Шукати просту релігію немає сенсу. Зрештою, дійсність – річ аж ніяк не проста. Вона може бути простою на позір, але насправді зовсім не така. Стіл, за яким я сиджу, – з вигляду простий; але попросіть якогось науковця розповісти, з чого він насправді зроблений, розповісти все про атоми і про те, як від них відбиваються і потрапляють нам до ока світлові хви­лі, і як вони діють на оптичний нерв, і як це впливає на мозок. Тоді самі переконаєтеся: те, що ми називаємо “бачити стіл”, насправді заводить у такі таємничі й заплутані нетрі, що їм не видно кінця-­краю. Дитина, яка промовляє свою дитячу молит­ву, виглядає дуже просто. Якщо вас це задовольнить і ви схочете на цьому й зупинитися – чудово, нема питань. Та якщо ні – а сучасний світ здебільшого таким не задовольнити, – якщо вам заманеться піти далі і подивитися, що ж відбувається на­справді, то треба бути готовим до труднощів. Якщо хочемо ді­знатися щось більше, ніж гранично прості речі, то скаржитися, що те “більше”, мовляв, недостатньо просте, – дурна справа.

Дуже часто, однак, такий-­от дурненький підхід викорис­товують аж ніяк не дурні люди, які прагнуть завдати шкоди християнству – свідомо або й ні. Як правило, вони беруть вер­сію християнства, розраховану на шестилітню дитину, і заходяться нападати на неї. Коли ж ви пробуєте розтлумачити хрис­тиянське вчення у вигляді, більш придатному для спілкування дорослих освічених людей, вони починають нарікати, що їм уже голова йде від вас обертом, і що все це занадто складно, і що Бог, якби Він і справді існував, вже напевне створив би просту “релігію”, адже простота – це чудово, і т.д. З такими людьми треба бути насторожі, бо вони щохвилини змінюва­тимуть позицію, і ви лише марнуватимете на них час. Звер­ніть увагу і на їхню ідею про те, що Бог “створив би просту релігію”; так, наче “релігія” – то один із Божих винаходів, а не адресоване людям об’явлення певних цілковито незмін­них фактів про Його природу. Отже, дійсність – складна, а на додачу, судячи з мого до­свіду, ще й зазвичай доволі дивна. Вона ані не доладна, ані не очевидна, ані не така, як ми сподіваємося. Наприклад, коли ви вже осягнули ідею про те, що Земля й усі інші планети обер­таються навколо сонця, то, природно, розраховуєте на те, що всі планети створені за одним, так би мовити, взірцем: примі­ром, усі – на однаковій відстані одна від одної чи на відстані, яка регулярно зростає, або всі одного розміру, або збільшують­ся чи зменшуються в міру віддалення від сонця. Насправді ж ні в їхньому розмірі, ні у відстанях поміж ними не помітно ні ритму, ні сенсу (принаймні, зрозумілих нам); якісь з них мають по одному супутнику, одна – чотири, інша – два, ще якісь – жодного, а навколо одної взагалі розташоване кільце. Дійсність – це насправді щось таке, чого зазвичай про­сто не передбачиш.

Тут, власне, й криється одна з причин, че­рез які я прийшов до християнства. Це релігія, яку годі перед­бачити. Якби вона пропонувала нам таку картину всесвіту, яку ми завжди сподівалися побачити, я підозрював би, що ми її, цю релігію, самі й вигадали. Християнству притаманний той самий присмак дивности, що й усій дійсності загалом. Тож від усієї тієї школярської філософії варто відмовитися, як і від схильности до спрощених відповідей. Проблема перед нами аж ніяк не проста, то й відповідь на неї простою не буде.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Частенько чуємо, що хтось "пишається" (а чи й "гордиться", "відчуває гордість" і т.д.), приміром, своїм сином, або батьком, або школою, або полком, тож може виникнути й питання щодо того, чи варто вважати гріхом і "гордість" такого штибу. Як на мене, все тут залежить від того, що саме ми маємо на думці, уживаючи слова "гордитися", "пишатися" та інші з подібним значенням. Дуже часто вони звучать у наших вустах як синонім словосполучення "захоплюватися від усього серця". А таке захоплення, ясна річ, нічого спільного з гріхом не має. Утім буває й інакше: той, хто полюбляє згадувати, що "гордиться" чи "пишається" своїм відомим батьком або службою у знаменитому полку, може дерти з цього приводу носа. Тут уже, звісно, йдеться про ваду, та все ж це краще, ніж гордитися собою. Любити когось і захоплюватися кимось опріч себе самого - це вже крок убік від цілковитої духовної руїни, хоч насправді нам не зцілитися, доки любитимемо когось і кимось захоплюватимемося більше, ніж любимо Бога і Ним захоплюємося.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

