“Нехай собі існують феміністки, але не бритися і не носити підбори й красиві сукні – не для мене” – скаже хтось. Ольга Кобилянська стенула би плечима, адже поняття не має, чим це заважає підтримувати феміністичні ідеї. У музеї в Чернівцях зберігаються кілька її улюблених речей і, поряд з каменем із могили Шевченка, там – пінцет для вищипування брів. Все своє життя письменниця ретельно дбала про свій зовнішній вигляд, була стрункою й носила довгі спідниці й підбори 3-5 сантиметрів. А ще стояла біля витоків жіночого руху на Буковині. Розбираємося, як Ольга Кобилянська прийшла до емансипації.
1. Не отримала бажану освіту
Виросла письменниця в сім’ї Юліана Кобилянського, який походив із Наддніпрянщини, та Марії Вернер, спольщеної німки. Кажуть, вона для чоловіка вивчила українську та виховувала дітей в повазі до українських традицій. Утім, вдома Кобилянські говорили німецькою. Крім Ольги, в сім’ї було ще семеро дітей. Четверо з них – брати. Це означало, що гроші на освіту призначені були їм. Ользі та її сестрам – зась. Чотири класи початкової школи, вчителька української мови вдома (бо школа німецькомовна), гра на фортепіано та й по всій освіті. Далі – займайся хатньою справою, будь красивою і чемною жінкою.
2. Потоваришувала з чудовими жінками
Ольга була лінива. Так казали. Не любила виконувати домашню роботу, зате зачитувалася підручниками братів, позичала книги в бібліотеці й у батьківських друзів-професорів і брала участь у дискусіях, до яких її ніхто не запрошував. Коли дівчині виповнилося 18, до її брата на заняття з латини почала ходити Софія Окуневська, майбутня перша лікарка в Австро-Угорщині. Ольга дивилася на неї й зрозуміти не могла, як та змогла вже й класичну гімназію у Львові закінчити, і готуватися до вступу у швейцарський виш. Дівчата потоваришували й багато говорили: про українську ідентичність і емансипацію.
Ольга насправді зовсім не була лінивою. Вона любила грати на фортепіано, їздити верхи й грати в театрі. А ще з початку 1880-х років писала короткі твори німецькою. Під впливом Софії й Августи Кохановської (подруга Ольги, художниця) почала досліджувати українську культуру, яку описувала між іншим у новелах “Некультурна”, “Природа” та в повісті “В неділю рано зілля копала”. Потім познайомилася з Наталею Кобринською, головою першого жіночого руху “Товариство руських женщин”, і її братом Юліаном Озаркевичем. Невзаємно закохалася. І почала писати тексти про сильних і високих жінок українською. Деякі видання називають Юліана найбільшим приводом до початку українськомовної літературної праці Ольги. Любов – велика сила і подібне. Втім, ми це твердження вважаємо суперечливим.
3. Покохала?
Річ у тім, що Ольга лише в період з 1883 по 1891 рік у своїх щоденниках поряд зі словом “люблю” згадала понад двадцять чоловіків. А у 19 написала знайомому професорові в листі пропозицію руки й серця, бо хотіла заміж за його бібліотеку. Притиснена суспільними звичаями, які дозволяли інтелектуальний розвиток лише чоловікам, Ольга прагнула, як вичитала у свого улюбленого Ніцше, стати самій собі ціллю. І хоча кохала Осипа Маковея, писала, що любить багатьох чоловіків, і часом ворожила на кількох підряд, насправді вважала найважливішим у житті розкрити свій потенціал письменниці. І боротися за долю жінки в суспільстві.
Більше про чудернацько-містичні історії та серйозну творчість Ольги Кобилянської ми розповімо вже цієї суботи о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрації та деталі тут. А сьогодні о 19.00 чекаємо вас на літклубі про оповідання "Приязнь" Лесі Українки. Деталі тут.
#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу
1. Не отримала бажану освіту
Виросла письменниця в сім’ї Юліана Кобилянського, який походив із Наддніпрянщини, та Марії Вернер, спольщеної німки. Кажуть, вона для чоловіка вивчила українську та виховувала дітей в повазі до українських традицій. Утім, вдома Кобилянські говорили німецькою. Крім Ольги, в сім’ї було ще семеро дітей. Четверо з них – брати. Це означало, що гроші на освіту призначені були їм. Ользі та її сестрам – зась. Чотири класи початкової школи, вчителька української мови вдома (бо школа німецькомовна), гра на фортепіано та й по всій освіті. Далі – займайся хатньою справою, будь красивою і чемною жінкою.
2. Потоваришувала з чудовими жінками
Ольга була лінива. Так казали. Не любила виконувати домашню роботу, зате зачитувалася підручниками братів, позичала книги в бібліотеці й у батьківських друзів-професорів і брала участь у дискусіях, до яких її ніхто не запрошував. Коли дівчині виповнилося 18, до її брата на заняття з латини почала ходити Софія Окуневська, майбутня перша лікарка в Австро-Угорщині. Ольга дивилася на неї й зрозуміти не могла, як та змогла вже й класичну гімназію у Львові закінчити, і готуватися до вступу у швейцарський виш. Дівчата потоваришували й багато говорили: про українську ідентичність і емансипацію.
Ольга насправді зовсім не була лінивою. Вона любила грати на фортепіано, їздити верхи й грати в театрі. А ще з початку 1880-х років писала короткі твори німецькою. Під впливом Софії й Августи Кохановської (подруга Ольги, художниця) почала досліджувати українську культуру, яку описувала між іншим у новелах “Некультурна”, “Природа” та в повісті “В неділю рано зілля копала”. Потім познайомилася з Наталею Кобринською, головою першого жіночого руху “Товариство руських женщин”, і її братом Юліаном Озаркевичем. Невзаємно закохалася. І почала писати тексти про сильних і високих жінок українською. Деякі видання називають Юліана найбільшим приводом до початку українськомовної літературної праці Ольги. Любов – велика сила і подібне. Втім, ми це твердження вважаємо суперечливим.
3. Покохала?
Річ у тім, що Ольга лише в період з 1883 по 1891 рік у своїх щоденниках поряд зі словом “люблю” згадала понад двадцять чоловіків. А у 19 написала знайомому професорові в листі пропозицію руки й серця, бо хотіла заміж за його бібліотеку. Притиснена суспільними звичаями, які дозволяли інтелектуальний розвиток лише чоловікам, Ольга прагнула, як вичитала у свого улюбленого Ніцше, стати самій собі ціллю. І хоча кохала Осипа Маковея, писала, що любить багатьох чоловіків, і часом ворожила на кількох підряд, насправді вважала найважливішим у житті розкрити свій потенціал письменниці. І боротися за долю жінки в суспільстві.
Більше про чудернацько-містичні історії та серйозну творчість Ольги Кобилянської ми розповімо вже цієї суботи о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрації та деталі тут. А сьогодні о 19.00 чекаємо вас на літклубі про оповідання "Приязнь" Лесі Українки. Деталі тут.
#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу
“Я не феміністка, бо не хочу й не розумію навіщо мені йти на Марш жінок” – скаже хтось. А Леся Українка погодиться. Щоправда, в її час були тільки жіночі видання й рухи. Вона до них не належала, бо не хотіла обмежуватися “жіночим питанням” і унікальними персонажками.
У листі Драгоманову писала: “...я не розумію, що нового можна видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї. Нескучно хіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та ще й з таланóм, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий”. Шкода, що він не відписав: “Бути феміністкою не означає бути ЛИШЕ феміністкою. Ти, доню, от скільки сильних персонажок створила і несприятливих для своєї статі суспільних умов показала. Це вже фемінізм”. Ну, нічого. Не відписав Драгоманов – відпишемо ми. І розповімо, що нового для літератури з боку жіночого питання зробила Лариса Косач.
