Д’ян-д’ян-д’ян (“увага” на гінді, але ми не впевнені, що правильно почули) усім самотнім і в печалі. Маємо радісну звістку (Так, ми знаємо, що Ісус народився місяць тому, але все ж). Всім відомо, що вчора був прекрасний день для поплакати і книгодарування. Ми не могли пропустити це життєрадісне свято для самотніх, тому даруємо Галерею чуття. Хоч на поличці, але воно у вас буде. Не проґавте можливість вбити двох зайців одночасно: книжку, яка змусить сльози котитися покотом. Але будьте уважні: сторінки крейдовані і дорогі.
Галерея чуття – це збірка безпросвітної інтимної лірики від сучасних українських поетів (так-так, не треба хреститися, вам не здалося, вони є і у нашому другому подкасті ми про них говоримо). Банальні слова кохання від живих людей вам замінять чуттєві поетичні рядки, а дотики до людської шкіри – ніжні крейдовані папірці. Якщо ви думаєте, що вам може забракнути пристрасті, не переймайтеся: перша еротична поетка України змусить вас відчувати весь спектр емоцій і запевнить: “Він НЕ ГО ТО ВИЙ”. (Хто такий “він” не знаємо. Можете уявити собі юного Тома Круза з широко заплющеними очима або звабливу Сімону де Бовуар у ванній).
А взагалі, щоб вас остаточно переконати у бездоганності цієї книжки, скажемо: це артбук і там є картини. Все.
Умови: заходьте в коментарі до запису за посиланням, позначайте двох друзів, підписуйтесь на Пусто в Facebook і пустуйте. Ну, тобто чекайте 18.02 і сподівайтесь, що хоч цей понеділок буде вдалим.
P.S. Цю збірку, звісно, можна виграти і тим, хто має кому її читати. Взаємно. (Собі в опівнічних сльозах не рахується) Але якщо так, то не зізнавайтесь. А ми обіцяємо не запитувати.
P.P.S. Бачите, самотність – то не завжди погано (ні).
Галерея чуття – це збірка безпросвітної інтимної лірики від сучасних українських поетів (так-так, не треба хреститися, вам не здалося, вони є і у нашому другому подкасті ми про них говоримо). Банальні слова кохання від живих людей вам замінять чуттєві поетичні рядки, а дотики до людської шкіри – ніжні крейдовані папірці. Якщо ви думаєте, що вам може забракнути пристрасті, не переймайтеся: перша еротична поетка України змусить вас відчувати весь спектр емоцій і запевнить: “Він НЕ ГО ТО ВИЙ”. (Хто такий “він” не знаємо. Можете уявити собі юного Тома Круза з широко заплющеними очима або звабливу Сімону де Бовуар у ванній).
А взагалі, щоб вас остаточно переконати у бездоганності цієї книжки, скажемо: це артбук і там є картини. Все.
Умови: заходьте в коментарі до запису за посиланням, позначайте двох друзів, підписуйтесь на Пусто в Facebook і пустуйте. Ну, тобто чекайте 18.02 і сподівайтесь, що хоч цей понеділок буде вдалим.
P.S. Цю збірку, звісно, можна виграти і тим, хто має кому її читати. Взаємно. (Собі в опівнічних сльозах не рахується) Але якщо так, то не зізнавайтесь. А ми обіцяємо не запитувати.
P.P.S. Бачите, самотність – то не завжди погано (ні).
Фригідні художники, душевні машини, корисні письменники-алкоголіки та звабливі священики. Підглядаємо за красивими жінками, косимо газони дитячої психіки та розмовляємо про поетів сучукрліт як третьокласників, – що почитати та послухати на Пусто цього тижня?
Подкаст від Пусто “Пишемо, отже, існуємо?” – Українською поезією зараз говорять навіть стіни. А яка вона – сучукрлітература? У другому випуску "Сучасне українське мистецтво: творимо, отже, існуємо?" говоримо про справи вітчизняної поезії, де, як і коли з нею знайомитися, із редакторкою, читачкою, людиною, яка пише книжки та про яку писатимуть книжки Світланою Приваловою. Спойлер: подкаст не лише про Жадана!
Як дивитись “Вона” Спайка Джонса – Вас дратують постійні повідомлення про оновлення операційної системи? Дарма. Можливо, це останній шанс провести вечір не наодинці. Якщо у вас немає вусів, звісно. Про те, що таке стосунки із штучним інтелектом без тіла та чому не слід соромитися своєї половинки читайте в матеріалі.
Чортова дюжина письменника: пишемо, як Чарльз Буковскі – Любите літературу та алкоголь? Вітаємо: у вас вже є дещо спільне із Чарльзом Буковскі. Залишилося всього нічого – навчитися писати так, як він. Сюрприз: у цьому ми вам допоможемо. Щоб переконатися, читайте матеріал нашого колеги з Літературної платформи Leport про те, як не слід намагатися, кого ненавидіти, про що писати і коли рукописи викидати в смітник (спойлер: часто).
Інструкція від Едґара Деґа: як любляче уникати жінок? – Як пояснити френдзону інтелектуалу? Розкажіть про Едґара Деґа. Для нього запорукою ідеального побачення була мочалка, ванна та шампунь. А ще натурниця, на яку він зможе дивитися під час вмивання. Нічого особистого, тільки мистецьке зацікавлення. Про те, як уникати стосунків з жінками за допомогою мила, чому не слід порівнювати балет із кінними скачками та на якому етапі зваблення втікати, розповідаємо в мистецькій інструкції.
Як дивитися “Леон Морен, священик” Жан-П’єра Мельвіля – Якщо щовалентина ви думаєте: "Кому гірше, ніж мені?", у нас є відповідь: Барні. Барні – молода та красива соціалістка в окупованій фашистами Франції. І вона закохується в... священика. Про те, як стати християнином через сексуальний потяг, звабити свою начальницю, схожу на амазонку, та зняти фільм, де “головна ідея – показати священика-ловеласа, який збуджує дівчат, але ніколи не спить з ними” у 1961 році читайте в матеріалі. Дивіться, самуйте, любіть.
Самокатування, самоіронія, самолюбство: Буковскі (і література) – Не любите спілкуватися з людьми? Чарльз Буковскі говорив лише з собою та іноді з перукарем. А коли йому не хотілося вимовляти слова вголос, замикався вдома на кілька тижнів. Про те, як писати лише про себе, вбивати самолюбством та травматично стригти траву читайте в матеріалі редактора Літературної платформи Leport на нашому інтернет-виданні.
Подкаст від Пусто “Пишемо, отже, існуємо?” – Українською поезією зараз говорять навіть стіни. А яка вона – сучукрлітература? У другому випуску "Сучасне українське мистецтво: творимо, отже, існуємо?" говоримо про справи вітчизняної поезії, де, як і коли з нею знайомитися, із редакторкою, читачкою, людиною, яка пише книжки та про яку писатимуть книжки Світланою Приваловою. Спойлер: подкаст не лише про Жадана!
Як дивитись “Вона” Спайка Джонса – Вас дратують постійні повідомлення про оновлення операційної системи? Дарма. Можливо, це останній шанс провести вечір не наодинці. Якщо у вас немає вусів, звісно. Про те, що таке стосунки із штучним інтелектом без тіла та чому не слід соромитися своєї половинки читайте в матеріалі.
Чортова дюжина письменника: пишемо, як Чарльз Буковскі – Любите літературу та алкоголь? Вітаємо: у вас вже є дещо спільне із Чарльзом Буковскі. Залишилося всього нічого – навчитися писати так, як він. Сюрприз: у цьому ми вам допоможемо. Щоб переконатися, читайте матеріал нашого колеги з Літературної платформи Leport про те, як не слід намагатися, кого ненавидіти, про що писати і коли рукописи викидати в смітник (спойлер: часто).
Інструкція від Едґара Деґа: як любляче уникати жінок? – Як пояснити френдзону інтелектуалу? Розкажіть про Едґара Деґа. Для нього запорукою ідеального побачення була мочалка, ванна та шампунь. А ще натурниця, на яку він зможе дивитися під час вмивання. Нічого особистого, тільки мистецьке зацікавлення. Про те, як уникати стосунків з жінками за допомогою мила, чому не слід порівнювати балет із кінними скачками та на якому етапі зваблення втікати, розповідаємо в мистецькій інструкції.
Як дивитися “Леон Морен, священик” Жан-П’єра Мельвіля – Якщо щовалентина ви думаєте: "Кому гірше, ніж мені?", у нас є відповідь: Барні. Барні – молода та красива соціалістка в окупованій фашистами Франції. І вона закохується в... священика. Про те, як стати християнином через сексуальний потяг, звабити свою начальницю, схожу на амазонку, та зняти фільм, де “головна ідея – показати священика-ловеласа, який збуджує дівчат, але ніколи не спить з ними” у 1961 році читайте в матеріалі. Дивіться, самуйте, любіть.
Самокатування, самоіронія, самолюбство: Буковскі (і література) – Не любите спілкуватися з людьми? Чарльз Буковскі говорив лише з собою та іноді з перукарем. А коли йому не хотілося вимовляти слова вголос, замикався вдома на кілька тижнів. Про те, як писати лише про себе, вбивати самолюбством та травматично стригти траву читайте в матеріалі редактора Літературної платформи Leport на нашому інтернет-виданні.
SoundCloud
Hear the world’s sounds
Explore the largest community of artists, bands, podcasters and creators of music & audio
Що якби Інґмар Берґман зняв фільм із Вільямом Шекспіром? Вийшло б "Так!" Саллі Поттер. Вона – передова британська режисерка, авторка історичної епопеї із Тільдою Свінтон за романом Вірджинії Вульф і першого в світі мобільного кіно. Зовсім скоро ми говоритимемо про Саллі Поттер у межах (і поза ними) нашого тижня фемінізму. А поки переглядаємо її стрічки, говоримо і насолоджуємося.
Про що фільм?
Вона – мікробіолог, американська ірландка та внучка марксистки. На вечірці героїня зустрічає кухаря, переселенця із середньої Азії, який одразу хоче її спокусити. Він – шеф, ліванець і колишній хірург. У них – кохання, танці, сварки й розмови про Біблію та Коран. Усе це – винятково віршами.
23.02 о 17:00 за адресою вул. Дмитрівська 19А у кафе Small Talk & Coffee ми покажемо стрічку-поему, стрічку-ствердження та стрічку, яку просто слід переглянути, щоб подумати про поезію, кохання і політику. Так, ніби ви й без того про це не думаєте. Перед показом наша кураторка прочитає 15-хвилинну лекцію про фільм, а опісля можна буде обговорити враження.
P. S. Римувати необов'язково.
P. P. S. Говорити теж.
Будь ласка, розраховуйте свій час так, щоб не запізнитися. Зверніть увагу, оплатити каву необхідно одразу, як здійснете замовлення. Ми традиційно рекомендуємо подвійний капучино з лавандою чи ванільний раф, але це на ваш розсуд :)
Вхід безкоштовний, але кількість місць обмежена, тому покваптеся зареєструватися: https://goo.gl/forms/TqglAEYLIcUVU1Pi2
Про що фільм?
Вона – мікробіолог, американська ірландка та внучка марксистки. На вечірці героїня зустрічає кухаря, переселенця із середньої Азії, який одразу хоче її спокусити. Він – шеф, ліванець і колишній хірург. У них – кохання, танці, сварки й розмови про Біблію та Коран. Усе це – винятково віршами.
23.02 о 17:00 за адресою вул. Дмитрівська 19А у кафе Small Talk & Coffee ми покажемо стрічку-поему, стрічку-ствердження та стрічку, яку просто слід переглянути, щоб подумати про поезію, кохання і політику. Так, ніби ви й без того про це не думаєте. Перед показом наша кураторка прочитає 15-хвилинну лекцію про фільм, а опісля можна буде обговорити враження.
P. S. Римувати необов'язково.
P. P. S. Говорити теж.
Будь ласка, розраховуйте свій час так, щоб не запізнитися. Зверніть увагу, оплатити каву необхідно одразу, як здійснете замовлення. Ми традиційно рекомендуємо подвійний капучино з лавандою чи ванільний раф, але це на ваш розсуд :)
Вхід безкоштовний, але кількість місць обмежена, тому покваптеся зареєструватися: https://goo.gl/forms/TqglAEYLIcUVU1Pi2
Google Docs
Реєстрація на Кінопоказ від Пусто: "Так!" Саллі Поттер
Ця форма є підтвердженням вашої реєстрації.
