Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
«Я двічі був у ДАПі, але чесно скажу, що теперішні бойові дії набагато жорсткіші», – запевняє «Морячок»
На невелике село Мощун ворог кинув усе можливе озброєння: точку «У», «урагани», «гради», авіацію.
– Сюди спрямували, без перебільшення, усі роди військ, – говорить боєць 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. – росіяни йшли з повним розумінням, для чого і як вони це роблять. Але вони йшли як загарбники. Ми ж захищали свою землю. І це головна причина, яка допомогла нам вистояти. За нами діти, яких треба обороняти.
Своїм позивним «Морячок» завдячує морській піхоті – з 2009 по 2012 рік він служив у першому окремому батальйоні морської піхоти, що базувався у Феодосії. З 2014 року захищав Україну на сході. Демобілізувавшись, повернувся до цивільного життя. Працював трактористом, виховував сина і доньку. Однак мирну дійсність перекреслило повномасштабне вторгнення росії.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
«Я двічі був у ДАПі, але чесно скажу, що теперішні бойові дії набагато жорсткіші», – запевняє «Морячок»
На невелике село Мощун ворог кинув усе можливе озброєння: точку «У», «урагани», «гради», авіацію.
– Сюди спрямували, без перебільшення, усі роди військ, – говорить боєць 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. – росіяни йшли з повним розумінням, для чого і як вони це роблять. Але вони йшли як загарбники. Ми ж захищали свою землю. І це головна причина, яка допомогла нам вистояти. За нами діти, яких треба обороняти.
Своїм позивним «Морячок» завдячує морській піхоті – з 2009 по 2012 рік він служив у першому окремому батальйоні морської піхоти, що базувався у Феодосії. З 2014 року захищав Україну на сході. Демобілізувавшись, повернувся до цивільного життя. Працював трактористом, виховував сина і доньку. Однак мирну дійсність перекреслило повномасштабне вторгнення росії.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Дружина бійця 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців і досі зберігає в телефоні повідомлення: «Ви мене не знаєте, але Руслан просив вам переказати, що він живий. Якби не він, не знаю, що було б з нами».
Радісну звістку після важких днів невідомості їй надіслала жінка, чию родину старший сержант Руслан допомагав евакуювати з села Мощун на Київщині.
Головнокомандувач ЗС України
#історії_героїв
https://t.me/operativnoZSU
@operativnoZSU
Радісну звістку після важких днів невідомості їй надіслала жінка, чию родину старший сержант Руслан допомагав евакуювати з села Мощун на Київщині.
Головнокомандувач ЗС України
#історії_героїв
https://t.me/operativnoZSU
@operativnoZSU
#історії_героїв
«Побратими – моя друга родина», – боєць 25-ї ОПДБр, навідник танку Дмитро промовляє ці слова, не як загальну, канцелярську фразу. Для нього, сироти, підрозділ дійсно є родиною.
– Для мене сім’я – дуже важливе поняття. Я сам сирота, коли був ще немовлям, батьки загинули в аварії. Виховувала мене бабуся, яка померла 4 роки тому, – розповідає військовий.
У мирному житті Дмитро працював шахтарем у Кривому Розі. Далі – строкова служба, піврічна перерва і знову війна. Повномасштабна. Після призову солдату довелося максимально швидко опановувати танк Т-80. Каже, що раніше вчився танковій справі, але теоретичні знання і їх практичне застосування – різні речі.
– Ти висуваєшся на позицію, бачиш мішень і відкриваєш вогонь. І весь час ризикуєш життям, – говорить Дмитро. – Головне, щоб техніка не підводила. Звісно, добре було б, якби нам надали Т-90, які швидко підіймають заряд, чи круті американські Abrams. Але, чесно кажучи, ми й на танках, які є в наявності, здатні добряче бити ворога.
Після війни танкіст мріє повернутися додому і одружитися.
– І далі – просто жити. Це, як виявилося, найбільше щастя. А коли з’являться діти, дам їм батьківські імена. Донечку назву Ольгою, сина – Віталіком, – ділиться планами Дмитро. – Упевнений, тато і мама з неба точно вболівають за нашу Перемогу. І Україна переможе!
