Перфоманс – одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу. Іншими словами – це система дій виконавця або декількох виконавців, розрахована на публічну демонстрацію. В основі перформансу лежить уявлення про творчість, як спосіб життя. До нього можна віднести будь-яку ситуацію, що включає чотири базові елементи: час, місце, тіло і стосунки митця та глядача.
Коли художникам стає мало традиційних мистецьких форм, вони часто звертаються до перфомансу, аби розширити сферу, “ситуацію” мистецтва. Він відігравав важливу роль у авангардному мистецтві футуризму і дадаїзму, проте найбільш помітним став після занепаду модернізму та абстрактного експресіонізму в 1960–х роках, знайшовши послідовників по всьому світу. Усі сфери мистецтва тих часів були особливо сфокусовані на тілі.
Один із перших перфомансів був створений Івом Кляйном у 1960 році в Галереї сучасного мистецтва у Парижі. У перфомансі “Антропометрія синьої епохи” три оголені жінки обмазували тіла синьою фарбою і притискались до розвішаних по стінах білих полотен. На фоні струнний оркестр виконував “Монотонну симфонію”, яка складалась із одного безперервного тону на 20 хвилин. Сам художник був у смокінгу, а запрошені гості у вишуканому вбранні. Відбитки стали частиною відомої серії Кляйна ATN, окремі роботи з якої виставлені в галереях по всьому світу. Художник вважає відбиток жіночого тіла архетипним образом, який зрозумілий представнику будь–якої культури.
Перформанси відрізняються від всіх видів візуального мистецтва тим, що об'єктом творчості у них стає не твір, а художник. Важливий не результат, а процес. Тому перформанс вважається не авангардом візуального мистецтва, а зовсім іншим видом творчої діяльності.
“Я вважаю, що перфоманс – це момент, коли перфомер із власною ідеєю входить у свою психічно–фізичну конструкцію перед глядачами в конкретний час. Це не театр, бо перформанс не можна повторити. Перфоманс – унікальна форма мистецтва, вона тимчасова: приходить і йде” – говорить відома бабуся перфомансу Марина Абрамович.
Основною метою перфомансу майже завжди було ставити під сумнів канони традиційних форм візуального мистецтва: живопис і скульптуру. Художники часто зверталися до перфомансу, коли намалювати картину здавалось їм консервативним, традиційним і віддаленим від сучасних потреб. Перфомери запозичують стилі та ідеї з усіх форм мистецтва і часто виходять за межі, використовуючи все, що заманеться: від сімейного насилля до ритуальних танців. За допомогою особливих концептуальних дій і живої взаємодії з глядачем автори намагаються передати осмислення якоїсь сторони життя. Найчастіше такі виступи дуже незвичайні і несподівані, особливо для непідготованого глядача.
Перфоманс цінний тим, що його не можна купити, бо він відбувається тут і зараз. Наприклад, картина Бенксі “Дівчинка з повітряною кулькою” – просто картина, яку на Sotheby’s продали за 1.4 мільйони доларів. Знищення її через вбудований у рамці шредер на очах у багатіїв із аукціону – концептуальний перфоманс, який сам художник прокоментував у Твітері: “Прагнення до руйнування – теж прагнення”. І хоча ціна напівзіпсованого витвору мистецтва зросла майже вдвічі, сам акт безцінний та одноразовий. У цьому і сутність мистецтва перфомансу.
#пусто_про_ізми
Коли художникам стає мало традиційних мистецьких форм, вони часто звертаються до перфомансу, аби розширити сферу, “ситуацію” мистецтва. Він відігравав важливу роль у авангардному мистецтві футуризму і дадаїзму, проте найбільш помітним став після занепаду модернізму та абстрактного експресіонізму в 1960–х роках, знайшовши послідовників по всьому світу. Усі сфери мистецтва тих часів були особливо сфокусовані на тілі.
Один із перших перфомансів був створений Івом Кляйном у 1960 році в Галереї сучасного мистецтва у Парижі. У перфомансі “Антропометрія синьої епохи” три оголені жінки обмазували тіла синьою фарбою і притискались до розвішаних по стінах білих полотен. На фоні струнний оркестр виконував “Монотонну симфонію”, яка складалась із одного безперервного тону на 20 хвилин. Сам художник був у смокінгу, а запрошені гості у вишуканому вбранні. Відбитки стали частиною відомої серії Кляйна ATN, окремі роботи з якої виставлені в галереях по всьому світу. Художник вважає відбиток жіночого тіла архетипним образом, який зрозумілий представнику будь–якої культури.
Перформанси відрізняються від всіх видів візуального мистецтва тим, що об'єктом творчості у них стає не твір, а художник. Важливий не результат, а процес. Тому перформанс вважається не авангардом візуального мистецтва, а зовсім іншим видом творчої діяльності.
“Я вважаю, що перфоманс – це момент, коли перфомер із власною ідеєю входить у свою психічно–фізичну конструкцію перед глядачами в конкретний час. Це не театр, бо перформанс не можна повторити. Перфоманс – унікальна форма мистецтва, вона тимчасова: приходить і йде” – говорить відома бабуся перфомансу Марина Абрамович.
Основною метою перфомансу майже завжди було ставити під сумнів канони традиційних форм візуального мистецтва: живопис і скульптуру. Художники часто зверталися до перфомансу, коли намалювати картину здавалось їм консервативним, традиційним і віддаленим від сучасних потреб. Перфомери запозичують стилі та ідеї з усіх форм мистецтва і часто виходять за межі, використовуючи все, що заманеться: від сімейного насилля до ритуальних танців. За допомогою особливих концептуальних дій і живої взаємодії з глядачем автори намагаються передати осмислення якоїсь сторони життя. Найчастіше такі виступи дуже незвичайні і несподівані, особливо для непідготованого глядача.
Перфоманс цінний тим, що його не можна купити, бо він відбувається тут і зараз. Наприклад, картина Бенксі “Дівчинка з повітряною кулькою” – просто картина, яку на Sotheby’s продали за 1.4 мільйони доларів. Знищення її через вбудований у рамці шредер на очах у багатіїв із аукціону – концептуальний перфоманс, який сам художник прокоментував у Твітері: “Прагнення до руйнування – теж прагнення”. І хоча ціна напівзіпсованого витвору мистецтва зросла майже вдвічі, сам акт безцінний та одноразовий. У цьому і сутність мистецтва перфомансу.
#пусто_про_ізми
Яка різниця між ар нуво, модерном, югендштилем, сецесизмом і ліберті? Відповідаємо: ніякої, окрім географічного розташування. Модерн – загальна назва “нового мистецтва”. В Австрії він був відомий як сецесизм, у Італії – ліберті, а у Франції – ар нуво. Свою назву французький модерн отримав завдяки галереї Maison de l'Art Nouveau, яка представила новий стиль.
Модерн, або ар нуво, або сецесизм – це напрямок в образотворчому мистецтві 1890-1920 років, для якого характерна декоративність із впливом символізму. Раніше “високе” мистецтво розглядалося як предмет, місце якого в музеях, або королівських апартаментах, а тепер художники пишуть декоративні картини.
Митці ар нуво проти наслідування природи, тому розробили власну художню систему. У їхніх картинах поєднуються квіткові орнаменти, символізм форм, декоративність та двовимірність, плоскі візерунки, закручені вигини й орнаментальність. Художники писали скорботу, смерть та еротику. Невинна “божественна” жіноча нагота перетворилася на еротизовану й “гріховну”. Тема сексу вийшла за межі сором’язливих перешіптувань між дамами на салонах і з’явилася на полотнах. Мистецтво модерну дозволило собі зосередитися на зображенні жінки як еротичного об’єкта. Анрі Тулуз-Лотрек писав куртизанок із Мулен-Ружу, а Густав Клімт закинув академічний живопис, щоб писати оголених коханок.
Вони надихалися роботами Поля Гогена, японською гравюрою, кельтськими орнаментами, стилем рококо, готикою та яванськими батіками. На ар нуво вагомо вплинув символізм: недосказаність й натяки знайшли своє місце на полотнах митців модерну.
Найвідоміші представники: Густав Клімт, Вільям Морріс, Луїс Тіффані, Антоніо Гауді, Анрі Тулуз-Лотрек
Найвідоміші картини:
“Поцілунок”, Густав Клімт – полотно належить до “золотого” періоду художника і є символом “еротичного щастя”. Картина наповнена релігійним пафосом завдяки використанню золота як кольору. Це викликає несвідомі асоціації із сакральним мистецтвом. Центр зображення – поцілунок чоловіка, домінуючого, але прихованого, й жінки у своїй пасивній красі. Вона підкоряється й віддається. Ореол, яким оточені герої полотна, має еротизовану, фалічну форму.
Перші станції паризького метро, Ектор Ґімар (на зображенні листівка із входом до підземки) – метро в Парижі з’явилося на початку ХХ століття, а перші павільйони станцій оформив архітектор і дизайнер Ектор Ґімар. Вони є апофеозом ар нуво, першою спробою наблизити урбаністичний стиль підземки до мистецтва. Ектор оформив входи до метрополітену у вигляді орхідейних узорів із металу. На жаль, до сьогодні збереглися лише кілька з них.
Три віка жінки, Густав Клімт – це полотно, як і інші картини Клімта, декоративне. Однак стилістичні контрасти тут сприяють основній метафорі: кругообіг життя, протиставлення юності й старості. На картині зображено фази життя. Молодість символізує невгамовні зміни й можливості, а далі тягне за собою конфлікт із реальністю. Як і у випадку “Поцілунку”, герої картини об’єднані фалічною формою.
#пусто_про_ізми
Модерн, або ар нуво, або сецесизм – це напрямок в образотворчому мистецтві 1890-1920 років, для якого характерна декоративність із впливом символізму. Раніше “високе” мистецтво розглядалося як предмет, місце якого в музеях, або королівських апартаментах, а тепер художники пишуть декоративні картини.
Митці ар нуво проти наслідування природи, тому розробили власну художню систему. У їхніх картинах поєднуються квіткові орнаменти, символізм форм, декоративність та двовимірність, плоскі візерунки, закручені вигини й орнаментальність. Художники писали скорботу, смерть та еротику. Невинна “божественна” жіноча нагота перетворилася на еротизовану й “гріховну”. Тема сексу вийшла за межі сором’язливих перешіптувань між дамами на салонах і з’явилася на полотнах. Мистецтво модерну дозволило собі зосередитися на зображенні жінки як еротичного об’єкта. Анрі Тулуз-Лотрек писав куртизанок із Мулен-Ружу, а Густав Клімт закинув академічний живопис, щоб писати оголених коханок.