Зняти оду до простору та часу. Відтворити картинки, звуки, запахи із пам’яті. Розповісти історію свого дитинства без будь-якого інтелектуального підтексту. Альфонсо Куарон зняв фільм про себе для себе і отримав Золотого лева на Венеційському кінофестивалі, Золотий глобус, винагороду BAFTA і десять номінацій на Оскар. А ще схвалення глядачів, які знайшли багато спільного між собою та мексиканськими героями 1970-го року.
Коли ви режисер стрічок “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”, “І твою маму теж” і “Гравітації”, ніхто не знає, чого від вас чекати. Альфонсо вирішив зняти чорно-білий фільм іспанською на цифрову камеру. Режисер прийшов із цією ідеєю до Netflix, сказав, що сценарій дозволить прочитати лише одній людині, і вона не говорила іспанською. Але, на диво, не зрозумівши тексту, почувши дивні твердження, висунуті автором, компанія погодилася покрити витрати на зйомку. Куарон вперше працював над усім самостійно і не давав вичитувати сценарій своїм двом аміґо-режисерам Гільєрмо дель Торо та Алехандро Іньяріту. Адже “Рома” – це фільм про його дитинство через призму життя служниці Клео і він нікого більше не стосується.
Рома – це престижний район Мехіко, у якому виріс середньостатистичний хлопчик Альфонсо разом із двома братами та сестрою. Ми потрапляємо в його ранні роки: 70% меблів – це меблі з будинку його дитинства, інші 30% – відтворені з пам’яті. Акторів режисер підбирав за схожістю до реальних людей з його спогадів. Тому головна героїня, служниця, – це дівчинка з мексиканського села, яка в Мехіко приїхала вдруге за життя та з камерою ніколи не працювала. Собака – максимальна копія дитячого собаки Альфонсо. Як і будинок, що розташований недалеко від дому режисера.
Батько Куарона нібито їде у відрядження, але ніколи не повертається. А служниця Клео (справжнє ім’я – Ліборіа Родріґез і це її історія) саме тоді вагітніє від мексиканського чоловіка, який батьком бути не готовий, і тому погрожує їй, щоб та більше його не тривожила. Це фільм про зламаних, сильних і самотніх людей, який зачіпає безліч соціальних тем, але не “розжовує” їх, як і трапляється в житті. Служниця змирилася зі своєю безправністю, матір – зі своєю фінансовою незабезпеченістю, а демократи – із вбивствами на вулицях під час Ель Альконасо. Режисера спробували звинуватити в тому, що лише чоловіки в його фільмі покидьки. Але він наголосив, що мови про сексизм бути не може – це не інтелектуальне кіно, це життя, яке трапляється.
На зйомках все теж просто траплялось: актори жодного разу не читали повний сценарій і проживали історію день за днем, кожен окремо отримавши вказівки від режисера. Так він генерував справжні реакції, простір для імпровізації і намагався зрозуміти, що почували близькі йому люди тоді. Фільм знято на 65-міліметрову лінзу цифрової камери в чорно-білому кольорі, щоб показати: це не 1970 рік, це рефлексія теперішнього на минуле. Вона рухається за служницею Клео, показуючи великі простори, захоплюючи вуличних продавців, екрани кінотеатрів і масштаби мітингів у країні. Відтворює одяг, зачіски, провулки з максимальною точністю. А ще – звуки, тому фільм варто дивитися в оригіналі, бо тут чути справжню Мексику 1970 року. Для цього Альфонсо знаходив старих вуличних торговців і записував їхні вигуки на диктофон, які потім потрапили в фільм.
Ця кінострічка переповнена візуальними метафорами: небо в калюжі; літаки, які хочеться зловити, як автобус; вода як втілення буденності та небезпеки. Фільм “Рома” змусив медіа Мексики говорити про права служниць, а глядачів – згадати дитинство чи свою тяжку долю, як у Клео. Але не всіх: нам ця історія не виявилася близькою аніскілечки, тому мексиканський перебіг життя може бути кінопереглядом на один раз заради візуальної мови самого Альфонсо Куарона (він у цьому фільмі і режисер, і сценарист, і оператор-постановник). Ми переконані, що Оскар ця стрічка точно отримає, але вона не в наших фаворитках. 😉Рецензії на “Холодну війну” та “Фаворитку” читайте за посиланнями. Цього тижня розбиратимемося з номінантами та робитимемо ставки за хештегом #оскароносне_пусто. І нехай нарешті переможе не мексиканець!
Коли ви режисер стрічок “Гаррі Поттер і в’язень Азкабану”, “І твою маму теж” і “Гравітації”, ніхто не знає, чого від вас чекати. Альфонсо вирішив зняти чорно-білий фільм іспанською на цифрову камеру. Режисер прийшов із цією ідеєю до Netflix, сказав, що сценарій дозволить прочитати лише одній людині, і вона не говорила іспанською. Але, на диво, не зрозумівши тексту, почувши дивні твердження, висунуті автором, компанія погодилася покрити витрати на зйомку. Куарон вперше працював над усім самостійно і не давав вичитувати сценарій своїм двом аміґо-режисерам Гільєрмо дель Торо та Алехандро Іньяріту. Адже “Рома” – це фільм про його дитинство через призму життя служниці Клео і він нікого більше не стосується.
Рома – це престижний район Мехіко, у якому виріс середньостатистичний хлопчик Альфонсо разом із двома братами та сестрою. Ми потрапляємо в його ранні роки: 70% меблів – це меблі з будинку його дитинства, інші 30% – відтворені з пам’яті. Акторів режисер підбирав за схожістю до реальних людей з його спогадів. Тому головна героїня, служниця, – це дівчинка з мексиканського села, яка в Мехіко приїхала вдруге за життя та з камерою ніколи не працювала. Собака – максимальна копія дитячого собаки Альфонсо. Як і будинок, що розташований недалеко від дому режисера.
Батько Куарона нібито їде у відрядження, але ніколи не повертається. А служниця Клео (справжнє ім’я – Ліборіа Родріґез і це її історія) саме тоді вагітніє від мексиканського чоловіка, який батьком бути не готовий, і тому погрожує їй, щоб та більше його не тривожила. Це фільм про зламаних, сильних і самотніх людей, який зачіпає безліч соціальних тем, але не “розжовує” їх, як і трапляється в житті. Служниця змирилася зі своєю безправністю, матір – зі своєю фінансовою незабезпеченістю, а демократи – із вбивствами на вулицях під час Ель Альконасо. Режисера спробували звинуватити в тому, що лише чоловіки в його фільмі покидьки. Але він наголосив, що мови про сексизм бути не може – це не інтелектуальне кіно, це життя, яке трапляється.
На зйомках все теж просто траплялось: актори жодного разу не читали повний сценарій і проживали історію день за днем, кожен окремо отримавши вказівки від режисера. Так він генерував справжні реакції, простір для імпровізації і намагався зрозуміти, що почували близькі йому люди тоді. Фільм знято на 65-міліметрову лінзу цифрової камери в чорно-білому кольорі, щоб показати: це не 1970 рік, це рефлексія теперішнього на минуле. Вона рухається за служницею Клео, показуючи великі простори, захоплюючи вуличних продавців, екрани кінотеатрів і масштаби мітингів у країні. Відтворює одяг, зачіски, провулки з максимальною точністю. А ще – звуки, тому фільм варто дивитися в оригіналі, бо тут чути справжню Мексику 1970 року. Для цього Альфонсо знаходив старих вуличних торговців і записував їхні вигуки на диктофон, які потім потрапили в фільм.
Ця кінострічка переповнена візуальними метафорами: небо в калюжі; літаки, які хочеться зловити, як автобус; вода як втілення буденності та небезпеки. Фільм “Рома” змусив медіа Мексики говорити про права служниць, а глядачів – згадати дитинство чи свою тяжку долю, як у Клео. Але не всіх: нам ця історія не виявилася близькою аніскілечки, тому мексиканський перебіг життя може бути кінопереглядом на один раз заради візуальної мови самого Альфонсо Куарона (він у цьому фільмі і режисер, і сценарист, і оператор-постановник). Ми переконані, що Оскар ця стрічка точно отримає, але вона не в наших фаворитках. 😉Рецензії на “Холодну війну” та “Фаворитку” читайте за посиланнями. Цього тижня розбиратимемося з номінантами та робитимемо ставки за хештегом #оскароносне_пусто. І нехай нарешті переможе не мексиканець!
Збирайте валізи, одягайте свій найкращий костюм, купуйте квиток на “Зелену книгу” й гайда подорожувати Південною Америкою середини ХХ століття. Вас чекає обурення соціальними проблемами, насолода ретроестетикою та просто хороша комедія-драма-лауреат на Оскар. Чи вважаємо ми, що “Зелена книга” отримає головну кіновинагороду року? Навряд. Чи ця стрічка варта перегляду? Однозначно.
Тоні “Влип” Валелонга (чи будь-яка інтерпретація цього італійського прізвища, яку постійно плутають герої стрічки) – чоловік, “вибивало” в Нью-Йоркському клубі, батько двох дітей і фанат кентукійських смажених курчат. Втім, він втратив роботу і, відповідно, гроші. Щоб утримувати сім’ю та не впасти в багно перед родичами (італійцями), необхідно знайти нове працевлаштування. Тому Тоні погоджується бути водієм у Дона Ширлі – генія, піаніста й багатія, що живе над Карнегі голом. Одна проблема – він чорношкірий, а Валелонга трішки расист (тільки спочатку). До того ж, останній мусить везти його у тур південними штатами, які недружньо ставляться до людей іншої раси. Зрештою, Ширлі дратує Тоні ще й своїми химерними манерами (бо як це так, відмовлятися їсти руками смажених курчат у самому Кентуккі?) та загостреним відчуттям справедливості. “Зелена книга” – стрічка про неприйняття, дружбу та невизначеність, заснована на реальних подіях.
Дон Ширлі – один із найбільших віртуозів ХХ століття. Він поїхав у тур південними штатами (на такому ж автомобілі, як і головні герої), щоб змінити ставлення тамтешніх мешканців до чорношкірих. І ця проблема в фільмі добре розкрита – проникнувшись симпатією до героя Махершала Алі, ми й самі обурюємося, коли його не впускають до ресторану чи вбиральні через етнічне походження. До речі, син Тоні Валелонга писав сценарій разом із Пітером Фарреллі, режисером фільму, тому більшість ситуацій справді відбувалися.
Це історія про двох протилежних людей із різних прошарків суспільства, які отримують можливість поділитися досвідом і змінитися завдяки один одному. Чи це звичайна ідея? Так. Чи цікаво вона інтерпретована? Також так. Ось, наприклад, назва фільму пов’язана з абсурдною расистською деталлю: зелена книга – це посібник із місць, де можуть залишатися чорношкірі на Півдні Америки. Іноді це розкішні готелі, іноді – хостели, що схожі ледь не на публічні будинки.
Якщо ви впізнаєте в герої Дона власну схильність до снобізму – не хвилюйтеся. Ми такі ж. Зрештою, персонажі справді дещо гіперболізовані. Та це додає їм шарму – концентрація у цих образах тих чи тих рис робить їх простішими до розуміння.
“Зелена книга” – якісне масове кіно. Тут є хороша зйомка, талановиті актори, цікавий сюжет і доречна кількість жартів (втім, найкращі таки показали у трейлері). Пітер Фарреллі зачепив не лише проблему расизму, але й гомосексуалізму і невизначеності. Це проявляється у, мабуть, найсильнішій сцені фільму, коли Ширлі під зливою кричить, що він недостатньо чорний, недостатньо білий і недостатньо чоловік. Проста, однак кульмінація. Загалом, фільм і є “простим, однак”. Адже це не нова ідея, втім добре подана, ще й з мораллю. Ретроестетика 60-х дещо романтизована – блактно-карамельно-фісташкова. Зйомка якісна, але не особлива. Варто відзначити гру акторів: Махершал Алі й Вігго Мортенсен чудово спрацювалися. Їм хочеться вірити. Алі майстерно передав відчуття такого заплутаного в собі та світі героя, як Ширлі.
“Зелена книга” – це наче сучасна “казка” із мораллю. Вона пропагує актуальні ідеї, наголошує на проблемах й може слугувати прикладом хорошого фільму, який слід дивитися, переглядати ще раз і радити близьким. Зрештою, ви не пошкодуєте, якщо сходите на цю стрічку в кіно. Воно, як мелодія дзвіночків у кінці Сьомої симфонії Шостаковича.