1. Показала виховання в патріархальному суспільстві в усій його красі.
Уявіть, що ви народилися дівчинкою в заможній сім’ї. Як ми вже знаємо з досвіду Ольги Кобилянської, вам не дуже пощастило. Втім, маєте два варіанти: 1) бути маминою квіточкою, щоб потім стати чоловіковою; або 2) читати, збунтувати через несправедливість і пізнавати світ поза межами хатніх справ. Що той, що той – повні незгод. Саме це й показала Леся Українка в своїх творах. Її героїнь, як от Софію з оповідання “Жаль” або Дарку з “Приязні”, життя кидає не на жарт. Мамині квіточки, коли чоловіки помирають, стають нікому не потрібними й в’януть від жалю. Та й роботи не можуть ані знайти, ані до неї прагнути, бо їх не вчили хотіти чогось, окрім заміжжя. Бунтарки ж мусять вічно діяти суспільству на перекір і з ним боротися. І хоча з роками ситуація покращилася, це досі є актуальним і цікавим.
2. Зобразила сильних лідерок у літературі.
Леся Українка була другою жінкою в європейській літературі, яка написала драму про Дон Жуана. Це – “Камінний господар”. Тільки в її творі гендерні ролі й акценти на героях змінені. На передній план виходять подруги донна Анна та Долорес. Перша втілює бажання до влади, сили, зброї, боротьби. Каже, що її одруження – вихід на гору, де вона недосяжна й править іншими. Друга – своєю духовною жертвою зрікається уявної влади патріархального суспільства над нею. Вони двоє перемагають Дон Жуана, одна – вдягнувши його в “камінні шати” й позбавивши волі, а інша – показавши свою внутрішню перевагу. Сильні лідерські позиції займають і жінки в “Лісовій пісні”. Кожна керує долею Лукаша на свій манір. Рятує його в результаті теж жінка, Мавка, втілення Орфеєвої Еврідіки.
3. Пролила світло на жіночі тіні.
Ви точно пам’ятаєте Дантову Беатріче. Високу музу італійського поета, яку він бачив всього кілька разів у житті та якій присвятив ледве не весь свій літературний доробок. Але ми майже впевнені, що ви і не здогадуєтесь, як звали його дружину. Лесі Українці це не подобалося. Таке вона бачила і в житті більшости творців у літературі, і в житті друзів її родини. Зокрема, присвятила вірш “Забута тінь” Ользі Лисенко, дружині відомого композитора. Так заговорила про несправедливе місце жінок, які разом із чоловіками проторювали шлях, у культурі. А в драмах “Руфін і Прісцилла” та “Одержима” пролила світло на замовчувані історією образи християнок, які зробили чималий вклад у становлення й розуміння релігії.
Одного поста для доробку Лесі Українки в жіночому питанні не вистачить: вона і про жіночу істерію розповіла, і, кажуть, здійснила перші феміністичні студії, і критикувала сексистських персонажів своїх сучасників. А ще відстоювала позицію тотального рівноправ’я. Писала: “Наші критики ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літераторів, і літераторок; не знаю, як хто, а я не раз казала їм за це спасибі”. А ми кажемо – їй. І скажемо ще раз завтра (субота, сьоме березня) о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрація й деталі тут.
#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу
У листі Драгоманову писала: “...я не розумію, що нового можна видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї. Нескучно хіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та ще й з таланóм, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий”. Шкода, що він не відписав: “Бути феміністкою не означає бути ЛИШЕ феміністкою. Ти, доню, от скільки сильних персонажок створила і несприятливих для своєї статі суспільних умов показала. Це вже фемінізм”. Ну, нічого. Не відписав Драгоманов – відпишемо ми. І розповімо, що нового для літератури з боку жіночого питання зробила Лариса Косач.
1. Показала виховання в патріархальному суспільстві в усій його красі.
Уявіть, що ви народилися дівчинкою в заможній сім’ї. Як ми вже знаємо з досвіду Ольги Кобилянської, вам не дуже пощастило. Втім, маєте два варіанти: 1) бути маминою квіточкою, щоб потім стати чоловіковою; або 2) читати, збунтувати через несправедливість і пізнавати світ поза межами хатніх справ. Що той, що той – повні незгод. Саме це й показала Леся Українка в своїх творах. Її героїнь, як от Софію з оповідання “Жаль” або Дарку з “Приязні”, життя кидає не на жарт. Мамині квіточки, коли чоловіки помирають, стають нікому не потрібними й в’януть від жалю. Та й роботи не можуть ані знайти, ані до неї прагнути, бо їх не вчили хотіти чогось, окрім заміжжя. Бунтарки ж мусять вічно діяти суспільству на перекір і з ним боротися. І хоча з роками ситуація покращилася, це досі є актуальним і цікавим.
2. Зобразила сильних лідерок у літературі.
Леся Українка була другою жінкою в європейській літературі, яка написала драму про Дон Жуана. Це – “Камінний господар”. Тільки в її творі гендерні ролі й акценти на героях змінені. На передній план виходять подруги донна Анна та Долорес. Перша втілює бажання до влади, сили, зброї, боротьби. Каже, що її одруження – вихід на гору, де вона недосяжна й править іншими. Друга – своєю духовною жертвою зрікається уявної влади патріархального суспільства над нею. Вони двоє перемагають Дон Жуана, одна – вдягнувши його в “камінні шати” й позбавивши волі, а інша – показавши свою внутрішню перевагу. Сильні лідерські позиції займають і жінки в “Лісовій пісні”. Кожна керує долею Лукаша на свій манір. Рятує його в результаті теж жінка, Мавка, втілення Орфеєвої Еврідіки.
3. Пролила світло на жіночі тіні.
Ви точно пам’ятаєте Дантову Беатріче. Високу музу італійського поета, яку він бачив всього кілька разів у житті та якій присвятив ледве не весь свій літературний доробок. Але ми майже впевнені, що ви і не здогадуєтесь, як звали його дружину. Лесі Українці це не подобалося. Таке вона бачила і в житті більшости творців у літературі, і в житті друзів її родини. Зокрема, присвятила вірш “Забута тінь” Ользі Лисенко, дружині відомого композитора. Так заговорила про несправедливе місце жінок, які разом із чоловіками проторювали шлях, у культурі. А в драмах “Руфін і Прісцилла” та “Одержима” пролила світло на замовчувані історією образи християнок, які зробили чималий вклад у становлення й розуміння релігії.
Одного поста для доробку Лесі Українки в жіночому питанні не вистачить: вона і про жіночу істерію розповіла, і, кажуть, здійснила перші феміністичні студії, і критикувала сексистських персонажів своїх сучасників. А ще відстоювала позицію тотального рівноправ’я. Писала: “Наші критики ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літераторів, і літераторок; не знаю, як хто, а я не раз казала їм за це спасибі”. А ми кажемо – їй. І скажемо ще раз завтра (субота, сьоме березня) о 14.00 на лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту”. Реєстрація й деталі тут.
#УкраїнціСпрагліДоРівности #пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Якщо під час перегляду “Шерлока” ви рахували натяки на гомосексуальність головних персонажів і вже все подивилися, то пропонуємо займатися цим при читанні літератури. Серед письменників-геїв згадується Оскар Вайльд і… – і більше ніхто. А було багато. Тільки теорія літератури їх переважно не згадує, бо ж “непристойно”. Ламаємо стереотипи. Література про (і для) ЛГБТ+ існує. Тож, якщо ви втомилися від трагічних історій про Ромео і Джульєтту – і їм подібним – пропонуємо прочитати роман англійського модерніста Е. Д. Форстера “Моріс”.