...не марнуйте часу, переймаючись тим, чи любите ви свого ближнього; поводьтеся так, ніби ви його любите. І, щойно заходимося так робити, нам відкривається одна з великих таємниць: коли ми поводимося так, ніби когось любимо, то невдовзі й справді поступово починаємо його любити. Коли кривдимо того, хто нам не подобається, то скоро зауважимо, що наша неприязнь до нього знай зростає. Якщо ж зробимо тій людині щось добре, то відчуємо, що ця неприязнь слабшає.

Але є тут один виняток. Якщо на цей добрий учинок ви пішли не для того, щоб потішити Бога і дотриматися закону любови, а щоб показати, який ви порядний, готовий прощати хлопець, і таким чином перетворити того, кому робите добро, на свого боржника, а тоді сісти і чекати від нього "вдячности", то вас, можливо, спіткає розчарування. (Люди не такі вже й дурні: якщо ви збираєтеся своїм учинком похизуватися або робите його з поблажливим і зверхнім виглядом, то це впадає в око просто-таки миттєво.) Та якщо робимо іншій людині добро тільки тому, що це - людина, створена (як і ми) Богом, і зичимо їй щастя так само, як і собі, то щоразу вчимося любити її трохи більше або, принаймні, бодай трохи менше її не любити.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Як наслідок, треба виробляти в собі навик віри. Перший крок - це визнати, що настрій у вас змінюється. Наступний крок: якщо вже ви прийняли християнство, то треба подбати про те, щоби щодня на якийсь час свідомо повертатися подумки до деяких найважливіших елементів християнського вчення. Тому-то щоденні молитви, читання релігійної літератури і відвідування церкви є невід'ємними елементами християнського життя. Нам слід повсякчас нагадувати собі, у що саме ми віримо. Адже ні ця віра, ні будь-які інші переконання не закріпляться в нас у голові назавжди автоматично. Їх треба живити. Якщо вже на те пішло, візьміть сто людей, які втратили віру в християнство, і поцікавтесь, скільки з них відійшли від віри під впливом вагомих аргументів. Хіба ж більшість не відходить поступово, крок за кроком?

Просто християнство
#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

У наші дні заведено вважати: добра людина, мовляв, не знає, що таке спокуса. Це повна дурість і очевидна неправда. Тільки тому, хто чинить спокусі опір, відома її справжня сила. Зрештою, силу німецької армії ви з'ясовуєте тоді, коли вступаєте з нею у боротьбу, а не капітулюєте. Сила вітру стає відчутною, коли йдеш проти нього, а не лягаєш на землю. Той, хто піддається спокусі через п'ять хвилин, просто не знає, якою та могла б стати через годину. Саме тому злі люди знають про зло у певному сенсі зовсім мало. Вони ніколи йому не опираються, тож і життя їхнє минає під своєрідним ковпаком невідання. Нам довіку не спізнати всю силу спонуки до зла, що її відчуваємо деколи усередині, якщо тільки ми не спробуємо з нею боротися; Христос же - єдиний, хто не піддався жодній спокусі, - водночас і єдиний, хто повністю збагнув, що означає спокуса, єдиний, по суті, стовідсотковий реаліст.