#оскароносне_пусто
Тоні “Влип” Валелонга (чи будь-яка інтерпретація цього італійського прізвища, яку постійно плутають герої стрічки) – чоловік, “вибивало” в Нью-Йоркському клубі, батько двох дітей і фанат кентукійських смажених курчат. Втім, він втратив роботу і, відповідно, гроші. Щоб утримувати сім’ю та не впасти в багно перед родичами (італійцями), необхідно знайти нове працевлаштування. Тому Тоні погоджується бути водієм у Дона Ширлі – генія, піаніста й багатія, що живе над Карнегі голом. Одна проблема – він чорношкірий, а Валелонга трішки расист (тільки спочатку). До того ж, останній мусить везти його у тур південними штатами, які недружньо ставляться до людей іншої раси. Зрештою, Ширлі дратує Тоні ще й своїми химерними манерами (бо як це так, відмовлятися їсти руками смажених курчат у самому Кентуккі?) та загостреним відчуттям справедливості. “Зелена книга” – стрічка про неприйняття, дружбу та невизначеність, заснована на реальних подіях.
Дон Ширлі – один із найбільших віртуозів ХХ століття. Він поїхав у тур південними штатами (на такому ж автомобілі, як і головні герої), щоб змінити ставлення тамтешніх мешканців до чорношкірих. І ця проблема в фільмі добре розкрита – проникнувшись симпатією до героя Махершала Алі, ми й самі обурюємося, коли його не впускають до ресторану чи вбиральні через етнічне походження. До речі, син Тоні Валелонга писав сценарій разом із Пітером Фарреллі, режисером фільму, тому більшість ситуацій справді відбувалися.
Це історія про двох протилежних людей із різних прошарків суспільства, які отримують можливість поділитися досвідом і змінитися завдяки один одному. Чи це звичайна ідея? Так. Чи цікаво вона інтерпретована? Також так. Ось, наприклад, назва фільму пов’язана з абсурдною расистською деталлю: зелена книга – це посібник із місць, де можуть залишатися чорношкірі на Півдні Америки. Іноді це розкішні готелі, іноді – хостели, що схожі ледь не на публічні будинки.
Якщо ви впізнаєте в герої Дона власну схильність до снобізму – не хвилюйтеся. Ми такі ж. Зрештою, персонажі справді дещо гіперболізовані. Та це додає їм шарму – концентрація у цих образах тих чи тих рис робить їх простішими до розуміння.
“Зелена книга” – якісне масове кіно. Тут є хороша зйомка, талановиті актори, цікавий сюжет і доречна кількість жартів (втім, найкращі таки показали у трейлері). Пітер Фарреллі зачепив не лише проблему расизму, але й гомосексуалізму і невизначеності. Це проявляється у, мабуть, найсильнішій сцені фільму, коли Ширлі під зливою кричить, що він недостатньо чорний, недостатньо білий і недостатньо чоловік. Проста, однак кульмінація. Загалом, фільм і є “простим, однак”. Адже це не нова ідея, втім добре подана, ще й з мораллю. Ретроестетика 60-х дещо романтизована – блактно-карамельно-фісташкова. Зйомка якісна, але не особлива. Варто відзначити гру акторів: Махершал Алі й Вігго Мортенсен чудово спрацювалися. Їм хочеться вірити. Алі майстерно передав відчуття такого заплутаного в собі та світі героя, як Ширлі.
“Зелена книга” – це наче сучасна “казка” із мораллю. Вона пропагує актуальні ідеї, наголошує на проблемах й може слугувати прикладом хорошого фільму, який слід дивитися, переглядати ще раз і радити близьким. Зрештою, ви не пошкодуєте, якщо сходите на цю стрічку в кіно. Воно, як мелодія дзвіночків у кінці Сьомої симфонії Шостаковича.
#оскароносне_пусто
Як створити анімаційне кіно, про яке говоритимуть кінокритики цілісінький рік? 1. Поїдьте до Лондона, орендуйте апартаменти поряд із вказівником, який скеровує до Острова Собак, району Іст-Енда, і думайте, що то незвичайний острів. Ніколи не руйнуйте свої ілюзії. 2. Із дитинства мрійте зняти фільм, де п’ять собак із альфа-іменами (дослівно українською перекладаються так): Шеф, Король, Бос, Граф і Рекс якимось чином опиняються на звалищі. 3. Будьте Весом Андерсоном. Вуа-ля! Так ви зможете склеїти антиутопічний мультфільм-трагікомедію “Острів собак”, який сподобається і авторським, і масовим глядачам та знайде відгук у недоброзичливих “толерантних” критиків. І звісно ж, отримає номінацію на Оскар.
Японія, Мегасакі. Приблизно 2040-ві роки. Мер міста Кобаяші, котолюб і собаконенависник, користається з епідемії собачого грипу, щоб без референдумів відіслати чотирилапих на острів-сміттєзвалище, де вони доживатимуть свого віку в мерзенно-гнилих умовах. Але наші одномовники Шеф, Король, Бос і Граф більш людяні, ніж япономовний мер і зберігають почуття власної гідності незалежно від місця. Безперечно, вони відкусують один одному вуха, поїдають занадто правдоподібну нирку, риються у непотребі та лаються між собою. Але коли на острів приземляється племінник мера Атарі в пошуках свого вірного друга, собаки перетворюються на чуйних, попри мовні бар’єри, та безкорисливих створінь і у такий спосіб показують на екрані справжню дорослу казку, де серед гною і пітьми з’являється надія.
Вес вже якось знімав фільм у країні, співаючи оду її культурі. То був “Поїзд на Дарджилінг”, картина про Індію, дружбу та залізницю. Цього разу режисер переглянув ледь не всю фільмографію Акіра Куросави, Хаяо Міядзакі, Сейджуна Сузукі й інших метрів японського кінематографу, передивився улюблені гравюри Едо та барабанні мотиви тайко і зрозумів: необхідно зняти стрічку про Країну Висхідного Сонця. Вес згадав свій анімаційний дебют “Дивовижний містер Фокс”, любов до мов, нелюбов до субтитрів/перекладу і покликав вже знайомих акторів до озвучування. Він створив кіно, де візуальна мова не просто симетрична та продумана до дрібниць, а яка й говорить замість героїв. Адже деякі персонажі розмовляють японською, часто без перекладу, тому лише за їхніми рухами, кутом і способом зйомки розуміється сказане. Наше розуміння – кіномистецька перемога Андерсона.
Глядачі побачили в кінокартині Веса не лише мистецькі здобутки, але й сенсові. Режисер не планував, але зачепив тему політики, ненавмисно вселивши в образ мера Кобаяші риси Трампа, Путіна, Кім Чен Ина, показавши проблеми обмеження свободи голосу та ігнорування інтелігенції. І ось тут підімкнулися аж надто (на нашу думку) толерантні критики, які в персонажі студентки за обміном із США побачили уособлення “традиційно білого героя, який єдиний може врятувати ситуацію”. Наголосили ще й на тому, що ці сцени якраз і перекладені та показують обмежений расистський сценарій. Але ми переконані, що річ не в пропаганді білої раси, просто політичні та соціальні складові важко вирішувати та пояснювати безслівно. Про них слід говорити, а зробити це найпростіше через милу та сміливу дівчинку, рідною мовою якої є англійська. Це вам не любов, щоб показати її кадрами. Так у фільмі є місце для візуалізованої емоції – історія Атарі та його собаки й словесного раціонального зерна – безправні проблеми Мегасакі. І натяк на біблійний сюжет про загублену вівцю-Шефа, який кусається, бо боїться жити.
Чи отримає цей фільм Оскар? Анімаційні картини для дорослих, де Анджеліку Г’юстон багатозначно записують в титрах як німого пуделя, які надихаються частинкою японського мистецтва, а не “відображають цілу культуру, тому є неповагою до історії та країни загалом” і говорять про любов та справедливість, не завжди отримують золоту статуетку. Але ми на це безнадійно сподіваємося. І переглядаємо власні матеріали на сайті із тегом “Вес Андерсон” ще раз. Бо не любити цього теплого депресивного європейця з Америки дуже важко.
#оскароносне_пусто
Японія, Мегасакі. Приблизно 2040-ві роки. Мер міста Кобаяші, котолюб і собаконенависник, користається з епідемії собачого грипу, щоб без референдумів відіслати чотирилапих на острів-сміттєзвалище, де вони доживатимуть свого віку в мерзенно-гнилих умовах. Але наші одномовники Шеф, Король, Бос і Граф більш людяні, ніж япономовний мер і зберігають почуття власної гідності незалежно від місця. Безперечно, вони відкусують один одному вуха, поїдають занадто правдоподібну нирку, риються у непотребі та лаються між собою. Але коли на острів приземляється племінник мера Атарі в пошуках свого вірного друга, собаки перетворюються на чуйних, попри мовні бар’єри, та безкорисливих створінь і у такий спосіб показують на екрані справжню дорослу казку, де серед гною і пітьми з’являється надія.
Вес вже якось знімав фільм у країні, співаючи оду її культурі. То був “Поїзд на Дарджилінг”, картина про Індію, дружбу та залізницю. Цього разу режисер переглянув ледь не всю фільмографію Акіра Куросави, Хаяо Міядзакі, Сейджуна Сузукі й інших метрів японського кінематографу, передивився улюблені гравюри Едо та барабанні мотиви тайко і зрозумів: необхідно зняти стрічку про Країну Висхідного Сонця. Вес згадав свій анімаційний дебют “Дивовижний містер Фокс”, любов до мов, нелюбов до субтитрів/перекладу і покликав вже знайомих акторів до озвучування. Він створив кіно, де візуальна мова не просто симетрична та продумана до дрібниць, а яка й говорить замість героїв. Адже деякі персонажі розмовляють японською, часто без перекладу, тому лише за їхніми рухами, кутом і способом зйомки розуміється сказане. Наше розуміння – кіномистецька перемога Андерсона.
Глядачі побачили в кінокартині Веса не лише мистецькі здобутки, але й сенсові. Режисер не планував, але зачепив тему політики, ненавмисно вселивши в образ мера Кобаяші риси Трампа, Путіна, Кім Чен Ина, показавши проблеми обмеження свободи голосу та ігнорування інтелігенції. І ось тут підімкнулися аж надто (на нашу думку) толерантні критики, які в персонажі студентки за обміном із США побачили уособлення “традиційно білого героя, який єдиний може врятувати ситуацію”. Наголосили ще й на тому, що ці сцени якраз і перекладені та показують обмежений расистський сценарій. Але ми переконані, що річ не в пропаганді білої раси, просто політичні та соціальні складові важко вирішувати та пояснювати безслівно. Про них слід говорити, а зробити це найпростіше через милу та сміливу дівчинку, рідною мовою якої є англійська. Це вам не любов, щоб показати її кадрами. Так у фільмі є місце для візуалізованої емоції – історія Атарі та його собаки й словесного раціонального зерна – безправні проблеми Мегасакі. І натяк на біблійний сюжет про загублену вівцю-Шефа, який кусається, бо боїться жити.
Чи отримає цей фільм Оскар? Анімаційні картини для дорослих, де Анджеліку Г’юстон багатозначно записують в титрах як німого пуделя, які надихаються частинкою японського мистецтва, а не “відображають цілу культуру, тому є неповагою до історії та країни загалом” і говорять про любов та справедливість, не завжди отримують золоту статуетку. Але ми на це безнадійно сподіваємося. І переглядаємо власні матеріали на сайті із тегом “Вес Андерсон” ще раз. Бо не любити цього теплого депресивного європейця з Америки дуже важко.
#оскароносне_пусто
Розриваєтесь між котиком, песиком та рибкою? Вибір ускладнюється, якщо ви живете в Мексиці.
Фріда Кало вирішила не обмежувати себе, і тому завела дві домашніх мавпи, папугу Боніто, оленя Гранізо, мексиканську голу собаку Містера Ксолоті, ара, кур, горобців та чайку на ім'я Гертруда Кака Бланка. Стільки улюбленців мисткині було потрібно не тільки для душі, а й щоб влаштовувати унікальні фотосети зі своїм коханцем-фотографом Ніком Мюрреєм. Тоді для цікавих світлин не треба шукати реквізит: достатньо просто обійняти оленя. І бути Фрідою, звісно.
Фріда Кало вирішила не обмежувати себе, і тому завела дві домашніх мавпи, папугу Боніто, оленя Гранізо, мексиканську голу собаку Містера Ксолоті, ара, кур, горобців та чайку на ім'я Гертруда Кака Бланка. Стільки улюбленців мисткині було потрібно не тільки для душі, а й щоб влаштовувати унікальні фотосети зі своїм коханцем-фотографом Ніком Мюрреєм. Тоді для цікавих світлин не треба шукати реквізит: достатньо просто обійняти оленя. І бути Фрідою, звісно.
