вбивати, бо він чоловік, то Ґрінвуд можна вбивати тільки себе, бо вона – жінка. Про інакшість, фемінізм, психологічні проблеми, про які не прийнято було говорити і автобіографізм від засновниці сповідальної поезії Сильвії Плат.
Катерина Калитко “Земля Загублених або Маленькі страшні казки”
Є історії великі, а є ті, які просто трапляються. І ті, і ті – важливі. У цій збірці – дев’ять оповідань і всі вони об’єднані між собою. Рідко сюжетом, частіше – відчуттями. Куди йти, коли ти самотній/відкинутий/чужий? Де сховатись, коли навколо – вода? Відповіді написані нестерпно красивою мовою, які хочеться завчити напам’ять. Про паралельну альтернативну географію, укриття, те, як навчитися будувати мости і відчувати глибину себе.
#пусто_про_самотність #пусто_про_літературу
Емма Клайн “Дівчата”
Північна Кароліна, кінець 1960-их. Іві Бойд – 14. Її батьки розлучилися і влаштовують своє життя порізну, не надто переймаючись донькою. На початку літа у парку вона бачить гурт дівчат. У сукнях, що ледь прикривають сідниці, з брудним волоссям і дешевими прикрасами вони здаються Іві царівнами у вигнанні. Але найбільше, що приваблює дівчинку – те, що на них чекають. Ці дівчата комусь потрібні, а вона іноді так сильно хотіла, щоб її хтось торкнувся, що аж шкребло на душі. Іві Бойд – 14. Вона залишає дім у багатому районі Нью-Йорка і матір, якій вона не потрібна. Натомість дівчинка обирає “Сім’ю”, яка мешкає на закинутому ранчо, краде їжу і туалетний папір, але яка помічає її відсутність. Однак, яка ціна потрібності? Про самотність, любов, одержимість, розчарування і психологічний бекграунд “дівчаток-убивць”, які скоїли один із найгучніших злочинів у США.
Кент Гаруф “Наші душі вночі”
Одного травневого вечора на Кедровій вулиці у спальні вимикається світло. Самотня жінка йде до не менш самотнього чоловіка і пропонує йому спати разом, мовляв “ночі – то найгірше, тобі не здається?”. Він погоджується. Едді – 70, Луї – приблизно так само. Вони живуть за квартал одне від одного у маленькому місті і ніколи не були близькими. Втім, її чоловік помер, діти виросли, ноги мерзнуть, снодійні не допомагають і думає: чому ні? Зрештою, вона ж хоче просто говорити. Про те, як важливо не одружуватись у 20 і не зважати на плітки, коли тобі 70. Про ніжність, досвіди і самоту двох непримітних людей із невеликого американського міста, яке, здається, далі від Нью-Йорка ніж Париж, Лондон чи Прага.
Сильвія Плат “Під скляним ковпаком”
Під час стажування у нью-йоркському журналі дев’ятнадцятирічна Естер Ґрінвуд остаточно переконується, що з нею “щось не так”. Нью-Йорк, яким марять дівчата її віку, гучні вечірки, чоловіки, зрештою, материнство (і це у 50-их!) – зовсім не те, що їй потрібно. Вона хоче стати письменницею. Однак, повернувшись із Нью-Йорка, Естер дізнається, що її не прийняли на письменницький курс, для того, щоб самостійно написати роман, їй бракує досвіду, а матір переконує, що краще стати стенографісткою і записувати за чоловіками. У дівчини починається депресія, яка призводить до спроб самогубства. Бо якщо Голдену (головний герой роману “Ловець у житі”), якого часто називають чоловічою версією Естер, щоб виразити свої почуття можна йти і вбивати, бо він чоловік, то Ґрінвуд можна вбивати тільки себе, бо вона – жінка. Про інакшість, фемінізм, психологічні проблеми, про які не прийнято було говорити і автобіографізм від засновниці сповідальної поезії Сильвії Плат.
Катерина Калитко “Земля Загублених або Маленькі страшні казки”
Є історії великі, а є ті, які просто трапляються. І ті, і ті – важливі. У цій збірці – дев’ять оповідань і всі вони об’єднані між собою. Рідко сюжетом, частіше – відчуттями. Куди йти, коли ти самотній/відкинутий/чужий? Де сховатись, коли навколо – вода? Відповіді написані нестерпно красивою мовою, які хочеться завчити напам’ять. Про паралельну альтернативну географію, укриття, те, як навчитися будувати мости і відчувати глибину себе.
#пусто_про_самотність #пусто_про_літературу
Журнали й блогери торочать про фільми, які ідеально дивитися ввечері у День всіх закоханих. Втім, якщо вам остогидли сльозливі драми із весільно-білопарканчиковими гепі ендами, не проблема. Стрічки про холоднокровних самураїв, самотність та комунізм нічим не гірші для перегляду зі своєю половинкою (чи без неї) на День святого Валентина. Ми зібрали топ із улюблених фільмів про нещасних і одиноких людей (зовсім не схожих на нас):
“Самурай”, Жан-П’єр Мельвіль, 1967 – “Немає більш глибокої самотності, ніж у самурая, окрім, можливо, самотності тигра в джунглях”– каже цитата на початку фільму. Мельвіль її вигадав, але запевнив: вона з кодексу японських воїнів Бусідо. Стрічка вийшла настільки переконливою, що навіть японці йому повірили. Жеф Костелло – професійний кілер і французький самурай 50-х років. Він елегантний, мовчазний і холодний, як сталеве лезо. У своїй роботі Жеф не допускає похибок: у нього завжди є алібі, знищені речові докази й успішно виконана робота. “Самурай” – це фільм-загадка, кіно для кіноманів і, як сказав один критик, “реклама дощових плащів”. Стрічка, яку слід подивитися, щоб насолодитись блакитно-бежевою палітрою, естетикою безнадії, надзвичайним кадром і, звісно, Аленом Делоном. Гарантуємо, що після перегляду ви придбаєте собі білі рукавички та екстравагантний капелюх.
“Труднощі перекладу”, Софія Коппола, 2003 – Боб (Білл Мюррей) – американський актор. Шарлотта (Скарлетт Йоганссон) – випускниця Єлю. Він приїхав у Токіо, щоб зніматися в рекламі алкоголю. Вона – за чоловіком-фотографом. Боб втомився від шлюбу й кризи середнього віку. Після чергової невдалої спроби заснути він приходить у бар готелю й незнайома білявка пригощає його келихом саке. У результаті отримуємо кінематографічні танці, прогулянки, столики в ресторані, стрип-клуби, лікарні та пожежні тривоги. “Труднощі перекладу” – це фільм про подорож без дороги, взаєморозуміння і нереалізовані любовні романи в найкращому їхньому вигляді. Стосовно щасливого закінчення можете не хвилюватися – його тут немає.
“Вона”, Спайк Джонс, 2013 – люди іноді не вміють висловлювати свої почуття, для них існує Теодор Туомблі (Хоакін Фенікс). Його робота – називати адресатів пестливими іменами, підбирати слова та передавати привітання. Втім, сам Теодор не має кому писати. Він носить штанці із завищеною талією, мрійливо усміхається, живе у футуристичному Лос-Анджелесі й завжди повертається до порожньої квартири. У нього з’являється ідеальна співрозмовниця – Саманта (голос Скарлет Йоганссон). У неї приємний голос, гострий розумом і… штучний інтелект. Адже вона – комп’ютерна операційна система. “Вона” про ретрофутуристичну естетику, самотність у світі технологій, пошуки взаєморозуміння та любов. Бо покохати можна будь-кого: машину, людину, чи навіть чоловіка із вусами.
“Леон Морен, священник”, Жан-П’єр Мельвіль, 1961 – У Європі в розпалі Друга світова, Франція окупована німцями. Барні (Еммануель Ріва) – мати, самітниця й комуністка. Вона приходить досповідальні й претензійно цитує священикові Маркса, мовляв “релігія – це опіум для народу”. Та він, на диво, погоджується. Леон Морен (Жан-Поль Бельмондо) – католик, аббат, інтелектуал і привабливий чоловік із чудовим почуттям гумору. На тлі воєнного міста у його квартирі вони розмовляють про релігію та літературу, але думають про зовсім інше. “Леон Морен, священник” – про віру, провокацію, католицизм, комунізм і найсвятіший еротизм, у якому немає і краплі сексу.
#пусто_про_самотність #пусто_про_кіно
“Самурай”, Жан-П’єр Мельвіль, 1967 – “Немає більш глибокої самотності, ніж у самурая, окрім, можливо, самотності тигра в джунглях”– каже цитата на початку фільму. Мельвіль її вигадав, але запевнив: вона з кодексу японських воїнів Бусідо. Стрічка вийшла настільки переконливою, що навіть японці йому повірили. Жеф Костелло – професійний кілер і французький самурай 50-х років. Він елегантний, мовчазний і холодний, як сталеве лезо. У своїй роботі Жеф не допускає похибок: у нього завжди є алібі, знищені речові докази й успішно виконана робота. “Самурай” – це фільм-загадка, кіно для кіноманів і, як сказав один критик, “реклама дощових плащів”. Стрічка, яку слід подивитися, щоб насолодитись блакитно-бежевою палітрою, естетикою безнадії, надзвичайним кадром і, звісно, Аленом Делоном. Гарантуємо, що після перегляду ви придбаєте собі білі рукавички та екстравагантний капелюх.