Історія створення
Як написати відвертий роман про геїв на початку ХХ століття й не сісти за ґрати? Не видавати його. Так зробив Едвард Форстер, коли в 1914 році закінчив працювати над “Морісом”. Роман опублікували лише посмертно, у 1970-у, як і просив автор у щоденниках, бо боявся, що його арештують за “пропагування одностатевих стосунків”. Твір присвятив “кращому року видання, коли помру або я, або Англія”. Проте Форстер часом давав прочитати “Моріса” близьким друзям із мистецького угрупування Блумсбері, яке заснувала Вірджинія Вулф. Письменниця була вражена настільки, що вважала роман геніальним і запитала Едварда, чи він раптом не переспав з Ісусом.
Про що?
Форстер описав у тексті свої фантазії і сни – те, що не можна було промовити вголос: любити чоловіків, захоплюватися чоловіками, бажати чоловіків. “Моріс” – про труднощі, з якими зіштовхуються геї, навчаючись довіряти власному серцю. Про любов пристрасну і мовчазну. Про приреченість на нерозуміння і самотність. Про шалений джаз, і сміх від валяння на траві, і таємні зустрічі, і багатозначні погляди. Бо кажуть, що перед “Назви мене своїм ім’ям” був “Моріс”. Тому, навіть, якщо ви впевнені у свою гетересексуальності, але любите це кіно за естетику й щирість, цей роман ймовірно буде вам до душі.
Сюжет
Моріс щойно вступив до філософського факультету Кембриджа. Він намагається викреслити своє пуританське минуле в сім’ї, яка складалася тільки з жінок, тому сміливо обговорює “Бенкет” Платона зі своїми одногрупниками (для необізнаних: у цьому трактаті вперше по-пунктно прописано, що любов чоловіка до чоловіка – явище нормальне). Клайв розуміє натяк, тож уже ввечері сидить у гуртожитковій кімнаті Моріса, пікантно попиває чай й балакає про всіх коханців Сократа (спойлер: у романі багато роздумів про любов). Хлопці тішаться одне одним. Але це 1912 рік – визнати власну гомосексуальність (принаймні перед собою) було неможливо. Після закінчення університету Клайв примусово одружується з дівчиною, вигадує, що щасливий з нею і пориває стосунки з Морісом. Як далі страждають, поневіряються, радіють й сумують, люблять чи не люблять герої, дочитаєте самі.
“Моріс” Е. Д. Форстера – роман для тих, хто хоче знати, звідки вкрали ідею для “Назви мене своїм іменем”. Це роман, в якому сказано те, що до цього ніхто не говорив – як чоловік любить чоловіка. І написав цей роман визнаний англійський письменник XX століття.
#пусто_про_літературу
Історія створення
Як написати відвертий роман про геїв на початку ХХ століття й не сісти за ґрати? Не видавати його. Так зробив Едвард Форстер, коли в 1914 році закінчив працювати над “Морісом”. Роман опублікували лише посмертно, у 1970-у, як і просив автор у щоденниках, бо боявся, що його арештують за “пропагування одностатевих стосунків”. Твір присвятив “кращому року видання, коли помру або я, або Англія”. Проте Форстер часом давав прочитати “Моріса” близьким друзям із мистецького угрупування Блумсбері, яке заснувала Вірджинія Вулф. Письменниця була вражена настільки, що вважала роман геніальним і запитала Едварда, чи він раптом не переспав з Ісусом.
Про що?
Форстер описав у тексті свої фантазії і сни – те, що не можна було промовити вголос: любити чоловіків, захоплюватися чоловіками, бажати чоловіків. “Моріс” – про труднощі, з якими зіштовхуються геї, навчаючись довіряти власному серцю. Про любов пристрасну і мовчазну. Про приреченість на нерозуміння і самотність. Про шалений джаз, і сміх від валяння на траві, і таємні зустрічі, і багатозначні погляди. Бо кажуть, що перед “Назви мене своїм ім’ям” був “Моріс”. Тому, навіть, якщо ви впевнені у свою гетересексуальності, але любите це кіно за естетику й щирість, цей роман ймовірно буде вам до душі.
Сюжет
Моріс щойно вступив до філософського факультету Кембриджа. Він намагається викреслити своє пуританське минуле в сім’ї, яка складалася тільки з жінок, тому сміливо обговорює “Бенкет” Платона зі своїми одногрупниками (для необізнаних: у цьому трактаті вперше по-пунктно прописано, що любов чоловіка до чоловіка – явище нормальне). Клайв розуміє натяк, тож уже ввечері сидить у гуртожитковій кімнаті Моріса, пікантно попиває чай й балакає про всіх коханців Сократа (спойлер: у романі багато роздумів про любов). Хлопці тішаться одне одним. Але це 1912 рік – визнати власну гомосексуальність (принаймні перед собою) було неможливо. Після закінчення університету Клайв примусово одружується з дівчиною, вигадує, що щасливий з нею і пориває стосунки з Морісом. Як далі страждають, поневіряються, радіють й сумують, люблять чи не люблять герої, дочитаєте самі.
“Моріс” Е. Д. Форстера – роман для тих, хто хоче знати, звідки вкрали ідею для “Назви мене своїм іменем”. Це роман, в якому сказано те, що до цього ніхто не говорив – як чоловік любить чоловіка. І написав цей роман визнаний англійський письменник XX століття.
#пусто_про_літературу
Якщо цими днями ви встигли засумувати за шаленими вечірками, нестримними пригодами, спонтанними подорожами, безсонними ночами, вітром у волоссі, посиденьками в улюблених кав’ярнях, вуличною музикою, усмішками людей та заходами сонця, ця літературна підбірка для вас. Зібрали чотири книги про свободу, простоту повсякденного життя та безмежну любов до нього.
Джек Керуак. У дорозі
Джек Керуак – письменник, з яким не потрібно знайомити, адже його ім’я – уособлення усього біт-покоління, а його історії – про дорогу, людей, які є її частиною, свободу, творчість й пошуки власного “Я”.
“У дорозі” – автобіографічний текст про подорож двох друзів Сполученими Штатами та Мексикою і про бажання жити моментом та любов до нього.
Читати:
— якщо мріяти про спонтанну подорож вже несила;
— якщо втомилися від Zoom та Skype і мрієте про класну вечірку;
— якщо давно хотіли побачити, який вигляд має свобода та літній вечірній вітер, який зловили та вклали між сторінок книжки.
Йван Козленко. Танжер
Йван Козленко – учасник одеського андеграундного літературного руху 2000-их років. А “Танжер” – його дебютний роман. Це історія строката та мозаїчна, як сама Одеса початку ХХ століття, де й відбуваються події тексту. Незнайомець пропонує одеситу Оресту знятися в експериментальному фільмі. Це стає початком карколомної історії, сповненої кіно, пристрасті та солоного морського бризу.
Читати:
— якщо захоплюєтеся творчістю Яновського та Довженка;
— якщо скучили за морем та сонячними одеськими пляжами;
— якщо не уявляєте своє життя без кіно та поезії.
Трумен Капоте. Сніданок у Тіффані
Трумен Капоте – американський письменник, автор численних оповідань, повістей і новел, найвідомішою з яких є “Сніданок у Тіффані”. Це історія короткотривалої дружби двох осіб, яких зводить Нью-Йорк. Вона – молода, гарна, обожнювана чоловіками, ексцентрична, часом дивакувата. Він – письменник, який шукає сюжети. Історія захоплює щирістю, легкістю та дотепністю.
Читати:
— якщо давно не снідали в улюбленому місці;
— якщо скучили за гамірними посиденьками з друзями;
якщо обожнюєте бути серцем вечірок і вже не можете дочекатися, коли знову шокуватимете людей фактами з автобіографії.
Ернест Гемінґвей. Свято, яке завжди з тобою
Ернест Гемінгвей умів писати не лише складні романи про громадянську війну. Він також умів рефлексувати з тої чи тої теми, дотепно жартувати, бачити справжні обличчя міст, в яких зупинявся, та кохати жінок, яких зустрічав, смачно їсти та пити в улюблених закладах – саме про це його автобіогафічний роман “Свято, яке завжди з тобою”. Письменник згадує своє життя в Парижі, друзів і приятелів, місця, які відвідував. Це цікаві щоденні замальовки про просту та невибагливу красу того, що нас оточує щодня.
Читати:
— якщо захоплюєтеся автобіографіями;
— якщо мрієте про черговий візит у Париж;
— якщо любите спостерігати за людьми, сидячи в тихій маленькій кав’ярні.
#пусто_про_літературу
Джек Керуак. У дорозі
Джек Керуак – письменник, з яким не потрібно знайомити, адже його ім’я – уособлення усього біт-покоління, а його історії – про дорогу, людей, які є її частиною, свободу, творчість й пошуки власного “Я”.
“У дорозі” – автобіографічний текст про подорож двох друзів Сполученими Штатами та Мексикою і про бажання жити моментом та любов до нього.
Читати:
— якщо мріяти про спонтанну подорож вже несила;
— якщо втомилися від Zoom та Skype і мрієте про класну вечірку;
— якщо давно хотіли побачити, який вигляд має свобода та літній вечірній вітер, який зловили та вклали між сторінок книжки.
Йван Козленко. Танжер
Йван Козленко – учасник одеського андеграундного літературного руху 2000-их років. А “Танжер” – його дебютний роман. Це історія строката та мозаїчна, як сама Одеса початку ХХ століття, де й відбуваються події тексту. Незнайомець пропонує одеситу Оресту знятися в експериментальному фільмі. Це стає початком карколомної історії, сповненої кіно, пристрасті та солоного морського бризу.
Читати:
— якщо захоплюєтеся творчістю Яновського та Довженка;
— якщо скучили за морем та сонячними одеськими пляжами;
— якщо не уявляєте своє життя без кіно та поезії.
Трумен Капоте. Сніданок у Тіффані
Трумен Капоте – американський письменник, автор численних оповідань, повістей і новел, найвідомішою з яких є “Сніданок у Тіффані”. Це історія короткотривалої дружби двох осіб, яких зводить Нью-Йорк. Вона – молода, гарна, обожнювана чоловіками, ексцентрична, часом дивакувата. Він – письменник, який шукає сюжети. Історія захоплює щирістю, легкістю та дотепністю.
Читати:
— якщо давно не снідали в улюбленому місці;
— якщо скучили за гамірними посиденьками з друзями;
якщо обожнюєте бути серцем вечірок і вже не можете дочекатися, коли знову шокуватимете людей фактами з автобіографії.
Ернест Гемінґвей. Свято, яке завжди з тобою
Ернест Гемінгвей умів писати не лише складні романи про громадянську війну. Він також умів рефлексувати з тої чи тої теми, дотепно жартувати, бачити справжні обличчя міст, в яких зупинявся, та кохати жінок, яких зустрічав, смачно їсти та пити в улюблених закладах – саме про це його автобіогафічний роман “Свято, яке завжди з тобою”. Письменник згадує своє життя в Парижі, друзів і приятелів, місця, які відвідував. Це цікаві щоденні замальовки про просту та невибагливу красу того, що нас оточує щодня.
Читати:
— якщо захоплюєтеся автобіографіями;
— якщо мрієте про черговий візит у Париж;
— якщо любите спостерігати за людьми, сидячи в тихій маленькій кав’ярні.
#пусто_про_літературу
Умберто Еко міг би писати статті на Пусто: він був веселим снобом та однаково розбирався що в романах про Джеймса Бонда, що в середньовічній естетиці. Італійський письменник дослідив поняття краси у Темні віки, створив безліч інтелектуальних романів та зібрав у домашній бібліотеці тридцять тисяч книг. А ще написав роботи про масову культуру, шукав значення читача в літературі та обожнював теорії змов. З’ясовуємо, хто такий Умберто Еко через призму його головних робіт.
МИСТЕЦТВО І КРАСА В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЕСТЕТИЦІ
Батько Умберто мріяв, щоб син став юристом. Але той пішов вивчати середньовічну культуру і став чудовим провідником через заплутані тексти про тогочасне поняття краси. У роботі “Мистецтво і краса в середньовічній естетиці” він розказує, що від світла шаленів навіть Тома Аквінський, а поети сприймали світ, як художники. Радимо почитати, щоб аналізувати знимки в інстаграмі крізь очі середньовічного митця та мимоволі вивчити кілька латинських фраз.
ШІСТЬ ПРОГУЛЯНОК В ЛІТЕРАТУРНИХ ЛІСАХ
Умберто Еко вважав, що роман залежить не лише від автора, але й від людини, яка його читає. Саме читач має можливість повноцінно інтерпретувати та сприймати текст. Неважливо, що автор щось сказав, важливо, чи це почули. Наприклад, кажуть, романи Умберто можна читати поверхово й поглиблено. У першому випадку ви отримаєте цікаву детективну історію, у другому — знайдете “пасхалки” на літописи, середньовічні праці, цитати філософів та історичні події. Робота “Шість прогулянок в літературних лісах” складається з лекцій Еко в Гарвардському університеті. Він дослідив та розповів, як “продиратися” через ліс, себто літературу. Радимо почитати, щоб відчути себе не самотнім під час читання й знати, як вас “шукають” ваші книжки. Ідеально, якщо вам трохи набридла художня література і хочеться якогось нон-фікшну, але про художню літературу. Бо вона зрад не терпить.
ІМ’Я РОЗИ
Перший роман Еко водночас найпопулярніший. Робота над кожним твором займала у автора близько шести років, бо він не просто досліджував тему, але й намагався підлаштувати стиль під епоху. Тому твір “Нульовий номер” про журналіста з 90-х написаний коротко й лаконічно, а у романі “Острів напередодні” можна знайти слова, які вживали лише у часи бароко. Оскільки в “Імені Рози” події відбуваються у Середньовічному монастирі, структура роману імітує тогочасні літописи. Тут безліч відсилок на вагомі філософські роботи, описи релігійний перипетій та саспенс не гірший, ніж у стрічках Гічкока. Радимо почитати, щоб зрозуміти, що життя на карантині нагадує життя середньовічних монахів.
БАВДОЛІНО
Події цього роману відбуваються всього на століття раніше, ніж в “Імені Рози”, але і мова, і стиль тут абсолютно інакші, оскільки тепер дійові особи простолюдини. Це історія про магічну землю з єдинорогами і сатирами, до якої прагнуть головні герої. Насправді вона не вигадана, а побудована на середньовічних мітах про Азію. Радимо почитати, щоб побачити, що магічних істот там шукали ще до виникнення К-попу.
Умберто Еко писав романи для нас. Бо читач у “Імені Рози”, “Бавдоліно” чи “Острові напередодні” такий ж важливий, як і всі монахи, простолюдини та єдинороги. Він навчав людей філософії простими словами через детективні історії. А нам залишив читати і вчитися. Недарма ж італійці називали Еко “професором”.
#пусто_про_літературу #пусто_про_автора
МИСТЕЦТВО І КРАСА В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЕСТЕТИЦІ
Батько Умберто мріяв, щоб син став юристом. Але той пішов вивчати середньовічну культуру і став чудовим провідником через заплутані тексти про тогочасне поняття краси. У роботі “Мистецтво і краса в середньовічній естетиці” він розказує, що від світла шаленів навіть Тома Аквінський, а поети сприймали світ, як художники. Радимо почитати, щоб аналізувати знимки в інстаграмі крізь очі середньовічного митця та мимоволі вивчити кілька латинських фраз.