Брати Коен просто американці. Тому вони взяли найбільш американський жанр і зняли кіноальманах-вестерн. З одного боку – чудово, бо відродити популярність таких стрічок – благородна справа. З іншого – а чи є потреба? “Балада Бастера Скраґса” – абсурдно-комедійно-готична збірка із шести кіноновел, об’єднаних Диким Заходом, чорним гумором та смертю. І все це очікувано від Коенів.
У стрічці достатньо притаманних режисерам рис – закручений сюжет, абсурдні історії, чудово прописані герої, неочікувані розв’язки, ефектні фінали. Так само, як і експериментів: розрив четвертої стіни, емоційна градація, метафоричність. Здавалося б, усе є, та не зачіпає. На нашу думку, річ таки у жанрі. “Балада Бастера Скраґса” не виходила у кінопрокат і стала доступною одразу на Netflix. Режисерів можна зрозуміти: вестерни – фільми специфічні і “для прихильників”. Якою б чудовою не була робота, вона не змусить пересічного глядача в кінотеатрі закохатися у перестрілки, перекотиполе й бійки з корінними американцями.
Емоції в “Баладі” поступово перетворюються із ґротескного позитиву на лячність та збентеження. Якщо на першій “новелі” про Бастера Скраґса здається, що весь фільм буде схожий на олюднену, персоніфіковану екранізацію “Луні Тюнз”, то вже на третій спина вкривається сиротами. Бо тему Коени вміють розкривати: так різноманітно за один фільм смерть ще ніхто не обігравав. Шоста частина здається “позитивною нотою” на закінчення, адже у ній немає (майже) нікого мертвого. Принаймні, такі думки не покидають доти, доки усвідомлення жорсткої метафори не змушує прикусити губу.
Зірочок Коени назбирали більше, ніж герой четвертої новели золота у сонячній долині. Те, що Ліам Ніссон із кількома репліками показує емоції невдалого імпресаріо-алкоголіка – вражає. Так само, як і Джеймс Франко, якого в новелі спіткає фатум на межі чорної комедії та абсурду. І смішно, і грішно – інакше не скажеш. Від хриплоголосого Тома Вейтса, який під час крадіжки яєць із гнізда совісно сперечається з совою, вперше за кілька новел з’являється усмішка. Акторський склад у Коенів, як завжди, на висоті (лиш метафорично, зрештою, Гаррі Меллінг у фільмі не підріс).
Режисери спершу хотіли зняти серіал, однак вирішили залишити все у вигляді альманаху. Можливо, це на краще. Бо, якщо стислість сестра таланту, Чехову “Балада Бастера Скраґса” сподобалася б. Хронометраж кожної новели 20-30 хвилин – достатньо часу для максимальної кількості ідей, чим брати і скористалися.
Стрічку номінували на Оскар за найкращий адаптований сценарій, адже ідеї для деяких новел Коени взяли із творів Джека Лондона й Стюарта Едварда Вайта. І адаптували таки вдало: динамічно, хитромудро, із талановитою зйомкою й чорним гумором. Втім, нас не зачепило. “Балада Бастера Скраґса” – це все одно вестерн, хоч і нетиповий. А вестерни – для прихильників. Якщо ви любите дикі поля Орегону, каравани, готично-зеленуваті дерев’яні будівлі та не проти великої кількості смертей – перегляньте. А ми далі шукатимемо стрічку, за яку полюбимо цей жанр.
Ми радше надаємо перевагу віршованим історіям про одинадцяте вересня, які знімають британці, а якщо точніше – британки. Вже завтра о 17.00 в кав’ярні Small Talk & Coffee (вулиця Дмитрівська, 19А) розповімо, переглянемо і полюбимо таке кіно разом. Реєструйтеся на кінопоказ фільму “Так!” Саллі Поттер за посиланням: https://goo.gl/forms/myxRehq4kUF15V692 . До пустування!
#оскароносне_пусто
У стрічці достатньо притаманних режисерам рис – закручений сюжет, абсурдні історії, чудово прописані герої, неочікувані розв’язки, ефектні фінали. Так само, як і експериментів: розрив четвертої стіни, емоційна градація, метафоричність. Здавалося б, усе є, та не зачіпає. На нашу думку, річ таки у жанрі. “Балада Бастера Скраґса” не виходила у кінопрокат і стала доступною одразу на Netflix. Режисерів можна зрозуміти: вестерни – фільми специфічні і “для прихильників”. Якою б чудовою не була робота, вона не змусить пересічного глядача в кінотеатрі закохатися у перестрілки, перекотиполе й бійки з корінними американцями.
Емоції в “Баладі” поступово перетворюються із ґротескного позитиву на лячність та збентеження. Якщо на першій “новелі” про Бастера Скраґса здається, що весь фільм буде схожий на олюднену, персоніфіковану екранізацію “Луні Тюнз”, то вже на третій спина вкривається сиротами. Бо тему Коени вміють розкривати: так різноманітно за один фільм смерть ще ніхто не обігравав. Шоста частина здається “позитивною нотою” на закінчення, адже у ній немає (майже) нікого мертвого. Принаймні, такі думки не покидають доти, доки усвідомлення жорсткої метафори не змушує прикусити губу.
Зірочок Коени назбирали більше, ніж герой четвертої новели золота у сонячній долині. Те, що Ліам Ніссон із кількома репліками показує емоції невдалого імпресаріо-алкоголіка – вражає. Так само, як і Джеймс Франко, якого в новелі спіткає фатум на межі чорної комедії та абсурду. І смішно, і грішно – інакше не скажеш. Від хриплоголосого Тома Вейтса, який під час крадіжки яєць із гнізда совісно сперечається з совою, вперше за кілька новел з’являється усмішка. Акторський склад у Коенів, як завжди, на висоті (лиш метафорично, зрештою, Гаррі Меллінг у фільмі не підріс).
Режисери спершу хотіли зняти серіал, однак вирішили залишити все у вигляді альманаху. Можливо, це на краще. Бо, якщо стислість сестра таланту, Чехову “Балада Бастера Скраґса” сподобалася б. Хронометраж кожної новели 20-30 хвилин – достатньо часу для максимальної кількості ідей, чим брати і скористалися.
Стрічку номінували на Оскар за найкращий адаптований сценарій, адже ідеї для деяких новел Коени взяли із творів Джека Лондона й Стюарта Едварда Вайта. І адаптували таки вдало: динамічно, хитромудро, із талановитою зйомкою й чорним гумором. Втім, нас не зачепило. “Балада Бастера Скраґса” – це все одно вестерн, хоч і нетиповий. А вестерни – для прихильників. Якщо ви любите дикі поля Орегону, каравани, готично-зеленуваті дерев’яні будівлі та не проти великої кількості смертей – перегляньте. А ми далі шукатимемо стрічку, за яку полюбимо цей жанр.
Ми радше надаємо перевагу віршованим історіям про одинадцяте вересня, які знімають британці, а якщо точніше – британки. Вже завтра о 17.00 в кав’ярні Small Talk & Coffee (вулиця Дмитрівська, 19А) розповімо, переглянемо і полюбимо таке кіно разом. Реєструйтеся на кінопоказ фільму “Так!” Саллі Поттер за посиланням: https://goo.gl/forms/myxRehq4kUF15V692 . До пустування!
#оскароносне_пусто
"Ми зробили все, що бл*** змогли”"– на початку зізнається режисер фільму “Влада” Адам МакКей, і після двох годин у кінотеатрі йому віриш.
Біографічна розповідь про найвідомішого віце-президента США Діка Чейні не може обійтися без порівнянь із оскароносною "Грою на пониження" того ж автора. І, на жаль, не на свою користь.
Дік Чейні – американський політик-республіканець, який працював у адміністраціях чотирьох президентів США та очолював одну з найбільших у світі нафтосервісних компаній "Голібертон". Його кар’єра розпочалась ще за часів Ніксона, але найбільш відомим він став, обійнявши посаду віце-президента за Джорджа Буша-молодшого. Під час перебування Діка Чейні на посаді міністра оборони у 1989 році була проведена операція "Буря в пустелі". Багато хто вважає, що в один з поворотних моментів сучасної американської історії, – 11 вересня 2001 року, – він де-факто був ключовою особою у державі.
Стрічка про нього витримана у фірмовій манері МакКея: рваний монтаж, безшовні переходи між документальними й ігровими кадрами та саркастичні метафори. Режисер продовжує грати в постмодернізм, орудуючи мемами, вірусними фотографіями та мотивуючими цитатами з Фейсбуку. Однак втрачає за цією розвагою те, що свого часу зробило "Гру на пониження" сенсацією: захоплюючу, майже детективну інтригу та виразну розповідь про складні речі. У "Владі" все розповзається на шматочки, які об’єднані лише головним героєм, а не логікою сюжету. І це – найбільша проблема.
Усі події відбуваються наче само собою. Логіка влади, якою б вона не була, залишається суто містичною. Дії персонажів більше схожі на магічні ритуали, які не впливають на те, що відбудеться. Здається, не існує жодних причин, чому мало статися так, а не інакше. Все пояснюється самим існуванням Діка Чейні – не його рисами характеру, не історичними обставинами, не намірами інших людей. Таке собі "ну, ви знаєте Руса".
І хоча все, що ви побачите, стосуватиметься влади (за винятком, хіба що, рибалки, яка, втім, слугує недолугою метафорою для політичних маніпуляцій), саме політики у фільмі немає. Тут вона схожа на цинічний анекдот і це вбиває викривальний пафос. МакКей використовує різні прийоми, моралізує, лякає глядача цифрами, однак навіть не збирається відповідати на головне питання: "Чому так вийшло?". Він чіпляється за своє відкриття – словосполучення "унітарна виконавча влада", і намагається цією фразою пояснити все. Але у нього не виходить, тому що це насправді не так. Дійсно, описані МакКеєм недоліки американської політичної системи дозволили Діку Чейні стати чи не могутнішим за президента Джорджа Буша-молодшого, освятити іракську війну та схвалити катування у Гуантанамо. Але на складні запитання не існує простих відповідей. Спроби їх дати перетворює стрічку на засіб якоїсь збоченої ностальгії – за тогочасними новинами, світовим порядком денним та безглуздими політичними дискусіями.
Фільм рятує акторська гра Крістіана Бейла – його перевтілення конкурує із Черчиллем із "Темних часів" у виконанні Гері Олдмена. Але це все. У МакКея не вийшло ні історії про селф-мейд-мена, ні розповіді про холоднокровну бюрократію за лаштунками американської демократії, ні злободенного політичного вислову. Якщо вас цікавлять такі сюжети, то краще подивіться "Лоро" про Сильвіо Берлусконі. Там, принаймні, є красиві італійські пейзажі, на які можна час від часу відволіктися.
#оскароносне_пусто
Біографічна розповідь про найвідомішого віце-президента США Діка Чейні не може обійтися без порівнянь із оскароносною "Грою на пониження" того ж автора. І, на жаль, не на свою користь.
Дік Чейні – американський політик-республіканець, який працював у адміністраціях чотирьох президентів США та очолював одну з найбільших у світі нафтосервісних компаній "Голібертон". Його кар’єра розпочалась ще за часів Ніксона, але найбільш відомим він став, обійнявши посаду віце-президента за Джорджа Буша-молодшого. Під час перебування Діка Чейні на посаді міністра оборони у 1989 році була проведена операція "Буря в пустелі". Багато хто вважає, що в один з поворотних моментів сучасної американської історії, – 11 вересня 2001 року, – він де-факто був ключовою особою у державі.
Стрічка про нього витримана у фірмовій манері МакКея: рваний монтаж, безшовні переходи між документальними й ігровими кадрами та саркастичні метафори. Режисер продовжує грати в постмодернізм, орудуючи мемами, вірусними фотографіями та мотивуючими цитатами з Фейсбуку. Однак втрачає за цією розвагою те, що свого часу зробило "Гру на пониження" сенсацією: захоплюючу, майже детективну інтригу та виразну розповідь про складні речі. У "Владі" все розповзається на шматочки, які об’єднані лише головним героєм, а не логікою сюжету. І це – найбільша проблема.
Усі події відбуваються наче само собою. Логіка влади, якою б вона не була, залишається суто містичною. Дії персонажів більше схожі на магічні ритуали, які не впливають на те, що відбудеться. Здається, не існує жодних причин, чому мало статися так, а не інакше. Все пояснюється самим існуванням Діка Чейні – не його рисами характеру, не історичними обставинами, не намірами інших людей. Таке собі "ну, ви знаєте Руса".