Просто християнство
#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Усе, що створив Бог, певною мірою на Нього подібне. Простір подібний на Бога своєю неосяжністю; не те щоб неосяжність космічних просторів могла зрівнятися з Божою неосяжністю, та все ж може її бодай символізувати або принаймні служити для своєрідного перекладу нього поняття на мову недуховного, матеріяльного всесвіту. Матерія подібна на Бога тим, що наділена енергією, хоча, знову ж таки, фізична енергія - це щось геть відмінне від сили, властивої Богові. Рослинність подібна на Нього тим, що жива, а Він - "Бог живий". Утім життя у своєму біологічному сенсі - це, звісно, далеко не те саме, що життя, характерне для Бога; це лише такий собі символ чи тінь того життя. Дійшовши до тварин, знайдемо ще й інші аспекти цієї схожости, не пов'язані з біологічним життям. Приміром, інтенсивна діяльність і плідність комах - не перший, невиразний натяк на неустанну Божу діяльність і творчість. У вищих ссавців помітимо початки інстинктивної прихильности. Це не те саме, що любов, яка існує у Бозі, але щось схоже на неї, десь так, як намальований на плоскому аркуші паперу пейзаж усе ж схожий певною мірою на реальний краєвид. Коли доходимо так до людини, найвищої з тварин, то серед усього нам відомого бачимо тут найбільшу подібність на Бога. (Можливо, в інших світах існують створіння, ще подібніші на Бога, ніж людина, та нам про їхнє існування не відомо). Людина не тільки живе, але й любить і мислить; саме в людині біологічне життя сягає найвищого знаного нам рівня.

Є, утім, одна річ, людині у її природному стані не властива. Мова про духовне життя - особливий, вищий різновид життя, що існує у Бозі. Для визначення обидвох відомих нам різновидів ми вживаємо одне й те саме слово - "життя", та робити на цій підставі висновок, що не у своїй сутності одне й те ж, - це приблизно те саме, що вважати, ніби "неосяжність" космосу і "неосяжність" Бога є поняттями одного порядку. Насправді відмінність між життям біологічним і життям духовним така важлива, що, говорячи надалі про них, я маю намір користуватися двома різними словами. Біологічне життя, яке ми отримуємо через природу і якому (подібно до всього іншого у природі) властива постійна схильність до поступового згасання і занепаду, тож воно потребує неперервної підтримки з боку природи у формі повітря, води, їжі тощо, я називатиму біосом. Натомість духовне життя, яке існує в Бозі "від віку" і є джерелом усього природного всесвіту, тут буде зоє. Біосу, безперечно, притаманна певна невиразна, сказати б - символічна схожість на зое, але схожість не більша за ту, яку бачимо, наприклад, між фотознімком і місциною, статуєю чи людиною, на ньому зображеною. Людина, у якій біос змінився б на зое, зазнала б зміни не меншої, ніж статуя, яка з різьбленого каменя перетворилася б на справжню, живу людину.

Ось власне у ньому й криється вся суть християнства. Наш світ - це майстерня великого скульптора. Ми ж - статуї, а майстернею ходить чутка, що одного чудового дня деякі з нас оживуть.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Якби християнство було лише вигадкою, ми, безумовно, зробили б його простішим. Але воно аж ніяк не вигадка. У плані простоти з винахідниками нових релігій не потягаєшся. Та й як нам із ними тягатися? Ми ж маємо справу з фактами. Натомість той, хто фактами не надто переймається, може собі дозволити й простоту.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

.. найважливіша відмінність між християнством і всіма іншими релігіями: у християнстві Бог - не статична істота, ба навіть не особа, а динамічна, пульсуюча діяльність, життя, сповнене мало не драматичного сенсу; якщо читачі не звинуватять мене у недостатній пошані, то я б навіть порівняв цю діяльність із танцем. Злука між Отцем і Сином настільки жива і конкретна, що сама постає у вигляді особи. Звучать мої слова майже немислимо, я розумію, але погляньте на це так. Вам, безперечно, відомо: коли люди об'єднуються у сім'ю, клуб чи, наприклад, профспілку, то зазвичай кажуть, що поміж членами цієї сім'ї, клубу чи профспілки виникає особливий "дух". Про цей "дух" говорять тому, що, збираючись разом, ці люди дійсно виробляють певні способи спілкування і поведінки, якими не відзначалися б, якби не зійшлися докупи. (Ця колективна поведінка, певна річ, може бути як кращою, так і гіршою за індивідуальну.) Виникає, схоже, щось наче колективна особистість. Це, звісно ж, не особистість у буквальному розумінні, а лише її, так би мовити, подоба. Тут, одначе, й виявляється ще одна з численних відмінностей між нами і Богом. Адже те, що постає внаслідок об'єднаного життя Отця і Сина, - це справжня Особа, третя із трьох Осіб, які і є Богом.