“Труднощі перекладу”, Софія Коппола, 2003 – Боб (Білл Мюррей) – американський актор. Шарлотта (Скарлетт Йоганссон) – випускниця Єлю. Він приїхав у Токіо, щоб зніматися в рекламі алкоголю. Вона – за чоловіком-фотографом. Боб втомився від шлюбу й кризи середнього віку. Після чергової невдалої спроби заснути він приходить у бар готелю й незнайома білявка пригощає його келихом саке. У результаті отримуємо кінематографічні танці, прогулянки, столики в ресторані, стрип-клуби, лікарні та пожежні тривоги. “Труднощі перекладу” – це фільм про подорож без дороги, взаєморозуміння і нереалізовані любовні романи в найкращому їхньому вигляді. Стосовно щасливого закінчення можете не хвилюватися – його тут немає.
“Вона”, Спайк Джонс, 2013 – люди іноді не вміють висловлювати свої почуття, для них існує Теодор Туомблі (Хоакін Фенікс). Його робота – називати адресатів пестливими іменами, підбирати слова та передавати привітання. Втім, сам Теодор не має кому писати. Він носить штанці із завищеною талією, мрійливо усміхається, живе у футуристичному Лос-Анджелесі й завжди повертається до порожньої квартири. У нього з’являється ідеальна співрозмовниця – Саманта (голос Скарлет Йоганссон). У неї приємний голос, гострий розумом і… штучний інтелект. Адже вона – комп’ютерна операційна система. “Вона” про ретрофутуристичну естетику, самотність у світі технологій, пошуки взаєморозуміння та любов. Бо покохати можна будь-кого: машину, людину, чи навіть чоловіка із вусами.
“Леон Морен, священник”, Жан-П’єр Мельвіль, 1961 – У Європі в розпалі Друга світова, Франція окупована німцями. Барні (Еммануель Ріва) – мати, самітниця й комуністка. Вона приходить досповідальні й претензійно цитує священикові Маркса, мовляв “релігія – це опіум для народу”. Та він, на диво, погоджується. Леон Морен (Жан-Поль Бельмондо) – католик, аббат, інтелектуал і привабливий чоловік із чудовим почуттям гумору. На тлі воєнного міста у його квартирі вони розмовляють про релігію та літературу, але думають про зовсім інше. “Леон Морен, священник” – про віру, провокацію, католицизм, комунізм і найсвятіший еротизм, у якому немає і краплі сексу.
#пусто_про_самотність #пусто_про_кіно
Уявіть, що ви не самотні, і збережіть ці картинки. Лайфхак від редакторок: їх можна надсилати собі. А якщо ви раптом насправді не самотні, то тепер ваша любов має натяк на інтелектуальність. Вуа-ля!
Д’ян-д’ян-д’ян (“увага” на гінді, але ми не впевнені, що правильно почули) усім самотнім і в печалі. Маємо радісну звістку (Так, ми знаємо, що Ісус народився місяць тому, але все ж). Всім відомо, що вчора був прекрасний день для поплакати і книгодарування. Ми не могли пропустити це життєрадісне свято для самотніх, тому даруємо Галерею чуття. Хоч на поличці, але воно у вас буде. Не проґавте можливість вбити двох зайців одночасно: книжку, яка змусить сльози котитися покотом. Але будьте уважні: сторінки крейдовані і дорогі.
Галерея чуття – це збірка безпросвітної інтимної лірики від сучасних українських поетів (так-так, не треба хреститися, вам не здалося, вони є і у нашому другому подкасті ми про них говоримо). Банальні слова кохання від живих людей вам замінять чуттєві поетичні рядки, а дотики до людської шкіри – ніжні крейдовані папірці. Якщо ви думаєте, що вам може забракнути пристрасті, не переймайтеся: перша еротична поетка України змусить вас відчувати весь спектр емоцій і запевнить: “Він НЕ ГО ТО ВИЙ”. (Хто такий “він” не знаємо. Можете уявити собі юного Тома Круза з широко заплющеними очима або звабливу Сімону де Бовуар у ванній).
А взагалі, щоб вас остаточно переконати у бездоганності цієї книжки, скажемо: це артбук і там є картини. Все.
Умови: заходьте в коментарі до запису за посиланням, позначайте двох друзів, підписуйтесь на Пусто в Facebook і пустуйте. Ну, тобто чекайте 18.02 і сподівайтесь, що хоч цей понеділок буде вдалим.
P.S. Цю збірку, звісно, можна виграти і тим, хто має кому її читати. Взаємно. (Собі в опівнічних сльозах не рахується) Але якщо так, то не зізнавайтесь. А ми обіцяємо не запитувати.
P.P.S. Бачите, самотність – то не завжди погано (ні).
Галерея чуття – це збірка безпросвітної інтимної лірики від сучасних українських поетів (так-так, не треба хреститися, вам не здалося, вони є і у нашому другому подкасті ми про них говоримо). Банальні слова кохання від живих людей вам замінять чуттєві поетичні рядки, а дотики до людської шкіри – ніжні крейдовані папірці. Якщо ви думаєте, що вам може забракнути пристрасті, не переймайтеся: перша еротична поетка України змусить вас відчувати весь спектр емоцій і запевнить: “Він НЕ ГО ТО ВИЙ”. (Хто такий “він” не знаємо. Можете уявити собі юного Тома Круза з широко заплющеними очима або звабливу Сімону де Бовуар у ванній).
А взагалі, щоб вас остаточно переконати у бездоганності цієї книжки, скажемо: це артбук і там є картини. Все.
Умови: заходьте в коментарі до запису за посиланням, позначайте двох друзів, підписуйтесь на Пусто в Facebook і пустуйте. Ну, тобто чекайте 18.02 і сподівайтесь, що хоч цей понеділок буде вдалим.
P.S. Цю збірку, звісно, можна виграти і тим, хто має кому її читати. Взаємно. (Собі в опівнічних сльозах не рахується) Але якщо так, то не зізнавайтесь. А ми обіцяємо не запитувати.
P.P.S. Бачите, самотність – то не завжди погано (ні).
Фригідні художники, душевні машини, корисні письменники-алкоголіки та звабливі священики. Підглядаємо за красивими жінками, косимо газони дитячої психіки та розмовляємо про поетів сучукрліт як третьокласників, – що почитати та послухати на Пусто цього тижня?
Подкаст від Пусто “Пишемо, отже, існуємо?” – Українською поезією зараз говорять навіть стіни. А яка вона – сучукрлітература? У другому випуску "Сучасне українське мистецтво: творимо, отже, існуємо?" говоримо про справи вітчизняної поезії, де, як і коли з нею знайомитися, із редакторкою, читачкою, людиною, яка пише книжки та про яку писатимуть книжки Світланою Приваловою. Спойлер: подкаст не лише про Жадана!
Як дивитись “Вона” Спайка Джонса – Вас дратують постійні повідомлення про оновлення операційної системи? Дарма. Можливо, це останній шанс провести вечір не наодинці. Якщо у вас немає вусів, звісно. Про те, що таке стосунки із штучним інтелектом без тіла та чому не слід соромитися своєї половинки читайте в матеріалі.
Чортова дюжина письменника: пишемо, як Чарльз Буковскі – Любите літературу та алкоголь? Вітаємо: у вас вже є дещо спільне із Чарльзом Буковскі. Залишилося всього нічого – навчитися писати так, як він. Сюрприз: у цьому ми вам допоможемо. Щоб переконатися, читайте матеріал нашого колеги з Літературної платформи Leport про те, як не слід намагатися, кого ненавидіти, про що писати і коли рукописи викидати в смітник (спойлер: часто).
Інструкція від Едґара Деґа: як любляче уникати жінок? – Як пояснити френдзону інтелектуалу? Розкажіть про Едґара Деґа. Для нього запорукою ідеального побачення була мочалка, ванна та шампунь. А ще натурниця, на яку він зможе дивитися під час вмивання. Нічого особистого, тільки мистецьке зацікавлення. Про те, як уникати стосунків з жінками за допомогою мила, чому не слід порівнювати балет із кінними скачками та на якому етапі зваблення втікати, розповідаємо в мистецькій інструкції.
Як дивитися “Леон Морен, священик” Жан-П’єра Мельвіля – Якщо щовалентина ви думаєте: "Кому гірше, ніж мені?", у нас є відповідь: Барні. Барні – молода та красива соціалістка в окупованій фашистами Франції. І вона закохується в... священика. Про те, як стати християнином через сексуальний потяг, звабити свою начальницю, схожу на амазонку, та зняти фільм, де “головна ідея – показати священика-ловеласа, який збуджує дівчат, але ніколи не спить з ними” у 1961 році читайте в матеріалі. Дивіться, самуйте, любіть.
Самокатування, самоіронія, самолюбство: Буковскі (і література) – Не любите спілкуватися з людьми? Чарльз Буковскі говорив лише з собою та іноді з перукарем. А коли йому не хотілося вимовляти слова вголос, замикався вдома на кілька тижнів. Про те, як писати лише про себе, вбивати самолюбством та травматично стригти траву читайте в матеріалі редактора Літературної платформи Leport на нашому інтернет-виданні.
Подкаст від Пусто “Пишемо, отже, існуємо?” – Українською поезією зараз говорять навіть стіни. А яка вона – сучукрлітература? У другому випуску "Сучасне українське мистецтво: творимо, отже, існуємо?" говоримо про справи вітчизняної поезії, де, як і коли з нею знайомитися, із редакторкою, читачкою, людиною, яка пише книжки та про яку писатимуть книжки Світланою Приваловою. Спойлер: подкаст не лише про Жадана!