ШІСТЬ ПРОГУЛЯНОК В ЛІТЕРАТУРНИХ ЛІСАХ
Умберто Еко вважав, що роман залежить не лише від автора, але й від людини, яка його читає. Саме читач має можливість повноцінно інтерпретувати та сприймати текст. Неважливо, що автор щось сказав, важливо, чи це почули. Наприклад, кажуть, романи Умберто можна читати поверхово й поглиблено. У першому випадку ви отримаєте цікаву детективну історію, у другому — знайдете “пасхалки” на літописи, середньовічні праці, цитати філософів та історичні події. Робота “Шість прогулянок в літературних лісах” складається з лекцій Еко в Гарвардському університеті. Він дослідив та розповів, як “продиратися” через ліс, себто літературу. Радимо почитати, щоб відчути себе не самотнім під час читання й знати, як вас “шукають” ваші книжки. Ідеально, якщо вам трохи набридла художня література і хочеться якогось нон-фікшну, але про художню літературу. Бо вона зрад не терпить.
ІМ’Я РОЗИ
Перший роман Еко водночас найпопулярніший. Робота над кожним твором займала у автора близько шести років, бо він не просто досліджував тему, але й намагався підлаштувати стиль під епоху. Тому твір “Нульовий номер” про журналіста з 90-х написаний коротко й лаконічно, а у романі “Острів напередодні” можна знайти слова, які вживали лише у часи бароко. Оскільки в “Імені Рози” події відбуваються у Середньовічному монастирі, структура роману імітує тогочасні літописи. Тут безліч відсилок на вагомі філософські роботи, описи релігійний перипетій та саспенс не гірший, ніж у стрічках Гічкока. Радимо почитати, щоб зрозуміти, що життя на карантині нагадує життя середньовічних монахів.
БАВДОЛІНО
Події цього роману відбуваються всього на століття раніше, ніж в “Імені Рози”, але і мова, і стиль тут абсолютно інакші, оскільки тепер дійові особи простолюдини. Це історія про магічну землю з єдинорогами і сатирами, до якої прагнуть головні герої. Насправді вона не вигадана, а побудована на середньовічних мітах про Азію. Радимо почитати, щоб побачити, що магічних істот там шукали ще до виникнення К-попу.
Умберто Еко писав романи для нас. Бо читач у “Імені Рози”, “Бавдоліно” чи “Острові напередодні” такий ж важливий, як і всі монахи, простолюдини та єдинороги. Він навчав людей філософії простими словами через детективні історії. А нам залишив читати і вчитися. Недарма ж італійці називали Еко “професором”.
#пусто_про_літературу #пусто_про_автора
План дій: 1) візьміть роман у руки; 2) почніть читати; 3) захопіться історією; 4) запитайте себе, звідки взялася література. Саме так автор цього поста просидів дві години в задумі. Якщо дерево проростає з насінини, то з чого проростає література? Який був перший роман? Так-так, говоритимемо про давнину. Приготуйте вологі ганчірки, щоб витирати пил, який ми тут накидаємо, бо розповідаємо про “Пісню про Гільгамеша” – текст, якому вдвічі більше, ніж християнському літочисленню (себто, чотири тисячі рочків) і який нічим не поступається сучасним психологічним трилерам.
”Пісня про Гільгамеша” – це “типовий” давній текст про царя-героя, який записує в ту-ду лист завдання і успішно всі виконує. Гільгамеш дуже продуктивний: зранку вбиває монстра, по обіді ґвалтує дівчат, а ввечері вмикає бокс на Netflix (себто, дивиться гладіаторські бої). А ще він – нещасний і розчарований, багато плаче і має психічні розлади. Так, це все ще текст, якому понад чотири тисячі років. Збереглося дві версії: аккадська – поема на 11-и глиняних табличках, шумерська – прозова версія. Яка з них була перша, ніхто не знає. Науковці припускають, що обидві були записані одночасно, просто в різних містах.
Сюжет (обережно, спойлери)
Гільгамеш – цар міста Урук, напів бог і має зріст, як два Кличка. Він одночасно погана людина і жахливий правитель (ой, який незвичний збіг!). Жителі міста скаржаться його матері, богині плодючости Нінсун, що той зґвалтував усіх дівчат і з’їв їхніх дітей. Щоб покарати сина, вона зліпила з глини (у мітологіях всіх народів світу людина завжди створена з глини) Енкіду – того, хто вб’є Гільгамеша. Але не так сталося, як гадалося: хлопці потоваришували. Гільгамеш продовжував займатися царськими справами (ґвалтувати дівчат).
Небесна богиня-хвойда Іштар подумала, що він альфа-красень і треба вийти за нього заміж. Вона це запропонувала Гільгамешові (увага: жінка робить пропозицію чоловікові), але той відмовив, бо знав, що вона вбиває своїх чоловіків. Іштар розізлилася й наслала на Урук величезного бика. Гільгамеш і Енкіду його побороли, і небесна богиня-хвойда розлютилася ще більше. Вона наслала прокляття (яке і що воно з ним зробили, прочитаєте в поемі).
У Енкіду прокинувся ентузіазм. Він подумав, що всі царські справи Гільгамеша – то речі другорядні (золоті батони і туалети йому явно не подобалися). І підбив його піти в похід, аби вбити якогось монстра. Гільгамеш погодився. Тільки вони випадково знищили Хумбабу – сутність, яка втілює все зло. Тобто Гільгамеш і Енкіду порушили світову гармонію (мораль усіх давніх текстів – зло і добро мають бути завжди рівноправними, бо якщо ні, то почнеться хаос). І хаос таки почався: Енкіду захворів і помер. Цілу таблицю тексту присвячено сльозам Гільгамеша за другом (увага: навіть сильні альфа-самці плачуть). Його злякала думка, що він також може померти, що він – цар, напів бог, але смертний. Що робить Гільгамеш? Проходить пів світу в пошуках квітки-безсмертя. Що робить світ? Віднімає квітку безсмертя.
Сенс твору
Гільгамеш повертається в Урук ні з чим. Він не стане безсмертним. Це історія про героя, який нічого не здобуває – ані трофеїв, ані жінок, ані титулів, а всьо лиш втрачає: довіру богів, приязнь жителів, друга. Гільгамеш повертається додому і приймає те, що він – смертний і що він завжди набуватиме і втрачатиме, бо це закон життя.
“Пісня про Гільгамеша” – це перший протороман, бо в ньому розвинуто кілька сюжетних ліній. І він відрізняється від усіх героїчних поем, які будуть потім, бо вони розповідають які Одіссеї і Роланди класні і як ідеально у них все складається. А “Пісня про Гільгамеша” – історія про поразку і її прийняття. І саме з цього можна відраховувати початок літератури.
#пусто_про_літературу
Авторка іллюстраціїї: Otava Heikkilä
”Пісня про Гільгамеша” – це “типовий” давній текст про царя-героя, який записує в ту-ду лист завдання і успішно всі виконує. Гільгамеш дуже продуктивний: зранку вбиває монстра, по обіді ґвалтує дівчат, а ввечері вмикає бокс на Netflix (себто, дивиться гладіаторські бої). А ще він – нещасний і розчарований, багато плаче і має психічні розлади. Так, це все ще текст, якому понад чотири тисячі років. Збереглося дві версії: аккадська – поема на 11-и глиняних табличках, шумерська – прозова версія. Яка з них була перша, ніхто не знає. Науковці припускають, що обидві були записані одночасно, просто в різних містах.