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
https://t.me/operativnoZSU
«Побратими – моя друга родина», – боєць 25-ї ОПДБр, навідник танку Дмитро промовляє ці слова, не як загальну, канцелярську фразу. Для нього, сироти, підрозділ дійсно є родиною.
– Для мене сім’я – дуже важливе поняття. Я сам сирота, коли був ще немовлям, батьки загинули в аварії. Виховувала мене бабуся, яка померла 4 роки тому, – розповідає військовий.
У мирному житті Дмитро працював шахтарем у Кривому Розі. Далі – строкова служба, піврічна перерва і знову війна. Повномасштабна. Після призову солдату довелося максимально швидко опановувати танк Т-80. Каже, що раніше вчився танковій справі, але теоретичні знання і їх практичне застосування – різні речі.
– Ти висуваєшся на позицію, бачиш мішень і відкриваєш вогонь. І весь час ризикуєш життям, – говорить Дмитро. – Головне, щоб техніка не підводила. Звісно, добре було б, якби нам надали Т-90, які швидко підіймають заряд, чи круті американські Abrams. Але, чесно кажучи, ми й на танках, які є в наявності, здатні добряче бити ворога.
Після війни танкіст мріє повернутися додому і одружитися.
– І далі – просто жити. Це, як виявилося, найбільше щастя. А коли з’являться діти, дам їм батьківські імена. Донечку назву Ольгою, сина – Віталіком, – ділиться планами Дмитро. – Упевнений, тато і мама з неба точно вболівають за нашу Перемогу. І Україна переможе!
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
https://t.me/operativnoZSU
#історії_героїв
Початок повномасштабного вторгнення росії застав 37-річного Івана у рідному селі на Житомирщині. В березні він мобілізувався до ЗСУ та пішов на навчання – опановувати управління танком Т-80. Зараз він – командир танкового взводу 25-ї ОПДБр.
– Командування людьми – це велика відповідальність, – зазначає Іван. – Адже кожен танковий екіпаж має повернутися із завдання живим. Кожен бій – це героїзм та відвага хлопців. Разом із тим, коли сам їдеш в танку, ти не думаєш про себе, лише про те, чи достатньо залишилося боєприпасів, щоб вести вогонь. Як командир я оцінюю обстановку та даю команди. Бути танкістом непросто, тактика стрільби на полі бою складна і треба швидко приймати правильні рішення.
Перші серйозні бої підрозділу Івана були на Харківському напрямку.
– Місцевий рельєф додавав труднощів, проте наші хлопці впорались, – каже командир. – Я ними пишаюся. Чесно кажучи, під час першого бою я до кінця не усвідомлював, що і як я зробив. І під час другого теж. Тільки згодом, коли адреналін спав, ти починаєш усе прокручувати в голові та аналізувати зроблене. Зараз ми маємо неабиякий досвід. Трохи важче з нічними боями, бо там потрібні тепловізори, щоб добре вести прицільний вогонь.
Вдома на воїна чекають рідні. Каже, що намагається використовувати найменшу можливість для спілкування з ними, щоб почути рідні голоси, дізнатися, що всі живі й здорові.
– А от про ворогів можу сказати лише одне: не розумію мотивацію росіян. Вони воюють за гроші. Ми – за рідну землю, за свої родини, – говорить Іван.
@CinCAFU
https://t.me/operativnoZSU
Початок повномасштабного вторгнення росії застав 37-річного Івана у рідному селі на Житомирщині. В березні він мобілізувався до ЗСУ та пішов на навчання – опановувати управління танком Т-80. Зараз він – командир танкового взводу 25-ї ОПДБр.
– Командування людьми – це велика відповідальність, – зазначає Іван. – Адже кожен танковий екіпаж має повернутися із завдання живим. Кожен бій – це героїзм та відвага хлопців. Разом із тим, коли сам їдеш в танку, ти не думаєш про себе, лише про те, чи достатньо залишилося боєприпасів, щоб вести вогонь. Як командир я оцінюю обстановку та даю команди. Бути танкістом непросто, тактика стрільби на полі бою складна і треба швидко приймати правильні рішення.
Перші серйозні бої підрозділу Івана були на Харківському напрямку.
– Місцевий рельєф додавав труднощів, проте наші хлопці впорались, – каже командир. – Я ними пишаюся. Чесно кажучи, під час першого бою я до кінця не усвідомлював, що і як я зробив. І під час другого теж. Тільки згодом, коли адреналін спав, ти починаєш усе прокручувати в голові та аналізувати зроблене. Зараз ми маємо неабиякий досвід. Трохи важче з нічними боями, бо там потрібні тепловізори, щоб добре вести прицільний вогонь.
Вдома на воїна чекають рідні. Каже, що намагається використовувати найменшу можливість для спілкування з ними, щоб почути рідні голоси, дізнатися, що всі живі й здорові.
– А от про ворогів можу сказати лише одне: не розумію мотивацію росіян. Вони воюють за гроші. Ми – за рідну землю, за свої родини, – говорить Іван.
@CinCAFU
https://t.me/operativnoZSU
#історії_героїв
Час стирає з пам’яті окремі фрагменти, події зливаються в один суцільний нескінченний день 24 лютого 2022 року. Але у кожного воїна є свої незабутні історії.
Один з найважчих епізодів повномасштабної війни для бійця 53-ї ОМБр Олега – бій у смт Нікольське Маріупольського району. Там він отримав важке поранення – 3-сантиметровий уламок потрапив у плече і зламав лопатку. Далі...
@CinCAFU
https://t.me/operativnoZSU
Час стирає з пам’яті окремі фрагменти, події зливаються в один суцільний нескінченний день 24 лютого 2022 року. Але у кожного воїна є свої незабутні історії.
Один з найважчих епізодів повномасштабної війни для бійця 53-ї ОМБр Олега – бій у смт Нікольське Маріупольського району. Там він отримав важке поранення – 3-сантиметровий уламок потрапив у плече і зламав лопатку. Далі...
@CinCAFU
https://t.me/operativnoZSU
#історії_героїв
Звільнення рідного Куп’янська для Ігоря, військовослужбовця 92-ї ОМБр, стало по-справжньому знаковою подією. Ба більше – він взяв у ньому безпосередню участь. У щойно деокупованому місті він зустрів родичів, друзів та знайомих, які щиро раділи поверненню України та дякували нашим захисникам. А от найріднішу людину побачити йому не судилося – мама Ігоря померла в окупації, так і не дочекавшись сина.
Детальніше: @CinCAFU
https://t.me/operativnoZSU
Звільнення рідного Куп’янська для Ігоря, військовослужбовця 92-ї ОМБр, стало по-справжньому знаковою подією. Ба більше – він взяв у ньому безпосередню участь. У щойно деокупованому місті він зустрів родичів, друзів та знайомих, які щиро раділи поверненню України та дякували нашим захисникам. А от найріднішу людину побачити йому не судилося – мама Ігоря померла в окупації, так і не дочекавшись сина.
Детальніше: @CinCAFU
https://t.me/operativnoZSU
Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
Окрім бойових завдань, розвідник Роман має ще одну відповідальну роботу – збирає військові артефакти для шкільного музею. Він показує речі, полишені окупантами на позиціях під час Харківського контрнаступу, і зауважує, що сучасні діти мають достеменно знати, проти кого і за які цінності ведуть боротьбу українці. Власне, саме про ці фундаментальні речі Роман розповідає своїм учням на уроках з предмету «Захист України», який він кілька років викладає у одному з ліцеїв Кропивницького.
Коли повернеться до вчителювання, каже військовослужбовець Першої окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, до основної програми курсу обов’язково додасть навчання дітей корисним навичкам, набутим на фронті.
– Навчу їх тому, що знадобиться у цивільному житті, наприклад, у походах. Діти мають знати, як сховатися від дощу, де знайти воду, як зорієнтуватися на місцевості тощо, – пояснює Роман. – Буду розповідати їм про те, як важливо тренуватися, вдосконалювати фізичну форму, вчасно реагувати на те, що відбувається довкола. В умовах війни це конче необхідно.
Для розвідників, говорить Роман, немає легких завдань, адже спрогнозувати заздалегідь, як будуть розвиватися події, дуже складно.
– Наприклад, одного разу на Херсонщині у нас планувався нескладний, на перший погляд, вихід. Але у якийсь момент нашу групу виявили, по нам відпрацювали «градами», танками, мінометами, навіть авіацією! В результаті з десяти чоловік дев’ять були контужені, троє ще й з уламковими пораненнями, – розповідає військовий.
Чимало небезпечних ситуацій виникало і під час Харківського контрнаступу. Тоді підрозділам бригади вдалося зайняти потужні укріпрайони росіян, звільнити населені пункти Нова Гусарівка, Щурівка, Вільхуватка, Байрак, розблокувати трасу на Балаклію та вибити ворога зі стратегічно важливих позицій з символічними назвами «Москва» та «Пітер».
– Це одна з тих операцій, яка колись увійде до підручників історії, – упевнений Роман. – Наприклад, надважким був штурм позицій «Москва». Це було справжнє підземне місто, з облаштованими та укріпленими інженерними спорудами, глибокими окопами. Вибити звідти ворога було дуже складно. Однак коли це вдалося, гнати росіян далі стало значно легше. Вони тікали, отримавши по зубах, і за ними в паніці те ж саме робили й інші. Сподіваюся, цей страх росіяни передаватимуть ще й наступним поколінням. Щоб вони затямили навіки, що на нашу землю сунутися не можна.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Окрім бойових завдань, розвідник Роман має ще одну відповідальну роботу – збирає військові артефакти для шкільного музею. Він показує речі, полишені окупантами на позиціях під час Харківського контрнаступу, і зауважує, що сучасні діти мають достеменно знати, проти кого і за які цінності ведуть боротьбу українці. Власне, саме про ці фундаментальні речі Роман розповідає своїм учням на уроках з предмету «Захист України», який він кілька років викладає у одному з ліцеїв Кропивницького.
Коли повернеться до вчителювання, каже військовослужбовець Першої окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, до основної програми курсу обов’язково додасть навчання дітей корисним навичкам, набутим на фронті.
– Навчу їх тому, що знадобиться у цивільному житті, наприклад, у походах. Діти мають знати, як сховатися від дощу, де знайти воду, як зорієнтуватися на місцевості тощо, – пояснює Роман. – Буду розповідати їм про те, як важливо тренуватися, вдосконалювати фізичну форму, вчасно реагувати на те, що відбувається довкола. В умовах війни це конче необхідно.
Для розвідників, говорить Роман, немає легких завдань, адже спрогнозувати заздалегідь, як будуть розвиватися події, дуже складно.
– Наприклад, одного разу на Херсонщині у нас планувався нескладний, на перший погляд, вихід. Але у якийсь момент нашу групу виявили, по нам відпрацювали «градами», танками, мінометами, навіть авіацією! В результаті з десяти чоловік дев’ять були контужені, троє ще й з уламковими пораненнями, – розповідає військовий.
Чимало небезпечних ситуацій виникало і під час Харківського контрнаступу. Тоді підрозділам бригади вдалося зайняти потужні укріпрайони росіян, звільнити населені пункти Нова Гусарівка, Щурівка, Вільхуватка, Байрак, розблокувати трасу на Балаклію та вибити ворога зі стратегічно важливих позицій з символічними назвами «Москва» та «Пітер».
– Це одна з тих операцій, яка колись увійде до підручників історії, – упевнений Роман. – Наприклад, надважким був штурм позицій «Москва». Це було справжнє підземне місто, з облаштованими та укріпленими інженерними спорудами, глибокими окопами. Вибити звідти ворога було дуже складно. Однак коли це вдалося, гнати росіян далі стало значно легше. Вони тікали, отримавши по зубах, і за ними в паніці те ж саме робили й інші. Сподіваюся, цей страх росіяни передаватимуть ще й наступним поколінням. Щоб вони затямили навіки, що на нашу землю сунутися не можна.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
– Я з Бахмута. Це моє рідне місто, я його захищав і буду захищати, – каже Олексій.
Незважаючи на відсутність будь-якого військового досвіду, 24 лютого чоловік добровільно прибув у військкомат, а наступного дня вже знаходився у лавах місцевої тероборони. Там більш досвідчені товариші допомогли опанувати користування зброєю.
https://t.me/operativnoZSU
– Я з Бахмута. Це моє рідне місто, я його захищав і буду захищати, – каже Олексій.
Незважаючи на відсутність будь-якого військового досвіду, 24 лютого чоловік добровільно прибув у військкомат, а наступного дня вже знаходився у лавах місцевої тероборони. Там більш досвідчені товариші допомогли опанувати користування зброєю.
https://t.me/operativnoZSU
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
У Влада близько п’ятнадцяти років військової вислуги, зокрема, у десантно-штурмових військах.
У листопаді 2021 року він звільнився з армії, відпочив декілька місяців, але з початку повномасштабного вторгнення росії на територію нашої країни знову взяв до рук зброю.
https://t.me/operativnoZSU
У Влада близько п’ятнадцяти років військової вислуги, зокрема, у десантно-штурмових військах.
У листопаді 2021 року він звільнився з армії, відпочив декілька місяців, але з початку повномасштабного вторгнення росії на територію нашої країни знову взяв до рук зброю.
https://t.me/operativnoZSU
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
Ярослав уже втретє в армії. Говорить, що давно відчув як Збройні Сили України змінилися в кращу сторону.
Нині військовий знаходиться на волинському напрямку, захищаючи на прикордонні свій рідний край. Ми з ним поспілкувалися під час занять мінометників.
– Зараз відпрацьовуємо швидкість і моторику. Тому що розуміння справи є у всіх, але щоб у стресовій ситуації швидко виконати завдання, необхідно постійно тренуватися. Ми навіть змагаємось між собою, оскільки це додає мотивації, – пояснює Ярослав.
https://t.me/operativnoZSU
Ярослав уже втретє в армії. Говорить, що давно відчув як Збройні Сили України змінилися в кращу сторону.
Нині військовий знаходиться на волинському напрямку, захищаючи на прикордонні свій рідний край. Ми з ним поспілкувалися під час занять мінометників.
– Зараз відпрацьовуємо швидкість і моторику. Тому що розуміння справи є у всіх, але щоб у стресовій ситуації швидко виконати завдання, необхідно постійно тренуватися. Ми навіть змагаємось між собою, оскільки це додає мотивації, – пояснює Ярослав.
https://t.me/operativnoZSU
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
Олександр родом з Херсонської області, де й досі під окупацією знаходиться його батько. Зараз він проживає на Сумщині і саме цей край сьогодні захищає.
https://t.me/operativnoZSU
Олександр родом з Херсонської області, де й досі під окупацією знаходиться його батько. Зараз він проживає на Сумщині і саме цей край сьогодні захищає.
https://t.me/operativnoZSU
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
– Я народився у військовій частині, мене навіть не встигли довезти до полового. Напевно, з цього все й почалося, – сміється Дмитро, який пішов стопами батька і також став військовим.
Свого часу він брав участь в Антитерористичній операції, а коли почалося російське повномасштабне вторгнення, знаходився на рідній Сумщині, куди посунули загарбники. Тож Дмитро без вагань знову взяв у руки зброю і почав виконувати свій обов‘язок.
Детальніше за посиланням
Командування Об'єднаних Сил Збройних Сил України
https://t.me/operativnoZSU
– Я народився у військовій частині, мене навіть не встигли довезти до полового. Напевно, з цього все й почалося, – сміється Дмитро, який пішов стопами батька і також став військовим.
Свого часу він брав участь в Антитерористичній операції, а коли почалося російське повномасштабне вторгнення, знаходився на рідній Сумщині, куди посунули загарбники. Тож Дмитро без вагань знову взяв у руки зброю і почав виконувати свій обов‘язок.
Детальніше за посиланням
Командування Об'єднаних Сил Збройних Сил України
https://t.me/operativnoZSU