Як дивитись “Вона” Спайка Джонса – Вас дратують постійні повідомлення про оновлення операційної системи? Дарма. Можливо, це останній шанс провести вечір не наодинці. Якщо у вас немає вусів, звісно. Про те, що таке стосунки із штучним інтелектом без тіла та чому не слід соромитися своєї половинки читайте в матеріалі.
Чортова дюжина письменника: пишемо, як Чарльз Буковскі – Любите літературу та алкоголь? Вітаємо: у вас вже є дещо спільне із Чарльзом Буковскі. Залишилося всього нічого – навчитися писати так, як він. Сюрприз: у цьому ми вам допоможемо. Щоб переконатися, читайте матеріал нашого колеги з Літературної платформи Leport про те, як не слід намагатися, кого ненавидіти, про що писати і коли рукописи викидати в смітник (спойлер: часто).
Інструкція від Едґара Деґа: як любляче уникати жінок? – Як пояснити френдзону інтелектуалу? Розкажіть про Едґара Деґа. Для нього запорукою ідеального побачення була мочалка, ванна та шампунь. А ще натурниця, на яку він зможе дивитися під час вмивання. Нічого особистого, тільки мистецьке зацікавлення. Про те, як уникати стосунків з жінками за допомогою мила, чому не слід порівнювати балет із кінними скачками та на якому етапі зваблення втікати, розповідаємо в мистецькій інструкції.
Як дивитися “Леон Морен, священик” Жан-П’єра Мельвіля – Якщо щовалентина ви думаєте: "Кому гірше, ніж мені?", у нас є відповідь: Барні. Барні – молода та красива соціалістка в окупованій фашистами Франції. І вона закохується в... священика. Про те, як стати християнином через сексуальний потяг, звабити свою начальницю, схожу на амазонку, та зняти фільм, де “головна ідея – показати священика-ловеласа, який збуджує дівчат, але ніколи не спить з ними” у 1961 році читайте в матеріалі. Дивіться, самуйте, любіть.
Самокатування, самоіронія, самолюбство: Буковскі (і література) – Не любите спілкуватися з людьми? Чарльз Буковскі говорив лише з собою та іноді з перукарем. А коли йому не хотілося вимовляти слова вголос, замикався вдома на кілька тижнів. Про те, як писати лише про себе, вбивати самолюбством та травматично стригти траву читайте в матеріалі редактора Літературної платформи Leport на нашому інтернет-виданні.
SoundCloud
Hear the world’s sounds
Explore the largest community of artists, bands, podcasters and creators of music & audio
Що якби Інґмар Берґман зняв фільм із Вільямом Шекспіром? Вийшло б "Так!" Саллі Поттер. Вона – передова британська режисерка, авторка історичної епопеї із Тільдою Свінтон за романом Вірджинії Вульф і першого в світі мобільного кіно. Зовсім скоро ми говоритимемо про Саллі Поттер у межах (і поза ними) нашого тижня фемінізму. А поки переглядаємо її стрічки, говоримо і насолоджуємося.
Про що фільм?
Вона – мікробіолог, американська ірландка та внучка марксистки. На вечірці героїня зустрічає кухаря, переселенця із середньої Азії, який одразу хоче її спокусити. Він – шеф, ліванець і колишній хірург. У них – кохання, танці, сварки й розмови про Біблію та Коран. Усе це – винятково віршами.
23.02 о 17:00 за адресою вул. Дмитрівська 19А у кафе Small Talk & Coffee ми покажемо стрічку-поему, стрічку-ствердження та стрічку, яку просто слід переглянути, щоб подумати про поезію, кохання і політику. Так, ніби ви й без того про це не думаєте. Перед показом наша кураторка прочитає 15-хвилинну лекцію про фільм, а опісля можна буде обговорити враження.
P. S. Римувати необов'язково.
P. P. S. Говорити теж.
Будь ласка, розраховуйте свій час так, щоб не запізнитися. Зверніть увагу, оплатити каву необхідно одразу, як здійснете замовлення. Ми традиційно рекомендуємо подвійний капучино з лавандою чи ванільний раф, але це на ваш розсуд :)
Вхід безкоштовний, але кількість місць обмежена, тому покваптеся зареєструватися: https://goo.gl/forms/TqglAEYLIcUVU1Pi2
Про що фільм?
Вона – мікробіолог, американська ірландка та внучка марксистки. На вечірці героїня зустрічає кухаря, переселенця із середньої Азії, який одразу хоче її спокусити. Він – шеф, ліванець і колишній хірург. У них – кохання, танці, сварки й розмови про Біблію та Коран. Усе це – винятково віршами.
23.02 о 17:00 за адресою вул. Дмитрівська 19А у кафе Small Talk & Coffee ми покажемо стрічку-поему, стрічку-ствердження та стрічку, яку просто слід переглянути, щоб подумати про поезію, кохання і політику. Так, ніби ви й без того про це не думаєте. Перед показом наша кураторка прочитає 15-хвилинну лекцію про фільм, а опісля можна буде обговорити враження.
P. S. Римувати необов'язково.
P. P. S. Говорити теж.
Будь ласка, розраховуйте свій час так, щоб не запізнитися. Зверніть увагу, оплатити каву необхідно одразу, як здійснете замовлення. Ми традиційно рекомендуємо подвійний капучино з лавандою чи ванільний раф, але це на ваш розсуд :)
Вхід безкоштовний, але кількість місць обмежена, тому покваптеся зареєструватися: https://goo.gl/forms/TqglAEYLIcUVU1Pi2
Google Docs
Реєстрація на Кінопоказ від Пусто: "Так!" Саллі Поттер
Ця форма є підтвердженням вашої реєстрації.
Зняти оду до простору та часу. Відтворити картинки, звуки, запахи із пам’яті. Розповісти історію свого дитинства без будь-якого інтелектуального підтексту. Альфонсо Куарон зняв фільм про себе для себе і отримав Золотого лева на Венеційському кінофестивалі, Золотий глобус, винагороду BAFTA і десять номінацій на Оскар. А ще схвалення глядачів, які знайшли багато спільного між собою та мексиканськими героями 1970-го року.
Коли ви режисер стрічок “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”, “І твою маму теж” і “Гравітації”, ніхто не знає, чого від вас чекати. Альфонсо вирішив зняти чорно-білий фільм іспанською на цифрову камеру. Режисер прийшов із цією ідеєю до Netflix, сказав, що сценарій дозволить прочитати лише одній людині, і вона не говорила іспанською. Але, на диво, не зрозумівши тексту, почувши дивні твердження, висунуті автором, компанія погодилася покрити витрати на зйомку. Куарон вперше працював над усім самостійно і не давав вичитувати сценарій своїм двом аміґо-режисерам Гільєрмо дель Торо та Алехандро Іньяріту. Адже “Рома” – це фільм про його дитинство через призму життя служниці Клео і він нікого більше не стосується.
Рома – це престижний район Мехіко, у якому виріс середньостатистичний хлопчик Альфонсо разом із двома братами та сестрою. Ми потрапляємо в його ранні роки: 70% меблів – це меблі з будинку його дитинства, інші 30% – відтворені з пам’яті. Акторів режисер підбирав за схожістю до реальних людей з його спогадів. Тому головна героїня, служниця, – це дівчинка з мексиканського села, яка в Мехіко приїхала вдруге за життя та з камерою ніколи не працювала. Собака – максимальна копія дитячого собаки Альфонсо. Як і будинок, що розташований недалеко від дому режисера.
Батько Куарона нібито їде у відрядження, але ніколи не повертається. А служниця Клео (справжнє ім’я – Ліборіа Родріґез і це її історія) саме тоді вагітніє від мексиканського чоловіка, який батьком бути не готовий, і тому погрожує їй, щоб та більше його не тривожила. Це фільм про зламаних, сильних і самотніх людей, який зачіпає безліч соціальних тем, але не “розжовує” їх, як і трапляється в житті. Служниця змирилася зі своєю безправністю, матір – зі своєю фінансовою незабезпеченістю, а демократи – із вбивствами на вулицях під час Ель Альконасо. Режисера спробували звинуватити в тому, що лише чоловіки в його фільмі покидьки. Але він наголосив, що мови про сексизм бути не може – це не інтелектуальне кіно, це життя, яке трапляється.
На зйомках все теж просто траплялось: актори жодного разу не читали повний сценарій і проживали історію день за днем, кожен окремо отримавши вказівки від режисера. Так він генерував справжні реакції, простір для імпровізації і намагався зрозуміти, що почували близькі йому люди тоді. Фільм знято на 65-міліметрову лінзу цифрової камери в чорно-білому кольорі, щоб показати: це не 1970 рік, це рефлексія теперішнього на минуле. Вона рухається за служницею Клео, показуючи великі простори, захоплюючи вуличних продавців, екрани кінотеатрів і масштаби мітингів у країні. Відтворює одяг, зачіски, провулки з максимальною точністю. А ще – звуки, тому фільм варто дивитися в оригіналі, бо тут чути справжню Мексику 1970 року. Для цього Альфонсо знаходив старих вуличних торговців і записував їхні вигуки на диктофон, які потім потрапили в фільм.