Вони надихалися роботами Поля Гогена, японською гравюрою, кельтськими орнаментами, стилем рококо, готикою та яванськими батіками. На ар нуво вагомо вплинув символізм: недосказаність й натяки знайшли своє місце на полотнах митців модерну.
Найвідоміші представники: Густав Клімт, Вільям Морріс, Луїс Тіффані, Антоніо Гауді, Анрі Тулуз-Лотрек
Найвідоміші картини:
“Поцілунок”, Густав Клімт – полотно належить до “золотого” періоду художника і є символом “еротичного щастя”. Картина наповнена релігійним пафосом завдяки використанню золота як кольору. Це викликає несвідомі асоціації із сакральним мистецтвом. Центр зображення – поцілунок чоловіка, домінуючого, але прихованого, й жінки у своїй пасивній красі. Вона підкоряється й віддається. Ореол, яким оточені герої полотна, має еротизовану, фалічну форму.
Перші станції паризького метро, Ектор Ґімар (на зображенні листівка із входом до підземки) – метро в Парижі з’явилося на початку ХХ століття, а перші павільйони станцій оформив архітектор і дизайнер Ектор Ґімар. Вони є апофеозом ар нуво, першою спробою наблизити урбаністичний стиль підземки до мистецтва. Ектор оформив входи до метрополітену у вигляді орхідейних узорів із металу. На жаль, до сьогодні збереглися лише кілька з них.
Три віка жінки, Густав Клімт – це полотно, як і інші картини Клімта, декоративне. Однак стилістичні контрасти тут сприяють основній метафорі: кругообіг життя, протиставлення юності й старості. На картині зображено фази життя. Молодість символізує невгамовні зміни й можливості, а далі тягне за собою конфлікт із реальністю. Як і у випадку “Поцілунку”, герої картини об’єднані фалічною формою.
#пусто_про_ізми
Густав Клімт навчався і писав фрески, заробляв і писав портрети на замовлення, кохався і писав еротичні ескізи, слухав музику і писав Бетховенський фриз, відпочивав і писав пейзажі, помирав і писав тріумф життя в образі жінки. Вже в суботу о 14.00 ми проведемо лекцію Цілуємося по-австрійськи Густав Клімт про художника, який був переконаний, що у ньому немає нічого цікавого, бо він звичайнісінький митець. Щоб не приходити на захід по-справжньому пустими, пропонуємо прочитати кілька матеріалів про австрійського модерніста на нашому ресурсі.
Золотий Густав Клімт, православ’я і еротика – Полотна Густава Клімта подобаються всім: патріарху Кирилу, сорокам і грабіжникам. Чому? Бо на них багато золота. У цьому матеріалі розбираємося з походженням митця та благородного металу на його картинах, розглядаємо орнаменти зблизька, надаємо їм статевих ознак і створюємо Густаву нову релігію, схожу на спокусливе християнство часів Візантії. Про “Поцілунок”, “Дерево життя” та “Портрет Адель Блох-Бауер І” читайте за посиланням.
Густав Клімт поза золотом – Коли від споглядання золота болять очі, а велич еротики Густава засліплює, час розглядати полотна художника-академіста, який навіть не думає ставати на шлях першого митця Австрії. У цьому матеріалі дізнаємося про скромні мрії хлопчика з багатодітної сім’ї, любов до італійського та іспанського відродження, правильну помсту “цнотливим” критикам і музику через ар нуво. Про “Зал старого Бурґтеатру”, “Голу істину”, “Золоті рибки”, “Філософію”, “Юриспруденцію”, “Медицину” та “Бетховенський фриз” розповідаємо за посиланням.
Густав Клімт на променаді – Після мандрівки еротичною вірою та життєствердними полотнами, коли набридає цілуватися і думати, потрібно відпочити. Це ми, як і сам художник, робимо з пейзажами. Тільки він їх писав, а ми розглядаємо і задоволено киваємо головою, бо ось там вплив пуантилістів, а ось – Клода Моне, а ось щось схоже на бабусин коврик. У цьому матеріалі розбираємось з медитаціями Клімта в картинах, дізнаємося, до чого крапки в живописі, та ненароком запам’ятовуємо, як уникати свою кохану на спільному відпочинку. Про “Церкву в Кассоне”, “Озеро Атерзее” та інші полотна, назви яких для вас не мають значення, читайте за посиланням.
Модерн або ар нуво – Наостанок радимо приєднати Клімта до напрямку в мистецтві. Що спільного у станції метро та “Трьох віків жінки”, як Гауді опинився в одному переліку з Тулуз-Лотреком і звідки в мистецтві модерну стільки скорботи та квітів читайте за гештегом #пусто_про_ізми. Маємо лише одну ремарку: наші редакторські очі не помітили новоствореного слова “сецесизм”, а Телеграм не дозволяє редагувати пости, тому приносимо вибачення за помилку. Правильно цей різновид стилю ар нуво називається “сецесія”.
Нагадуємо, що вхід на лекцію, де ми спробуємо розповісти все про Клімта: від символів за Фройдом до десятків котів і дітей, за реєстрацією: https://goo.gl/forms/HpIWoSuUH0XW7SSf1.
Золотий Густав Клімт, православ’я і еротика – Полотна Густава Клімта подобаються всім: патріарху Кирилу, сорокам і грабіжникам. Чому? Бо на них багато золота. У цьому матеріалі розбираємося з походженням митця та благородного металу на його картинах, розглядаємо орнаменти зблизька, надаємо їм статевих ознак і створюємо Густаву нову релігію, схожу на спокусливе християнство часів Візантії. Про “Поцілунок”, “Дерево життя” та “Портрет Адель Блох-Бауер І” читайте за посиланням.
Густав Клімт поза золотом – Коли від споглядання золота болять очі, а велич еротики Густава засліплює, час розглядати полотна художника-академіста, який навіть не думає ставати на шлях першого митця Австрії. У цьому матеріалі дізнаємося про скромні мрії хлопчика з багатодітної сім’ї, любов до італійського та іспанського відродження, правильну помсту “цнотливим” критикам і музику через ар нуво. Про “Зал старого Бурґтеатру”, “Голу істину”, “Золоті рибки”, “Філософію”, “Юриспруденцію”, “Медицину” та “Бетховенський фриз” розповідаємо за посиланням.
Густав Клімт на променаді – Після мандрівки еротичною вірою та життєствердними полотнами, коли набридає цілуватися і думати, потрібно відпочити. Це ми, як і сам художник, робимо з пейзажами. Тільки він їх писав, а ми розглядаємо і задоволено киваємо головою, бо ось там вплив пуантилістів, а ось – Клода Моне, а ось щось схоже на бабусин коврик. У цьому матеріалі розбираємось з медитаціями Клімта в картинах, дізнаємося, до чого крапки в живописі, та ненароком запам’ятовуємо, як уникати свою кохану на спільному відпочинку. Про “Церкву в Кассоне”, “Озеро Атерзее” та інші полотна, назви яких для вас не мають значення, читайте за посиланням.
Модерн або ар нуво – Наостанок радимо приєднати Клімта до напрямку в мистецтві. Що спільного у станції метро та “Трьох віків жінки”, як Гауді опинився в одному переліку з Тулуз-Лотреком і звідки в мистецтві модерну стільки скорботи та квітів читайте за гештегом #пусто_про_ізми. Маємо лише одну ремарку: наші редакторські очі не помітили новоствореного слова “сецесизм”, а Телеграм не дозволяє редагувати пости, тому приносимо вибачення за помилку. Правильно цей різновид стилю ар нуво називається “сецесія”.
Нагадуємо, що вхід на лекцію, де ми спробуємо розповісти все про Клімта: від символів за Фройдом до десятків котів і дітей, за реєстрацією: https://goo.gl/forms/HpIWoSuUH0XW7SSf1.
Його сутність – абсурд. Його принцип – відсутність принципів. Улюблені слова: непослідовність, глузування, свобода.
Знайомтеся, це – дадаїзм.
Напрям народився в 1916 році в Цюриху в середовищі поетів і художників, які через жахіття Першої світової були змушені втікати до мирної Швейцарії. Слово “дада” має багато визначень та жодного значення. У французькій мові “дада” – дитячий дерев'яний коник; мовою негритянського племені кру воно означає хвіст священної корови, у деяких областях Італії так називають матір, у російській і румунській це – подвійне ствердження. За найбільш розповсюдженою версію, цю назву вибрали, просто відкривши словник наосліп.
В основі напряму лежить протест проти війни, буржуазії та (дуже дивно) традиційного мистецтва. Дадаїсти створили власну анархію, розглядаючи прекрасне як можливість істинного сприйняття та критики сучасності. Їхня творчість алогічна, антиестетична та провокативна. Раціоналізм і порядок вони вважали причиною всіх світових негараздів, тому додали в процес елемент випадковості.
Ганс Арп висипав на лист картону чотирикутники з кольорового паперу та приклеював їх туди, куди вони впали. Трістан Тцара вирізав із газет слова, змішував їх у сумці, навгад витягав і складав у поетичні рядки. Рауль Гаусман робив колажі на соціально-політичні теми з фрагментів фотографій, кришечок, гральних карт й усього, що можна знайти в шухляді, та визначив це як “фотомонтаж”. Марсель Дюшан перевернув велосипедне колесо, поставив його на стілець і назвав це витвором мистецтва, започаткувавши техніку реді-мейд* і концептуалізм загалом. Хуго Баль писав звукову поезію, в якій склади створювали ритми та химерні візерунки, які не мали нічого спільного з жодною з мов.
Дадаїзм не проіснував довго. Війна закінчилася, лють художників потроху спала, а з нею – і потужність дади як напряму. Німецькі дадаїсти політизувалися та експресіонізувалися, а французькі — сюрреалізувалися. У 1921 році Андре Бретон писав: “Дадаїзму, дякувати Богу, більше не існує, і його похорон десь у травні не викликав жодних сварок...”
Найвідоміші представники: Трістан Тцара, Ганс Арп, Франсіс Пікабія, Хуго Баль, Поль Елюар, Марсель Дюшан, Макс Ернст, Ханна Хьох.