І хоча все, що ви побачите, стосуватиметься влади (за винятком, хіба що, рибалки, яка, втім, слугує недолугою метафорою для політичних маніпуляцій), саме політики у фільмі немає. Тут вона схожа на цинічний анекдот і це вбиває викривальний пафос. МакКей використовує різні прийоми, моралізує, лякає глядача цифрами, однак навіть не збирається відповідати на головне питання: "Чому так вийшло?". Він чіпляється за своє відкриття – словосполучення "унітарна виконавча влада", і намагається цією фразою пояснити все. Але у нього не виходить, тому що це насправді не так. Дійсно, описані МакКеєм недоліки американської політичної системи дозволили Діку Чейні стати чи не могутнішим за президента Джорджа Буша-молодшого, освятити іракську війну та схвалити катування у Гуантанамо. Але на складні запитання не існує простих відповідей. Спроби їх дати перетворює стрічку на засіб якоїсь збоченої ностальгії – за тогочасними новинами, світовим порядком денним та безглуздими політичними дискусіями.
Фільм рятує акторська гра Крістіана Бейла – його перевтілення конкурує із Черчиллем із "Темних часів" у виконанні Гері Олдмена. Але це все. У МакКея не вийшло ні історії про селф-мейд-мена, ні розповіді про холоднокровну бюрократію за лаштунками американської демократії, ні злободенного політичного вислову. Якщо вас цікавлять такі сюжети, то краще подивіться "Лоро" про Сильвіо Берлусконі. Там, принаймні, є красиві італійські пейзажі, на які можна час від часу відволіктися.
#оскароносне_пусто
Наш новий подкаст тішить своєю лаконічністю. А ще змушує руки нервово шукати ручку і блокнот, щоб конспектувати. Тому радимо подбати про свої бажання записати ще перед переслухом.
У третьому випуску “Малюємо, отже, існуємо?” з завідуючою відділом мистецтва ХХ - початку ХХІ ст. Національного художнього музею України Оксаною Баршиновою розбираємося з тим, що таке “сучасне мистецтво”, з ким, як і де його їсти. Чому куратори – нові митці, а сучасність починається вже з 60-х років XX століття? Що дивитись, за ким слідкувати і куди ходити в українському арт-просторі? Спойлер: не в Пінчук єдиний.
Слухаємо і пустуємо.
P. S. Для збереження атмосфери запис було здійснено в стінах храму культури, а тобто в залі музею. Пробачте за відлуння.
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-3-malyumo-otzhe-snumo-z-mistetstvoznavitseyu-oksanoyu-barshinovoyu
У третьому випуску “Малюємо, отже, існуємо?” з завідуючою відділом мистецтва ХХ - початку ХХІ ст. Національного художнього музею України Оксаною Баршиновою розбираємося з тим, що таке “сучасне мистецтво”, з ким, як і де його їсти. Чому куратори – нові митці, а сучасність починається вже з 60-х років XX століття? Що дивитись, за ким слідкувати і куди ходити в українському арт-просторі? Спойлер: не в Пінчук єдиний.
Слухаємо і пустуємо.
P. S. Для збереження атмосфери запис було здійснено в стінах храму культури, а тобто в залі музею. Пробачте за відлуння.
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-3-malyumo-otzhe-snumo-z-mistetstvoznavitseyu-oksanoyu-barshinovoyu
02.03 о 14.00 чекаємо вас на лекцію “Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт” про золоту еротичну сецесійну голову австрійського модернізму.
Клімт ходив у звичайнісінький блакитній робі, але товаришував із власницею вигадливого модного будинку Емілією Фльоґе і малював її як соняшник (буквально). Надихався візантійським мистецтвом, але переймався психоаналізом Фройда, тому сакральні речі зображав у формі фалоса (ненароком). Був майстром ескізів жіночого екстазу в різні його миті, але всі його блокноти були вкриті котячою сечею (бо так трапилось) і на них ніхто не дивився.
Слухати про дивакуватого й улюбленого нами представника ар нуво приходьте за адресою алея Героїв Небесної Сотні, 2а. Не хвилюйтеся: у New Work Labs Globus ви захищені від розпусних жінок (ніхто не каже, що вони такі поза межами продуктивної робочої атмосфери хабу) і нахабних котів (тобто, нехабних, якщо ви розумієте, про що ми). Тут можна не лише послухати наші лекції, а й попрацювати, відпочити, почитати і все це на постійній основі поряд із творчими людьми, без гаремів, але з диванчиками.
Вхід безкоштовний, але за реєстрацією:
https://goo.gl/forms/HpIWoSuUH0XW7SSf1
По(цілуємось)пустуємо?
Клімт ходив у звичайнісінький блакитній робі, але товаришував із власницею вигадливого модного будинку Емілією Фльоґе і малював її як соняшник (буквально). Надихався візантійським мистецтвом, але переймався психоаналізом Фройда, тому сакральні речі зображав у формі фалоса (ненароком). Був майстром ескізів жіночого екстазу в різні його миті, але всі його блокноти були вкриті котячою сечею (бо так трапилось) і на них ніхто не дивився.
Слухати про дивакуватого й улюбленого нами представника ар нуво приходьте за адресою алея Героїв Небесної Сотні, 2а. Не хвилюйтеся: у New Work Labs Globus ви захищені від розпусних жінок (ніхто не каже, що вони такі поза межами продуктивної робочої атмосфери хабу) і нахабних котів (тобто, нехабних, якщо ви розумієте, про що ми). Тут можна не лише послухати наші лекції, а й попрацювати, відпочити, почитати і все це на постійній основі поряд із творчими людьми, без гаремів, але з диванчиками.
Вхід безкоштовний, але за реєстрацією:
https://goo.gl/forms/HpIWoSuUH0XW7SSf1
По(цілуємось)пустуємо?
Facebook
Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт
Art event in Kyiv, Ukraine by Пусто and New Work Labs on Saturday, March 2 2019 with 290 people interested and 52 people going. 5 posts in the discussion.
Доброго ранку і вітаємо всіх з Оскаром! Нижче ви можете бачити лауреатів Академії, а ми лише залишимо кілька слів від себе. Те, що “Чорна пантера” була серед номінантів на Оскар обурювало критиків. Те, скільки статуеток ця кінострічка отримала, саме за себе промовляє. Толерантність не завжди йде на користь. Соціальна тематика не завжди мистецтво. І так, ми зрозуміли, що всі люблять Фредді Мерк’юрі. Ми теж. Але іконічна музика та стадіонні концерти – це не вершина кіно.
Дякуємо Академії за винагороду Олівії Колман, вона наша фаворитка, королева, перша актриса цього року. Пророкуємо,що наступного року Оскар за найкращу режисуру Альфонсо Куарон вручатиме Алехандро Гонсалесу Іньярріту, байдуже, що той поки не анонсував нового фільму. І нехай американська кінокультура буде за цими трьома мексиканськими аміґо (третій – Гільєрмо дель Торро) й надалі. Тільки припиніть дискримінувати греків!
Найкращий фільм року (Best Picture) – «Зелена книга», Пітер Фареллі, Джим Берк, Браян Гейєс Каррі
Найкраща режисура (Best Director) – Альфонсо Куарон, «Рома»
Найкраща чоловіча роль (Best Actor in a Leading Role) – Рамі Малек, «Богемна рапсодія»
Найкраща чоловіча роль другого плану (Best Actor in a Supporting Role) – Магершала Алі, «Зелена книга»
Найкраща жіноча роль (Best Actress in a Leading Role) – Олівія Колман, «Фаворитка»
Найкраща жіноча роль другого плану (Best Actress in a Supporting Role) – Реджіна Кінг, «Якби Білл-Стріт могла заговорити»
Найкращий оригінальний сценарій (Best Original Screenplay) – «Зелена книга», Нік Валлелонга, Браян Гейєс Каррі, Пітер Фаррелі
Найкращий сценарій-адаптація (Best Adapted Screenplay) – «Чорний куклукскланівець», Спайк Лі
Найкращий анімаційний повнометражний фільм (Best Animated Feature) – «Людина павук: навколо світу», Боб Персічетті, Пітер Ремсі, Родні Ротман
Найкраща музика (Best Original Score) – «Чорна пантера», Людвік Йоранссон
Найкраща пісня (Best Original Song) – Леді Гага, «Shallow» із «Народження зірки»
Найкращий фільм іноземною мовою (Best Foreign Language Film) – «Рома», Альфонсо Куарон
Найкраща робота художника-постановника (Best Art Direction) – «Чорна пантера», Ханна Бічлер, Джей Харт
Найкраща операторська робота (Best Cinematography) – Альфонсо Куарон, «Рома»
Найкращий звук (Best Sound Mixing) і найкращий звуковий монтаж (Best Sound Editing) – «Богемна рапсодія», Джон Ворхарст, Ніна Хартстоун, Пол Мессей
Найкращий анімаційний короткометражний фільм (Best Animated Short Film) – «Бао», Домі Ші, Бекі Нейман-Коб
Найкращий художній короткометражний фільм (Best Live Action Short Film) – «Шкіра», Гай Натів, Джеймі Рей Ньюман
Найкращий монтаж (Best Film Editing) – «Богемна рапсодія», Джон Оттман
Найкращі візуальні ефекти (Best Visual Effects) – «Перша людина», Пол Ламберт, Йєн Хантер
Найкращий документальний повнометражний фільм (Best Documentary Feature) – «Вільне сходження»
Найкращий документальний короткометражний фільм (Best Documentary Short Subject) – «Крапка. Кінець речення», Райка Зейтабхчі
Найкращий дизайн костюмів (Best Costume Design) – «Чорна пантера», Рут Картер
Найкращий грим (Best Makeup) – «Влада», Кейт Бісхо, Патрісія ДеХеней і Кріс Галлагер
#оскароносне_пусто
Дякуємо Академії за винагороду Олівії Колман, вона наша фаворитка, королева, перша актриса цього року. Пророкуємо,що наступного року Оскар за найкращу режисуру Альфонсо Куарон вручатиме Алехандро Гонсалесу Іньярріту, байдуже, що той поки не анонсував нового фільму. І нехай американська кінокультура буде за цими трьома мексиканськими аміґо (третій – Гільєрмо дель Торро) й надалі. Тільки припиніть дискримінувати греків!
Найкращий фільм року (Best Picture) – «Зелена книга», Пітер Фареллі, Джим Берк, Браян Гейєс Каррі
Найкраща режисура (Best Director) – Альфонсо Куарон, «Рома»
Найкраща чоловіча роль (Best Actor in a Leading Role) – Рамі Малек, «Богемна рапсодія»
Найкраща чоловіча роль другого плану (Best Actor in a Supporting Role) – Магершала Алі, «Зелена книга»
Найкраща жіноча роль (Best Actress in a Leading Role) – Олівія Колман, «Фаворитка»
Найкраща жіноча роль другого плану (Best Actress in a Supporting Role) – Реджіна Кінг, «Якби Білл-Стріт могла заговорити»
Найкращий оригінальний сценарій (Best Original Screenplay) – «Зелена книга», Нік Валлелонга, Браян Гейєс Каррі, Пітер Фаррелі
Найкращий сценарій-адаптація (Best Adapted Screenplay) – «Чорний куклукскланівець», Спайк Лі
Найкращий анімаційний повнометражний фільм (Best Animated Feature) – «Людина павук: навколо світу», Боб Персічетті, Пітер Ремсі, Родні Ротман
Найкраща музика (Best Original Score) – «Чорна пантера», Людвік Йоранссон
Найкраща пісня (Best Original Song) – Леді Гага, «Shallow» із «Народження зірки»
Найкращий фільм іноземною мовою (Best Foreign Language Film) – «Рома», Альфонсо Куарон
Найкраща робота художника-постановника (Best Art Direction) – «Чорна пантера», Ханна Бічлер, Джей Харт
Найкраща операторська робота (Best Cinematography) – Альфонсо Куарон, «Рома»
Найкращий звук (Best Sound Mixing) і найкращий звуковий монтаж (Best Sound Editing) – «Богемна рапсодія», Джон Ворхарст, Ніна Хартстоун, Пол Мессей
Найкращий анімаційний короткометражний фільм (Best Animated Short Film) – «Бао», Домі Ші, Бекі Нейман-Коб
Найкращий художній короткометражний фільм (Best Live Action Short Film) – «Шкіра», Гай Натів, Джеймі Рей Ньюман
Найкращий монтаж (Best Film Editing) – «Богемна рапсодія», Джон Оттман
Найкращі візуальні ефекти (Best Visual Effects) – «Перша людина», Пол Ламберт, Йєн Хантер
Найкращий документальний повнометражний фільм (Best Documentary Feature) – «Вільне сходження»
Найкращий документальний короткометражний фільм (Best Documentary Short Subject) – «Крапка. Кінець речення», Райка Зейтабхчі
Найкращий дизайн костюмів (Best Costume Design) – «Чорна пантера», Рут Картер
Найкращий грим (Best Makeup) – «Влада», Кейт Бісхо, Патрісія ДеХеней і Кріс Галлагер
#оскароносне_пусто
Вас теж у вагоні потяга щоразу непокоїть те, що палиця з фіранкою може впасти на голову, а сусід запропонує розділити варене яйце на двох? Тоді, щоб не ранити його почуття і свою снобську душу, відверніться до замацаного вікна й задумливо дивіться, як проминають міста. Ви ніколи не дізнаєтесь, що ховається за тими дверима, що думають ті люди, яких бачите біля залізниці чи які секрети вони бережуть. Фенні Флеґґ у романі «Смажені зелені помідори в кафе “Зупинка”» дає відповіді на ці запитання й розповідає історію містечка на півдні США: з дюжиною будинків, церквою та кафе на залізничній станції, що стало перехрестям багатьох доль. І це їй, без перебільшень, вдалося. Книга навіює відчуття ностальгії за місцями, в яких ніколи не був, і суму за людьми, яких ніколи не знав.
Нінні Тредґуд 86 років. Вона любить добре поїсти і може заснути тільки по 10-ій, коли повз її дім проїде потяг. Однак, живе жінка в будинку для літніх людей, а залізниці поруч немає. Одного грудневого дня Нінні зустрічає в голі жінку, яка пристрасно поглинає шоколадні батончики. Це Евелін Кауч, їй 48. Вона приїхала з чоловіком навідати свекруху. Все життя Евелін намагалася відповідати суспільним нормам: зберігала цнотливість до шлюбу, щоб не стати шльондрою, вийшла заміж, щоб не вважали старою дівою, народила дітей, щоб не назвали безплідною. Зараз вона “занадто стара, щоб бути молодою, і надто молода, щоб бути старою”. Її погляд на ситуацію у В’єтнамі вже нікому не цікавий, а кількість обгорток від цукерок навколо зростає в геометричній прогресії. Жінки допомогли одна одній перебороти свої переживання, бо кожна дала іншій те, чого бракувало: Тредґуд знову стала комусь потрібною, а Кауч повірила в себе.
Нінні провела Евелін майже столітньою історією родини Тредґудів і всіх, хто з ними був пов’язаний. Майстерність Фенні Флеґґ проявилася в композиційній побудові. Захопивши увагу читачів натяком на якусь подію, авторка відкладає її, чим змушує нас ошаленіло гортати сторінки в пошуках розгадки. Читач збирає всі елементи, наче пазл, формуючи цілісну картину, а точніше – світлину декількох поколінь мешканців Вісл-Стоп. Від татка й матері до усміхненої Рут і білявої Іджі, від старої служанки Сипсі до Великого Джорджа і його синів.
Через стрибки у часі на кожній сторінці ми усвідомлюємо швидкоплинність життя. Ось Нінні ще молода у колі друзів на весіллі названої сестри, а ось, через кілька абзаців, вже сидить у кріслі-гойдалці й рахує зморшки. Втім, вона щаслива. І, де б зараз не перебувала, подумки місіс Тредґуд все ще в кафе “Зупинка” з тарілкою смажених зелених помідорів слухає історію Іджі про качок, які віднесли озеро з Алабами десь до Джорджії.
Хоч книга й описує події минулого століття, її реальність подібна до нашої. Добро і зло тут умовні субстанції, домашнє насильство – проблема, темношкірі зазнають дискримінації, а Бог є Бог. Він карає негідників після скоєних злочинів. Але хіба скривдженим від того легше? Це – глибока філософія, а книжка не про те. Вона про силу духу, любові, дружби та вірності. Про людей, які схильні до взаємодопомоги, співчуття, щирості тоді, коли всі моральні чесноти, здавалося, були знищені.
Окремої уваги заслуговують ідеї фемінізму в романі. Майже всі головні героїні – цілісні та сильні. Письменниця зачіпає проблеми статусу чоловіка і жінки в суспільстві, приниження, мимовільного догоджання та насильства. Цікавим є образ Тованди-месниці, яка легко може повернутися в минуле й надавати апостолу Павлу по голові через те, що радив жінкам мовчати.
Сьогодні творами про фемінізм, афроамериканців й одностатеву любов важко когось здивувати, на відміну від 1987 року. Фенні Флеґґ вдалося настільки органічно вплести ці "неприйнятні" на той час теми в сюжет, що дехто не помітив закоханості Рут та Іджі. Якщо вам до вподоби атмосфера провінції, прості та відверті герої і свіжий мед, то неодмінно зверніть увагу на цю книжку. Наостанок, радимо не починати роман, якщо під рукою немає чогось поїсти, бо подібний маніфест їжі та смаку можна побачити хіба що в кулінарній книзі.
#пусто_про_літературу
Нінні Тредґуд 86 років. Вона любить добре поїсти і може заснути тільки по 10-ій, коли повз її дім проїде потяг. Однак, живе жінка в будинку для літніх людей, а залізниці поруч немає. Одного грудневого дня Нінні зустрічає в голі жінку, яка пристрасно поглинає шоколадні батончики. Це Евелін Кауч, їй 48. Вона приїхала з чоловіком навідати свекруху. Все життя Евелін намагалася відповідати суспільним нормам: зберігала цнотливість до шлюбу, щоб не стати шльондрою, вийшла заміж, щоб не вважали старою дівою, народила дітей, щоб не назвали безплідною. Зараз вона “занадто стара, щоб бути молодою, і надто молода, щоб бути старою”. Її погляд на ситуацію у В’єтнамі вже нікому не цікавий, а кількість обгорток від цукерок навколо зростає в геометричній прогресії. Жінки допомогли одна одній перебороти свої переживання, бо кожна дала іншій те, чого бракувало: Тредґуд знову стала комусь потрібною, а Кауч повірила в себе.
Нінні провела Евелін майже столітньою історією родини Тредґудів і всіх, хто з ними був пов’язаний. Майстерність Фенні Флеґґ проявилася в композиційній побудові. Захопивши увагу читачів натяком на якусь подію, авторка відкладає її, чим змушує нас ошаленіло гортати сторінки в пошуках розгадки. Читач збирає всі елементи, наче пазл, формуючи цілісну картину, а точніше – світлину декількох поколінь мешканців Вісл-Стоп. Від татка й матері до усміхненої Рут і білявої Іджі, від старої служанки Сипсі до Великого Джорджа і його синів.
Через стрибки у часі на кожній сторінці ми усвідомлюємо швидкоплинність життя. Ось Нінні ще молода у колі друзів на весіллі названої сестри, а ось, через кілька абзаців, вже сидить у кріслі-гойдалці й рахує зморшки. Втім, вона щаслива. І, де б зараз не перебувала, подумки місіс Тредґуд все ще в кафе “Зупинка” з тарілкою смажених зелених помідорів слухає історію Іджі про качок, які віднесли озеро з Алабами десь до Джорджії.
Хоч книга й описує події минулого століття, її реальність подібна до нашої. Добро і зло тут умовні субстанції, домашнє насильство – проблема, темношкірі зазнають дискримінації, а Бог є Бог. Він карає негідників після скоєних злочинів. Але хіба скривдженим від того легше? Це – глибока філософія, а книжка не про те. Вона про силу духу, любові, дружби та вірності. Про людей, які схильні до взаємодопомоги, співчуття, щирості тоді, коли всі моральні чесноти, здавалося, були знищені.
Окремої уваги заслуговують ідеї фемінізму в романі. Майже всі головні героїні – цілісні та сильні. Письменниця зачіпає проблеми статусу чоловіка і жінки в суспільстві, приниження, мимовільного догоджання та насильства. Цікавим є образ Тованди-месниці, яка легко може повернутися в минуле й надавати апостолу Павлу по голові через те, що радив жінкам мовчати.
Сьогодні творами про фемінізм, афроамериканців й одностатеву любов важко когось здивувати, на відміну від 1987 року. Фенні Флеґґ вдалося настільки органічно вплести ці "неприйнятні" на той час теми в сюжет, що дехто не помітив закоханості Рут та Іджі. Якщо вам до вподоби атмосфера провінції, прості та відверті герої і свіжий мед, то неодмінно зверніть увагу на цю книжку. Наостанок, радимо не починати роман, якщо під рукою немає чогось поїсти, бо подібний маніфест їжі та смаку можна побачити хіба що в кулінарній книзі.
#пусто_про_літературу
Густав Клімт навчався і писав фрески, заробляв і писав портрети на замовлення, кохався і писав еротичні ескізи, слухав музику і писав Бетховенський фриз, відпочивав і писав пейзажі, помирав і писав тріумф життя в образі жінки. Вже в суботу о 14.00 ми проведемо лекцію Цілуємося по-австрійськи Густав Клімт про художника, який був переконаний, що у ньому немає нічого цікавого, бо він звичайнісінький митець. Щоб не приходити на захід по-справжньому пустими, пропонуємо прочитати кілька матеріалів про австрійського модерніста на нашому ресурсі.
Золотий Густав Клімт, православ’я і еротика – Полотна Густава Клімта подобаються всім: патріарху Кирилу, сорокам і грабіжникам. Чому? Бо на них багато золота. У цьому матеріалі розбираємося з походженням митця та благородного металу на його картинах, розглядаємо орнаменти зблизька, надаємо їм статевих ознак і створюємо Густаву нову релігію, схожу на спокусливе християнство часів Візантії. Про “Поцілунок”, “Дерево життя” та “Портрет Адель Блох-Бауер І” читайте за посиланням.
Густав Клімт поза золотом – Коли від споглядання золота болять очі, а велич еротики Густава засліплює, час розглядати полотна художника-академіста, який навіть не думає ставати на шлях першого митця Австрії. У цьому матеріалі дізнаємося про скромні мрії хлопчика з багатодітної сім’ї, любов до італійського та іспанського відродження, правильну помсту “цнотливим” критикам і музику через ар нуво. Про “Зал старого Бурґтеатру”, “Голу істину”, “Золоті рибки”, “Філософію”, “Юриспруденцію”, “Медицину” та “Бетховенський фриз” розповідаємо за посиланням.
Густав Клімт на променаді – Після мандрівки еротичною вірою та життєствердними полотнами, коли набридає цілуватися і думати, потрібно відпочити. Це ми, як і сам художник, робимо з пейзажами. Тільки він їх писав, а ми розглядаємо і задоволено киваємо головою, бо ось там вплив пуантилістів, а ось – Клода Моне, а ось щось схоже на бабусин коврик. У цьому матеріалі розбираємось з медитаціями Клімта в картинах, дізнаємося, до чого крапки в живописі, та ненароком запам’ятовуємо, як уникати свою кохану на спільному відпочинку. Про “Церкву в Кассоне”, “Озеро Атерзее” та інші полотна, назви яких для вас не мають значення, читайте за посиланням.
Модерн або ар нуво – Наостанок радимо приєднати Клімта до напрямку в мистецтві. Що спільного у станції метро та “Трьох віків жінки”, як Гауді опинився в одному переліку з Тулуз-Лотреком і звідки в мистецтві модерну стільки скорботи та квітів читайте за гештегом #пусто_про_ізми. Маємо лише одну ремарку: наші редакторські очі не помітили новоствореного слова “сецесизм”, а Телеграм не дозволяє редагувати пости, тому приносимо вибачення за помилку. Правильно цей різновид стилю ар нуво називається “сецесія”.
Нагадуємо, що вхід на лекцію, де ми спробуємо розповісти все про Клімта: від символів за Фройдом до десятків котів і дітей, за реєстрацією: https://goo.gl/forms/HpIWoSuUH0XW7SSf1.
Золотий Густав Клімт, православ’я і еротика – Полотна Густава Клімта подобаються всім: патріарху Кирилу, сорокам і грабіжникам. Чому? Бо на них багато золота. У цьому матеріалі розбираємося з походженням митця та благородного металу на його картинах, розглядаємо орнаменти зблизька, надаємо їм статевих ознак і створюємо Густаву нову релігію, схожу на спокусливе християнство часів Візантії. Про “Поцілунок”, “Дерево життя” та “Портрет Адель Блох-Бауер І” читайте за посиланням.
Густав Клімт поза золотом – Коли від споглядання золота болять очі, а велич еротики Густава засліплює, час розглядати полотна художника-академіста, який навіть не думає ставати на шлях першого митця Австрії. У цьому матеріалі дізнаємося про скромні мрії хлопчика з багатодітної сім’ї, любов до італійського та іспанського відродження, правильну помсту “цнотливим” критикам і музику через ар нуво. Про “Зал старого Бурґтеатру”, “Голу істину”, “Золоті рибки”, “Філософію”, “Юриспруденцію”, “Медицину” та “Бетховенський фриз” розповідаємо за посиланням.
Густав Клімт на променаді – Після мандрівки еротичною вірою та життєствердними полотнами, коли набридає цілуватися і думати, потрібно відпочити. Це ми, як і сам художник, робимо з пейзажами. Тільки він їх писав, а ми розглядаємо і задоволено киваємо головою, бо ось там вплив пуантилістів, а ось – Клода Моне, а ось щось схоже на бабусин коврик. У цьому матеріалі розбираємось з медитаціями Клімта в картинах, дізнаємося, до чого крапки в живописі, та ненароком запам’ятовуємо, як уникати свою кохану на спільному відпочинку. Про “Церкву в Кассоне”, “Озеро Атерзее” та інші полотна, назви яких для вас не мають значення, читайте за посиланням.
Модерн або ар нуво – Наостанок радимо приєднати Клімта до напрямку в мистецтві. Що спільного у станції метро та “Трьох віків жінки”, як Гауді опинився в одному переліку з Тулуз-Лотреком і звідки в мистецтві модерну стільки скорботи та квітів читайте за гештегом #пусто_про_ізми. Маємо лише одну ремарку: наші редакторські очі не помітили новоствореного слова “сецесизм”, а Телеграм не дозволяє редагувати пости, тому приносимо вибачення за помилку. Правильно цей різновид стилю ар нуво називається “сецесія”.
Нагадуємо, що вхід на лекцію, де ми спробуємо розповісти все про Клімта: від символів за Фройдом до десятків котів і дітей, за реєстрацією: https://goo.gl/forms/HpIWoSuUH0XW7SSf1.
Марґарет Мітчелл росла в особливих умовах: її сукні двічі без причин запалювалися, тому мати вдягала її в штанці та кликала “Джиммі”, а за кожну прочитану книжку їй давали по кілька центів і що складнішим був твір, то більшою була плата. А ще її матір була суфражисткою, тому головне, що з дитинства затямила Марґарет: потрібно мати свою голову на плечах.
Майбутня письменниця народилася у світі, де досі точилися розмови про Громадянську війну у США, велич генерала Лі та подвиги військ Конфедерації. Важливо: про поразку ніхто не згадував. Дівчинка дізналась про неї аж у 10 років і була настільки шокована, що не могла в це повірити. “Коли ми ходили в гості, зазвичай мене садили на коліна – говорили, що я не схожа ні на кого з членів сім'ї, – а потім забували до кінця дня про моє існування і з натхненням переосмислювали громадянську війну. Кавалерійські коліна мали тенденцію підстрибувати посеред спогадів, і це утримувало мене від сну, на щастя для “Звіяних вітром”. Ці посиденьки і вічні розмови з її дитинства стали основою для книжки, яку часом називають популярнішою за Біблію.
Марґарет не хотіла жити так, як її сучасниці: їй потрібні були освіта, робота і права. Але після року навчання у коледжі померла матір, тому дівчина змушена була повернутися додому доглядати за батьком і братом. Втім, звичайною домогосподинею вона не стала: колекціонувала еротичні книжки, цілувалась на людях, що ледь не доводило тамтешніх жінок до серцевого нападу, працювала репортеркою (тоді це була винятково чоловіча професія) і навіть наважилася розлучитись з чоловіком, бо він її лупцював. Якось, вже одружившись вдруге, Мітчел зламала щиколотку і тому прочитала ледь не всі книжки у бібліотеці. Одного вечора її чоловік приніс друкарську машинку, сказав, що їй варто написати книжку, і так вигадав їй заняття на наступні десять років. Мабуть, Марґарет була йому вдячна (але ми не впевнені).
Роман “Звіяні вітром” одразу став бестселером, а кінокомпанія купила права на екранізацію за рекордні 50 000 тисяч доларів. Цікаво, що на роль Скарлет О’Гари було прослухано 14 000 тисяч кандидаток, а 500 із них були запрошені на проби. Письменниця не була готова до такого успіху: постійні дзвінки, листи, на кожен з яких вона ретельно відповідала і списувала декілька сторінок для нетямущих читачів, преса, яка постійно вешталася біля її будинку, – все це вибило Марґарет з колії. Вона стала живою легендою, але більше не написала жодної книжки. Боялась, що наступний твір буде гіршим, чи, може, першого їй було достатньо? Ми не знаємо. Ввечері, 11 серпня 1949 року, йдучи в кіно із своїм чоловіком, 48-річну Марґарет Мітчел збив п’яний водій. Через кілька днів вона померла.
Що почитати?
“Завіяні вітром” – “це історія дівчини на ім'я Скарлетт О'Гара, яка жила в Атланті під час Громадянської війни та в дні Реконструкції. Книга не є строго книгою про війну і не є історичним романом. Йдеться про вплив Громадянської війни на персонажів, які жили в Атланті в той час”. Наслухавшись в дитинстві історій про протистояння Півдня і Півночі, Мітчел знала, про що напише роман і тому почала з останнього розділу. Вона нікому його не показувала, а рукописи по частинах клала в конверти і ховала в будинку. Коли редактор одного із видавництв, який мандрував Півднем у пошуках нових імен в літературі, запитав її про роман, вона сказала, що це нісенітниця і що нічого немає. Проте, коли жінка почула, як хтось насмішкувато сказав, що вона ні на що не здатна, добряче розізлилась і віднесла рукопис.
“... це проста історія про абсолютно простих людей. Тут немає вишуканого стилю, немає філософії, мінімум опису та грандіозних думок, немає прихованих значень, ніякої символіки, нічого сенсаційного – словом, нічого з того, що робило інші романи бестселерами” – казала Марґарет Мітчел про книжку, яка розійдеться накладом більше, ніж 30 мільйонів примірників і стане одним з найпопулярніших світових романів.
#пусто_про_автора
#пусто_про_літературу
Майбутня письменниця народилася у світі, де досі точилися розмови про Громадянську війну у США, велич генерала Лі та подвиги військ Конфедерації. Важливо: про поразку ніхто не згадував. Дівчинка дізналась про неї аж у 10 років і була настільки шокована, що не могла в це повірити. “Коли ми ходили в гості, зазвичай мене садили на коліна – говорили, що я не схожа ні на кого з членів сім'ї, – а потім забували до кінця дня про моє існування і з натхненням переосмислювали громадянську війну. Кавалерійські коліна мали тенденцію підстрибувати посеред спогадів, і це утримувало мене від сну, на щастя для “Звіяних вітром”. Ці посиденьки і вічні розмови з її дитинства стали основою для книжки, яку часом називають популярнішою за Біблію.
Марґарет не хотіла жити так, як її сучасниці: їй потрібні були освіта, робота і права. Але після року навчання у коледжі померла матір, тому дівчина змушена була повернутися додому доглядати за батьком і братом. Втім, звичайною домогосподинею вона не стала: колекціонувала еротичні книжки, цілувалась на людях, що ледь не доводило тамтешніх жінок до серцевого нападу, працювала репортеркою (тоді це була винятково чоловіча професія) і навіть наважилася розлучитись з чоловіком, бо він її лупцював. Якось, вже одружившись вдруге, Мітчел зламала щиколотку і тому прочитала ледь не всі книжки у бібліотеці. Одного вечора її чоловік приніс друкарську машинку, сказав, що їй варто написати книжку, і так вигадав їй заняття на наступні десять років. Мабуть, Марґарет була йому вдячна (але ми не впевнені).
Роман “Звіяні вітром” одразу став бестселером, а кінокомпанія купила права на екранізацію за рекордні 50 000 тисяч доларів. Цікаво, що на роль Скарлет О’Гари було прослухано 14 000 тисяч кандидаток, а 500 із них були запрошені на проби. Письменниця не була готова до такого успіху: постійні дзвінки, листи, на кожен з яких вона ретельно відповідала і списувала декілька сторінок для нетямущих читачів, преса, яка постійно вешталася біля її будинку, – все це вибило Марґарет з колії. Вона стала живою легендою, але більше не написала жодної книжки. Боялась, що наступний твір буде гіршим, чи, може, першого їй було достатньо? Ми не знаємо. Ввечері, 11 серпня 1949 року, йдучи в кіно із своїм чоловіком, 48-річну Марґарет Мітчел збив п’яний водій. Через кілька днів вона померла.
Що почитати?
“Завіяні вітром” – “це історія дівчини на ім'я Скарлетт О'Гара, яка жила в Атланті під час Громадянської війни та в дні Реконструкції. Книга не є строго книгою про війну і не є історичним романом. Йдеться про вплив Громадянської війни на персонажів, які жили в Атланті в той час”. Наслухавшись в дитинстві історій про протистояння Півдня і Півночі, Мітчел знала, про що напише роман і тому почала з останнього розділу. Вона нікому його не показувала, а рукописи по частинах клала в конверти і ховала в будинку. Коли редактор одного із видавництв, який мандрував Півднем у пошуках нових імен в літературі, запитав її про роман, вона сказала, що це нісенітниця і що нічого немає. Проте, коли жінка почула, як хтось насмішкувато сказав, що вона ні на що не здатна, добряче розізлилась і віднесла рукопис.
“... це проста історія про абсолютно простих людей. Тут немає вишуканого стилю, немає філософії, мінімум опису та грандіозних думок, немає прихованих значень, ніякої символіки, нічого сенсаційного – словом, нічого з того, що робило інші романи бестселерами” – казала Марґарет Мітчел про книжку, яка розійдеться накладом більше, ніж 30 мільйонів примірників і стане одним з найпопулярніших світових романів.
#пусто_про_автора
#пусто_про_літературу
Його сутність – абсурд. Його принцип – відсутність принципів. Улюблені слова: непослідовність, глузування, свобода.
Знайомтеся, це – дадаїзм.
Напрям народився в 1916 році в Цюриху в середовищі поетів і художників, які через жахіття Першої світової були змушені втікати до мирної Швейцарії. Слово “дада” має багато визначень та жодного значення. У французькій мові “дада” – дитячий дерев'яний коник; мовою негритянського племені кру воно означає хвіст священної корови, у деяких областях Італії так називають матір, у російській і румунській це – подвійне ствердження. За найбільш розповсюдженою версію, цю назву вибрали, просто відкривши словник наосліп.
В основі напряму лежить протест проти війни, буржуазії та (дуже дивно) традиційного мистецтва. Дадаїсти створили власну анархію, розглядаючи прекрасне як можливість істинного сприйняття та критики сучасності. Їхня творчість алогічна, антиестетична та провокативна. Раціоналізм і порядок вони вважали причиною всіх світових негараздів, тому додали в процес елемент випадковості.
Ганс Арп висипав на лист картону чотирикутники з кольорового паперу та приклеював їх туди, куди вони впали. Трістан Тцара вирізав із газет слова, змішував їх у сумці, навгад витягав і складав у поетичні рядки. Рауль Гаусман робив колажі на соціально-політичні теми з фрагментів фотографій, кришечок, гральних карт й усього, що можна знайти в шухляді, та визначив це як “фотомонтаж”. Марсель Дюшан перевернув велосипедне колесо, поставив його на стілець і назвав це витвором мистецтва, започаткувавши техніку реді-мейд* і концептуалізм загалом. Хуго Баль писав звукову поезію, в якій склади створювали ритми та химерні візерунки, які не мали нічого спільного з жодною з мов.
Дадаїзм не проіснував довго. Війна закінчилася, лють художників потроху спала, а з нею – і потужність дади як напряму. Німецькі дадаїсти політизувалися та експресіонізувалися, а французькі — сюрреалізувалися. У 1921 році Андре Бретон писав: “Дадаїзму, дякувати Богу, більше не існує, і його похорон десь у травні не викликав жодних сварок...”
Найвідоміші представники: Трістан Тцара, Ганс Арп, Франсіс Пікабія, Хуго Баль, Поль Елюар, Марсель Дюшан, Макс Ернст, Ханна Хьох.
Знакові твори:
“Фонтан”, Марсель Дюшан, 1917. Так, той самий пісуар догори дриґом, підписаний ініціалами «R.Mutt» (Р. Дурень). Скульптура викликала скандал (що часто трапляється з нею і сьогодні), зробила митця відомим і допомогла Дюшану виголосити на весь світ: твір – це не лише об’єкт, а й жест, процес, ідея.
“Cut with the Kitchen Knife through the Beer-Belly of the Weimar Republic”, Ханна Хьох, 1919. Щоб порушити декілька тем одразу, коллажу цілком достатньо. Тут, наприклад, авторка згадує про декаданс та корупцію. Докоряє Веймарським політикам, зіставляючи їхні образи з інтелектуалами, радикалами, артистами та художниками: Леніним, Марксом, Полою Неґрі (тогочасною кінозіркою) та Кете Колльвіц (німецькою художницею і скульпторкою). Говорить про сексизм. Карта Європи, на якій позначені країни, де жінки вже досягли права голосу, свідчить про те, що німецькі жінки теж незабаром “поріжуть кухонними ножами пивний живіт Веймарської республіки”.