Ця кінострічка переповнена візуальними метафорами: небо в калюжі; літаки, які хочеться зловити, як автобус; вода як втілення буденності та небезпеки. Фільм “Рома” змусив медіа Мексики говорити про права служниць, а глядачів – згадати дитинство чи свою тяжку долю, як у Клео. Але не всіх: нам ця історія не виявилася близькою аніскілечки, тому мексиканський перебіг життя може бути кінопереглядом на один раз заради візуальної мови самого Альфонсо Куарона (він у цьому фільмі і режисер, і сценарист, і оператор-постановник). Ми переконані, що Оскар ця стрічка точно отримає, але вона не в наших фаворитках. 😉Рецензії на “Холодну війну” та “Фаворитку” читайте за посиланнями. Цього тижня розбиратимемося з номінантами та робитимемо ставки за хештегом #оскароносне_пусто. І нехай нарешті переможе не мексиканець!
Коли ви режисер стрічок “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”, “І твою маму теж” і “Гравітації”, ніхто не знає, чого від вас чекати. Альфонсо вирішив зняти чорно-білий фільм іспанською на цифрову камеру. Режисер прийшов із цією ідеєю до Netflix, сказав, що сценарій дозволить прочитати лише одній людині, і вона не говорила іспанською. Але, на диво, не зрозумівши тексту, почувши дивні твердження, висунуті автором, компанія погодилася покрити витрати на зйомку. Куарон вперше працював над усім самостійно і не давав вичитувати сценарій своїм двом аміґо-режисерам Гільєрмо дель Торо та Алехандро Іньяріту. Адже “Рома” – це фільм про його дитинство через призму життя служниці Клео і він нікого більше не стосується.
Рома – це престижний район Мехіко, у якому виріс середньостатистичний хлопчик Альфонсо разом із двома братами та сестрою. Ми потрапляємо в його ранні роки: 70% меблів – це меблі з будинку його дитинства, інші 30% – відтворені з пам’яті. Акторів режисер підбирав за схожістю до реальних людей з його спогадів. Тому головна героїня, служниця, – це дівчинка з мексиканського села, яка в Мехіко приїхала вдруге за життя та з камерою ніколи не працювала. Собака – максимальна копія дитячого собаки Альфонсо. Як і будинок, що розташований недалеко від дому режисера.
Батько Куарона нібито їде у відрядження, але ніколи не повертається. А служниця Клео (справжнє ім’я – Ліборіа Родріґез і це її історія) саме тоді вагітніє від мексиканського чоловіка, який батьком бути не готовий, і тому погрожує їй, щоб та більше його не тривожила. Це фільм про зламаних, сильних і самотніх людей, який зачіпає безліч соціальних тем, але не “розжовує” їх, як і трапляється в житті. Служниця змирилася зі своєю безправністю, матір – зі своєю фінансовою незабезпеченістю, а демократи – із вбивствами на вулицях під час Ель Альконасо. Режисера спробували звинуватити в тому, що лише чоловіки в його фільмі покидьки. Але він наголосив, що мови про сексизм бути не може – це не інтелектуальне кіно, це життя, яке трапляється.
На зйомках все теж просто траплялось: актори жодного разу не читали повний сценарій і проживали історію день за днем, кожен окремо отримавши вказівки від режисера. Так він генерував справжні реакції, простір для імпровізації і намагався зрозуміти, що почували близькі йому люди тоді. Фільм знято на 65-міліметрову лінзу цифрової камери в чорно-білому кольорі, щоб показати: це не 1970 рік, це рефлексія теперішнього на минуле. Вона рухається за служницею Клео, показуючи великі простори, захоплюючи вуличних продавців, екрани кінотеатрів і масштаби мітингів у країні. Відтворює одяг, зачіски, провулки з максимальною точністю. А ще – звуки, тому фільм варто дивитися в оригіналі, бо тут чути справжню Мексику 1970 року. Для цього Альфонсо знаходив старих вуличних торговців і записував їхні вигуки на диктофон, які потім потрапили в фільм.
Ця кінострічка переповнена візуальними метафорами: небо в калюжі; літаки, які хочеться зловити, як автобус; вода як втілення буденності та небезпеки. Фільм “Рома” змусив медіа Мексики говорити про права служниць, а глядачів – згадати дитинство чи свою тяжку долю, як у Клео. Але не всіх: нам ця історія не виявилася близькою аніскілечки, тому мексиканський перебіг життя може бути кінопереглядом на один раз заради візуальної мови самого Альфонсо Куарона (він у цьому фільмі і режисер, і сценарист, і оператор-постановник). Ми переконані, що Оскар ця стрічка точно отримає, але вона не в наших фаворитках. 😉Рецензії на “Холодну війну” та “Фаворитку” читайте за посиланнями. Цього тижня розбиратимемося з номінантами та робитимемо ставки за хештегом #оскароносне_пусто. І нехай нарешті переможе не мексиканець!
Збирайте валізи, одягайте свій найкращий костюм, купуйте квиток на “Зелену книгу” й гайда подорожувати Південною Америкою середини ХХ століття. Вас чекає обурення соціальними проблемами, насолода ретроестетикою та просто хороша комедія-драма-лауреат на Оскар. Чи вважаємо ми, що “Зелена книга” отримає головну кіновинагороду року? Навряд. Чи ця стрічка варта перегляду? Однозначно.
Тоні “Влип” Валелонга (чи будь-яка інтерпретація цього італійського прізвища, яку постійно плутають герої стрічки) – чоловік, “вибивало” в Нью-Йоркському клубі, батько двох дітей і фанат кентукійських смажених курчат. Втім, він втратив роботу і, відповідно, гроші. Щоб утримувати сім’ю та не впасти в багно перед родичами (італійцями), необхідно знайти нове працевлаштування. Тому Тоні погоджується бути водієм у Дона Ширлі – генія, піаніста й багатія, що живе над Карнегі голом. Одна проблема – він чорношкірий, а Валелонга трішки расист (тільки спочатку). До того ж, останній мусить везти його у тур південними штатами, які недружньо ставляться до людей іншої раси. Зрештою, Ширлі дратує Тоні ще й своїми химерними манерами (бо як це так, відмовлятися їсти руками смажених курчат у самому Кентуккі?) та загостреним відчуттям справедливості. “Зелена книга” – стрічка про неприйняття, дружбу та невизначеність, заснована на реальних подіях.
Дон Ширлі – один із найбільших віртуозів ХХ століття. Він поїхав у тур південними штатами (на такому ж автомобілі, як і головні герої), щоб змінити ставлення тамтешніх мешканців до чорношкірих. І ця проблема в фільмі добре розкрита – проникнувшись симпатією до героя Махершала Алі, ми й самі обурюємося, коли його не впускають до ресторану чи вбиральні через етнічне походження. До речі, син Тоні Валелонга писав сценарій разом із Пітером Фарреллі, режисером фільму, тому більшість ситуацій справді відбувалися.
Це історія про двох протилежних людей із різних прошарків суспільства, які отримують можливість поділитися досвідом і змінитися завдяки один одному. Чи це звичайна ідея? Так. Чи цікаво вона інтерпретована? Також так. Ось, наприклад, назва фільму пов’язана з абсурдною расистською деталлю: зелена книга – це посібник із місць, де можуть залишатися чорношкірі на Півдні Америки. Іноді це розкішні готелі, іноді – хостели, що схожі ледь не на публічні будинки.
Якщо ви впізнаєте в герої Дона власну схильність до снобізму – не хвилюйтеся. Ми такі ж. Зрештою, персонажі справді дещо гіперболізовані. Та це додає їм шарму – концентрація у цих образах тих чи тих рис робить їх простішими до розуміння.
“Зелена книга” – якісне масове кіно. Тут є хороша зйомка, талановиті актори, цікавий сюжет і доречна кількість жартів (втім, найкращі таки показали у трейлері). Пітер Фарреллі зачепив не лише проблему расизму, але й гомосексуалізму і невизначеності. Це проявляється у, мабуть, найсильнішій сцені фільму, коли Ширлі під зливою кричить, що він недостатньо чорний, недостатньо білий і недостатньо чоловік. Проста, однак кульмінація. Загалом, фільм і є “простим, однак”. Адже це не нова ідея, втім добре подана, ще й з мораллю. Ретроестетика 60-х дещо романтизована – блактно-карамельно-фісташкова. Зйомка якісна, але не особлива. Варто відзначити гру акторів: Махершал Алі й Вігго Мортенсен чудово спрацювалися. Їм хочеться вірити. Алі майстерно передав відчуття такого заплутаного в собі та світі героя, як Ширлі.
“Зелена книга” – це наче сучасна “казка” із мораллю. Вона пропагує актуальні ідеї, наголошує на проблемах й може слугувати прикладом хорошого фільму, який слід дивитися, переглядати ще раз і радити близьким. Зрештою, ви не пошкодуєте, якщо сходите на цю стрічку в кіно. Воно, як мелодія дзвіночків у кінці Сьомої симфонії Шостаковича.
#оскароносне_пусто
Тоні “Влип” Валелонга (чи будь-яка інтерпретація цього італійського прізвища, яку постійно плутають герої стрічки) – чоловік, “вибивало” в Нью-Йоркському клубі, батько двох дітей і фанат кентукійських смажених курчат. Втім, він втратив роботу і, відповідно, гроші. Щоб утримувати сім’ю та не впасти в багно перед родичами (італійцями), необхідно знайти нове працевлаштування. Тому Тоні погоджується бути водієм у Дона Ширлі – генія, піаніста й багатія, що живе над Карнегі голом. Одна проблема – він чорношкірий, а Валелонга трішки расист (тільки спочатку). До того ж, останній мусить везти його у тур південними штатами, які недружньо ставляться до людей іншої раси. Зрештою, Ширлі дратує Тоні ще й своїми химерними манерами (бо як це так, відмовлятися їсти руками смажених курчат у самому Кентуккі?) та загостреним відчуттям справедливості. “Зелена книга” – стрічка про неприйняття, дружбу та невизначеність, заснована на реальних подіях.