Знакові твори:
“Фонтан”, Марсель Дюшан, 1917. Так, той самий пісуар догори дриґом, підписаний ініціалами «R.Mutt» (Р. Дурень). Скульптура викликала скандал (що часто трапляється з нею і сьогодні), зробила митця відомим і допомогла Дюшану виголосити на весь світ: твір – це не лише об’єкт, а й жест, процес, ідея.
“Cut with the Kitchen Knife through the Beer-Belly of the Weimar Republic”, Ханна Хьох, 1919. Щоб порушити декілька тем одразу, коллажу цілком достатньо. Тут, наприклад, авторка згадує про декаданс та корупцію. Докоряє Веймарським політикам, зіставляючи їхні образи з інтелектуалами, радикалами, артистами та художниками: Леніним, Марксом, Полою Неґрі (тогочасною кінозіркою) та Кете Колльвіц (німецькою художницею і скульпторкою). Говорить про сексизм. Карта Європи, на якій позначені країни, де жінки вже досягли права голосу, свідчить про те, що німецькі жінки теж незабаром “поріжуть кухонними ножами пивний живіт Веймарської республіки”.
Костюм для виконання звукового вірша “Karawane”, Хуго Баль 1916. Не картинами й поезією єдиними. Для того, аби підсилити враження від поезії (про яку згадуємо вище) гостей кабаре “Вольтер” візуальними образами, Баль змайстрував собі такий костюм: “Мої ноги були в циліндрі з блискучого синього картону, який доходив до моїх стегон, щоб я виглядав як обеліск. Поверх я вдягнув великий плащ, вирізаний з картону, червоний всередині й золотий ззовні. Він був застебнутий на шиї так, що могло здатись, ніби я махаю крилали, піднімаючи й опускаючи лікті. Також я вдягнув високий блакитний смугасто-білий шаманський капелюх”.
*Ready-made — техніка в різних видах мистецтва, у якій автор представляє як свій твір якийсь об'єкт або текст, створений не ним і не з художніми цілями.
#пусто_про_ізми
Знайомтеся, це – дадаїзм.
Напрям народився в 1916 році в Цюриху в середовищі поетів і художників, які через жахіття Першої світової були змушені втікати до мирної Швейцарії. Слово “дада” має багато визначень та жодного значення. У французькій мові “дада” – дитячий дерев'яний коник; мовою негритянського племені кру воно означає хвіст священної корови, у деяких областях Італії так називають матір, у російській і румунській це – подвійне ствердження. За найбільш розповсюдженою версію, цю назву вибрали, просто відкривши словник наосліп.
В основі напряму лежить протест проти війни, буржуазії та (дуже дивно) традиційного мистецтва. Дадаїсти створили власну анархію, розглядаючи прекрасне як можливість істинного сприйняття та критики сучасності. Їхня творчість алогічна, антиестетична та провокативна. Раціоналізм і порядок вони вважали причиною всіх світових негараздів, тому додали в процес елемент випадковості.
Ганс Арп висипав на лист картону чотирикутники з кольорового паперу та приклеював їх туди, куди вони впали. Трістан Тцара вирізав із газет слова, змішував їх у сумці, навгад витягав і складав у поетичні рядки. Рауль Гаусман робив колажі на соціально-політичні теми з фрагментів фотографій, кришечок, гральних карт й усього, що можна знайти в шухляді, та визначив це як “фотомонтаж”. Марсель Дюшан перевернув велосипедне колесо, поставив його на стілець і назвав це витвором мистецтва, започаткувавши техніку реді-мейд* і концептуалізм загалом. Хуго Баль писав звукову поезію, в якій склади створювали ритми та химерні візерунки, які не мали нічого спільного з жодною з мов.
Дадаїзм не проіснував довго. Війна закінчилася, лють художників потроху спала, а з нею – і потужність дади як напряму. Німецькі дадаїсти політизувалися та експресіонізувалися, а французькі — сюрреалізувалися. У 1921 році Андре Бретон писав: “Дадаїзму, дякувати Богу, більше не існує, і його похорон десь у травні не викликав жодних сварок...”
Найвідоміші представники: Трістан Тцара, Ганс Арп, Франсіс Пікабія, Хуго Баль, Поль Елюар, Марсель Дюшан, Макс Ернст, Ханна Хьох.
Знакові твори:
“Фонтан”, Марсель Дюшан, 1917. Так, той самий пісуар догори дриґом, підписаний ініціалами «R.Mutt» (Р. Дурень). Скульптура викликала скандал (що часто трапляється з нею і сьогодні), зробила митця відомим і допомогла Дюшану виголосити на весь світ: твір – це не лише об’єкт, а й жест, процес, ідея.
“Cut with the Kitchen Knife through the Beer-Belly of the Weimar Republic”, Ханна Хьох, 1919. Щоб порушити декілька тем одразу, коллажу цілком достатньо. Тут, наприклад, авторка згадує про декаданс та корупцію. Докоряє Веймарським політикам, зіставляючи їхні образи з інтелектуалами, радикалами, артистами та художниками: Леніним, Марксом, Полою Неґрі (тогочасною кінозіркою) та Кете Колльвіц (німецькою художницею і скульпторкою). Говорить про сексизм. Карта Європи, на якій позначені країни, де жінки вже досягли права голосу, свідчить про те, що німецькі жінки теж незабаром “поріжуть кухонними ножами пивний живіт Веймарської республіки”.
Костюм для виконання звукового вірша “Karawane”, Хуго Баль 1916. Не картинами й поезією єдиними. Для того, аби підсилити враження від поезії (про яку згадуємо вище) гостей кабаре “Вольтер” візуальними образами, Баль змайстрував собі такий костюм: “Мої ноги були в циліндрі з блискучого синього картону, який доходив до моїх стегон, щоб я виглядав як обеліск. Поверх я вдягнув великий плащ, вирізаний з картону, червоний всередині й золотий ззовні. Він був застебнутий на шиї так, що могло здатись, ніби я махаю крилали, піднімаючи й опускаючи лікті. Також я вдягнув високий блакитний смугасто-білий шаманський капелюх”.
*Ready-made — техніка в різних видах мистецтва, у якій автор представляє як свій твір якийсь об'єкт або текст, створений не ним і не з художніми цілями.
#пусто_про_ізми
Уявіть, що ви – англійський молодик початку 1850-х років. Вам остогидли напудрені дами на портретах, ночами ви зачитуєтеся Шекспіром, гамлетівську Офелію вважаєте ідеалом краси, а естетику вбачаєте у природі. Вітаємо: якби це все було правдою, ви могли б вступити до братства Прерафаелітів.
Ця група художників-опозиціонерів Королівської академії мистецтв з’явилася на початку 50-х років ХІХ століття. Попри те, що назва об’єднання пов’язана з Рафаелем, митці з ним нічого спільного мати не хотіли. Вони возвеличували Середньовіччя й раннє Відродження, любили яскраві природні кольори трав, квітів, сонячних променів і надавали перевагу художникам того часу, як-от Перуджіно, Фра Анджеліко й Белліні. Прерафаеліти були вікторіанськими “авангардистами”, бо пішли всупереч канонам Королівської академії мистецтв, яка живопис цих епох вважала “примітивним”. Від середньовічних і ранньо-ренесансних митців вони перейняли любов до біблійних сюжетів, тому часто зображали сцени з Євангелія, однак намагалися уникати надмірної “церковності”, перетворюючи ці полотна на символічні, а не сакральні.
Окрім сюжетів із Біблії, художники писали жінок, які були втіленням прекрасних дам лицарів із середньовічних балад. Однією з постійних натурниць прерафаелітів була рудоволоса поетеса Елізабет Сідал, яка зображена на найпопулярнішій картині напряму – “Офелія” Мілле. “Брати” любили рудих дівчат із розпущеним кучерявим волоссям і ніжною блідою шкірою. Таємничі, возвишені, іделізовані, спокійні героїні картин прерафаелітів стали прообразами тріумфальних жінок Густава Клімта, а згодом – femme fatale нуарного кіно.
Художники виходили на пленери (і це в умовах англійського клімату!), отримували сонячні удари, мерзли, страждали і все, щоб писати натуралістично. Тло їхніх картин зазвичай всіяне деталями: травами, цвітом, ліанами, деревами, кущами. До цього додаються яскраві кольори, серед яких художники особливо любили помаранчевий (можливо, через рудих жінок) і жовтий.
Найвідоміші представники: Джон Еверетт Мілле, Вільям Морріс, Артур Г’юз, Данте Габріель Россетті, Вільям Холман Хант, Джон Вільям Вотергауз, Медокс Браун
Найвідоміші картини:
“Офелія” Джон Еверетт Мілле – найбільш впізнавана картина прерафаелітів. Моделлю була Елізабет Сідал, яка під час позування застудилася у крижаній ванній і, лікуючись, загинула від передозування опіумом. На полотні “Офелія” поєднується все, що любили прерафаеліти: “середньовічна” ідеалізована жінка (руда!), шекспірівський сюжет і природа. Мілле п’ять місяців поспіль виходив на пленери, щоб написати всі квіти максимально правдоподібно. Коли стало надто холодно, він навіть спорудив маленьку хижку із соломи й писав там.
“Душа Рози (троянди)”, Джон Вільям Вотергауз – це полотно – враження від поеми про трагічне кохання Теннісона “Мод”. Назва картини взята з вірша “And the soul of the rose went into my blood”. “Душа троянди” передає типову палітру, притаманну багатьом прерафаелітам: теплу, складену з відтінків зеленого, цегляного та охри.
“Прозерпіна”, Данте Габріель Россетті – героїнею полотна є Прозерпіна, давньоримська богиня підземного царства, яка через шлюб із Плутоном змушена півроку жити серед мертвих і півроку – серед живих. Натурницею для полотна стала Джейн Морріс, кохана художника та дружина митця Вільяма Морріса. Образ приреченої Прозерпіни Россетті переніс на Джейн, написавши зверху в куті сонет італійською, в якому порівняв її шлюб із долею богині. Ця картина сповнена символів: попільничка є атрибутом Прозерпіни, плющ на тлі – це спогади, за які вона намагається зачепитися тощо. Такий символізм притаманний усім прерафаелітам.
#пусто_про_ізми
Ця група художників-опозиціонерів Королівської академії мистецтв з’явилася на початку 50-х років ХІХ століття. Попри те, що назва об’єднання пов’язана з Рафаелем, митці з ним нічого спільного мати не хотіли. Вони возвеличували Середньовіччя й раннє Відродження, любили яскраві природні кольори трав, квітів, сонячних променів і надавали перевагу художникам того часу, як-от Перуджіно, Фра Анджеліко й Белліні. Прерафаеліти були вікторіанськими “авангардистами”, бо пішли всупереч канонам Королівської академії мистецтв, яка живопис цих епох вважала “примітивним”. Від середньовічних і ранньо-ренесансних митців вони перейняли любов до біблійних сюжетів, тому часто зображали сцени з Євангелія, однак намагалися уникати надмірної “церковності”, перетворюючи ці полотна на символічні, а не сакральні.
Окрім сюжетів із Біблії, художники писали жінок, які були втіленням прекрасних дам лицарів із середньовічних балад. Однією з постійних натурниць прерафаелітів була рудоволоса поетеса Елізабет Сідал, яка зображена на найпопулярнішій картині напряму – “Офелія” Мілле. “Брати” любили рудих дівчат із розпущеним кучерявим волоссям і ніжною блідою шкірою. Таємничі, возвишені, іделізовані, спокійні героїні картин прерафаелітів стали прообразами тріумфальних жінок Густава Клімта, а згодом – femme fatale нуарного кіно.
Художники виходили на пленери (і це в умовах англійського клімату!), отримували сонячні удари, мерзли, страждали і все, щоб писати натуралістично. Тло їхніх картин зазвичай всіяне деталями: травами, цвітом, ліанами, деревами, кущами. До цього додаються яскраві кольори, серед яких художники особливо любили помаранчевий (можливо, через рудих жінок) і жовтий.
Найвідоміші представники: Джон Еверетт Мілле, Вільям Морріс, Артур Г’юз, Данте Габріель Россетті, Вільям Холман Хант, Джон Вільям Вотергауз, Медокс Браун
Найвідоміші картини:
“Офелія” Джон Еверетт Мілле – найбільш впізнавана картина прерафаелітів. Моделлю була Елізабет Сідал, яка під час позування застудилася у крижаній ванній і, лікуючись, загинула від передозування опіумом. На полотні “Офелія” поєднується все, що любили прерафаеліти: “середньовічна” ідеалізована жінка (руда!), шекспірівський сюжет і природа. Мілле п’ять місяців поспіль виходив на пленери, щоб написати всі квіти максимально правдоподібно. Коли стало надто холодно, він навіть спорудив маленьку хижку із соломи й писав там.
“Душа Рози (троянди)”, Джон Вільям Вотергауз – це полотно – враження від поеми про трагічне кохання Теннісона “Мод”. Назва картини взята з вірша “And the soul of the rose went into my blood”. “Душа троянди” передає типову палітру, притаманну багатьом прерафаелітам: теплу, складену з відтінків зеленого, цегляного та охри.
“Прозерпіна”, Данте Габріель Россетті – героїнею полотна є Прозерпіна, давньоримська богиня підземного царства, яка через шлюб із Плутоном змушена півроку жити серед мертвих і півроку – серед живих. Натурницею для полотна стала Джейн Морріс, кохана художника та дружина митця Вільяма Морріса. Образ приреченої Прозерпіни Россетті переніс на Джейн, написавши зверху в куті сонет італійською, в якому порівняв її шлюб із долею богині. Ця картина сповнена символів: попільничка є атрибутом Прозерпіни, плющ на тлі – це спогади, за які вона намагається зачепитися тощо. Такий символізм притаманний усім прерафаелітам.
#пусто_про_ізми
“Хай буде світло” – сказав Робер Делоне і з’явився орфізм.
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Сандро Боттічеллі у 18 не знав, що робити з життям, тоді як у Флоренції XV століття чотирнадцятирічні чоловіки повинні були мати “сродну працю”. Його батько, наприклад, був шкірником і належав до цеху. Його брат був маклером (торговим посередником у торговій столиці Італії!) і вважав себе крутішим за всю родину. Його хрещений був ювеліром і любив глузувати з майбутнього художника. А Сандро не подобалося вчитися в школі, виготовляти прикраси і він панічно боявся крові, тому татовим ремеслом займатися не міг.
Зате в калюжах і каменях він бачив обриси облич. І якось, загубившись серед фресок у церкві, знайшов себе в живописі, антропології, гортанні античних книжок та любові до Бога і меланхолійних Мадоннах, яких писав так часто, що погоджувався на розпис ліжок, аби відволіктись від них. Словом, Сандро випало незвичне життя і про нього вже в цю суботу о 14.00 ми прочитаємо лекцію “Веснувати: Сандро Боттічеллі”. Реєстрація за посиланням, мінімальний благодійний внесок 30 грн. Але перш ніж летіти до нас з квітами в руках і античністю на думці, пропонуємо перечитати кілька матеріалів про золотоволосого майстра Відродження.
Як потрапити на картину Сандро Боттічеллі – Флорентійці боялися чуми, переймалися політикою, спостерігали за зміною Пап Римських. А Сандро писав картини, від яких хочеться лежати на морі, насолоджуватися весною, обіймати красивих італійців та італійок, брати участь у вакханаліях і ходити до флорентійських соборів на сповідь. Простими словами: на його картинах хочеться бути. У цьому матеріалі розповідаємо, кого писав майстер Відродження, хто така Сімонетта Веспуччі, чому бути молодшим братом класно і як нанести 18 ударів ножем, щоб вас зобразили на стінах палацу.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Флоренція часів художника була раєм для митців, поетів і язичників. Керівна династія міста гроші їм роздавала, возила на природу, створювала академії, хвалила та критикувала. І попри це, в митців були звичайні проблеми бунтівників: сварливі сусіди, безліч релігійних напрямків, та один поет, якого можна любити, навіть не читаючи. У цьому матеріалі всього потроху: і про місто, і про суперечки, і про картини.
І наостанок читайте Телеграм-пост із рубрики #пусто_про_ізми про наступників Сандро, щоб зрозуміти, навколо чого крутиться Ренесанс, які відкриття робили пензлем і чому Венеція кольорова, а Флоренція – рельєфна. І ще трохи про Леонардо (якому Сандро дуже заздрив), Рафаеля та Мікелянджело.
До весну(пусту)вання!
Зате в калюжах і каменях він бачив обриси облич. І якось, загубившись серед фресок у церкві, знайшов себе в живописі, антропології, гортанні античних книжок та любові до Бога і меланхолійних Мадоннах, яких писав так часто, що погоджувався на розпис ліжок, аби відволіктись від них. Словом, Сандро випало незвичне життя і про нього вже в цю суботу о 14.00 ми прочитаємо лекцію “Веснувати: Сандро Боттічеллі”. Реєстрація за посиланням, мінімальний благодійний внесок 30 грн. Але перш ніж летіти до нас з квітами в руках і античністю на думці, пропонуємо перечитати кілька матеріалів про золотоволосого майстра Відродження.
Як потрапити на картину Сандро Боттічеллі – Флорентійці боялися чуми, переймалися політикою, спостерігали за зміною Пап Римських. А Сандро писав картини, від яких хочеться лежати на морі, насолоджуватися весною, обіймати красивих італійців та італійок, брати участь у вакханаліях і ходити до флорентійських соборів на сповідь. Простими словами: на його картинах хочеться бути. У цьому матеріалі розповідаємо, кого писав майстер Відродження, хто така Сімонетта Веспуччі, чому бути молодшим братом класно і як нанести 18 ударів ножем, щоб вас зобразили на стінах палацу.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Флоренція часів художника була раєм для митців, поетів і язичників. Керівна династія міста гроші їм роздавала, возила на природу, створювала академії, хвалила та критикувала. І попри це, в митців були звичайні проблеми бунтівників: сварливі сусіди, безліч релігійних напрямків, та один поет, якого можна любити, навіть не читаючи. У цьому матеріалі всього потроху: і про місто, і про суперечки, і про картини.
І наостанок читайте Телеграм-пост із рубрики #пусто_про_ізми про наступників Сандро, щоб зрозуміти, навколо чого крутиться Ренесанс, які відкриття робили пензлем і чому Венеція кольорова, а Флоренція – рельєфна. І ще трохи про Леонардо (якому Сандро дуже заздрив), Рафаеля та Мікелянджело.
До весну(пусту)вання!
Архітектура – найбільш масове мистецтво. Можна не слухати музику, не відвідувати галереї, не читати книжки чи не ходити до кінотеатрів, але уникнути архітектури – неможливо. Ми щодня зіштовхуємося з бароковими фасадами, скляними хмарочосами й будівлями радянських двадцятих, які називають потворними, простими чи комуністичними. Така в авангарду доля: його часто недооцінюють або не розуміють. Конструктивізм – не виняток. Розбираємося, у чому краса цього архітектурного методу, до чого тут ідеальна людина та де в бетонних будівлях шукати естетику.
Функція = форма
1923 року брати Весніни спроектували Палац праці, який мав би розташовуватися у Москві (він не був втілений). Будівля поєднувала б у собі функції Палацу рад та з’їздів, театру, Будинку культури, їдальні, міськкомітету, музею тощо. Це був перший “маніфест” конструктивізму – залізобетонний каркас, геометризм і лінійність форм. Кожна деталь Палацу праці мала перш за все не естетичне, а функціональне значення і передбачала раціональне використання місця й ресурсів.
Архітектори працювали за п’ятьма принципами француза Ле Корбюзьє. Його метод побудови, за яким спершу робили залізобетонний каркас, дозволив відмовитися від частини внутрішніх стін. Замість них будівлю підтримували стовпці-опори, завдяки яким можна було вільно планувати внутрішній простір. Дах робили пласким – тепер він ще й виконував функцію зеленої тераси чи місця для літніх посиденьок.
Митці конструктивізму вірили в світле комуністичне майбутнє, свободу й революцію. У цьому стилі створювали будинки-комуни, в яких передбачалися їдальні, пральні, загальні кімнати. Це втілення ідеї “спільного побуту”. Ідеальною людиною утопічних соціалістів була людина масова, яка працює заради загальної вигоди. До того ж, нова радянська жінка так звільнялася від домашніх клопотів. Найвідоміший дім-комуна розташований у Москві на вулиці Орджонікідзе.
Схожі ідеологічні функції виконували й фабрики-кухні. Конструктивізм був тісно пов’язаний із новим рухом “перебудови побуту”. Фабрики-кухні, великі механізовані підприємства їжі, забезпечували соціалістичних працівників харчуванням. У них було кілька поверхів з підвалами, де розташовували промислові приміщення, холодильники, банкетні й звичайні їдальні. Найвідомішу фабрику-кухню побудували в Самарі. Вона є водночас і функціональним будинком, і символом, адже зверху має форму серпа та молота.
Пролетарська естетика в Україні
Прикладом конструктивізму в Україні є Харківський держпром, перший радянський хмарочос. Споруду розташували на площі Свободи так, що будівлі навколо утворювали архітектурний ансамбль. Харків тоді уособлював соціальністично-утопічне місто нових людей. Держпром побудований за всіма принципами конструктивізму: утилітарність (використовували для управління промисловістю), соціальність (на площі та всередині держпрому проводили масові заходи), лаконічність, суворість форми та ідеологічність (як символ розвитку індустріалізації). Тут є фасадні вікна, розташовані ніби стрічкою, неопорна фасадна стіна, геометричні форми й багато скла, яке створює ефект повітряності та просторості.
За кордоном конструктивізм отримав назву “функціоналізм” і розвивася впродовж ХХ століття. У СРСР ж до влади прийшов Сталін й усе авангардне назвав “буржуазним”. Конструктивізм замінили на сталінський ампір. Його намагалися повернути у 60-х та 70-х, але спроба була естетично невдалою (так, ми про хрущовки). Тоді раннім радянським конструктивізмом надихалися провідні світові архітектори – Колхас, Хадід, Айзенман. Вони побачили у бетонних будівлях елегантність та спробу пов’язати мистецтво із масами.
Конструктивізм – це абетка авангардної архітектури. Наступного разу зупиніться біля Музичного театру на Подолі чи “Жовтня”. Можливо, відчуєте дух світлого майбутнього.
#пусто_про_ізми
Функція = форма
1923 року брати Весніни спроектували Палац праці, який мав би розташовуватися у Москві (він не був втілений). Будівля поєднувала б у собі функції Палацу рад та з’їздів, театру, Будинку культури, їдальні, міськкомітету, музею тощо. Це був перший “маніфест” конструктивізму – залізобетонний каркас, геометризм і лінійність форм. Кожна деталь Палацу праці мала перш за все не естетичне, а функціональне значення і передбачала раціональне використання місця й ресурсів.
Архітектори працювали за п’ятьма принципами француза Ле Корбюзьє. Його метод побудови, за яким спершу робили залізобетонний каркас, дозволив відмовитися від частини внутрішніх стін. Замість них будівлю підтримували стовпці-опори, завдяки яким можна було вільно планувати внутрішній простір. Дах робили пласким – тепер він ще й виконував функцію зеленої тераси чи місця для літніх посиденьок.
Митці конструктивізму вірили в світле комуністичне майбутнє, свободу й революцію. У цьому стилі створювали будинки-комуни, в яких передбачалися їдальні, пральні, загальні кімнати. Це втілення ідеї “спільного побуту”. Ідеальною людиною утопічних соціалістів була людина масова, яка працює заради загальної вигоди. До того ж, нова радянська жінка так звільнялася від домашніх клопотів. Найвідоміший дім-комуна розташований у Москві на вулиці Орджонікідзе.
Схожі ідеологічні функції виконували й фабрики-кухні. Конструктивізм був тісно пов’язаний із новим рухом “перебудови побуту”. Фабрики-кухні, великі механізовані підприємства їжі, забезпечували соціалістичних працівників харчуванням. У них було кілька поверхів з підвалами, де розташовували промислові приміщення, холодильники, банкетні й звичайні їдальні. Найвідомішу фабрику-кухню побудували в Самарі. Вона є водночас і функціональним будинком, і символом, адже зверху має форму серпа та молота.
Пролетарська естетика в Україні
Прикладом конструктивізму в Україні є Харківський держпром, перший радянський хмарочос. Споруду розташували на площі Свободи так, що будівлі навколо утворювали архітектурний ансамбль. Харків тоді уособлював соціальністично-утопічне місто нових людей. Держпром побудований за всіма принципами конструктивізму: утилітарність (використовували для управління промисловістю), соціальність (на площі та всередині держпрому проводили масові заходи), лаконічність, суворість форми та ідеологічність (як символ розвитку індустріалізації). Тут є фасадні вікна, розташовані ніби стрічкою, неопорна фасадна стіна, геометричні форми й багато скла, яке створює ефект повітряності та просторості.
За кордоном конструктивізм отримав назву “функціоналізм” і розвивася впродовж ХХ століття. У СРСР ж до влади прийшов Сталін й усе авангардне назвав “буржуазним”. Конструктивізм замінили на сталінський ампір. Його намагалися повернути у 60-х та 70-х, але спроба була естетично невдалою (так, ми про хрущовки). Тоді раннім радянським конструктивізмом надихалися провідні світові архітектори – Колхас, Хадід, Айзенман. Вони побачили у бетонних будівлях елегантність та спробу пов’язати мистецтво із масами.
Конструктивізм – це абетка авангардної архітектури. Наступного разу зупиніться біля Музичного театру на Подолі чи “Жовтня”. Можливо, відчуєте дух світлого майбутнього.
#пусто_про_ізми
Звикли застосовувати епітет “концептуальний” до фотографій в інстаграмі? Ранкові #пусто_про_ізми розкажуть, як знаходити натхнення у стільцях, де виставляти порожні листки й чому концептуалізм – це не про кожну гарну світлину в стрічці.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.
Qui quaerit, reperit — знаходить той, хто шукає. Той, хто шукає довго, не вміє користуватися хештегами. #пусто_навігація допоможе вам не загубитися в нетрях постів і матеріалів.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
Форма мусить відповідати функції. Чули? Радянські архітектори керувалися цим, коли створювали будівлі в стилі конструктивізму. А європейці в міжвоєнний період захопилися ідеями функціоналізму. Конструктивізм виник у Радянському союзі та був “стилем революції”: його застосовували в проектуванні комун, будинків культури та інших атрибутів “соціялістичного суспільства”. Функціоналізм ж з’явився у Німеччині та використовувався для побудови житлових споруд.
Практичне призначення
Обидва напрямки мають на меті зробити функцію первинною, а форму – вторинною. Вигляд будівлі залежить від її практичного призначення. Так екстер’єр зазвичай простий: геометричні форми, рівні стіни, відсутність декоративних складових, мінімалізм і бетон. Як і конструктивісти, функціоналісти працювали за принципами французького архітектора Ле Корбюзьє, який пропонував відмовитися від внутрішніх стін. Це дозволяло вільно планувати простір всередині, але так робили не всі. Дах будували пласким – він виконував функцію зеленої тераси або місця для літніх посиденьок.
Інтернаціоналізм
Німецький функціоналізм і радянський конструктивізм схожі: діяли за однаковими принципами в різних державах (один – у повоєнній розваленій Німеччині, інший – в охопленому революційними ідеями СРСР). Усі ці стилі зараховують до “інтернаціональних”. Тобто, в їхньому оформленні немає нічого, що вказувало б на особливості якоїсь країни. Наприклад, азійські будиночки з червоного дерева з химерними дахами чи українські хатки-мазанки мають помітну національну складову, чого не скажеш про сірі бетонні блоки кінотеатру «Жовтень» чи будівлю Баугауз у Дессау.
Де шукати функціоналізм?
У Львові
У 20–30-х роках, коли на Наддніпрянщині розвивався радянський конструктивізм, Львів був під владою Польщі. Тому тут, на відміну від Києва та Харкова, шукайте функціоналізм. Де? На вул. Зеленій, 17 в Інституті Вайгля (нині – факультет мікробіології Медуніверситету), щоб побачити бетон у всій його красі, половити сонячних зайчиків через панорамні вікна на сходах і порахувати вікна-ілюмінатори; серед житлових будівель на. вул. Героїв Майдану, щоб зрозуміти, як функціоналізм став повсякденністю; на вул. Кушевича, 1 в Палаці мистецтв ім. Гната Хоткевича. Споруда є унікальною завдяки червоній цеглі на фасаді – декоративний елемент, який суперечив приципам стилю, але зробив палац культурною пам’яткою. Можете оглянути його ззовні та зсередини 12 липня о 18:00 під час нашого кінопоказу “400 ударів” Франсуа Трюффо.
У сусідніх районах
Радянські хрущовки – теж своєрідні представники функціоналізму (хоч і не найбільш естетичні), адже спроектовані за тими ж принципами. Їх будували як швидке житло для людей, які після війни жили в бараках, підвалах або в переповнених комуналках. Тому маленькі затишні і, щонайважливіше, власні квартири в новобудовах були просто дивом. Втім, хрущовки мали ліквідувати ще у 80-х, коли за планом мав запанувати комунізм. Це, зрештою, так і не трапилось, а “затишні” новобудови перетворилися на архітектурні пам’ятники (надгробки?) радянської епохи.
#пусто_про_ізми
Практичне призначення
Обидва напрямки мають на меті зробити функцію первинною, а форму – вторинною. Вигляд будівлі залежить від її практичного призначення. Так екстер’єр зазвичай простий: геометричні форми, рівні стіни, відсутність декоративних складових, мінімалізм і бетон. Як і конструктивісти, функціоналісти працювали за принципами французького архітектора Ле Корбюзьє, який пропонував відмовитися від внутрішніх стін. Це дозволяло вільно планувати простір всередині, але так робили не всі. Дах будували пласким – він виконував функцію зеленої тераси або місця для літніх посиденьок.
Інтернаціоналізм
Німецький функціоналізм і радянський конструктивізм схожі: діяли за однаковими принципами в різних державах (один – у повоєнній розваленій Німеччині, інший – в охопленому революційними ідеями СРСР). Усі ці стилі зараховують до “інтернаціональних”. Тобто, в їхньому оформленні немає нічого, що вказувало б на особливості якоїсь країни. Наприклад, азійські будиночки з червоного дерева з химерними дахами чи українські хатки-мазанки мають помітну національну складову, чого не скажеш про сірі бетонні блоки кінотеатру «Жовтень» чи будівлю Баугауз у Дессау.
Де шукати функціоналізм?
У Львові
У 20–30-х роках, коли на Наддніпрянщині розвивався радянський конструктивізм, Львів був під владою Польщі. Тому тут, на відміну від Києва та Харкова, шукайте функціоналізм. Де? На вул. Зеленій, 17 в Інституті Вайгля (нині – факультет мікробіології Медуніверситету), щоб побачити бетон у всій його красі, половити сонячних зайчиків через панорамні вікна на сходах і порахувати вікна-ілюмінатори; серед житлових будівель на. вул. Героїв Майдану, щоб зрозуміти, як функціоналізм став повсякденністю; на вул. Кушевича, 1 в Палаці мистецтв ім. Гната Хоткевича. Споруда є унікальною завдяки червоній цеглі на фасаді – декоративний елемент, який суперечив приципам стилю, але зробив палац культурною пам’яткою. Можете оглянути його ззовні та зсередини 12 липня о 18:00 під час нашого кінопоказу “400 ударів” Франсуа Трюффо.
У сусідніх районах
Радянські хрущовки – теж своєрідні представники функціоналізму (хоч і не найбільш естетичні), адже спроектовані за тими ж принципами. Їх будували як швидке житло для людей, які після війни жили в бараках, підвалах або в переповнених комуналках. Тому маленькі затишні і, щонайважливіше, власні квартири в новобудовах були просто дивом. Втім, хрущовки мали ліквідувати ще у 80-х, коли за планом мав запанувати комунізм. Це, зрештою, так і не трапилось, а “затишні” новобудови перетворилися на архітектурні пам’ятники (надгробки?) радянської епохи.
#пусто_про_ізми
Навіть якщо ви плутаєте стилі, цей все одно впізнаєте . Підказуємо: він закликає дивитися сновидіння наяву. Сьогодні розбираємося із підсвідомим, тобто, сюрреалізмом і його найвідомішими представниками.
Сюрреалізм – це мистецький напрям, який зародився в 1920-х і проіснував до 1960-х. Його основа – спонтанність, свобода від усвідомлених асоціацій, упереджень та намірів.
На початку XX століття Зигмунд Фройд поставив на вуха Європу своїми працями про підсвідоме та безсвідоме. Він сказав: природа людських бажань ірраціональна. Іншими словами – король голий, а мораль і етика насправді не визначає нашу сутність. Більше про відкриття, революцію сексуальности й світосприйняття Фройда читайте в матеріалі Густав Клімт під ручку з Фройдом. Для митців ж ідеї психолога відкрилися в “Тлумаченні сновидінь” – виявилося, що творчість – це частина безсвідомого, а дістатися до неї можна через сни.
Термін “сюрреалізм” вперше вжив у 1916 році Гійом Аполлінер. Поет захоплювався сучасним мистецтвом, в якому почали з’являтися елементи “понадреального”. Його він так і описав — sur-réalisme, тобто “за межами реалізму”. Окремих художника чи художній стиль автор туди не вкладав.
Неологізм запав у душу молодому поету Андре Бретону. Митець тоді зневірився у дадаїзмі та шукав новий мистецький напрям. У маніфесті сюрреалізму 1924 року він і заклав головну ідею руху: проникнути в свідомість аудиторії та викрити усі брудні таємниці, які вона ховала за “моральністю”. Сюрреалісти зображали “приємну” реальність поруч з “потворною”, що викликало “масову дезорієнтацію” – а це, на думку Бретона, просто чудово!
Найвідоміші представники: Андре Бретон самовпевнено проголосив сюрреалістами половину діячів культури від Данте та Шекспіра до Марселя Дюшана та Пабло Пікассо. Зараз ж до сюрреалістів ми відносимо Хуана Міро, Сальвадора Далі, Макса Ернста, Рене Маґрітта, Мерет Оппенгайм, Фріду Кало, Альберто Джакометті.
Знакові твори:
“Карнавал Арлекіна”, Хуан Міро, 1925. Ця картина – ідеальний приклад “автоматизму”. Митець писав картини, не спланувавши композицію. Він спонтанно малював геометричні форми, з яких потім вигадував персонажів і значення. “Карнавал” символізує свідомість митця, а кожен об’єкт перегукується з важливою частиною його життя. Так Арлекін з діркою в животі – це голодний Міро, кішка в кутку – його кішка, що завжди сиділа поруч, поки той малював, а чорний трикутник у вікні – Ейфелева вежа, яку художник бачив, коли працював у Парижі.
“Син Людський”, Рене Маґрітт, 1946. Картина присвячена улюбленій темі митця – людській цікавості. Обличчя на картині приховане частково, босимволізує постійну жагу пізнати невідоме. Митець казав, що його картини нічого не приховують, але породжують таємницю. Втім, його полотна не мають значення, бо і таємниці не мають значення – вони незвідані.
“Постійність пам’яті”, Сальвадор Далі, 1931. Свій стиль митець називав параноїдально-критичним методом: він занурювався у стан параної, щоб творити. Так народилися його “розфарбовані вручну фотографії сновидінь”. Одна з них – “Постійність пам’яті” – символізує і тривогу кінця часу, і принизливість смерті, і статеву дисфункцію, якої дуже боявся митець, і відносність часу вві сні.
#пусто_про_ізми
Сюрреалізм – це мистецький напрям, який зародився в 1920-х і проіснував до 1960-х. Його основа – спонтанність, свобода від усвідомлених асоціацій, упереджень та намірів.
На початку XX століття Зигмунд Фройд поставив на вуха Європу своїми працями про підсвідоме та безсвідоме. Він сказав: природа людських бажань ірраціональна. Іншими словами – король голий, а мораль і етика насправді не визначає нашу сутність. Більше про відкриття, революцію сексуальности й світосприйняття Фройда читайте в матеріалі Густав Клімт під ручку з Фройдом. Для митців ж ідеї психолога відкрилися в “Тлумаченні сновидінь” – виявилося, що творчість – це частина безсвідомого, а дістатися до неї можна через сни.
Термін “сюрреалізм” вперше вжив у 1916 році Гійом Аполлінер. Поет захоплювався сучасним мистецтвом, в якому почали з’являтися елементи “понадреального”. Його він так і описав — sur-réalisme, тобто “за межами реалізму”. Окремих художника чи художній стиль автор туди не вкладав.
Неологізм запав у душу молодому поету Андре Бретону. Митець тоді зневірився у дадаїзмі та шукав новий мистецький напрям. У маніфесті сюрреалізму 1924 року він і заклав головну ідею руху: проникнути в свідомість аудиторії та викрити усі брудні таємниці, які вона ховала за “моральністю”. Сюрреалісти зображали “приємну” реальність поруч з “потворною”, що викликало “масову дезорієнтацію” – а це, на думку Бретона, просто чудово!
Найвідоміші представники: Андре Бретон самовпевнено проголосив сюрреалістами половину діячів культури від Данте та Шекспіра до Марселя Дюшана та Пабло Пікассо. Зараз ж до сюрреалістів ми відносимо Хуана Міро, Сальвадора Далі, Макса Ернста, Рене Маґрітта, Мерет Оппенгайм, Фріду Кало, Альберто Джакометті.
Знакові твори:
“Карнавал Арлекіна”, Хуан Міро, 1925. Ця картина – ідеальний приклад “автоматизму”. Митець писав картини, не спланувавши композицію. Він спонтанно малював геометричні форми, з яких потім вигадував персонажів і значення. “Карнавал” символізує свідомість митця, а кожен об’єкт перегукується з важливою частиною його життя. Так Арлекін з діркою в животі – це голодний Міро, кішка в кутку – його кішка, що завжди сиділа поруч, поки той малював, а чорний трикутник у вікні – Ейфелева вежа, яку художник бачив, коли працював у Парижі.
“Син Людський”, Рене Маґрітт, 1946. Картина присвячена улюбленій темі митця – людській цікавості. Обличчя на картині приховане частково, босимволізує постійну жагу пізнати невідоме. Митець казав, що його картини нічого не приховують, але породжують таємницю. Втім, його полотна не мають значення, бо і таємниці не мають значення – вони незвідані.
“Постійність пам’яті”, Сальвадор Далі, 1931. Свій стиль митець називав параноїдально-критичним методом: він занурювався у стан параної, щоб творити. Так народилися його “розфарбовані вручну фотографії сновидінь”. Одна з них – “Постійність пам’яті” – символізує і тривогу кінця часу, і принизливість смерті, і статеву дисфункцію, якої дуже боявся митець, і відносність часу вві сні.
#пусто_про_ізми
“Повернімося до простого, геть пихатий академізм з його незмінними правилами” – сказали європейські художники на початку XX-го століття. Втомлені від нескінченної кількості догм класичного мистецтва, митці звернулись до чогось інтуїтивного та зрозумілого для всіх. Вони не знали, що такий протест назвуть примітивізмом або неопримітивізмом. Просто надихалися мистецтвом первісних культур: наскельними зображеннями, африканськими ритуальними масками, статуетками тощо.
Щодо термінології напряму досі дискутують: мистецтвознавці не можуть вирішити, кого називати примітивістами. Одні іменують так усіх, хто використовує прості форми візуального мистецтва. Інші вважають, що примітивістськими можна називати роботи лише непрофесійних художників. Ті, хто добровільно повернувся до невигадливого живопису – неопримітивісти. Ще існує термін “наївне мистецтво”, що позначає роботи митців, які не здобули академічної художньої освіти.
Найпомітнішою рисою (нео)примітивізму є максимальне спрощення робіт, себто відсутність перспективи та використання основних або чистих кольорів. Професійні митці немов сумували за доіндустріальними часами, тому часто зображували природу та людей, незнайомих із цивілізацією.
Наївне мистецтво ж характеризується “дитячістю” зображення, звідки і назва. Часто на картинах фігурують фантазійні істоти та вигадливі рослини. Художники часто посилаються на мітологію. Іноді “наївні” митці звертаються і до повсякденних ситуацій, наприклад, Ніко Піросмані любив сцени застілля.
Найвідоміші представники: Багато митців цікавились примітивізмом лише у конкретний період творчости. Часто він трансформувався у кубізм, сюрреалізм чи інші напрямки. Дехто повертався до академізму. Серед відомих художників-представників був Поль Гоген. Він втік від цивілізації на Таїті, де спостерігав за місцевою культурою та зображував повсякденне життя острів’ян. Пабло Пікассо ж знайшов натхнення у традиційних африканських масках і статуетках.
Серед представників наївного мистецтва найвідомішою українською мисткинею є Марія Приймаченко. Вона втілює вигадливі образи звірів, птахів і використовує традиційні орнаменти. Роботи художниці є у Львівському музеї імені Шептицького до 20 жовтня. “Наївними” митцями також є Катерина Білокур, Ніко Піросмані та Анрі Руссо.
Знакові картини:
"Видіння після проповіді, або Яків бореться з Ангелом", Поль Гоген, 1888. Гоген змальовує сцену Старого Завіту, підкресливши червоним тлом далекість від фізичного світу. Як і інші примітивісти, він надавав символічного значення роботам. Тоді художник лише починав захоплюватись напрямом, тому плоскість простору та спрощення форм ледь помітні. Фігури Якова та Ангела не пропорційні щодо інших героїв картини. Такий контраст підкреслює те, що Яків та Ангел існують лише в уяві людей, які моляться.
“Звір гуляє”, Марія Приймаченко, 1971. Найчастіше художниця пише вигадливих звірів, не намагаючись зробити їх схожими на справжніх. Яскраві та чисті кольори вона доповнює традиційними орнаментами, які бачила на теслярських виробах батька. Тулуб і голова звіра розділені, наче два окремих елементи картини. Так зображували звірів у доісторичні часи.
“Спляча циганка”, Анрі Руссо, 1897. Руссо вважав себе художником-реалістом, але двовимірність зображення свідчить про інше. Зверніть увагу: Руссо не вмів правильно співвідносити розміри предметів. Це додає роботі деякої мітологічности та фантазійности. Сяйво місяця немов окутує циганку та лева, що надає відчуття спокою.
#пусто_про_ізми
Щодо термінології напряму досі дискутують: мистецтвознавці не можуть вирішити, кого називати примітивістами. Одні іменують так усіх, хто використовує прості форми візуального мистецтва. Інші вважають, що примітивістськими можна називати роботи лише непрофесійних художників. Ті, хто добровільно повернувся до невигадливого живопису – неопримітивісти. Ще існує термін “наївне мистецтво”, що позначає роботи митців, які не здобули академічної художньої освіти.
Найпомітнішою рисою (нео)примітивізму є максимальне спрощення робіт, себто відсутність перспективи та використання основних або чистих кольорів. Професійні митці немов сумували за доіндустріальними часами, тому часто зображували природу та людей, незнайомих із цивілізацією.
Наївне мистецтво ж характеризується “дитячістю” зображення, звідки і назва. Часто на картинах фігурують фантазійні істоти та вигадливі рослини. Художники часто посилаються на мітологію. Іноді “наївні” митці звертаються і до повсякденних ситуацій, наприклад, Ніко Піросмані любив сцени застілля.
Найвідоміші представники: Багато митців цікавились примітивізмом лише у конкретний період творчости. Часто він трансформувався у кубізм, сюрреалізм чи інші напрямки. Дехто повертався до академізму. Серед відомих художників-представників був Поль Гоген. Він втік від цивілізації на Таїті, де спостерігав за місцевою культурою та зображував повсякденне життя острів’ян. Пабло Пікассо ж знайшов натхнення у традиційних африканських масках і статуетках.
Серед представників наївного мистецтва найвідомішою українською мисткинею є Марія Приймаченко. Вона втілює вигадливі образи звірів, птахів і використовує традиційні орнаменти. Роботи художниці є у Львівському музеї імені Шептицького до 20 жовтня. “Наївними” митцями також є Катерина Білокур, Ніко Піросмані та Анрі Руссо.
Знакові картини:
"Видіння після проповіді, або Яків бореться з Ангелом", Поль Гоген, 1888. Гоген змальовує сцену Старого Завіту, підкресливши червоним тлом далекість від фізичного світу. Як і інші примітивісти, він надавав символічного значення роботам. Тоді художник лише починав захоплюватись напрямом, тому плоскість простору та спрощення форм ледь помітні. Фігури Якова та Ангела не пропорційні щодо інших героїв картини. Такий контраст підкреслює те, що Яків та Ангел існують лише в уяві людей, які моляться.
“Звір гуляє”, Марія Приймаченко, 1971. Найчастіше художниця пише вигадливих звірів, не намагаючись зробити їх схожими на справжніх. Яскраві та чисті кольори вона доповнює традиційними орнаментами, які бачила на теслярських виробах батька. Тулуб і голова звіра розділені, наче два окремих елементи картини. Так зображували звірів у доісторичні часи.
“Спляча циганка”, Анрі Руссо, 1897. Руссо вважав себе художником-реалістом, але двовимірність зображення свідчить про інше. Зверніть увагу: Руссо не вмів правильно співвідносити розміри предметів. Це додає роботі деякої мітологічности та фантазійности. Сяйво місяця немов окутує циганку та лева, що надає відчуття спокою.
#пусто_про_ізми
У митців-мінімалістів є два кола пекла: в одному ви шукаєте сенс їхніх робіт. В іншому – сплутали їхню скульптуру з будматеріалами. З’ясовуємо, як допомогти їм уникнути горіння та насолоджуватися витворами мінімалізму.
Мінімалізм – це напрям абстрактного мистецтва 1960-1970-их років. Йому притаманне використання простих геометричних форм і відкидання усіх несуттєвих рис та ідей.
Тоді як абстрактний експресіонізм, який існував паралельно, обирав все драматичне, від палітри до назв, мінімалісти прагнули до чистоти та спокою.
Мистецтво не мало імітувати життя, бо глядач мав взаємодіяти лише з тим, що було перед ним: матеріалом і формою, яку йому надали. Мінімалісти мали дуже буквальне світосприйняття. Френк Стелла, наприклад, пояснював свої роботи так: “Ви бачите те, що ви бачите”.
Митці Ренесансу часто виконували роль проєктувальників — вигадували сюжети, але картини малювали їхні помічники. Так можна було закінчити та продати більше картин. Мінімалісти також часто віддавали свої полотна майстрам і лише контролювали виробництво. Втім, так вони намагалися позбавитися авторської суб’єктивности та зробити мистецтво майже анонімним. Деякі митці переставали давати назви своїм роботам. Наприклад, у Дональда Джадда є 72 роботи “Без назви”.
Як зрозуміти роботи мінімалістів?
Нема що розуміти. Ваше завдання – побачити та оцінити предмет з естетичного та фізичного боку. Який воно має вигляд і що ви відчуваєте, коли його розглядаєте? Нічого не потрібно інтерпретувати, прихованого сенсу немає. Єдине запитання: вам подобається чи ні?
Якщо ви опинитеся в одній кімнаті з мінімалістичною скульптурою, не панікуйте. Придивіться, як був зроблений предмет, як на нього наклали фарбу, чи акуратні його кути. Що більше уваги ви сконцентруєте на предметі, то яскравіше буде ваше враження від нього.
Найвідоміші представники: Одним із перших мінімалістів був Френк Стелла. Від моменту, коли його “Чорні картини” виставили у 1959 році в Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва, почали відлік напрямку. Інші видатні мінімалісти: Карл Андре, Дональд Джадд, Ден Флавін, Роберт Морріс, Соль Левітт.
Знакові твори:
“Монохромна картина”, Ів Кляйн, 1962. Ів Кляйн писав монохромні картини ще у 1947. Це був його протест проти ідеї, що картина має зображати щось. Відтоді й до смерті він створив майже 200 таких. В назві кожної є абревіатура “IKB”. Вона означає “International Klein Blue” — митець дуже любив синій колір і писав одним авторським відтінком.
“Без назви (Стопка)”, Дональд Джадд, 1967. Це фрагментована скульптура, яка має вигляд 12-ти полиць. Кожна вилита зі сталі у цеху в Нью-Джерсі та пофарбована збоку в зелений. Утім, насправді об’єктів тут 23 — це 12 полиць та 11 просторів у 22,8 см між ними. Це так звана “поляризація”: полиці існують окремо, але сприймаємо ми їх як одне ціле.
“Ретроспектива”, Ден Флавін, 1987. Митець обмежив свої матеріали кольоровими флуоресцентними лампами, і все своє життя працював зі світлом. Він доводив, що з простих матеріалів можуть виникнути складні композиції.
#пусто_про_ізми
Мінімалізм – це напрям абстрактного мистецтва 1960-1970-их років. Йому притаманне використання простих геометричних форм і відкидання усіх несуттєвих рис та ідей.
Тоді як абстрактний експресіонізм, який існував паралельно, обирав все драматичне, від палітри до назв, мінімалісти прагнули до чистоти та спокою.
Мистецтво не мало імітувати життя, бо глядач мав взаємодіяти лише з тим, що було перед ним: матеріалом і формою, яку йому надали. Мінімалісти мали дуже буквальне світосприйняття. Френк Стелла, наприклад, пояснював свої роботи так: “Ви бачите те, що ви бачите”.
Митці Ренесансу часто виконували роль проєктувальників — вигадували сюжети, але картини малювали їхні помічники. Так можна було закінчити та продати більше картин. Мінімалісти також часто віддавали свої полотна майстрам і лише контролювали виробництво. Втім, так вони намагалися позбавитися авторської суб’єктивности та зробити мистецтво майже анонімним. Деякі митці переставали давати назви своїм роботам. Наприклад, у Дональда Джадда є 72 роботи “Без назви”.
Як зрозуміти роботи мінімалістів?
Нема що розуміти. Ваше завдання – побачити та оцінити предмет з естетичного та фізичного боку. Який воно має вигляд і що ви відчуваєте, коли його розглядаєте? Нічого не потрібно інтерпретувати, прихованого сенсу немає. Єдине запитання: вам подобається чи ні?
Якщо ви опинитеся в одній кімнаті з мінімалістичною скульптурою, не панікуйте. Придивіться, як був зроблений предмет, як на нього наклали фарбу, чи акуратні його кути. Що більше уваги ви сконцентруєте на предметі, то яскравіше буде ваше враження від нього.
Найвідоміші представники: Одним із перших мінімалістів був Френк Стелла. Від моменту, коли його “Чорні картини” виставили у 1959 році в Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва, почали відлік напрямку. Інші видатні мінімалісти: Карл Андре, Дональд Джадд, Ден Флавін, Роберт Морріс, Соль Левітт.
Знакові твори:
“Монохромна картина”, Ів Кляйн, 1962. Ів Кляйн писав монохромні картини ще у 1947. Це був його протест проти ідеї, що картина має зображати щось. Відтоді й до смерті він створив майже 200 таких. В назві кожної є абревіатура “IKB”. Вона означає “International Klein Blue” — митець дуже любив синій колір і писав одним авторським відтінком.
“Без назви (Стопка)”, Дональд Джадд, 1967. Це фрагментована скульптура, яка має вигляд 12-ти полиць. Кожна вилита зі сталі у цеху в Нью-Джерсі та пофарбована збоку в зелений. Утім, насправді об’єктів тут 23 — це 12 полиць та 11 просторів у 22,8 см між ними. Це так звана “поляризація”: полиці існують окремо, але сприймаємо ми їх як одне ціле.
“Ретроспектива”, Ден Флавін, 1987. Митець обмежив свої матеріали кольоровими флуоресцентними лампами, і все своє життя працював зі світлом. Він доводив, що з простих матеріалів можуть виникнути складні композиції.
#пусто_про_ізми
Серед мистецьких жанрів є свій Бруно Марс – флюксус. Він грає на всіх інструментах, міксує жанри і дивиться на світ крізь кольорові окуляри. Розбираємося, чому цей напрям у мистецтві не пов’язаний з “флюсом” (як подумала наша головна редакторка), “фікусом” (це вже дизайнерка) і як ставити перфоманси за п‘ять хвилин.
Флюксус (з латини потік) – це мистецький напрям, який сформувався у 1960-х у Нью-Йорку. Його послідовники намагалися стерти кордони між мистецтвом і буденністю, навчити людей бачити красу в простих речах та жити моментом.
Концепцію флюксусу сформулював американський художник Джорж Мачюнас. Його надихали роботи дадаїста Марселя Дюшана, новий реалізм і гепенінги Аллана Капроу. Поєднавши ці ідеї, він видав “Маніфест флюксусу”: протест проти комерційної та академічної культури, за розвиток живого мистецтва та єдину мистецьку революцію.
Як розпізнати флюксус?
1. Митець змішує все, що змішується: себе з середовищем, високе з буденним, непоєднувані жанри та види мистецтва. Ніяких правил, ніяких кордонів.
2. Все просто і водночас складно. Роботи створюються з простих речей, але в них багато алюзій та натяків.
3. Спонтанність, експерименти, імпровізація. Митці Флюксус-групи ввели в моду перфоманси та гепенінги.
Перфоманс – одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу.
Гепенінг – одна з форм акціоністського мистецтва, де традиційний художній твір замінюється простим жестом, розіграною виставою, спровокованою подією.
Найвідоміші представники: Джордж Мачюнас, Йозеф Бойс, Джордж Брехт, Йоко Оно, Нам Джун Пайк, Еліс Гатчінз.
Знакові перфоманси:
“Я люблю Америку, а Америка любить мене”, Йозеф Бойс. Німецький художник прилетів з Європи в аеропорт Нью-Йорка. Звідти на швидкій, щоб навіть не торкатися американської землі для чистоти експерименту, його відвезли до галереї. Там він провів три дні по 8 годин замкнений в кімнаті з диким койотом – символом Америки. Койот поступово звик до митця, який символізував іноземців, та навіть дав себе обійняти. Цим митець намагався примирити американське суспільство, розділене В’єтнамською війною. Тільки через прямий діалог можна побудувати толерантність та гармонію.
“Відріж шматок”, Йоко Оно. Мисткиня мовчки сиділа на сцені. На ній чорна сукня, а поруч лежать ножиці. Глядачам пропонують підійти та відрізати шматок від плаття. Спочатку стримано, а потім вже агресивно та жорстоко глядачі шматували її одяг та спіднє. Перфоманс показує істину природу людини краще, ніж картина чи скульптура, і щиріше, ніж театральна вистава.
“Крапельна музика”, Джордж Брехт. Митець виніс на сцену драбину та склянку. Заліз на драбину і згори лив воду у склянку. Брехт вважав, що не існує нічого немузичного. Все створює музику, якщо ви хочете її почути.
Як створити флюксус-перфоманс за 5 хвилин?
Запаліть сірник та дивіться, як він горить. (“П’єса світла”, Йоко Оно)
Кидайтеся предметами, що занадто легкі, аби кидатися. (“Падіння”, Лі Гефлін)
Поставте на сцені плакат “Повернуся через 10 хвилин” і підіть на каву. (“Я повернуся через 10 хвилин”, Бен Вотьє)
Розріжте пальто навпіл та носіть половинки окремо. (“Мода”, Мілан Книжак)
#пусто_про_ізми
Флюксус (з латини потік) – це мистецький напрям, який сформувався у 1960-х у Нью-Йорку. Його послідовники намагалися стерти кордони між мистецтвом і буденністю, навчити людей бачити красу в простих речах та жити моментом.
Концепцію флюксусу сформулював американський художник Джорж Мачюнас. Його надихали роботи дадаїста Марселя Дюшана, новий реалізм і гепенінги Аллана Капроу. Поєднавши ці ідеї, він видав “Маніфест флюксусу”: протест проти комерційної та академічної культури, за розвиток живого мистецтва та єдину мистецьку революцію.
Як розпізнати флюксус?
1. Митець змішує все, що змішується: себе з середовищем, високе з буденним, непоєднувані жанри та види мистецтва. Ніяких правил, ніяких кордонів.
2. Все просто і водночас складно. Роботи створюються з простих речей, але в них багато алюзій та натяків.
3. Спонтанність, експерименти, імпровізація. Митці Флюксус-групи ввели в моду перфоманси та гепенінги.
Перфоманс – одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу.
Гепенінг – одна з форм акціоністського мистецтва, де традиційний художній твір замінюється простим жестом, розіграною виставою, спровокованою подією.
Найвідоміші представники: Джордж Мачюнас, Йозеф Бойс, Джордж Брехт, Йоко Оно, Нам Джун Пайк, Еліс Гатчінз.
Знакові перфоманси:
“Я люблю Америку, а Америка любить мене”, Йозеф Бойс. Німецький художник прилетів з Європи в аеропорт Нью-Йорка. Звідти на швидкій, щоб навіть не торкатися американської землі для чистоти експерименту, його відвезли до галереї. Там він провів три дні по 8 годин замкнений в кімнаті з диким койотом – символом Америки. Койот поступово звик до митця, який символізував іноземців, та навіть дав себе обійняти. Цим митець намагався примирити американське суспільство, розділене В’єтнамською війною. Тільки через прямий діалог можна побудувати толерантність та гармонію.
“Відріж шматок”, Йоко Оно. Мисткиня мовчки сиділа на сцені. На ній чорна сукня, а поруч лежать ножиці. Глядачам пропонують підійти та відрізати шматок від плаття. Спочатку стримано, а потім вже агресивно та жорстоко глядачі шматували її одяг та спіднє. Перфоманс показує істину природу людини краще, ніж картина чи скульптура, і щиріше, ніж театральна вистава.
“Крапельна музика”, Джордж Брехт. Митець виніс на сцену драбину та склянку. Заліз на драбину і згори лив воду у склянку. Брехт вважав, що не існує нічого немузичного. Все створює музику, якщо ви хочете її почути.
Як створити флюксус-перфоманс за 5 хвилин?
Запаліть сірник та дивіться, як він горить. (“П’єса світла”, Йоко Оно)
Кидайтеся предметами, що занадто легкі, аби кидатися. (“Падіння”, Лі Гефлін)
Поставте на сцені плакат “Повернуся через 10 хвилин” і підіть на каву. (“Я повернуся через 10 хвилин”, Бен Вотьє)
Розріжте пальто навпіл та носіть половинки окремо. (“Мода”, Мілан Книжак)
#пусто_про_ізми
Forwarded from Пусто
“Хай буде світло” – сказав Робер Делоне і з’явився орфізм.
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання світла – цікавішим за форму. Тож разом із дружиною Сонею Делоне-Терк він започаткував новий напрям абстракціонізму – орфізм.
“Космічні потрясіння, бажання очищення… Нічого горизонтального чи вертикального. Світло все деформує, все розбиває…” (з маніфеста Робера Делоне “Про світло”)
Ода кольору й осуд фігуративності та сюжету. Про орфізм вперше заговорили на Салоні незалежних у 1913 році. Назву напряму дав Гійом Аполлінер на честь давньогрецького співця, чия гра на лірі заспокоювала море та зачаровувала все живе. Попередником орфістів Делоне визнавав пуанталіста Жоржа Сера – першого, хто перетворив зображення на мозаїку яскравих плям. У маніфесті “Про світло” Робер свою діяльність найменував симультанізмом (від лат. simul – одночасно). В його основі лежить здатність нашого сприйняття підставляти видимим барвам контрастні, тобто такі, що об’єктивно не існують, а є тільки відчуттям. Експериментуючи зі стилями, Соня і Робер намагалися надати станковому живопису вектор часу, змусити зображене рухатися та видозмінюватися.
Художник вважав, що тільки аналітичне сприйняття кольору та світла змінить предметність світу й спричинить появу нового мистецтва, мета якого “динамічна поезія” та “архітектура кольору”.
Хоч сучасники визнавали творчість Делоне новою школою, орфізму так і не вдалося виокремитися, як кубізму, футуризму чи супрематизму. Він залишився ефемерним і крихким сімейним надбанням Делоне. Втім, орфізм надихнув багатьох авангардних художників(-ць), особливо російських: Баранова-Россіне, Кандинського, Лентулова, Моргунова, Якулова, Зданевича та українку Екстер.
Основні риси: концентричні кола й диски контрастних кольорів; відчуття ритму; внутрішня динаміка; взаємопроникнення барв і форм; «танцюючі» візерунки; домінантність кольору.
Найвідоміші представники: Робер і Соня Делоне, Франтишек Купка, Фернан Леже, Франсис Пікабіа, Морган Рассел.
Найвідоміші картини:
"Португальська жінка", Робер Делоне, 1916. На цьому полотні контрастні диски повністю захопили картину (посуд, одяг, тло) і симультанно утворили цілісний образ жінки. Але нас більше цікавить насичений колір, якого Делоне досяг через змішування воску та олії. Під час Першої світової подружжя жило в Португалії, яка була оазисом серед світової жорстокості. Португальські сюжети стали сприятливим середовищем для розвитку самобутнього стилю Делоне.
"Одночасно відчинені вікна", Робер Делоне, 1912. Ця серія на Салоні незалежних окреслила пріоритети орфізму: колір, контрасти та заломлення світла. Різнобарвні площини нашаровуються одна на одну та направляють глядачеві порцію свіжого повітря й сяючих променів, запрошуючи його до світу нового мистецтва.
"Зала для танців Бюльє", Соня Делоне, 1913. Бюльє була улюбленим місцем паризької богеми. Соня через контрасти передала ритмічність музики і танцювальних рухів. Картина, попри загальну абстрактність, зберігає ознаки фігуративності. У 2002 році на аукціоні полотно продали за 4,6 мільйони євро.
#пусто_про_ізми