​З роздумів над недільним євангелієм:
Євангеліє про увірування Томи нагадує про кілька важливих аспектів християнського життя.
Передовсім, євангеліє нагадує про необхідність відкритості, чи радше навіть сказати, свободи. Христос приходить в світлицю апостолів через замкнені двері. Приходить після того, як Він Сам розірвав завісу храму, розтрощив двері аду, отворив двері раю, відвалив камінь від Свого гробу і гробів багатьох святих усопших. Христос нагадує нам про те, що період закритості пройшов, починається період відкритості. Саме тому Він приходить до апостолів за закритими дверми і, ставши посеред їх страху, проповідує їм Свій мир. Христос відкриває все, включно з ранами на своєму прославленому тілі. Воскреслий Бог відкриває перед невіруючим учнем своє тіло настільки, що невіруючий палець учня фізично може торкнутись люблячого серця Бога.
Христос відкриває перед людиною нутро Свого люблячого серця, пробитого списом людського невірства.
Із Христом перед людиною відкривається все - святая святих (царське священство) і навіть незбагненно більше - нутро Бога (дар Духа Святого). Головне для людини - відмовитись від 'страху перед юдеями' (страху перед релігією і владою) і вийти із своєї закритості. Прийняти мир Христа і не боятись релігії.
Другий аспект євангелія про Тому - серйозність віри. Християни не є легковірами. Сумнів і пошук аргументів - надзвичайно важливі як для самого віруючого, так і для тих, кому віруючі мають свідчити віру, передавати її. На кожен невірства віри має віднайтись аргумент віри аж до вкладання руки в бік воскреслого Христа. Християни відповідали на виклики невір'я дослідженням віри. З цього виникли духовні школи, але також і університети, коментарі до Святого Письма, але і критичні видання Писань Віри. Саме невірство Томи створило університет. Саме бажання дати солідну поживу розумові, створило християнську філософію. Христос не лише дорікає апостолам, що вони не повірили, а й пояснює їм, що в Мойсея і пророків написано про Нього.
Євангеліє про Тому - євангеліє про свідчення. Ніхто, одержавши досвід воплоченого Слова, не може залишатись безсловесним. Він має обов'язок висловити цей досвід - Господь мій і Бог мій! Христос дає учням завдання свідчити Його в світі. Свідчити з огляду на досвід воскреслого Христа - розмови з Ним і вкладання Його Тіла в своє тіло. Саме тому так важливо вслухатися в Слово Боже і приймати Тіло і Кров Христа, ставати співтілесним Йому аж до 'хай будуть у вас ті самі думки, що й в Ісусі Христі' і 'вже не я живу, а живе в мені Христос'.
Як не згоріти в запалі свідчення Христа світові? Через постійне оновлення єдності з Христом через Божественну Літургію і Таїнства. Літургійне читання Святого Письма, пожива Євхаристії, очищення в Покаянні, через оспівування, ісповідування, розмову і тишу з Христом у Молитві Церкви.

Не забуваймо ніколи, а особливо тепер, молитись за тих, хто тримає над нами небо!
Господи, не зволікай!

Все більше і більше читаю в мережі та і в книжечках всяких побожних, що людина приходить до церкви заради зцілення. Це частково є правдою. В церкві є цілий набір інструментів для зцілення - Таїнства Покаяння і Єлеопомазання.
Все ж церква передусім є спільнотою вже зцілених. Тих, з яких вирвано жало смерті. 'Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога?' Церква є спільнотою святих, саме тому на кожній Літургії до цієї спільноти звертаються - 'Святеє - святим!' - Тіло Христове для Тіла Христового.
Для чого ж тоді ходити до церкви? Для того, щоб цю свою зціленість і святість святкувати і ісповідувати. Для того, щоб 'постійно поєднуватись із Пасхою найсвятішою - Христом, Божою Мудрістю і Силою - у не вечірньому дні царства Його'.
Церква - це, передусім, дім Царства Христового, складений із живих каменів зціленого Ним людства, яке радісно славить Його і благодарити за цей чудесний дар зцілення і благає про усвідомлення і тривання в цьому дарі.