Дон Ширлі – один із найбільших віртуозів ХХ століття. Він поїхав у тур південними штатами (на такому ж автомобілі, як і головні герої), щоб змінити ставлення тамтешніх мешканців до чорношкірих. І ця проблема в фільмі добре розкрита – проникнувшись симпатією до героя Махершала Алі, ми й самі обурюємося, коли його не впускають до ресторану чи вбиральні через етнічне походження. До речі, син Тоні Валелонга писав сценарій разом із Пітером Фарреллі, режисером фільму, тому більшість ситуацій справді відбувалися.
Це історія про двох протилежних людей із різних прошарків суспільства, які отримують можливість поділитися досвідом і змінитися завдяки один одному. Чи це звичайна ідея? Так. Чи цікаво вона інтерпретована? Також так. Ось, наприклад, назва фільму пов’язана з абсурдною расистською деталлю: зелена книга – це посібник із місць, де можуть залишатися чорношкірі на Півдні Америки. Іноді це розкішні готелі, іноді – хостели, що схожі ледь не на публічні будинки.
Якщо ви впізнаєте в герої Дона власну схильність до снобізму – не хвилюйтеся. Ми такі ж. Зрештою, персонажі справді дещо гіперболізовані. Та це додає їм шарму – концентрація у цих образах тих чи тих рис робить їх простішими до розуміння.
“Зелена книга” – якісне масове кіно. Тут є хороша зйомка, талановиті актори, цікавий сюжет і доречна кількість жартів (втім, найкращі таки показали у трейлері). Пітер Фарреллі зачепив не лише проблему расизму, але й гомосексуалізму і невизначеності. Це проявляється у, мабуть, найсильнішій сцені фільму, коли Ширлі під зливою кричить, що він недостатньо чорний, недостатньо білий і недостатньо чоловік. Проста, однак кульмінація. Загалом, фільм і є “простим, однак”. Адже це не нова ідея, втім добре подана, ще й з мораллю. Ретроестетика 60-х дещо романтизована – блактно-карамельно-фісташкова. Зйомка якісна, але не особлива. Варто відзначити гру акторів: Махершал Алі й Вігго Мортенсен чудово спрацювалися. Їм хочеться вірити. Алі майстерно передав відчуття такого заплутаного в собі та світі героя, як Ширлі.
“Зелена книга” – це наче сучасна “казка” із мораллю. Вона пропагує актуальні ідеї, наголошує на проблемах й може слугувати прикладом хорошого фільму, який слід дивитися, переглядати ще раз і радити близьким. Зрештою, ви не пошкодуєте, якщо сходите на цю стрічку в кіно. Воно, як мелодія дзвіночків у кінці Сьомої симфонії Шостаковича.
#оскароносне_пусто
Як створити анімаційне кіно, про яке говоритимуть кінокритики цілісінький рік? 1. Поїдьте до Лондона, орендуйте апартаменти поряд із вказівником, який скеровує до Острова Собак, району Іст-Енда, і думайте, що то незвичайний острів. Ніколи не руйнуйте свої ілюзії. 2. Із дитинства мрійте зняти фільм, де п’ять собак із альфа-іменами (дослівно українською перекладаються так): Шеф, Король, Бос, Граф і Рекс якимось чином опиняються на звалищі. 3. Будьте Весом Андерсоном. Вуа-ля! Так ви зможете склеїти антиутопічний мультфільм-трагікомедію “Острів собак”, який сподобається і авторським, і масовим глядачам та знайде відгук у недоброзичливих “толерантних” критиків. І звісно ж, отримає номінацію на Оскар.
Японія, Мегасакі. Приблизно 2040-ві роки. Мер міста Кобаяші, котолюб і собаконенависник, користається з епідемії собачого грипу, щоб без референдумів відіслати чотирилапих на острів-сміттєзвалище, де вони доживатимуть свого віку в мерзенно-гнилих умовах. Але наші одномовники Шеф, Король, Бос і Граф більш людяні, ніж япономовний мер і зберігають почуття власної гідності незалежно від місця. Безперечно, вони відкусують один одному вуха, поїдають занадто правдоподібну нирку, риються у непотребі та лаються між собою. Але коли на острів приземляється племінник мера Атарі в пошуках свого вірного друга, собаки перетворюються на чуйних, попри мовні бар’єри, та безкорисливих створінь і у такий спосіб показують на екрані справжню дорослу казку, де серед гною і пітьми з’являється надія.
Вес вже якось знімав фільм у країні, співаючи оду її культурі. То був “Поїзд на Дарджилінг”, картина про Індію, дружбу та залізницю. Цього разу режисер переглянув ледь не всю фільмографію Акіра Куросави, Хаяо Міядзакі, Сейджуна Сузукі й інших метрів японського кінематографу, передивився улюблені гравюри Едо та барабанні мотиви тайко і зрозумів: необхідно зняти стрічку про Країну Висхідного Сонця. Вес згадав свій анімаційний дебют “Дивовижний містер Фокс”, любов до мов, нелюбов до субтитрів/перекладу і покликав вже знайомих акторів до озвучування. Він створив кіно, де візуальна мова не просто симетрична та продумана до дрібниць, а яка й говорить замість героїв. Адже деякі персонажі розмовляють японською, часто без перекладу, тому лише за їхніми рухами, кутом і способом зйомки розуміється сказане. Наше розуміння – кіномистецька перемога Андерсона.
Глядачі побачили в кінокартині Веса не лише мистецькі здобутки, але й сенсові. Режисер не планував, але зачепив тему політики, ненавмисно вселивши в образ мера Кобаяші риси Трампа, Путіна, Кім Чен Ина, показавши проблеми обмеження свободи голосу та ігнорування інтелігенції. І ось тут підімкнулися аж надто (на нашу думку) толерантні критики, які в персонажі студентки за обміном із США побачили уособлення “традиційно білого героя, який єдиний може врятувати ситуацію”. Наголосили ще й на тому, що ці сцени якраз і перекладені та показують обмежений расистський сценарій. Але ми переконані, що річ не в пропаганді білої раси, просто політичні та соціальні складові важко вирішувати та пояснювати безслівно. Про них слід говорити, а зробити це найпростіше через милу та сміливу дівчинку, рідною мовою якої є англійська. Це вам не любов, щоб показати її кадрами. Так у фільмі є місце для візуалізованої емоції – історія Атарі та його собаки й словесного раціонального зерна – безправні проблеми Мегасакі. І натяк на біблійний сюжет про загублену вівцю-Шефа, який кусається, бо боїться жити.
Чи отримає цей фільм Оскар? Анімаційні картини для дорослих, де Анджеліку Г’юстон багатозначно записують в титрах як німого пуделя, які надихаються частинкою японського мистецтва, а не “відображають цілу культуру, тому є неповагою до історії та країни загалом” і говорять про любов та справедливість, не завжди отримують золоту статуетку. Але ми на це безнадійно сподіваємося. І переглядаємо власні матеріали на сайті із тегом “Вес Андерсон” ще раз. Бо не любити цього теплого депресивного європейця з Америки дуже важко.
#оскароносне_пусто
Японія, Мегасакі. Приблизно 2040-ві роки. Мер міста Кобаяші, котолюб і собаконенависник, користається з епідемії собачого грипу, щоб без референдумів відіслати чотирилапих на острів-сміттєзвалище, де вони доживатимуть свого віку в мерзенно-гнилих умовах. Але наші одномовники Шеф, Король, Бос і Граф більш людяні, ніж япономовний мер і зберігають почуття власної гідності незалежно від місця. Безперечно, вони відкусують один одному вуха, поїдають занадто правдоподібну нирку, риються у непотребі та лаються між собою. Але коли на острів приземляється племінник мера Атарі в пошуках свого вірного друга, собаки перетворюються на чуйних, попри мовні бар’єри, та безкорисливих створінь і у такий спосіб показують на екрані справжню дорослу казку, де серед гною і пітьми з’являється надія.
Вес вже якось знімав фільм у країні, співаючи оду її культурі. То був “Поїзд на Дарджилінг”, картина про Індію, дружбу та залізницю. Цього разу режисер переглянув ледь не всю фільмографію Акіра Куросави, Хаяо Міядзакі, Сейджуна Сузукі й інших метрів японського кінематографу, передивився улюблені гравюри Едо та барабанні мотиви тайко і зрозумів: необхідно зняти стрічку про Країну Висхідного Сонця. Вес згадав свій анімаційний дебют “Дивовижний містер Фокс”, любов до мов, нелюбов до субтитрів/перекладу і покликав вже знайомих акторів до озвучування. Він створив кіно, де візуальна мова не просто симетрична та продумана до дрібниць, а яка й говорить замість героїв. Адже деякі персонажі розмовляють японською, часто без перекладу, тому лише за їхніми рухами, кутом і способом зйомки розуміється сказане. Наше розуміння – кіномистецька перемога Андерсона.