Сюжет (обережно, спойлери)
Гільгамеш – цар міста Урук, напів бог і має зріст, як два Кличка. Він одночасно погана людина і жахливий правитель (ой, який незвичний збіг!). Жителі міста скаржаться його матері, богині плодючости Нінсун, що той зґвалтував усіх дівчат і з’їв їхніх дітей. Щоб покарати сина, вона зліпила з глини (у мітологіях всіх народів світу людина завжди створена з глини) Енкіду – того, хто вб’є Гільгамеша. Але не так сталося, як гадалося: хлопці потоваришували. Гільгамеш продовжував займатися царськими справами (ґвалтувати дівчат).
Небесна богиня-хвойда Іштар подумала, що він альфа-красень і треба вийти за нього заміж. Вона це запропонувала Гільгамешові (увага: жінка робить пропозицію чоловікові), але той відмовив, бо знав, що вона вбиває своїх чоловіків. Іштар розізлилася й наслала на Урук величезного бика. Гільгамеш і Енкіду його побороли, і небесна богиня-хвойда розлютилася ще більше. Вона наслала прокляття (яке і що воно з ним зробили, прочитаєте в поемі).
У Енкіду прокинувся ентузіазм. Він подумав, що всі царські справи Гільгамеша – то речі другорядні (золоті батони і туалети йому явно не подобалися). І підбив його піти в похід, аби вбити якогось монстра. Гільгамеш погодився. Тільки вони випадково знищили Хумбабу – сутність, яка втілює все зло. Тобто Гільгамеш і Енкіду порушили світову гармонію (мораль усіх давніх текстів – зло і добро мають бути завжди рівноправними, бо якщо ні, то почнеться хаос). І хаос таки почався: Енкіду захворів і помер. Цілу таблицю тексту присвячено сльозам Гільгамеша за другом (увага: навіть сильні альфа-самці плачуть). Його злякала думка, що він також може померти, що він – цар, напів бог, але смертний. Що робить Гільгамеш? Проходить пів світу в пошуках квітки-безсмертя. Що робить світ? Віднімає квітку безсмертя.
Сенс твору
Гільгамеш повертається в Урук ні з чим. Він не стане безсмертним. Це історія про героя, який нічого не здобуває – ані трофеїв, ані жінок, ані титулів, а всьо лиш втрачає: довіру богів, приязнь жителів, друга. Гільгамеш повертається додому і приймає те, що він – смертний і що він завжди набуватиме і втрачатиме, бо це закон життя.
“Пісня про Гільгамеша” – це перший протороман, бо в ньому розвинуто кілька сюжетних ліній. І він відрізняється від усіх героїчних поем, які будуть потім, бо вони розповідають які Одіссеї і Роланди класні і як ідеально у них все складається. А “Пісня про Гільгамеша” – історія про поразку і її прийняття. І саме з цього можна відраховувати початок літератури.
#пусто_про_літературу
Авторка іллюстраціїї: Otava Heikkilä
Якщо Микола Хвильовий – то «Я (Романтика)», якщо Валер’ян Підмогильний – то «Місто», якщо Іван Багряний – то «Тигролови». Через шкільну програму багато українських письменників асоціюються тільки з одним романом, оповіданням чи новелою, попри те, що їх творчий доробок містить ще досить вартісних робіт. Якщо сидіти на карантині уже несила і здається, що здоровий глузд ось-ось вас покине, то варто познайомитися з Андрієм, головним героєм роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Він теж перебуває на вимушеній самоізоляції, але не в стінах рідного дому, а у харківській в’язниці, де ділить одиночну камеру ще з 28(!) братами по нещастю.
Сюжет
Сюжет роману простий. Головний герой повертається додому, щоб побачитись з батьком на смертному одрі. Він не встигає, але зустрічається з матір’ю, трьома старшими братами та сестрою, котрих не бачив уже кілька років. Андрій – каторжник-утікач, який вештався світом і наражав на небезпеку рідних самим своїм існуванням. Зустріч із ними була дуже короткою. На Андрія хтось доніс і вже наступного дня його забрали до в’язниці в Харкові. Там він провів два роки, гублячись в здогадках, чи хтось з рідних став причиною його арешту.
Про що?
Автор описує жахіття сталінських репресій через історію Андрія та його співкамерників. Коли читаєш про тортури героїв книги, то на думку спадає лише слово абсурд. Кожен із них проголошений ворогом народу та небезпечним революціонером, але насправді їхня провина в тому, що вони опинилися не в тому місці і не в той час. Вершиною абсурду стає історія Дахна, Андрієвого сусіда по камері. Він був вегетаріанцем, але за теорією слідчого, Дахно – не просто вегетаріанець, а керівник великої контрреволюційної організації вегетаріанців. Окрім страждань та мук людей, в романі є чимало смішних моментів. Герої сприймають власне становище іронічно. У них відібрали звичне життя, а у когось ще й гідність, змусивши підписатись під безглуздими обвинуваченнями, і єдиний доступний метод боротьби – їдке висміювання системи.
Звідки ідея?
Коли читаєш «Сад Гетсиманський», найбільше вражає те, що описане – не вигадки автора, а його досвід. Іван Багряний був заарештований та просидів у в’язниці два роки, перебуваючи під слідством НКВД. Майже всі прізвища у романі справжні. Багряному пощастило, бо через зміну влади у 1940, багатьох арештантів засудили до невеликих термінів ув’язнення чи, як його, звільнили. Втім, деяких його співкамерників розстріляли чи відіслали у заслання на десятиліття. Нікого з них автор не забув, і майже усіх, з ким познайомився у в’язниці, згадав на сторінках книги. Також не забув імен своїх мучителів, описав кожного слідчого та тюремника, з якими мав справу.
Хай вас не відлякує обсяг роману (700 сторінок), бо «Сад Гетсиманський» – це історія про боротьбу людської гідности та чести в нелюдських умовах, коли вогник надії занадто слабкий, щоб його розгледіти за тюремними ґратами, і це варто прочитати. Роман водночас викликає захват і невіру в те, що таке насправді відбувалось. А воно таки було.
#пусто_про_літературу
Сюжет
Сюжет роману простий. Головний герой повертається додому, щоб побачитись з батьком на смертному одрі. Він не встигає, але зустрічається з матір’ю, трьома старшими братами та сестрою, котрих не бачив уже кілька років. Андрій – каторжник-утікач, який вештався світом і наражав на небезпеку рідних самим своїм існуванням. Зустріч із ними була дуже короткою. На Андрія хтось доніс і вже наступного дня його забрали до в’язниці в Харкові. Там він провів два роки, гублячись в здогадках, чи хтось з рідних став причиною його арешту.
Про що?
Автор описує жахіття сталінських репресій через історію Андрія та його співкамерників. Коли читаєш про тортури героїв книги, то на думку спадає лише слово абсурд. Кожен із них проголошений ворогом народу та небезпечним революціонером, але насправді їхня провина в тому, що вони опинилися не в тому місці і не в той час. Вершиною абсурду стає історія Дахна, Андрієвого сусіда по камері. Він був вегетаріанцем, але за теорією слідчого, Дахно – не просто вегетаріанець, а керівник великої контрреволюційної організації вегетаріанців. Окрім страждань та мук людей, в романі є чимало смішних моментів. Герої сприймають власне становище іронічно. У них відібрали звичне життя, а у когось ще й гідність, змусивши підписатись під безглуздими обвинуваченнями, і єдиний доступний метод боротьби – їдке висміювання системи.
Звідки ідея?
Коли читаєш «Сад Гетсиманський», найбільше вражає те, що описане – не вигадки автора, а його досвід. Іван Багряний був заарештований та просидів у в’язниці два роки, перебуваючи під слідством НКВД. Майже всі прізвища у романі справжні. Багряному пощастило, бо через зміну влади у 1940, багатьох арештантів засудили до невеликих термінів ув’язнення чи, як його, звільнили. Втім, деяких його співкамерників розстріляли чи відіслали у заслання на десятиліття. Нікого з них автор не забув, і майже усіх, з ким познайомився у в’язниці, згадав на сторінках книги. Також не забув імен своїх мучителів, описав кожного слідчого та тюремника, з якими мав справу.