​Прекрасна молитва із нинішнього літургійного читання (Дії 4: 24-30) нагадує нам кілька важливих речей. Проповідь євангелія христового не є справою легкою. Вона передбачає серйозну поміч Духа Святого, бо проти неї можуть і навіть будуть повставати усі – державні (Ірод, Пилат) і релігійні лідери (первосвященники – грецькою ‘архієреї’ – і старші народу – грецькою ‘пресвітери’), ті, які вважають себе віруючими (навіть народом божим – грецькою ‘лаїки’), але також і ті, хто вважається невіруючим (язичники). Це дуже серйозний виклик для всіх. Передусім до тих, хто нині в статусі ‘архієрея’, ‘пресвітера’, ‘лаїка’. Саме тому слід разом із апостолами щодня просити дарів Духа Святого для того, щоб розпізнавати чи часом не погрожуємо тим, які тим же Духом натхнені? Чи не забороняємо ширенню євангелія заборонами, джерелом яких є дотримання традицій минулого, а не натхнення Духа Святого днесь, тут і тепер. Про Зіслання Святого Духа просимо особливо у період П’ятдесятниці, але також щоденно о 9:00, у біблійний третій час молімось разом з апостолами:

Владико! Ти створив небо і землю, і море, і все, що в них. Ти Духом Святим прорік устами Давида, отця нашого: Чому заворушилися народи і люди умислили марне? Повстали царі землі і князі зібралися посполу проти Господа і проти Христа Його. Воістину бо зійшлися у місті цьому проти Отрока Твого святого Ісуса, якого помазав Єси, Ірод і Понтій Пилат з язичниками і людом ізраїльським те учинити, що всемогутністю і мудрістю Твоєю вже наперед встановлено було, щоб статися. І нині, Господи, глянь на погрози їхні і дай рабам Твоїм дерзновення проповідувати слово Твоє слово. Простягни руку Твою для зцілення, і хай стаються знаки і чуда іменем Ісуса, святого Отрока Твого. Амінь.

Молитва за перемогу над ворогами включає в себе не лише тих, хто відкрито воює проти нашого народу, але також, і навіть передусім тих, хто є ворогом внутрішнім, хто підло краде можливості нашої перемоги, наживається на горі знедолених, вбитих, покривджених. Господь - їх Захисник. Він осміяний не буває.
Господи, не зволікай!

Коли заходить питання про літургійну традицію, здається, всі знають, що мовиться про певну спільну справу. Бо й справді, саме слово «літургія» у перекладі з грецької означає «спільна справа» чи радше навіть «народна справа». А все ж, як виглядає, ми рідко по-справжньому задумуємося над тим, що це за справа і що означає оте «спільно» чи «народно». Якщо ввійти до більшості наших церков, можна зауважити, що багато речей під час богослужіння ми робимо зовсім не спільно. Ба більше, робимо їх паралельно – священик своє, а ми своє в той самий час.

„Ми можемо сказати все один одному“. Правда, яка стоїть за цим твердженням, полягає в тому, що Прив’язаність, у своєму найкращому вияві, може сказати все, що забажає, незалежно від правил, які керують публічною ввічливістю; бо Прив’язаність, коли вона у своєму найкращому вияві, не хоче ні ранити, ні принизити, ні домінувати. Ви можете звернутися до своєї коханої дружини: „Свиня!“, коли вона раптом випила і свій, і ваш коктейль. Ви можете зацитькати батька, який вже вкотре починає розповідати якусь історію. Ви можете шпигати, розігрувати, дражнити. Ви можете сказати: „Стули писок. Я хочу читати“. Ви можете сказати все, що завгодно правильним тоном і в правильний час – таким тоном і в такий час, які не мають наміру зробити і не зроблять боляче. Що міцніша Прив’язаність, то безпомилковіше вона знає, коли і як щось зробити (кожна любов має своє мистецтво любови). Але домашній Грубіян має на увазі щось зовсім інше, коли заявляє, що може сказати „все“. Дуже бідний на Прив’язаність, чи, можливо, позбавлений її взагалі, він привласнює собі прекрасні вольності, на які має право чи якими вміє користуватися тільки найповніша форма Прив’язаности. Тоді він використовує їх зі зловтіхою, на догоду своїй озлобленості, чи безжалісно, на догоду своєму егоїзмові, або, в кращому разі, нерозумно, бо ж він не володіє мистецтвом любови. І весь цей час у нього може бути чиста совість. Він знає, що Прив’язаність дозволяє собі вольності. Він собі їх дозволяє. Тому, як сам доходить висновку, – він люблячий. Почніть щось критикувати в його діях, і він скаже, що це вам бракує любови. Він ображений. Його не зрозуміли.