Глядачі побачили в кінокартині Веса не лише мистецькі здобутки, але й сенсові. Режисер не планував, але зачепив тему політики, ненавмисно вселивши в образ мера Кобаяші риси Трампа, Путіна, Кім Чен Ина, показавши проблеми обмеження свободи голосу та ігнорування інтелігенції. І ось тут підімкнулися аж надто (на нашу думку) толерантні критики, які в персонажі студентки за обміном із США побачили уособлення “традиційно білого героя, який єдиний може врятувати ситуацію”. Наголосили ще й на тому, що ці сцени якраз і перекладені та показують обмежений расистський сценарій. Але ми переконані, що річ не в пропаганді білої раси, просто політичні та соціальні складові важко вирішувати та пояснювати безслівно. Про них слід говорити, а зробити це найпростіше через милу та сміливу дівчинку, рідною мовою якої є англійська. Це вам не любов, щоб показати її кадрами. Так у фільмі є місце для візуалізованої емоції – історія Атарі та його собаки й словесного раціонального зерна – безправні проблеми Мегасакі. І натяк на біблійний сюжет про загублену вівцю-Шефа, який кусається, бо боїться жити.
Чи отримає цей фільм Оскар? Анімаційні картини для дорослих, де Анджеліку Г’юстон багатозначно записують в титрах як німого пуделя, які надихаються частинкою японського мистецтва, а не “відображають цілу культуру, тому є неповагою до історії та країни загалом” і говорять про любов та справедливість, не завжди отримують золоту статуетку. Але ми на це безнадійно сподіваємося. І переглядаємо власні матеріали на сайті із тегом “Вес Андерсон” ще раз. Бо не любити цього теплого депресивного європейця з Америки дуже важко.
#оскароносне_пусто
Розриваєтесь між котиком, песиком та рибкою? Вибір ускладнюється, якщо ви живете в Мексиці.
Фріда Кало вирішила не обмежувати себе, і тому завела дві домашніх мавпи, папугу Боніто, оленя Гранізо, мексиканську голу собаку Містера Ксолоті, ара, кур, горобців та чайку на ім'я Гертруда Кака Бланка. Стільки улюбленців мисткині було потрібно не тільки для душі, а й щоб влаштовувати унікальні фотосети зі своїм коханцем-фотографом Ніком Мюрреєм. Тоді для цікавих світлин не треба шукати реквізит: достатньо просто обійняти оленя. І бути Фрідою, звісно.
Фріда Кало вирішила не обмежувати себе, і тому завела дві домашніх мавпи, папугу Боніто, оленя Гранізо, мексиканську голу собаку Містера Ксолоті, ара, кур, горобців та чайку на ім'я Гертруда Кака Бланка. Стільки улюбленців мисткині було потрібно не тільки для душі, а й щоб влаштовувати унікальні фотосети зі своїм коханцем-фотографом Ніком Мюрреєм. Тоді для цікавих світлин не треба шукати реквізит: достатньо просто обійняти оленя. І бути Фрідою, звісно.
Брати Коен просто американці. Тому вони взяли найбільш американський жанр і зняли кіноальманах-вестерн. З одного боку – чудово, бо відродити популярність таких стрічок – благородна справа. З іншого – а чи є потреба? “Балада Бастера Скраґса” – абсурдно-комедійно-готична збірка із шести кіноновел, об’єднаних Диким Заходом, чорним гумором та смертю. І все це очікувано від Коенів.
У стрічці достатньо притаманних режисерам рис – закручений сюжет, абсурдні історії, чудово прописані герої, неочікувані розв’язки, ефектні фінали. Так само, як і експериментів: розрив четвертої стіни, емоційна градація, метафоричність. Здавалося б, усе є, та не зачіпає. На нашу думку, річ таки у жанрі. “Балада Бастера Скраґса” не виходила у кінопрокат і стала доступною одразу на Netflix. Режисерів можна зрозуміти: вестерни – фільми специфічні і “для прихильників”. Якою б чудовою не була робота, вона не змусить пересічного глядача в кінотеатрі закохатися у перестрілки, перекотиполе й бійки з корінними американцями.
Емоції в “Баладі” поступово перетворюються із ґротескного позитиву на лячність та збентеження. Якщо на першій “новелі” про Бастера Скраґса здається, що весь фільм буде схожий на олюднену, персоніфіковану екранізацію “Луні Тюнз”, то вже на третій спина вкривається сиротами. Бо тему Коени вміють розкривати: так різноманітно за один фільм смерть ще ніхто не обігравав. Шоста частина здається “позитивною нотою” на закінчення, адже у ній немає (майже) нікого мертвого. Принаймні, такі думки не покидають доти, доки усвідомлення жорсткої метафори не змушує прикусити губу.
Зірочок Коени назбирали більше, ніж герой четвертої новели золота у сонячній долині. Те, що Ліам Ніссон із кількома репліками показує емоції невдалого імпресаріо-алкоголіка – вражає. Так само, як і Джеймс Франко, якого в новелі спіткає фатум на межі чорної комедії та абсурду. І смішно, і грішно – інакше не скажеш. Від хриплоголосого Тома Вейтса, який під час крадіжки яєць із гнізда совісно сперечається з совою, вперше за кілька новел з’являється усмішка. Акторський склад у Коенів, як завжди, на висоті (лиш метафорично, зрештою, Гаррі Меллінг у фільмі не підріс).
Режисери спершу хотіли зняти серіал, однак вирішили залишити все у вигляді альманаху. Можливо, це на краще. Бо, якщо стислість сестра таланту, Чехову “Балада Бастера Скраґса” сподобалася б. Хронометраж кожної новели 20-30 хвилин – достатньо часу для максимальної кількості ідей, чим брати і скористалися.
Стрічку номінували на Оскар за найкращий адаптований сценарій, адже ідеї для деяких новел Коени взяли із творів Джека Лондона й Стюарта Едварда Вайта. І адаптували таки вдало: динамічно, хитромудро, із талановитою зйомкою й чорним гумором. Втім, нас не зачепило. “Балада Бастера Скраґса” – це все одно вестерн, хоч і нетиповий. А вестерни – для прихильників. Якщо ви любите дикі поля Орегону, каравани, готично-зеленуваті дерев’яні будівлі та не проти великої кількості смертей – перегляньте. А ми далі шукатимемо стрічку, за яку полюбимо цей жанр.
Ми радше надаємо перевагу віршованим історіям про одинадцяте вересня, які знімають британці, а якщо точніше – британки. Вже завтра о 17.00 в кав’ярні Small Talk & Coffee (вулиця Дмитрівська, 19А) розповімо, переглянемо і полюбимо таке кіно разом. Реєструйтеся на кінопоказ фільму “Так!” Саллі Поттер за посиланням: https://goo.gl/forms/myxRehq4kUF15V692 . До пустування!
#оскароносне_пусто
У стрічці достатньо притаманних режисерам рис – закручений сюжет, абсурдні історії, чудово прописані герої, неочікувані розв’язки, ефектні фінали. Так само, як і експериментів: розрив четвертої стіни, емоційна градація, метафоричність. Здавалося б, усе є, та не зачіпає. На нашу думку, річ таки у жанрі. “Балада Бастера Скраґса” не виходила у кінопрокат і стала доступною одразу на Netflix. Режисерів можна зрозуміти: вестерни – фільми специфічні і “для прихильників”. Якою б чудовою не була робота, вона не змусить пересічного глядача в кінотеатрі закохатися у перестрілки, перекотиполе й бійки з корінними американцями.
Емоції в “Баладі” поступово перетворюються із ґротескного позитиву на лячність та збентеження. Якщо на першій “новелі” про Бастера Скраґса здається, що весь фільм буде схожий на олюднену, персоніфіковану екранізацію “Луні Тюнз”, то вже на третій спина вкривається сиротами. Бо тему Коени вміють розкривати: так різноманітно за один фільм смерть ще ніхто не обігравав. Шоста частина здається “позитивною нотою” на закінчення, адже у ній немає (майже) нікого мертвого. Принаймні, такі думки не покидають доти, доки усвідомлення жорсткої метафори не змушує прикусити губу.
Зірочок Коени назбирали більше, ніж герой четвертої новели золота у сонячній долині. Те, що Ліам Ніссон із кількома репліками показує емоції невдалого імпресаріо-алкоголіка – вражає. Так само, як і Джеймс Франко, якого в новелі спіткає фатум на межі чорної комедії та абсурду. І смішно, і грішно – інакше не скажеш. Від хриплоголосого Тома Вейтса, який під час крадіжки яєць із гнізда совісно сперечається з совою, вперше за кілька новел з’являється усмішка. Акторський склад у Коенів, як завжди, на висоті (лиш метафорично, зрештою, Гаррі Меллінг у фільмі не підріс).
Режисери спершу хотіли зняти серіал, однак вирішили залишити все у вигляді альманаху. Можливо, це на краще. Бо, якщо стислість сестра таланту, Чехову “Балада Бастера Скраґса” сподобалася б. Хронометраж кожної новели 20-30 хвилин – достатньо часу для максимальної кількості ідей, чим брати і скористалися.
Стрічку номінували на Оскар за найкращий адаптований сценарій, адже ідеї для деяких новел Коени взяли із творів Джека Лондона й Стюарта Едварда Вайта. І адаптували таки вдало: динамічно, хитромудро, із талановитою зйомкою й чорним гумором. Втім, нас не зачепило. “Балада Бастера Скраґса” – це все одно вестерн, хоч і нетиповий. А вестерни – для прихильників. Якщо ви любите дикі поля Орегону, каравани, готично-зеленуваті дерев’яні будівлі та не проти великої кількості смертей – перегляньте. А ми далі шукатимемо стрічку, за яку полюбимо цей жанр.