Хай вас не відлякує обсяг роману (700 сторінок), бо «Сад Гетсиманський» – це історія про боротьбу людської гідности та чести в нелюдських умовах, коли вогник надії занадто слабкий, щоб його розгледіти за тюремними ґратами, і це варто прочитати. Роман водночас викликає захват і невіру в те, що таке насправді відбувалось. А воно таки було.
#пусто_про_літературу
У 40 починається нове життя. Хтось змінює роботу. Хтось – зачіску. А Бруно Шульц – усе й одразу. Криза середини життя зробила зі звичайного вчителя малювання без диплома зірку літературних кіл Львова. На відміну від інших українських письменників першої половини ХХ століття, у творах Бруно Шульца немає згадок про Першу світову, робітничий рух, терор та соціально-політичні зрушення. Письменник створив мітологію Галичини 20-х років, в яку нагромадив юдейську, античну, християнську і східну культури. Його новели – абсурдні і сюрреалістичні, зациклені на власному “я” та постаті батька який навчився літати, висидів кілька пташенят і зник. Розповідаємо про письменника, його мітологію і безумство.
“Цинамонові крамниці” (1934)
Ось фантастична крамниця торговця тканиною, в якій гупають дверима так голосно, наче щоразу землетрус стається. Де сонце ліниво пробирається стінами і лягає маленькому Юзефу на коліна. Безтямний батько розмотує рулони тканин із психоделічним принтом і “бореться, як Дон Кіхот, з постійною американізацією Дрогобича”. Покоївка Аделя так спокусливо крутить бедрами, що тільки вони й приваблюють сюди покупців. За вікном – мирний проспект, яким потихенько рухаються манекени. Місто, де вулиці зникають і з’являються на очах, а день і ніч змішуються воєдино, і Юзефу доводиться плентатися годинами або роками, щоб дістатися зі школи додому. При тому, він ніколи не дорослішає. Батько почасту перетворюється то на Бога, то на таргана. А врешті стає птахом і засихає, як опудало. Його ледь відгодувують молоком.
Увесь цей світ – дитинство Бруно Шульца. Або радше те, як він сприймав його. Дитинство було ідеальним часом для письменника, куди він повернувся в творчості. Шульц вбачав у цьому періоді унікальний спосіб сприйняття світу, який в дорослому житті втрачається.
Автор мітологізує всі події дитинства: прогулянку з мамою містом, візит до тітки, радість від подарованого собаки, хворобу батька. Це світ, речі прокидаються зі сну, незначні події прирівнюються до революційних. “Цинамонові крамниці” – збірка новел, в якій все рухається сюрреалістично.
“Санаторій під Клепсидрою” (1937)
Батька, якого ледь врятували, відправляють в санаторій під Клепсидрою. Це гра слів: із польської (якою писав Бруно Шульц) клепсидра – піщаний годинник, але туди, куди приїжджає герой, часу не існує. Це санаторій, в якому життя стоїть на павзі, і ніхто не помирає. Замість того, щоб споглядати, як життя зупинилося, батько відкриває крамницю тканин і торгує сукном. Це модифікований міт про Сізіфа: навіть коли дають офіційну розписку на відпочинок, людина не може змиритися з бездіяльністю і продовжує котити камінь. Але раптово він зникає, і крамниця також, наче її ніколи не існувало. Так мітологізував Бруно Шульц смерть батька, репресії і прихід нацистської влади, яка знищила все.
Твори Бруно Шульца не говорять прямо. Ось як пояснював це сам автор: “Мої твори – автобіографія або духовна генеалогія, бо представляють духовний родовід аж до тієї глибини, де він сягає мітології, де губиться у мітологічному мерехтінні. Це – остаточне дно, поза яке не можна вийти”. І якщо його література на дні, то нехай це буде єдине дно, де ми перебуватимемо. Мітологічне, мерехтливе й почасти дитяче.
#пусто_про_літературу
“Цинамонові крамниці” (1934)
Ось фантастична крамниця торговця тканиною, в якій гупають дверима так голосно, наче щоразу землетрус стається. Де сонце ліниво пробирається стінами і лягає маленькому Юзефу на коліна. Безтямний батько розмотує рулони тканин із психоделічним принтом і “бореться, як Дон Кіхот, з постійною американізацією Дрогобича”. Покоївка Аделя так спокусливо крутить бедрами, що тільки вони й приваблюють сюди покупців. За вікном – мирний проспект, яким потихенько рухаються манекени. Місто, де вулиці зникають і з’являються на очах, а день і ніч змішуються воєдино, і Юзефу доводиться плентатися годинами або роками, щоб дістатися зі школи додому. При тому, він ніколи не дорослішає. Батько почасту перетворюється то на Бога, то на таргана. А врешті стає птахом і засихає, як опудало. Його ледь відгодувують молоком.
Увесь цей світ – дитинство Бруно Шульца. Або радше те, як він сприймав його. Дитинство було ідеальним часом для письменника, куди він повернувся в творчості. Шульц вбачав у цьому періоді унікальний спосіб сприйняття світу, який в дорослому житті втрачається.
Автор мітологізує всі події дитинства: прогулянку з мамою містом, візит до тітки, радість від подарованого собаки, хворобу батька. Це світ, речі прокидаються зі сну, незначні події прирівнюються до революційних. “Цинамонові крамниці” – збірка новел, в якій все рухається сюрреалістично.
“Санаторій під Клепсидрою” (1937)
Батька, якого ледь врятували, відправляють в санаторій під Клепсидрою. Це гра слів: із польської (якою писав Бруно Шульц) клепсидра – піщаний годинник, але туди, куди приїжджає герой, часу не існує. Це санаторій, в якому життя стоїть на павзі, і ніхто не помирає. Замість того, щоб споглядати, як життя зупинилося, батько відкриває крамницю тканин і торгує сукном. Це модифікований міт про Сізіфа: навіть коли дають офіційну розписку на відпочинок, людина не може змиритися з бездіяльністю і продовжує котити камінь. Але раптово він зникає, і крамниця також, наче її ніколи не існувало. Так мітологізував Бруно Шульц смерть батька, репресії і прихід нацистської влади, яка знищила все.
Твори Бруно Шульца не говорять прямо. Ось як пояснював це сам автор: “Мої твори – автобіографія або духовна генеалогія, бо представляють духовний родовід аж до тієї глибини, де він сягає мітології, де губиться у мітологічному мерехтінні. Це – остаточне дно, поза яке не можна вийти”. І якщо його література на дні, то нехай це буде єдине дно, де ми перебуватимемо. Мітологічне, мерехтливе й почасти дитяче.
#пусто_про_літературу
Аби зрозуміти, що людям подобається нон-фікшн, достатньо подивитися на бестселери в онлайн-книгарнях. Люди читають і мотиваційні книги про те, як витратити мільйон, якого немає, і біографії відомих бізнесменів, і “Чорний лебідь” та “Людина розумна”, щоб зрозуміти, як працює суспільство. Художня література, здавалося б, втрачає позиції.