Якщо послуговуватися технічною, сказати б, богословською термінологією, то цю третю Особу називають Святим (або Божим) Духом. З'ясувавши, що ваше уявлення про неї (чи то пак про Нього) ще більш невиразне і туманне, ніж про інших двох Осіб, не тривожтеся і не дивуйтеся. Гадаю, це цілком закономірно. У своєму християнському житті ви, як правило, на Нього не дивитеся, та діє Він завжди через вас. Якщо про Отця ви думаєте як про когось "он там", перед вами, а про Сина - як про когось, хто стоїть поруч, допомагає молитися і старається перетворити вас на ще одного Божого сина, то про третю Особу маєте думати як про когось, хто перебуває у вас або позаду, за вами. Можливо, деяким людям легше буде розпочати власне від третьої Особи, а вже від Неї просуватися до інших двох. Бог є любов, а діє та любов через людей, зокрема - через усю християнську спільноту. Проте від віку цей дух любови - це любов, яка існує між Отцем і Сином.

То яке ж усе це має значення? Більше, ніж будь-що інше у світі. Цей-таки танець, чи драма, чи взірець такого-от життя у трьох особах має відбуватися в кожному з нас; або ж, якщо подивитися з протилежного боку, кожен з нас має долучитися до того взірця, посісти своє місце у тому танці. Іншого шляху до щастя, для якого нас створено, не існує.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Будьмо врешті відвертими: молитися нудно. Так легко знайти виправдання для того, щоб опустити молитву. Коли закінчуєш молитися, відчуваєш полегшу і свято на весь день. Знехотя починаємо, а з радістю закінчуємо. Під час молитви нас може відволікти будь-яка дрібниця, але аж ніяк не під час читання роману чи розв’язування кросворду..

І в цьому ми не самотні. Недарма молитви постійно накладають за покуту.

Дивно, що це небажання молитися не обмежується періодами посухи. Учорашні молитви могли бути сповнені втіхи та піднесення, але сьогодні вони - тягар. Ми ж бо були створені, щоб «славити Бога і радуватися Ним вовіки». Але якщо нечисленні, зовсім нечисленні хвилини спілкування з Богом для нас не насолода, а тягар, що тоді? Якщо б я був кальвіністом, то від цього впав би у відчай. Що робити з трояндовим кущем, якому не подобається ростити троянди? Хіба ж не було б йому ліпше цього хотіти?

Усяк учитель нам пояснить, що наше «відставання» у молитві пов’язане з нашими гріхами, з нашою зануреністю в суєту світу цього, браком внутрішньою дисципліни. А ще - з гіршим варіантом «страху Божого». Ми ухиляємося від надто близького спілкування з Богом, бо боїмося почути чітко Його вимоги. Як писав давній автор, що багато християн молиться ледь чутно, «щоб Бог, чого доброго, й справді не почув». Але гріхи, в усякому разі наші актуальні й особисті гріхи - не є єдиною причиною.

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

...богослов’я – це річ практична, особливо в наш час. У давнину, коли освіта була не така поширена, як у наш час, а дискусій відбувалося значно менше, люди могли, мабуть, задовольнятися кількома простенькими ідеями про Бога. Тепер, одначе, це вже неможливо. Кожен щось читає, кожен прислухається до того, про що говорять навколо. Як наслідок, нехай ви й не обізнані з богослов’ям, це не означає, що у вас немає жодних уявлень про Бога. Насправді це значить, що уявлень у вас таки чимало – здебільшого поганеньких, плутаних і давно вже застарілих. Адже дуже багато пов’язаних із Богом ідей, які нині поширюють, ніби щось цілком нове, – це просто твердження, які вже давно, сотні літ тому, розглянули і відкинули справжні богослови. Тож визнавати поширену сьогодні в Англії популярну релігію – це такий самий крок назад, як, приміром, знову повірити у те, що Земля плоска.