Ми радше надаємо перевагу віршованим історіям про одинадцяте вересня, які знімають британці, а якщо точніше – британки. Вже завтра о 17.00 в кав’ярні Small Talk & Coffee (вулиця Дмитрівська, 19А) розповімо, переглянемо і полюбимо таке кіно разом. Реєструйтеся на кінопоказ фільму “Так!” Саллі Поттер за посиланням: https://goo.gl/forms/myxRehq4kUF15V692 . До пустування!
#оскароносне_пусто
"Ми зробили все, що бл*** змогли”"– на початку зізнається режисер фільму “Влада” Адам МакКей, і після двох годин у кінотеатрі йому віриш.
Біографічна розповідь про найвідомішого віце-президента США Діка Чейні не може обійтися без порівнянь із оскароносною "Грою на пониження" того ж автора. І, на жаль, не на свою користь.
Дік Чейні – американський політик-республіканець, який працював у адміністраціях чотирьох президентів США та очолював одну з найбільших у світі нафтосервісних компаній "Голібертон". Його кар’єра розпочалась ще за часів Ніксона, але найбільш відомим він став, обійнявши посаду віце-президента за Джорджа Буша-молодшого. Під час перебування Діка Чейні на посаді міністра оборони у 1989 році була проведена операція "Буря в пустелі". Багато хто вважає, що в один з поворотних моментів сучасної американської історії, – 11 вересня 2001 року, – він де-факто був ключовою особою у державі.
Стрічка про нього витримана у фірмовій манері МакКея: рваний монтаж, безшовні переходи між документальними й ігровими кадрами та саркастичні метафори. Режисер продовжує грати в постмодернізм, орудуючи мемами, вірусними фотографіями та мотивуючими цитатами з Фейсбуку. Однак втрачає за цією розвагою те, що свого часу зробило "Гру на пониження" сенсацією: захоплюючу, майже детективну інтригу та виразну розповідь про складні речі. У "Владі" все розповзається на шматочки, які об’єднані лише головним героєм, а не логікою сюжету. І це – найбільша проблема.
Усі події відбуваються наче само собою. Логіка влади, якою б вона не була, залишається суто містичною. Дії персонажів більше схожі на магічні ритуали, які не впливають на те, що відбудеться. Здається, не існує жодних причин, чому мало статися так, а не інакше. Все пояснюється самим існуванням Діка Чейні – не його рисами характеру, не історичними обставинами, не намірами інших людей. Таке собі "ну, ви знаєте Руса".
І хоча все, що ви побачите, стосуватиметься влади (за винятком, хіба що, рибалки, яка, втім, слугує недолугою метафорою для політичних маніпуляцій), саме політики у фільмі немає. Тут вона схожа на цинічний анекдот і це вбиває викривальний пафос. МакКей використовує різні прийоми, моралізує, лякає глядача цифрами, однак навіть не збирається відповідати на головне питання: "Чому так вийшло?". Він чіпляється за своє відкриття – словосполучення "унітарна виконавча влада", і намагається цією фразою пояснити все. Але у нього не виходить, тому що це насправді не так. Дійсно, описані МакКеєм недоліки американської політичної системи дозволили Діку Чейні стати чи не могутнішим за президента Джорджа Буша-молодшого, освятити іракську війну та схвалити катування у Гуантанамо. Але на складні запитання не існує простих відповідей. Спроби їх дати перетворює стрічку на засіб якоїсь збоченої ностальгії – за тогочасними новинами, світовим порядком денним та безглуздими політичними дискусіями.
Фільм рятує акторська гра Крістіана Бейла – його перевтілення конкурує із Черчиллем із "Темних часів" у виконанні Гері Олдмена. Але це все. У МакКея не вийшло ні історії про селф-мейд-мена, ні розповіді про холоднокровну бюрократію за лаштунками американської демократії, ні злободенного політичного вислову. Якщо вас цікавлять такі сюжети, то краще подивіться "Лоро" про Сильвіо Берлусконі. Там, принаймні, є красиві італійські пейзажі, на які можна час від часу відволіктися.
#оскароносне_пусто
Біографічна розповідь про найвідомішого віце-президента США Діка Чейні не може обійтися без порівнянь із оскароносною "Грою на пониження" того ж автора. І, на жаль, не на свою користь.
Дік Чейні – американський політик-республіканець, який працював у адміністраціях чотирьох президентів США та очолював одну з найбільших у світі нафтосервісних компаній "Голібертон". Його кар’єра розпочалась ще за часів Ніксона, але найбільш відомим він став, обійнявши посаду віце-президента за Джорджа Буша-молодшого. Під час перебування Діка Чейні на посаді міністра оборони у 1989 році була проведена операція "Буря в пустелі". Багато хто вважає, що в один з поворотних моментів сучасної американської історії, – 11 вересня 2001 року, – він де-факто був ключовою особою у державі.
Стрічка про нього витримана у фірмовій манері МакКея: рваний монтаж, безшовні переходи між документальними й ігровими кадрами та саркастичні метафори. Режисер продовжує грати в постмодернізм, орудуючи мемами, вірусними фотографіями та мотивуючими цитатами з Фейсбуку. Однак втрачає за цією розвагою те, що свого часу зробило "Гру на пониження" сенсацією: захоплюючу, майже детективну інтригу та виразну розповідь про складні речі. У "Владі" все розповзається на шматочки, які об’єднані лише головним героєм, а не логікою сюжету. І це – найбільша проблема.
Усі події відбуваються наче само собою. Логіка влади, якою б вона не була, залишається суто містичною. Дії персонажів більше схожі на магічні ритуали, які не впливають на те, що відбудеться. Здається, не існує жодних причин, чому мало статися так, а не інакше. Все пояснюється самим існуванням Діка Чейні – не його рисами характеру, не історичними обставинами, не намірами інших людей. Таке собі "ну, ви знаєте Руса".
І хоча все, що ви побачите, стосуватиметься влади (за винятком, хіба що, рибалки, яка, втім, слугує недолугою метафорою для політичних маніпуляцій), саме політики у фільмі немає. Тут вона схожа на цинічний анекдот і це вбиває викривальний пафос. МакКей використовує різні прийоми, моралізує, лякає глядача цифрами, однак навіть не збирається відповідати на головне питання: "Чому так вийшло?". Він чіпляється за своє відкриття – словосполучення "унітарна виконавча влада", і намагається цією фразою пояснити все. Але у нього не виходить, тому що це насправді не так. Дійсно, описані МакКеєм недоліки американської політичної системи дозволили Діку Чейні стати чи не могутнішим за президента Джорджа Буша-молодшого, освятити іракську війну та схвалити катування у Гуантанамо. Але на складні запитання не існує простих відповідей. Спроби їх дати перетворює стрічку на засіб якоїсь збоченої ностальгії – за тогочасними новинами, світовим порядком денним та безглуздими політичними дискусіями.
Фільм рятує акторська гра Крістіана Бейла – його перевтілення конкурує із Черчиллем із "Темних часів" у виконанні Гері Олдмена. Але це все. У МакКея не вийшло ні історії про селф-мейд-мена, ні розповіді про холоднокровну бюрократію за лаштунками американської демократії, ні злободенного політичного вислову. Якщо вас цікавлять такі сюжети, то краще подивіться "Лоро" про Сильвіо Берлусконі. Там, принаймні, є красиві італійські пейзажі, на які можна час від часу відволіктися.
#оскароносне_пусто
Наш новий подкаст тішить своєю лаконічністю. А ще змушує руки нервово шукати ручку і блокнот, щоб конспектувати. Тому радимо подбати про свої бажання записати ще перед переслухом.
У третьому випуску “Малюємо, отже, існуємо?” з завідуючою відділом мистецтва ХХ - початку ХХІ ст. Національного художнього музею України Оксаною Баршиновою розбираємося з тим, що таке “сучасне мистецтво”, з ким, як і де його їсти. Чому куратори – нові митці, а сучасність починається вже з 60-х років XX століття? Що дивитись, за ким слідкувати і куди ходити в українському арт-просторі? Спойлер: не в Пінчук єдиний.
Слухаємо і пустуємо.
P. S. Для збереження атмосфери запис було здійснено в стінах храму культури, а тобто в залі музею. Пробачте за відлуння.
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-3-malyumo-otzhe-snumo-z-mistetstvoznavitseyu-oksanoyu-barshinovoyu
У третьому випуску “Малюємо, отже, існуємо?” з завідуючою відділом мистецтва ХХ - початку ХХІ ст. Національного художнього музею України Оксаною Баршиновою розбираємося з тим, що таке “сучасне мистецтво”, з ким, як і де його їсти. Чому куратори – нові митці, а сучасність починається вже з 60-х років XX століття? Що дивитись, за ким слідкувати і куди ходити в українському арт-просторі? Спойлер: не в Пінчук єдиний.
Слухаємо і пустуємо.
P. S. Для збереження атмосфери запис було здійснено в стінах храму культури, а тобто в залі музею. Пробачте за відлуння.
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-3-malyumo-otzhe-snumo-z-mistetstvoznavitseyu-oksanoyu-barshinovoyu
02.03 о 14.00 чекаємо вас на лекцію “Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт” про золоту еротичну сецесійну голову австрійського модернізму.
Клімт ходив у звичайнісінький блакитній робі, але товаришував із власницею вигадливого модного будинку Емілією Фльоґе і малював її як соняшник (буквально). Надихався візантійським мистецтвом, але переймався психоаналізом Фройда, тому сакральні речі зображав у формі фалоса (ненароком). Був майстром ескізів жіночого екстазу в різні його миті, але всі його блокноти були вкриті котячою сечею (бо так трапилось) і на них ніхто не дивився.