Костюм для виконання звукового вірша “Karawane”, Хуго Баль 1916. Не картинами й поезією єдиними. Для того, аби підсилити враження від поезії (про яку згадуємо вище) гостей кабаре “Вольтер” візуальними образами, Баль змайстрував собі такий костюм: “Мої ноги були в циліндрі з блискучого синього картону, який доходив до моїх стегон, щоб я виглядав як обеліск. Поверх я вдягнув великий плащ, вирізаний з картону, червоний всередині й золотий ззовні. Він був застебнутий на шиї так, що могло здатись, ніби я махаю крилали, піднімаючи й опускаючи лікті. Також я вдягнув високий блакитний смугасто-білий шаманський капелюх”.
*Ready-made — техніка в різних видах мистецтва, у якій автор представляє як свій твір якийсь об'єкт або текст, створений не ним і не з художніми цілями.
#пусто_про_ізми
Знайомтеся, це – дадаїзм.
Напрям народився в 1916 році в Цюриху в середовищі поетів і художників, які через жахіття Першої світової були змушені втікати до мирної Швейцарії. Слово “дада” має багато визначень та жодного значення. У французькій мові “дада” – дитячий дерев'яний коник; мовою негритянського племені кру воно означає хвіст священної корови, у деяких областях Італії так називають матір, у російській і румунській це – подвійне ствердження. За найбільш розповсюдженою версію, цю назву вибрали, просто відкривши словник наосліп.
В основі напряму лежить протест проти війни, буржуазії та (дуже дивно) традиційного мистецтва. Дадаїсти створили власну анархію, розглядаючи прекрасне як можливість істинного сприйняття та критики сучасності. Їхня творчість алогічна, антиестетична та провокативна. Раціоналізм і порядок вони вважали причиною всіх світових негараздів, тому додали в процес елемент випадковості.
Ганс Арп висипав на лист картону чотирикутники з кольорового паперу та приклеював їх туди, куди вони впали. Трістан Тцара вирізав із газет слова, змішував їх у сумці, навгад витягав і складав у поетичні рядки. Рауль Гаусман робив колажі на соціально-політичні теми з фрагментів фотографій, кришечок, гральних карт й усього, що можна знайти в шухляді, та визначив це як “фотомонтаж”. Марсель Дюшан перевернув велосипедне колесо, поставив його на стілець і назвав це витвором мистецтва, започаткувавши техніку реді-мейд* і концептуалізм загалом. Хуго Баль писав звукову поезію, в якій склади створювали ритми та химерні візерунки, які не мали нічого спільного з жодною з мов.
Дадаїзм не проіснував довго. Війна закінчилася, лють художників потроху спала, а з нею – і потужність дади як напряму. Німецькі дадаїсти політизувалися та експресіонізувалися, а французькі — сюрреалізувалися. У 1921 році Андре Бретон писав: “Дадаїзму, дякувати Богу, більше не існує, і його похорон десь у травні не викликав жодних сварок...”
Найвідоміші представники: Трістан Тцара, Ганс Арп, Франсіс Пікабія, Хуго Баль, Поль Елюар, Марсель Дюшан, Макс Ернст, Ханна Хьох.
Знакові твори:
“Фонтан”, Марсель Дюшан, 1917. Так, той самий пісуар догори дриґом, підписаний ініціалами «R.Mutt» (Р. Дурень). Скульптура викликала скандал (що часто трапляється з нею і сьогодні), зробила митця відомим і допомогла Дюшану виголосити на весь світ: твір – це не лише об’єкт, а й жест, процес, ідея.
“Cut with the Kitchen Knife through the Beer-Belly of the Weimar Republic”, Ханна Хьох, 1919. Щоб порушити декілька тем одразу, коллажу цілком достатньо. Тут, наприклад, авторка згадує про декаданс та корупцію. Докоряє Веймарським політикам, зіставляючи їхні образи з інтелектуалами, радикалами, артистами та художниками: Леніним, Марксом, Полою Неґрі (тогочасною кінозіркою) та Кете Колльвіц (німецькою художницею і скульпторкою). Говорить про сексизм. Карта Європи, на якій позначені країни, де жінки вже досягли права голосу, свідчить про те, що німецькі жінки теж незабаром “поріжуть кухонними ножами пивний живіт Веймарської республіки”.
Костюм для виконання звукового вірша “Karawane”, Хуго Баль 1916. Не картинами й поезією єдиними. Для того, аби підсилити враження від поезії (про яку згадуємо вище) гостей кабаре “Вольтер” візуальними образами, Баль змайстрував собі такий костюм: “Мої ноги були в циліндрі з блискучого синього картону, який доходив до моїх стегон, щоб я виглядав як обеліск. Поверх я вдягнув великий плащ, вирізаний з картону, червоний всередині й золотий ззовні. Він був застебнутий на шиї так, що могло здатись, ніби я махаю крилали, піднімаючи й опускаючи лікті. Також я вдягнув високий блакитний смугасто-білий шаманський капелюх”.
*Ready-made — техніка в різних видах мистецтва, у якій автор представляє як свій твір якийсь об'єкт або текст, створений не ним і не з художніми цілями.
#пусто_про_ізми
Весна – це, як другий Новий рік: як її зустрінеш, так і проведеш. Саме час почати/продовжити знайомитися з культурою. Одеське сонце, американська мафія-Академія, Фредді-не-Рамі-Малек, прогулянки модерніста та комерційно вигідна для літератури Друга Світова – ось, про що можна почитати та послухати в Пусто цього тижня.
Подкаст від Пусто “Малюємо, отже, існуємо?” – Законспектували в звук вступ до сучасного українського мистецтва. Із завідуючою відділом мистецтва ХХ - початку ХХІ ст. Національного художнього музею України Оксаною Баршиновою розбираємося з тим, що таке “сучасне мистецтво”, з ким, як і де його їсти. Чому куратори – нові митці, а сучасність починається вже з 60-х років XX століття? Що дивитись, за ким слідкувати і куди ходити в українському арт-просторі? Спойлер: не в Пінчук єдиний.
Сонце крізь призму: множинні особистості Соні Делоне – Розлад множинної особистості – це складно, запевняє Соня Делоне. І ми віримо, бо всі її особистості різні і творчі. А ще тому, що вона отримала орден Почесного легіону й стала першою жінкою з особистою виставкою в Луврі. Сонині альтер еґо навчать бачити концентричні кола одеського сонця, терпіти укуси модернізму та знаходити споріднену душу. Як воно: мати три імені та два громадянства? Читайте у матеріалі.
Кіновинагороди: як, кому і для чого – На кого нарікати, що Леонардо Ді Капріо шість разів не отримав Оскар? Ну, приблизно на 8 тисяч людей. А яким макаром «Форма води» стала найкращим фільмом минулого року? На жаль, імен винуватців ми не знаємо. Американська Академія кіномистецтв – не гірше італійської мафії. Англійці, німці та французи лише продовжили тривалість кримінальної гри. Про те, звідки взявся Оскар, кому дадуть Лева і як вдягнути Пальмову гілку розповідаємо в матеріалі.
Жити.Вірити.Боротися.Фредді.Частина II. – Любите "Богемну рапсодію"? Ми, як і Брайан Сінгер, режисер стрічки-лауреата Оскар 2019, розповідаємо про легендарного Фреда. Він прокладав сольну дорогу з оперними співаками, боровся з собою, СНІДом та чорно-білою барвою. Про останній період творчості академічного баритона й музичного генія класичного року читайте в матеріалі. І хоча це фінальна стаття про Мерк'юрі, пам'ятайте: show must go on.
Густав Клімт на променаді – Що робити в перервах між поцілунками? Клімт радить: гуляйте, ігноруйте свою кохану та наслідуйте стиль Клода Моне. Про те, як робити мозаїку фарбами, що спільного між килимом вашої бабусі й пейзажем Густава та до чого крапки в живописі розповідаємо в матеріалі.
Як читати “Бойню номер п’ять” Курта Воннеґута? –Що робити, коли із університету вас майже відрахували, а отримати диплом таки треба? Курт Воннеґут рекомендує записатися добровольцем на фронт і тоді всі проблеми з навчанням зникнуть самі собою. Залишиться одна: Друга Світова, на якій ви раптом опинилися. Але не переймайтесь, бо війна надихне вас на бестселер. Про те, як розчарувати батьків, заробити на бомбардуванні і чому смерть – це всього лиш неприємний момент, до якого не варто повертатися.
Густав Клімт під ручку з Фройдом – Спочатку було слово, і слово це було Фройд. Якщо ви досі думаєте, що спонукало ваших однокласників малювати статеві органи на полях зошитів, ми маємо відповідь. Адже в Густава Клімта було так само. Він, щоправда, писав геніальні картини, але різниця невелика (жартуємо). В австрійського митця зі скандальним психоаналітиком багато спільного. У матеріалі розповідаємо, як два котолюби оголили (не лише) людську душу, де шукати власний ерос та що робити із жінками на кушетках.
Подкаст від Пусто “Малюємо, отже, існуємо?” – Законспектували в звук вступ до сучасного українського мистецтва. Із завідуючою відділом мистецтва ХХ - початку ХХІ ст. Національного художнього музею України Оксаною Баршиновою розбираємося з тим, що таке “сучасне мистецтво”, з ким, як і де його їсти. Чому куратори – нові митці, а сучасність починається вже з 60-х років XX століття? Що дивитись, за ким слідкувати і куди ходити в українському арт-просторі? Спойлер: не в Пінчук єдиний.
Сонце крізь призму: множинні особистості Соні Делоне – Розлад множинної особистості – це складно, запевняє Соня Делоне. І ми віримо, бо всі її особистості різні і творчі. А ще тому, що вона отримала орден Почесного легіону й стала першою жінкою з особистою виставкою в Луврі. Сонині альтер еґо навчать бачити концентричні кола одеського сонця, терпіти укуси модернізму та знаходити споріднену душу. Як воно: мати три імені та два громадянства? Читайте у матеріалі.
Кіновинагороди: як, кому і для чого – На кого нарікати, що Леонардо Ді Капріо шість разів не отримав Оскар? Ну, приблизно на 8 тисяч людей. А яким макаром «Форма води» стала найкращим фільмом минулого року? На жаль, імен винуватців ми не знаємо. Американська Академія кіномистецтв – не гірше італійської мафії. Англійці, німці та французи лише продовжили тривалість кримінальної гри. Про те, звідки взявся Оскар, кому дадуть Лева і як вдягнути Пальмову гілку розповідаємо в матеріалі.
Жити.Вірити.Боротися.Фредді.Частина II. – Любите "Богемну рапсодію"? Ми, як і Брайан Сінгер, режисер стрічки-лауреата Оскар 2019, розповідаємо про легендарного Фреда. Він прокладав сольну дорогу з оперними співаками, боровся з собою, СНІДом та чорно-білою барвою. Про останній період творчості академічного баритона й музичного генія класичного року читайте в матеріалі. І хоча це фінальна стаття про Мерк'юрі, пам'ятайте: show must go on.
Густав Клімт на променаді – Що робити в перервах між поцілунками? Клімт радить: гуляйте, ігноруйте свою кохану та наслідуйте стиль Клода Моне. Про те, як робити мозаїку фарбами, що спільного між килимом вашої бабусі й пейзажем Густава та до чого крапки в живописі розповідаємо в матеріалі.
Як читати “Бойню номер п’ять” Курта Воннеґута? –Що робити, коли із університету вас майже відрахували, а отримати диплом таки треба? Курт Воннеґут рекомендує записатися добровольцем на фронт і тоді всі проблеми з навчанням зникнуть самі собою. Залишиться одна: Друга Світова, на якій ви раптом опинилися. Але не переймайтесь, бо війна надихне вас на бестселер. Про те, як розчарувати батьків, заробити на бомбардуванні і чому смерть – це всього лиш неприємний момент, до якого не варто повертатися.
Густав Клімт під ручку з Фройдом – Спочатку було слово, і слово це було Фройд. Якщо ви досі думаєте, що спонукало ваших однокласників малювати статеві органи на полях зошитів, ми маємо відповідь. Адже в Густава Клімта було так само. Він, щоправда, писав геніальні картини, але різниця невелика (жартуємо). В австрійського митця зі скандальним психоаналітиком багато спільного. У матеріалі розповідаємо, як два котолюби оголили (не лише) людську душу, де шукати власний ерос та що робити із жінками на кушетках.