Втім, ми далі її читаємо. Індійська письменниця Арундаті Рой вважає: художня література настільки всеохопна, що ніякий інший вид мистецтва не може дати нам розуміння такої кількости тем, проблем і персонажів. І вона точно знає, що каже, бо написала десятки есе, сценаріїв документальних фільмів, два романи-бестселери і отримала Букерівську премію. Розповідаємо, хто це така, як ліпить із речень будинки і міста та чому її твори варто читати.
https://telegra.ph/YAk-chitati-Arundatі-Roj-05-06
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Втім, ми далі її читаємо. Індійська письменниця Арундаті Рой вважає: художня література настільки всеохопна, що ніякий інший вид мистецтва не може дати нам розуміння такої кількости тем, проблем і персонажів. І вона точно знає, що каже, бо написала десятки есе, сценаріїв документальних фільмів, два романи-бестселери і отримала Букерівську премію. Розповідаємо, хто це така, як ліпить із речень будинки і міста та чому її твори варто читати.
https://telegra.ph/YAk-chitati-Arundatі-Roj-05-06
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Telegraph
Як читати Арундаті Рой
Аби зрозуміти, що людям подобається нон-фікшн, достатньо подивитися на бестселери в онлайн-книгарнях. Люди читають і мотиваційні книги про те, як витратити мільйон, якого немає, і біографії відомих бізнесменів, і “Чорний лебідь” та “Людина розумна”, щоб зрозуміти…
Якби про життя шотландського письменника Александа Троккі зняли кіно, це була б похмура, але захоплива стрічка про тяжку роботу моряка під час Другої світової, бурхливе студентське життя у великому місті, пристрасть до письма, вірну дружбу та роботу в паризькому літературному журналі. Часом кіно ставало б контроверсійно-епатажним, ми б спостерігали за тим, як Троккі пише порнографічні романи, страждає від наркотичної залежності, живе з повією, тікає від смертної кари… Пусто ж з’ясовує, яким було життя цього контроверсійного шотландського письменника.
Шлях до літератури
Троккі народився в Глазго у шотландсько-італійській родині. Другу світову війну шістнадцятирічний юнак провів на бортах арктичних конвоїв, спеціальних транспортних суден, які курсували між портами Північної Атлантики та Радянським Союзом. Він доставляв сировину для військового виробництва, зброю та їжу.
Після завершення війни отримав вищу освіту, а згодом – мандрівницький грант. Завдяки ньому на початку 50-их осів у Парижі та працював редактором у літературному журналі “Мерлін”, де публікували твори Міллера та Беккета. Однак видання збанкрутувало.
Література
Після закриття “Мерлін” Троккі разом з друзями заробляв тим, що писав і публікував під різними псевдонімами порнографічні історії та маленькі оповіді (прим. від ред.: хороша ідея для карантинного стартапу та саморозвитку). “Гелен і жадання”, яка тоді вийшла з-під його пера, нині вважається класикою. “Молодий Адам” – найвідоміший текст Александра Троккі, також був задуманий для заробітку та спочатку мав вигляд чергової еротичної фанатазії.
“Молодий Адам” – історія Джо, працівника річкових барж, які курсують між Глазго та Единбургом. Вона про його гострі враження, чуттєві реакції на світ і людей, які його оточують. Текст називають трилером-сенсацією, псевдо-детективом та екзистеціною драмою. Троккі ж через нього – дослідником людських досвідів.
“Книга Каїна” – ще один відомий роман письменника, який базується на досвіді Троккі та його експериментах з наркотиками. Головний герой роману письменник, який шукає нову дозу, проводить час у сумнівних компаніях, згадує життя в Парижі та своє дитинство в Глазго. Цей текст британська влада оцінила, як провокаційний та аморальний і заборонила його продаж та публікацію, проте в США, де вже починали з'являтися бітники, роман отримав схвальні відгуки.
Наркотики
Після того, як Троккі почав вживати наркотики, до кінця життя лишався у замкненому колі залежности. Міг вколоти собі дозу під час прямої трансляції дебатів щодо зловживання наркотиками. Поки дружина письменника працювала повією, йому приписували розповсюдження героїну серед неповнолітніх, за що передбачалася смертна кара. Троккі врешті довелося нелегально втекти до Канади й перебувати там у статусі втікача.
Пізні роки його життя пов’язані з підтримкою марксистських рухів, а саме перебуванням в лавах ситуціоністів, які розвивали ідею культурної революції та створення контркультури. Троккі активно підтримував бітників і розвиток британського авангарду. Він помер у 1984 році через запалення легенів. Троккі пережив дружину, яка померла від ускладнення гепатиту, та 19-річного сина, який хворів на рак. Проте навіть після смерті увага до його творчої спадщини зростала, знаходилися все нові тексти, написані під численними псевдонімами.
Життя письменника справді було драматичним. Кіно ж про Александра Троккі можна було б з легкістю назвати “Бунтар без ідеалу”, адже бунтував він протягом усього життя, у часи злетів та падінь він продовжував досліджувати людські досвіди, спускався на дно, аби відшукати людину без прикрас і фальші. Часом слабку, підлу, немічну, залежну, проте ту, що завжди шукає себе та власне місце у світі.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Шлях до літератури
Троккі народився в Глазго у шотландсько-італійській родині. Другу світову війну шістнадцятирічний юнак провів на бортах арктичних конвоїв, спеціальних транспортних суден, які курсували між портами Північної Атлантики та Радянським Союзом. Він доставляв сировину для військового виробництва, зброю та їжу.
Після завершення війни отримав вищу освіту, а згодом – мандрівницький грант. Завдяки ньому на початку 50-их осів у Парижі та працював редактором у літературному журналі “Мерлін”, де публікували твори Міллера та Беккета. Однак видання збанкрутувало.
Література
Після закриття “Мерлін” Троккі разом з друзями заробляв тим, що писав і публікував під різними псевдонімами порнографічні історії та маленькі оповіді (прим. від ред.: хороша ідея для карантинного стартапу та саморозвитку). “Гелен і жадання”, яка тоді вийшла з-під його пера, нині вважається класикою. “Молодий Адам” – найвідоміший текст Александра Троккі, також був задуманий для заробітку та спочатку мав вигляд чергової еротичної фанатазії.
“Молодий Адам” – історія Джо, працівника річкових барж, які курсують між Глазго та Единбургом. Вона про його гострі враження, чуттєві реакції на світ і людей, які його оточують. Текст називають трилером-сенсацією, псевдо-детективом та екзистеціною драмою. Троккі ж через нього – дослідником людських досвідів.
“Книга Каїна” – ще один відомий роман письменника, який базується на досвіді Троккі та його експериментах з наркотиками. Головний герой роману письменник, який шукає нову дозу, проводить час у сумнівних компаніях, згадує життя в Парижі та своє дитинство в Глазго. Цей текст британська влада оцінила, як провокаційний та аморальний і заборонила його продаж та публікацію, проте в США, де вже починали з'являтися бітники, роман отримав схвальні відгуки.
Наркотики
Після того, як Троккі почав вживати наркотики, до кінця життя лишався у замкненому колі залежности. Міг вколоти собі дозу під час прямої трансляції дебатів щодо зловживання наркотиками. Поки дружина письменника працювала повією, йому приписували розповсюдження героїну серед неповнолітніх, за що передбачалася смертна кара. Троккі врешті довелося нелегально втекти до Канади й перебувати там у статусі втікача.
Пізні роки його життя пов’язані з підтримкою марксистських рухів, а саме перебуванням в лавах ситуціоністів, які розвивали ідею культурної революції та створення контркультури. Троккі активно підтримував бітників і розвиток британського авангарду. Він помер у 1984 році через запалення легенів. Троккі пережив дружину, яка померла від ускладнення гепатиту, та 19-річного сина, який хворів на рак. Проте навіть після смерті увага до його творчої спадщини зростала, знаходилися все нові тексти, написані під численними псевдонімами.
Життя письменника справді було драматичним. Кіно ж про Александра Троккі можна було б з легкістю назвати “Бунтар без ідеалу”, адже бунтував він протягом усього життя, у часи злетів та падінь він продовжував досліджувати людські досвіди, спускався на дно, аби відшукати людину без прикрас і фальші. Часом слабку, підлу, немічну, залежну, проте ту, що завжди шукає себе та власне місце у світі.
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