Слухати про дивакуватого й улюбленого нами представника ар нуво приходьте за адресою алея Героїв Небесної Сотні, 2а. Не хвилюйтеся: у New Work Labs Globus ви захищені від розпусних жінок (ніхто не каже, що вони такі поза межами продуктивної робочої атмосфери хабу) і нахабних котів (тобто, нехабних, якщо ви розумієте, про що ми). Тут можна не лише послухати наші лекції, а й попрацювати, відпочити, почитати і все це на постійній основі поряд із творчими людьми, без гаремів, але з диванчиками.
Вхід безкоштовний, але за реєстрацією:
https://goo.gl/forms/HpIWoSuUH0XW7SSf1
По(цілуємось)пустуємо?
Клімт ходив у звичайнісінький блакитній робі, але товаришував із власницею вигадливого модного будинку Емілією Фльоґе і малював її як соняшник (буквально). Надихався візантійським мистецтвом, але переймався психоаналізом Фройда, тому сакральні речі зображав у формі фалоса (ненароком). Був майстром ескізів жіночого екстазу в різні його миті, але всі його блокноти були вкриті котячою сечею (бо так трапилось) і на них ніхто не дивився.
Слухати про дивакуватого й улюбленого нами представника ар нуво приходьте за адресою алея Героїв Небесної Сотні, 2а. Не хвилюйтеся: у New Work Labs Globus ви захищені від розпусних жінок (ніхто не каже, що вони такі поза межами продуктивної робочої атмосфери хабу) і нахабних котів (тобто, нехабних, якщо ви розумієте, про що ми). Тут можна не лише послухати наші лекції, а й попрацювати, відпочити, почитати і все це на постійній основі поряд із творчими людьми, без гаремів, але з диванчиками.
Вхід безкоштовний, але за реєстрацією:
https://goo.gl/forms/HpIWoSuUH0XW7SSf1
По(цілуємось)пустуємо?
Facebook
Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт
Art event in Kyiv, Ukraine by Пусто and New Work Labs on Saturday, March 2 2019 with 290 people interested and 52 people going. 5 posts in the discussion.
Доброго ранку і вітаємо всіх з Оскаром! Нижче ви можете бачити лауреатів Академії, а ми лише залишимо кілька слів від себе. Те, що “Чорна пантера” була серед номінантів на Оскар обурювало критиків. Те, скільки статуеток ця кінострічка отримала, саме за себе промовляє. Толерантність не завжди йде на користь. Соціальна тематика не завжди мистецтво. І так, ми зрозуміли, що всі люблять Фредді Мерк’юрі. Ми теж. Але іконічна музика та стадіонні концерти – це не вершина кіно.
Дякуємо Академії за винагороду Олівії Колман, вона наша фаворитка, королева, перша актриса цього року. Пророкуємо,що наступного року Оскар за найкращу режисуру Альфонсо Куарон вручатиме Алехандро Гонсалесу Іньярріту, байдуже, що той поки не анонсував нового фільму. І нехай американська кінокультура буде за цими трьома мексиканськими аміґо (третій – Гільєрмо дель Торро) й надалі. Тільки припиніть дискримінувати греків!
Найкращий фільм року (Best Picture) – «Зелена книга», Пітер Фареллі, Джим Берк, Браян Гейєс Каррі
Найкраща режисура (Best Director) – Альфонсо Куарон, «Рома»
Найкраща чоловіча роль (Best Actor in a Leading Role) – Рамі Малек, «Богемна рапсодія»
Найкраща чоловіча роль другого плану (Best Actor in a Supporting Role) – Магершала Алі, «Зелена книга»
Найкраща жіноча роль (Best Actress in a Leading Role) – Олівія Колман, «Фаворитка»
Найкраща жіноча роль другого плану (Best Actress in a Supporting Role) – Реджіна Кінг, «Якби Білл-Стріт могла заговорити»
Найкращий оригінальний сценарій (Best Original Screenplay) – «Зелена книга», Нік Валлелонга, Браян Гейєс Каррі, Пітер Фаррелі
Найкращий сценарій-адаптація (Best Adapted Screenplay) – «Чорний куклукскланівець», Спайк Лі
Найкращий анімаційний повнометражний фільм (Best Animated Feature) – «Людина павук: навколо світу», Боб Персічетті, Пітер Ремсі, Родні Ротман
Найкраща музика (Best Original Score) – «Чорна пантера», Людвік Йоранссон
Найкраща пісня (Best Original Song) – Леді Гага, «Shallow» із «Народження зірки»
Найкращий фільм іноземною мовою (Best Foreign Language Film) – «Рома», Альфонсо Куарон
Найкраща робота художника-постановника (Best Art Direction) – «Чорна пантера», Ханна Бічлер, Джей Харт
Найкраща операторська робота (Best Cinematography) – Альфонсо Куарон, «Рома»
Найкращий звук (Best Sound Mixing) і найкращий звуковий монтаж (Best Sound Editing) – «Богемна рапсодія», Джон Ворхарст, Ніна Хартстоун, Пол Мессей
Найкращий анімаційний короткометражний фільм (Best Animated Short Film) – «Бао», Домі Ші, Бекі Нейман-Коб
Найкращий художній короткометражний фільм (Best Live Action Short Film) – «Шкіра», Гай Натів, Джеймі Рей Ньюман
Найкращий монтаж (Best Film Editing) – «Богемна рапсодія», Джон Оттман
Найкращі візуальні ефекти (Best Visual Effects) – «Перша людина», Пол Ламберт, Йєн Хантер
Найкращий документальний повнометражний фільм (Best Documentary Feature) – «Вільне сходження»
Найкращий документальний короткометражний фільм (Best Documentary Short Subject) – «Крапка. Кінець речення», Райка Зейтабхчі
Найкращий дизайн костюмів (Best Costume Design) – «Чорна пантера», Рут Картер
Найкращий грим (Best Makeup) – «Влада», Кейт Бісхо, Патрісія ДеХеней і Кріс Галлагер
#оскароносне_пусто
Дякуємо Академії за винагороду Олівії Колман, вона наша фаворитка, королева, перша актриса цього року. Пророкуємо,що наступного року Оскар за найкращу режисуру Альфонсо Куарон вручатиме Алехандро Гонсалесу Іньярріту, байдуже, що той поки не анонсував нового фільму. І нехай американська кінокультура буде за цими трьома мексиканськими аміґо (третій – Гільєрмо дель Торро) й надалі. Тільки припиніть дискримінувати греків!
Найкращий фільм року (Best Picture) – «Зелена книга», Пітер Фареллі, Джим Берк, Браян Гейєс Каррі
Найкраща режисура (Best Director) – Альфонсо Куарон, «Рома»
Найкраща чоловіча роль (Best Actor in a Leading Role) – Рамі Малек, «Богемна рапсодія»
Найкраща чоловіча роль другого плану (Best Actor in a Supporting Role) – Магершала Алі, «Зелена книга»
Найкраща жіноча роль (Best Actress in a Leading Role) – Олівія Колман, «Фаворитка»
Найкраща жіноча роль другого плану (Best Actress in a Supporting Role) – Реджіна Кінг, «Якби Білл-Стріт могла заговорити»
Найкращий оригінальний сценарій (Best Original Screenplay) – «Зелена книга», Нік Валлелонга, Браян Гейєс Каррі, Пітер Фаррелі
Найкращий сценарій-адаптація (Best Adapted Screenplay) – «Чорний куклукскланівець», Спайк Лі
Найкращий анімаційний повнометражний фільм (Best Animated Feature) – «Людина павук: навколо світу», Боб Персічетті, Пітер Ремсі, Родні Ротман
Найкраща музика (Best Original Score) – «Чорна пантера», Людвік Йоранссон
Найкраща пісня (Best Original Song) – Леді Гага, «Shallow» із «Народження зірки»
Найкращий фільм іноземною мовою (Best Foreign Language Film) – «Рома», Альфонсо Куарон
Найкраща робота художника-постановника (Best Art Direction) – «Чорна пантера», Ханна Бічлер, Джей Харт
Найкраща операторська робота (Best Cinematography) – Альфонсо Куарон, «Рома»
Найкращий звук (Best Sound Mixing) і найкращий звуковий монтаж (Best Sound Editing) – «Богемна рапсодія», Джон Ворхарст, Ніна Хартстоун, Пол Мессей
Найкращий анімаційний короткометражний фільм (Best Animated Short Film) – «Бао», Домі Ші, Бекі Нейман-Коб
Найкращий художній короткометражний фільм (Best Live Action Short Film) – «Шкіра», Гай Натів, Джеймі Рей Ньюман
Найкращий монтаж (Best Film Editing) – «Богемна рапсодія», Джон Оттман
Найкращі візуальні ефекти (Best Visual Effects) – «Перша людина», Пол Ламберт, Йєн Хантер
Найкращий документальний повнометражний фільм (Best Documentary Feature) – «Вільне сходження»
Найкращий документальний короткометражний фільм (Best Documentary Short Subject) – «Крапка. Кінець речення», Райка Зейтабхчі
Найкращий дизайн костюмів (Best Costume Design) – «Чорна пантера», Рут Картер
Найкращий грим (Best Makeup) – «Влада», Кейт Бісхо, Патрісія ДеХеней і Кріс Галлагер
#оскароносне_пусто