Іноді він мстить за себе, розпочинаючи наступ, і стає вишукано „ввічливим“. Ось що, звичайно, в цьому приховується: „А! То ми не будемо відвертими? Будемо поводитися як просто знайомі? Я сподівався… але то вже не має значення. Нехай буде по-твоєму“. Це чітко показує відмінність між справжньою і формальною ввічливістю. Те, що підходить одній, може привести до розриву іншої. Поводитися розв’язно, коли вас відрекомендовують якійсь визначній особі, – погані манери; практикувати формальну і церемоніяльну ввічливість вдома – нічим не ліпше. Влучну ілюстрацію справді добрих домашніх манер можна знайти в Трістрамі Шенді. У винятково несприятливий момент дядько Тобі взявся за свою улюблену тему оборонних укріплень. Батько, якому цього разу увірвався терпець, грубо його перебиває. І тієї ж миті бачить обличчя свого брата: обличчя Тобі, без жодної тіні помсти, глибоко зранене, без крихти особистої образи – йому б це ніколи не спало на думку – але з тінню образи за благородне мистецтво. Батько відразу ж кається. Звучить вибачення, тотальне примирення. Дядько Тобі, засвідчуючи своє повне прощення, демонструє, що він не думає про власну гординю, тому продовжує лекцію на тему фортифікацій.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Зайшовши до церковної крамнички, можна побачити чималу кількість богослужбової літератури і молитовників різного обсягу. Проте чи не кожен відвідувач, якщо він не є священиком або дяком, вважає, що такі книги, як Часослов, Мінеї, Октоїхи, його жодним чином не стосуються – це щось, що знадобиться священнослужителям, і про те, що там написано, мало хто знає. Так само не кожен вірянин може пояснити, про що йдеться на Літургії, чи сказати «ми молились Літургію». Як правило, церковне коло богослужінь існує в паралельному світі до молитовних практик вірних, часом навіть не перетинаючись із ними. Яким є співвідношення між молитвою вірянина і молитвою Церкви, чому церковна молитва покликана бути молитвою кожного вірянина нашої Церкви та як цього досягти?

Дещо про потребу оновлення наших богослужінь та їх 'логіки'.

Так до нинішнього євангелія долучаючи скажу, шо християнство в тому і полягає, шо не зупиняється на минулому, але, отримавши досвід вічності у Христі, може співставляти минуле, сучасне і майбутнє. У цьому і полягає поклоніння у Дусі і Правді. Коли самарянка аргументує відносини із Богом встановленими минулим традиціями, Христос відповідає їй, що справжні відносини з Богом є саме не традиційними, але особистісними, а відтак, хоча й є пов'язаними із минулим, але не прив'язаними до нього.
На питання де краще молитися Христос (як істинний син свого народу ;) ) відповідає питанням 'а яким є твоє життя?'. Чи воно фізичне, прив'язане до особливого часу і простору, чи духовне, а відтак присутнє у кожній його миті? Чи твої відносини з Богом обмежуються стінами храму (який було встановлено передусім для того, щоб було зручно молитись) чи вони позбавлені будь-якої залежності і ґрунтуються лише у любові до Нього, храмом якої є твоє серце?
Якою є правда твого життя? Ти чесний з Богом і собою, чи вважаєш, шо поза межами храму Його око перестає бути всевидячим?

Вже давно планував розібратись із чином коліноприклонних молитов. Це дуже давня традиція. Ще з часів, коли П'ятдесятниця була останнім святом пасхальної радості. Я підозрював, що у сучасному чині все складно, але не думав, що аж так складно.

Мав нагоду взяти участь у науковій конференції 'Місія Церкви в післявоєнній перспективі України'
У доповіді 'Самостійність української літургійної традиції' пробував окреслити кілька важливих позицій:
- світоглядна самостійність християнських церков України є ключовим чинником для її успішної відбудови
- від неканонічної анексії Київської митрополії московською у 1686 році, остання намагалась усіляко витерти окремішність української церковної традиції
- це відбулось через впровадження т.зв. 'синодального' обряду рпц на території України
- цьому впливові піддалась також і унійна церква (УГКЦ), особливо через пропаганду 'чистого східного обряду', який ототожнювали з російським 'синодальним' (русофільські і москвофільські рухи в Галичині, Ostpolitik римської церкви, відображений також і у літургійних виданнях для УГКЦ)
- вплив був наслільки сильним, що навіть сучасні служебники ПЦУ (2023) та УГКЦ (2024) є лише варіантами російського синодального
- русифікація проходила не лише на рівні текстів, а й на естетичному (архітектура, спів, спосіб звершення богослужінь) та ідентифікаційному (легенда про білі клобуки).
- зцілення від русифікації української літургійної традиції мало б проходити відповідно до двох методологічних принципів:
- а) ДО ДЖЕРЕЛ - українські церкви мають дослідити власні літургійні джерела передусім від періоду до анексії київської митрополії московською і аж до часів впровадження християнства на українських землях. ці джерела мають лягти в основу оновлених літургійних текстів та естетики (спів, іконографія, архітектура, зовнішній вигляд клиру, тощо)
- б) ВІД ДЖЕРЕЛ - майбутнє літургійної традиції українських християнських церков має включати осмислення історії українського народу у світлі віри в євангеліє Христа. Це означає, що літургія українських церков має включати не лише і не передусім християнське осмислення згадок про землетруси в Константинополі, але також і, можливо у першу чергу, осмислення таких феноменів як Голодомор, Чорнобиль, радянську окупацію і сучасну навалу 'іноплеменних супостатів'.

Ми часто недооцінюємо того факту, що проти чортів треба воювати постом і молитвою.
Зробімо собі постову постанову і молімось за перемогу українського війська не завтра чи післязавтра, а вже. Нині.

Ікона Вознесіння Господнього
Волинь
ХVІІ ст.

Господнє Вознесіння завжди припадає на четвер 40-го дня після Пасхи. Це один з найбільших Господських празників, про який так писав св. Йоан Златоустий: «Ми, що були недостойні жити й на землі, сьогодні вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престіл Царя і Господа».

Празник Вознесіння є канонічним, події цього дня описані у всіх канонічних Євангеліях, тож невипадково вже від IV ст. він стає загально знаним.

Дух богослужень цього свята має радісний і прославний характер, оскільки 40 днів після Воскресіння учні переживали незрівняну радість перебування з Учителем. Проте в якийсь момент усвідомлення Його відходу, в момент прощання, знову пригадуються нещодавно пережиті події — все ще не забуто вистражданої Голгофи, страсних мук Христа і розгубленості учнів, що із страхом розбіглися, лиш здалеку слідуючи за Учителем. Ймовірно, всі ці події спричинилися до особливого емоційного пережиття в момент Вознесіння Христового ...