Просто Християнство
#lewisdaily

В Церкві, як і у світі є найрізноманітніші люди. Думаю, що особливо так є саме в Церкві. Благодать вдосконалює природу, а отже вона відкриває нас у всякому різноманітті, яке замислив Бог, коли творив світ, - небо багатше пекла. "Отара одна", але не озеро. Садові троянди і нарциси не більше схожі поміж собою, ніж дикі троянди і нарциси. Одного разу я був на грецькому (православному) богослужінні. Більш за все мені там сподобалось, що в них, здається, немає правил для прихожан. Одні стояли на ногах, інші на колінах, треті сиділи, четверті ходили храмом, а один взагалі повзав по підлозі, наче гусениця. Чудово, що ніхто зовсім не дивився за поведінкою сусідів. Як би мені хотілося, щоб ми, англікани, чинили так само! Є люди, яким сильно муляє, коли людина на сусідній лавці хреститься чи не хреститься. Їм не те що осуджувати - навіть приглядатися не варто. "Хто ти, що судиш чужого раба?"

Листи до Малкольма
#lewisdaily

Люди кажуть: “Церква має взяти над нами провід”. Якщо вони дивляться на це під належним кутом, то так і є, якщо ж ні, то не зовсім. Під Церквою тут варто розуміти всіх тих, хто ак­тивно практикує християнство, разом узятих. І тоді, стверджу­ючи, що вести нас уперед має Церква, треба мати на думці, що певним християнам, яким притаманні відповідні здібності, слід бути економістами і державними діячами, і що всім еко­номістам і державним діячам слід бути християнами, і що всі їхні зусилля в царині політики й економіки мають бути спрямо­вані на впровадження в життя засади “Чиніть з іншими так, як би ви хотіли, щоб чинили з вами”. Якби так і було і якби всі інші дійсно виявили готовність із таким підходом погодитися, то ми дуже скоро знайшли б для своїх соціяльних проблем християн­ське вирішення.

Проте насправді у розмовах про те, що Церк­ві треба взяти на себе провід, переважно йдеться про зверне­ний до духовенства заклик укласти певну політичну програму. Це справа дурна і марна. Духовенство – це особливі люди з цілої Церкви, обрані і спеціяльно навчені дбати про те, що важливе для нас як для істот, призначених для вічного життя; ми ж просимо їх узятися до цілком іншого діла, де у них просто не­ має досвіду. Насправді це завдання для нас, мирян. Застосування християнських принципів у, скажімо, профспілковій діяльності чи освіті мають пропагувати християнські профспілкові діячі і християнські вчителі; адже християнську літературу, наприклад, створюють християнські романісти і драматурги, а не єпископи, які у вільний час збираються разом і пробують писати п’єси і романи.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Війна не створює принципово нового стану речей: вона лише погіршує те становище, в якому людина знаходиться постійно настільки, що ми вже не в силах його ігнорувати. Людське життя завжди проходить над межі урвища. Культура людства завжди існувала на фоні того, що безмежно важливіше від неї самої. І якщо б людство завжди відкладало пошуки знань чи краси до тієї пори, коли їх цінність стане безсумнівною, то ці пошуки б ніколи не почалися.

Ми помиляємося, коли порівнюємо війну з "нормальним життям". Життя ніколи не буває нормальним. Навіть ті часи, які здавалися нам відносно спокійними, як ХІХ століття, виявляються, якщо уважніше їх розглянути, сповненими криз, розбрату, труднощів і надзвичайних подій. Ніколи не бракувало переконливих причин, щоб відкласти всю "культурну діяльність" до того часу, поки безпосередня небезпека не перестане бути актуальною, а та чи інша кричуща несправедливість не буде усунутою. Але людство давним-давно вирішило махнути на них рукою. Воно зволіло красу і знання зараз, не погодившись чекати пригожої пори, яка можливо ніколи не настане. Періклові Афіни позоставили нам не лише Парфенон, а й, що важливо, Надгробну промову. Комахи, наприклад, обрали іншу стратегію - перш за все шукати ситого, безпечного та благополучного існування, і вони набувають те, до чого прагнуть. Але з людьми все зовсім по-іншому. Вони доводили математичні теореми в оточених містах, розробляли метафізичні докази в тюремних камерах, жартували на ешафотах, сперечалися про нову поему, штурмуючи Квебек та стежили за зачіскою під Фермопілами. Це не хизування - це наша сутність.

Навчання у воєнний час

#lewisdaily
#LearningInWarTime

Одного разу мій брат їхав поряд в автобусі з якоюсь жінкою. Коли проїзжали повз церкву, біля якої поставили вертеп, та жінка вигукнула: "О Боже! Вони всюди пхаються зі своєю релігією... Лише подумайте, вони вплутали її навіть у Різдво!"

З листувань
#lewisdaily

В своїй сутності загробні "блаженство" чи "муки" - зовсім не релігійні. Той, хто в них вірить, скоріш за все, уникатиме мук та буде прагнути блаженства. Але релігійного в цьому не більше ніж в накопичуванні грошей чи в турботі про здоров'я. Різниця лише в тому, що на кону більше, тому й непомірно більші надія та страх. Але й надії чи страхи ці - про себе, не про Бога; Бога шукають для чогось іншого. Існувати вони можуть і без віри в Бога. Будисти, наприклад, дуже стурбовані посмертною долею та в Бога не вірують.

Можливо, Господь хотів показати людям, що справжньою їхньою ціллю є Він Сам і лише Він. Тоді, звісно, не треба одразу їм розкривати істину про спасіння та загибель. Якщо люди зарано увірують в них, то вони не навчаться - як би це сказати? - прагнути Бога. Пізніше, коли століття духовних вправ їх цьому навчать, справа інша. Той, хто любить Бога, хоче не просто бути з Ним, а бути з Ним вічно і боїться Його втратити. Саме тому, віруюча людина надіється на рай і боїться пекла. Коли ж "рай" розуміють не як єднання з Богом, а "пекло" - не як бути відкинутим геть, віра в загробне життя - зле марновірство. З одного боку це - вульгарний "хепі-енд", а з іншого - жахіття, від якого люди божеволіли чи переслідували ближніх.

Але наш Господь милосердний: цю егоїстичну віру майже неможливо серйозно сповідувати - вона нижче релігії. Точніше, сповідувати її під силу хіба невротику. Для більшості людей очевидно, що віра в загробне блаженство міцна тоді, коли її ціллю є Бог. Що ж до пекла, то колись проповідники усіляко намагалися залякати прихожан його жахіттями та диву давалися тому, що люди й далі живуть собі безпечно. Дивного тут немає. Проповідники покладалися на страх та турботу про себе, а така віра не може надовго визначати життя - вона приголомшує на кілька годин, не більше того.

Звичайно, усе це - мої роздуми, але вони набуті з досвідом. В іншій книзі я розповідав, що цілий рік я вірив Богу і намагався Його слухати, не думаючи про майбутнє життя. Цей рік і зараз для мене здається надважливим. Напевне, тому я настільки ціную ті довгі століття, коли в майбутнє життя не вірив богообраний народ.

Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Усяк учитель нам пояснить, що наше «відставання» у молитві пов’язане з нашими гріхами, з нашою зануреністю в суєту світу цього, браком внутрішньою дисципліни. А ще - з гіршим варіантом «страху Божого». Ми ухиляємося від надто близького спілкування з Богом, бо боїмося почути чітко Його вимоги. Як писав давній автор, що багато християн молиться ледь чутно, «щоб Бог, чого доброго, й справді не почув».

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Неодноразово я помічав, що особливо часто та багато хвалять найсмиренніші люди, здорові та мудрі, а ущемлені та недалекі хвалять рідко та мало. Добрий критик знайде що похвалити в недосконалій книзі, а поганий викидатиме з літератури книгу за книгою. Здорова та доброзичлива людина знайде, за що нахвалити найскромнішу їжу, навіть якщо звикла до дуже витонченої; хвора чи зарозуміла знайде недоліки в будь-якому частуванні. Якщо не враховувати непередбачуваних обставин, то можна стверджувати, що хвала - словесний вияв здоров'я душі.