​Щоразу, коли я бачу як вітаються люди в родині і навіть просто близькі люди - маю на увазі, що вони вітають одне одного поцілунком - задаю собі одне питання: як церква може проповідувати євангеліє Христа, суть якого в братерстві всіх віруючих і в сув'язі родини небесного Отця і при цьому викинути з літургії цей прекрасний жест родинного миру і прийняття одне одного як брата і сестру? Зауважу лише, що поцілунок миру на християнських богослужіннях був не лише на Божественній Літургії, а й на богослужіннях добового кола, як це все ще є традицією в Асирійській Церкві Сходу.
Вся ця клерикалізація богослужіння, це перенесення 'церкви' в святилище, просто перетворило церкву з родини в театр, з учасників в глядачів, з життя у Христі в якусь недолугу виставу, в якій навіть священники часто не розуміють нащо все це.

В понеділок після свята П'ятдесятниці наша Церква свят­кує свято Святого Духа. Це через те, що Східна Церква з давніх-давен мала звичай наступного дня після великого празника відда­вати честь тим особам, які відігравали головну роль у дні празника. День Святої П'ятдесятниці святкує саму подію зіслання Святого Духа на апостолів, а понеділок призначений на віддання особливої чести Святому Духові як третій Божій Особі. Про це Синаксар понеділка так каже: "У цей день, в понеділок П'ятдесятниці, святкуємо того всесвятого й животворного і всесильного Духа, єдиного з Тройці Бога, єдиногідного, єдиносущного і єдинославного Отцю і Синові... Задля почести для всесвятого Духа вирішили божественні Отці, щоб осібно і в цій П'ятдесятниці мати свято для Того, хто все добро спричинив".

​Господь Ісус чітко описав три виміри любові:
висота - любити Бога,
ширина - любити ближнього,
глибина - любити себе.
(о.Яків Кротов)

Про необхідність оновлення літургійної традиції нашої Церкви дискусії точаться віддавна. Ще задовго до початку Другого Ватиканського Собору, першим плодом праці якого була Конституція про Святу Літургію, владики Української Греко-Католицької Церкви на синодах під головуванням Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького не лише дискутували, а навіть виробили досить чіткі принципи оновлення власної літургійної традиції. На ці постанови після повернення в Україну покликався в своєму програмному посланні «Літургійне питання в нашій Церкві» від 18 лютого 1994 року Мирослав-Іван Любачівський, створюючи Літургійну комісію, яку сам і очолив. Відтак оновлення тексту Служебника, а за ним, сподіваємося, й інших літургійних текстів, є чимось природним для життя Церкви, що прагне не лише зберігати ввірену їй молитовну традицію, а й бути постійно актуальною для сучасного християнина. Особливо це стосується мови, яка є дуже динамічним феноменом, що потребує постійної адаптації.
Мої міркування будуть присвячені не тому, що вже вдалося зробити в справі оновлення Служебника, а радше майбутньому – тому, що ще необхідно зробити, щоб, згідно зі словами Конституції про Святу Літургію, «священнодійства ясніше виявляли своє значення і щоб християнський люд, наскільки це можливо, міг легше їх сприймати і брати повну, активну й спільнотну участь у богослужінні».

​′′Церква вмирає, тому що священики бояться говорити правдиво та чітко. Ми боїмося засобів масової інформації, громадської думки, своїх співбратів! Але добрий пастир віддає життя за своїх овець (...) Незабаром мене покличуть до Вічного Судді. Якщо я не передам правду, яку отримав, що я Йому скажу? Ми, єпископи, повинні тремтіти від думки про наше каригідне мовчання, наше поблажливе мовчання, наше поблажливе мовчання в унісон з навколишнім світом".
/Кардинал Роберт Сара/

Важливі слова. Церква була заснована Христом передусім не як соціальна інституція, а як спільнота свідків Того, Хто є Дорогою, Правдою і Життям. А тому, вона покликана свідчити Дорогу, Правду і Життя, не зважаючи на те, скільки і яких 'вподобайок' за це отримає. Сучасні намагання 'сподобатись' людині з вулиці завжди будуть провальними саме через те, що у справі 'уподобання' людина з вулиці вибере вулицю.