Міркування над Псалмами

#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Якщо хтось думає, що християни вважають недотримання цнотливости найгіршим пороком, то дуже помиляється. Так, пов’язані з тілом гріхи – річ погана, але насправді з-поміж усіх гріхів ці – найлегші. Найгірші, найжахливіші насолоди – суто духовні, як-от насолода спокушати інших на зло, нав’язувати іншим свою волю, зводити наклеп, прагнути влади і повнитися ненавистю. Бо ж у мені живуть дві сутності, що змагаються з сутністю людською, до якої я маю прагнути. Це сутність тваринна і сутність диявольська. З них двох диявольська – гірша. Тому-то холодний і самовдоволений святенник, який щонеділі незмінно – у церкві, може виявитися значно ближчим до пекла, ніж якась повія. Утім найліпше, звісно, не бути ні тим, ні тим.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Я не маю обов’язку бути чиїмось Другом і жодна людина у світі не зобов’язана бути моїм. Ніяких претензій, жодної тіні необхідности. Дружба не обов’язкова, так само, як філософія, як мистецтво, як цілий Всесвіт (Бог не мусив творити). Вона не має цінности виживання; це радше одна з тих речей, без якої виживання не має цінності.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

„Ми можемо сказати все один одному“. Правда, яка стоїть за цим твердженням, полягає в тому, що Прив’язаність, у своєму найкращому вияві, може сказати все, що забажає, незалежно від правил, які керують публічною ввічливістю; бо Прив’язаність, коли вона у своєму найкращому вияві, не хоче ні ранити, ні принизити, ні домінувати. Ви можете звернутися до своєї коханої дружини: „Свиня!“, коли вона раптом випила і свій, і ваш коктейль. Ви можете зацитькати батька, який вже вкотре починає розповідати якусь історію. Ви можете шпигати, розігрувати, дражнити. Ви можете сказати: „Стули писок. Я хочу читати“. Ви можете сказати все, що завгодно правильним тоном і в правильний час – таким тоном і в такий час, які не мають наміру зробити і не зроблять боляче. Що міцніша Прив’язаність, то безпомилковіше вона знає, коли і як щось зробити (кожна любов має своє мистецтво любови). Але домашній Грубіян має на увазі щось зовсім інше, коли заявляє, що може сказати „все“. Дуже бідний на Прив’язаність, чи, можливо, позбавлений її взагалі, він привласнює собі прекрасні вольності, на які має право чи якими вміє користуватися тільки найповніша форма Прив’язаности. Тоді він використовує їх зі зловтіхою, на догоду своїй озлобленості, чи безжалісно, на догоду своєму егоїзмові, або, в кращому разі, нерозумно, бо ж він не володіє мистецтвом любови. І весь цей час у нього може бути чиста совість. Він знає, що Прив’язаність дозволяє собі вольності. Він собі їх дозволяє. Тому, як сам доходить висновку, – він люблячий. Почніть щось критикувати в його діях, і він скаже, що це вам бракує любови. Він ображений. Його не зрозуміли.

Іноді він мстить за себе, розпочинаючи наступ, і стає вишукано „ввічливим“. Ось що, звичайно, в цьому приховується: „А! То ми не будемо відвертими? Будемо поводитися як просто знайомі? Я сподівався… але то вже не має значення. Нехай буде по-твоєму“. Це чітко показує відмінність між справжньою і формальною ввічливістю. Те, що підходить одній, може привести до розриву іншої. Поводитися розв’язно, коли вас відрекомендовують якійсь визначній особі, – погані манери; практикувати формальну і церемоніяльну ввічливість вдома – нічим не ліпше. Влучну ілюстрацію справді добрих домашніх манер можна знайти в Трістрамі Шенді. У винятково несприятливий момент дядько Тобі взявся за свою улюблену тему оборонних укріплень. Батько, якому цього разу увірвався терпець, грубо його перебиває. І тієї ж миті бачить обличчя свого брата: обличчя Тобі, без жодної тіні помсти, глибоко зранене, без крихти особистої образи – йому б це ніколи не спало на думку – але з тінню образи за благородне мистецтво. Батько відразу ж кається. Звучить вибачення, тотальне примирення. Дядько Тобі, засвідчуючи своє повне прощення, демонструє, що він не думає про власну гординю, тому продовжує лекцію на тему фортифікацій.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily